До найвищого пункту свого культурного розвою дійшов Український Театр в Галичині за дирекції Івана Біберовича, опісля за Садовського та вкінці за Осипа Стадника. Згадані три директори були світилами нашого театрального мистецтва, люди великого інтелєкту і сильні характером, а при цім щирі українські патріоти. Великого артиста з Великої України, Миколу Садовського, запросила „Бесіда” на директора Українського Театру мабуть за порадою Івана Франка. Це було в 1904 році, а з Садовським приїхала до Галичини велика українська артистка Марія Заньковецька. Обидвоє піднесли артистичний ровень театру до високої міри. Садовський звернув свою головну увагу на українські драматичні штуки історичного та побутового змісту, в яких він із Заньковецькою були незрівнані. Зате відсунув на другий плян оперету та оперу, що не дуже подобалась галицькій інтеліґентній верхівці, яка бажала бачити свій театр українським, але теж і загально-європейським.

По нім став за якийсь час директором Осип Стадник, народній учитель з фаху, який кінчив драматичну школу у Відні, як теж грав якийсь час в польськім театрі у Львові, в якому було більше наших артистів і співаків.

Осип Стадник, як директор театру дав галичанам те, чого вони бажали, впроваджуючи кромі народньої, історичної та побутової драми, ще й легку оперету та клясичну оперу. Як артист, Стадник не дорівнював Садовському, зате був незрівнаний як режісер та адміністратор. Репертуар Українського Театру тоді був великий, багатий і ріжноманітний, був серіозно обдуманий та творив собою певну культурну цілість як в українськім, так і світовім змислі. Тому вимагав великої обсади і добрих артистів. Стадник кромі галицьких артистів запросив ще визначних артистів з Великої України. На вистави опер Стадник запрошував на виступи і чужих оперових співаків. За мойого побуту в театрі співали в нас оперові співаки з Італії, Франції, а навіть з Америки, як от Едіта Де Лайс з Метрополитен Опери, яка тоді була в обїздці по Европі. Саме мені, як молодій силі, довелось в 1911 році виступити в опері „Фавст” в ролі Марти з Едітою Де Лайс, яка співала Марґарету. Було це в Чернівцях. На виставу Фавста приїхав був тоді з Коломиї австрійський наслідник престола, пізніший безталанний австрійський цісар Карло, з цілим своїм штабом. Були це передвоєнні часи і ми вважали це якоюсь „політичною грою” австрійського уряду. Та на вистави прибувала різна культурна публика. Це були часи тріюмфів українського театру в Галичині.

Я стала працювати на сцені Українського Театру на початку 1907 року, саме на початках моїх студій в учительськім семинарі. Померла тоді моя мати і я як 15-літня дівчина виїхала до театру під опіку моєї сестри і шваґра Юрчаків. За їх впливом я вступила на сцену. Український Театр не був мені чужий, бо їздила я нераз у гості до моєї сестри і при цих нагодах пізнавала всіх тодішних артистів. Як 12-літнім дітваком поїхала в 1904 році до сестри на Різдво, то тоді в неї зібралась на Святий Вечір сама артистична сметанка. Був і тодішний директор Микола Садовський. Памятаю, як розохотившись Садовський підкрутив свої величезні вуса та до мене: Заспівай маленька ще й ти вашої галицької пісні. Посадив мене собі на коліна і все — „нубо чорненька ще одну”. По цім моїм святочнім концерті Садовський поцілував мене в чоло та чогось втер сльозу. Мабуть озвалась у його незнана батьківська струна. Колись, говорив він, співатимеш ще й на сцені. Так і сталось. Вступивши до театру в дуже молодому віці я вспіла вибитись за короткий час завдяки дуже пильній праці.

Ще згадаю, що наш театр дав Радянській Україні Леся Курбаса, директора „Березіля” (якого большевики заслали на Соловки), Бронка Бучму, фільмового артиста і режісера, Евгена Коханенка, режісера Театру ім. І. Франка в Києві (який пропав безслідно), Софію Стадникову, артистку цьогож театру, Фавста Лопатинського, фільмового режісера та інших.

З Українського Театру „Бесіди” прибули деякі молоді працівники теж і на американську землю, як от Боянівський, Цурковський, Юрко Костур, артист-маляр Евген Василенко, Дмитро Атаманець (дяко-учитель), Осип Заяць (дяко-учитель) та Галька Стечинська-Кричківська. Були це члени нашого хору, себто початкуючі сили. До нашого театру принимано здібних людей з добрими голосами, а ті знов, якщо у них були виїмкові драматичні здібності, вибивались потім після драматичного та голосового вишколення на артистів в драмі, опері або опереті.

В Америці бачимо при праці Боянівського на українській сцені в Ню Йорку як режінера в часі першої серіозної спроби створити Український Театр в Америці. Це було зимою 1907 року, а почин до цього дало товариство „Запорозька Січ”*). Знов Юрко Костур, після деяких спроб на українській сцені в Ню Йорку, перейшов на американську сцену у водевіль. Евген Василенко віддався виключно церковному та сценічному малярству, при чім брав участь в деяких театральних виставах в Ню Йорку; Дмитрові Атаманцеві його короткий побут в театрі та досвід послужив у його дяко-учительській праці в Америці. А Галька Стечинська-Кричківська винесла з нашого театру широкий досвід, яким опісля багато прислужилась при орґанізуванні театрального мистецтва в Ню Йорку, працюючи при театральних гуртках „Жіночої Громади” та „Української Бесіди” в Ню Йорку.

Мій приїзд з мужом до Америки попередив загальний страйк яких сто членів Українського Народнього Театру „Бесіди”, що домагались більшої платні. Це була афера, що відбилась тоді голосним відгомоном. Хоч театральний референт „Бесіди”, Степан Чарнецький, полагодив страйк і артисти отримали більшу платню, то невдоволення до Стадника, яке по мойому було неоправдане, осталось надалі, а результатом цього було те, що в осені цього самого року наступив масовий вихід з театру артистів, головно тих, що були з Великої України, а вони потягнули за собою на Україну і деяких артистів галичан. Та мій муж, якого тягнуло більше до журналістики ніж сцени, хотів пробувати сил у містичному краю — Америці. І це заважило.

З важким серцем опускала я рідну сцену, якій я відала шість років щирої праці та молодості. Жаль мені було опускати товариство, а особливо знаменитий артистичний провід Осипа Стадника, до якого в мене осталась глибока пошана і вдячність на ціле життя. Не одну годину він присвятив для мене, на різьблення моїх молодих сил і здібностей сценічних!

Я прибула до Злучених Держав разом з мужом в січні 1913 року. Ми заїхали до його тітки в Клівленді. Тут я довідалась, що в Клівленд ще не було ні одної української театральної вистави. Таке саме було і по десятках інших громад. Десь-не-десь ставлено аматорські вистави, але такі, як „Тимко Капраль” або „Знімчений Юрко”, себто зразки примітивного театру. Тільки в Ню Йорку був тоді кращий театральний гурток молоді, який ставив кращі українські театральні штуки. Явище це було до певної міри оправдане і природне. Був тоді брак інтеліґентного проводу. Наші іміґранти приїздили до Америки тільки на тимчасовий побут, а їхнім головним завданням було заробити доляри та вертати в рідній край. Тому — кромі Ню Йорку — ніхто серіозно не журився такою справою як український театр в Америці.

В Клівленді я познакомилась з маленьким гуртком інтеліґентних громадян, в якому були о. Степан Макар та Чегин, свідомий українець з Карпатської України, і ще дехто. Ми сходились часто у Чегинів, співали пісні, розмовляли на українські теми та обговорювали справу орґанізування театрального гуртка. Та о. Макар заохочував мене іти на американську сцену. Він познайомив мене з американцем українського роду (третьої вже ґенерації) Олексюком, який був тоді якимось урядником при федеральнім суді. Його дід прибув до Америки з Великої України. Сам він не знав української мови і тільки за впливами о. Макара признавався до українців та був щирим прихильником українства. За впливами тогож Олесюка американська преса помістила тоді про мене широкі згадки та фотоґрафії. А були тоді в Америці деякі фільмові театри вищого, клясичного типу, які між фільмовими виставами давали концерти симфонічних орхестр та співаків. У Клівленді було тоді два такі театри, „Нікербокер” та „Капітоль”, які удержували симфонічні орхестри. Перший запросив мене на виступи „Нікербокер”, де між іншим був тоді диріґентом орхестри чех Спітальни, старший брат Филипа Спітального, славного тепер зі своїх виступів з дівочою орхестрою і хором на Нешенел Бродкестінґ. Під його то батуттою я співала різні арії з опер в українській мові та українські концертові й народні пісні, які він самий аранжував на орхестру. У цих театрах я співала кілька місяців, після чого аґенції хотіли вислати мене на обїздку по Америці. Та під весну прибула до Клівленд, здається, одинока тоді подорожуюча німецька опера „Синсинаті Ґренд Опера”. Я зараз увійшла у звязки з нею. Одначе мала великі перешкоди, бо опера ставила в більшості німецькі, ваґнерівські, опери, яких я не знала, а з тих італійських, що йшли в нашім театрі, тільки дві чи три. І це мені треба було переучувати на італійську мову, бо в нашім театрі я співала по українськи. Та скоро скінчилась моя карієра на американській сцені з іншої, дуже простої, причини: В мене назрівала родина. Кромі цього мене таки боліла наша українська сцена, з якою я зросла і за якою я тужила цілою душею.

При допомозі мужа та інших громадян зорґанізовано в Клівленді Тов. „Просвіта”, а при нім хор і театральний гурток. З цим гуртком дала я перших кілька вистав. Та наш побут у Клівленді був короткий. Муж мій шукав карієри в американських банках і це заставило нас переїздити з міста до міста. В кожнім з них я оставила по собі згадку театральної праці, як ось в Йонґставн, Пітсбурґ, Ґренд Репидс та Шікаґо, особливож у Вест Пулман біля Шікаґа, де при допомозі місцевих українських громадян я оснувала драматичний гурток і з різними виставами обїздила околиці, де гурток наш люди щиро витали та тішились ним, бо многі з них ще ніколи не бачили української, театральної вистави.

По шести роках американської мандрівки по провінції ми остаточно в осені 1918 року осіли на довший час в Нюарку, Н. Дж., де я негайно взялась закладати театральний гурток. З різнородної праці згадаю, що працюючи при Товаристві „Будучність”, дала я з ним ряд таких вистав як Маруся Богуславка, Безталанна, Мати Наймичка, Назар Стодоля, Жидівка Вихрестка, Ой не ходи Грицю, Борці за Мрії, Гріх (Винниченка), Одружіння (Гоголя), Чорноморці та много інших.

В тім самім часі ввійшла я теж у звязки з українськими театральними гуртками в Ню Йорку. Там застала в 1918 році три театральні гуртки. А це, при „Жіночій Громаді” під проводом Марії Скубової, при Тов. „Поморяни”, та найбільший і найкращий при „Українській Бесіді”, при якій був не тільки театральний гурток, зложений з інтеліґентніших артистів-аматорів, але теж великий мішаний хор під проводом широко знаного тоді диріґента Мирона Корикори. Хор цей був у той час чи не найкращим українським хором в Америці. Перша зустріч з гуртком „Української Бесіди” була у Вашинґтоні, в осені 1918 р., підчас Сойму „Федерації Українців в Америці”, куди мене запрошено на виступ в ролі Оксани в опері „Запорожець за Дунаєм”, яку ставлено тоді для делєґатів Сойму. Між визначними аматорами Української Бесіди пізнала я там таких як Емілія Корнатова, А. Ольшевська, М. Осадчукова, М. Татаринська-Горобець, Елсі Шутаківна-Фенчинська, Ю. Шевчуківна, В. Лавришко, В. Ярема, С. Фесолович, Г. Тріщ, М. Трач, С. Корда та інших.

Цей театр „Української Бесіди” давав в Ню Йорку в У. Н. Домі часті вистави українських визначніших драм, комедій та оперет, а найпопулярнішою його виставою був „Запорожець за Дунаєм”. При інших театральних гуртках Ню Йорку визначались — М. Мелешко, К. Гупалова, В. Карпович, Е. Жуковський, Лідія Корецька, Кобзар та широко знані в цей час співаки: Михайло Зазуляк, барітон, та В. Ділов, бас. Останні наспівали багато наших пісень на рекорди.

Час до часу давав в У. Н. Домі свої вистави теж театр Медова, який грав не тільки в Ню Йорку, але й роїздив по Америці. Грав він головно для жидів з Росії, а теж і для українців. Вистави ці я бачила і мушу сказати, що Медов приніс українському мистецтву і українській театральній справі немалу шкоду. Складався він з „актьорів”, що походили з різних „малоросійських” театрів, яких було повно в Україні та цілій Росії, та з яких деморалізуючим впливом зводив боротьбу Садовський та інші чільні провідники українського театру на Великій Україні. Такі театри як театр Медова, типу „Гаркуна Задунайського”, відзеркалювали неґативну сторону театру. Їх головним завданням було натішити та розсмішити публику шаржом, пародією мистецтва, а кульмінаційною точкою „артизму” були „ніс як бараболя” в характеристиці, а верескливий гопак в танках. Знов мова була російсько-українсько-жидівським жарґоном. Таке „мистецтво” ширили Медови між нашими людьми для одної тільки ціли: зібрати якнайбільше долярів. Та в артистів Українського Народного Театру в Галичині, з якого я вийшла, впоювано ідею, що театр це святиня штуки, якого завданням є сповняти велику місію несення між народні маси чистоти літературного українського слова, ширення національної свідомості та підношення ідеального, морального і культурного уровеня нашого народу. Тому, де могла, я зводила боротьбу з тим неґативним впливом, який сіяли між нашим народом такі театри, як от Медова.

Ще згадаю, що літом 1921 р., Мирон Корикора вийшов з ініціятивою поставлення опери М. Аркаса „Катерина”. В тій ціли при Українській Бесіді в Ню Йорку створено „Українську Оперову Дружину”. Був це той самий Театр Української Бесіди тільки під новою назвою. Партитуру і орхестрацію спроваджено зі Львова і Корикора зачав проби хору. Опісля покликано мене з мужом до участи і помочі. Шустакевич взяв на себе часть адміністраційну, пропаґанду, зладив лібрето, а також вивчив балєт та помагав у режісерії. Корикора хор і орхестру і рівнож режісерію. Перший раз тоді в Америці поставлено оперу Катерину у такій обсаді: Катерина — Шустакевичева, мати — Корнатова, батько — Ділов, Андрій — Лавришко, Іван — Ярема. Опера йшла в У. Н. Домі в Ню Йорку на саме Різдво, три дні підряд, 7-8-9 січня 1922, з великим моральним і матеріяльним успіхом. На оперу приїхали люди з далеких околиць. „Катерину” а теж „Запорожця” ми ставили ще в Філядельфії 13 і 14 березня цього самого року. Перед тим ще на 5. лютого „Оперова Дружина” відіграла в Нюарку в 15-ліття моєї сценічної праці „Запорожця за Дунаєм” і на цім закінчилась історія Української Оперової Дружини, бо Корикора виїхав на провінцію. Театр Української Бесіди в Ню Йорку однак дальше існував.

В тому часі, там в Европі, під напором ворожих сил, котилась до упадку молоденька Українська Народня Республика. Славний Український Державний Театр, який вона покликала до життя, перестав існувати, а його артисти розїхались на всі сторони світу. Частину інтернувала, а опісля випустила на волю польська влада. Ось та частина створила у Львові Український Незалежний Театр, який почав давати вистави під фірмою „Народній Театр Бесіди”. Опісля цей театр приняв назву „Українського Кооперативного театру”. В грудні 1920 року на мої й мого мужа руки управитель цього театру д-р Гр. Ничка та режісер Микола Бенцаль прислали відозву до українців Америки з просьбою рятувати театр, який знайшовся у страшних матеріяльних злиднях.

Цю відозву ми передали українській пресі до поміщення, а на поміч театрови виставили власним коштом 30. січня 1921 р. „Наталку Полтавку”. Аматори української протестантської громади з Нюарку дали під моїм проводом на цю саму ціль „Безталанну” в Пасейку, а відтак силами Української Театральної Дружини з Ню Йорку ми поставили „Мати Наймичку”. З цих трьох вистав ми зібрали понад 300 долярів, які ми вислали на поміч нашому театрови на Західній Україні. Від цеї пори між мною і цим театром навязалася постійна переписка.

І так в літі 1922 р. прийшла на мої руки пропозиція від артистів Українського Коперативного Театру у Львові, що яких десять з них бажалиб приїхати до Америки, щоби тут створити постійний Український Народній Театр. Рішились приїхати відомі галицькі артисти, як Іван Рубчак, Микола Бенцаль з дружиною, Крушельницький і з артистів з Великої України режісер Олександер Загаров, Марія Морська і славна артистка Ганна Борисоглібська та ще кілька осіб.

В цій справі Шустакевич віднісся в першу чергу до предсідника У. Н. Союзу С. Ядловського та спів-редактора Свободи О. Стеткевича, що віднеслись щиро до справи і порадили Шустакевичови обїхати дооколичних священиків та провідників товариств по громадах Ню Йорку й околиці й приєднати їх для справи. Зложено тимчасовий комітет та скликано збори до салі У. Н. Дому в Ню Йорку, на які прибуло велике число представників українських товариств та духовної і світської інтеліґенції, та на яких рішено створити корпорацію „Український Народній Театр в Америці” на 10-долярових уділах на загальну суму 100 тисяч долярів. Орґанізацію заінкорпоровано в стейті, зачато розпродажу уділів, а рівночасно старання в еміґраційних властей та приготування фондів на подорож для артистів. Був великий запал до справи і здавалось, що все йде гладко до наміченої ціли та що українці в Америці вже раз матимуть свій постійний фаховий театр.

Серед цих приготувань надійшов однак несподівано лист від провідника ґрупи Олександра Загарова, що артисти вимагають крім контракту ще поважної ґарантії готівкою, яку треба було зложити в Земельнім Банку у Львові. Цього домагання уряд корпорації не був у стані виконати. Та незадовго виявилось, що артисти придніпрянці з цієї ґрупи виїхали на Радянську Україну і можна догадуватись, шо вони таки не мали великої охоти їхати до Америки.

Хоч одинокий реальний проєкт створення постійного Українського Народнього Театру в Америці, опертий на корпорації й підмозі всього українського громадянства Америки, про який вище згадано, не вдався, то проте в осени цього самого року таки зачав орґанізуватись Український Театр в Ню Йорку при У. Н. Домі. Аранжером його був Іван Добрянський. Спершу цей театр складався з місцевих аматорів, та вже в 1924 році управу цього театру обняв Ісая Базяк, який покликав до складу театру фахових артистів та деяких членів Українського Національного Хору О. Кошиця, який після славної тури по північній та полудневій Америці саме тоді розвязався. Та на один весняний сезон повстав в Ню Йорку ще один „Український Театр”, який став фінансувати о. М. Підгорецький, тоді парох укр. кат. церкви при 7-мій вулиці. Режісером цього театру був А. Шабельський, режісер театрів в Росії, а диріґентом М. Корикора. В складі персоналу цього театру були з фахових артистів Олексадра Кочубей, Юлія М. Шустакевич, Михайло Швець, а з кращих аматорів М. Зазуляк, В. Лавришко, Емілія Корнотова, С. Корда, Г. Правдюк та І. Серґієнко. Театр поставив на весні 1924 року „Катерину”, „Запорожця за Дунаєм” та „Наталку Полтавку”, які грано на переміну по кілька разів у Ню Йорку, Нюарку та Пасейку. Після цього цей театр перестав існувати.

В цім році осінний театральний сезон відкрив в Ню Йорку У. Н. Театр при У. Н. Домі, а в наступному сезоні диріґентуру хору і орхестри перебрав наш відомий композитор Михайло Гайворонський. У склад цього театру входили з фахівців: Кочубей, Шустакевичева, Ординська, Міліна, а пізніше Марія Машир та Марія Гребенецька. З мужчин М. Карлаш, М. Швець, а з аматорських сил з хористів У. Н. Хору О. Кошиця, Троїцька, Ковбель, Шандрівський, Якубенко, Бажанів та здібний місцевий аматор Лазута. Театр мав гарний хор і орхестру. В репертуарі були такі штуки, як Запорожець за Дунаєм, Вій, Майська Ніч, Ой не ходи Грицю, Тарас Бульба, Невольник, Гетьман Дорошенко, Про що тирса шелестіла, та много інших. Театр спершу грав на дохід Українській Рідній Школі в Ню Йорку. Я брала участь в цім театрі до весни 1926, а літом виїхала з родиною до Пенсильвенії, бо там мій муж обняв посаду редактора „Нового Життя” при українській запомоговій орґанізації „Згода Братств” в Олифанті.

По перших двох адміністраторах (І. Базяк та В. Кедровський) управу театру перебрав Микола Карлаш, оперовий артист, а після нього Марія Машир, теж відома оперова артистка з Києва. Дорадником театру був д-р Л. Цегельський. Це було вже в роках 1927—1928. До репертуару театрального додано ще оперу Катерина, Сорочинський ярмарок та Ноктюрн (Лисенка). Театр У. Н. Дому вдержався ще найдовше з усіх, бо майже пять років та розвинувся до правдиво мистецького уровеня. Від 1929 року в Ню Йорку вже не було серіозних спроб створити постійний і фаховий Український Театр. Фахові артисти розїхались у різні сторони Америки і театральна справа в Ню Йорку після цього знова зійшла до аматорського уровеня.

У звязку з театральною справою треба згадати, що Дмитро Чутро, при помочі д-ра Л. Цегельського, виставив українською мовою у квітні 1933 р. оперу П. Чайковського „Мазепа”. Диріґентом опери був український композитор Павло Печеніга-Углицький, а на оперові партії покликано різних оперових опіваків, по більшій часті чужих. Оперу Мазепа з поправленим до певної міри змістом (лібретом) ставлено в Ню Йорку, Дітройт, Шікаґо, Клівленд, Пітсбурзі та Філядельфії.

Після цього ще раз відродив Український Театр в Америці на фільмі український балєтмайстер Василь Авраменко. В 1936 році він зорґанізував в Ню Йорку Українську Фільмову Компанію, яка випродукувала у фільмі оперету Лисенка-Котляревського „Наталка Полтавка”. У виставі цій брали участь фахові артисти та ліпші аматорські сили, декотрі вже з молодої ґенерації.

В 1938 інша фільмова орґанізація під назвою „Українська Фільмова Корпорація” в Ню Йорку випродукувала другу українську фільму, „Маруся”, на тлі драми Старицького „Ой не ходи Грицю на вечерниці”. Вокальний і хоральний провід цеї фільми був в руках нашого славного маестра, проф. д-ра Олександра Кошиця, а музичний і орхестральний провід в руках нашого славного концертового артиста скрипака і композитора Романа Придаткевича. В ролях фільми „Маруся” бачимо спосібних аматорів, дібраних вже з американської української молоді.

Наступного року В. Авраменко зорґанізував нову фільмову компанію в Канаді та випустив ще одну українську фільму, оперу „Запорожець за Дунаєм”, в якій провідну ролю (Одарка) грала відома українська оперова артистка з Европи Марія Сокіл, Карася оперовий артист Михайло Швець, а інші ролі кращі артисти-аматори. Музичний провід дав відомий оперовий диріґент і композитор Антін Рудницький.

Безпосередно перед вибухом другої світової війни прибули до Америки в роках 1938—39 ще свіжі українські артисти з рідного краю, як славний оперовий артист Михайло Голинський, Ольга Лепкова та оперова артистка з Радянської України Марія Сокіл, яка вперше прибула до Америки в 1937 році разом зо своїм мужом, композитором проф. Антоном Рудницьким на концертову туру в користь Української Народньої Лічниці у Львові. Згадані артисти головно віддалися концертовій праці в Америці й Канаді. А в 1941 році пробували орґанізувати Український Театр в Америці. Вони поставили на першу виставу оперу „Запорожець за Дунаєм” та обїхали з нею кілька головніших міст Америки. Після цеї вистави припинилась діяльність і цього останнього Українського Театру, який був останнім під цю пору фахово зорґанізованим театром в Америці.

Ось так творився Український Театр в Америці на періоді 35 років. Від 1907 року, від перших піонірів української сцени, повставало ряд за рядом багато різних українських театрів аматорського, а опісля і фахового типу, які по успіхах і невдачах розвязувались а на їх місце повставали нові з новими чи тими самими аматорськими, або фаховими силами. Осередком їх все був Ню Йорк, де в першу чергу спинялися всі інтеліґентні люди української еміґрації. Великі й постійні ці змагання, щоби створити на американській землі свій рідний театр, були нічим іншим, а тільки проявом могучої життєвої сили і культури українців Америки, яка кристалізувалася у різних ділянках нашого духового життя, як церква, запомогові орґанізації, преса, рідне письменство, театр, спів, музика, танки, композиція, малярство, рідно школа та проче.

Багато з цих духових надбань залишилися у нас у формі існуючих орґанізацій чи видань. Український театр, як і деякі інші наші мистецькі змагання не остали у нас у постійній формі, це однак ще не є нашою відємною стороною. Ми подивімся на Америку, країну найбільшої індустрії й матеріяльних засобів у світі. Тут теж повставали і зникали різні американські великі театри, опери і симфонії, хоч мали за собою всі можливі вигоди й матеріяльні засоби, яких ми українці ніколи не мали.

Український Театр в Америці оставив незатертий вплив на наше громадянство, причинився до поширення та скріплення національної свідомости, піднесення морального й культурного уровеня народніх мав та приєднав для української справи роджену в Америці українську молодь. Український Театр, який на протязі 35 років творився в Ню Йорку, мав свій постійний вплив і на українські громади на провінції, особливо зараз після першої світової війни, коли українські еміґранти побачили, що для них вже немає повороту до рідного, розшарпаного на чотири часті ворожими наїздниками краю, та що тут в Америці треба наладжувати своє постійне життя. Праця Українського Театру, яка головно відзеркалювалася на сторінках „Свободи” через свої оголошення, дописі та рецензії була спонукою до творення українських аматорських театрів на провінції. По українських громадах повставали сотки аматорських гуртків, які давали театральні вистави на різні народні ціли в Америці, а головно в ріднім краю, як Рідна Школа, Просвіта, інваліди, політичні вязні, визвольна боротьба та інші. Деякі з них, от хочби наприклад у Дітройті (Гемтремк) під проводом Дмитра Атаманця (1918—1922), який весь час працює при українських католицьких парохіях, а опісля під його проводом у Шікаґо, розвинулися до кращого мистецького уровеня. Ставлено кращі театральні штуки а навіть українські опери, як Запорожець за Дунаєм і Катерина. Провінція дала нам теж число визначніших артистів аматорів, між якими згадаю хоч ближче мені знаних і вельми заслужених, як Стефанія Цимбаліст з Шікаґо, Надія Атаманець і Галя Рихлівська з Дітройт, усі три добрі співачки, які працювали на українській сцені довгі роки.

Останніми роками вибилось на передне місце багато здібних театральних сил з родженої в Америці української молоді, співаки і співачки з покінченими драматичними школами та вокальними консерваторіями, а навіть здібні молоді режісери, як Михайло Скоробогач. Молоді співачки Марія Полиняк, Анна Тростянецька і Люба Ковальська з околиць Ню Йорку, Орися Мусійчук з Йонґставн, О., та Доня Стефанія Демері з Дітройт. Ці молоді співачки кромі своїх українських концертових виступів та участі в театральних виставах, є запрошувані часто на виступи в американських концертах, а навіть в опері. Деякі з нашої молоді, як приміром Іван Годяк з Гемтремк, Міш., тепер виступає в одній з провідних роль в американській фільмі в Галивуд.

Українське театральне мистецтво знайшло рівнож своє місце і на українських радіових програмах в Америці. З 1930 року стали творитися Українські Радіо Години в різних містах, як Ню Йорк, Дітройт, Шікаґо, Пітсбурґ, Філядельфія та інші. Принагідні виступи українських хорів, співаків та співачок на американських радіо стаціях були вже давніше. Першим таким виступом був „Український Вечір на Радіо”, зааранжований в Ню Йорку (Василем Кузевим, М. Шустакевичем та д-ром Л. Цегельським) 23. травня 1923 року. Того вечора був переданий радіо стацією Вестінґгавз Електрік Корпорейшен з Еолієн Гол в Ню Йорку на цілу Америку перший великий український концерт, який тривав цілу годину. Після цього принагідні українські концерти давалися по десятках українських громад в Америці. Однак з 1930 року стали творитися постійні Українські Радіо Години комерційного характеру, які між українською музикою передавали оголошення різних торговельних фірм та громадські оголошення. Такі години, які передаються на радіо раз чи два в тижні, маємо під цю пору в Шікаґо, Філядельфія та кілька в Ню Йорку, а від 1933 р. істнує українська Радіо Година в Дітройті, що тепер передає шість програм тижнево, в які вкладаю і я своє знання, набуте з театральної сцени, бо передаємо много сценізованих мною українських повістей і оповідань, як і пєс та виїмків з таких опер як Запорожець за Дунаєм, Роксоляна та Катерина.

Якаж є дальша перспектива для Укранїського Театру в Америці? Чи будуть ще далі спроби, особливо після війни, в напрямі кращого або навіть створення фахового Українського Театру в Америці? Вірю, що так. Як довго житиме ідейне українство в Америці, так довго буде продовжатися на українській сцені праця ідейних і видатних одиниць.