Зазначу, що того роду братські та запомогові орґанізації, до яких належить У. Н. Союз, відіграли в Америці в життю поодиноких національних ґруп велику ролю. Одні з тих орґанізацій скорше повстали, а другі пізніше. Одні з них дуже розвинулись, а другі підупадають. Одні з них мають великі маєтки, а другі бідніші. Але у всіх них є одно спільне: Всі вони вийшли тепер далеко поза свою початкову програму і розвинули діяльність у різних напрямках, стаючи таким робом дуже важним чинником в цілому американському культурному життю.

І ще одно, що важне, хочу підкреслити: Були вони важним чинником у минулому і я переконаний, що так буде і в будуччині; ось ті самі орґанізації й надалі стануть центрами культурного життя тих етнічних ґруп, серед яких вони повстали.

З сказаного вже легко витягнути заключення: Ось так буде і з українською національною ґрупою в Америці; ось так буде і з Українським Народним Союзом.

Хто хоче пізнати справжнє значіння таких орґанізацій як У. Н. Союз, той мусить цофнутись принаймні на 50 років взад. Саме тоді клали американські українці підвалини під У. Н. Союз. А це значить, що треба мати на увазі той людський матеріял, яким тоді орудували того роду братські орґанізації. Їхніми членами були селяни з європейських сіл, що були в подавляючій більшости неграмотні, хоч прибули сюди з певним світоглядом, що його набрали у свойому краю, у свойому селі. Правда, тут і там прибували й інтеліґентні люди, що знали анґлійську мову, або скоро її вивчили. Та тих людей, назагал, скоро пірвав вир американського життя. Вони скоро в тому життю цілком згубились і затратили всякий звязок з своїми національними ґрупами. Зате широкі маси жили своїм життям і почувались тут ніяково, так, якби були відокремлені якимсь муром від справжнього американського життя. З цього зродилось у них бажання збудувати якісь такі інституції, що відповідалиб їхньому духови, їхньому уподобанню.

Ось так зачали ті іміґранти будувати спершу свої церкви. Це була та їхня перша установа на американській землі, яка влегчувала звязок одних з одними, при помочі якої вони взаїмно собі помагали.

Зараз потім зродилось бажання мати свою газету, на своїй рідній мові, щоб можна було лекше довідатись, що діється в старому краю і тут в Америці.

А ще далі, як завважено, що американське законодавство дає можливість побудувати такі братсько-запомогові орґанізації, при помочі яких можна збудувати велику фінансову орґанізацію, а теж і обєднувати людей тої самої ґрупи по цілій Америці в одну цілість, то це було якраз те, за чим різні етнічні ґрупи шукали.

До першої світової війни ось такі орґанізації мали більш льокальний і гуртковий характер. Тільки десь-не-десь якась з тих орґанізацій додумалась уже до цього, що треба збудувати або підпомагати якусь культурну чи виховну установу, якої обовязком булоб дбати про науку мови цеї ґрупи, чи плекання культурної традиції того народу, з якого дана ґрупа походить. І так старі іміґранти, що не мали змоги ходити в старім краю до шкіл, а як ходили, то їх там не вчили рідною мовою, ні історії й культури їхнього народу, хотіли тепер довести до цього, щоб того всього могли вчитись в Америці принаймні їхні діти.

Та треба сказати, що які не булиб ідеальні мотиви, вислід тих бажань був дуже слабий, а майже в кожному випадку невдоволяючий. Часто наука була дуже бідна, коли рівнати її з американським стандартом. А як піднесено виховний і научний уровень, то часто наслідок цього був такий, що така виховна інституція зачинала тоді щораз далі віддалюватись від цього, в чому була заінтересована та етнічна ґрупа, яка її покликала до життя. Це означає, що вона перемінялась в меншій чи більшій мірі в типічну американську установу. 

Та як вибухла перша світова війна, то можна було відразу завважити, що в діяльности різних етнічних ґруп заходять зміни. Їхні запомогові орґанізації почали відчувати в собі якесь післанництво, що вони є речниками того народу, з якого вийшли. Це їхнє становище набирало більшої ваги ще й тому, що подекуди їхні земляки в старім краю давали їм окремі уповноважнення бути ось такими речниками перед американським народом і урядом. У деяких випадках так було, що етнічні ґрупи в Америці були властиво одинокими справжніми речниками того народу, з якого вони вийшли, бо сам нарід не мав змоги висказувати свобідно свої бажання. А як прийшов 1918 рік а мировою конференцією в Версаю, то тоді вже многі з запомогових орґанізацій були свідомі того, яке то відповідальне тяжить на них завдання. І то не тільки щодо теперішности, але й в будучности.

По першій війні зачали заходити в життю тих орґанізацій теж й інші зміни. Зачали приходити до слова на більші розміри тут роджені діти, що були виховані в школах в анґлійській мові, яка стала їхньою мовою. Ось так зродилась нова проблєма, якої ще й досі вповні не розвязано. Але хіба кожний розуміє, що чим далі, то анґлійська мова буде заважувати щораз більше, та що орґанізації різних етнічних ґруп будуть мусіти до цього пристосовуватись. Буде отже появлятись тепер щораз більше видань анґлійською мовою, а теж буде вона на мітінґах та в протоколах. Знов молодь буде набирати такого вигляду, який переважає у великій масі американських людей. На чоло будуть вибиватись люди, що покінчили американські каледжі та університети та заслужились в американському життю. Та друга світова війна, якої ми отеє є свідками, ось той процес ще більше приспішить. Тільки, що все це не означає, що треба зривати з давними завданнями таких орґанізацій, як от Український Народний Союз.

Навпаки, ось ті культурні завдання ще треба буде побільшати і поширяти. Мусимо глядіти на те, що діється в Европі, здоровими і отвертими очима. Там іде знищення цілих країв і народів. Там загибають памятники старинної культури. І може дійти навіть до того, що такі запомогові орґанізації, про які тут мова, будуть у деяких випадках одинокими, що зможуть зберегти не одну велику цінність, що її вже знищено в Европі, чи що ще може бути знищена, а належить тому народови, з якого та ґрупа походить. І ніхто не знає, як довго ще триватимуть хаос і руїна. Може й таке бути, що ті орґанізації можуть навіть залишитись одинокими, що ще матимуть змогу обороняти той нарід, з якого вони вийшли, а який попав знов у неволю.

Думаю, що те, що я порушив, вказує ясно, що такі орґанізації як Український Народний Союз повинні рахуватись з тим, що їм у будуччині припаде більша і важніша роля, як припадала їм у минулому. Ось і тому вони повинні глибоко входити в американське культурне життя та попирати фінансово звязки з тими різними культурними американськими установами, що е близькі ціллям тих орґанізацій. Якщо вони хочуть те останнє осягнути, то мусять мати на увазі, що це належить до американської традиції, щоб університети та каледжі діставали від різних інституцій фінансову допомогу. Таку допомогу мусять вони діставати теж і від запомогових орґанізацій різних етнічних ґруп, щоб могти відплатитись тим ґрупам, наприклад, влаштовуванням відповідних курсів чужих мов і літератур і т. п. Треба такої допомоги теж на закупно відповідної літератури, чи на закупно для американських музеїв різних історичних та культурних памяток, що звязані з минулим тих народів, з яких ті різні ґрупи походять.

Правда, на тому полі вже дещо зроблено. Але все ще дуже мало. Тільки подумаймо, яка то велика втрата для тих різних ґруп, а то й для культури взагалі, що не подбано якслід про те, що до цеї війни ми мали тут багато книжок з літературної модерної творчости різних європейських народів. Тепер європейські бібліотеки та книгарні понищені й малощо остало. Так тепер є, що сам вашинґтонський уряд звертається тепер до різних установ за мапами і фотоґрафіями з різних європейських країв, яких потребує для воєнних цілей, а їх нераз годі дістати. Хочу ще додати, що як війна скінчиться, то понищені європейські бібліотеки зачнуть звертатись до Америки і просити різних матеріалів і книжок. А тоді знов стане перед очима різних етнічних ґруп не одно культурне діло, що вони його занедбали.

Багато можнаб про це говорити. Одно ясне, що є тут необмежене поле до нової ініціятиви. Як закладали такі орґанізації як У. Н. Союз, то думали в першу чергу задоволити примітивні потреби тої маси, що була, назагал не з її вини, неосвідомленою й неосвіченою, та яка почувала себе в цьому краю самітною і опущеною і потребувала взаїмної опіки. Але тепер маємо вже до діла з цілком іншим людським матеріялом і з цілком іншими вимогами. В проводі ось тих орґанізацій є вже люди, що визнаються на американському способі думання, що добре знають американське життя. А тим самим тепер уже лекше вести заходами тих орґанізацій далеко ширшу культурну працю, як це могло бути в минулому.

Я мав нераз нагоду бути в доволі тіснім звязку з культурною діяльністю Українського Народного Союзу. Тому, коли ця орґанізація святкує тепер 50-літню річницю свого істновання, то можу щиро сказати на підставі обсервацій діяльности подібних до нього орґанізацій, що У. Н. Союз належить до тих, що вже давно передбачували усі ті культурні можливости, які повинні входити в обсяг діяльности братських орґанізацій, чи тих ґруп, до яких вони належать. Його провідники теж уже давно добачили потребу входити в тісні звязки з американськими культурними установами. А що так є, наведу дещо з цього, що мені відоме з особистої співпраці з цею орґанізацією.

Отже згадаю за курси української мови, які були ведені Департаментом Східно-Европейських мов Колюмбійського Університету, а з ініціятими У. Н. Союзу. Вів ті курси Покійний Осип Стеткевич, а учасники курсу діставали за це „університетський кредит”, цілком так само, як є з іншими предметами науки. Ці курси перестали існувати в 1938 році, але через певні зміни, що зайшли в самому університеті.

В тих самих роках, як відбувались згадані курси, розвинуло діяльність теж і Українське Університетське Товариство, яке влаштувало кілька літературних вечерків на університеті та видало дві брошури: Короткий очерк української літератури, написаний д-рам Артуром П. Колманом, та про Івана Франка, яку то працю виготовив проф. Кларенс А. Манінґ.

Зимою 1941 року влаштовано в Колюмбійськім Університеті за ініцятивою і фінансовим попертям У. Н. Союзу серію викладів на українські теми, кожного тижня у пятниці, що треба вважати вдатною імпрезою. Тема докладів і прізвища прелєґентів є такі: 1. Київський та козацький період в історії України, професор Юрій Вернадський з Єйлського Університету. 2. Новітня історія України, ред. Степан Шумейко. 3. Огляд української культури, проф. Микола Чубатий. 4. Огляд української музики, проф. Олександер Кошиць, 5. Начерк української літератури, д-р Артур П. Колман з Колюмбійського Університету. 6. Тарас Шевченко — співець України, д-р Лука Мишуга. 7. Іван Франко, проф. Кларенс О. Манінґ з Колюмбійського Університету. 8. З моїх вражінь про Україну і українців, Г. Гесел Тилтмен, бритійський журналіст і письменник. Крім того був ще один вечір, призначений на промови, співи, музику і народні танці.

Вважаю дуже доброю культурною імпрезою і такий вечір, який був влаштований заходами У. Н. Союзу і його членів в Шікаґо (Норт-вестерн Юніверзіті) дня 3. грудня 1943 р., де проф. Манінґ мав доклад про українську літературу, а крім того була ще й концертова програма та виставка народнього українського мистецтва.

Думаю, що ось таким культурним шляхом У. Н. Союз виконує велику культурну місію в Америці, якою допомагає теж і доброму українському імені. До такої доброї роботи, що приносить американським українцям славу, зараховую ось ті три українські памятники, що їх вирізбив Олександер Архипенко, а які є в Культурнім Городі в Клівленді. Це памятники Тараса Шевченка, Івана Франка та Володимира Великого. На отворенню Українського Городу, 2. червня 1940 року був я запрошеним гостем і виголосив там головну промову.. Призначування таких памятників, як от бюст Т. Шевченка (роботи Архипенка) для музею міста Дітройту, чи влаштовування таких величавих українських концертів, як от той, що його влаштовано в Ню Йорку, в Тавн Гол, в 1935 році в честь Шевченка, де говорив проф. Манінґ, а виступав великий хор під проводом славного проф. Ол. Кошиця — це велика культурна робота. Знов вшановання 200-ліття народин Юрія Вашингтона американськими українцями концертами в Вашингтоні, Ню Йорку, та в многих інших містах — це культурний вияв глибокого американського патріотизму.

Колиж до цього ще додати ось такі знамениті видання анґлійською мовою як Історія України, М. Грушевського, чи „Богдан — гетьман України” проф. Юрія Вернадського, що їх видано заходами і коштом У. Н. Союзу, то це вже щось більше як признання. Обидва твори це зразки спражнього історичного писання. Вони є українським здобутком загального значіння і достойною памяткою культурної місії У. Н. Союзу.

І не треба теж забувати за „Юкрейніен Віклі”, що містить многі гарні переклади ред. С. Шумейка, як от повісти „Чорна Рада” Пантелеймона Куліша. Скажу, що „Юкрейніен Віклі” більше причинилось до поширювання українських творів анґлійською мовою ніж всі інші дотеперішні українські видавництва разом взявши.

Загадане мною вказує ясно, що У. Н. Союз веде плянову, позитивну, культурну роботу, звернену на те, щоб обзнакомити американський загал з українською культурою. Та ще залишається до роботи дуже багато. У. Н. Союз скінчив отсє перше півстоліття своєї діяльности, в якому йому доводилось класти підвалини під дальшу і властиву роботу. У тому часі треба було навчитись пристосовуватись звільна до американських обставин. Але та фаза вже закінчилась. Тепер є вже можливости до більшого розмаху. А приятелі У. Н. Союзу і українського народу, слідкують за їхньою діяльністю в Америці, не мають найменшого сумніву, що нове півстоліття У. Н. Союзу вславиться новими, куди більшими культурними осягами американських українців.