![]()
ОТ АВТОРА
Лем тота єдна причына, што я родился и вырос на нашой Лемковині, где яко член селянской родины мал возможность вслухатися в нашы народны переданя и оповіданкы, дала мні днеска возможность собрати в одну форму повіданку о ”Збийской Полянкі“ и збуях, котры на той полянкі колиси жыли, где мали печеры, в котрых, по своих нападах и грабежах панскых дворов, хоронилися. Страшна то тота повідка, але радо слухана, так старшыма людми як и молодыма. Она тым больше интересна и пригадує правду, же всі оповіданя привязаны до єдной полянкы в лісі, котру народ в доокрестности назвал ”Збийска Полянка“. И помимо того, што оповіданя тоты дотычатся збуєв, яко нарушытелей державного порядка и людского спокою, каждый чогоси любит тых страшных, немилоседных збуєв, Чом? Видно, же у них, кромі ціли грабежы, была якаси высша ціль и взнесла думка. Є!. В той оповіданкі рокзазуєся, же они были приятелями селян и селяне их. В оповіданкі они представлены, яко оборонці бідного народа и мстителі за чинены йому кривды обшарниками. Они нападали лем на богатых и грабили их награблене добро з бідных. В оповіданкі они помагали селянам, ци грошами, ци свойом роботом. Мы, діти, без глубокой мысли, без шыршых знаний не могли поняти того, што представлят сама собом тота повіданка, мы не знали єй ціны в научном и практичном світлі, бо не знали зме, як цінят и што значат такы переданя у другых народов. Коли таку повіданку олущыти из додатков фантазии, котры додали способны до оповіданя люде, коли поправити гдекотры буквы в назвах, котры про отдаленя часу тратят свои правильны звукы, то повіданка переходит в историю. В той книжечкі, в короткости, очеркнене найперше теперишне положыня и стан, в яком находится ”Збийска Полянка,” и камень, котрый мал служыти за покрыву на певници, котра тепер завалена, а мают ся в ней находити грошы закляты, и зато трудно достати. В другой части передане оповіданя, яке днес єст на языку народа в доокресности. Ход місцями немного отмінно оповідают, но в одном и том самом смыслі. В третом отділі представлений историчный момент, котрый як раз в тоты часы существовал в Карпатах. Он ясно потверджат догадкы и оповіданя фактами нашой истории и запевнят нас в правді. Остатный отділ подчеркує значыня и формы такых оповіданок в других народов; обяснены подробиці в такых оповіданках и загально значыня той оповіданкы для нашых народных масс, и в який способ народны оповідателі вложыли тоту повіданку в сердця народа и сохранили перед забытьом. Слідує замітити, што таке оповіданя крыє в собі часть истории, но зато, же она существовала лем в устах народа и передавалася с поколіня на поколіня, прибрала кус фантазии и иншой формы. Тота повіданка вытворилася из народного жытя, но замотана и обвита в прикрасы и геройскы силы. Важне, же тота повіданка появлятся первый раз в печати, хоц кромі ней на Лемковині, по нашых селах, ест масса, здаєся на первый погляд невартных оповіданок, єднак они мают ціну нашой истории. Прото, же им штука попасти в печать, то они остают в забытю, а с часом счезают из памяти и языка народа. Забываются. Быти може, што послі напечатаня историйкы ”Збийска Полянка,“ появится в нашой печати больше интересных заміток и набросков из народного передания. Такы повіданкы характеризуют жытя нашых предков, их взляды, терпіня и кривды, якы оны переносили, и борбу, яку выдвигали, як ратувалися в тых часах. Книжечка ”Збийска Полянка“ поможе многым из нас познати в який способ треба открыта правду историчну в на око фантастичной повіданкі, и як єй мож освітити правдом, лем треба застановитися и подумати.
Автор.
![]() ![]()
І
Місцевость и Положыня.
В ПОЛУДНЕВО-всходной части села Устья Русского, в горлицком повіті Лемковины, вспинатся к небу гора, звана Поляном. Высота Поляны понад річне корыто сягат около 200 метров, а около 400 метров понад морску высоту. Гора Поляна почынатся з одной стороны дуже прикро; тот выскодерт полный завалин и непроходимых гущавин, называют Дебрьом. От той Дебри, Поляна своим хребтом тягнеся к восходному-полудню, где лучытся с перегыбом, за котром вспинатся ищы высша гора Перегиба, в Ганчовском хотари. Верх, хребет Поляны, на километр долгий. Полудневу сторону Поляны в давных часах орали аж по самый верх, где сіяли овес, котрый в новой землі выпаленой родился; но с часом люде запозналися з землями по пісках и по надрічных ровнинах, на котрых кромі овса, удавалися и другы зерна, як ярец и жыто; товды верхы гор показалися непоплатны для управы, бо выпосніли и газдове их опустили, так што зачали заростати на ново лісами. Особливо по світовой войні, коли газды почали приміняти лекший и взоровый способ господаркы, залишыли цілковито ораня выскодертов. В тых новых зарослях днеска можеме видіти борозды, межы и купы каминя. Инша судьба попалася полночной стороні Поляны, бо тоту сторону николи никто не орал, кромі самого подножа. Но зато тоту сторону косят; росне на ней лем сама гладка, остра трава, звана ”кустрицом“, котру ужывают для корму худобы; тота сторона не приступна для воза. Зато, коли косят тоту кустрицу, складают копы на смыкы, зроблены из чатины, и собом стігают аж к вывозу, где перекладают на драбнякы и привозят до стодол.
Стан ”Збийской Полянкы“
Самый верх Поляны покрытый старым мішаным лісом, в котром лысіют меншы и большы прогалины, званы полянками. Єдна из такых полянок, найдальше высунена от села, бо лем около парунадцет кроков от погранича трьох сел: Устя, Ганчовы и Квятоні, названа ”Збийском Полянком“, и той то полянкі жытелі дооколичных сел приписуют исторично-таємничу силу. Окружена тота полянка старыма высокыма деревами. Сама полянка покрыта зимом глубокыма снігами, а літом глубокыма травами, бурянами и крячом. При єдном бережку хвієся и скрипит стара суха сосна, недалеко ней звозится з бережка великий, округлий, формы хліба камень. На том камени можна видіти вырыты долотами всякы надписи, буквы, чысла роков и фигуркы. Всі тоты знакы трудно уж днес роспознати изза старости, бо природа з рока на рок роскладат и затерат сліды людскых рук; найліпше познати вырыту форму чашы. Из всіх боков камень обитый и окресаный. Воколо стары дерева, на котрых тоже заросли кором и лубом всякы чысла разных часов, но всі с перед 1848 року. Ничого больше ніт такого замічательного, штобы давало нам сліды жытя людей, кромі того, же хребетом, самым верхом, камені так укладены форемно в виді тротуара, што припоминают діло людскых рук. Так приближено выглядат в днешних часах тота полянка, котрой дооколичны жытелі приписуют чаруючу, нелюдску силу. Ту тот камень, под котрым мают находитися великы грошы в заклятю.
Хотіли Достати Грошы
Не чудо, же тоты оповіданя гнали каждого зацєкавленого звидіти тоту полянку, прировнати к правді. Ци могло тото быти або ніт? Зато каждый, кто лем мал способность даяку, из околиці пришол нераз посмотріти на тоту полянку и обмацати камень. Приходили там всякы студенты и люде подбиты науком, але они лем в чысто науковой ціли хотіли видіти. Но они свои спостереженя не выявляли, здаєся лем из-за тых причын, штобы не взбудити в народі тоту идею, яка крыєся в истории той полянкы, бо идея тых збуєв здавалася им деморализуюча народ, взглядом существуючой системы. Уколысаный повідками о той полянкі, єден редактор укр. газеты в Америкі тоже посітил полянку и зобрал пару фотографий, но в печати тоже, здаєся, не появилося из того нич. Хоц хотіл бы составити даяку вартость украинской, давной культуры, то все такой при том мусіл бы вспомнути місцевость, котра носит русску назву, а тото попсуло бы цілу вартость и в значыню украинской старины не представляло бы собом належытой ціны. Но то все было лем з научной точкы. Але выплеканы діти и пастушкы том повіданком зацєкавилися иншым. Про них найбольше заинтересованя збудили — грошы —. Тоты грошы, котры так нераз здали бы ся бідним пастушкам, бо им о цента найтруднійше; при коровах, на поли, они нераз поважно розберали справу, а потом рушыли разом з мотыками, джаганами, перликами, рішыли откопати закляту пивницю и выдостати хоц кус гроши, о котрых мечтали и снили; тых скарбов там никто не боронит, лем треба откопати або отгварити заклятя; але же заклятя не знали, а копати знали, то зговорилися откопати. Но не дуже они змогли откопати, хоц кажда окрушина от каменя одорвана радовала их; откопували и одгребали, але все мало было и помученым пастушкам привиджалося, же пивниця завалюєся глубше в землю. Тото будило в них нове таємниче подозріня до каменя. Стіны пивниці оказалися им направду складаны людском руком. Чым больше застановлялися и взерали в тото каминя, тым больший страх мали пред том тайном пещером, и больше додавали до повіданок. Конец той ”поважной науковой экспедиции“ был такий, же даякий недобросовістный газда ужыл даякого способу настрашыти их и діти забыли о своєм начыню, лашенятах, худобі и з вреском утікали в село, где кромі того з особна кождый ”експедитор“ достал ”нагороду“. А газда забрал ліпше начыня до себе и не признался никому. По войні, коли то пастухы познайомилися зо стрыльным порохом, пробували подложыти под камень, но и тото не много им помогло, бо камень лем триснул, не розлетілся, лем в середину завалился. Из того пастухы вынесли нове переконаня, же камень раз заклятый, и нияка сила без отклятя го не рушыт; и успокоилися, а камень остаєся на дальше над том тайном минувшости. Ци ест под каменьом пивниця ци ніт? Тото до днес загадка для дооколичных сел. Для людей, котры ограничаются мыслями лем до свого личного жытя, ”Збийска Полянка“ уж им не интересна. Но люде, котры ставлят перед себе вопрос, як бы здобыти легкым способом грошы, думают о Полянкі, яко о грошах; она має для них таємничу вартость и тому часто єй вспоминают. В третой части сей книжечкы стане и для нас ясно, як мы должны розуміти ”Збийску Полянку“ на основі Правды. Мы виділи, як вызерат полянка, и кто єй бадал, а тепер посмотриме, як о ней бесідуют нашы народны повіданкы. ![]()
ІІ
![]()
Збуи и их занятия.
Ищы товды, коли в нашых горах Карпатах было пустійше, рідше народа, а лісы шырокы и глубокы; товды, коли ищы вся земля и добро на земли належало панам, што жыли по дворах и замках, а люде робили не собі а им, то товды в нашых лісах крылися збуйове, страшны и моцны. Села нашы были розметаны меж дикыма, непроходимыма лісами, было их далеко менше, и дорог до них не было, лем блудны стежкы. На тых стежках страшно было показатися єдному чловеку; бідне населеня, без ниякого оружия, боялося звірей дикых, як волков, медведів, рысів, а панове из добрым оружийом боялися збуєв, котры снували в лісах днями и ночами. В тых лісах мали збуи пивниці, в котрых жыли и хоронили свои скарбы; тоты пивниці были устроєны в найнеприступнійшых дебрях и канурах. Днями збуйове переважно спали або робили пляны нападов, а в ночы выбералися грабити. Нападали на дворы и грабили добро. Панов били и одберали жытя. З нападом спішыли на тот двор, в котром жыл пан, котрый найбольше немилосердно гнобил подданых му “хлопов.” Любили тоже нападати на той двор або замок, где была даяка гостина, пир панов, где зошлося много чужих панов; збуи выганяли з них веселость а наганяли им страху. Грошы и золоты річы заберали до своих пивниц. Коли нашли так богатого пана, што мал пальцы обмотаны золотыма обручками з дияментами, то не знимали, лем одрубали пальцы, а в пивниці очыщали, и пальцы палили. По такых нападах долго спали, а потом бавилися и гуляли, а коли бракувало им дачого, выбералися наново на грабеж. Коли селяне донесли им на даякого пана, што робил над ними велике надужытя, бил, мучил народ, збуйове му не дарували. Для удержаня порядку, дисциплины, справедливого поділа награбленного, выберали они найспрытнійшого и наймудрійшого спомеж себе товариша, переважно сильного тілесно и найсмільшого. Тому выбраному каждый мусіл повиноватися и выполняти єго приказы. Бідным збуйове помагали и не нарушали их, богачам панам за их выбрыкы не дарували.
Як Повстала “Збийска Полянка.”
Єдна така партия збуєв полюбила собі тото для никого неприступне и отдалене от жытя людей, місце, на верху горы Поляны, в лісі, на той самой полянці, котра днес носит имя “Збийска Полянка. Ціла тота партия на полянці складалася из дванадцети збуєв. На той полянці вымурували собі из каменя пивницю, до котрой оставили узкий вход. На верх пивниці принесли той тяжкий камень аж з другой горы; ту єго обточыли на округло и положыли на верха рмісто даху. В той то пивниці, по великых походах и подвигах отпочывали и укрывали награблены грошы и золото. Коли выходили на напады, не лишали никого стеречы пивниці, лем заклинали єй, и уж не мог до ней никто приступити, ни отворити, кромі них самых. От страху никто не отважался заглядати, каждый боялся того місця, омотаного заклятями.
Сила и Доброта Збуєв.
Уж из высше вспомненого мы зауважыли, што народ виділ у збуєв велику силу, коли приписал им, што они вынесли тот величезный камень на верх горы. Але раз вертали они из неудачного нападу без всякой добычы и были дуже голодны. Коли вспиналися горі Поляном, встрітили на чертежи газду, што орал волами. Сперли они газду, выпрягли из ярма єдного вола. На очах газды зарізали, почвертували, забрали на плечы и одошли. Газдови в очах стали слезы. Тоту жывину лем мал, котру шанувал як свои діти. Ани коровы у него не было, бо хотіл мати волы до роботы. Пустился уж газда домив и не знал, што зо жалю робити. Но збуйове, коли поіли собі, вернули, задержали газду, запряглися сами до ярма и доорали газдови полперечыну, потом казали бідному зняти шапку, в котру насыпали золотых дукатов. Газда радостный вернул домив, оповіл людям, што ся му притрафило; купил корову, докупил другого вола и жыл от тепер ліпше. И часто селянам при встрічы оказували велику помоч и относилися по приятельскы. Приходили нераз до села и в Ковальчыковой світлици гуляли; сами музыкантов іднали и з газдовскыма дівками танцували.
Богатства Збуєв.
Кромі своєй пивниці и села, збуйове любили в деякой корчмі забавитися сами. Под Межеричным мала в той час стояти корима. До той корчмы они дуже часто по дорозі вступали подкріплялися. А были так богаты, же як вертали на Збийску Полянку и вступили до корчмы, то так просили горілкы от шинкаркы:
”Налій нам горілкы — не міряючы —
Мы насыплеме ти грошей — не рахуючы“ Шинкарка отворила им шпихлір, закладеный бочками з горілком, котры збуи розобрали по одной на плечы. Яко заплату заклали шпихлір міхами полныма золота и грошей. Тых грошей было так вельо, же шынкарка рахувала их — ”два місяці, два тыжні, два дни и дві годины,“ а и так порахувати не могла...
Янош Збышко.
Самым главным проводником той партии збуєв мал быти сильный и здоровый Янош Збышко. У старого Иванчына хыжы мал быти выризбеный Янош на стопі при дверях, як он вырвал за конари ялицю с кориньом зо землі и нюс єй лісом. Вырвати Янушови дерево из землі, была легка и проста робота. Он сам двигал тот великий камень на их пивниці. Той єго силы боялися панове, так боялися, што перед ним свои дворы охраняли войсками.
Конец Жытю Збуєв.
Потом цисарьом было выслане войско в Карпаты, котре почало переслідувати збуєв. В такых обставинах трудно было жыти збуям, не могли сміло показатися, нераз притис их голод. В том голоді стратили они дисциплину и послух, а так уж скоро им пришол конец. Єдного из них зімали на Венграх и присудили го на кару смерти через повішыня. Перед смертьом дали му слово, жебы повіл послідне своє желаня. Збуй, вмісто выявити свои желаня, звідался публикы, ци ніт ту даного из Галиции, но най ся не озыват, лем най выслухат тоты слова и тайну, котру тепер выявит. Коли єст такий, най иде до села Ганчовы, там под лісом, на таком и таком полю єст под буком студенка, от той студенкы на право о 18 кроков єст ялиця, от той ялиці на полудне за четвертым деревом в моху єст брыла, а под ньом сут грошы, най иде там и возме собі. Мал там быти якисый чловек из Шквиртного, котрый пошол до того місця, отнашол брылу, а под ньом полный глиняний збанок грошей; газда стал богачом, а люде прозвали го тым именом — “Богач...”
Гыбель Яноша Збышка и заклятя пивниці.
Як уж єдных збуєв выполошыли, другым зробили смерть, а решта розлетілися в разны стороны, на Збийску Полянку вернул лем сам Збышко. Ждал он на своих товаришов, але никотрый из його товаришов не явился. Никто не постукал в двери пивниці. Заснул Збышко и спал долгий час, а коли обудился, світ уж был инший и люде иншы. Протер Збышко очы, двигнул свою тяжку голову и вышол на воздух; стара сосна заскрипіла на него, позріл на ню, в очах му пожовкло, а золоты шпилькы, як слезы, лійом падали на землю. Зрозуміл Збышко, же она плаче за єго товаришами. Слухат, лісы задумано хвіются и шумят жальом. Задумался Збышко и засмутил. Хватился єдном руком за свой шырокий меч, при боку за поясом, оперся о пивницю. Не вытримала пивниця єго тягару, перехылилася боком в єдну сторону, и от того тягару она зосуватся до днес в тоту нахылену сторону. Роздумал штоси Збышко и рухливо обернулся на восток, потом запад, потом замкнул пивницю тяжком колодком, придоптал єй до землі и заклял червеным когутом; и пивниця ищы глубше запалася в землю, аж по самий верх. Вырыл ищы своим мечом на камени рок и чашу и пустился долу лісами. Иде он так лісом и чує, што люде рубают ліс довкола и кричат за ним, а єден газда ажи сокыром за ним шмарил. Усміхнулся горкым усміхом Янош, але не озрился, лем рюк:
“И вы пойдете за мном.”
Зышол он под Бодный Лаз, где была єдна дудлава звернена ялиця, в котрой нераз скрывался Збышко, коли захватила го лія, або коли был дуже змученый. Засунулся Збышко в дудлу и заснул, так твердо заснул, што ани не чул, як страшно били перуны, и який окрутный падал дощ. Воды з гор сунули грубыма пасмами, подобрали берег, на котром лежало дерево зо Збышком. Скотилося дерево до воды, котра понесла го колысатися в шыроке море.
Памятны по збуях на Збийской Полянкі.
Так счезла и закончылася в повіданкі судьба збуєв. Но на вспомин остала пивниця заклята, котрой никто не може рушыти. Заклята она наймоцнійшым и найстрашнійшым збуйом и проводником цілой ватагы. Никто николи не може єй открыти, хыбаль же буде знал откляти тым самым заклятьом, якым была заклята. Лем раз в році, в страстный четвер, о полночы, в часі, коли остатню євангелию чытают в церкви, тот камень на пивниці в лісі открыватся сам, а грошы и золото блестят и огньом горят. Пересушуются. Потом зас грошы ховаются, а камень закрыватся. Ктобы осмілился зайти там в ночы страстного четверга; мог бы коновком зачерпнути золота, лем жебы камень го не прихватил. Не было до того часу никого так смілого, жебы одважылся там ити о той годині, бо каждому, кто хотіл там ити, бракло в тоту ноч смілости. ![]()
ІІІ
![]()
Кто ставал збуйом и по якой причыні?
На первый взляд ціле оповіданя о Збийской Полянкі, здаєся, не має ниякого значыня и фундамента; што то, подобно тисячам иншых повіданок, без всякого основаня и змісту жытя, што она створена лем подчас долгых зимовых вечеров, при оповіданю байок. Но коли взяти на увагу тоты часы феодальной неволі, або т. зв. панщыны, то не тяжко буде зрозуміти, што в тых оповіданях крыєся правда. Коли поровнаме повіданку с тыма часами, то найдеме в той повіданкі отбиток нашой народной истории, котра у нас не записана. И цілком понятно, што повіданка, яко незаписана история, переливалася з уст до уст и наберала всякых фантастычных форм. А чым она переповідалася через язык больше способного до оповіданя человіка, то повіданка приберала жыву красу и полноту зміста, длятого, коли усунеме из повіданкы фантазию, остане нам исторична правда. О том як в часі панщыны страшно гдекотры паны збыткувалися над своима подданыма, не будеме росппсуватися, бо маме много образов из того жытя. Збыткувалися, звычайно, страшно, над свойом слабом жертвом. Люде ненавиділи того пана, котрый их бил, значыт виділи в нем ясно свого ворога. Но зато газдове толковали, што там деси далеко єсть цисар, добра душа, справедлива, добродійна и милосердна. А и оповідали нашым людям такы легенды, байкы, як то раз цисар вступил до хыжы бідного, штобы посмотріти на людске жытя в той хыжці. А послі скасуваня панщыны, такой просто в школах учыли той байкы, же, коли цисар увиділ жытя бідного, дарувал народу “свободу,” лем из своєй любви для бідных. Такы легенды, то был лем обман народных масс. Не перечытся тому, што цисар зазріл до той хыжкы, звычайно єго потягла там цікавость, як тягла го до парку посмотрити на иншы божы сотвориня. Из того мы зауважыме, же, коли там зазріл, то позаздростил жытю того бідного, єго сердце не змякло настолько, штобы он аж прото касувал панщыну; напротив, увиділ в той хыжці здоровых и зграбных селянскых сынов, и зо зависти блисла му мысель заставити того найкрасшого селянского сына служыти собі и боротися за цисарске право и добре жытя и большы доходы. До того часу, покаль цисар не виділ тых бідных, представлял собі людей бідных нездалыма до иншой роботы, кромі до плуга. До того часу самы бояре, шляхта, выступали до бою за свои интересы и нераз сами клали головы за своє добро. Тепер, коли цисар увиділ тых бідных, але здоровых сынов, постановил их заставити до обороны своих цисарскых интересов, за спокойне жытя троновых людей. Заставил проливати кров бідных. Настал товды новый вызыск селянской кляссы. Скасуваня панщыны выникло из другых причын, не з жерела любви и милосердия цисарского, а напротив, с примусу и страху перед роз’яреным міщанством, котрому было жытя тяжке без робочой силы и без права, бо міщане мали дуже маленкий вплыв в ділах полйтикы в тоты часы. Не пришло то з любви, бо ани єдна капля добра для человічества не пришла без пролитя народной крови и жертв за уліпшыня жытя чловека. Ціла культура, вшыткы достиженя світа, побудуваны на самой крови й то на крови робочых масс. Показує история, што коли кончылася патриархальна система и замінялася в систему февдальну, (панщыны), то тота часть людей, котра в патриархальной системі силом потрафили статися великыма посідателями земель, лищыла других своих товаришов по кляссі без землі, тота друга клясса из патриархальной системы в панщыні и в правах обшарников, нашлася без обшаров земль и без рабов. Они почали вести торговлю и так утворилася кляса міщанска. Но жебы они могли чымси торгувати, мусіли мати товары, а штобы мати товары, треба мати фабрику, а ищы перше треба мати робочого, котрый бы выбудувал фабрику и выраблял товары. Того робочого не было, робочий был закріпощенный обшарниками на селі. Тоту робочу силу міщане мусіли купити, дорого купити. Але кромі того, як обшарник потребувал робочого в себе дома, то не продал раба до міста и місто стояло мертвым, брак в нем было робочых рук. Про тоты причыны населеня міст нашлося в дуже крытычном положыню. Власть и добро и раба и землю мали обшарникы, місто не мало голосу и не мало средств к жытю. Из того виникали бунты по містах, бунтувалися купці за своє право, бунтувалися за роскріпощыня раба, жебы го не мусіли дорого платити; тото розкріпощыня селян лежало тоже робочым в містах на сердці, и они почали причинятися до бунтов за розкріпощыня селян. Розумієся, што селяне не знали о том, што творится за их плечами по містах, они того не виділи и не розуміли, што то значыт розкріпощыня. Ищы перша заверуха революции в Парыжу, котра держала чысту робочу форму правленя девят неділь, покля не была здушена, уж сильно потрясла мозгами царей цілого світа. И хоц от того часу они затримали власть обшарников ищы около 50 роков, но рух революций и вспышок, бунтов, шырился чым раз больше и давал себе чувствувати в палатах цисаров и наганял им страху; не чудо, же серед революцийных вулканов, котры греміли и трясли престолами, цисаре поспішыли зо свойом фальшивом свободом, лем жебы свою высокость и власть задержати. Зато нашым газдам, котры не знали з якых причын послідувала свобода, легко было зашклити очы добротом цисарском; тото помагало в народі сохранити вірность и спокойство взглядом цисарского дома. Но покаль не было той ”даруваной свободы,“ водилися надужытя над подъяремным народом, а к тому потребували найкрасшых и найздальшых сынов селян служыти цисарю по сорок , а потом по дватцет чотыри літ. Не чудо, што така долга служба цисарю, где большу половину свого жытя треба было знищыти меже чужыма народами, и на чужом непонятном языку, будила страх у молодых, здоровых сынах и тоты нашы найкрасшы сынове воліли валятися по лісах, недалеко от свого народа, як выслуговатися цисарю. Ліпшой охороны для такых сынов не могло быти, як нашы лісисты, неприступны Карпаты. И в тых то Карпатах знашлися соткы сынов селянской клясы. И в тых лісах, як братя по кляссі встрітилися и поставили перед собом опреділену ціль: мстити угнетателям за кривды селян и помагати бідным. Для ліпшой и успішнійшой роботы поділилися на группы и цілыма группами нападали на дворы и замкы. В часы своих нападов наганяли страху, перед котрым мякли обшарникы в своих нелюдскых збытках. Для того то тоты найкрасшы сынове селянства оказалися великыма добродітелями селян. Кромі того они свойом дисциплином и одвагом дали примір солидарности селянам, над чым мы можеме застановитися, а тоже гордитися на тоту их сознательность, котром в днешних часах ищы не легко приходится нам овладіти.
Ци были збуйове на Збийской Полянкі?
Видно уж из той народной повіданкы, а и история тых часов доказує, же существуваня збуєв на збийской полянкі можливе. Значыт, єдным из тых місц в нашых Карпатах, на полянкі, угруппувалася єдна партия тых любячых свободу молодых людей, котрым судьба присудила марніти своє жытя в лісах и быти кажду годину непевным свого жытя. Ищы и от того часу зміненя их фаху, они остали в повіданках розбышаками, збуями, и т. п. Пригадкы о пивницях, и то мурованых, сут неправдоподобны. Розумієся, што коли они ту жыли долший час, мусіли собі якоси упорядкувати жылище, где могли бы переспати або схоронитися перед сніжницьом и слотами. Мусіли мати приспособленя, где могли варити істи и хоронити гдеякы свои річы. И коли у них было штоси в роді лісовой колибы вгребене в землю, то по опущыню того місця за пару літ сама природа затерла и змыла по них сліды. Камень зас в повіданкі остал, яко головный пункт памяти о них, не зато, штобы он был вкрывом пивниці и потом заклятый, лем зато, што само місце осідкы збуєв было близко того каменя, а в свободном часі выостряли мечы и сокиры и вырубували всякы надписы и фигуркы на камени и на поблизкых деревах. Заклятя приписаны лем по той причыні, же як раз в тоты часы, до тых неприступных місц никто не доходил, так, якбы тото місце было закляте. Точных и правильных слухов не можна было достати селянам зато, бо владітелі селян, обшарникы, на каждом кроку старалися задусити всякий слух о збуях, бо тото погоршало их положыня зо стороны селянства, котре скорше взяло быся за поваленя свого общого ворога пана. Новость о збийской полянкі пришла меже селян лем найскорше оу освоившогося збуя, котрый по одограню ролі збуя, вернул жывый в село, а свіжы сліды по их жытю увиділи потом сами селяне и тому тот камень остал як головна памятка збуйского жытя.
Сила и доброта збуєв.
Повіданка пару раз вспоминат о великой тілесной силі збуєв, а головно самого Збышка, котрого вырізували люде на дереві, штобы выобразити єго фантастичну силу. Но переважно в каждой иншой оповіданкі организацийну силу приписуют и представляют в силі тілесной, а особливо тому, котрый проводил том организованом силом; значыт он мал силу удержати и владіти том силом всіх, яко свойом власном. Не чудо отже, што той организованой силы под проводом Збышка боялися паны, так боялися, што свои дворы обставляли войсками, а народны приповідкаре додали до того, што они двигали великы камені, переносили згоры на гору, што рвали дерева з кориньом зо землі, выносили на плечах чверти з волов и бочкы оковиты и т. д. Сила их заключалася в их организованой єдностн, солидарности и довірию єден к другому, и зато всякы напады они проводили успішно. Аджек, не чудно, што той неспокойной силі не могли вытерпіти панове, з другой стороны великы заворушыня были по містах, цисаре спішыли скоро дати свободу людям. А коли народ розкріпостили, збуям осталося менше роботы, они стратили зміст и ціль жытя в лісах, а кромі того державны органы хотіли окончательно заспокоити жытя решткам шляхты, наперли на то, штобы при помочы войска очыстити лісы от напастников. В народі осталася лем памятка о их добром одношыню к селянам, о их добрых учынках, а особливо завдячуют их существуваню улекшыня зо стороны панов, котры мали страх пред зомстом от збуєв за кривды селянам.
Ци збуи для богатств рабували?
О цілях збуєв, и про што они повстали, свідчыт повіданка. Можна былобы припущати, што они рішылися на свой крок для свойой материяльной выгоды, штобы другым забрати, а собі присвоити. Тото и свідчыло бы о их низком характері. Но повіданка ясно повідат о противном. Повіданка свідчыт, што они не прагли для себе того гроша, котрого награбили, они такой по дорозі до своєй пивниці роздавали бідным; они недбали о тоты грошы, будьколи дагде в шынкаря лишыли мішок з грошами. Єсли же яку часть несли аж до пивниці, значыт до своєй колибы, то треба розуміти, же они тоже предвиділи не раз перед собом нужду и голод и были сознательны послідствий, якы их будут ждати зо стороны властей, што за даякий час треба крытися. Як видно из повіданкы, то они приходили до села на забавы; треба замітити, што там не было без того, жебы они не обмінювалися своима мыслями с селянами. Но имен своих, як видно, не выявляли, бо ніт ани єдного имени, о котром бы был вспомин, кромі Яноша Збышка.
Янош Збышко
О ниякых именах кромі имена Яноша Збышка, проводника той ватагы повіданка не вспоминат. Хресне имя Яноша нагадує, што он мусіл быти лемко из угорской стороны, где имя Ваня зовут з словенска Янко — Янош. Но прозвиско єсть сумнівне и подозріле. Походити оно буде от “збий,” “збииско” “збышко”. Каждого люде звали збуиско, а Яноша звали особно Збуиско Янош, но с часом звук в устах народа змінился на Збиско а потом на Збыщко. Тепер можеме догадатися, што правдиве єго имя было затаєне.
Упадок силы Збуєв.
Тоту велику силу приписували селяне збуям лем до того часу, покля их боялися дворы и покля не перемогло их войско, а особенно покля не было ”свободы,“ то они были потребны и сильны. С часом даруваня свободы они стратили значыня, ціль и силу. Многы из збуєв вплыли до міст, иншы замішалися в села, в котрых законы панщыны были знесены, а войскова служба укорочена. Остался найдолше в лісах завзятый Янош. Янош не вірил в успіх той свободы; он хотід бы, штобы тота свобода носила характер полной свободы и уничтожены были кляссы, але сам тепер был без силы, без своих роспорошеных товаришов, он крутился сам коло каменя, як орел коло пустого гнізда, ждал, але никто к нему не пришол. Загребал он сліды по их жытю на Збийской Полянкі, мусіл упокорити свою силу перед самым народом, котрый го зненавиділ и газдове сокыром за ним метали. Забыл народ тоту велику подмогу, яку дал Збышко зо своими товаришами в біді. Но он, задуманый над том вдячностьом селян, повіл пророчы слова, в котры твердо вірил, же колиси народ пойме єго ціль и сам организовано повстане в обороні своих прав и буде боротися за таку свободу, яка належытся робочому народу, а не задоволитися таком, котра капне из волі царей.
Гыбель Збышка
Из повіданкы о кончыні Збышка треба было бы розуміти, што он из всіх тых клопотов шмарился в воду, з берега Бодньового Лазу. Но тото то лем фантазия, абы чим-нибудь интересным кончыти повіданку, и жебы Яноша не глядати меже собом, за ним лем слід загыб як в воді. Сам он, подобно другым, злялся з жытьом народа, где затер в тайні за собом всякий слід.
Повіданка яко жывый памятник по жытю збуєв
— народных борцов. Неблагодарный поступок селян—лісорубов взлядом Збышка, бывшого оборонцы народного интересу, взбудил жаль у больше сознательных людях, котры старалися все показати перед очы народу их блуд взлядом Збышка, бо почали час от часу оповідати тоту историю и в тот способ народны массы почали опамятуватися и жалувати Збышка, в котром аж тепер увиділи свою оборону. Но тото припоминаня могло зо смертьом приповідкарей згынути из памяти народа, зато они старалися заморозити повіданку в народі, але штобы она могла быти все свіжа и жыва, для того той повіданкі старалися придати таємничы нелюдскы силы, в котры тогдашний народ твердо вірил, и так она остала памятна ищы до днешних часов. Нераз, при натиску на народ, в часі нужды, вызыску и збытков владных сил, народ припоминат собі тых збуєв, уважат их героями. Свіжо в памяти остался нам и послівоєнный час, коли нашым найкрасшым сынам пришлося ити их слідами, и бесперечно, при будущом, ищы сильнійшом гнеті капитализма, котрый дозріват уж, народ возме полный примір из збуєв для скиненя капитализма. Тоты нелюдскы силы в камени были приліпены зато, бо старты люде, а особливо діти, радо слухали и застановлялися над причинами той истории, повтаряли з рока на рок. К тому ищы додали, што камень раз в року открыватся и горит огньом. Час открытя того каменя ярный, коли люде, освіжены весном, припоминают собі розвязану свободу, и з енергиом припоминают собі: свою свободу и свободу, котрой домагалися збуйове, а в думках будуют нову таку громаду, котра бы стала в обороні волі народной; тото и причынятся до радикализации нашых лемков. Зато повіданка о Збийской Полянкі, то жывый памятник в мыслях народа. По той повіданкі люде чуются приятелями збуєв, народ вдумаєся в их одограну ролю и признає им велику и важну участь в борбі за ровноправиє. Не дармо они были найкрасшыма сынами угнетеного народа, бо всю свою силу, молодость, знаня и жытя положыли за идею свободы. В отплату и славу для них, остала нам лем повіданка и Збийска Полянка с каменьом, яко памятником первых лемковскых кляссовых борцов. ![]()
ІѴ
![]() Повіданкы во всяком народі много раз заступают историю, из котрой учены историки выберают правду историчну и тлумачат стары часы на всякы способы; не лем повіданкы служат за историю, бо и приповідка, пословиця и пісня має историчну правду в собі! Способны до оповіданя, співаня, люде, народны поеты, укладали дану историчну хвилю в прекрасну форму, котру радо повтаряли народны массы и переливали из поколіня на поколіня. Такым способом повіданкы творят вообще ”заросле поле истории“ из котрого историкы вытягли много историчных правд. Русский народ, як и другы, был тоже одареный богатом фантазиом и поетичным даром, ищы з непамятных часов. Так, приміром, русскы мыслителі в давных часах, штобы представити жытя народа, уявили собі в одной особі даякого великана богатыря, з огромном силом, мудростьом або хытростьом, котром он владіл. Тоты часы, коли люде творили ищы нерозрывну часть природы, жыли, як днес жыют неусвоєны звіры и боролися в поєдиночку, а общества, організации не знали, то тоту форму жытя людей нашы давны предкы уявили собі в єдной особі, в богатыру Святогорі, котрый из-за своєй тяжести гружал по коліна в землі, значит, што так сильно был с природом звязаный. Другий уж поступовый период, коли люде почали группами здобывати свои здобычы, представлены уж в иншом чловеку: Зо скорым ходом кричал и кресал оген перунами. Зас жытя людей, коли они осідали на землях, принимало форму земледіля, представлене в собі старика, котрый в своєй торбі носил тайну (знаня управы землі), котру никто из попередных моцарей не мог понести, бо не мал того знаня. Потом тысячы другых богатыров, котры представляют собом повстаня отдільных держав, городов, рік, войск, князя Владиміра, котрого зато, што принял християнство, назвали “красным сонцом”. Грабежников представляли в збуях Соловіях, котрий засіл в гнізді на 12-ти дубах, татар в виді змієв и т. д. Вшытко тото, то история простонародна, устна. В польском народі мы знаме о такых богатырях, представленых в фантазии, як: Лех, Пяст Кракус и другы, с котрыма полякы вяжут свою историю. Цілком на подобну форму єст змалюваный устами народа наш богатыр Карпатский збуй, Янош Збышко. — Што за нещестя, же другы народы мают такых красных богатыров, всякых соколов, Святогоров, Кракусов, Красных солнышок, а мы, карпатороссы, збуя Збышка? . . . И то лем мы карпатороссы, бо и в восточных Карпатах тож существує подобие переданя о збую сильной волі Олексі Довбушу. Нич мы не порадиме, же нам такых богатыров породила наша тяжка горска судьба, лем же діла Довбуша не далося уж затратити в памяти народа и он радо нерадо нашолся в печати, яко богатыр свого поневоленого народа. Нашого Яноша Збышка затаили, заглушыли в народі тоты, кому вспомины о нем были страшны. Но коли всі истории о богатырях выжыли свой час, бо прогресс пхал их вперед, их формы людского жытя минули, и вертати их была бы лем одна глупость, в тот час нашы карпатски богатыри, яко борцы за ровноправность клясс, сут вчасныма зорками, котрых сила старых систем погасила, и аж днес, по их приміру, выступают все новы и новы борцы за тоту форму людского жытя, в якой всі повинни быта, ровны собі, не кривджены и не унижаны одны другыма. Сама, главна засада их діл свідчыт о их высокой классовой сознательности, а именно, што меже ними национальна разница не существовала. Они виділи, як видят з высока орлы Карпат, што для пана ніт разницы, ци раб єго бесідує по русскы ци по польскы; не робило пану разницы, який обряд єго раб обходит, до якой церкви он ходит, якой народности духовна особа учыт єго рабов послушенства и покорности. Они виділи, што пан польской народности владіє над польскым рабом и єднако знущатся, што так поляк селянин, чех ци руснак має єдного ворога, пана, напротив котрого всім народностям, бідным по кляссу, треба выступити боронити своих прав на жытя разом. Против того ворога намного робочого селянства выступили герои Карпат до борбы. Штобы переконатися о их той сознательности, выстарчыт спроситися найбольше обзнакомленного человіка з их ділками такий вопрос: ”Ци збуйове, коли они встрітили бідного поляка, чеха, або руснака, робили меже нима даяку разницу?“ ”Ци збуйове мстили горше польскым панам як мадярскым?“ Достанете скоро, без надуманя отвіт: — Ніт — Чом Ніт ? Бо у них был ясно роспреділеный народ не на віры, не на народности, а на дві кляссы — хлоп и пан; у хлопа виділи украдене право панами и сами они першы стали боротися з врагами робочой селянской кляссы. За тоту сознательность а одвагу нашых героєв, мы, лемкы, должны не забыти их, а напротив, гордитися тым их приміром борбы, и називати их именом достойным их заслуг, великым именом Революционеров. Имя революционер можут носити лем сами честны и морально розвиты, идейны люде, котры за братство народов стают до борбы з ворогом братства и ровности, котры сміло жадают справедливости для людства и за тоту свою идею в борбі отдадут своє жытя. Попадают в тортуры тых ворогов, но они повинуются великой своєй идеи и не дадут опанувати себе страхом и не хотят чути болю, бо их кличе велика идея ровности всіх. Зато справедливый революционер николи не може отказатися от своєй великой задачы, а до конца свого жытя исполнят єй из всіх своих сил. Днеска часы конца капитализма, народы объяты утиском, крайном нуждом, и под капитализмом што раз слабшы ногы, но ніт ищы кому єго повалити, бо ніт достаточного чысла честных и справедливых людей, ніт надост идейных революционеров. Што може быти тому причына, же ищы в тых давных часах мы мали сознательных, достойных нынішных часов революционеров, а днеска менше их у нас в Карпатах выховуєся? Причына єст єдна, котра в тых часах помогла нашому народу познати свого кляссового ворога и породила больше революционеров, а то тота, што в тоты часы феодала народ каждый день ясно, на свои власны очы, виділ пана, того свого ворога, котрый робил над ним збыткы и против того пана направил всі свои силы, старался му одомстити, и часть народа одрывалася от своих родин, штобы тоту идею народну исполнити. Капитализм почался ”свободом“ и при той ”свободі“ народ призабыл о своєм ворогу кляссовом, бо каждый индивидуально, для себе, старался скорыстати из той свободы; но система капитализма не могла бы существувати, коли бы бідна клясса народов в ней была зровнана, высоко розвинена культурно и економично, в капитализмі мусят быти ”Угнетателі“ и ”Угнетены“ и коли капитал дозріл, цілом системом притиснят народ; ту уж народ не видит ворога пана, котрый бы го бил, и не зна против кого має направити свою борбу за жытя. Дозріня и жнива капитализма, зовеся біда, а біда зато найбольша, што народ не видит, от кого она и зато чорноробочым неясно, як мож протиставитися невидимой силі. Несознательны народы и днес лем себе винуют, же не годны посісти наукы, жебы достатися в ліпше жытя, не застановляются над тым, же помимо того, што они мают свободу ходити до школ, то вина в том, же они не годни того зробити при капиталистичной системі. Она, тота система, виновница, што народы в темноті, што народы в вызыску, што народы в біді, нужді, слезах и крови, и час єй упадку прити мусит. Єсли же народы, угнетены ньом, не направляют всі свои сили против ней, то лем зато, што не знают, як дійствує капитализм, и не вірят, же он виновник людских кривд. Скоро уж должен прити тот час, коли всі народы познают газдовкы и засады поодинокых систем и порозуміют ясно, што чорноробочы мают єдного общого ворога их общого жытя, а то каіпитал и єго система. Коли и наш народ тото познат, даст належне признаня нашым карпатскым богатырям-революционерам и разом з другыми народами, без опору, пойде их слідами. Но способ борбы не може быти тот, якым пользувалися збуйове, не мож уходити в ліс, з борбом за справедливость народов; належытся стати око в око з ворогом и открыто домагатися усуненя вызыску, унижаня, и економичных недостатков. Нашы братя по крови, карпатскы-революционеры, дали нам примір той идейной борбы. Не надармо они были найкрасшыма сынами народа, их сила и храбрость подабалася самым цисарям, но они не желали служыти той славі, котра унижат народа. У тых сынов была и золота идея и ясно опреділена ціль; их одвагу и мысль мусиме глубоко оцінити, бо они за идеалы и добро бідных рішылися на такий крок, где каждой хвилі могли сподіватися утраты жытя; но они на то не зважали, а показали, што они за бідный народ революционеры, но не весь народ хотіл их розуміти, не знал оцінити их мыслей, и не пошол громадно по их приміру. Аж в 1920 року, другий раз пришлося нашому квіту молодежи Лемковины отказати послуху надравляти своє оружыє против русскых робочых, котры як раз тогды вступили в побідоносну борбу з богатыма. Без всякых протестов приде тот час, што ищы раз наш народ выдвигне борбу, рішучу борбу зо своим кляссовым врагом, послі котрой нашому, віками гнетеному народу, открыєся свободна простор робочой системы, в котрой згынут надужытя, обманства, темнота и світ до наукы буде не лем открытый бідному, але и приступный, народу буде дана нова справедлива культура, достойна людскости и часов достижений людского розума. Зато примір нашых героєв, котры стояли за тоты идеи и боролися, най буде нашым обовязком. Най каждый сын лемковского угнетеного народа открыє свою идею для свого власного ліпшого быта и народа, и для зысканя великого для себе имени революционера, котрый утишат плач болю народов, нищыт преступленя и гнеты, а в замін строит правду и добро. Так само як наш народ тепер перед каждом весном вспоминат о жытю дольом изгнаных в лісы и скалы сынов, лем зато же хотіли добра и справедливости народу, то так само народ з болю и гнету вспомне о Збийской Полянкі и єй героях и закыпит борбом перед весном робочого народа.
РОДНЫЙ ЛЕМКО
Торонто Май 1934. |