Борщевский и Андрейчин походят из Восточной Галичины и бесідуют подольскым говором, но так як оба много літ прожыли меже лемками, то примітуют лемковскы выразы и лемк. акценты. Корниленко, бывший офицер Врангелевской білой армии, примітує часто обороты и слова из русского литературного языка.

Корниленко. Сегодня бизнес в книгарні иде тихо... я с годину тут сижу, а покупатей не видно.

Андрейчин. А чорт побери такий бизнес! Четверта година, а я ничого не продал, жывой душы нема. Ани по почті ни односенького ордеру не пришло... навет никто простого листа не напише.

Корн. Да, я правильно говорю, што мужику не книжка нужна, а корчма, салун... Мы хочем просвєщать их, вот и в дураках остайомся. Вот ваша просвєтительная работа, и вот вам заплата...

Андр. Двайцять пять моих літ так пропали меже тыми лемками! И заплатили мені за мою просвітительну, патриотичну роботу, за мои труды, що им темнякам я очы отворял...

Корн. Я давно говорю, бросьте книжное діло, а откроем што-нибудь другое... вот ресторанчик, або кабарет с дєвчонками.

Андр. Добре вам говорити “бросьте”, але мені не так легко, бросити... тут в тое діло всі мои грошы вложены. Як бы не то, я бы давно всьо бросил.

Корн. (думає). А євангелия у вас еще єст?

Андр. Десят штук, прямо красота, с золотым окутьем, на аксамиті, художественной роботы, дорогоцінны євангелия, но кому ныні их продати?

Корн. Побробуйте нашому старості, он добряга и дурак, то купит.

Андр. Но у вас в церкви євангелие єст, бо лишь три рокы, як я продал им.

Корн. Можно уговорить старосту, ну скажем, што для больших праздников добре мати специяльне євангелие, напримір, на Пасху и Рождество... Я вам помогу уговорить єго но дайте комишен.

Андр. Як уговорите, 10% дам — 10 долярей.

Корн. Значыт, ціна за євангелие 100 долярей?

Андр. Сто долярей. А що?

Корн. Ничево... но лупите вы здорово этих лемков!

Андр. Бойтеся вы бога, як то луплю, то художественна робота!

Корн. (махає руком). Та я ничево, будьте спокойны! Про меня берите хоть и 200 долярей.

Борщ. Добрый день, господа!

Андр. Добрый день, отче... Сідайте, отче... Гей, що вы такий нагніваный? Що случилося?

Корн. Навірно, кто-нибудь умер, а отцу Іоанну мало за похорон дают.

Борщ. Перестаньте с вашими шутками, тут діло серьозне!

Корн. Ну говорите, коли серьозне...

Борщ. Тільки що бул у мене наш церковник и сказал, що моим парафиянам роздают “Лемка” и бунтуют моих людей ті болыневикы!

Корн. и Андр. (зрываются разом). Што?

Борщ. (ходит злый). Дьявольска робота начинаєся, хотят розбити парафию, убити віру, против бога выступают, длятого чортовску газету роздают моим людям тоты безвірникы. Но чекайте, я вам покажу!...

Андр. Успокойтеся, отче, тут ищы никто ничого не розбил и не розобье, лишь треба мати голову на карку. Я знаю лемков добре, они не такы скоры до бунту. Покричите лучше в неділю в церкви, погрозите, що то гріх таку газету брати до рук и такых людей слухати, конец.

Корн. А кто же такой нашолся меже тыми лемками, што отважился на такой гріх? Не говорил вам церковник?

Андр. Вот то и я хочу знати.

Борщ. Якийсь молодый смаркач приіхал недавно из Канады и веде агитацию, дає люду чытати тоту газету. Церковник казал, що уже пару людей записалося на того “Лемка”.

Корн. Як так, то махнмйте рукой на этот бунт, отец Іоанн, бо смаркач ничево не зробит... А тепер я хотіл бы погорить с вами, отец Іоанн, о чом-то другом.

Борщ. Добре, я слухаю.

Корн. Вы знаете, што г-н Андрейчин наш добрый друг и великий русский патриот и работник на церковной и народной ниві...

Борщ. То правда...

Корн. Почекайте, отец Іоанн, най я окончу. — Так вот у нашого доброгого друга г-на Андрейчина бизнес иде слабо, а мы можем єму помочь.

Борщ. Г-ну Андрейчину я всегда готовый помагати... Але як?

Корн. Треба нам постаратися, штобы наша церков купила одно євангелие, бо у него их десят, даром лежат.

Борщ. Та як же, коли у нас уже єст одно?

Корн. Треба уговорити старосту и комитет, што потребно другого, и конец. А вы то можете найлучше зробити, бо вас послухают.

Андр. Отче Іоанн, як то зробите, то мені дуже поможе, бо на мене тепер тяжко. Всі грощы я вложил в товар, а тепер товар лежит.

Борщ. Та як так, то треба щось робити... Я готовый всьо зробити, але чи ся тепер удаст, бо то тота депрессия...

Кузма. Добрый день... Ци ту єст книгарня Василя Андрейчина?

Андр. Так, так, прошу ближе, почтенный добродію... Вы певно хочете добру книжку до чытаня, так вот вам тут одна книжка, котра повинна находитися в каждом русском домі (бере со стола книжку). То єст Сонник, найновше выданье, велика праця, выше пяти тысяч снов выложено. Тот Сонник єст мого власного выданя, и можу гарантувати вам, що всі можливы сны сут тут добре выложены.

Борщ. Дуже полезна книжка.

Кузма (смієся). Як вижу, то вы ищы жыєте египетском культуром. (Всі смотрят на него зачудувано).

Андр. Як то єгипетском, що то має означати?

Кузма. Та бо то в Египті ищы Іосиф фараонови мал сны выкладати, веце, як три тысячи літ тому назад, а вы тоту саму культуру заховуєте и сонникы продаєте. Што до мене, то перепрошаю вас дуже, я таком культуром не интересуюся.

Андр. А чым же вы интересуєтеся? Що вам показати?

Кузма. Не показуйте тымчасово ничого, бо я пришол до вас в другой справі... Мене послали из редакции “Лемка” спытатися, ци вы не хотіли бы взяти газету “Лемко” и книжечкы “Лемка” до роспродажы.

Борщ. (крестится). Во имя отца и сына и духа святаго, аминь.

Андр. (гнівно). Большевицку газету до продажы? Того “Лемка”, що розбиват русский народ, робит сепаратизм, нищит русску культуру? Ніт. николи в жытью! Знайте, молодий человіче, що я 25 літ тружуся для просвіти нашого русского народа и стою за русску культуру!

Борщ. И за русску віру святого Владиміра!

Кузма. Видно, видно: вы стоите за русску віру и за русску культуру, але тымчасово продаєте сонникы. Ничого, мы найдеме иншых, а вас оставиме с вашом культуром. Бывайте здоровы! (Выходит).

Корн. Ну порозуміли? Это, друг ты мой, не шутка, этот співає по новому!

Борщ. То напевно буде тот смаркач, про котрого мені церковник говорил.

Андр. Отче Іоанн, мы мусимо щось робити с тым ділом!

Борщ. Но що зробимо?

Андр. Треба дати знати на полицию, може бы депортували такого большевика, або до владыкы пойдемо... Лишь подумати, що за нахальство! Я десять тысяч штук Сонника напечатал сам своим накладом, а такий смаркач сміє казати, що тр єгипетска культура... Я из цілой Польщы, Естонии и Латвии всі стары церковны книжкы закупил, я агентов посылал до Сов. России, щобы и там собрали стары церковны книжкы, всю богословску литературу я згромадил, всі грошы на то затратил...

Корн. Ох, єсли бы так Совіты пропали, то вы г-н Андрейчин, за одну ноч богач, прямо миллионер. Подумати только, што ни в России, ни в Польши старых церковных книг ніт, а их так скоро не напечатают... Ваш книжный магазин росхватили бы за один час.

Андр. Та я на бога надіялся, же так буде.

Корн. Но бог не поддержал вас! Ах, як жаль!

Безроб. Газету “Лемко” мате?

Аидр. (остро). Ніт, не маємо!

Безроб. Но то бывайте здоровы.

Борщ. Почекайте-но, добрый человіче, на що же вам таку газету брати до рук, то єст зла газета, большевицка, и гріх єй чытати.

Безроб. Та знате, іегомосць, мі казали люде, же в “Лемку” описано интресно про конгресс безроботных в Вашингтоні, што там урадили, а и я безроботный.

Андр. То всьо циганство в том “Лемку”, вы му не вірте. Мы вам тут даме добру книжку...

Безроб. Яку?

Андр. (показує Сонник). Сонник, в котром вшыткы сны выложены, якы лем ся сниют человіку.

Безроб. (махат руком). Та то лем панам, як ся наідят и напют дуже, то снится много вщелякой біды, а я так ся грызу, же спати не можу, то ани не памятам, коли мі ся дашто снило. (Выходит).

Теліга. Слава Гисусу Христу.

(Всі с уданом набожностъом). Слава на вікы.

Андр. Сідайте, г-не Теліга (присуват му кресло).

Теліга. ДякуюІ г-не Андрейчин, але я не мам дуже часу сідати... Я был на фарі, то матушка мні сказали, што іегомосць ту будут, то я зашол, бо мам діло до вас, отче Іоанн...

Борщ. До мене? А може кто умер?

Теліга. Но никто на разі не умер, але нам треба дашто робити, бо на другий місяц треба процент от моргичу платити... Може бы сте, отче, пишли зо мном по коллекті, бо якоси люде не платят.

Борщ. Йой, г-не Теліга, мене в крижах болит, мені страшно трудно ходити, певно ревматизм... Може бы вы сами походили.

Теліга. Та треба буде самому идти, лем с вами скоре бы нам коллекту поплатили, бо бы ся стыдалм отмовитн.

Борщ. Но видите, не можу, я бы рад, за нашу віру я жытье готовый отдати, но не можу ся рушити. (Пробує ся перейти и триматся за крижы, же го болит).

Теліга. Отче, дайте собі спокой, я не хочу жеби вы через нас до каліцтва себе допровадили... Якоси я сам зроблю

Корн. Да, здоровье у о. Іоанна пошатнулося от переутомления...

Теліга. А вы, г-не псаломщик, може бы сте с хором троха попрактизували и дали даяке представление, то бы даякий цент пришол.

Корн. Я?

Теліга. Ну та кто-же? Вы псаломщик!

Корн. Но я в церкви пою! Впрочем, мні нельзя много заниматися, бо я слабый ищы с того часу, як на войні был раненый. Мні доктор приказал поменьше заниматися... Єсли хочете, то принесу докторске свідительство.

Теліга. Гм... біда, неє кому робити... (Хоче выйти. Андрейчин мругат очами на Корниленку).

Корн. О почекайте-но, г-н Теліга, мы маємо маленьке діло.

Теліга (вертатея). До мене?

Корн. Так, так, до вас. (Поправляє на собі убранье, откашлює). Мы тут говорили, што нам бы треба купити до нашой церкви нове євангелие.

Теліга. Нове євангелие?! Та-ж мы маме, лем недавно куплене!

Корн. То мало одного, бо для великых праздников треба мати особе євангелие... В России в церквах мают по два євангелия.

Теліга (смотрит заклопотаный на Борщевского). Та я не знаю...

Борщ. Правильно, г-не Теліга, для благоліпия храма сего и для большой славы божіей оно добре мати два євангелия.

Теліга. Та може бы мы почекали, бо тепер не маме грошы в кассі на вшыткы росходы...

Корн. Но як будемо чекати, то другіе возмут, и потом ме достанемо, бо у г-на Андрейчина уже мало осталося.

Теліга. А вельо то буде коштувати?

Андр. Маю одно дуже дорогоцінне євангелие художественной роботы, с золотым окутьем на аксамиті, за 100 долярей... Я вам сейчас принесу.

Теліга. Г-не Андрейчин, я тепер не мам часу, но вы го дайте до церкви, а мы вам даме чека, як лем кассиєра увижу... Так я мушу идти, бывайте здоровы. (Выходит).

Корн. (летит радостно к Андрейчину, подає руку) Ну поздравляю! Видите, як нужно бизнес дєлать!

Андр. (веселый, задоволеный). Дякую, дякую г-не Корниленко, дуже розумно вы то провели. Так десять... (обрыват слова) и вам, отче Іоанн, дякую.

Корн. Я знал, што можно зробити, тот наш староста хороший человік, но простота, всьо можна с ним зробити.

Борщ. Ох боже, що бы то было, як бы його в парафии не было...

Корн. Што бы было?... Пейды ни вам ни мні бы не было. Добряга старик, для нас это прямо золотый человік, штобы их побольше на світ родилося.

Андр. Ну дівусь, що ты хочеш?

Дівч. Мате мапу Лемковины?

Борщ. (зрыватся злый). Того я уже не позволю! Е панове гунянкы, то уже за далеко! Доки старых бунтуєте, то можна ищы терпіти, но як вы и до дітей беретеся, то я кажу “стап”, бо и в євангелии сказано: “Аще кто соблазнит одного из малых сих...” Зараз на полицию донесу. (Хватат дівчину, ставит на кресло, всі стают коло ней).

Андр. Отче Іоанн, осторожно, бо то напевно большевикы єй подослали. Тут треба мати голову на карку.

Корн. Дайте єй мні, я на фронті допрашивал красных, я знаю их выкруты... (до дівчины). Кто тебе сюда прислал?

Дівч. Мои тато чытали газету и послали спытатися, ци мате мапу Лемковины.

Корн. (смієся). Знаме мы тых татов... Вел, який тато, с усами?

Дівч. О you crazy, let me alone! (махат на него руком, соскакує с кресла и выходит).

Корн. (чытає). “Завтра лекция редактора “Лемка” Ваня Гунянкы на тему “Познай себе, буде с тебе”. Всі лемкы должны собратися и послухати...”

Борщ. (перестрашеный). Що вы на тое, г-не Андрейчин?

Андр. Тут треба добре подумати и треба мати голову на карку (ходит злый).

Корн. Чорт то побрал, якіе то лекции, митинги, точно як в России перед революцией...

Андр. (до Борщевского остро). То всьому вы виноватый!

Борщ. Бог с вами, що вы до мене придираєтеся?

Андр. Вы в церкви мало кричите, то лемкы перестали ся бояти нас. Вы розмазня, вы лиш о умерлых думате, щобы похорон, а о жывых вы забыли, так вам тепер покажут.

Борщ. Но що я вам зробил, що так вы насіли на мене? Кричати я кричу кажду неділю в церкви, грожу пеклом, вічным огньом, но люде затверділи ныні, то не так, як давнійше. А и бунтуют их... Ой тоты гунянкы!...

Андр. Но перестаньте, мусимо щось придумати...

Борщ. Просто на полицию дати знати, щобы заборонили лекцию, а того Гунянку депортувати.

Андр. Та то не поможе, полиции треба заплатити, як хочете от ней помочы, а и так ошукают... Я маю цнший план.

Борщ. — Ну кажіт!

Андр. (иде до книгарни и выносит книжку). Тут маєте, отче, проповіди Іоанна Златоустого, возте их зо собою и почытайте, як он знал темных людей тримати в погрозі. Выберте що-нибудь такого доброго и всыпте завтра на проповіди, щобы тоты лемкы аж попріли, а увидите, що ни оден из них не пойде на лекцию Ваня Гунянкы и не возме до рук газеты, “Лемко”.

Андр. (говорит сам до себе). Щось то долго тягнут там в церкви... Побачимо, що зробит поп, А несчастье с такым попом, так роспустил тых людей, що совсім перестали боятися. Но поправити ищы можна, бо лемко в страху выхованый... Але бо той світ перемінился! Просто, не розумію, що то за порядкы тепер настали. Перше, кто знал чытати, то не взял иншу книжку до рук, як лиш церковну, а сегодня подивітся, церковны книжкы ту лежат, а люде газеты чытают, и то ищы такы безбожны... А може бы акурат взятися до иншого бизнесу, як псаломщик каже? Єсли бы так удалося продати ищы с дару євангелий, то бы можна кинути всьо... А може дастся от дакого пожычыти с тысячу доляров... а книжкы дам му в заклад... (Задутиуєся на хвилю, думат). Но ніт, не уступлю! Як перед такыми темняками уступати? Они мусят ищы боятися и мои книжны купувати!...

Погр. Галов, г-н Андрейчин, што вы и в неділю бизнесу пильнуєте?

Андр. Но я лиш так жду, же дакто приде из церкви и скаже, як там сегодня було, чи було богато людей в церкви.

Погр. Я в церкви не был, але чую, же ту якысий Гунянка скликує віче, и дуже людей там иде...

Андр. (взволновано). Идут люде, повідате, на віче?

Погр. Пару мі гварило по дорозі, же идут на віче... А што вы так чудуєтеся?

Андр. Та то безбожникы, врагы нашой віры и нашого народа! Мы мусимо щось робити и не допустити...

Погр. Чого не допустити?

Андр. Щобы они людей псули и отвертали от нашой віры... Они, видите, мают газету и организацию и хотят всіх лемков соєдинити и забрати от нас, а як лемкы пойдут, то що мы зробимо? Наша просвітительна робота пропаде... А и вы стратите...

Погр. Но я с никым зачепатися не хочу... Я лем мертвых хороню, бо то єст мой бизнес, а боротися я не буду с никым, най ся борют тоты, котры с того бизнес мают.

Андр. Но та они всіх людей перекрутят и заберут от нас.

Погр. От вас може и заберут, но от мене не заберут, бо люде умирати мусят, хоц бы не знати до якой партии належали и не знати якы газеты чытали... Кажете, што они газету выдают?

Андр. Выдают “Лемка”... А вам що?

Погр. О я так лем хочу знати, бо як люде там пойдут, то я мушу чым скорше своє объявление до той газеты дати.

Андр. (смотрит на него злый). О то вы уже здрадник, уже с безбожниками, большевиками хочете пристати!

Погр. Хоронити всіх треба, коли умрут — то моя практика! А до вашей практикы я не мішаюся... Бывайте здоровы. (Выходит).

Андр. Здрадник, здрадник! Большевик!

Борщ. Що вы, г-не Андрейчин, так ругаєтеся, що меже вами зашло?

Андр. Та бо он здрадник, там иде, где грошы чує... Но о том потом, а тепер кажіть, що там вы зробили? Всьо в порядку? (Присуват кресла). Прошу, сідайте.

Борщ. Всьо в порядку, г-не Андрейчин. Говорю вам, я их ищы николи такі не пробирал, як сегодня, тых нашых лемков.

Корн. Здорово о. Іоанн говорил.

Борщ. Я из Іоанна Златоуста взял, но и своє добавил — не думайте, що я жывцом беру, як другы священникы — я самостоятельно можу говорити.... Так я начал говорити м рисовати, як всі будут в пеклі горіти в ростопленой смолі, єсли пойдут на то лемковске дьявольске віче и будут чытати ту безбожну газету. Говорю, говорю, а мои лемкы, як окаменіли зо страху...

Андр. Так им треба!... А на віче не пойдут?

Борщ. Та где кто пойде. Они пойдут до дому и будут поклоны бити перед образами и постити, щобы гріхы замолити. (Смієся голосно). А “Лемка”, як кто має, то спалит... Ха-ха-ха! Та чи мы их не знаємо?

Андр. Щобы лиш так було...

Корн. Ну а тепер, г-н Андрейчин, можно по чарочкі випить, горло прополоскать.

Андр. Як так, то можна. (Приносит бутылку с водком и хоче наливали).

Безроб. (весело). Добрый день, товаришы!

(Всі зачудуваны дивлятся то на него, то на себе).

Борщ. (до Корн. и Андрейч.). Що с ним?

Андр. (до безроб.). Що с вами, діду? Вы певно заблудили, або в голові ся вам покрутило...

Безроб. Вы без головы давно ... А што зо мном, то я вам повім: я иду с лемковского віча...

Всі (заинтересованы). Вы были на том вічу?

Безроб. Был.

Андр. Ну то повічте нам, діду, кто там був, були люде?

Безроб. Та лем люде были, полна галя людей, всі нашы лемкы были.

Борщ.(перестрашеный) . И мои парафияне?

Безроб. Майже всі до одного разом со старостом.

Борщ. И староста был на том дьявольском сборищу?... Но, то не можливо, тому старому ся штоси привиділо.

Безроб. Не-не, не привиділось, отче Борщевский, а правда. Ваш староста не лем был, но и перший записался до отділу. Лемко-Союза.

Борщ. О боже наш, змилуйся! Мой староста пишол в таку организацию!... Як же то можливо?

Безроб. Та што вам то таке чудне? Або он де родился, не на Лемковнні? Або йому істи це треба, лем вам? Там на вічу бесідували, як робочы мают боротися за свой хліб и за справедливость, а мы лемкы за свои народны права. Мы тепер всі товаришы, а вы як не хочете быти с нами товаришами, то глядайте собі господинов и панов.

Теліга. Добрый день вшыткы!

Борщ. (втішеный). О добре, г-не Теліга, що вы пришли, прошу ближе... Чуєте, ту сей старый дід говорит страшны річы, що вы были на том безбожном сборищу и записалися до их организации, но я тому не вірю, то не правда...

Телега. Але правда, правда — я, был на вічу и записался до Лемко-Союза.

Борщ. (роспачливо). И вы гріха не боялися! Вы религийный человік до такых безбожников пристати?

Теліга. Отче Борщевский, не погнівайтеся на то, што вам повім: мі ся так в сердци здає, же перше я был безбожником, а же тепер робю с богом.

Борщ. Та кто вам таке до головы наклал?

Теліга. Сам начынам думати своим розумом и так ся мі показує. Боротися за хліб для бідного народа и за справедливость то не може быти безбожна річ. А мы, видите, в нашой парафин за то не боролися, мы о том ани не подумали, а лем от бідных коллекту тягли и для кого? Та для вас двох с псаломщиком, штобы вы добре собі жыли... Правда, часом и для книгарни капло (смотрит на Андрейчина) за книжкы, а и для монахов за ризы... Я виджу, што мы лемкы в той парафии были великыми безбожниками, мы тяжко грішыли ...

Борщ. (холился за голову). Перестанте, перестанте!

Теліга. Та я перестану зараз, але ищы хочу вам повісти, же я длятого пристал до Лемко-Союза, бо хочу потрудитися троха и для свого бідного народа, для нашых лемков, котрых вшыткы найвеце выкорыстовуют и в рабстві тримают як в краю, так и ту в Америкі... Правда, то троха поздно я на такий розум пришол, бо я уж старый и сил не дуже осталося, але тоту решту хочу посвятити свому цароду.

(Борщевский ходит злый по комнаті).

Корн. Та як так, г-н Теліга, вы уж не хочете быти церковным старостом и трудитися для церкви?

Теліга. Уряд старосты складам зо себе, а парафияном собі остану такым простым, як мя хочете...

Корн. Но як буде выглядати наша парафия, як вы откажетеся от уряду и роботы, кто же буде робити?

Теліга. Та вы оба с отцом Борщевскым! Як сой заробите, то будете мати, то ваш бизнес..

Корн. (махає руком). Всьо пропадьот!

Андр. (жалобно). Ой, г-не Теліга, я вас мал за доброго русского патриоту, а вы тут пошли с такыми, що русский народ розбивают...

Кузма. Не розбивают, г-не Андрейчин, а учат и соєдиняют. Покля народ был неграмотный и темный, то можна го было розбивати, бо маме найліпший примір на собі мы лемкы, а як народ просвітится, то розбиватися не даст, бо познат, де його интерес.

Андр. (злый). И ты, молокососе, будеш нас старых патриотов учыти! Ты ищы в долгой сорочці ходил, як мы оба с отцом Борщевскым русскими патриотами были и працювали для просвіты русского народа.

Кузма. (смієся). Знате, г-не Андрейчин, што зле с вами старыми патриотами? Вы вшыткы великы патриоты; но робота ваша дуже маленька, нигде єй не видно. А мы молоды смотриме на то, што зроблено, на результаты, последствия. Мы хочеме робити так, штобы были добры результаты, штобы народ достал просвіту, культуру и жыл ліпше. Мы старамеся веце о то, што буде, а не тым, што было.

Андр. А я того не признаю.

Борщ. (затримался и повтарят). И я не признаю.

Теліга. О признате, признате, як будете ся сами о свои пейды старати... А што до того євангелия, г-не Андрейчин, то глядайте сой дакого иншого купця, бо я чека не подписал.... Ну та бывайте здоровы и майтеся добре. (Выходит разом с Кузмом).

Безроб. (до себе). Чудакы, не хотят признати того, же, світ иде не назад, а наперед. (Обернувшися до них). Бывайте здорови нашы господинове и панове! (Выходит).

Андр. Світ ся перевертят!

Борщев. Уж ся перевернул... Забийте мене, а я не розумію, що ся стало с тыми людми!

Корн. Я удирал уже из России, то я знаю, што то означає.

Борщ. Му що то означає?

Корн. Треба опять муфуватися и глядати иншои роботы.

Борщ. Та якой иншой роботы буду я глядати?... Я ничого не знаю робити...

Корн. Так оставайтеся с ними, ходте сам по коллекті и просте жертву, як и в России тепер попы ділают. И будте довольны тым, што вам дадут, бо наше панство пропало... А я уйду, бо без Телігы тут ничого путного не выйде.

Андр. Та куды уйдете?

Корн. Я ресторанчик открыю, у меня нєсколько сотняшек долярей єст.

Андр. А що мені робити?

Корн. (думає). Гм... для ресторанного діла вы мало годитеся, бо там треба человіка больше розвитого и сообразительного, а вы всьо одно повтаряєте... А вот салун вам попробовати, може выйти діло. Прогибиция отстранена, а вы алкоголь можете продавать, и к вам, як к старому патриоту, придут всі стары патриоты.

Андр. (задоволеный). А оно правда! Як буде у мене салун, то и для народного діла там можна буде больше зробити, як ту, бо до салону люде придут, а сюда уже никто не приходит.

Корн. (насмішливо). Сюр, там вы всіх просвітите.

Борщ. (жалостно). И я послі 25 літ душпастырства, заслуженый протоєрей, зышол єм на то, што мушу сам по коллекті ходити.

Корн. Бросьте эти глупости, бо што было а не єст, не має значенья. Я тоже был дворянин и офицер, по состоянию и чину лучше вас, а не плачу... Тот молокосос тут правильно сказал: треба ся старати не тым, што было, а тым, што буде.

Фецьо: Но бо дакто повідат, же оженитися то невелика штука: взял и оженился. Ага, а ноле най сам попробує. Як бы так было, то чом днеска тилько людей старієся и вмерат неженатыма? А про што оно так єст? Напевно лем про дівкы! Ей бо то несчестя тоты дівкы... Закаль не любиш єй, то ся до тя примилює, хоче, жебыс єй любил, а полюбиш, то-с пропал, уж она тобі буде сердце точыти. Дакому може чудно, як я так вшытко знам. Як бы-м не мал знати, кедь сам уж єм был замішаный в такых справах. А думате, же што? О мі уж не першына, уж на трьох єм ся так подшпотил. Не велика то втрата, а дост тяжко пережыти. Тепер ищы єдна птичка на мою долю співат, не знам, што зробит, як я єй полюблю. О але выкрутитися веце никому не дам...

Марина: Ты лем сам, Фецю, дома?

Фецьо: А кого ты бы веце хотіла?

Марина (подходит з заду и обнимат Феця за шыю): Фецю! Я хотіла бы, жебы лем мы обоє были все. Я тебе, Фецюсь, так страшно люблю, же не дбала быт-м, хоцбы вшыткы люде на світі вымерли, лем мы обоє остали жыти. Не віриш? А же то правда, то я тя можу поцілувати (цілує го).

Фецьо (ровнодушно): Ты думаш, же як бы вшыткы повмерали, то нашы ямы бы позалітали?

Марина: Ніт, але не было бы кому розбивати нашу любов.

Фецьо: Та в том маш правду... Товды мусіла бы-с лем мене любити, и я уж не мал бы-м страху, же пойдеш за другыма...

Марина: О я о том забыла, я мала на мысли, же товды не мал бы-с кого, та мусіл бы-с мене любити.

Фецьо: Хоцбы оно и так мало быти, то я не хотіл бы, жебы вшыткы вымерли.

Марина: Та чом так? Бо ты мене не хочеш любити.

Фецьо: Любити не любити, а мусіли бы зме быти обоє гробарями.

Марина: Та никто бы нас не называл гробарями, бо бы никого не было... Але ты ліпше мі повіч, ци будеш мя любити тепер, закаль вшыткы жыют.

Фецьо: Ци я знам, што ти повісти?

Марина: О ты не знаш, што повісти, бо ты до мене барз студеный и не хочеш мя любити.

Фецьо: Видиш, Марись, то зато, бо ся бою.

Марина: Кого? Мене?... Чом ся мене боиш?

Фецьо: Не тебе, не тебе, лем твойой любви.

Марина (смієся): О люде, Фецьо любви боится.

Фецьо: Так я боюся, але лем твойой любви, бо так... днес ты мене любиш, заран я тебе любити буду, а позарани ты будеш любити других, а я товды што?

Марина (плаче): Фецю, я тебе так полюбила, што николи не перестану, хоц ты мене лишыш, и так марно пропаду (вывискує). Не дай мі, Фецю, пропасти, не дай!

Фецьо (успокоює Марину): Не пропадай, Марись, ніт, я ищы можу тя любити, бо я лем жартую.

Марина: А може тобі родиче не позволяют женитися зо мном? Ци-с им ищы не гварил нич?

Фецьо: Не гварил єм ищы, не смію звідатися, бо знаш, же барз тяжко до того дойде. Дома днес біда, а с тобом ищы горша може быти. А ищы тоты сваркы в сусідстві нияк нас не съєдинят: родиче зо собом гніваются и хотят, жебы и мы гнівалися. Я о женячкі, Марись, нич не буду бесідувати, лем тепер буду робити, жебы зрозуміли, же хочу женитися... конечно женитися.

Марина: Як буде, так най буде, лем дознайся и на мою любов не забудь. Тепер я пойду домив, бо може твоя мама надойти (Выходит).

Фецьо: Крас дівка и шаліє. Я удал, же єй не люблю, а она росплакалася (выдризнятся єй): “Фецю, ратуй! Пропаду”! (смієся). Пропали бы вы, так пропадала Ганка, Стефка и Зузиянка, а што потом зробили? Казали ратуватися Семанови и Васильови, но ход их никотрый не ратувал, а не пропали. Я уж переконался, же як идеш, человіче, дорогом дівчыной волі, николи добри не идещ (співат):

А на родичов ужыю штукы: як ся звідают, с кым хочу женитися, настрашу их даякым звіром, хоцбы и с третого села, а так буде скорше згода на Марисю. А женитися безпечно мі уж час. Няньо и мама ани не писнут, не догадуются о мойой женячкі так, як бы сами в справах женячкы николи не были. Але от днес выведу так, же зрозуміют, же брак им невісты.

Марта (с кудельом): А ты, Фецю, чом не прядеш?

Фецьо: Або я мам прясти? Таж то бабска робота, а я, як видите, належу до хлопской породы.

Марта: Скарана година в той хыжы, не мож ани до села выйти, бо вшытка робота в хыжы лем за матерью озератся. Другы матери мают якуси помоч из дітей; и до коров єст кто выйти, и коновкы на ярок вынести, деси им инакше.

Фецьо: А знате, мамо, чом инакше?

Марта: Та чом зас?

Фецьо: Другы матери мают невісты, а вы не мате, хоц могли бы сте мати и ходили бы сте си по селі, хоц бы сте и домив не приходили николи.

Марта: Та хотіл бы-с ся женити?

Фецьо: Та так, як для вас, то бы-м и зробил, бо виджу, же вам невісты конечно треба, так як ся істи хоче.

Марта: Та мі невісты треба и тобі жену час мати, але як же, сыну, будеш ся женити, кедь видиш, же в хыжы біда, ніт хліба, а штож товды буде, як невісту приведеш?

Фецьо: Та жебы я про біду не оженился? Біда, мамо, буде и без невісты. А якы вы сте, полекшу хотіли бы сте мати, а невісты боитеся?

Марта: Не муч ле мя сыну, не муч, иде отец, та повіч му, най тя женит.

Осиф (ищы за дверми): Ой сынове, сынове... Тарадай може быти богачом, бо ма сынов, як дубов. Тарадайовы сынове роботны. Тарадай ма полекшу, вшытко Тарадай ма. Люде сынов мі завидуют. Забрали бы их...

Марта: Та чого старый так нарікаш?

Осиф: Ту засвітити не буде чым, а дырва ищы в лісі ррснут, до молочыня ціп ищы неє, вшытка хлопска робота стоит на місци... Така то моя потіха на мою стару голову.

Фецьо: А што сынове винны, же мусят вам за невісту бабску роботу робити? Як єдну будеме робити, то друга не буде зроблена.

Марта: Не нарікай, старый, ніт, лем посмот, сын дорос, час ся му женити, та и нам помочы треба, бо зме на ню ждали.

Осиф: О то ту в женячці справа... Я зауважыл, же Фецьо уж давно покашлює, а то значыт, же женитися хоче. Та я му не на перешкоді, кобы не тота біда.

Марта: Уж горша біда не може быти, як єст, лем треба порадитися и женячку довести до конца.

Осиф: Та с котром дівчыном уж єс бесідувал?

Фецьо: Звідайтеся, с котром я не бесідувал.

Марта: Та котра тя хоче?

Фецьо: Вы звідайтеся, котра мя не хоче? Але певно найбарже мя хоче Катря Рыякова.

Осиф: Рыякова? Таж ты якысий паробок, та я старый, а ліпшу бы-м си обрал: она запаперена, як сосна. Выберай си, сыну, иншу, бо она бы цілой родині жытя затрула.

Марта (заломила рукы): Катрена? Йой, я з ньом жыти нияк не буду могла!

Фецьо (цєкаво): А котру бы сте хотіли? Штефка Гробарова была бы ліпша?

Марта: Та де зас Штефка, де бы-с з ньом очы показал? Ищы и віна ниякого не даст... Не рекла бы-м Шпакову...

Осиф: Ты, стара, так обераш, як и Фецьо. Я не знам, як ты мене собі добрала, ци лем дакто тобі мя выбрал? Я при Шлаковой не выжыю до смерти.

Фецьо: Вам, мамо, Рыякова бы жытя затрула, а няньо при Шлаковой не выжыли бы до смерти... А я не мог бы выжыти с обома, бо обі бы мі жытя затрули.

Осиф: Нияка за тя не піде, котру ты хочеш.

Фецьо: И тота за мя не піде, котру вы хочете, лем тота, котра мене хоче.

Осиф: Та нияка тя не хоче, бо раз, же-с незанадто гоноровый, а по друге — бідный. Глядай сой пары, бо єй не маш, лем мі из ліса біса до хыжы не впровадь.

Фецьо: О няню, вы барз грубу змылку зробили: знайте, же я люблю сусідову Марисю, и она мене любит, бо повідала, же любит.

Осиф: Сусідова Марина? (Позерат на Марту).

Марта: Марина-сусідова? (Хоче креститися).

Осиф (сплюнул): Та она дівка крас, але ты знаш, же мы зо сусідом не в ласці, и не можу му того гонору робити, жебы-м посылал до него сватов от мого сына.

Фецьо: Та вы не посылайте сватов до сусіды, лем до Марисі. А гонор потребный не для него, а для нашого вспольного добра.

Осиф: Та уж най буде, може згода буде в сусідстві, але я його, ци там он мене мал бы перепросити. Я найперше сам перейду там, та може розбесідуємеся. (Выходит).

Фецьо: Но, мамо, тепер и вы будете мати невісту и я жену.

Марта: Она за невісту буде барз пасовати до мене.

Фецьо: До вас, як до вас, але до мене то гей.

Марта: Його там страх высылати, тоты незгоды на меджах и дорогах не допустят вас до женячкы.

Фецьо: Як вы, мамо, и няньо не взборонят, та ани меджы ани стежкы нам не взборонят любитися и поженитися.

Марта (смотрит на выгляд): О бесідуют оба штоси зо сусідом и идут до нас.

Фецьо: А дручкы мают оба?

Марта: Идже та деж ты виділ, жебы сусіде, як годятся, брали на ся дручкы. Ту о весіля буде росходитися тепер. (Поправлятся).

Фецьо: Та сусід ту иде, а я такий незобраный!

Марта: Шмар зараз холошні з рук (отберат му и сама сідат латати).

Фецьо: О мамо, не бойтеся, як я сподабался Марисі, то отец мі не важный.

Осиф: Гварит наша пословиця, же гора з гором ся не зыйде, не розбесідуєся... Гора з гором не сварятся и не годятся, а люде ходят и бесідуют, то выпаде так, што прегварятся, але зато и помиритися можут.

Сусід: Та тота женячка може бы нас погодила и зробила добрыма сусідами.

Марта: Сусідо, я бы так рада, так рада нашой згоді, кобы то на вас ліпша скора была, то я ани дітом любити бы-м ся не сперала.

Сусід: О чом бы ніт, чом бы меже нами не мало быти згоды? Моя Марися як раз до вашого газдовства пасує. О том я уж нераз сам думал, а и жені єм оповідал.

Фецьо: Та не лем до газдовства пасує, але и до мене.

Марта: А до мене думате, сусідо, же не пасує?

Осиф: Пасує, пасує... До вшыткых нас пасує, а и до роботы єй буде пасувати, бо здорова и роботяча.

Сусід: Но то кедь так вшыткы сте ся допасували, то я иду зараз згодити корову на заріз на весіля.

Оснф: Та и я иду с вами, по дорозі вступиме на перепрошений погарик.

Марта: О та и я піду лем призиритися, яку корову будете купувати. (Выходят всі троє).

Фецьо: Но ніт, оно не так тяжко оженитися, як я собі выображал. Вшыток секрет в женячкі, то лем почати женитися, а потом уж легко. То лем початок так трудно иде, а потом аж ся зачудуєте, як то оно піде.

Марина: Може были ту мои няньо?

Фецьо: Были, Марись, были.

Марина: И што бесідували?

Фецьо: От днес жытя наше, Марись, буде єдным.

Марина: Чом так гвариш?

Фецьо: Бо нашы няньове уж погодилися на нашу женячку.

Марина: Та што же няньове Погодилися?

Фецьо: Не бойся, и нашы мамы погодятся, тепер лем наша любов, а пак весіля.

Марина: Не крич гоп, як єс ищы не прескочыл.

Фецьо: Зараз прескочу, лем тя поцілую (похопился цілувати єй).

Марнка: Ой ты... ани не поцілуєш, ани не прескочыш.

Фецьо: Але я тя люблю м поціловати мушу!

Марина: А я тя не люблю и поціловатися не дам (отдрылноє от себе Феця).

Фецьо (зачудуваиый): Ты повідала, же мя любиш, же барз любиш... Родиче нашы приходят тепер до згоді и нам тепер лем любитися... (зас хоче цілувати).

Марина (вырыватся): Як ты мя годен любити, то мене годен любити хоцкто. Я не с такого дзядовского газдовства, як ты. Я для себе счестя найду.

Фецьо: А без мойой любви не пропадеш?

Марина: Про твою любов? Про тебе пропасти? Смійся, Фецю... Брыдото! (выкривлятся Фецьови в дверях. Выходит).

Фецьо (горкий усміх): Захворіла хворотом Макрины... (Припоминат си): Што ся стало? Отказалася от любви?.. То не новина для мене, лем час от часу повтарятся тото саме, штобы сердце моє не мало спокою... Жытя моє, як долго ищы тя будут трапити? Уж третя из ряду запалила моє сердце огньом любви, лем с тым, жебы потом розгорене немилосердно загасити. И я не залюбился, аж до остатньой годины, а зміна наступила в остатню минуту... Иди, иди глядати счестя...

Марта (весела с писмом): Уж, Фецю, вшытко готово: и корова задаткувана и ксьондз згодженый, а заран пойдеме до міста справити на весіля што треба. А по дорозі почтар дал мі лист с Америкы от Павля, я по значку познаю, же от него. Чытай-ле, што там пише (дає лист Фецьови).

Фецьо: То писмо до мене, а не до вас.

Марта: Най там буде и до тебе, лем посмот, ци ніт грошей, а придали бы, ся ти як раз на весіля.

Фецьо (вытігат писмо и шифкарту): Вы лем все за грошы.

Марта (взрила шифкарту): О... сух... сут.

Фецьо: То не дуляры, то штоси инше, бо дуляры маленькы.

Марта: О бо то певно великы грошы, а не маленькы.

Фецьо: Я знам, як дуляры выглядают, бо я дуляр нераз виділ.

Марта: Дайле тото ту, я пиду звідатися до ворожкы Ксефонии, та най отгадне, што то таке єст (бере и выходит).

Фецьо (чытат лист): Дорогий брате, Фецю! Я ищы жыю. Здоровя тримамся, и оно мене триматся. Роблю, и поводженя моє до вытриманя, бо робота не барз тяжка и не барз Легка. Жены ищы не мам зато, бо ищы-м ся не оженил. Писали сте мі, же у вас біда. У вас все біда. А у нас не так. Тепер буде ту Просперита, я тя гев стягну, и можеш ся оженити. Ту посылам шифкарту. Остаю твоим братом Тарадайом.” (Отерат очы рукавом). Ага, аж тепер розвяжуся с вами Марины, Харитины, Євдохы и Євы. Жебы сте си попамятали, як шанувати Феців. Брат выразно пише. “Тепер гев буде Просперита, и можеш ся оженити, а ту шифкарта.” Га, але бо то и крас паскуда тота Просперита мусит быти, уж по самом имени тото познат. О то не Маринка ани Харитинка. Бодай тобі, золотгй брате, здоровя душу росперло за памят и ласку. Аж єм цєкавый зоркнути єй як найскорше. Жебы лем до Америкы, а там Просперита, и женся, чловеку! Але де шифкарта?.. Полечу за мамом, жебы не загубили. (Выходит).

Марта (входит зо шифкартом): Повідала ворожка Ксефония, же барз небеспечне папіря с тамтого світа. Боже, боже, Фецьови перед весільом пришло, уж то не на добрый знак (плаче). Казала го над гривничном свічком спалити (нашла свічку, світит). И казала якеси заклятя бесідувати. Ани зо страху не можу си припомнути, якоси то... Ще... щезааай... но ніт. Ага, жебыс щезло-пропало, абыс моци не мало. (Хоче палити).

Фецьо (влітує): Што вы робите, мамо? (Гасит свічку). То моя шифкарта до Америкы, не знате?

Марта (крестится): Не бер до рук, бо то папіря зо силом.

Фецьо: Я знам, же зо силом, бр оно мя повезе аж до Америкы.

Марта: Што тобі, Фецю, ци с пеца єс впал, ци уж ти дашто пошкодило? Ксефония повідала, же по тебе с тамтого світа.

Фецьо: По мене, але с Америкы, бо ту Павло пише, што то єст.

Марта: Та лем добра уважай, ци до Америкы. Але як там будет жытм?

Фецьо: Або што? Я може не на хлібі выхованый?

Марта: Але жебыс того хліба там мал дост.

Фецьо: Як си зароблю, то чом бы-м не мал?

Марта: Та лем перше оженся, Марисю так не можеш лишити, жебы змарніла.

Фецьо: Та она най си глядат счестя. Я там буду мати Проспериту, а не Марину.

Марта: Є та бы-с єй лишыл? Кто зна, ци тота Просперия буде тя любити, бо и имя ма якеси страшне.

Фецьо: Вы повідате, же страшне, а я повідам, же красне.

Марта: Та на заран зрыхтувана фурманка до міста за справунками.

Фецьо: До міста идеме, бо треба выбрати пашпорт.

Марта: Пашпорт уж сусід взял разом с коровом.

Фецьо: То не для коровы пашпорт, але для мене, до Америкы.

Марта: Йой то зле, як уж и на людей сут пашпорты! А што зо женячком зробиш?

Фецьо: Женячка была, але уж не буде, бо Марина мя не хоче.

Марта: Та чого-с нас циганил, же хоче?

Фецьо: Бо вчера повідал, же хоче, а днеска повіла, же не хоче.

Марта: Та кедь мы погодилися.

Фецьо: А вы николи не хотіли погодитися? Згода придастся вам, бо сте сусіде. Мы с Марином уж ся тепер не любиме, а меже вами згода уж єст.

Марта: Але што тепер буде, люде уж о женячці знают. Обгварят нас. Я на то не позволю, я дам знати Марисі, же хочеш єй лишыти. Она тя так не пустит (выходит).

Фещьо: От Америкы и от Проспериты никто мя не зопре. И поіду и оженюся там. Марися утекла от мене, тепер я утечу от ней... (Збератся). Просперита, Просперита, тебе, ход бы-с мя не хотіла, то я тя примушу мене бідного любити. На силу єй присилю, а як бы мі єй дакто отберал, та най си запише, же Фецьо Тарадай, ход бідный, але тыж хліб іл.

Осиф: Та с тобом што, Фецю? Ты втікаш перед женячком товды, як мы выпили на твою згоду.

Фецьо: Як сте пили та пили, та што же сте пили, я не пил.

Сусід: А я пожычыл уж 200 дуляров на віно и на весіля.

Фецьо: А я іду до Америкы, там Павло має для мене Проспериту, а не Марину.

Осиф: Я нич ту не розумію, ци зато, же-м пяный, ци и ты, Фецю, не тверезий?

Фецьо: В мене вшытко иде по тверезому. Але Марина повіла, же мя не хоче.

Сусід: Не хоче? Я зараз звідамся єй, ци не хоче.

Фецьо: А Павло мі ту писал о (чытат): “А тепер гев буде Просперита, и можеш ся оженити.” Видите?

Осиф: О тепер уж ся мі видно... Та як так, то иди.

Сусід (подскакує): А де мой гонор? Де моя честь? О, я своє не подарую.

Марина (влітує с виском): Фецю мой золотый, што ты мя лишаш?

Осиф: Выбератся до Америкы.

Марина: Я тя не пущу, я пропаду за тобом.

Фецьо: А ищы-с не пропала? Глядай си счестя...

Марина: Фецю! Згыну, пропаду за тобом!

фецьо: Нич ти не буде, не крич дармо.

Марина: Сусідко дорога, повічте, де и чого он иде?

Марта: Фецю, ты повідал, же она тя не любит, а ту показуєся, же любит, гыне за тобом.

Фецьо: Ага, але най бы я повіл, же єй люблю, то бы сте товды виділи, штобы она отповіла... О веце не закушу.

Сусід: Ту справа не ясна, оказуєся, же котреси з вас цигаиит.

Фецьо: Звідайтеся єй, што она мі повіла.

Сусід: Та што єс му повіла?

Марина: Ци я памятам.

Фецьо: А як ты опамяталася, же я іду до Америкы? Не памятай и о мі... Бывайте здоровы, Марины, Харитины и Євы.

Сусід: Не будеш веце Марисі виділ.

Фецьо: А Марина мене николи.

Марина: Не крич, як єс ищы не прескочыл.

Осиф: Перед тобом нареченыи утіче.

Марина: Позбыли сте ся найкрасшого сына.

Марта: О Фецьо буде мати Просперию. (Фецьо бере свои пакункы).

Марина: Просперию? Йой, яке то брыдь имено (выкривлятся)... Тромтария, Просперия, просперия, тромтария. (До публикы): Жебы я єй дохопила до своих рук, та волося бы-м з ней оскубла.

Фецьо: Мы уж идеме. (Фецьо, Марта и Осиф выходят).

Марина (плаче): Ой Фецюсь, як ты мя здрадил!

Сусід: Тихо, не вырч, кедь єс сама біды наробила. Але мы тото не подаруєме, он мусит тебе взяти.

Марина: Тепер, як он уж поіхал.

Сусід: То нич. Мы зробиме так: наш Петро жые в Америкі в том самом місті, де и их Павло. За тоты двіста дол яров, што-м пожычыл, куплю для тебе шифкарту и зараз тя вышлю до Америкы, и перше будеш там, як Фецъо, и там му дорогу застанеш, и мусит тя взяти.

Марина: Я уж го не спереджу, бо он ма вшытко готово, а я не мам ищы нич.

Сусід: Не смутся, он паробок и може мати всякы затрудніня: то про войско, або незаплаченый податок от паробчыня. Я му того наробю дост, што го будут всяди встримувати. Лем там го мусиш любити и робити так, ажебы тя взял.

Марина: А як Просперия буде моцнійша.

Сусід: Не треба ся єй дати... Но але мусиме спішыти, жебы затля там не оженился. (С поспіхом выходят).

Мера: Чого, мой дорогий Павлюсь, так мучимеся, жытя тратиме надармо? Не ліпше было бы раз отважыти и звязатися нам на вікы?

Павло: Нич нам неє на перешкоді до женячкы, лем тота біда, безроботя. Видиш и сама, неє о чом женитися.

Мера: О бо ты боишся.

Павло: Кто ся чого боит?

Мера: Ты женячкы боишся.

Павло: Но не боюся, лем жду проспериты. Видиш, як я робил, то хотіл єм ся женити, а ты не хотіла. Тепер не робю, грошы, якым мал, пропали, и днеска єм ищы допожычыл, а на днях ищы брат приіде.

Мера: Я отгадую, чом ты женячку откладаш.

Павло: Лем про безроботя.

Мера: А мі так без сон писало, же ты спровадил для себе тоту Марину, Петрову сестру.

Павло: Што ся ти виділо, тото ся и приснило... Та я с крайовом Марином женил бы-м ся?

Мера: Правду гвариш, же с крайовом — з ньом ожениме твого брата, як приіде.

Павло: Жебы-с си так не мышліла, як ся ти снило, то ани сами не будеме ищы женитися, лем их перше пожениме. (Стук в двери. Павло выходит пущати).

Фецьо (Убраный по крайовому): То ты, Павлю?

Павло: Я! то ты, Фецю?

Фецьо: Я! (Витаются и цілуются).

Павло: А як няньо и мама?

Фецьо: Жыют, робят и проідают. (Зауважыл Меру, нажылся и тягне Павла на бок, показує на Меру): То може Просперита?

Павло (не понял, перечыт головом): Ні ...і.

Фецьо: А кто, жена?

Павло: Наречена.

Фецьо: А як єй кликати?

Павло: Мера.

Фецьо (зрозуміл): О Мера, то лем кус инакше, як Марина або Харитина. (До себе). Але ту видно и Марины крас, а Проспериты ищы певно красшы.

Павло (вынимат американске убраня): Тепер ту переберешся по американскы, и так будеме жыти и ждати проспериты. А мы маме ити до міста и гнет вернеме. (Мера и Павло выходят, Фецьо иде до другой комнаты перебратися).

Затята (пукала до двери и вошла): Господин Тарадай дома? (За хвилю никто ся не озыват, но потом входит Фецьо, спішыт застегнути вестку).

Фецьо (до себе): Кто знає, што то за єдна, може сама Просперита? Повім, же дома... (Голосно): Є дома.

Затята: А де-ж он?

Фецьо: Не дома, не дома, але я вас за него можу залагодити.

Затята: Якже вы можете, як вы не Павло?

Фецьо: А вы така, што вас не може никто, кромі Павла, залагодити? Може я, бо я його брат.

Затята: То вы обовязуєтеся залагодити мя?

Фецьо: О є, зараз... чом бы ніт?

Затята(вынимат книжечку): Но то выровнайте за него долгы.

Фецьо: Додгы? (вытріщил на? ню? очы).

Затята: Долгы! (вытріщила на него).

Фецьо: Та його неє домла.

Затята: А пошто обовязували сте ся залагодити мене за него?

Фецьо: А ктож знал, яке вы залагодженя потребуєте?

Павло (до себе): Несчесна маро.

Затята: То ваш брат?

Павло: Брат, днес, приіхал с краю.

Затята: О то тепер одробите мі скоро долгы оба.

Павло: Кедь мы оба не робиме!

Затята: Робите ци не робите, а долг отдайте.

Фецьо (на сторону): Але то вперта, як бы така была и Просперита, то не хочу єй знати.

Павло: Як прийде просперита, то я вам вшытко до цента с процентом отдам.

Фецьо (до себе): Ага, Просперита буде за тебе долгы вертала.

Затята: То я ищы подожду (выходит).

Фецьо: А я настрашылся, бо думал єм, же то Просприта уж пришла... Ци она ту прийде?

Павло: Повинна прийти.

Фецьо: А коли она ту прийде?

Павло: Ждеме єй з дня на день. Кедь бы вернула, то вшыткых долгов бы зме ся позбыли, и грошы бы зме мали дост предост.

Фецьо: А як ты думаш, Павлю, ци мі бы ся з ньом посчестило?

Павло: Як она єст, то каждому при ней счестнлося. Зато каждый єй любит.

Фецьо: И ты єй любиш?

Павло: Ктож бы єй не любил?

Феньо: А як ты єй знаш?

Павло: Бо она перше ту в Амернкі была.

Фецьо: То ты може и жыл з ньом?

Павло: Розумієся, добри ся зньом жыло.

Фецьо: Але як тепер верне, то мусиш мі выбачыти, бо оба любити єй не можеме.

Павло: А то чом? Я мам таке право с ней корыстати, як и ты, розумієш?

Фецьо: Та як то може быти? Ты з ньом женатый?

Павло: Женатый, неженатый и ани ты ани никто мі не зопре, жебы я з ней ниякой корысти не мал.

Фецьо (в гніві): О так не може быти. Як раз ты мі єй обіцял, мусиш ся єй одречи.

Павло: Коли я ти обіцял?

Фецьо: Уж єс забыл? В писмі писал єс, же ту буде Просперита и же я, не ты, можуся оженити.

Павло: О є, вера я забыл, я тобі єй обіцял. (До себе): Аж тепер мі ясно, чого такы неясны річы вывідувался.

Мера: А што ту за несчестя и крик?

Павло: О ничого, кус так за остро розбесідували зме ся о старом краю.

Мера: А я мысліла, же сте може голодны або с біды ся вам дашто стало. Не старайтеся, просперита верне, и будете вы мати грошы и мы и долгы повертаме.

Фецьо: И поженитися пожениме, буде весіля наше, буде и ваше.

Павло: То ты повідаш, же зараз хочеш женитися, як просперита верне?

Фецьо: А я знам, коли она верне?

Павло: Днес, заран, а може и до смерти не дождемеся єй (шепче штоси Мери).

Фецьо: Є так, а чом єс не написал до краю, та ци я бы не оженился там с Марином, а плакала за мном, аж ся горы розлігали.

Мера (смієся): Плакала за тобом?

Павло: А ты єй не хотіл лем проспериту?

Фецьо: Та лем про тебе. Обіцял єс мі єй, а тепер ани не повіш мі, де она єст, ани коли ся верне.

Павло: Та я ти, небоже, не повім, де она єст, бо сам не знам. Але я ту мам сусіда, тыж з нашого села, што стоит в Лемко-Союзі, в такой организации, и он ту прийде и ти объяснит. Объяснит ти вшытко, де она єст, и коли може вернути. Почекай я зараз ся верну. (Павло и Мера выходят).

Фецьо: Чогоси посмішкуюся... Думают, же обіцянка, Ганка — глупому радость. Обіцял єс, давай ци то в брата ци сусіда, де бы не было. Просперита мусит быти, хоц бы-с конал, а кедь будеі того варта, то хоц без огень, без море, а достати мушу, а ворог най ся мі на дорозі не показує, бо поплаче над своима косточками... Але выйду кус видіти Америку, закля вернеся брат (Выходит).

Павло: Он так мой лист понял, же просперита то така дівка до женячкы, а як ся сам признал, Марина за ним плакала. Тепер я так роздумал, же треба их поженити.

Петро: Та мусиме якоси так зробити, бо мой няньо сестру за тоты грошы выслал, што на віно пожычыл, и повідала, же Фецьо єй любил.

Павло: Адже ты мусиш го научыти, што то таке просперита, де она єст, и коли ся верне, бо он тото хоче знати.

Петро: Та знаш, як зробиме? Марина иде ту за нами, и мы сховаме єй в другой комнаті. Я буду ту окресувал Феця, а ты там Марину. Марині не мож нияку дівку показати перед том науком, бо бы и очы выдерла, а Фецьови не мож Марину показати, бо бы втюк. А як таку школу препровадиме, товды их єдно другому представиме.

Павло: Та так буде найліпше.

Марина (зобрана по американскы): Што вы мі хотіли повісти?

Павло: Ци ты знаш мого брата Феця?

Марина: Ой знам го знам, але не знам, де он тепер єст.

Павло: А ци ты го любиш?

Марина: Любила-м го и люблю, але он мя барз окламал.

Петро: Та на другий раз уважай, жебььс так не зробила, як в старом краю, бо як так зробиш, то николи ся «е отдаш, бо ту дівок дост. А тепер идий до той комнаты, мусиш тепер отпокутувати ту вшытко (высылат єй до бочных дверей).

Павло (показує сусіда): Тот чловек знає вшытко о твойой проспериті, а што не поймеш, звідуйся и звідуй. Вы ищы може дакус памятатеся, але то нич. (Петро показує му, жебы выходил, Павел выходит).

Фецьо: Вы знате тоту проспериту?

Петро: Знам, а тобі на што? Може женитися?

Фецьо: Може и оженити бы ся не зашкодило... Надходит зима, та жебым не премерз... А гнет она буде ту?

Петро: Ци гнет буде, то тота штука от тебе буде залежати. Ци-с хлоп сильной волі, ци моцный и ци будеш єй знал достати.

Фецьо (закачує рукавы, стискат пясти, вымахуєся): А выстарчыт мене єдного?

Петро: Го ... го, лем чекай, бо ты ищы єй не знаш и не знаш, ци за ню вартат боротися. И силы треба, бо тоты ворогы, што єй забрали, барз моцны.

Фецьо: А чорты бы их забрали, то гунцмуты, на них може дручка треба.

Петро: Адже найперше треба силы... Ты здоров, Фецю?

Фецьо: Здоров, и сильный, як бук!

Петро: Але твойой силы и так мало, треба знати боротися всім разом.

Фецьо: Та деж бы? Выстарчыт дост мене и вас двох.

Петро: Но, не выстарчыт. Вшыткы мусят тото знати, а жтобы знали, мусят учытися.

Фецьо: Учытися?

Петро: Боишся може наукы? Та не зробиш нич, проспериту не достанеме, и до смерти не оженишся.

Фецьо: Та уж буду учытися, хоц бы и як тяжко, лем ци-м? уж не застарый?

Петро: Учытися николи не поздно, дост часу для тебе.

Фецьо: А як ся научу, выстарчыт мя самого?

Петро: Но ніт! Тоты, што будут знати тилько, як ты, их не треба просити ани им платити, они все готовы тобі помочы, а тых, котры слабшы, мусиш сам учыти, и аж так можеме сміло выбороти проспериту для тебе и всіх нас.

Фецьо: Ато ищы и вы не женатый?

Петро: Не женатый. И вшыткы, котры зме не женаты, а стары, то лем зато, же ніт проспериты, и зато боремеся за ню.

Фецьо: И вшыткы, котры будут боротися за ню, будут з ньом хотіти жыти?

Петро: Вшыткы.

Фецьо: Но я вам повім, же тот світ Америка попсутый. Барз попсутый, як за єдном Проспернтом вшытко американске хлопство жде.

Петро: Лем ся, Фецю, не горяч, як будеш ся учыти, то ся ти вшытко выяснит.

Фецьо: А сколько тых паробков так стоит за ню?

Петро: Вшыткы паробкы на світі, и не лем паробкы, але и женаты.

Фецьо: Аж и женаты? Господи боже, та я ищы о такой не чул, то мусит крас быти!

Петро: А бабы с просперитом найвеце хотят жыти.

Фецьо: Йой ратуйте, та то што тота проспермта: хлоп ци баба?

Петро: Ани хлоп ани баба, просперита то проспернта и конец.

Фецьо: Ей бо то чудно мусит тото выглядати. А в чом же оно ходит: ци в ногавках ци в сподници?

Петро: Не знам, лем знам, же як єй ніт, то жены ходят в подертых сподницях, а хлопи часом без ногавок.

Фецьо: А што она іст?

Петро: Она сама не іст нич, але як она єст, то вшыткы сут сыты.

Фецьо: Але бо то потвора тота просперита, я ани не знал... То вшыткы люде ждут на ню?..

Петро: Каждый кого лем ся звідаш.

Фецьо: А знают они уж боротися за ню?

Петро: Того я не знам, але котры даяку кривду на собі отчувают, то лем з браку проспериты, и вшыткы, што неженаты, то лем про проспериту.

Фецьо (задумуєся): Я хоц добри ищы не знам, але я бы им дал добру раду, як они бы могли достати проспериту, так на лекший способ...

Петро: Та як зас?

Фецьо: Як? Най найперше поженятся и с женами будут мати вдвоє веце силы до борбы за проспериту.

Петро: Видиш, як ты бы другых учыл, та тобі самому найперше тото треба зробити, и дати им примір, жебы не ждали проспериты, лем женилися, бо можут повмерати неженатыма, и товды, як буде?

Фецьо: Та кобы ту была Марися, то бы-м ся оженил, хоц бы им на жаль.

Петро: Видиш, жес пришол на своє! Мы постарамеся Тобі о Марину, а за проспериту, што ти брат обіцял, треба боротися.

Фецьо: Але перше треба мі быти женатым... Што?..

Петро: А ту єст твоя добрана пара. (стукат до дверей).

(Петро и Павло сміются, Марина с Фецьом смотрят на себе боком перестрашены)

Петро: Тепер уж не можете ани Фецьо Марину ани Марина Феця лишити, бо не здобудете проспериту. Павлю, иди зараз заордеруй пива и справиме весіля.

Фецьо: Го! го! Перед вшыткым ищы я не знам по американскы женитися, мусите перше котрысий с вас дати мі примір.

Павло: Не зла рада тыж, але я мам в Затятой долг и женитися не годен.

Петро: Та зробиме круглый обмін: Фецьо возме Марину, ты Павлю Меру, а я Затяту и оправиме трояке весіля за єдным замахом, и з долгами в нас не буде клопоту... Згода?

Всі: Згода! Най буде трояке весіля... Наш фронт зміцніє.

Фецьо: Найбарже бойова в нас буде Затята.

Петро: Но то ты иди за пивом, а я піду по Меру и по Затяту. (Павло и Петро выходят).

Фецьо: То ты, Марись?

Марина: Я, а то ты, Фецю?

Фецьо: Я.

Марина: Даруй мі, Фецю, же я тя проклинала, бо я не знала, што то просперита, и я думала, же ты мя з ньом здрадил. А ты о такой дівчыні проспериті не думал ани, правда?

Фецьо: Є, я ищы в краю знал, же просперита то не дівка. А ты на проспериту тепер не зла?

Марина: Фецю, за проспериту будеме боротися обоє.

Фецьо: Лем перше поженимеся. Але ци мя будеш тепер любити?

Марина: Буду, хоц бы лем обоє на світі остали.

Фецьо: То на знак новой згоды в любви тя поцілую.

Марина: И я тебе тыж. (Падают в обоймы).

Павло (вносит на плечах бочечку): Тепер познайомтеся

Петро (представлят приведеных): Ци годитеся на то вшыткы, жебы зробити трояке весіля? Най двигне руку догоры, кто годится.

Всі: Годимеся, годиме! (Двигают рукы).

Фецьо: А ци вшыткы будеме боротися за проспериту для мене, для вас и для нашых дітей?

Всі (поднимают пясти): Будеме боротися єдным фронтом!