Український нарід на своїх землях багато втратив на тому в різних критичних моментах, що не мав відповідної скількости своєї інтеліґенції, науковців і людей вільних професій. Велика частина цеї інтеліґенції, як знаємо з української історії, покидала свій нарід, виховувалась під чужими впливами і асимілювалась. А та, що залишилась при своїм народі й пробувала його захищати, не мала часто матеріяльних засобів та інших можливостей, щоб свому народови вірно й добре служити. Усе те відбилось і на визвольних змаганнях України в останніх десятках літ. Відбилось на рідних землях і при міжнародних столах, де вирішували судьби народів. Українських людей не було по світотих осередках науки і дипльоматії, а ті, що були, не були до цього діла якслід підготовлені, не мали доступу до наукових осередків, політичних клюбів чи сальонів, чи фінансових центрів.

Чому згадую за те? Бо думаю, що ми, що опинились на американській землі, маємо кращу змогу, як хто інший з української крови, допомогти українському народови в Европі ось такі недомагання перемагати і вибиватись наверх на різних ділянках і як такі, себто як видатніші американці, допомагати тому народови, з якого ми вийшли, добитись в світі такого признання, на яке заслугує. До цього ще додам, що так глядить наш американсько-український загал на наших тутешніх професіоналістів. Ті з старої ґенерації, що давали свій тяжко зароблений гріш на виховання ось тих професіоналістів, були свідомі й ідейні люди. Вони розбудовували наше життя в Америці як могли і вміли, майже без інтеліґенції. Для тих людей професіоналіст — це було щось велике, це був природний провідник, що повинен їх орґанізувати і вказувати шлях до культурно-освітного розвою. Окрему ще ролю приписувано священикови зогляду на вагу релігійної справи. 

Вкінці діждались ми того, що маємо вже сотки професіоналістів, а може й більше. А чи вони сповняють ті надії, які на них покладали ті, що їх в школи посилали? З свого досвіду і знання скажу, що сповняють тільки в виїмкових випадках.

Вистарчить розглянутись в списі відомих нам українських професіоналістів в Злучених Державах і Канаді й поглянути на наше громадське життя, а відразу завважимо, що професіоналісти рідко вибиваються між нами на провідників. Яка цьому причина?

В першу чергу українські професіоналісти вдоволяються працею, звязаною тісно з їхньою професією. Та рівночасно мають до українського загалу претенсію, щоб він їх попирав, згідно з кличем „свій до свого”. Що й вони зобовязані тому загалови щось дати, це мало хто бере собі до серця. Що вони, на думку того загалу, повинні ставати в проводі ідейної громадської роботи, це тяжко їм іде до голови. І це є найбільше наше недомагання, коли мова про професіоналістів. На мою думку, професіоналісти є нашою інтеліґенцією, нашим мозком. І як такі вони не можуть відтягатись від активности в нашому громадському життю і від проводу. Очевидно, що ніхто не вимагає від них, щоб вони занедбували ось таким чином свої професійні обовязки, а цілком посвячували себе народній роботі. Але й не можна їм відпекуватись від участи в громадському життю. Бо коли наші люди підпирають своїх лікарів, адвокатів, дентистів, аптикарів і т. п., то не тільки тому, що вони добрі професіоналісти, але й тому, що вони надіються від „своїх” народньої роботи. Отже добрі взаємини між громадянством і професіоналістами можуть властиво найкраще унормуватись на підставі старої римської засади „даю, щоб ти мені дав”. Правда, може дехто сказати, що не хоче мішатись „в політику”, щоб не робити собі ворогів у своїй професії. Та остає велике просвітно-освітне поле праці. Є й інші ділянки. Походимо з народу, що ще досі не добився державної самостійности, про який ще досі пишеться і говориться багато неправди. Чи не є обовязком професіоналістів оці неправди усувати? Чи і ми не можемо мати відчити по різних американських клюбах про змагання українського народу, про його історію і культуру? Чи не можемо й ми вдержувати контакту з американською пресою і своїми дописами виясняти різні українські проблєми?

Українські професіоналісти занедбали й чисто американське політичне поле. І тому не відграють ще досі поважнішої ролі в американському політичному життю як члени партій, зокрема як члени Демократичної чи Релубликанської Партії. І тут треба збоку українських професіоналістів більшої активности і постійности, себто того, щоб не міняти партії при кожних виборах. Політичне життя теж приносить користи: матеріяльні й моральні, як і впливи, що можуть помогти і нашій акції допомоги українському народови в Европі вибитись з неволі й нужди.

Тут виховані професіоналісти мають тепер ще одно почесне завдання: Вони повинні бути тими, що злагоджують наші гарячі темпераменти, а з ними і нашу партійну боротьбу і ненависть. Через ту боротьбу вдержується між нами ще далі загумінковість, замикання себе в вузькому колі однодумців, що заставляє нас часто вважати ворогами тих, що не годяться з нами на 100%. Американська толєрантність, в якій ми виховались, повинна заставити нас до праці над обєднуванням усіх українських творчих сил для спільних інтересів та ідей.

Усі ми бажаємо собі добра. Всі хочемо поступити вперед. Та цього не буде, як не поступлять вперед ті, що повинні бути з природи на переді. А ними є професіоналісти.

Ось те, про що я згадав, мучило довго не одного з нас, українських професіоналістів в Злучених Державах і Канаді. І саме з тих думок зродилась ідея згуртовання всіх українських професіоналістів-інтеліґентів в Америці в одній орґанізації. Плян створення такого спільного тіла предложено Першому Конґресови Українських Професіоналістів, що відбувся в Шікаґо, в днях 18 і 19 серпня 1933 року, знагоди Світової Вистави і Українського Тижня на тій виставі. Ширше описано цей Конґрес в цій книжці в описі Української Участи в Світовій Виставі в Шікаґо. Тут обмежуюся до цього, що подам для характеристики дещо з статута створеної тоді орґанізації: Товариство Українських Професіоналістів в Америці. Статут подає, між іншим, такі ціли цеї орґанізації: Заохочувати нашу молодь, щоб посвячувалась науці й досягала найвищих ступнів; дбати про переклади з українського письменства на анґлійську мову і з американського на українську; дбати про основування українських бібліотек; допильнувати, щоб члени писали статті до американських і українських часописів і заохочувати їх до участи в громадському життю; видавати наукові праці анґлійською та українською мовою. Присутні на Конґресі професіоналісти з Стейтів і Канади, а було їх коло 50, були одушевлені програмою і переконані, що такого товариства треба.

До першого уряду (1933-34) вибрано таких професіоналістів: адв. О. Е. Малицький, голова; адв. Іван Яців, перший заст. голови; проф. А. А. Ґрановський, другий заст. голови; д-р Г. Ґ. Скегар, секретар; Степан Шумейко, касієр. Велике зацікавлення тими справами виявив і Другий Конґрес, що відбувся в 1934 році в Шікаґо, де було много нових професіоналістів. Для улекшення участи в наступному конґресі канадійцям, вибрано місто Дітройт на наступний зїзд. До нового уряду ввійшли тоді: адв. О. Е. Малицький, голова; інж. О. Гладкий, перший заступник, п-нна М. Онуфреїв, другий заступник; д-р Г. Ґ. Скегар, секретар; а адв. Р. Нагірняк касієр. На Третьому Конґресі Професіоналістїв у Дітройті в 1935 році було велике число професіоналістів з Канади та молодих професіоналістів і студентів. З звіту секретаря виходило, що до товариства вписалось впродовж року до 200 професіоналістів. Проте, хоч був запал, то не видно було поважнішої праці. Конґрес заявився за видання Адресара Українських Професіоналістів. Уряд вибрано той самий, за виїмком касієра, яким став д-р Павло Канчір. Поверх сотки професіоналістів прибуло на Четвертий Конґрес, що відбувся в 1936 році в Філядельфії. Там і зайшли зміни в уряді: д-р Володимир Ґалан, голова; адв. В. Тухлій і адв. Іван Сквір, заступники; а адв. Іван Дудан як секретар і касієр. Пятий Конґрес відбувся в Клівленді в 1937 році. Та склалося так, що уряд, що складався головно з філядельфійців, на Конґрес не прибув. Конґрес відбувся, але можна було завважити знеохоту і байдужність. До нового уряду ввійшли: адв. Роман Смук, голова; д-р В. Яремій і адв. М. Пізнак, заступники; д-р П. Канчір як секретар і касієр. Майже той самий уряд зістав відновлений в 1938 році. Його заходами видано книжечку: Directory of Ukrainian Professionals in the United States.

В тім коротенькім очерку не згадую за доклади і дискусії на поодиноких конґресах, бо властива моя ціль була вказати тільки на конечну потрібу істнування такої орґанізації. А властиво на те, що якщо наше громадське життя має якслід розвиватись, то воно мусить притягнути до праці наших професіоналістів. Отсє мусять зрозуміти в першу чергу самі професіоналісти з ідейного боку і з власного інтересу. Війна перервала процес їхнього пристосовання до громадського життя, як спинила виконання дечого з того, що ввійшло в програму Товариства Українських Професіоналістів. Просто тому, що багато з професіоналістів опинилось в збройних американських силах і пішло боронити наших демократичних ідеалів. Та по війні всі ті проблєми стануть перед ними в ще яснішому виді. Тоді й добре почате діло повинно продовжуватись з новими силами і з новим запалом.