Про те все я знав уже дещо дитиною з того, що нам дітям мама розповідала. А ці оповідання дуже займали мою дитячу уяву.

Мої родичі, хоч знали анґлійську мову, добре пильнували, щоб ми знали теж і українську мову. Не йшло воно з тим їхнім бажанням так дуже гладко. Бо як ми приходили зі школи, то кожне хотіло похвалитись, як то добре говорить по анґлійськи. Ось так булиб ми і занехали українську мову, але родичі не давали. Щоб нам приговорити до розуму і серця, що треба пошанувати також і українську мову, то, як памятаю, мама нераз бралась до своєї „старосвітської поради”, яка висіла за образом Матери Божої. . . Не можна сказати, щоб воно цілком не помагало. Часом приговорило ліпше як добре слово!

Та поправді заважувало що інше. Заважувала та традиція, якої в нас в хаті дуже строго придержуванося, особливо в такі свята як Різдво і Великдень. Це було для нас урочистістю, як ми на Святий Вечір всі клякали і так разом відмовляли молитви, а потім колядували. Врочисті побажання тата кожному з нас з просфорою, були для нас родинним церемоніялом і якоюсь святістю. Як тепер пригадую собі те все, то мені здається, що мало на нас вплив навіть і таке як те, що мама вчила нас маленькими українських народніх танців, себто дрібних коломийкових кроків, як ми зачинали щойно добре ходити.

Як я скінчив перший рік вищої школи, а в осені 1933 року отворили Українську Вищу Школу в Стемфорді (Конетикат), то в тій школі примістили родичі теж і мене, пятнайцятьлітнього хлопця.

Продовж трьох років я вивчив краще українську мову та обзнайомився ближче з українською літературою і культурою. А як ми, себто студенти, задумали зорґанізувати свій часопис, то я вже міг занятись українською сторінкою.

Минули три роки ось такої науки. Я подав до відома відповідних чинників, що бажав би віддатись богословським студіям.

При кінці літа 1936 року мене повідомлено, щоб я готовився відїхати до українського Духовного Семинара в Станиславові, в Західній Україні.

Мав я тоді несповна 18 років. Відїхати мав я сам.

Приготовляючись до дороги, я старався бачити старий край в уяві. Та якось виглядав він мені чимсь дуже нереальним, не зважаючи на те, що я стільки наслухався про нього, а теж начитався.

Чи дійсно там їдять тільки бульбу і капусту, як це розказують? Чи ходять там в таких чоботах і вишивках, як бачимо на тих наших аматорських виставах, в яких і я сам брав нераз участь?

Не бракувало теж і різних „кумівських порад”, з якими звертались різні одиниці до моїх родичів, як почули, що я вибираюсь на дальшу науку до краю. Казали: Деж то можна слати дитину до якогось там Станиславова, коли тут такі великі школи! Деякі знов вважали родичів за людей без серця, що пускають „дитину в таку далеку дорогу”. Ще й додавали: Та деж він видержить галицьку нужду, зазнавши американського добра! А ще інші, то таки просто закладались, що я не видержу в Галичині довше як три місяці й скоро назад поверну.

В таких настроях і думках відїхав я в жовтні 1936 р. з Ню Йорку до Галичини. А по яких двох тижнях уже був на залізничім двірці в Станиславові.

Було це вечером. Знаючи, що Станиславів це місто, вийшов я шукати автомобіля, себто таксівки. Та якеж було моє здивовання, як побачив тільки візки з кіньми, яі там називають „фіякрами”, як це мені пізніше сказали. Думаючи, що ці фіякри певно призначені для тих, що їдуть на села, де нема добрих доріг, я пішов далі шукати за автом.

І таки найшов. Казав шоферови завести себе до Духовного Семинара. Та він поглянув на мене якось недовірчиво. Пізніше я зрозумів, що він дивувався, як завважив мій молодий вік і почув в українській мові, щоб мене везти до Семинара. Аж на третім році мого побуту пригадали мені це мої товариші, кажучи, що я викликав тоді в Семинарі велику сензацію, бо деж бідному богословови заїзджати автом під Семинар!

Перші дні видавались мені цікавими, але й дивними. Я знайшовся серед кружка, де всі говорять тільки українською мовою, хоч на викладах чути було ще й латинську мову, старословянську, грецьку, а навіть єврейську. Та найбільші дивувало мене те, що та українська мова, яку я там чув, була відмінна від тої, до якої я був звик в Америці. Тоді я пізнав, як дуже ми крутимо українською мовою в Америці, додаючи анґлійські закінчення до українських слів. Але і з дивом споглядали на мене теж і мої товариші. Їм теж було дивно, що то мене спонукало їхати з Америки до малого міста в Галичині. Якийсь час вважали мене навіть за якогось чудака. А не говорили про мене інакше як „Америка”.

Ось та назва так прилипла до мене, що вже остала при мені до самого кінця мого побуту в Західній Україні!

Та незабаром зачали ми до себе звикати, товаришувати, а вкінці й заприязнюватись. Серед науки час скоро минав. І так минули перші три місяці. Я нагадав собі, як то мені заповідали в Америці, що не видержу в Галичині довше як три тижні. Та пригадав собі це тільки з усміхом! Мої товариші зачали ставати мені рідними братами, а мені мило було бути разом з ними. Та признаюся, що не йшло мені з усім так легко. До дечого таки тяжко було навикнути, особливо через те, що не було наших американських вигід. І в школі не було так легко, бож уся наука йшла в українській мові. Треба було писати виклади українською мовою і вчитись різних предметів, подаваних цею мовою. Теж треба було заакліматизуватись до нових умовин в науці, як і в цілоденному життю. А це все приходило мені спочатку тяжко.

Що мені впадало відразу найбільше в очі, то різниця між молоддю в Америці й тою, з якою я там стрінувся і разом жив. Мої ровесники в Галичині виглядали якби старші, серіозніші. Вони цікавились такими предметами, які нам в Америці й до голови не приходили. І живо над усім дискутували. А щодо школи, то нам в Америці видавалось просто природним скінчити вищу школу. Але там це була велика річ. Здати матуру — це вже було щось високе. А як здав її, то знов виринала інша проблєма: Чи приймуть на університет? Цеж не з польського роду, та „греко-католик”! Духовні Семинарі саме й були переповнені можливо теж і тому, що інші шляхи до науки були для української молоді замкнені, або дуже утруднені. Але й скінчиш теольоґію, висвятишся, підеш на парохію, то теж життя важке, як хочеш чесно послужити свому народови. Зараз поліція, протоколи, адміністраційні кари, а часто і тюрма. За що? За те, що от в метриці написав вірно українське прізвище, чи не згадав при Службі Божій „пана президента” тої держави, що пацифікує твоїх вірних. . .

Ось про такі речі йшли балачки між богословами і придумувались способи, як себе загартовувати, щоби видержували всі можливі переслідування ворожої влади і служити вірно церкві й свому народови. А це додавало нашій науці й нашому життю якоїсь більшої поваги, ідейности.

Ось так минув мені перший рік. Прийшли іспити. Я щасливо їх перейшов. А тепер гайда на вакації, на село! Розїзджаються питомці й запрошують мене до себе; просять відвідати. Але були і такі (аж смішно мені, коли тепер собі це нагадаю!), що вагались мене запрошувати. Казали: Таж це „американець”! Де йому на селі жити, під сільською стріхою. Ще на приходстві, то ввійшлоб, а так — то таки не йде.

А я просто таки рвався на село. І нетерпеливо ждав тої хвилини, коли нас випустять. Ніколи в життю не забуду своєї першої подорожі; фірою на село на Поділлю за Чортковом. Перший раз у життю я їхав фірою і то на снопі, бо забракло сидження. За пів години їзди тримали мене товариші з двох боків, бо сувався на всі сторони. Та ця наука, яку я тоді набув, мені потім добре придалась, себто три роки пізніше, як я фірманив під большевиками.

Свої перші вакації в Галичині я перебув у многих околицях і бував у многих українських селах, на Поділлю, Підгірю і Гуцульщині. Бував на приходствах, бував і в хатах селян, міщан і світської інтеліґенції. Був навіть у гуцульській колибі.

Приглядаючись тому житю, я не міг з дива вийти, як той український нарід, будучи постійно під обухом чужої, йому ворожої влади, міг так давати собі з усім раду. Ось того подиву не вмію описати, бо це все треба таки бачити власними очима, щоб його якслід зрозуміти і відчути. Люди терпіли. І дуже тяжко працювали. А проте були веселі й навіть забавлялись, як була нагода. Такої щирости, якоїжя там зазнавав, чи якої був сам свідком, я до цього часу ніде не бачив і не відчув. Як я порівнував тих людей з нашими людьми, що живуть в Америці, то мені здавалось (і здається!), що наші люди тут багато дечого доброго призабули, а то й затратили. І так воно мені нераз виглядає, що добро не конче мусить виходити на добре, та що серед біди, терпінь і переслідувань люди скорше стають дійсними людьми з щедрим і благородним серцем, ніж у добрі.

Відвідав я тоді і Львів. Пересидів там цілий тиждень. Відвідував церкви, музеї, бібліотеки та різні українські установи. Щось є у тому місті, що вас до нього тягне. Що саме, тяжко мені на те відповісти. Але пишу, що відчуваю. Я таки дуже його полюбив, хоч воно має характер відмінний від наших американських міст, до яких я звик. Може тому, що за нього я стільки наслухався ще малим, що це славне й з природи гарно положене місто було засноване одним з давних! моїх українських предків. А може тому, що за нього український нарід стільки натерпівся, та що ним через те й так дорожить.

І мені, як „американському пацичеви”, пробував дехто у Львові звертати увагу, що це „польське місто”, та що я обовязаний говорити по польськи. Таке мені трапилось, між іншим, на залізничій стації, як я зажадав білєту „до Перемишля”, а урядовець відповів, що треба казати „Пршемисль”, а не „Перемишль”. Може й тому теж Перемишль став мені дорогим хоч, як думаю, заважило тут більше те, що мої родичі походять з цього повіту: тато з Тарнівців, а мама з Вільшан.

У рідних сторонах моїх родичів, то вже таки не могли натішитись „внуком з Америки”. Та цей „внук” в очах польського команданта поліції був тільки „американським гайдамакою”.

Найбільше ненавиділа мене поліція за те, що я не хотів говорити польською мовою. Був би я за те добре „вскурав” трохи пізніше, підчас одної прогульки, в горах Карпатах, якби в останній хвилині не був виняв американський пашпорт і не виказав, що я не лише питомцем з Духовного Семинара в Станиславові, але, що заважило, — американським громадянином. Як я жандармови загрозив, то ще „вдарив в дах” і перепрошував за грубу поведінку. Але якби це було виглядало, якби я був тільки українським богословом і польським підданим! Мене, що виріс в Америці, страшно вражало ось те брутальне поведения польської влади супроти українських людей; ось та бута; ось те переконання, що поляки це якась вижча раса, а українці нижча. Думаю, що це найголовніше джерело польсько-української ненависти, бо саме на тому тлі повставали інші лиха та конфлікти.

Найбільше вражіння робило на мене те, що не зважаючи на переслідування український нарід не падав духом, а держався бодро, навіть гордо, тяжко працюючи, на все змагаючи до щораз вищого національного й культурного розвою. Правда, були суперечки, а то й боротьба між різними ґрупами. Та коли йшло про якусь важну загально-народню справу, то таки всі йшли разом. Тільки одиниці, осібняки, виломлювались спід такої загальної громадської дисципліни.

Міг би дехто подумати, що коли я бував у різних українських домах чи орґанізаціях, то як „американець” не міг доглянути правди, бо люди, з якими стрічався, старались представляти мені все в рожевому світлі. Отже того не було з тої простої причини, що як я бував між людьми, то вони нераз кілька днів не знали, що я „американець”. Я навіть просив товаришів, щоби не згадували, як мене де представляли, що я з Америки, а тільки представляли як товариша з Семинара. Я сам хотів переконатись, чи хто догадається, що я „американець”. Звичайно люди приймали мене природно та відносились до мене так, як до кожного іншого. Але бувало, що як дехто довідався, що я „американець”, то зараз ставився до мене „з резервою”. Та таких було дуже мало. Звичайно люди не знали, хто я такий, а брали за „свого” і розговорювалися з мною щиро й отверто про всі справи.

Навіть ті, що знали, що я „американець”, старались, щоб я пізнав всі сторони українського життя. Памятаю, як одного разу їхав я залізницею з своїм товаришем, а з ним була його сестра, що звикла до „великого міста” і не моглаб, як казала, жити в такій „дірі” як Станиславів. Вона брала мене за такого, що певно походить десь з якогось села спід Станиславова. Та як я їй сказав, що не можу погодитись з її розумованням, бо походжу з далеко більших міст як от Львів, а міг би жити і в Станіславові, то вона добре наговорила свому братови, що не представив їй мене як такого, що з Америки.

Ось так я їздив по цілій Галичині.

Приглядаючись українському селянинови, я набрав вражіння, що він надзвичайно сильно привязаний до своєї землі. Памятаю, як весною 1940 року, три тижні перед Великоднем, прийшов наказ совєтської влади, щоби населення, мешкаюче над Сяном на один кільометер вширину, покинуло свої оселі та винеслось на бувші німецькі кольонії в Західній Україні. Хоч то була переміна на тій самій українській землі, але треба було людям покидати їхній клаптик рідної землі, з яким вони зросли. Моя рідня мешкала трохи дальше і тому вирятувалась. Та всі ми помагали іншим переселюватись.

Тоді теж і я „фірманив”, як це вже згадував. Цілими днями і ночами вивозили ми господарське добро на сховок до нашого села. Останнього дня, в суботу, відвезли ми на стацію жінок і дітей. Остали на місці ще тільки самі мужчини-господарі з возами. Як уже їм прийшлось покидати землю, то я був свідком, як на подвірях усі, як на яку команду, поклякали, помолились і так прощались з землею, цілуючи її. Такої сцени не можна в життю ніколи забути. Мені самому серце краялось з жалю, як глядів на це. Та заради не було.

Таких сцен я бачив потім більше, бож виселювано українських людей тисячами. І то виселювано на далекі, чужі землі. . . Та та перша сцена найбільше врилася в мою душу. Я згадав за неї, як вернув до Америки і описував Великдень, бо під Великдень це все діялось, коли то дзвонів воскресних не було чути, а молоді гагілок не виводили.

Та проте й тоді, і під тяжким московським заборолом, билося те саме українське серце, що й під польською окупацією. І ті самі надії леліяли люди у своїх серцях теж і серед нових злиднів. Христос воскрес! — витали одні других в переконанню, що переживають такі важкі часи, що подібні до тих, в яких Христос страждав і життя своє віддав, щоб вкінці перемогла Правда. Ось такими настроями жив український нарід в Західній Україні в часі, коли я її покидав, відїзджаючи до Америки, а перебувши на її землях від жовтня 1936 до вересня 1939 року під польською владою, а від вересня 1939 до кінця січня 1941 року — під большевицькою.

Дня 28. січня 1941 року виїхав я зо Львова, очевидно по дуже тяжких перешкодах і турботах, щоб вернути до землі, де я родився і виховався. Вертаючи був у Києві й Москві. Прибув через Сибір до Японії, а звідси кораблем до Злучених Держав, так, що в Філадельфії був я вже 17. березня.

Кілька років побуту на українській землі, та ще в молодому віці й серед молоді, залишили на мені певні сліди. Перше, на що всі звернули увагу по моїм повороті — була моя українська мова. Навіть дехто назвав мене „хвальком” за те, що я не калічив української мови різними нашими американськими додатками! Казали, що хочу „старих вчити”, як то треба говорити!

Річ природна, що найбільше питали мене всюди про те, як жилося українському народови під Польщею, а як під большевиками, чи як є з реліґією у Совєтах. На ту останню тему, як і взагалі про те, як живуть люди під комуністичним режімом, мав я виклад для Лицарів Колюмба, де ці справи викликали велике зацікавлення. Коли я говорив про те життя до нашої молоді, то цікаве, що нераз траплялось, що молоді питали, чи ввиду цеї небезпеки, яка грозить українськмоу народови в Европі збоку різних ворогів, українські люди в старім краю таксамо в незгоді між собою, як тут в Америці. Та я радий, що переконав неодного, що життя українців в старому краю є відмінне від нашого, та що які не булиб там різниці між українцями, нарід держиться назагал бодро й характерно й з повною посвятою боронить свого права. Ще додавав, що як не може боротись часом письмом, то висказує свої погляди знаменитими жартами („джовками”), глибокими своїм сенсом. Я їх привіз цілу купу; хлопці нераз добре насміялись, слухаючи їх.

Вернувши, не було багато часу, щоб „заакліматизуватись”, бо треба було докінчувати богословські студії, які я покінчив до року в Католицькім Університеті в Вашинґтоні. По висвяченню, що наступило 14. січня 1942 року, влада призначила мене парохом невеличкої громади.

Доперва тут я вповні пізнав, скільки мені помогло те, що я був в Західній Україні. В першу чергу я добре розумів своїх парохіян. Я не тільки міг розмовляти з ними по їхньому, але й думати, а тим самим скоро й легко відчувати, чого вони бажають. А тим самим лекше було піти їм назустріч. Я теж відразу пізнав, що наші люди, що тут живуть довгі літа, мають цілком помилковий погляд про старий край. Вони думають про рідний край в такий спосіб, як вони його знають сперед яких ЗО років. І то так, що нераз тяжко їм навіть витолкувати, що той їх рідний край цілком змінився, що там змінився спосіб думання, що змінилися життєві обставини, та що життя пішло вперед, не зважаючи на гнет збоку окупантів. Навіть є різниця щодо співжиття між священиками. В старім краю, а це кажу з свого досвіду, була велика щирість між священиками. Вони сходились разом навіть у тих небезпечних часах, коли за самі такі сходини можна було добре відпокутувати. Зійшовшись, обмінювались думками і взаїмно собі помагали; так, як це було теж і між світськими.

Маю вражіння, що матеріяльна сторона не відграє в краю тої ролі, що тут, де вона нераз заважує аж до таких розмірів, що рвуться нераз товариські зносини навіть між найкращими другами, навіть між рідними братами. І тому, як мені видається, то хоч ми тут з економічного боку живемо далеко краще ніж ті, з якими я був в старім краю, але коли брати під увагу що інше — серце й душу — то сумніваюся.

І того не можу ще й досі зрозуміти: Як це може бути, що ми, живучи тут серед добра, так часто знеохочуємось у якійсь ідейній чи гуманітарній праці? Чому ми так часто попадаємо майже в розпуку, коли нам треба за якусь добру справу постояти і за це потерпіти? Такої розпуки не бачив я у старому краю. Там, в Україні, замісць розпуки всюди сяла прадідівська, українська, козацька відвага і самопосвята, хоч правду кажучи, було там забагато причин до розпуки.

Мої переживання у старому краю, оскільки траплялася нагода, послужили мені в моїм першім душпастирстві матеріялом до кращого злиття з моїми парохіянами. А тепер, коли маю катехитуру в нашій Вищій Школі в Стемфорді, маю іншого роду нагоду, бож приходиться говорити про це з молодими хлопцями, що ніколи України не бачили. І тут мій побут у краю стає мені тепер у великій пригоді, бо можу розказувати хлопцям про край їхніх батьків, дідів і прадідів як наочний свідок; як той, що все те бачив і переживав. Крім цього ще й як тойг, що сам був учеником цеї самої школи.

Закінчу тим:

Поки жити буду, буду дякувати Богови і тим особам, як і обставинам, завдяки яким я мав нагоду перебути кілька молодих літ на землі моїх прадідів. Хоч тяжкі це були часи, коли я там перебував, бож земля ця була раз під одним окупантом, а потім під другим, але память про неї й тих добрих, щирих та благородних людей, що так кріпко цеї землі й своєї віри держаться — залишиться у мене на ціле життя.