Але поняття про бідність дуже відносне, чи там „релятивне” по вченому. Границі між бідним і багатим ще не встановив ніхто. Тим то кожний вважає себе бідним, хоча певно і за сто тисяч долярів не дав би собі ока, приміром, вибрати. За теж кожний бідніший вважає багачем людину, хоч трохи від себе заможнішу. Робітник-чорнороб вважає заможним фармера і робітника-спеціяліста; ці обоє вважають багачами всяких дрібних „бизнесменів” та професіоналістів; останні — промисловців і фабрикантів; вони знов — міліонерів; міліонери — мультиміліонерів і так далі. Та поговоріть хоч би й з міліонером! Певний, що почуєте такі жалі і нарікання на недостатки, що й останнього „кводра” — якщо ви чутливого серця людина — йому готові віддати. І кожний з них має свою правду, а правда та є великою неправдою для всіх інших.

Істнуе поділ в особистому життю, істнує він і в громадах, в орґанізаціях. Коли яка громада, особливо не нашого напрямку, не задовжена, має зайвий цент у скарбоні, росте й розвивається — кажемо, що „лихий її не бере”. Колиж навіть від податків не може обігнатися — кажемо зловтішно — „капцаніє”. . . І калькулюємо собі в мозґівницях — коли вже нарешті настане той довгожданий час „скапцаніння”, ну, тай чи й нам персонально що не припалоб.

Однак, — громада великий чоловік — каже помовка. Тож і не дивно, що громади не капцаніють так счаста. Бо все знайдуться хрещені душі, які до того недопустять. Буває, що й хрещені мають якусь укриту, задню думку, громаду в потребі підрятовуючи. Але трапляється, що підпомагають щиро, без всякої калькуляції. Буває так у різних народів, буває і в нас грішних. Та, назагал беручи, наш нарід, — без уваги на часом і великі прогріхи — є щирий і чутливий. Скільки вже його не натягано чужими, та ба й своїми несумлінними одиницями, то проте національні потреби він таки щиро спомагає. Трапляється між нами, як і у кожному іншому народі, багато всезнайків, багато зарозумілих на своє майно; трапляються несвідомі й темні, а теж — чомуб ні — навіть несумлінні. . . Та всеж є засоби їх навернути. А найкращим засобом, по моїй думці, є щирість і отвертість. У багатьох наших проводирів цих прикмет власне бракує. . . Тим то і загал наш тиняється з одного манівця у другий, не знаючи, кого вже слухати. І часто не слухає нікого й нікому недовіряє. Та щирість, і лише щирість, обєднає український загал, винайде відповідну площину для співпраці різних наших ґруп і орґанізацій, сконсолідує сили, як для гідного виконання обовязків супроти країн, де живемо, так і для помочі українству на українських землях у майбутньому.

Поволі витворюється у нас новий тип українця, що з розвальними традиціями має все менш і менш спільности. Іде ще боротьба з старосвітським типом і перемагає уже новітній тим, але подекуди ще старий, що буде видно з тих образків, що їх автор цих рядків тут змальовує.

Діялося це в часах, коли за бушель святої пшенички можна було купити дві восьмушки тютюну без папірців, а за годованого річняка, бичка чи ялівку, діставалося чек на цілий фунт хрунівської ковбаси. . . Цебто, іншими словами, у часах розцвіту і сили економічної крізи, коли вона зявилася була у всій своїй могутній красі й величі.

Місце події — заселена українцями лісиста — чи властиво пенькувата, бо ліс вирубали, — околиця на півночі одної з фармерських провінцій. Околиця занадто промислова: кожня друга хата — маленька „муншайн фекторі”. Всі пють, наче старокраєві шевці й горять, гейби ґазоліною облиті. Бідні може й дуже, але у кожного, як що не „Шевролет”, чи який інший там „Понтіяк” чи „Дженерал Моторс”, то бодай „Форд”. Що правда, власники „Фордів” не в пошанівку. . .

Околиця й цивілізована не аби як! Як зійдуться на стацію моднярки, так по 200 фунтів ваги, наперфумовані, напудровані, начервонені, в коротеньких обтислих спідничках, ну, очі просто розбігаються. . . Наче квітник насадив хто на пероні. „Квітники” трохи занадто корчисті, та цеж вам не міська тандита, щупла, дрібна, тоненька, трохи не зломиться. . . А тут і солідні підстави і на підставах також сама солідність, сила й міць. . .

На стаційці пять склепів ріжновірних власників. Через дорогу сяє пусткою Народний Дім імені Івана Франка. У домі ні одної Франкової книжки, ні портрету. Мало хто з членів Дому знає, хто був Іван Франко, а більшість певно не знає, чи така людина взагалі жила будьколи на світі. Тай Дому там не було потрібно. Збудувала його заздрість — сусідні околиці мають якісь Доми, а ми що? Гірші?. . . А крім заздрости і потреба — не було відповідного приміщення гопки витинати.

Неділя, року пацифікації Галичини. Дотогож і Пилипівка, — з гопками не розженешся. Людиська дуже „побожні”, — скорше обійстя сусідови підпалить, чим, скажемо, поскоромиться у піст, або танцюватиме. Але тої неділі до Народного Дому з усіх сторін світу — з півдня, півночі, сходу й заходу — тьопали купками фармери. Під охотою кожний, — балакають собі, огризуються. Видно якась не зовсім буденна подія затрівожила їх розум. . .

Бо й справді, хоча здорово роздумавши й не було ніякої події, але. . . фармери з осені ще торочили, і навіть всілякі знаки на небі віщували, що в зимі в околиці спокою не буде. Ну, і справді не було, а тої неділі якраз воно й почалося. . .

Приїхав в околицю отакий собі миршавий „маніґрант”, такий якийсь, — ні то риба, ні то мясо, — ні то ще хлопець, ні то чоловік. Дрова через зиму рубатиме в одного фармера-ж таки. . . Подивився, розглянувся по людях, і на маєш!. . . „Вєц” якийсь скликає, відчити даватиме. І в чесних фармерських головах зразу зродилося підозріння: — Хоче грошей!

Зібралося коло сотки людей; прийшло навіть дві представниці гарнішої половини людського роду. Все гладко пішло, як то вже й водиться у світі Божому. Підохочена президія засіла на сцені. Бідака „маніґрант” аж прів, так старався втолкувати в голови слухачів все те, чим сам переймався. Говорив про всі несправедливости, світом супроти України допущені, про пацифікації впродовж століть, змалював похід уланів на безборонні галицькі села, руїну людських жить і дорібку. Говорив про протестну акцію українського суспільства, про поміч потерпівшим. Камінь, здається, зворушив би. А публика розсілася собі по лавках, попакує люльки, цигарки, розмовляє, жартує, мовляв, — гладко бреше „маніґрант”, не знати, чи в банку багато грошей має. . .

Дійшло врешті до резолюції осуду пацифікації. Відчитано ту резолюцію, ну й запитано шановних слухачів, чи годяться з нею, чи ні.

— Згодні! Згодні! — закричали чоловічі тенори, баси й баритони, підперті двома сопрановими фальцетами пань.

— Ну, то коли згодні, хай кожний підпише резолюцію й вишлемо її до центру наших тутешних орґанізацій для опубликования. . . — попрохав „маніґрант”. — А попри те, кожного просимо дати якусь пожертву у користь пацифікованих.

Узброївшись довгим олівцем „маніґрант” наставився записувати „кводри” і пятьдесяки. Хоч бідний був, самий дав скарбникови два доляри. . .

І певно, читач подумає, посипалися кводри, пятьдесяки, а може й зелені у поміч галицькому силу. . . Егеж!. . .

Як би Народний Дім раптом зайнявся з усіх сторін горіти, то й тоді не втікалиб фармери з салі швидче. Правда, остала президія і заряд Народного Дому, — задля сорому скинули два й пів доляри. Опісля розібрали і свої „кводри”. . .

Та „маніґрант” був завзятущий. Не вдалося одне — вдасться друге — подумав. І надумав на Різдво поставити „Наталку Полтавку”. Заряд підскоком за тим. Трохи посумнів, правда, коли „маніґрант” поставив умову: третину доходу з „Наталки Полтавки” вислати на інвалідів і Рідну Школу, — але погодився. . . — Чейже і ми також українці патріоти — заявив. Скоро і по околиці розійшлася чутка, що на Різдво будуть „комедію давати”. Наталку взяла учителька з сусідньої околиці, ірляндка, що чудово говорила й читала по українськи, Петра — також учитель з іншої школи, „маніґрант” — виборного, а возьного — очитаний трохи секційний робітник. Решту місцеві. Товклися, наче казковий Марко по пеклі, перевели зо пятнадцать проб, і „комедія” заповідалася якнайкраще. . .

Другого дня Різдва, ввечері, повалила пяна й твереза публика. Успіх надзвичайний. Скарбоня, хоч і кріза, принесла сто пять доларів з центами, а багато втиснулося і без билєтів. Гралося „комедію” так, що не гріх би хоч у приближению ту гру наслідувати всяким нашим аматорам і артистам по великих містах, серед десятків тисяч українців. . .

Як же дійшло до висилання грошей — забідкався заряд Народного Дому. Деж таки, 35 долярів висилати якомусь нетруженому бісові. . . Ну, тай Дім довги має, і асекурація незаплачена, і того нема, і іншого бракує. . . А висновок — гроші в нашій касі і ми їх не дамо кудись, якимсь дармоїдам висилати. . . Не помогли ні сварки, ні лайки, хоч бери правуйся з ними. Та чи виправуєш?. . .

Люди кажуть — у Трійці Бог перебуває. Таке і тут було. Ще раз, третій, підійшов заряд добродушного „маніґранта”. На цей раз пригадкою Січневих Подій, Святом Державности і Злуки. І вже напевно, але то „фор шюр” давали половину доходу. Не було часу на підготовання, та пішло зовсім не зле. Було і з 90 долярів доходу. . . Однак ініціятори свята не побачили ні цента з тих грошей, а Народний Дім заплатив довг, вже не знати кому з черги.

Прохали ще дати хоч коротеньку, на яких чотири дії, комедію ще й на лущення. „Маніґрант” затявся, тож на пущення влаштував заряд „муншайн денс”. . . І дійсно. . . Попилися, побилися, порвали один на одному з десяток нових убрань, попровалювали голови, а один потрапив відкусити недругови кавалок вуха. У Нар. Домі виламали двері, вибили всі вікна. . . Кінні Червоножупанники мали на цілий тиждень праці, поки розплутали всі ті вузли. Кількох фармерчуків ледви вичіхалися в госпиталях, кількох в Івановій хаті. А пішло все з того, що двох засперечалося, у кого коні швидші. . .

Після такої „конфузії” Дім стояв з забитими вікнами й дверми. Купив його один з заряду, склепар, за смішно малу ціну, та й ту посплачував членам не грішми, а рахунками за набір у склепі. Весною мали перебудувати Дім на склеп і житло. Тимчасом на Великдень Дім з доброго дива згорів, а склепар за одержану асекурацію вибудував собі чи не найкращий склеп у всьому дистрикті. Правда, були певні вказівки, чия це була робота, але хто таких річей буде доходити?. . . Околиця, вже без Народного Дому, пє і танцює й досі, часом і в пресу попадає, така стала славна. . . Хоч, що правда, все більше через голосну поведінку. . .

Інша околиця наступного року крізи. Інша місцевість, інші й люди. Попадаються злі і добрі, пють при нагоді, — бо й чомуж час від часу не випити, коли обставини й кишеня дозволяють, — самі, однак, „трунків” не роблять. Попри випивку, й де чим поважнішим цікавляться. Доволі багато читають, особливо в довгі зимові вечорі; у кожній хаті все знайдеться пара книжок, а трапляються хати, що бібліотекою своєю не одного міського українського інтеліґента завстидалиб. Книжки, правда, не дібрані. . . Натрапите там і „Сон Ґеновефи”, і „Проклятий цісарський рід”, і „Пророцтва Михальди”. Та поряд з ними — твори Шевченка, Франка, Грінченка, Маковея, Стефаника, Грушевського. . . Набувалися книжки у тій самій послідовности, як друкувалися. А українські видавництва друкували не поважніші книжки, тільки лекші на збут. . . І коли фармер розповідає, у якій черзі він набував книжки, то слухачеви здається, що розповідає він історію українського культурного розвою у цій країні. . . Від „Сонників” і „Снів Ґеновефи” до Історії України-Русі М. Грушевського, повного видання творів Шевченка, Історії Української Культури, — взагалі видань, що їх не стидаласяб ніяка наукова установа.

Не повелося спочатку і в тій околиці. Безробіття ширилося в застрашаючих розмірах, а на допомогу вдаватись — деякі люди за горді були. Тож вганяли „фрейтами” скрізь, як країна довга і широка у пошуках покупця, на руки й горб. Кожному мусіло десь пощастити. Та гіреньке те „щастя” було!. . .

Наш „маніґрант” найнявся на пару днів викопати пивницю (селер) під будову нового дому у одного „свідомого” фармера по півтора доляра денно і харчі. Мучився два дні, праці зісталося може ще на пів дня, нехай на день. Але прийшов над вечір сусід, також фармер. Оглянувся, допитливо подивився на працюючого „маніґранта”, тай питає господаря:

— А то де „маніґрулу” собі знайшли? Чи за „борт” робить?

— Ні, — господар відповів. — Найняв по півтора доляра денно й харчі. 

— Ото, але. . . У таку пору платити по півтора долара, як та „нендза” тисячами, голодна вганяє ,,фрейтами”. Таж тої сарани стільки наїхало, що за „борт” напрошуються робити. У мене самого аж трьох корчує. . .

„Маніґрант” скипів, але стримувався ще. А сусід тягнув своє:

— Не хворі й за „борт” робити, а ні, то хай здихають з голоду. Чого понаїздили до Канади? Думали — пануватимуть тут? Та й ви, — скартав господаря, — нам лише псуєте. Свому „маніґрантові” платите, наші довідаються, та й собі плати доходитимуть. . .

„Маніґрант” вибухнув. З рискалем вискочив з ями і заговорив зневажливо:

— Слухайте но, вуйку. Ви хотілиб, щоб робітники у вас літом працювали за харчі. А чи подумали ви, що вони робитимуть зимою? Що їстимуть?. . . Виж не дасьте їм їсти, ні помешкання.

— Назиму нехай на „реліф” до міста їдуть. „Губермен” всіх старців кормить, а нас податками обкладає.

— Ну, не всіж ласі на „реліф”, так як ви, як по вас бачу.

— То хай Здихають! — бовкнув фармер.

— Ах тиж, собачий сину, — визвірився на це „маніґрант”. — Так ти хотів би, щоб люди з голоду здихали?. . . Зараз мені забирайся звідсі, а то голову розвалю. . .

Сусід пустився втікати, оглядаючись, чи „маніґрант” за ним не женеться часом. Відбігши, погрозив кулаком, викрикуючи:

— Ти но не дуже, большевику якийсь!. . . Я на тебе ще найду управу!. . .

Господар, хоч і не мішався у суперечку, сказав невдоволено „маніґрантові”:

— Я не знав, що ти такий гарячий. . . Чоловік пожартував, а ти на нього з рискалем пускаєшся.

— Дуже дурні то жарти — огризнувся той. — Мабуть цьому вашому сусідові бракує клепки в голові. . .

— А ти знаєш, хто він? Він три „кводри” землі має. . . Не такий злидар, як ти — заговорив вже гостро.

— Хоч би й десять „кводрів”, та й що з того? „Кводри” ні тисячі в банку не дадуть йому розуму, ані не направлять сумління.

— Це мій зять! — викрикнув фармер.

— Хай собі й рідний син. Я не дбаю. . .

— То ти в мене не робитимеш. . .

— Я з вами шлюбу не брав, вуйку. . . Не робитиму, то й не треба, — озвався „маніґрант” зневажливо.

— Ото, яка гонорна „нендза”. З голоду пухне, а диви, слова про неї не можна сказати, — тягнув своє господар. — То Канада, найнявся — продався. . . Тут у нас маєш нічого не чути, не бачити, а робити те, що тобі каже твій хлібодавець. . . Хоч би воду опихати! 

— Це добре для вас, господарю, для тих, що щойно почали людськости та поваги набиратися. . . Я, знов, ріс і виховувався де інде, де мене ніхто не понижував. І я не звик терпіти зневаги від когоб то не було. . .

Дістав по вечері три доляри і знов подався шукати муки на свої руки. Найшов роботу у чотирьох милях від попереднього місця. Новий роботодавець був зовсім відмінного типу людиною. Перше, що кинулося „маніґрантові” у вічі, — була чистота в хаті, далі повні дві великі шафи книжок у кімнаті, відведеній „маніґрантові” на ночівлю. Відмінні люди — відмінні і умови праці. Працювати скрізь треба. Але інакше йде праця там, де робітника вважають за щось від себе нижче, на кожному кроці пригадують, що він наймит, а інакше, коли робітника вважають такоюж, як і самі людиною. Мабуть ті перші самі були наймитами колись, і вибившись всякими правдами й неправдами на більш-менш незалежне матеріяльне становище, мстяться над робітниками за пережиті колись пониження і зневаги. Мовляв: — не гладили по голові мене колись, за наймитівських часів, тож тепер відплачуся вдесятеро, кому іншому. Теж, що відплачується „Богу духа винним” людям — мало обходить. . .

В осені довелося „маніґрантові” і в цій околиці зайнятися громадською діяльністю. Народного Дому не було; властиво був колись, та також згорів літ шість тому. Імпрези відбувалися по будинках поблизьких шкіл, для таких річей не доконче вигідних.

Успіх імпрези у нас завжди міряється тим, як велику суму вона принесла. Не зовсім то справедлива міра, та щож. . . Так прийнялося. Тай дірок на „мамону” українці аж надто багато мають, — і Рідна Школа, і політичні вязні, і інваліди, сироти по поляглих у Визвольнім змагу, голодуючі, а й місцевих потреб також не бракує: — преса, інституції, орґанізації, церкви. . . Міліонерів у нас нема, так як у інших народів, — ніхто не видасть більших сум, — а коли і є з десяток стотисячників, то вони ніколи або дуже рідко на що дадуть. . . Отже муситься покладати надії виключно на загал.

Однак і загал не все ті надії виправдує. Коли якийсь діяч приїздить до нього „паном”, чи властивіще „святочним Іваном”, ну то ще-ще. . . Чи то з пихи, чи то з бажанння і себе не будь чим показати — загал наш поставиться відповідно, навіть грошей скине отак, жартуючи, чи глузуючи про себе з „голодного панка”. Але скарана година, коли той „пан” приходить до загалу у чорній шкірі — робітником. . . Заріже себе! Довіря до нього ні на цент; — бо ніби, як вартував би що, то не наймавсяб до фармера на роботу, а „крутив би”, як інші панки крутять. . . І нехай він буде самим Ціцером, чи Іваном Золотоустим, а заріжеться. . . У наш вік важне не те, що говориться, чи пишеться, але важне, хто говорить, чи пише, особливо коли він не нашої парохії. . .

Що правда, у більшій чи меншій мірі було так і в давнині. Для прикладу — ось такий випадок з життя Вольтера: Приносять до нього запрошення короля Людвика XѴ. Пішов Вольтер до короля у гостину, а той і давай читати ним написане віршилище, довге, нудне, без риму, без ритму і без сенсу. Тай питає Вольтера, чи вірш вартий, що будь. . . Ну, а Вольтер, — не в тімя битий, — розхвалив віршилище попід небеса, сказав, що це архитвір поезії, що такої поезії світ ще не чув і не бачив, та й не бачитиме ще довгі віки (мав мабуть на увазі наші часи і модерну „поезію”). Приємно заскочений король спитав, чи дійсно Вольтер аж так високої думки про вірш. А Вольтер і відповів: — Тут важне не те, що написане, а хто написав. Як би цей вірш написав простий смертельник, то за нього ніхто не дав би і одного су (рівновартне з одним грошем), але цей вірш написав король, тож він вартує міліони франків і друкуватиметься й передруковуватиметься, доки й Франція. . . Добре, що король мав хоч сумління; тож вірш той на очах Вольтера знищив, хоч до Вольтера після того зовсім охолов. . . Більш-менш таке воно і в нас. . .

Подібно щось притрапилося і нашому „маніґрулі”. Коли рознеслася вістка про голод у Східній Україні, надумав він, як й інші, щось трохи зібрати для голодуючих і вислати Міжнародному Червоному Хрестови, у ті часи у Брюселі, для доручення голодуючим. І почалося. . . Та хто?. . . Та де?. . . Та куди?. . . Оцей, во, во, „маніґрула”, буде щось говорити? Та що він може розумного сказати? Як би щось справді знав, то не тинявсяб по фармах за роботою. . . А може для себе пару центів хоче зібрати?

Відчит однак відбувся. Людей зібралося багато певно з цікавости, щож такий собі робітник, дурний, злидар, може сказати нам, людям заможним, а тим самим і розумним, що то три кводри, а навіть по секції й більше землі мають, дітей на вчителів та адвокатів виучують, а й в банках тисячі у кожного. Тобто таким, що й кишеня повна, тай голова не порожна. . .

І почав „маніґрант”. У вступі сказав отверто, що чув деякі вислови, начеб він хотів зібрати щось для себе. Тому заявляє, що за вступ гроші зістануться на руках церковного заряду, який і вживе їх на намічену ціль.

А далі й пішов! Чого тільки не говорив? Почавши від утрати державности — згадав всі, штучно спричинені злидні і голод давною Польщею, у той час відпроваджуючої сотки тисяч кірців українського хліба за кордони. Руїну України Петром Першим і його наступниками, що з року в рік здирали з українського селянства міліони кірців пшениці, сотки тисяч штук рогатої худоби, десятки тисяч коней, а селянство примирало з голоду. Та крім того селянство мусіло ще кормити численні російські полки, бо в російській державі не було ще військової інтендантури (відділу постачання).

Таку саму політику супроти українців проводить в життя і нова влада. Для неї потрібна Україна, але без українців. Тому штучно викликується голод у провінціях, які донедавна всю Европу кормили своїм хлібом. Так було у 21-22 році, так є і тепер. Голод викликала злочинна рука опікунів, і всі вони однакові вороги українців, опікуни теперішні, ті що були у минувшині і ті що у майбутньому схочуть Україною опікуватися.

Змальовуючи бачені випадки голодової смерти у рр. 1921—22, навів випадок, коли мала дитина, може 8—9 літ, прохала кусочок хліба у відпасеного і добре убраного представника опікунчої влади, а замісць хліба дістала прикладом у голову і сконала на місці. — Закінчив „маніґрант” — щоб кожний і кожня, сідаючи за уставлений достатно стравами стіл, пригадали собі оту дитину. І коли їм у ту хвилю страва не стане поперек горла, то вони не українці, і українцями зватися негідні. . .

Своєю мовою „маніґрант” ухопив слухачів за серця. Навіть ті, що ставилися скептично до його заходів, змінили думку. Один по одному підходили й щиро давали хто скільки міг. Зібрана сума перевищала всякі сподівання. Змінив свою думку і той, що то хотів, щоб „маніґранти” працювали у нього за харчі. Наступних неділь такіж відчити відбулися по близьких околицях із таким самим успіхом. Чи ті гроші вжито на намічену ціль, чи на яку місцеву — невідомо. Тим більше, що опікуни України відмовились принята поміч для голодуючих, зібрану Міжнародним Червоним Хрестом у европейських країнах, а навіть заперечили голод, хоча автор цих рядків читав ориґінальні листи з Східної України, писані до різних осіб у цій країні, з описами десятків випадків голодової смерти у селах, звідки автори листів походили. . .