Цеж є 50 років таких важких переживань, що нераз добивають сильних і великих та не дають їм дійти до наміченої мети. Це є 50 років боротьби з нашою власною безрадністю, з нашими власними сумнівами, з нашим власним недовірям у свої власні сили! І це теж 50 років завзяття і посвяти в праці для ідеї.

Що це все означає, а добре відчуваю, бо знаю, які труднощі я сам мусів перемагати впродовж 25 років моєї бизнесової практики. І чи тільки я? Ні! Переживали таке чи подібне многі інші українські бизнесмени. Але так є, що хоч нас є много, ми мало даємо про себе знати, а прецінь наше життя, наші невдачі чи успіхи, є теж частиною збірного українського життя в Америці.

Ось таке заставило тепер мене написати дещо про свої переживання. Хай залишиться хоч один образ тих наших людей, що вийшли з старого краю, а бралися тут до бизнесу. Бож в тому, що мені доводилось переживати, є цілком певно дещо такого, що переходили й інші українці, що були чи є в бизнесі.

Зачну розказувати з самого початку, себто від тих молодих літ, коли я покидав рідну хату і пустився в широкий світ.

Походжу з Поморян, містечка в Галичині, яке за моїх молодих літ належало до Австрії. Це частина Західної України. Поморяни належали до зборівського повіту, а цей був тоді дуже закацапщений і просвітно запущений. До свідомих українців можна було зарахувати в нашому містечку крім студентів тільки кількох громадян. Не багато могли тоді зробити і ослабити москвофільство такі діяльні одиниці як о. Д. Склепкович, парох, чи д-р Я. Лопатинський, лікар, чи учитель Я. Біляк. Мій батько, Микола Стасюк, вислужений австрійський жандарм, був теж дуже ревним русофілом. Як такий пренумерував тодішні русофільські ґазети: Галичанина, Русске Слово, Голос Народа. А так якби для прикраси і гармонії, щоб витворити добру атмосферу, пренумерував ще й польські ґазети. Український часописів не було в нас ніяких. В містечку була Читальня ім. М. Качковського, себто кацапська, а української не було. Вся атмосфера була з „йор” і „йорчиками”. Часом можна було почути і щось таке як „українець”, але тільки в значінню зрадників, якихось „мазепинців”.

Вихований в такому дусі, я теж ревно дописував „йорчики”, чи їх де треба було, чи ні. Крім цього маніфестував я свою „тверду русскість” ще й тим, що постійно „какав” і „чтокав”. Але чому я те все робив, то цього таки не знав і не розумів. А не розумів тому, що вже тоді завважив, що можна теж і по польськи говорити і писати, бо це теж мова вища, але чисту рідну мову треба було вважати за просту. Тому, як уже говорилось тою „простою” мовою, то писати треба було обовязково по „русски”, або по польськи. В школі писалось, що правда, фонетикою, але в дома завжди етимольоґією. Читалося теж твори польських письменників, як Міцкевича чи Сєнкевича. І це було добре. Зате читати твори українських письменників вважалось чимсь низьким, малокультурним.

Не можу сказати, щоб молоді було це легко переживати. Я сам боровся у своїй середині, бо все те видавалось мені з національного боку якимсь дивоглядом. І таке саме було з іншими, що були в мому віці. І тому ми хитались і властиво не були по щирости: ні тут, ні там.

Вже змалку, як я ходив до народної школи, помагав я також свому батькови в масарському інтересі, який він вів. Я хотів дуже іти до вищих шкіл, але стало на тому, що пішла сестра, а на більше не було матеріяльних засобів. Та щось було в мені такого, що мене в дома не вдоволяло. Може це була задушна атмосфера, а якій доводилось тоді жити людям у малому галицькому містечку, а може молодечий гін, що гнав мене куди інде.

І так виїхав я в 1908 році до Німеччини і опинився аж під Бремен, де дістав роботу в текстильній фабриці. Але тут, на чужині, затужив знов за домом і вернув назад та далі працював у свого батька. За якийсь час я знов покинув Поморяни і в 1910 році працював в масарстві у Львові. Тут довго не забарив і знов вернув до дому. Одначе не засидів місця.

В 1911 році був уже в Відні. Це місто дуже мені подобалось. Воно зробило на мене таке миле вражіння, що я вже рішив у ньому остатись назавжди. Зголосився до стоваришення масарів і все було в порядку. Але зговорившись раз з секретарем цього стоваришення, що знав, що я з Галичини, почув я від нього такі слова: „То краще бути псом у Відні, ніж чоловіком у Галичині”. Це мене страшенно заболіло й обурило. Я почув відразу до таких, що могли так виразитись про мій рідний край. Зненавидів їх відразу молодечою ненавистю і вже глядів і на сам Відень іншими очима. І покинув його.

Опинився я в іншому місті, в Катовицях на Шлезьку, де дістав роботу в копальні вугілля. Але не злюбив цеї роботи і того самого дня, як прийшов на роботу, втік ночю. І так прибув знов до Львова.

Приїхав до Львова ранком, купив „Вєк Нови” та читаю, не маючи що іншого до роботи. І завважую в ґазеті оголошення, що якесь асекураційне товариство пошукує аґентів. Я пішов і зголосився. І зістав зараз принятий. Та треба було спершу підовчитись, як переводити різні асекураційні калькуляції. Як я зачав це все розраховувати, то мені вийшло, що то евентуально треба більше заплатити, ніж можна дістати. Таке не могло тоді в моїй голові поміститись і я на другий день покинув те заняття. Але відразу знайшов нове, яке мені подобалось. Було це при польській ґазеті „Млинарж Постемпови”, в якій я став секретарем редактора і адресарем. В тому заняттю найбільше імпонувала мені чиста обстановка в бюрі, а далі поїздка з редактором в день експедиції шкляною каретою на залізничий двірець. Але найбільше — то добрі ресторани і кіна. Але їздити в кареті на ґумових колесах — то була дійсна роскіш.

Таке „панування тривало кілька місяців; „карієра” скінчилась і я вернув знов домів. Приїхав до Львова батько й просив, щоб я вертав йому помагати.

В дома я кинувся до книжки. Читав багато, книжок і ґазет. А теж правильно ходив до церкви і дійсно щиро молився, щоби Бог допоміг мені якось вибитись, до чогось дійти. Але не видів для себе будучности в Поморянах і тому тягнуло мене в світ. За те „тягання” і називали мене в дома „волоцюгою”. Та властива причина цього була та, що мені здавалось, що батько мене не розуміє, що таке життя мене не вдоволяє.

Ось так я опинився в 1912 році, в місяці грудни, на землі Вашинґтона. Приїхав сюди як один з многих тодішніх моїх братів-іміґрантів, що звали себе „русинами”. І як усі вони, так і я, почав в першу чергу думати, як дістати скоро роботу. Очевидно, ось ту найчорнішу роботу, бо про іншу не могли тоді й думати. Ось так опинився я на різних роботах: при чищенню старих машин, по ресторанах і салунах, потім при кушнірстві, а далі в фабриці бішкоптів.

Найвища платня, до якої я добився в Ню Йорку, виносила тижнево $7.60, не зважаючи на те, що я кидався на всі боки, щоб більше заробляти.

Вечерами ходив я до школи, щоб підовчитись анґлійської мови і краще пізнати той світ, в якому я опинився. Головно хотів я якнайскорше могти читати американські ґазети. Найбільше любив їздити собвеями і елевейторами. Як не працював, то нераз сідав у собвей і так їздив яких пять чи шість годин. Любив зайти і випити шклянку пива, а при пиві зїсти, що тільки міг, бо це було — даром. Спочатку не міг я ніяк зрозуміти, як то можна давати гостеви, що випив шклянку пива за пять центів даром і зупу і хліб. Також дуже любив їздити до Бронкс Парку і оглядати різних звірів; відвідував парк літом чи не кожної неділі.

Та як тепер собі те все нагадую, то одного не можу зрозуміти: Як це сталось, що чомусь ніяк не тягнуло мене тоді до мого власного фаху — до масарського.

Як я уже потрохи освоївся з Ню Йорком, почав інтересуватись теж і нашим народним життям, себто життям „русинів”, але русофілів. Тоді й пізнав я передових людей цеї ґрупи. Ходив тоді теж і на пікніки, де часто був свідком завзятих бійок між „русскими” і „мазепами”. В таких випадках я звичайно шукав сховку між орхестрою, бо це було ще найбезпечніше місце, та звідтам обсервув ту цілу „комедію”. З політично-національного боку почував я себе тоді „старорусином” і спорив з своїми товаришами, що не можна бути „русским” не знаючи „русскої” мови і літератури, чи „русских” традицій. Але одно можу ствердити, що тому, що виростав довгими роками в русофільській атмосфері не так легко було її позбутись. І через те приходилось переживати нераз тяжку душевну боротьбу. От бували тоді українські аматорські вистави. Серце тягнуло до них, а якийсь, ніби розум, піддавав сумніви, чи це часом не чуже. І так був чоловік серед цеї неясности на роздорожу. Таке життя незвичайно тяжке, а були тоді тисячі чесних наших людей, що переживали ось такі душевні муки. І не винувати їх за те, а жалувати, бо не вони тут винуваті, а ті, що їх так виховали. Ще додам, що таке було не тільки з звичайними людьми, але також і з інтеліґентними.

Я щадив кожний цент. А як видавав, то на часописи і книжки, головно польські. Оставав ось так надалі давним „русином”, тільки, що вже зачало мене брати огірчення, бо вже саме читання наших ґазет заставило мене доглупуватись, що властиво наші галичани не є ніякими „русскими”, бо ніхто з нас не говорив по „русски”, ні не читав по „русски”. Ми тільки „чтокали” і „какали”. І то навіть не знаючи, чому так робимо.

В 1913 році було в Ню Йорку безробіття. Як я не міг дістати роботи, вибрався в ті стейти, де робіт було доволі. І так я опинився в Толідо, Огайо. Тут дістав спочатку роботу в фабриці роверів та дитячих візків, а пізніше в фабриці автомобілів „Оверленд”. Працював ночами. За 55 годин праці заробляв тижнево $14. З того платив тижнево одного доляра за приватні лєкції анґлійської мови. А що брала часом нудьга чоловіка, то брався за писання листів. Писав їх багато, навіть до особисто незнаних осіб. Заходив до Йонґ Мен Крисчєн Асосіейшен. Теж ходив тоді вже й до української церкви, в Росфорд, Огайо. Та проте оставало ще доволі вільного часу і я нераз думав, чи я його не марную і чи не шукатиб мені іншого заняття, де я міг би працювати довші години.

Ось так віднісся я за працею до польської ґазети „Америка Ехо”. Вніс подання, а власник часопису, А. А. Парискі, взяв мене на „інтервю”, щоб вивідати, яке мені дати заняття. Як я прийшов, він змірив мене згори надолину, а потім запитав, який був мій перший фах у мойому життю. На те я відповів, що різницько-масарський. Тоді Парискі сказав мені таке:

„Слухай молодику! Я хочу, щоб ти добре запамятав собі, що я тобі скажу. Твоя будучність — є у твоїм фаху. Але вивчи його добре; від самих початків. Фабрику покинь і не шукай іншої праці. Маєш у руках фах, з якого будеш жив, а колись ще мені подякуєш за пораду. А як хочеш щось для мене зробити, то продавай мені книжки”.

На тім і скінчилось моє „редакторське заняття”.

Та до поради Париского я не привязував серіозної ваги. Тільки так склалось, що як я покинув Толідо і виїхав до Ню Йорку, то припадково зачав працювати в масарськім склепі на 3-тій вулиці.

По пятьох неділях я пристав до спілки до одного склепу на Дюпонт вулиці в Бруклині, але там стратив всьо до цента. І не тільки те. Ще мене обікрали. Я остав без нічого і вернув до Толідо. Сам не знаю, чому вернув, бож так виглядає, що для мене істнували тоді тільки два міста в Америці: Ню Йорк та Толідо. Тим більше, що за кілька місяців я знов вернув до Ню Йорку, в листопаді 1917 року, і почав працювати в різницькім склепі в дільниці Йорквил.

За чотири місяці оженився. Моя дружина Марія, з роду Туз, походить з містечка Глиняни, в Галичині.

Внедовзі я змінив працю і перейшов до кушнірства. Але не довго й тут попасав, бо не було роботи. За „протекцією” дістав працю при будові пароходів в Ню Джерзі. Та як мене поставили до роботи високо на кораблі, що мав мати кілька поверхів, я набрав такого страху, що втік з доків. Але й втікати не було легко, бо при кожній брамі була варта. Треба було крутити. Сказав, що забув робочий одяг, та що вернусь до роботи на другий день. Звільнившись ось так від цеї роботи, попав я в новий страх, думаючи, що мене готові заарештувати за втечу з воєнної роботи.

Я пождав, а як побачив, що мені нічого не роблять, то знов вернув до свого різницького фаху.

По трьох місяцях купив я на спілку з одним жидом за 210 долярів різницький склеп, але „кушерний”. Але в склепі властиво нічого не було крім малої ледівні, двох кльоців до рубання мяса та малого стола (бенч). А що ми не мали грошей, то й не могли його поліпшити; видавалось тільки на те, що найконечніше. Мясо мололи ми на ручній машинці й так мучились кілька місяців. Вкінці спродали склеп за 1,600 долярів, купуючи заразом другий склеп за $1,200 від такого, що збанкротував. Впродовж двох років мали ми в спілці вже пять склепів. Та за півчверта року остало з них тільки півтора. Та це головно через лінивство спільника. Я хотів з ним розвязатись і домагався сплати. Вкінці в 1922 році спільник мене сплатив, давши мені $2,200, що було дуже мало.

В часі, як я вів бизнес з малим капіталом, то мусів накладати у всьому пильністю та додатковою працею. Проте старався я завжди знайти час, щоби бути в звязку з своїми людьми. Заходив час від часу до „Русского Галицкого Клюбу”, став членом Братства Русских Галичан і Общества Русских Братств. Але таки далі не міг погодитись з тим, що я „русский”, бо по „русски”, себто по московськи, не говорив, а як читав „русскі” книжки, то їх добре не розумів. Я діставав теж „Правду”, що була тоді редаґована Бендасюком. Тої вже ґазети наш брат-галичанин таки ніяк не міг розуміти. Роздумування над тим вкінці довело до природної розвязки, себто звело мене цілковито з моїми братами-українцями і з ними обєднало.

Як я вийшов з спілки, а бизнес цей був на горі міста Ню Йорку, я розпочав бизнес на долині міста, на Першій Евені. Отже між своїми. Але й зо своїми. Була це спілка: Стасюк, Кузик, Гладун і Ваврів. Назва фірми була така: „Ферст Евеню Міт енд Провижен Маркет”.

Не можу ще й досі знайти певної й правдивої відповіди на те, чому нам цей бизнес не йшов. Але думаю, що таки головною причиною було те, що ніхто з спільників не знав добре масарсько-різницького фаху. Відчинили ми ще й філію в Бруклині, але її треба було скоро замкнути.

В 1923 році ми розійшлись і кожний зачас працювати для себе. Бизнес остав на ласці того капіталу, який я вложив понад капітал спільників.

Ось так я опинився сам у бизнесі. Зараз зачав думати на підставі свого довголітного досвіду над новими методами ведення бизнесу, щоб його більше розголосити і побільшити. І так пішов слідом за американськими великими бизнесами, що то видають великі гроші на ґазетні оголошення. Зачав оголошувати свій бизнес в українських, польських, російських, словацьких і мадярських ґазетах. А за якийсь час зачав ще оголошувати на українських і польських радіових програмах.

У самому бизнесі старався придержуватись американської бизнесової засади, що „покупець має заввжди служність”. Склеп держав чисто і давав якнайліпший товар. Хоч до політики не мішався, то зачав більше інтересуватись українським суспільним життям. І так став членом товариства „Поморяни”, а теж і У. Р. Союзу. Зачав більше помагати різним українським народнім інституціям, тут і в краю, як і не відказувався ніколи від жертв на церкву чи школу. Як мав час, старався працювати трохи в товаристві, а часом післати якийсь допис і до „Свободи”. Тоді я вже почував себе повним і активним учасником українського життя. В 1924 році був я одним з чотирьох ініціяторів заложення Українського Демократичного Клюбу в Ню Йорку, а в 1927 році одним з ініціяторів Союзу Українських Бизнесменів в Ню Йорку, де був касієром. В тому самому році я став членом товариства „Дністер”, а тим самим і У. Н. Союзу. Тоді зорґанізували ми в Ню Йорку „Комітет будови Українського Народного Дому в Поморянах”, де я був касієром і як такий переслав до краю на ту ціль коло $1,500. Тоді став теж акціонером Земельного Банку у Львові й „Кооперативи” в Поморянах.

Бизнес мій постійно поліпшався і зростав. І то головно завдяки українським та польським покупцям. Якась мала частина складалась з різнородної публики. Правда, брали мене тоді в національному розумінню всіляко: одні за українця, другі за поляка, а треті за Богзна коло. Але я знав одно, а саме те, що я є українцем. І як такий вів я і свій бизнес та іншим не прикидався. Та те, що бизнес зростав, кололо в очі різних конкурентів. Боліло їх, що чоловік вибивається. Видумували про мене несотворені речі, а в тому помагали їм не тільки наївні поляки, але й українці. Це була, так сказатиб, колька в бік. Та на це я старався не звертати уваги, а зате ще більше себе оголошував і ще більше жертвував на різні гуманітарні ціли. Ось тим я боронився і побивав ворогів, стараючись заразом продавати якнайліпший товар.

Для прикладу, якого роду була це кампанія, подам таке, що як наш „патріот” побачив у польській ґазеті моє оголошення, чи мою жертву на польські сироти, то зараз причіплював у своїм склепі цілу сторінку цеї ґазети на виднім місці, щоб це могли оглядати українці й переконатись, „що то за патріот отой Стасюк”.

А многих поляків боліло знов те, що як це може бути, що мій бизнес розвивається, а в ньому не сидить поляк. На боротьбу зо мною використали вони 1930 рік, коли то в Ню Йорку відбувся славний протестаційний похід, звернений проти польської „пацифікації”. Розпустили між поляками вістку, що я був першим у поході проти Польщі, домагаючись, щоб польські ґазети не містили оголошувань мого бизнесу. В самім склепі, правду кажучи, приходило тоді нераз просто до бійки між жінками-покупцями; таке тоді було розярення між українцями і поляками. Я старався хоч у склепі людей усмирювати, але це приходило дуже тяжко.

На такі різні напади, як з польського так і українського боку, я відповідав тим, що зачав поміщувати в українських і польських ґазетах ще більші оголошення; такі, що були на пів часописної сторони.

В тому часі переніс я свій бизнес до свого власного будинку під ч. 124 Перша Евеня. В дні отворення відвідало склеп біля дві тисячі людей. Склеп і масарня були наскрізь модерні під кожним оглядом, включно з санітарним. Це признали фахові журнали, як Нешенел Провижен, Бучерс Адвокейт, та орґан стейтової торговлі „Булетен”. Вони визнали мій склеп одним з найкращих у Ню Йорку та назвали мене в журналі піоніром детайлічної мясної індустрії, маючи на увазі ведення та урядження склепу, зарахували мене до „Чотирох соток”, себто дали мені загальне признання мясної індустрії. В такий самий спосіб помістили похвальні згадки українські, польські та російські часописи.

Наслідок цього був такий, що бизнес зріс на 100%. Це мене піднесло дуже на дусі. За те я старався відплатити публиці добрим товаром і по можности дешевим, вдоволяючись часом 4% в обороті. Тоді працювало в мене 18 людей.

В 1931 році я отворив у своїм старім склепі першої якости ґросерню п. н. „Роял Скарлет Стор”. Але тут мені не повелось, бо не мав відповідних людей до праці, а сам я був весь час занятий у мяснім бизнесі.

В тому році була велика депресія. Люди стояли в славних „бредлайнах”. Але приглядаючись, як у тому важкому часі інші ведуть бизнеси, подібні до мого, то переконався, що хоч мясо було тоді дешеве, вони дуже натягали публику. Я подумав, що це є саме найкращий час відплатитись публиці за попертя, знижуючи ціни. Почав оголошувати двічи в тиждень у пресі та через радіо спеціяльні ціни. І то такі, що до виставового вікна мого склепу приходили сотки фахівців, щоб переконатись, чи це правда, бо не могли зрозуміти, як я можу продавати по таких низьких цінах. Бо бувало таке, що я деякі мясива продавав на 40% дешевше від справжньої ціни.

Бизнес зростав далі, а як в 1932 році влаштував я 10-літній ювилей моєї торговлі на першій евені, то в той день відвідало склеп біля трьох тисяч осіб, в тому коло сотні репрезентантів різних фірм, представники фахових журналів та тих ґазет, де я оголошувався. Одержав теж повно телєґрам і 27 кошиків квітів від приятелів. В тому дні не лишилося в склепі ні одного кусня мяса. Я сам малощо не виходив з дива, як то сталось, що я став у свому бизнесі таким популярним у тому часі, коли інші свої бизнеси замикали. Саме тоді я робив найліпший бизнес; дозволяючи собі давати свої вироби навіть у презенті при більших закупах. Та в тому самому часі втратив я кілька тисяч долярів на ґросерні, про яку згадував, а яку продав. Але то мене дуже не заболіло, бо бизнес побільшився до такої міри, що мені треба було переробити склеп і масарню.

В тім самім році я отворив філію в дільниці Савт Бруклин.

Ще хочу сказати, що в тому самому часі я щораз більше цікавився теж і українським життям. А старався памятати про жертвенність на різні гуманітарні ціли; не тільки українські, але теж й інші. Пригадую собі, що на той час припала акція фінансової допомоги Українській Народній Лічниці у Львові. У звязку з тим мав я тоді такий припадок:

Товариство „Дністер” та Український Демократичний Клюб влаштували тоді прогульку рікою Годсон. Я бажав використати це для допомоги Лічниці. Якось з бідою добився я того, що міг мати „стенд” з усякою їжею. Весь торг призначив я на Народню Лічницю. Придбав яких 600 фунтів мяса та всячини, 1,000 квітів та 1,000 куснів мороженого, та ще задумав влаштувати інші дрібні підприємства, теж на ту саму ціль. Та все те розбилось, бо один наш професіоналіст наробив розголосу, що „Стасюк хоче мати цілий корабель”. І так я залишився тільки при перекусках. Щоб вийти і з тим горою, я оголосив в ґазетах і летючками, щоби публика не брала з собою їжі. Постарався за обслугу, за яку заплатив вступ, як і заплатив за кухню і т. п. Але на тому всьому завівся. Всього торгу було яких $165. Прийшлося викинути до ріки до 700 канапок, 60 бохонців хліба і т. п., бо забрав назад тільки те, що міг зужити. По тій прогульці, як обраховано весь дохід, хтось подав звіт до „Свободи”, в якому сказано, що з прогульки прийшло для Лічниці доходу $156.45, але не було ні слова згадки, що це було з мого торгу.

Але пізніше появилось спростовання.

На таке не нарікаю, а згадую тільки тому, що такі речі це досвід, що гартує людину.

Я теж помагав різним орґанізаціям, що давали дешеві чи даремні обіди безробітним. Помагав і полякам, що вели гуманітарну роботу, а дві польські орґанізації навіть були прислали делєґації з проханням, щоб я став почесним членом. Я їм щиро подякував, але цеї пропозиції не приняв, заявляючи, що допомога бідним належить до громадських обовязків. Проте були поляки, що гляділи завидним оком на зріст мого бизнесу і старались мені шкодити.

В Савт Бруклині мій склеп був одним з наймодерніших. В цій дільниці мешкає найбільше поляків, які спочатку мене добре попирали вже з тої причини, що я давав добрий товар за ціни, що були нижчі від моїх товаришів по фаху, між якими були поляки.

В 1935 році я почав будувати другу філію в Бруклині на Ґрінпойнт. Саме тоді зачався в Ню Йорку бойкот, звернений проти продавців мясних виробів. Мовляв, вони беруть задорого. Хоч в моїй дільниці було много інших таких склепів, менших і більших від мого, то якимсь чудом, я нагло став „мясним бароном” і зачався проти мене бойкот. Навіть зачали мій склеп пікетувати. Таке тривало коло пять тижнів. В одну суботу було аж таке збіговище, що треба було кликати поліцію.

В тім часі я рішив випровадитись з Ню Йорку. Купив однофамілійний дім в Форест Гилс і тамтуди перепровадився з родиною. Та мої конкуренти з дива не могли вийти, як я то все зводжу докупи. По кількох місяцях нашу хату в Форист Гилс обікрали. Забрали всі гарні предмети і ліпший одяг. Я лишився в одному сурдуті. А тут ще й бизнес в другій філії, що спочатку йшов добре, почав підупадати.

Конкуренція збільшалась, бо довкола мого бизнесу зачали повставати нові різницькі склепи. Одні з них залишились і до цього часу, інші звинули бизнес. Деякі мали навіть фінансове попертя збоку моїх більших конкурентів. Як те все не помагало, пішли в курс різні поголоски. Навіть такі, що я потруїв людей, як це було по Великодні в 1936 році. На це я мав свідків, що зложили афідевіти, але як прийшлось іти до суду, відмовились свідчити. Як було в склепі багато людей, то впадали якісь індивідуа і викрикували, що я мушу брати більшу ціну за товар, бо витрачую багато грошей на оголошення в ґазетах. Розголошувано, що в мене вага не добра. А одного разу навіть в філядельфійській українській ґазеті подано на першій сторінці новинку, що на мене і покупців напали бандити і забрали гроші... І от такі речі спричинюють навіть таке, що на протязі кількох тижнів бизнес упав у покупцях на 20%.

В тому часі, в роках 1937 і 1938, продавав я теж всякі імпортовані мясні продукти, а щодо продажі імпортованих шинок то був найбільшим продавцем між усіми детайлічними продавцями не тільки в Ню Йорку, але в цілих Злучених Державах.

В 1937 р. отворив я третю філію в Ню Йорку під фірмою „Юнайтед Порк Стор, Інк.”, а внедовзі четверту філію в Вилйемсбурґ, де одначе вдержався тільки кілька тижнів, бо різницька юнія не хотіла дати мені навіть таких робітників, яких я хотів взяти. Це тому, що та дільниця була в районі ґенґстера, що хотів бути „босом” теж і в моїм склепі. Але й не бракувало тут таких, що хотіли бачити „барона” банкротом і пустили нову поголоску, звернену на відтягнення від мого бизнесу польських покупців. Пішла вістка, що моя дружина поїхала до Польщі з величезною сумою гроша на аґітацію проти Польщі, та що її арештовано то в Лондоні, то в Ґдині й т. п. Я спочатку чатку сміявся з цього, але скоро побачив, що то є аґітація, що потягає за собою поважні бинзесові наслідки. І хоч польські часописи виясняли справу, то це не багато помогло. Бизнес впав у філіях на 40%. Я мусів поставитись до справи серіозно й рішив філії спродати. Тим більше, що мав в Бруклині клопоти з юнією. До року я продав усі три філії робітникам.

Правда, що воно може булоб пішло інакше, якщоб я був вступив до польських орґанізацій, куди мене запрошувано, та як це деякі інші роблять. Це значить іншими словами, щоби бути, як кажуть американці „фіфті-фіфті”, пів поляком, а пів українцем. Та я є того погляду, що в бизнесі не конче треба попирати „свого”, як цей „свій” не веде бизнесу по людськи. Але і не маю найменшої пошани для тих, що задля бизнесу торгують своєю національністю, чи бояться до неї признатись. Та ми маємо в Америці, а знаю це з досвіду, нажаль поважне число таких українських бизнесменів, що „з різних причин” бояться признати до свого народу. Ось ті „причини” — це ніщо інше, а безхребетність. Це безхарактерність!

В мому життю мені не доводилось стрічати поляка, чеха, словака, росіянина, чи когось з іншої нації, щоб стидався свого національного походження. Але я знаю, що є такі українці, що встидаються...

Був я раз в Ню Йорку на якімсь великім зібранню, де був промовцем визначний американсько-жидівський діяч. Ніколи не забуду того, як він з натиском сказав: „Я є американцем 56 років, а жидом майже шість тисяч літ”.

Ось таких жидів мають поляки та інші народи. І я їх за це шаную. І сам хочу залишитись таким українцем-американцем, як той старий жид — жидом-американцем. Знаю польських бизнесменів, що дають роботу якій тисячці робітників. Значить, що мають великі бизнеси. Та вони гордяться своїм польським походженням і всюди виступають як поляки. Як поляки влаштовують, наприклад, День Пулаского, то я бачу в комітетах тут роджених поляків, що займають федеральні, стейтові чи міські становища. Вони ще гордяться тим, що є в комітеті. Знаю польського бизнесмена, що подарував образи для Сити Гол в Джерзі Ситі, та що з цього приводу відбулась велика парада. Можна жити навіть далеко від своїх, між іншими людьми, але це не повинно впливати на зміну нашого національного наставления. Очевидно, що все це треба так розуміти, що маємо буди добрими американцями. Чейже відомі нам славні американці, що були горді з свого національного походження!

Про себе можу сказати, що можливо, що я потерпів фінансово, що держуся ось таких поглядів. Але можливо заважували більше тільки сплетні. Та щоб воно не було, я остав тим, чим був, та не потребую приглушувати свого сумління, що кручу чи крутив своєю душею, своїм національним походженням.

Як я зліквідував свої філії, то думав, що трохи відітхну по тяжкій праці. Маючи більше вільного часу, почав я думати про те, як зорґанізувати українських бизнесменів. Написав тоді, в 1940 році, кілька дописів до „Свободи” на цю тему і ось так, при помочі добрих людей, ми заложили в 1941 році Союз Українських Бизнесменів. Справа набрала розголосу. Зацікавились нею всі українські кольонії. І все виглядало дуже гарно. Мені здавалось, що треба звернути увагу на українських ґросерників, бо вони могли були відіграти велику ролю. Їх є в Ню Йорку багато, а в самому Союзі Українських Бизнесменів було коло сотки. А як брати, що ґросерник торгує пересічно тижнево $400, то це означає в нашому випадку два міліони обороту річно. Керуючи таким оборотом, гуртовно й детайлічно, можна би мати: добрі товари, свої репрезентаційні бюра, де працювалиб наші тут роджені сили, а навіть можнаб видавати свій власний фаховий часопис. Та всі ті пляни не подобались деяким гуртівникам з мого фаху. Поборювали це й різні приватні особи, що з тим бизнесом взагалі не мали нічого спільного. Знов конкуренти боялись, щоб їм не забрали бизнес. Інші пускали вісти, „що за тим усім щось криється”, що я хочу на ґросерниках „доробитись”, а вдійсности ішло про те, щоб ґросерники самі були панами, а не якісь „джабери”. Кінець був такий, що многі гросерники повірили тим сплетням і з сотки ґросерників остало в Союзі мабуть 7. І тут вживали навіть таких спосбів при оклевечуванню, що я „шпиг”, що за мною поліція шукає, що знайшла в мене тайне радіо в ледівні та понад міліон долярів, і т. п. Що занедбали через такі речі добру справу ґросерники, то їм не дивуюсь, бо можливо не знали, що роблять, хоч тепер уже знають. Але дивуюсь тим свідомим, що попирали справу навіть у ґазеті, а потім прибули на одні збори і на тім кінчили своє заінтересовання цею справою. Орґанізація Бизнесменів впала, бо одна частина українських бизнесменів не зрозуміла, в чому є матеріяльні користи з такої орґанізації, не вміючи оцінити своїх сил. Друга частина наших старших і практичних бизнесменів не змогла або не хотіли добачувати моральних користей, як для себе самих, так і для цілої української суспільности в Америці. А користи були такі: Як би була своя бизнесменська орґанізація, то наші дрібні бизнесмени не булиб трактовані гуртівниками як „несвідома бизнесова маса”. За них булоб кому обізватись! А це означалоб більші матеріяльні користи, бо їх скорше виторгувалаб орґанізація, ніж це може зробити одиниця.

А далі, всі бизнесмени різних катеґорій малиб ті самі моральні користи, а вони нераз мають більше значіння як міліонові капітали. Хто бизнесмен, цей повинен це знати. Добре поставлена орґанізація українських бизнесменів причиниласяб не тільки до спопуляризовання самих бизнесменів; вона булаб теж добрим засобом для популяризовання української справи, на що теж слід памятати. А це не булоб тяжко осягнути, якби українці мали більше довіря до себе самих, до своїх власних сил.

За моїх 25 років у бизнесі я не зробив нічого надзвичайного. Від 1922 до 1943 року, себто за 21 років, мав я обороту на суму коло трьох міліонів долярів, обслужив коло чотири міліони покупців, та зужив коло 16 міліонів фунтів різнородних мясив, що рівнається 550 ваґонам.

Клієнтеля моя була українська приблизно на половину. Я прийшов до переконання, що в бизнесі не треба звертати уваги на всякі клевети і підшепти, та що треба бути завжди приготованим на неприємности збоку покупців та інших, а також на провал та фінансові невдачі, бо й такі я переживав. А видержав фінансово, між іншим, теж тому, що був завжди настільки обережним, що ніколи не брав нічого понад свої фінансові спроможности.

Рекляма в бизнесі є велика річ. І то найважніша попри добрий товар, чемну обслугу і добрих помішників. Від 1930 до 1943 року мої видатки на рекляму виносили коло трьох процентів загального обороту. Загально видав я на рекляму яких $30,000.

Жертвенність є не тільки добрим і благородним ділом, але теж і доброю реклямою, хоч жертвувати на гуманітарні чи інші добрі ціли є властиво обовязком кожного з нас, а не якоюсь особливою прикметою бизнесмена.

Вибивався я працею, терпеливістю, завзятістю і ризиковністю. Ось ці прикмети, разом з точністю, є конечно потрібні в бизнесі, щоби вибитись між своїми і чужими.

Без точности нема кредитів, а без кредитів бизнесмен не обійдеться.

Щоб чоловік не робив і як не старався вести себе добре, то без помилок таки не обійдеться. Такі помилки і я робив. За молодих літ робив через такі помилки прикрости своїм родичам та іншим. Робив я помилки і в політичному життю. І може декому в життю і кривду зробив. Але я чуюсь щасливим, що ті помилки міг поволі направляти, що навчився, заки когось другого скритикувати, насамперід поглянути на себе самого.

З мого життя як одиниці і члена української нації, а теж і бизнесмена, я виношу таку науку: Без огляду на те, чим хто є, і як йому поводиться, чи він має менший, чи більший успіх, то таки найкраще жити — з своїми людьми. А хто шанує свій нарід, того пошанує і другий. Так поступати, значить, у мому розумінню, іти — чесною життєвою дорогою.