З нагоди свого 100-літнього істнування проголосило місто Шікаґо в 1933 році Виставу Століття Поступу — від 1. травня до 31. жовтня 1933. Як тільки зачалась підготовка до цеї вистави, піднеслись голоси серед українського громадянства в Шікаґо, щоб використати таку добру нагоду для розголосу української культури і українського імені. На ту тему розвелась широка дискусія теж і в пресі. Громадянство годилось з доброю думкою і заявлялось за те, щоби на її здійснення зложити жертви, як це видно з того, що читаємо в Свободі з 13. лютого 1933 ч. 35:

„Треба негайно приступити до збірки дальших жертв на будову Українського Павільону на Світовій Виставі Поступу в Шікаґо та на влаштування самої вистави. Треба надіятись, що дієцезії, запомогові орґанізації, парохії, громади, товариства та преса пороблять усі заходи, щоби така збірка на допомогу виставі була зібрана. . . До такого заключения дійшли громадяни, що були скликані представниками Українського Виставового Комітету в Шікаґо на наради, які відбулися 10. лютого в галі Українського Народного Дому в Ню Йорку”.

Реферували тоді: д-р Мирослав Сіминович і Михайло Белеґай, обидва з Шікаґо.

Знов в Свободі з 16. лютого 1933, ч. 38, поміщено „Комунікат Виставової Корпорації в Шікаґо” в справі нарад в У. Н. Домі в Ню Йорку, на яких були представники У. Н. Союзу, Провидіння, У. Р. Союзу, та преси: Свобода, Америка і Народна Воля. На тих нарадах ухвалено буджет в сумі $20,000, що мав покрити видатки будови Українського Павільону та закупна і спровадження експонатів.

В статті Свободи з 17. лютого закликається уже загал до жертв на згадану ціль в такий спосіб:

„Якщо та вистава має бути загально-народньою, то нарід мусить на неї зложити гроші”.

Знов в статті з 25. березня, покликуючись на встановлений „Тиждень Збірки на Українську Світову Виставу”, пишеться таке:

„Наш національний інтерес і наша честь вимагають, цілком зрозуміло, щоби ми взяли участь у Світовій Виставі, та щоби мали свій власний Український Павільон, а в нім, щоби виставили зразки нашої культури”.

Від цього часу йшли день за днем поклики, щоб складати на ту ціль жертви. Відозви Української Виставової Корпорації підписували: д-р М. Сіминович, голова, Степан Куропась, секретар, Тарас Шпікула, скарбник, Ю. Небор, фінансовий секретар. А за Діловий Комітет: д-р М. Сіминович, голова, Стефанія Чижович, секретарка. Від липня до вересня помагав зараджувати Павільоном д-р Володимир Левицький. Проголошено, що є у Львові Центральний Допомоговий Комітет для мистецької допомоги цій виставі, та що Українська Господарська Академія в Подєбрадах в Чехословаччині виготовляє свої експонати.

Проєкт Українського Павільону в українськім стилю, з написом „Україна” і Тризубом на самій горі поміщено в Свободі з 28. березня ч. 71. Очевидно, що цей проєкт, поклики і фотографії появлялись теж і в інших українських часописах, як: Америка, Народна Воля, Народне Слово.

Про те, чим має бути Український Павільон поясняє Діловий Виставовий Комітет у Свободі з 29. березня 1933 р., між іншим ось так:

„Чужинець, що ввійде до Українського Павільону, повинен винести з того, що там побачить, потрібні інформації про Україну, починаючи від основних відомостей, де жиє український нарід, скільки його і чим він займається, аж до таких складніших питань як те, що з культурних здобутків того народу може придатись для загальної людської культури”.

Щоб таке осягнути, поділено Український Павільон на три відділи: 1) Відділ народнього господарства України, до якого достарчила відповідного матеріялу Українська Господарська Академія в Подєбрадах (мапи, діяґрами, статистичні карти, і т. п.), 2) Історичний Відділ набув матеріалів з українських музеїв і від приватних збирачів історичних памяток України, 3) Відділ Українського Мистецтва мав два підвідділи: народнього мистецтва і модерного (ґрафіка, різьба, малярство). В тому останньому була виділена окремо збірка різьб і малюнків Олександра Архипенка.

Надійшов день офіційного отворення, що повинно було наступити дня 1. червня, але не було такої суми гроша, щоб Павільон „викупити” від контракторів, що його будували. Та хоч Павільону офіційно не отворено, то проте читаємо в Свободі з 10. червня 1933, ч. 133. таке:

„Колєкція творів Архипенка, виставлена в Українськім Павільоні, притягає до себе все більшу та більшу увагу відвідувачів Світової Вистави. Хоч, як відомо, Павільон ще не отворений офіційно, в більшости шікаґовських ґазет уже поміщені довші статті, в котрих критики обговорюють різьбу нашого славного артиста з просто таки незвичайним захопленням”.

Верхом української участи в Шікаґовській Виставі був „Український Тиждень”, що тривав від 14. до 20. серпня 1933. На цей час зїхались до Шікаґа великі маси українців з різних сторін Злучених Держав і Канади. Була виготовлена велика програма на кожний день Тижня.

Як подає Свобода з 18. серпня, ч. 191, то Український Тиждень отворено 14. серпня 1933 р. при „великім здвизі українців”. Прибули представники різних орґанізацій, маса молоді, много жіноцтва і професіоналістів.

Програма була така:

Дня 15. серпня був Український Жіночий Зїзд (витав від У. Н. Союзу — М. Мурашко); 16. серпня був Зїзд Української Молоді (витав від У. Н. С. і Свободи — Л. Мишуга). Дня 17. серпня тисячі прибули да Гол оф Саєнс, яких привитав д-р М. Сіменович від Українського Виставового Комітету, а Ф. Страйкменс як голова Комітету Національностей Світової Вистави. Свято, що відбулось пополудні під голим небом, перепроваджував д-р А. Кібзей. Співав Хор міста Шікаґо під дириґентурою Ю. Бенецького, а відспівані ним українські пісні були передавані через Нешенел Бродкестінґ. Виступала Школа Танцюристів балєтмайстра Василя Авраменка. А теж виступила з дружками „Мисс Україна” (Марія Любас з Шікаґо), вибрана попередно на конкурсі краси. Від українського жіноцтва промовляла п-ні Олена Лотоцька. При кінці д-р Л. Мишуга подякував американській землі за те, що дала змогу українцям виступити з своєю культурою, нарівні з державними народами. Того дня вечером витано в Українськім Павільоні д-ра Франтішека Сокупа, президента чехословацького сенату українською вечерою і піснями. В памяткову книжку Українського Павільону вписав він таке: „Щирий привіт і глибока пошана для українського народу, піоніра в боротьбі за поступ і демократію”. В днях 18. і 19. серпня відбувся Перший Зїзд Українських Професіоналістів Америки і Канади, на який надіслали реферати проф. Іван Боберський („Обовязки українського інтеліґента в Америці й Канаді”) та В. Біберович („українські професіоналісти”), які відчитано. Виголошено ще такі реферати: д-р Л. Мишуга „Український Професіоналіст як провідник”; д-р Г. Ґ. Скегар „Скільки нас?”; Т. Свистун „Наші національні завдання”; Галя Гаврилюк з Винніпеґу „Наша жінка та її освіта”. Далі привитав Зїзд М. Мурашко від У. Н. Союзу, Ярослав Чиж від У. Р. Союзу, д-р А. Кібзей від лікарів, пані Йонкер від канадійських орґанізацій, а д-р Потоцький від канадійських медиків. Ще промовляли: д-р Яців про потребу реклами, С. Шумейко про потребу дописування до американських ґазет, проф. A. Грановський про потребу наукового центру, а теж адв. Гуменюк з Канади про потребу орґанізації українських професіоналістів. По нарадах заложено тоді „Українське Професіональне Товариство” з адв. О. Е. Малицьким як головою, а д-ром Г. Ґ. Скегаром як секретарем. Дня 19. серпня відбулось „Свято Українського Мистецтва” в величезній галі в Колізеум, з виступами Українського Хору міста Шікаґа, під проводом Ю. Бенецького, орхестрою капітана Барабаша, сольоспівом оперової співачки Марії Гребенецької, та масовим виступом танцюристів B. Авраменка з Америки і Канади, при чудових світляних ефектах.

Український Тиждень на Світовій Виставі в Шікаґо був доброю рекламою для українського імені й тим самим сповнив своє завдання. Так, як сповнила вповні своє завдання і ціла українська участь у Шікаґовській виставці.

Український Павільон відвідало приблизно до 1,800,000 людей, між якими були такі особистости, як, наприклад, Герберт Гувер, бувший президент. Консулі, як чеський, литовський чи югословський, були частими гістьми в Українськім Павільоні, де вдержувано український ресторан, та де відбувались кожного вечора українські концерти.

Правда, не вдержано Павільону, як виставу продовжено, але треба зважити, що, наприклад, польський павільон замкнено — таки при самім отворенню. Значить, що його взагалі не було, бо відразу збанкротував. З словян тільки українці й чехи мали свої павільони, а росіяни, наприклад, цілком не мали. Ще треба одмітити, що Український Павільон не мав піддержки від ніякої держави, і від ніякого уряду. Українцям, як недержавному народови, треба було ще трудитись, щоб дістати спеціальний дозвіл на павільон! І вони його дістали та були одиноким недержавним народом, що мав свій павільон.

За спродані в павільоні вироби народнього мистецтва кооператив Українське Народнє Мистецтво у Львові, чи Гуцульське Мистецтво в Косові повернуто кілька тисяч доларів старому краєви, себто тим, що їх виробляли, головно по селах. Американська преса подавала не тільки в Шікаґо, але по цілій Америці, звідомлення про Український Павільон, який визнано мистецьким і ориґінальним. „Гай Арт Павилон” — казав про нього Дос, президент Вистави. Його показувано по театрах фільмових образів разом з пречудною китайською святинею, що її привезено з Джегол на Світову Виставу в Шікаґо. І то показувано як дві найцікавіші річи між чужинецькими павільонами. „Вистава”, як подала на „Обєднанню” у своїм звіті про Виставу п-ні Стефанія Чижович, „давала рідку нагоду зазнайомити чужинців зі зразками нашої народньої творчости і наглядно переконати відвідувачів з усіх сторін світа, що в деяких ділянках культури Україна не то, що не стоїть позаду, але додержує кроку, як невипереджає найбільше цивілізованим народам” (Свобода, з 15. і 16. листопаду 1933). А вже найбільше було згадок про мистецькі твори Архипенка, виставлені в Українськім Павільоні. Українському народньому мистецтву, виставленому в павільоні, теж давано загальне признання. А як виставу продовжено ще на рік, а Українського Павільону вже не було, то в „Шікаґо Трибюн” написали таке:

„Цього року дається відчувати на Виставі брак Українського Павільону”.

Чи це не гарне признання?

У „Свободі” з 29. березня 1938 року читаємо, що дня 27. березня відбулась в Українськім Народнім Домі в Ню Йорку нарада в справі української участи в Світовій Виставі в 1939 році, на якій було 148 делегатів від різних українських орґанізацій з чотирьох стейтів, як теж були представники від головних запомогових орґанізацій. Наради отворив і ними проводив М. Мурашко, а справу реферував Д. Галичин. Ціла Світова Вистава, говорив референт, буде поділена на три части: репрезентативну, виставову і розривкову. В репрезентативній частині матимуть павільони тільки держави, а вони, зокрема Совєти, застерегли собі контрактом, що тільки вони мають право репрезентувати культурні здобутки тих народів, що живуть в їхніх границях. З цього виходить, що навіть тяжко американським українцям дістати місце у виставовій чи розривковій частині, бо й проти цього треба надіятись протесту. Та Заряд Світової Вистави евентуально дав би згоду, якщоб ми заґарантували мистецький павільон. А мінімальні кошти його вибудування виносилиб $100,000, а якщоб ми хотіли виарендувати місце в іншім павільоні, то коштувалоб вдвоє стільки. Та якби не було американські українці мусять на тій Світовій Виставі бути хочби тільки з Культурною Виставою, а її кошти за обрахунком проф. Олександра Кошиця виносилиб приблизно $25,000.

По широкій дискусії представники орґанізацій „заявилися за те, щоб українська іміґрація в Америці взяла в Світовій Виставі в Ню Йорку якнайактивнішу участь, та щоб виступила на ній у таких розмірах, на які дозволять фонди, зложені на ту ціль українською іміґрацією в Америці”. Вибрано теж Комітет Світової Вистави, який зістав зачартерований як „Українсько-Американське Виставове Товариство”. Виконний уряд був такий: Дмитро Галичин, голова; Кирило Піддубчишин і Анна Воробець, заст. голови; Микола Мурашко, касієр; д-р Семен Демидчук, секретар; В. Різник і С. Шумейко, заст. секретаря. Правним дорадником Комітету був адв. Михайло Пізнак. Та найгірше йшло з грошевою збіркою. Це були часи, коли увага американських українців була занята подіями в Карпатській Україні, її поривом до власної державности, за тою траґедією, яка потім настала. За участь у Світовій Виставі в Ню Йорку так якби забуто, хоч були поклики і статті в цій справі. Тоді обізвався проф. Ол. Кошиць, нагадуючи, що наша участь у Виставі — це теж важне діло. Описуючи чудове місто, що повстане в Флошинґ (місце Світової Вистави), пише проф. Кошиць в Свободі з 20. жовтня 1938 року, між іншим, таке:

„Міліони людей поринуть у ці фантастичні палати, щоби побачити найновіші осягнення людського розуму, уміння, знання, волі й праці. Всі нації світу показують тут, на що вони здатні, що осягли, на чому стоять, на що заслужили та куди і до чого прямують. . . А чи будемо ми, українці, серед них? Чи прилучимось і ми до того славного „хору” світової пропаганди і реклами?. . . Пропаганда, яке заляпане й сіре слово! А разом з тим, яка могутня, просто непереможна сила в ньому криється. Та сила, що прищіплює нові ідеї, ширить їх, освідомлює маси, заохочує, порушує, творить нові форми, змінює навіть внутрішній світ, чоловіка”.

Потім передав проф. Кошиць згадки міжнародньої преси про виступи Української Республиканської Капелі в світі, які зводились до цього, що написав часопис „Ди Конститушен” в місті Атланта, в стейті Джорджія, по українському концерті, а саме: „А ті, що були на концерті, не забудуть України”. Значить, що необхідно виступити з українським концертом і на Світовій Виставі в Ню Йорку.

Світову Виставу в Ню Йорку, що дістала символічну назву „Завтрішній Світ”, відкрив президент Рузвелт офіційно дня ЗО. квітня 1939 року. Але ще навіть тоді не можна було знати, чи буде даний дозвіл на українську участь у цій Виставі. Місяцями ішли торги, що опинились аж у Вашинґтоні, бо Совєти, що взяли участь у Виставі (в Шікаґовській Виставі їх не було!), вибудували величавий павільон і вживали своїх впливів на те, щоб не дано дозволу на український культурний виступ. Та вкінці, дня 29. травня 1939, написала Свобода п. н. „Таки будемо на виставі”, між іншим, таке:

„Ще тепер не пора, щоб розповісти про ті нечувані перешкоди, які треба було поборювати кілька місяців, щоб добитись того, щоб українсько-американській іміґрації в Америці була дана можність взяти участь у Світовій Виставі — як окремій одиниці, що хоче виступити з українською культурою. Та які це були труднощі може кожний пізнати по тім, що було подане про нюйорський часопис „Дейлі Мірор”, що то приготовляв цілий рік виступи різних національностей, з якими хотів виступити теж і на Світовій Виставі. Як відомо не міг він добитись дозволу. . . А не добився тому, що проти цього були Совєти. . . Колиж впливи і протести „Дейлі Мірор” не помагали, то щож доперва говорити про положення Українського Виставового Комітету, що намагався добитись для американців українського роду права заманіфестувати українську народню культуру на Світовій Виставі. Та проте так є, що контракт підписаний!”

Ось так проголошено „Українсько-Американський День” на неділю 18. червня 1938 року в Стадіоні Корт оф Піс на Виставовій Площі. Очевидно, що той день був проголошений у всій американській пресі й через радіо.

Зачнім з цього, що подав „Ню Гералд Трибюн” з 19. червня 1939, під наголовком „50,000 українців на ріднім Фестивалі на Виставі”, а в піднаголовку „Совєти запротестували, заряд не дозволив бесідникам виголошувати промови підчас свята”. Потім іде опис Українського Свята, а далі протест перед пресою Михайла Пізнака, майстра церемоній на Святі, що ні йому, ні Д. Галичинови, голові, Виставова Корпорація не дозволила виголошувати промови через протест Совєтів, надісланий Виставовій Корпорації з Вашинґтону від державного секретаріяту. Корпорація, пише далі згадана ґазета, потім виясняла, що Совета вимовили собі в контракті, що того роду вистав як українська не буде. Отже принаймні спинено політичні промови. . .

В „Свободі” з 20. червня 1939 описувано „Українсько-Американський День” як „імпозантну маніфестацію, якій приглядалося до сто тисяч осіб, в тому до 60,000 українців з усіх сторін Америки.

Тому, що маса українських дітей і жінок прибула в українських народніх строях, то українців було в той день усюди видно, так, що здавалось, що вони надали в тому дні цілій виставі український характер. А це був американський „День Батьків”, як і день посвячення памятника Христофі Колюмбови, що теж стягнули масу публики, бо були зааранжовані спеціяльні програми, високо артистичні. Та хтоб не йшов, мусів зупинитись, щоб поглянути на 1,000 молодих співаків і танцюристів, всі в прекрасних народніх українських строях, що вийшли на естраду на „Площі миру” на пів години перед виставою і уставились у ряди. А перед ними понад 10,000 крісел, давно занятих, а десятки тисяч людей довкола великої площі, що нігде протиснутись не можна. Словом — море голов.

Виходить проф. Олександер Кошиць, а перед ним 500 співаків і співачок. Піднеслась маґічна рука, залунав американський гимн, а потім поплили звуки української пісні. . . Образ зворушливий для кожного українця, а також захопливий для кожного чужинця.

Оперовий співак, Михайло Голинський, як пише ґазета співав так, що пісня плила з душі до душі, а спів його стояв на найвищім співацькім рівні.

А потім до 500 молоденьких танцюристів, під проводом А. Кістя і М. Лаврика, що їх витають громом оплесків.

А далі 10-літня скрипачка Донна Ґресько, що то здобула собі не тільки серед нас, але й в американських музичних колах найвищі признання.

Ще раз чарівний спів хору. І кінцеве „Ще не вмерла Україна” під проводом проф. Кошиця та при співі десяток тисяч публики. . . 

Ґровер Гвейлен, предсідник американської Корпорації Світової Вистави, проголосив на другий день через радіо, що неділя 18. червня, в якій був українсько-американський фестивал, побила всі рекорди, бо хоч було хмарно, було 60,000 людей більше, ніж котроїнебудь неділі.

Знов повідомляючи Український Виставовий Комітет, що був протест совєтського амбасадора проти Українського Дня, зложений в департаменті стейту в Вашинґтоні, один з директорів Світової Вистави в Ню Йорку, сказав таке:

„Справа вашого Українського Дня стала інтернаціональною аферою”.

В тому і особливе значіння української участи в Світовій Виставі в Ню Йорку, що не зважаючи на такий совєтський натиск, Український День таки відбувся.

До української участи в Світовій Виставі треба ще зарахувати „Американсько-Український День Молоді”, що відбувся в неділю, 1. вересня 1940 року, на площі Америкен Камон. Цей День влаштовано заходом Ліґи Української Молоді Північної Америки, що саме тоді відбувала свій восьмий річний зїзд в готелі Пенсилвенія, в Ню Йорку.

Молодь виступила на тім Дні з дуже великою програмою, що тривала чотири і пів години. Виставі постійно приглядалось чи прислухувалось біля сім тисяч осіб, а десятки тисяч — переходово. Програма була задумана як культурна маніфестація ураїнського народнього мистецтва. І такою вона дійсно була. Це було діло виключно самого молодого покоління, яке фінансово попер, між іншим, теж і У. Н. Союз.

Програму отворив і переводив нею Степан Шумейко. Він підкреслив любов до американської землі не тільки збоку молодою ґенерації, але й глибоку льояльність старого покоління американських українців, а потім обговорив ті духово-культурні цінности, як пісня, різьба, малярство, народнє мистецтво, що їх американські українці вложили в спільну духову скарбницю Америки. Комендер Г. А. Фленінґен зложив привіт від імені Корпорації Світової Вистави. Знов адв. Михайло Пізнак, виголошуючи святочний реферат, напятнував негідні калюмнії, які кидають певні кола на американських українців, мовляв, вони звязані з якимись чужими „ізмами”. Ось такі калюмнії він назвав „злобними і безпідставними видумками”. Ще сказав, як подає Свобода з 4. вересня 1940 року, „що американські українці з особливо великою приємністю виконують свою програму на тому місці, де минулого року стояв совєтський павільон, бо саме Совєти минулого року робили стільки старань, щоб не допустити до влаштовання української, чисто культурної програми на Світовій Виставі”.

Виступали далі з добірною програмою три хори, сім кружків танцюристів, українські модельки і українська народня орхестра. З хорів виступали: Молодечий Хор з Ню Йорку і Ню Джерзі, та Український Молодечий Хор з Філядельфії, обидва під проводом Степана Марусевича, як теж Козацький Хор з Філадельфії під проводом С. Савчука. Вони відспівали много творів різних українських композиторів, головно в аранжеровці Ол. Кошиця, а найбільше стрілецьких пісень М. Гайворонського. Солістки: Марія Полиняк і Анна Тростянецька, (молоді й знамениті мистецькгі сили), як і тенор Михайло Мельник, співали українські пісні та арії з різних опер. А танцюристи виступали під проводом балєтмайстра Михайла Германа. Він пояснював через голосник кожний український народній танок перед кожним виступом, представляючи і провідників поодиноких Молодечих Клюбів Танцюристів, якими були: В. Рибка, М. Гира, М. Т. Томчук, Г. Стельмащук, І. Заблоцький, та провідника сільсьної музики, Й. Снігура.

Та пише Свобода, перше місце треба віддати показові українських костюмів, під зарядом пані Марії Боднар-Герман. Модельки, одягнені в українські костюми з різних частин України, виходили на сцену, а пані Герман давала до них пояснення, перемішуючи серіозне з гумором. Серед костюмів були і модерні одяги, скроєні під впливом зразків українського народнього мистецтва. Закінчуючи це Свято Української Молоді, Гарвей А. Андерсон, директор „Америкен Камон”, заявив, що хоч Америкен Камон вже здобула собі імя добрими виставами, то ця українська вистава була таки найліпша з усіх, які досі були. Навіть, казав він, колиб за цілий час було виставлено лиш одну українську програму, то Америкен Камон виправдалаб своє отворення.

При кінці, щоб краще розуміти часи і обставини, в яких те все діялось, згадаємо й за те, що написане в англійськім додатку до Свободи, в „Юкрейніен Віклі” з 7. вересня 1940 р. в статті п. н. „Що затим усім криється”. Стаття стверджує, що це була маніфестація льояльности до Америки, влаштована молодими американцями, тут родженими і вихованими, яку оплескували годинами до 20,000 людей, та яка дістала найбільші признання від самої управи Світової Вистави. І тому саме висказує здивовання, чому нюйорська преса „не помістила навіть одної стрічки” про цю маніфестацію молоді, хоч кожного дня пише про найменші подробиці з Світової Вистави, включно до бурлескових. . . І хоч Адміністрація Америкен Камон, як і комітет української маніфестації, порозсилали якнайточніші інформації до всієї преси.

Діється отже, пише „Юкрейніен Віклі”, те, що й з конґресом Ліґи Української Молоді, що відбуває наради в однім з найбільших нюйорських готелів, де видніє величезний напис про цей конґрес, та звідки розіслано всі потрібні інформації, а в пресі ні одного слова згадки. Щось так, як не було ні одного слова згадки за Конґрес Американських Українців у Вашинґтоні, хоч про це писали вашинґтонські ґазети і десятки інших по цілій Америці. Зате, кажеться далі, є в цій пресі завжди місце на різні наклепи на український нарід, особливо, коли згадується вікову боротьбу України за визволення і самостійність. . .

Ось ті всі речі треба мати на увазі, коли хто хоче належито оцінити американсько-українську активність тих часів.

На участь в Шікаґовській Виставі зложило громадянство всього $16,000, а на участь Нюйорській щось понад $5,000. Очевидно, що за такі суми не можливо булоб це все виконати, якби не було повної посвяти з боку тих старих і молодих, що займались тими справами; якби не було патріотичних батьків і матерей, що не тільки висилали своїх дітей, але й покривали кошти їхньої науки (як от народніх танків) та кошти участи в тих різних імпрезах. І не булоб теж моральної перемоги, колиб десятки тисяч наших громадян не являлись масово, прибуваючи навіть і з дуже далеких сторін, щоб ось так заманіфестувати на вільній американській землі, що Українське Імя — їм любе й дороге.