Тут містимо дещо з іншого роду листів. Вони теж цікаві тим, що наші хлопці, хоч молоденькі, вміють спостерігати і спостережене цікаво й з гумором передавати. Читаючи ось такі їхні безпретенсіональні листи, мимоволі насувається думка: А може між тими нашими хлопцями, як повернуть щасливо назад, знайдуться згодом і такі, що зможуть змальовувати і свої воєнні переживання в такий спосіб, що збагатять своїм писанням американську чи світову літературу? Дав би Бог!

Торговці тут дуже ревниво стараються запізнати американських вояків з місцевими звичаями, наприклад з таким, як є у них з наливками. В кожній каварні, в ресторані, чи в голяра видніють делікатні написи: „Услуга не є плачена. Вона сподіється напивків. Не забувай за це!”

Дивує чоловіка, чому ті написи в анґлійській мові, коли тут так мало людей, щоб розуміли хоч трохи по анґлійськи!

Ще одна морока: Хлопці, що чистять чоботи. Ходять тисячами. Виглядає, що всі діти зачинають від чищення обуви. Але й хитрі вони, ось ті малі жебраки. День і ніч вганяють по барах і голярнях і тягнуть тебе за полу і не відчепляться, поки, оборони ради, не згодишся на чищення. Але й тим не оборонишся, бо за хвилину причепиться хтось другий і хоче ще раз чистити. . . Часом буває, що збудеш цілий вечір на тому, що маєш чищення черевиків — одне за другим.

А тепер дещо про напитки.

Я тобі подам назви, а ти догадайся, що вони означають. Принаймні ми так тут робимо! Отже в першу чергу — мускат. Цей напиток люблю найліпше! Рішучо не знаю, що це за напиток і як його роблять, але мені смакує. Спершу я думав, що це мускателя, але так не є.

На вермут, очевидно, є тут найбільший попит. Та я не дбаю; хіба як захочеться пити „сухий Мартіні”, але тут вони про такий напиток навіть не чули.

Потім біле вино “VIN BLANC”. Несогірше. Але смаком дуже нагадує воду. “VIN ROUGE”, або червоне вино, то вже трохи густіше. Його вже так сильно не розпускають водою як біле!

Теж можна тут дістати щось таке, що зветься пивом. Не розумію, звідки вони взяли ось ту назву на той напиток! Хіба може тому, що кольор і трохи піни наверху нагадують пиво.

Зате кава, то це вже щось таке, що тільки подивляти. Не знаю, чи вони її роблять з індіянських оріхів, чи з соснових суків, чи з куснів: вугілля. У всякому випадку вона має чорний кольор. І це все, що нагадує каву. Замісць цукру подають сахарину. А також щось таке, що називається сметанкою. Але що воно, то вже питай своєї фантазії. . .

Та короною всього є щось таке, що його називають „марк”.

Не знаю, чи назвати це горівкою, джіном, вином, чаєм чи кавою. Але як випєш чарку, то тримаєшся за волося на голові; думаєш, що вискочить зо шкіри; а рівночасно й затикаєш обидва вуха. Випєш другу, то чуєш, що то щось таке, чого нема в цілім світі. Та як берешся випити ще й третю чарку, то сусіди зачинають оглядатись за „лисячою норою”, чи де є схоронище проти летунських налетів. Мабуть припускаючи, що з чоловіком, що випє ще й третю чарку того трунку, усяке може статись. . . Не можу тобі одначе того напитку з нічим порівнати. Найгірший самогон з часів прогибіції був нектаром, божеським напоєм, в порівнанню з тим „марком”. . .

Я так дуже хотів би описати мої подорожування по цьому чудовому краю, але це дуже тяжко писати такий лист — через цензора. Як переходимо з одного місця на друге, то це все військова тайна. . .

Одно мале містечко в Мароко називають „Місце в Африці, таю якби в Франції”. Це дуже миле містечко. Мале, з каледжом, дуже чисте, замешкале більше французами ніж арабами. Тут ми дуже заприязнились з французами і їли знамениті французькі обіди. Як відїхали, то від того часу не мали ні одного порядного обіду.

Заїхали знов до містечка, що колись було „другим найбагатшим містом” в Африці. Першим була старинна Картаґіна. Та не можна було проїхати через місто автомобілем, бо вулиці були завузькі.

Близько було видно славні Римські Купальні, що ще й досі заховались у досить доброму стані.

Тепер бачу з моїх вікон інші старинні римські руїни. Живемо в „апартаменті” з двох кімнат: без кухні, без умивальні, без лазнички, без печі, без входових дверей, без елевейтрів, без шиб у вікнах, без ключів до дверей, без текучої води, без світла, без крісла, без стола і без ліжка. Та щасливі, що в — кімнаті! Ці руїни є такі великанські, що Стадіюм Ґрифита можнаб помістити в їх середині, а ще осталоб місце на Нюз-Билдінґ. Не маю поняття, що це було. Виглядає на стару циркову арену, але не бачу, щоб лежали де ґлядіятори, то й не певний себе. . .

Якось один з наших хлопців згадав, що того дня припадають його уродини. Очевидно, що треба було відпразнувати. Всі зійшлися порадитись, а вислід нарад такий: бочівка з пять ґальонами вина, чотири кварти мускату, фляшка вермуту, фляшка цитринового соку, кена анґлійського сира і бохонець хліба. Гістьми були два шофери і один анґлійський вістун. Спочатку було ніяково. Ніхто не говорив, бо як говорити, як усі пили. Та як перші ґальони випорожніли, то зачалась розмова про те, як то бувало в дома чудово виварювали різні страви і припікали. А потім пішла жвава розмова, яка горівка ліпша: CARSTAIRS, FOUR ROSES, чи PAUL JONES. Вкінці всі погодились, що літом таки найліпше смакують джін і пиво.

Бритійський вістун, що мав при собі спис гробів, розповідав усячину про те, як випробувати тіла поляглих і ховати на кладбищах. Твердив авторитетно, що не всі тіла нищаться цілковито наслідком спеки. Многі є в досить доброму стані; давав поради, як їх шукати. . .

Та вершок забави наступив тоді, як бритиєць вніс тост в честь нашого Президента і Американської Армії.

Всі хлопці випростувались, оскільки могли, і врочисто випили. Це трохи довше затяглося, бо не було шклянок і фляшка мусіла перейти довкруги.

Як тільки це скінчилось, піднесено другий тост: „Боже благослови Короля і Бритійську Армію”.

Кожний старався стояти на „позір”, а фляшка знов покружляла. В тому часі вже всі були так вичерпані, що не могли довше вдержатись і мусіли сідати, або падати один на одного. На щастя уже ніхто не вносив більше тоастів. . .

Найгірше в тому краю — це спека. Якби так хтось замовив собі тут в ресторані (якби був який ресторан!) смажені яйця, то реставратор приніс би йому ринку і курку, щоб вона знесла йому яйце, бо тільки тоді воно булоб свіжим. Маючи яйце, гість дав би трохи якогось смаровила на ринку, збив яйце, виляв на ринку, а воно вже усмажилосяб від сонця. Очевидно, що требаб скоро його зїсти, бо інакше згорілоб. Як це трохи пересадно сказане, то ніщо; лекше зрозумієш, про що іде. . .

Повно „дикого життя” в отих джунґлях. . . Розумій це, як тобі да вподоби.

Спочатку „дике життя” взагалі не давало нам спати, хоч і без цього не можна було заснути серед страшної духоти, не зважаючи на те, що ми скидали з себе все, що мали на собі. Та одної ночі я пробував за всяку ціну хоч трохи заснути, бо на другий день ждала мене велика праця. Та нагло побачив тінь „малої малпи” біля входу до шатра. Я зірвався, вхопив за баґнет і пігнав за японцем аж до кемпу маринарів, а там уже дали собі з ним раду.

Взявши все разом, це є чудове місце; Тарзан почував би себе тут як в дома. . .

А жінок і дівчат тут тьма! Всюди їх бачиш — поналіплюваних на стінах, стелях, літаках, троках і т. п. Тільки живих нема! Самі тільки намальовані.

Хочеш знати, як я себе почуваю. Отже, по трьох роках служби, щось трохи нервово. Чи не смішна історія? Дай хлопови трохи руху, а він уже стає нервовим! Та, як тільки почує приказ рушити вперед, відразу на фронті — перший.

Як минає день?

Отже встаєш рано, десь так між годиною четвертою і пятою, і готовишся до „джабу”. Даруй, що не кажу, до якого. . .

Поснідаєш та ідеш звільняти того, що тебе звільнив. І так день за днем; все та сама історія.

Тепер трохи успокоїлось; можна дістати навіть відпустку на один день. Та це ще гірше, бо нема що робити, нікуди піти. Дуже неінтересне! В залученню пересилаю фотоґрафію буди, що я її збудував з своїм товаришем в часі ось таких відпусток. Все, що треба було, щоб її збудувати, то військова пилка, молоток, цвяхи і щось таке, за щоб можна виторгувати дощок.

Питаєш мене, що я думаю про японський напад на Перл Гарбор.

Не хочу вживати таких виразів, якими міг би тобі окреслити мою відповідь. Я бачив власними очима, як бомбардовано Перл Гарбор. І ніколи того не забуду! Та я бачив подібного ще й потім багато, але тепер знаю, що щастя уже перехилилось на наш бік. . .

Нема музики. Це той брак, який відчуваю болюче, та проте ми таки співаємо!

Як верну до рідні і своєї дівчини, то хочу спершу докінчити летунську школу. Практику тут маю добру на літаках, ще й платять мені за неї! Це тяжка праця, але варта цього. До чорта! Цеж очевидне. Яж безсумнівно в найкращій ескадрі! Навіть булоб дуже прикро покидати тих хлопців. Миж стільки пережили! І всі ми добрі товариші: разом нарікаємо, разом негодуємо, разом пємо, разом сміємось, разом клинемо менажу, і навіть те знаємо, що всі ми — добрі хлопці. А як станемо разом і нам кажуть, що „12-цята це раз тобі смільчаки”, то тоді доперва почуваєш себе гордим!

І всі ми тужимо за рідним домом. Всі ми перетомлені. І всі почуваємо себе осамітненими. Але як тільки почуємо приказ, щоб іти на японців — то ми вже готові. І та наша постава не є ніяким патріотичним „вимахуванням прапорами”! Ми знаємо наше завдання!

Висівши на стадії Ватерльо, пішов зараз шукати нічлігу. Вступив до Червоного Хреста, де, мимоходом кажучи, побачив у читальні числа Юкрейніен Віклі. Але там було всюди переповнено.

Пішов шукати за готелем. Знайшов місце в Бонінґтон, що є готелем тої кляси, що Доґлес в Нюарку. Вмився і прибрався та пішов розглядатись по місті. Купив тикет на пєсу „Сомтінґ ту Сінґ Ебавт”, та вона була середньої якости.

Цікаве, що тут театри мають бари, або тільки на чай, або на напитки. Я випив чарку знаменитого вина (першу в Англії!) і це мене трохи загріло. Та почував себе таким змученим, що скоро вернув до готелю і пішов спати.

Рано пішов оглядати місто: будинок парламенту, Вестминстер, Давнінґ Стріт та інші славні місця, що їх усіх годі вичислити. Зайшов потім до Алберт Гол, що є найбільшою концертовою салею в Лондоні й купив тикет на концерт. А що ще було доволі часу до концерту, то пішов на прохід і зайшов до будинку Червоного Хреста, що є положений напроти Гайд Парку, щоб там щось перекусити. Як тільки ввійшов, завважив гарну дівчину з Червоного Хреста, питаючу, чи хто не хоче піти на концерт до Алберт Гол.

Побачивши мене в дверях, вона усміхнулась і спитала, чи я не хочу піти. Я відповів, що вже купив тикет. Ми зачали балачку, підчас якої вона мене переконала, щоб я взяв дарований тикет, бо тикет, що я його купив, був місцем на партері, а дівчина давала мені тикет в мезаніновій льожі. Не визнаючись у лондонських театрах, я думав, що вона дає мені тикет десь на бальконі. Та це була льожа подібна до тих, що є в „Діяментовій Підкові” в Метрополивен Опері в Ню Йорку, то вже з цього можеш собі уявити, що це за місце.

Концертував Микола Метднер, німецький росіянин. Я сам сидів у льожі, що призначена на 12 осіб, і слухав програми, яка була знаменита. 

В часі павзи ввійшла до льожі старша пані й представилась як лейді-доваджер Свейтлі. Вона попросила мене до другої льожі нагорі, щоб стрінути її приятелів. Там познайомився я з лордом і лейді Семблі й з дуже гарною молодою лейді Валма, що сама є піяністкою. Та ще з одною, дуже елєґантною лейді з Торонто, Канада. Ось так, щоб якось зачати розмову, я спитав, чи вона припадково не знає української піяністки, Любки Колесса. Вона відповіла, що бачила її кількома наворотами, та що знає її досить добре. Але як я їй розповів, що я був на концерті Колесси в Ню Йорку, та що мій брат навіть мав дещо до діла з тим концертом, то вона не могла з дива вийти, як то всьо зійшлося разом. І так, заки я розглянувся, я вже дістав запошення на чай до Кенсинґтон Корт, себто до дому лейді Свейтлі.

Тут провели ми час дуже мило при чаю, тісточках, сендвичах ї розмові. Трохи було мені спочатку тяжко навикнути до сальонових манєр, бож я їх довго не вживав, але якось воно пішло. Тільки кількома наворотами я малощо не виговорив „містер” і „миссис” замісць „лорд” і „лейді”.

Нині Великдень. Наш Великдень! Беруся за писання листа, бо таке писання зближає мене з рідним домом і нагадує ті часи, коли ми всі разом засідали до стола, до „свяченого”; усіх нас семеро „дітей”, не враховуючи вуйків і тіток. Як то тоді тато і мама усім нам побажання складали! Та нагадуючи собі святочні шинки і ковбаси, думаю: коби то так тут вони були! Бувало, то ми так понаїдались, що як потім співали в хорі на Великодній Службі Божій, то ніяк не могли співати; не диво, що саме на Великдень спів виходив нераз найслабше.

Та вертаймо до дійсности. Мій Великдень не ріжниться тут від інших днів, з тою ріжницею, що це неділя і можна було спати годину довше. А та додаткова година, повір, то так, якби цілий світ в очах змінився!

Коло години 10:30 я пішов з іншими хлопцями до церкви; була завалена людьми.

Я завважив тут цікаве явище. Хоч кожний хоче бути по можности у своїй церкві, та проте ніколи не вагається піти і до церкви іншої віри. Підчас Служби Божої я завважив у церкві вояків-жидів, а теж і кількох китайців. Вони люблять слухати проповідей, а моляться по свому і своєю мовою. Деякі з вояків то виглядають на таких, що думають тільки про себе, а про реліґію не дбають, але як прийде неділя, то теж і вони ідуть до церкви, разом з нами. Щось таки пхає нас до церкви! Не знаю, чим це пояснити. . .

Думаю, що ти слідкуєш за воєнними подіями точніше ніж я, але хочу тобі сказати, який є тут сентимент. Совєтські армії — російські та українські доконують чудес і їх тут подивляють навіть ті, що не можуть стерпіти комунізму, хоч поправді комунізм не має нічого спільного з хоробрістю совєтських вояків.

Саме читаю про кріваві бої в селі під Тернополем, звідки наші родичі походять. Цікавий знати, чи стрийко ще там живий, та чи взагалі хтонебудь з нашої родини там ще вратується. . .

Не забувай слати мені Ню Йорк Таймс з буденних днів і неділі.

Всі були піднесені на дусі.

Наблизившись до Азорів треба було держатись на осторозі й спати в одязі, бо це місце вважається ще далі небезпечним ізза ворожих субмарин.

За 16 днів доїхали ми до Ґібральтарської Скали, або просто „скали”, як це звичайно називають. Це щось справді чудового! Ми надплили саме тоді, як сходило сонце і соняшні проміння освітили одну велику стіну скали, що виглядала така гладка як мармур. Чаруючий вид. Поминаючи рівчики, якими спливає дощівка, не видно найменшого знаку, що вказував би на те, що це найсильніша твердиня в світі, збудована людськими руками.

По противному боці є Еспанське Мароко. Гористе. А на долах видніють сельця тубильців з малими глиняними і камяними хатами.

Впливаючи в Середземне море, завважуєш відразу ріжницю між водами Атлантику і Середземного моря. Вода Середземного моря має чудовий, ясний, як небо голубий кольор, а Атлянтику блідо-голубозелений.

Велика громада морських свинок гралася у воді, наближаючись з надзвичайною скорістю до корабля, щоб в останній мінуті скрутити в бік і виминути з ним зудару.

За кілька днів приплили до Орану в Північній Африці. Саме місто є положене на високім горбку, а щоб дістатись до нього, треба зробити під гору яких 2,000 кроків, себто якраз стільки, скільки хочеться зробити.

Населення складається з французів і арабів. Дуже збідніло через часті бомбардований.

Пізнати там зародки інфляції. Наприклад малий кусень мила кошкує 50 американських центів. А одягу та харчів взагалі не можна дістати.

Як ми виплили з Північної Афрцки, то завважили німецькі патрольні літаки, але ми їх відігнали нашими проти-летунськими гарматами. Та як я відбував нічну службу, роздався точно година 10:15 генеральний алярм: один короткий та один довгий. Значить знак, що надлітають ворожі літаки. Змісця зачалась стрілянина. І бомбардування. Кожний з поготівля нашого торговельного корабля був відразу на місці свого призначення. Нагло цілий конвой ясно освічено парашутним полумям, скидуваним з німецьких атакуючих літаків. Надлетіли зараз німецькі Гайнкелс і настав пекольний гук. Полумя було таке сильне, що засліплювало гарматників корабля.

Ворожі летуни якийсь час виминали наші смертоносні постріли, але нагло один постріл вдарив у ворожий літак і він стрімголов полетів в долину, в полумях, і буквально до щенту розлетівся, як вибух ґазоліновий тенк.

Потім пострілено другий літак, що полетів в море і експльодував з сильним гуркотом як зударився з водою.

Міжтим бомба вдарила в один з наших кораблів і він зачав скора горіти. . .

Та ворожий налет, як скоро зявився, так і скоро зник, як надлетіли з Африки американські й французькі літаки-бойовики. Атак тривав 45 мінут, але видавався нам далеко коротшим.

За кілька днів приплили ми до Сицилії. Як тільки ми опустили якор, зявилася ціла фльота малих човнів з різного роду овочами, оріхами, ґітарами і т. п. Та цікаве, що продавці не питали за гроші, а тільки хотіли дістати за свої товари — американські циґаретки. За кілька пачок циґареток ми дістали великі кошики знаменитих помаранч і великанських оріхів.

Покинувши Сицилію ми переплили ночю Месинські протоки, відомі з своєї зрадливости. . . За кілька днів ми вже були в Неаполю, та наше прибуття не принесло містови щастя, бо того самого дня його бомбардувало 40 німецьких бомберів.

В Італії населення більше збідніле ніж в Північній Африці. Поживи і одіння не можна дістати за ніяку ціну. Частина все ще симпатизує з німцями, але більшість таки бється за перемогу Аліянтів. Много молодих італійських хлопців бється рамя об рамя з американськими хлопцями в Анціо.

Як ми заплили до неапольської пристані, то небо потемніло від диму і пороху, що його викидав вулькан Везувій, що саме тоді дуже вибухав, кидаючи високо вгору огненними язиками, якби протестуючи проти хаосу, що його наробили люди довкруги нього.

Неаполь, що находиться так близько цього вулькану, був цілий покритий грубою поволокою пороху. Та, на диво, місцеве населення не привязувало великої ваги до вибухів Везувія.

Вернувши до стейтів, хочу сказати, що ця моя перша подорож до Східньої Гемісфери остане для мене незабутньою. Вона зродила в мені бажання знов вибратись у подібну дорогу і зложити свою пайку в допомозі нашим збройним силам. 

І, очевидно, я уже бачив на своїх грудях різні відзначення за різні воєнні подвиги. А заки поїзд доїхав до місця призначення, я вже відіграв у своїй уяві кілька геройських роль, а навіть став полковником. . .

Усе це була тільки уява. Я це знав. Але якось приємно було ось так мріяти.

Та як я прибув до місця основного вишколу, то скоро дізнався, що я маю стати вояком Медичного Департаменту. Я і всі мої товариші були дуже огірчені таким призначенням. Ми розуміли, що це буде якась служба по шпиталях; себто, що треба буде виносити хорим зпід ліжок і виконувати іншу подібну роботу, а ми хотіли іти воювати.

Загальне невдоволення тривало цілий перший тиждень. Хлопці давали пізнати на кожному місці й при кожній нагоді, що вони не є зацікавлені вишколенням, яке має зробити їх „мужеськими норсками”, чи „командосами зпід ліжок”.

Та одного дня заговорив до нас офіцир-інструктор на тему, чим ми маємо бути, та яка наша роля у війні. Усім нам було цікаво це послухати, а найважніше, почути від нього, що наша роля є дуже важна. Ми маємо, казав він, помагати воякам, хорим і раненим, прийти до здоровля, щоби вони могли знову воювати. Він казав, що сповняючи цей обовязок, ми теж воюємо, ми є теж у боротьбі. Медичний вояк, казав він, що втратовує життя десять летунам, є теж так як і ці летуни — в боротьбі. Він вратовує їх і дає їм можність знову боротись.

Всі ми зрозуміли, про що тут іде. Отже ми повинні допомагати заощаджувати людську силу.

Це вже нас зацікавило. Особливо, як ми побачили різні фотоґрафічні знимки з поля бою в джунґлях, у повітрі, чи на морі, а всюди був там теж і — медичний вояк. Тоді вже почали ми відноситись до нашого призначення в цілком інший спосіб, бо з більшою увагою і любовю. Ми зрозуміли, що ми будемо ратувати життя інших вояків, наражуючи своє власне.

Це піднесло нашу гідність.

Від того часу ми вже вважали нашим природним заняттям навчитись медично-санітетського діла. Замісць вправляти крісом — ми робили вправи з ношами, замісць пізнати тайни рукопашного бою, ми вчились, як прийти раненому воякови з першою допомогою. Замісць думати про бомбардовання і демолювання, ми вчились, як обходитись з куснями шрапнелі, що вбились в ранене тіло вояка, чи як завязувати бандажі й які подавати налої-ліки для скріплення сил ослабленого раненого. Ми відбували довгі й тяжкі марші й вчились поборювати всі можливі перешкоди, щоб всюди долізти, теж і до лисячих нор. Бож медичний вояк повинен знати, як дістатись підчас стрілянини до ранених вояків, не зважаючи на віддаль і перешкоди, а теж рівночасно охороняти і себе від смерти.

Усього того вчилися ми підчас військових вправ і маневрів; що були імітацією справжніх битв. А спосіб нашого військового життя не відрізнявся в нічому від життя інших вояків.

Згодом ми так полюбили ось те своє заняття і призначення ратувати людське життя, що ми стали гордитись своїм призначенням медичного вояка.

Як ми скінчили основне вишколення, нас порозсилали до різних збройних частин. Многі з моїх товаришів є вже за морем; одні при артилєрії, другі при піхоті, треті при тенках і т. д. Всі вони заняті тим, щоб доставляти ранених вояків з поля бою до полевого шпиталя. А доставляють їх ношами, амбулянсами, джіпами, або просто несуть на руках чи двигають на плечах. Що при цій службі многі з них гинуть — це зрозуміле.

Я нераз помагав при транспортації ранених вояків з шпитального корабля до загальних шпиталів. Оте переношення ранених і хворих з корабля до амбулянсів це не така проста справа, якби могло декому видаватись. Це робота, що за серце хапає. Я не забуду, як я переносив перший раз раненого вояка. Цей пацієнт мав яких 20 років. Шрапнеля ранила його в яких вісьмох місцях. Ціла середина враз з правою ногою була в ґіпсі. А він розповідав, що те, що ще жиє, може завдячувати тільки медичному воякови, що як завважив, що шрапнеля його ранила, наражаючи своє життя, підсунувся до нього і прийшов з першою помічю, а незабаром надійшли санітети і його брали та занесли до полевого шпиталя, де доратували його добрі лікарі і кровна плязма.

Воно так, що чоловік почувається добре, коли такому воякови поможе навіть так мало, скільки я поміг, перенісши його з корабля до амбулянсу! А хочеться помогти з усієї сили ось тим нашим борцям, що їх бачиш, одного без руки, другого без ноги, а буває, що й без обидвох ніг, а іншого без ока, а то й без обидвох очей. Хочеш допомогти душевно потрясеним, яким не дописали нерви, чи іншим. А всі вони, хоч терплять болі, усміхнені, хочуть питати і говорити, та раді, що вступили знов на американську землю.

Колись я думав, що це буде прикрий, сумний „джаб”. Але переконався, що є якраз навпаки. Це велика радість глядіти на тих хворих і ранених наших вояків, що зносять болі й нещастя з усміхом, що вважають великим щастям, що вони взагалі жиють.