Бували такі випадки, що приїзджав американець до Канади серед літа із санчатами до ховзанки, бо думав, що Канада геть там десь, під бігуном, де живуть ескімоси. . . Всякі гумористичні анекдоти розказують собі про американців, що приїздять до Канади. Кажуть, що один багатий американець приїхав був серед літа до міста Монтреалу на сході Канади з теплим кожухом під пахою та лижвами в руці, та й дуже дивувався, що, мовляв, у Канаді майже так тепло, як у Злучених Державах. А про іншого американського туриста розказують, що був приїхав до Винніпеґу, столиці провінції Манітоба, і питав людей, де знаходиться палац бритійського короля. . . Ну, взагалі приїздять американці подивитися на оту Канаду, що десь там на півночі між ледами. А коли побачать Канаду, то ахають, що ніде її кінця не видно. . . Та не пуща Канада, ні! Має Канада й великі міста та гарно загосподарені землі.

Хто хоче добре познайомитися з Канадою, то хай собі запамятає, що по середині Канади лежить велика провінція Манітоба. Така велика Манітоба, що закрилаб собою в Европі цілу Україну. Має 246 тисяч квадратних миль простору. Столиця Манітоби — місто Винніпеґ. Має Винніпеґ около чверть міліона населення. Мало що не таке велике як Львів. А лежить Винніпеґ всього щось шістьдесять миль на північ від границі Злучених Держав. По однім боці границі лежить стейт Норт Дакота, а по другім Манітоба. А що тоді, коли українці почали приїздити до Канади, ніхто на границю багато уваги не звертав, то одні українські переселенці несвідомо поселилися в Канаді, а інші в Злучених Державах. Зрештою, були й такі випадки, що мешкав український фармер у Канаді, а йшов сіно косити до Злучених Держав.

Розказують про одного фармера, що поселився був десь так на самій границі між Манітобою й Північною Дакотою. Хтось сказав йому, що його фарма мабуть таки в Канаді. І тим так зажурив фармера, що той аж скрикнув до жінки: „Гей, жінко, так наша фарма в зимній Канаді!” Та згодом розпитав урядників про положення фарми, а ті йому сказали, що його фарма іде якраз попри границю, але є на американськім боці. Тоді він легко зітхнув і каже: „Ну, то не зимно нам буде тут. . . А я думав, що попав до зимної Канади. . .”

Українські фармери, чи то вони знаходяться в Манітобі, чи в Норт Дакоті, живуть майже однаково. Українські оселі в Норт Дакоті — то наче тільки продовження українських осель Манітоби.

Та для нас головне те, що Манітоба лежить посередині Канади. В ній є місто Винніпеґ; а Винніпеґ — то небудьщо! То звено між західною й східної половиною Канади. А для українців — то це саме серце українського життя в Канаді. Винніпеґ завжди був для українських переселенців до Канади головним їх осередком і таким остається ще й досі. Що десята людина у Винніпеґу — то українець або українка. А що українці у Винніпеґу живуть майже прикупі, в північній його дільниці, то вони собою представляють ще більшу силу. Не губляться серед анґльо-саксонського, скотляндського чи якого іншого населення. Тому можуть своїми силами вибирати й міських радних та членів шкільної ради. Мають кілька народних домів, домівок-читалень, церков, та багато різних підприємств. Тому кілька років вийшла навіть книжка-провідник українських установ, підприємств, церков, товариств, редакцій, тощо — і то собі не маленька книжечка. І вже з цього можна зміркувати, як широко та глибоко українці закорінилися у Винніпеґу. Виходять у Винніпеґу й такі поважні українські часописи: „Канадійський Фармер”, „Український Голос”, „Новий Шлях”. До менших виннипеґських українських часописів належать „Канадійський Ранок” „Вістник”, та „Українське Слово”. Знаходиться у Винніпеґу й Комітет Українців Канади, що є репрезентативним тілом великої більшости українців Канади.

Та хоч Винніпеґ є самим серцем життя українців у Канаді, то не лежить саме по середині провінцій, що заселені українцями. Коло самого Винніпеґу починаються українські оселі й простягаються сотні миль на захід. У самім Вінніпегу є понад двадцять тисяч українців. А решта українців у Манітобі, понад шістьдесять тисяч, живе на фармах. Разом має Манітоба около 90 тисяч українського населення. Попри Манітобу, на захід, лежить провінція Саскачеван, що має понад 70 тисяч українців, а ще далі на захід лежить провінція Алберта, що має мало що менше українців як Манітоба. І напевно можна сказати, що 85 процентів українського населення в Манітобі, Саскачевані й Алберті живе на землі, на фармах.

Робітниче українське населення живе головно в провінції Онтеріо, що лежить на схід від Манітоби. Є там тепер понад 48 тисяч українського населення. А центром східніх українців — то місто Торонто. Тільки малесенька частина онтерійських українців працює на землі. Є невеличкі оселі українців, що занимаються огородництвом та садівництвом на Ніяґарськім півострові, що врізується клином, між великими озерами, у територію Злучених Держав. Ніяґарський клин сягає так далеко на полуднє, як такі американські міста, як Бостон і Ню Йорк. Там дійсно тепло. Плекають там наші люди навіть і виноград. Щодо решти українського населення провінції Онтеріо, то живе воно по таких містах і містечка, як Гемилтон, Ошава, Форт Вилйем, Порт Артур, Кенора, Содборі, Виндзор, та по таких малесеньких копальняних містечках як Тимминс, Киркленд Лейк, тощо.

Кілька тисяч українців живе і серед міліонового населення міста Монтреалу, у провінції Квебек. Провінція Квебек лежить на схід від провінції Онтеріо. Там живуть головно французи. Є їх в провінції Квебеку около три міліони. Та ще з чверть міліона французів живе по інших провінціях Канади. Щож до міста Монтреалу то там теж найбільше французів. На кожного одного не-француза припадає два французи. Та й по французьки там скрізь люди говорять. Говорять там й українці по французьки, головно ті, що зо всіх боків окружені французами. Та поза Монтреалом у провінції Квебеку українців майже нема. Є ще кілька сот українців по інших східніх провінціях Канади: у Новім Бронсвику та в Новій Скошії. Є українська оселя в місті Галифаксі в Новій Скошії.

Робітниче українське населення взагалі майже все в східній Канаді. Але знаходиться воно теж і в найдальшій західній провінції Канади: в Бритиш Коломбії, що лежить над Тихим океаном. Головні оселі українські в Бритиш Коломбії в місті Венкувері та в містечку Вест Минстер. Занимається мале число українців і садівництвом та огородництвом в Оканеґан долині. А решта українців у Бритиш Коломбії то дереворуби та копальняні робітники.

Територіяльно канадійських українців від американських відділює тільки невидима границя. Та своїм способом життя канадійські українці дуже різняться від американських. У Злучених Державах українці поселилися головно по фабричних та копальняних містах і містечках. Тільки дуже мале число українців у Злучених Державах посилилися на землі. Тому американські українці відразу змушені були пристосуватися до міського життя. А в місті й більше губилися серед людей інших народностей. Скорше переходили й на анґлійську мову. Як робітникам треба було їм скоро гуртуватися у сильних товариствах взаємної допомоги. Ці знов почали видавати й свої власні часописи. Американські українці, живучи головно по містах і містечках, почали скоро прибирати прикмети робітничого та почасти торговельного населення.

Подібно до американських українців, живуть українці східньої Канади. Там вони головно працюють по фабриках, по копальнях, при ладованню кораблів та по лісах. Та не багато їх там, всього трошки більше як 50 тисяч. Дуже вони далеко порозкидані по великім просторі. І мабуть тому не вдалося їм ще так тісно обєднатися по запомогових товариствах як американським українцям. Їм загально досить добре живеться, особливо тепер, коли робітникам добре платять. Та вони не є представниками українців Канади.

Головні представники українців Канади — то не робітники. Це — фармери західньої Канади провінцій Манітоби, Саскачевану й Алберти.

Західна Канада — то дійсна домівка українців у Канаді. Там вони почуваються зовсім дома. Там українське хліборобське населення з Галичини й Буковини знайшло для себе сприятливий ґрунт і заняття. І як орали й сіяли українці в Старім Краю, — так орють і сіють і в західній Канаді. Та в Старів Краю мали поля морґ чи два й не було з чого жити. А тут мають стільки землі, скільки мали старокраєві дідичі.

Найбільше в Канаді таких українських фармерів, що мають по фармі, яка має 160 акрів землі. Та є й такі, що мають по дві, три, чотири або й більше таких фармів. Є й такі, що можуть по врожайнім літі продати і по десять залізничих ваґонів пшениці!

Коли українці приїздили до західної Канади, то приїздили в такі околиці, де вже було кілька українських родин на фармах. Поселювалися прикупі. І жиючи так, великими українськими оселями, почувалися ліпше. До певної міри почувалися серед своїх людей так, як у старім краю. Жиючи прикупці, могли собі взаємно й помагати. Є такі великі українські оселі, що мають і по кільканадцять тисяч населення. Центром великої української околиці в полудневій Манітобі є містечко Вайта. Дуже багато українців живе й навкруги ісландського містечка Ґімлі. Містечко Ґімлі лежить над великим озером, отже там поселилися ісляндці, що занимаються вже з традиції риболовством, а навкруги містечка, на фармах, живуть українські фармері, з домішкою ісляндців. Та стільки там українців, що мали силу вибрати свого українського посла. Взагалі є стільки українців прикупі по деяких виборчих округах, що при минулих виборах до манітобської лєґіслятури вибрали 7 своїх (українських) послів.

Величезна оселя є теж та, що простягається на північний захід від містечка Давфину. На полудневий захід від Давфину живуть українські фармери густо в околиці Келд. Просто на захід лежить українська околиця Ешвил. А на залізничій лінії, що простягнулася з Давфину на північний захід, до містечка Свон Ривер, простягнулася одноцільно велика українська оселя, що має понад 70 миль довжини. У самім містечку Давфині, що має до 5 тисяч населення, живе понад 500 українців. Перша залізнича стація на північний захід від Давфину — то Велей Ривер. І саме там починається українська фармерська оселя. Дальше на північний захід від Велей Ривер лежать такі стації-містечка: Сифтон, Україна, Етелберт, Ґарленд, Пайн Ривер, Слейтер, і Кован. По середині отієї великої української оселі лежить містечко Етелберт, що має кілька сот людей. Етелберт — то столиця тієї української кольонії. То теж і центр етелбертської виборчої округи. Там має свій осідок і український посол тієї округи.

Так суцільно в українських руках етелбертська виборча округа, що українці завжди можуть мати свого посла у манітобській лєґіслятурі. А в самім містечку Етелберт — все в руках українців. Всі крамниці та інші підприємства в руках українців. He-українців у містечку стільки, що можна їх на пальцях руки порахувати. Лише тут і там між українськими фармерами в самій етелбертській окрузі та в дооколичних округах знаходяться й поодинокі родини польські. Та їх дуже мало.

По всіх українських околицях знаходяться народні доми. Туди сходяться на концерти та представлення всі дооколичні українці. Йдуть до одних народних домів греко-католики, православні, протестанти. Тільки в неділю поділяються, коли йдуть до церкви. Майже в кожнім містечку є церква греко-католицька, українсько-православна, і протестантська. А в містечку Сифтоні є ще й одна „цареславна” церква. По інших околицях ті українці, що ходили до „цареславних” церков, вже зукраїнізувалися і ходять до українсько-православних церков. Так сталося, наприклад, у містечку Етелберт.

Де тільки живуть українці більшою силою в Канаді, то постаралися поставити собі й гарні церкви. Наприклад, містечко Давфин має тепер дуже велику та прекрасну греко-католицьку церкву, в чисто українському стилю. Такої церкви не мають і сильні анґлійські церковні ґрупи в Давфині. А містечко Сифтон пишається гарним цегловим монастирем-школою Сестер Служебниць.

Як живеться українським фармерам от хоч би в такій українській оселі, як Етелберт? То лісова околиця. Бодай первісно були там великі ліси. Взагалі на північний захід від Давфину простягалися великі ліси, як почалася українська іміґрація до Канади. Такі там були великі ліси, що на кожній залізничій стації знаходилася трачка. Та за минулих 50 літ більшість фармів очищено з лісів, бодай з великих дерев. Тепер осталися тільки нікчемні залишки з лісів. Та є ще подостатком дерева на паливо. А землю настільки очищено з ліса, що є вже тепер на кожній 160-акровій фармі кількадесять акрів поля. Є в тих околицях і чисто вироблені фарми. Однак таких мало. Живуть наші фармері в таких околицях, як Етелберт, Україна, Ґарленд та інших з мішаного господарства.

Коли зайдемо до фармера в згаданих околицях, то побачимо, що в нього є всього по трохи. Має він кількадесять акрів землі, отже має свій хліб. Трохи й продає збіжжя. Та має він ще більше приходу з худоби та свиней і курей. Держить яких шість коров. Корови дають молоко, та для молока нема збуту. Аджеж всі люди на фармах мають подостатком молока. Та з молока можна мати і сметану. І власне сметана — то золота копальня для лісових наших фармерів. Деякі фармери за саму сметану дістають по кільканадцять долярів тижнево. Самі молочарські спілки висилають свої троки до фармерів та забирають від них бляшані баньки з сметаною і везуть до містечок, де є молочарні, що занимаються виробом масла.

А друга золота копальня для лісових фармерів — то плекання свиней. Приходить трохи грошей і з худоби. А за яйця фармери купують необхідних річей до хати. Хоч і не по панськй їм живеться, але не зазнають і біди. Чи на світі кріза економічна чи великий торговельний „бум”, то наші лісові фармери ні не банкротують від крізи, ані не багатіють від „буму”. От живуть собі спокійно.

Та не так живеться нашим фармерам на степових фармах, у Саскачевані та в Алберті. Там життя більше розмашисте. Там можна мати великі лани збіжжя й доробитися на них великого маєтку, коли є урожай та добрий збут на збіжжя, або просто стати жебраком, коли кілька літ потягне посуха, або коли пшениця продається за безцін.

По лісових околицях живуть наші фармери головно в Манітобі. Так живуть і в північнім Саскачевані. Та назагал в Саскачевані наші люди поселилися по гайових та степових околицях. У східнім Саскачевані мали наші переселенці до діла з гайовими околицями, тобто фармами, що порослі купками дрібного лісу або кущів. До таких земель належить, наприклад, йорктонська околиця. І в таких околицях нетяжко було придбати собі землі. Потрібно було тільки купки кущів або лісу викорчувати. Та хто попав з наших людей у полудневий Саскачеван — то попав на дійсні прерії. Там вже навіть і кущів нема.

І хто з наших бідних переселенців попав на степ до Саскачевану, то спершу гірко бідував. Потрібно було якубудь халабудку збудувати для жінки і дітей, а самому йти на заробітки, звичайно до будови залізниць, на „екстра ґенґи”. Тяжко було корінь пустити в землю, де дерева не було. Не було ні з чого хату побудувати, ні стайні, ні на паливо не було.

Спершу не погано жилося нашим фармерам і в лісових околицях Манітоби. Коли собі чоловік купив сокиру, то вже міг братися й до праці, бо мав з чого хатчину поставити. А в зимі йшов у ліс і рубав дерево до трачки або на опал. На дерево був збут. За дерево можна було купити собі до хати всяких припасів. І, крім того, в лісах було повно диких звірів, яких можна було полювати на мясо: „муси”, кози, олені. В лісі можна було колинебудь сполювати й зайця або дику курку. Отже куди краще жилося нашим людям в Канаді по лісах, як по степах.

Та коли вже наш фармер у Саскачевані або Алберті придбав собі коней, плуг, борони, а згодом і жатку, то вже легко було доробитися й більшого маєтку. Деякі з наших степових фармерів купили собі й по кілька 160-акрових фармів.

Першу фарму давав уряд задармо, чи то властиво за десятку на записне. А коли доробився чоловік маєтку на першій фармі, то міг собі купувати скільки хотів, додаткових фармів. І так деякі наші фармери придбали собі по дві, три, а то й більше фармів. Були вже й такі наші фармери при кінці минулої війни, що могли, продавши в осени кілька ваґонів пшениці, вкладати річно до банку яких 6 тисяч долярів.

Збіжжя тоді дорого продавалося. А люди думали, що вже все так буде. І не дуже осторожно з грішми поступали. А коли в 1929 році почалася велика кріза, то не один фармер гірко нарікав на свій нерозум. . . А за економічною крізою прийшла й страшна посуха в західній Канаді. Тривала понад 7 літ. І тоді не тільки наші фармери, але ще більше анґлійських степових фармерів просто зубожіли до останнього. Головно в полудневім Саскачевані була довго страшна посуха. Дійшло аж до того, що уряд мусів утримувати фармерів.

Та відколи почалася війна в 1939 році, то доля фармерів у Канаді знов покращала. Усталено ціни на збіжжя. Та хоч і нема великого збуту на збіжжя, то фармери мають тепер дохід з чого іншого: з плекання худоби, свиней та домашнього дробу. Є тепер дуже великий попит на свині, на „бейкон” до Анґлії, на худобу на мясо, і на сметану на масло.

Навіть у західній Канаді українці займаються не тільки хліборобством та плеканням худоби й свиней. Є й такі, що живуть, мовляв, з меду. Є такі, що розвели собі пасіки. Та ще більше занимається дрібною торговлею. Мають свої крамниці. Є вже й свої фабриканти. От, наприклад, у Винніпеґу, один українець має фабрику, де виробляє трамваї та автобуси. Торговельними підприємствами занимається особливо багато українців в Алберті.

Можуть канадійські українці з гордощами вказати й на те, що мають в Канаді около 800 українсько-анґлійських учителів, понад 150 священиків, і кільканадцять лікарів та адвокатів. Мають у провінціях Манітоба, Саскачеван й Алберта послів по лєґіслятурах та одного в державнім парляменті в Оттаві.

Життя українців у Канаді можна розділити на два періоди. Перший період триває від 1891-го року до початку першої світової війни в 1914-тім році. То був час дійсного піонірства наших людей в Канаді. Всі старалися тоді сяк-так себе забезпечити економічно. Всі приїхали майже з порожніми руками. І хоч землі доволі, то всеж таки треба було землю очищити то з ліса, то з кущів, зорати та засіяти. Треба було йти на роботу при будові залізниць, щоб прогодувати родину та заробити грошей на корову, на коней, плуг, борони, тощо. Пройшло понад двадцять літ, поки українці пустили в канадійську землю сильний корінь. Та коли вже пустили й забезпечили себе сяк-так економічно, то почався другий період у їх житті. Забезпечившися економічно, почали думати про те, що треба дітям дати добру освіту.

Іміґрація українців до Канади почалася на тридцять літ пізніше, як до Злучених Держав. Записано, що першими українськими переселенцями до Канади були Василь Ілиняк та Іван Пилипів з села Небилова в Галичині. Приїхали вони до Канади у місяці вересні 1891 року та згодом осіли на фармах в провінції Алберті. Василь Ілиняк ще живе. Вже більше приїхало українців наступного року. А коли прийшов до влади у 1896 році уряд премієра Лоріє, то відразу повів широку агітацію, щоб придбати нових поселенців з Европи для заповнення безмежніх просторів західньої Канади, крізь яку була вже проведена залізниця аж до Тихого океану. І з того часу українці почали масово емігрувати з Галичини й Буковини до Канади, головно на захід — на фарми.

Коли негайно наші люди в Канаді відчули яку недостачу — то був брак церков і священиків. І згодом бралися до будови церковець. Організувалися в парохії. І то були перші українські орґанізації в Канаді. Та скоро відчули й брак запомогового товариства. І вже в 1905-тім році заснували українці Винніпеґу „Українське Запомогове Т-во ім. св. Николая”. Це товариство згодом набрало великого значіння. Придбало тисячі членів. Друге запомогове товариство заснували українці в Канаді в 1921 році — „Взаїмну Поміч”. „Укр. Зап. Т-во ім. св. Николая” — це виключно греко-католицька орґанізація. А до „Взаїмної Помочі” може вписатися всякий українець, без згляду на його реліґійну чи партійну приналежність. Обидва ці запомогові товариства відіграють тепер в Канаді важну ролю та представляють поважну силу. Та коли їх поставити поруч запомогових товариств американських українців, то вони розмірно ще дуже малі. Ще не орудують міліонами долярів.

Щодо церковних справ — то спершу між канадійськими українцями було велике замішання. Греко-католицьких священиків було ще замало для обслуги всіх українських парохій. Отже почалася була „серафимщина”. Були то „священики” з дуже маленькою освітою. Почала й пресвитеріянська анґлійська церква посилати своїх проповідників між українців, а вже в році 1906-тім почала видавати й часопис українською мовою — „Канадійський Ранок”.

В 1913 році надано до Канади греко-католицького єпископа Никиту Будку, а цей зорґанізував Греко-Католицьку Єпархію та постарався, щоби було подостатком священиків для обслуги українців у Канаді.

В 1916-тім році скликали українці перший народній зїзд до Саскатуну й на нім постановили відкрити бурсу українських учнів. Цей крок згодом дав почин до основання Української Греко-Православної Церкви. Оснувателі бурси, що згодом прибрала назву Інституту ім. П. Могили, увійшли в суперечку з єп. Будкою. Ішло про те, чи бурса має мати загально народній характер, чи бути під наглядом греко-католицької церкви. Через суперечку скликано в 1918 році деяких провідних людей на наради до Саскатуну, на яких ухвалено заснувати Українську Греко-Православну Церкву. Ось так є тепер дві головні церкви між українцями в Канаді: Українська Греко-Католицька та Українська Греко-Православна. Крім того є ще кілька священиків з другої Української Православної Церкви. Є й кілька пресвитеріянських проповідників.

Та переломовим роком у житті українців у Канаді був рік 1915-тий, коли то українці Манітоби заснували у Винніпеґу Бурсу ім. А. Коцка. Хоч та Бурса вдержалася тільки два роки, то всеж таки то був примірний почин. Відкриття Бурси ім. А. Коцка у Винніпеґу стало символом нового звороту в житті канадійських українців. Бо отсє канадійські українці вперше виразно звернули увагу на виховання й освіту своїх дітей. Забажалося їм вивести своїх дітей „у люди”, кращу їм дати долю Цю ціль ще ясніше поставлено рік пізніше.

В 1916-тім році українські студенти Саскатуну скликали великий народній зїзд, на якім постановлено відкрити Бурсу ім. П. Могили в Саскатуні. Так і сталося. Ще того самого року на початку вересня відкрито бурсу, що згодом почала зватися Інститутом ім. П. Могили. А два роки пізніше куплено для приміщення Інституту великий три-поверховий „Емпрес” Готель, що мав приміщення для понад 100 студентів і студенток. У 1918 році відкрили свою бурсу й українці Алберти в місті Едмонтоні, під назвою Інститут ім. М. Грушевського. І цих два інститути втрималися й досі. Виховали вони сотні нових провідників для канадійських українців. А найбільше вийшло з них учителів.

У 1917-тім відкрили були Бурсу ім. Митрополита А. Шептицького греко-католицькі українці Манітоби в містечку Ст. Боніфас, що коло самого Винніпеґу. Та бурса втрималася шість років. І вона теж виховала значне число національно свідомих українських провідників. Згодом українці греко-католики повідкривали свої бурси ще в Саскатуні й Едмонтоні.

По більших містечках і по містах українці мають теж Рідні Школи, по яких вчать української мови та рідного співу. Значну ролю відіграють в навчанню по українськи й СС. Служебниці. Мають вони школи-монастирі в 10 центрах Канади. І в кожній із своїх шкіл вчать вони дітей і по українськи.

При цім варто згадати ще й те, що багато з українсько-анґлійських учителів публичних шкіл вчать української мови надобовязково по скінченні науки в 4-тій годині. Офіціяльні години навчання по анґлійськи від 9-тої рано до 4-тої пополудні. І в тих годинах не можна вчити інакше як по анґлійськи. Та ніхто не забороняє вчити дітей по українськи чи якою іншою мовою по 4-тій годині. І власне багато учителів використовує той час для навчання української мови та українського співу.

Та мабуть ще й досі найсильнішим чинником для поширювання української свідомости та єдности є таки українські часописи. Перших 12 літ свого життя в Канаді українці не мали ні одного свого часопису. Коли в році 1893-тім у Джерзі Ситі в Злучених Державах почав виходити часопис „Свобода”, то той часопис став обслуговувати теж і канадійських українців. Десять років була „Свобода” теж і часописом канадійських українців. Українці з Канади дописували до „Свободи” й її передплачували. Аж в 1903-тім році діждалися першого українського часопису в Канаді. Був то „Канадійський Фармер”. Той часопис ще й досі виходить. У 1910 році учителі Манітоби почали видавати „Український Голос”. Пізніше той часопис став орґаном народників, що обєдналися коло Інституту ім. П. Могили, а від 1918 року почали гуртуватися коло Української Греко-Прав. Церкви. Коли у 1927 році створили вони свою партію Союз Українців Самостійників, то „У. Г.” став орґаном і самостійників. А що при Союзі Українців Самостійників працює і Союз Українок Канади та Союз Української Молоді Канади, то „У. Г.” обслуговує теж і їх.

У 1911 році почав виходити у Винніпеґу третій великий український тижневик — „Канадійський Русин”, орґан греко-католицької церкви в Канаді. У 1918 році назву того часопису змінено на „Канадійський Українець”. Колиж згодом перестав той часопис виходити, то на якийсь час греко-католики були осталися без свого власного осрґану. Та скоро місце „Канадійського Українця” заступив тижневик „Українські Вісти”, що й досі виходить в Едмонтоні. Виходить тепер ще й греко-католицький двотижневик „Будучність Нації”, що є властиво орґаном „Брацтва Українців Канади” (БУК). БУК то найсильніша партія греко-католиків у Канаді. Меншою партією греко-католиків у Канаді є Союз Гетьманців-Державників. Головна їх сила у східній Канаді. Орган їх „Український Робітник”, що виходить у Торонті.

Від 1930 року виходить у Канаді й часопис „Новий Шлях”. Спершу був тижневиком, а згодом почав виходити два рази на тиждень. Виходить тепер у Винніпеґу. Спершу був орґаном „Української Стрілецької Громади”, основаної в 1928 році. Колиж у 1932 році „Українська Стрілецька Громада” дала почин партії „Українське Національне Обєднання (У. Н. О.), то „Новий Шлях” став орґаном нової партії. УНО на першім місці ставить народні справи та освіту і має членами греко-католиків і православних.

Від 1918 року до початку 1940 року існувало й т-во, що носило назву „Товариство Українсько-Робітничий Дім” (ТУРФДім). Колиж СРСР заключив договір з Німеччиною у 1939 році, то ТУРФДім уряд закрив. А трохи пізніше заборонив і його орґан, щоденний часопис „Українські Робітничі Вісти”. У жовтні 1943 року канадійський уряд знову привернув давні права ТУРФДомові. З ТУРФДомом тісно звязане й „Робітниче Запомогове Товариство” (РЗТ).

Мірилом поступу українців Канади може бути й те, що вони видали споміж себе й кількох письменників. Ще в 1908. році вийшла у Виннипеґу збірка віршів Теодора Федика, „Пісні про Старий Край і Канаду”, в якій оспівано гірку біду наших перших переселенців. Розійшлося тієї збірки кількадесяти тисяч примірників. Пізніше писали про життя канадійських українців Семен Ковбель, Михайло Петрівський, Йосиф Вавриків, Іван Данильчук та інші. В 1937 році вийшла коротка повість О. Іваха з життя українських фармерів у північній Манітобі — „Голос Землі”. Та ще обширніше описує життя українців в Канаді Ілля Киріяк у своїй повісті „Сини Землі”, якої перший том вийшов у 1939 році, а другий у 1943-тім. З українців, що пишуть по анґлійськи найбільше таланту проявила Мирослава Лазечко, поетеса.

Є в Канаді й багато більше письменників, і то визначних, що пишуть свої твори головно на старокраєві теми. До таких належать: О. Луговий, Наталка Когуська, М. І. Мандрика, о. С. Семчук, о. П. Божик, та інші.

В осени 1943-го року вперше почався курс навчання української мови в Саскачеванськім університеті. Вчить вечерами проф. д-р Т. Павличенко. Та крім того вже кілька років вчить в тім самім університеті проф. Дж. Симпсон української історії. А це все вступ до того, що українство здобуде місце по канадійських університетах.

В липні-серпні 1943 року відбулися вже чеверті Вищі Освітні Курси заходами освітнього відділу Українського Національного Обеднання (УНО). Курси на те, щоб обзнайомити українську молодь з цінностями української культури. Такі курси то доповнення того, чого молоді українці вчаться по канадійських школах.

До війни канадійські українці були розбиті на кілька таборів, які себе до певної міри й взаємно поборювали. Знав про те й канадійський уряд. І коли почалася війна, то уряд вжив свого впливу, щоб канадійські українці обєдналися в одно представниче тіло й спільно помагали витворювати в Канаді почуття єдности. В Комітет Українців Канади обєдналися оці українські ґрупи: Брацтво Українців Канади (БУК), Українське Національне Обеднання (УНО), Союз Українців Самостійників (СУС), Союз Гетьманців-Державників (СГД) і Союз Українських Орґанізацій (СУО). Тепер ці ґрупи спільно працюють бодай для таких справ, що спільно обходять всіх українців. КУК представляє більшість українців Канади.

До КУКа не належать головно ті українці, що були і знов є членами ТУРФДому, української комуністичної ґрупи. Вони і змагаються з працею КУКа. Ця ґрупа має тепер два тижневики: „Українське Життя” і „Українське Слово”. Вона того погляду, що українці можуть знайти найкращий захист для себе й України у співпраці з Москвою.

Можнаб поробити багато висновків щодо українців у Канаді на підставі їхнього дотеперішнього життя. Та головний висновок такий: канадійські українці вже глибоко пустили корінь у життя Канади, стали дійсними громадянами Канади, всіми силами помагають Канаді виграти теперішню війну, і радіб, щоб кращої долі зазнав по війні й народ ураїнський в Европі. Молодше покоління канадійських українців у суті речі вже більше обєднане. Його головно обєднує спільна культурна спадщина українців та спільне й подібне канадійське життя.