На Десятій Конвенції У. Н. Союзу, що відбулась в 1908 р. в Філадельфії, ухвалено поробити заходи, щоби здобути в Римі більші права для першого нашого єпископа в Злучених Державах, себто для Сотера Ортинського. У тій справі рішено вислати делєґацію до Апостольського Делеґата.

Тоді була проти єпископа сильна аґітація збоку „угорщан”, а властиво їхніх священиків-мадяронів. Вони казали, що єпископ Ортинський властиво не має ніяких прав, бо його зверхниками є єпископи-ірляндці й т. п. Отже ходило нам про те, щоби скріпити перед Апостольським Делеґатом становище єп. Ортинського і дієцезії заявами, що нарід та орґанізації є при єпископі й бажають собі, щоб їхній єпископ мав усі ті права, що їх мають айриські єпископи.

Ми теж рішили запросити до делєґації представників закарпатських наших братів, щоб показати, що це тільки кілька угро-руських священиків „бунтується”, а нарід не є проти єпископа.

Представниками тих, що походили з Галичини, були: Дмитро Капітула, предсідник У. Н. Союзу, Теодор Лабовський, рекордовий секретар цеї орґанізації, та Константин Кирчів, менаджер „Свободи”. Представниками тих, що походили з Закарпаття, були: п. Врабель з Трентон, Н. Дж. і Андрій Добош з Ленсфорд, Па.

Всі члени отсеї делєґації зїхались у Філадельфії. Тут нам дано меморіал, виготовлений духовенством, який ми мали вручити Апостольському Делєґатови. Але був клопіт з Враблем, бо він не мав відповідного одягу. В тих часах, ідучи на того роду авдиєнцію, треба було одягатись після приписаної форми, себто мати чорний одяг, т. зв. „принс-алберт”, чорний твердий капелюх, званий „пенч”, чорну краватку, як і чорні лякеровані черевики. Я те все собі справив завчасу і заплатив за це $35. Кирчів і Лабовський приїхали вже так одягнені як на авдиєнцію. Та Врабель приїхав таки в простім хлопськім одягу і з мягким капелюхом. Через те був неабиякий клопіт. Врабель був собі таки здоровезний хлоп! Як ми пішли до склепу, щоб випозичити для нього одяг, то годі було знайти для нього міру. Остаточно взялося найбільший одяг, який був у склепі, бо іншого виходу не було. Я заплатив за нього кавцію в сумі $20. І так ми поїхали.

Прибувши до Вашинґтону, ми поїхали до резиденції Апостольського Делеґата Фальконія. Там нам сказав портієр-ніґер, що Делеґат вийшов на прохід та верне за яку годину. За той час ми випитали портієра, як і куди заходити, та яка є церемонія при авдиєнції. Як він нам то все розказав, то ми вже були заспокоєні, бо знали, як себе повести. За якої півтора години він повідомив нас, що Апостольський Делеґат готовий нас приняти.

Як ми ввійшли в авдиенційну салю, то побачили Апостольського Делеґата, що сидів на місці, з якого приймав. Ми приступили один за другим, щоб поцілувати перстень на його руці, як це водиться. Але він, несподівано для нас, підняв руки догори і не дав нам цього виконати.

Нашим бесідником, що представляв справу, був Теодозій Лабовський, що був секретарем у Союзі. Це була дуже спосібна людина. Він служив в американській армії й знав добре англійську мову. Він і передав Апостольському Делєґатови меморіял, який ми привезли. Делеґат узяв меморіял і зачав переглядати його зміст. За хвилину так якби змінив своє поступовання, бо звернувся до нас і привитався, даючи поцілувати перстень. І тоді й зачав нас випитувати, яка наша місія. Лабовський представив йому цілу справу як прохання вірних до Ексцелєнції, щоб він втавився в Римі, в Святішого Отця, щоб наш єпископ був зрівнаний у своїх правах цілковито з айриськими єпископами, та щоб таким чином була припинена боротьба, яку ведуть деякі проти єпископа, розпускаючи вісти, що він не є повноправним єпископом.

На це Делеґат відповів, що єп. Ортинський є законним єпископом і це повинно кожному вистарчити, але додав, що зробить усе можливе, щоб наші просьби були узгляднені в такий спосіб, як це ми представляємо в меморіялі.

Потім Апостольський Делеґат звернувся до нас ще з таким запитом: Ви є урядники У. Р. Союзу (така тоді була назва); так чому ваша орґанізація не є релігійною? На те наш представник відповів, що як наші люди закладали Союз, то ще не було нашого єпископа; вони тоді думали головно про те, щоб мати запомогово-асекураційне товариство. Але тепер, як усі ці справи наладнаються, то подумають і про це.

При кінці Апостольський Делеґат поставив ще одно питання: А чому ваші люди не хочуть записувати церков на єпископів? На те відповів наш представник, що тому, що не мають свого повноправного єпископа. Ап. Делєґат відповів, що то не робить різниці, на якого католицького єпископа вони записують. Тоді ми пояснили, що може наші люди і на те пристануть, як побачать, що мають свого єпископа з повними правами. Тоді буде більше довіря.

З тим ми і відійшли від Апостольського Делеґата.

В 1910 році переводжено 13-ту перепись (сензос) населення Злучених Держав. Її проголошено прокламацією президента Вилйема Г. Тафта, виданою на підставі ухвали конґресу.

В „Свободі” були пояснення, як нам треба записувати нашу національність. Писав про це багато о. П. Понятишин і поясняв, щоб не слухати наших „москалюшків” і не йменувати себе при переписі по анґлійски “Russian”, бо Господь не сотворив нас ними. Писав, що ми повинні „розумною любовю любити російський нарід, бо він з нами споріднений”, але заразом памятати, як це теж доказують великі учені, що ми не є росіянами, а відрубною нацією. Також покликувався щодо цього на енцикльопедію — бритійську і американську. Писав, що також не можемо себе записувати як „поляки” чи „словяни”, хоч ми словянського походження, ні як „греки”, хоч ми грецького обряду, ні як „австріяки”, ні теж як угорщани”, хоч походимо з Австро-Угорщини.1)

Крім цього ще й я видав окрему відозву до членів У. Н. Союзу, щоб при переписі „ясно й недвозначно замаркували свою народність”, бо „між нами не сміє бути ні одного зрадника, ні одного ренеґата. . . такі чейже в нашій славній орґанізації — в У. Н. Союзі — не знайдуться”.2)

Та баламута вийшла ще через те, що на урядових списках не були зазначені такі народности як наша, сербська, словацька, хорватська й словінська. Ось ті так поминені національности скликали за ініціятивою Словенської Ліґи до Пітсбурґа наради, на яких були заступлені майже всі словянські орґанізації й часописи, включно з У. Н. Союзом і Свободою.

Москвофіли стояли за те, щоб усі наші люди записувались як росіяни (рошен). Свобода остерігала наших людей перед тим, пишучи, що москвофіли намовляють їх до „кримінальних фальшивих зізнань”.

В Пітсбурґу був я делєґатом від Союзу, як теж Т. Лабовський, а о. Понятишин від Свободи. Замітне те, що предсідник „Соєдиненія” (Угрин) домагався, щоб „угорщани” могли записуватись як „рошен”, на що дав йому дуже добру відповідь Т. Лабовський, одобрену всіми словянами-делєґатами, що визнали „русинів-українців” за окрему від росіян націю, зараховуючи до неї теж і „угорщан”.

В принятій тоді резолюції сказано, що „конскрипція має узгляднити кожну народність зокрема, без огляду, чи вона має політичну самостійність, чи ні”. Теж ухвалено, щоб ту резолюцію предложила урядови в Вашинґтоні делєґація, до якої й я належав.

Авдиєнцію для цеї делєґації виробив у президента Тафта конґресмен А. Сабат з Шікаґа. Він теж представив президентови усіх делєґатів і сказав, про що іде справа. Президент приняв нас дуже ввічливо й признав рацію нашим домаганням, та заявив, що радий, „що може стиснути руку вибраним синам Славії”.

Опісля делєґація пішла з цею справою до директора Цензусового Бюра. Він заявив, що справа трохи опізнена, бо друки розіслані, але приобіцяв, якщо конґрес змінить закон в користь наших домагань, то він видасть окреме розпорядження, щоби дописувати на переписних блянкетах ті словянські національности, що їх там бракує.

Того самого дня вніс в сенаті Джордж Т. Олівер, сенатор з Пенсилвенії, відповідну поправку, а те саме зробив конґресмен А. Сабат в палаті репрезентантів кілька днів пізніше. Усе те скоро перейшло в обидвох палатах та стало по підписі президента законом.

Про це читаємо в Свободі між іншим таке:

„Цей успіх справи, піднятої Словенською Ліґою, є першим ясним днем словян в новій вітчині. Ще ніколи тутешні словяни не вступили до боротьби в одній масі; ще ніколи не здобули такої великої перемоги. . . Справедливий американський Конґрес Злучених Держав признав нам це, що нам належиться; признали нам нашу народню гідність. . . Американський конґрес признав нам те, що нам відмовляють ляхи і москалі на нашій рідній землі. Признали нам це, що нам відмовляють наші брати і словяни! Признали нам це тоді, коли „русскій православний” цар одним указом замикає уста ЗО міліонам нашого народу...”3)

Третим разом був я в Вашинґтоні дня 24. січня 1917 року як член делєґації „Української Ради в Америці” в справі „Українського Дня”, про якого виєднання поробив уже передше заходи о. Петро Понятишин, Адміністратор Греко-Католицької Церкви в Злучених Державах. Згадую про це, бо щодо цього „Українського Дня” є поширені в деякій пресі противниками „Української Ради” помилкові інформації. Письмо конґресмена Джеймса А. Гемила до „Української Ради”, поміщене тоді в Свободі, виразно вказує на те, що це було ділом Адміністратора о. П. Понятишина та Українскьої Ради.4)

Як відпоручники „Української Ради” зявились у Вашинґтоні 24-го січня 1917 року такі особи: о. В. Довгович, голова Провидіння, та Д. Капітула і С. Ядловський, як представники У. Н. Союзу. Ось та делєґація, разом з о. Адміністратором Понятишином, була принята президентом Вилсоном. З нами був Вилйем Дж. Кернс, єпархіальний адвокат з Нюарку, який представив президентови справу резолюції в конґресі щодо „Українського Дня”. По ухвалі конґресу мав бути цей День проголошений президентом держави як такий, в якому можнаб збирати в цілій державі жертви для підмоги українського населення в східній Европі, що терпить нужду, спричинену воєнним лихоліттям.

Президент розпитував ширше про положення українського народу і обіцяв, що ту справу попре. Того самого дня всі члени отсеї делєґації були на ґалєрії в палаті репрезентантів свідком, як конґресмен Джеймс А. Гемил з Джерзі Ситі вніс резолюцію в справі Українського Дня.

В тому самому часі вніс ту саму резолюцію в сенаті Вилйем Гюз, сенатор з Ню Джерзі.

Ту резолюцію передала теж і прокламація президента Вилсона, якою проголошено день 21. квітня 1917 року як “Ukrainian Relief Day”.5) Вона теж замітна з цього боку, що це перший раз появилась українська назва в урядовім американськім акті.6)