Народны Звычаі Зимового Періоду — Йосиф Вархол

Зимовый цикл календарных сьвят ся одзначав цілом вязанком обрядів, вірувань і магічных дій, якы были скеруваны передовшыткым на подальшый розвиток господарства, зображыня усьпіху будущого урожаю, здоровля і щестя вшыткых членів родины протягом цілого року.

В дни зимового сонцестояня (найкоротшы дни), коли юж закінчены вшыткы сельскогосподарскы роботы, в каждом селі устроювалися традицыйны зимови вечерниці («вечіркы», вечерны зібраня русинской молодежы). На «вечірках» ся навязували близкы знайомства медже окремима дівчатисками і парібками, якы дост часто ся закінчували весільом. На вечіркы дівчатиска ся сходили в «кудельній хыжі» в звычайны дни, где пряли, шыли, а посьлі приходу парібків устроювалися ріжны гры, найрізноманітнійшы витівкы і жарты, сьпівалися сьпіванкы:


«Ой, пряду тай пряду,
Тай до лады кладу.
Кедь коло ней зайду,
Та порожню найду».

(село Велика Поляна)

Великым зимовым сьвятом для сельской молодежы было Андрия, напередодні якого устроювалися андриівскы вечіркы. Якраз з тим дньом повязана велика кількіст повірів і магічных дій, якы были скеруваны на одгадуваня, ворожбу будущого чловека. Вечером, напередодні Андрия, дівчатиска ся сходят до «кудельной хыжы» на андриівскы вечіркы, где ся выконували ріжны ворожыня.

Найвеце пошыреным андриівскым звычайом было варіня перогів. Пшеницю, з якой готували перогы, мололи в «зупах» (молотя на ручном млинці в зворотном керунку). До каждого перога (а іх кажда дівчына готувала непарну кількіст) дівчатиско поклало кавалец паперу з іменем того цы другого парібка. Першый періг, што выплив при варіню на поверхню, выберала, чытаючы імя «будучого жениха». Пошыреным было тіж сіяня коноплів або лену і одливаня олова цы воску. Так, наприклад, наколо студні (надворі або в дроварні) дівчата высівали коноплю або лен, пригваряючы при том:


«Андрию, Андрию,
Конопелькы сію,
Дай мі, боже, знати,
3 кым іх буду брати.»

(село Смульник)

Посіяний в такый спосіб лен або коноплі «боронували» хлопскыма ногавками. Гев треба спомнути, што сны на Андрия ся уважали віщыма: згадуваны ногавкы дівчатиска, идучы спати, клали собі під голову. Котрый парубок зявився ій уві сні, за того она выйде замуж.

Штобы ся довідати дашто про будучніст, дівчатиска на Андрия ворожыли тіж з оловом: розтоплювали його і одливали через ключове ушко в воду. Розтоплене олово в воді доставало вид ружных фігур. Так, наприклад, якшто одлиток нагадував вінец — дівчына незадовго выйде замуж, буде весілля; фляшка — муж буде пияком і т. д. Дія зас ся проводила словесном формулом:


«Андрию, Андрию,
Олово на тебе лію.
Дай ся мі дознати,
Кого буду мати»

(село Смульник)

Пошыреным явліньом на Андрия было і рахуваня коликів в плоті. Рахували од едного до девяти. На девятом колику остановлювалися і по його выгляду намагалися вгадати рисы будучого мужа: рівный, горбатий цы крывый. В другых місцевостях «дівкы в плоті рахували до девят» і промовляли:


«Кіл, кілиця, цы я буду того
року молодиця».

Кед вышло девятый на «кіл», та «ся не выдаст» (село Олька). Барз пошыреным было тыж краденя дров, якы дівчатиска зносили до «кудельной хыжы» і рахували. Коли вышло парне чысло, то выйде замуж, а в протилежном выпадку буде іщы дівувати.

На Спиші дівчатиска на Андрия трясли з новым плотом і при том шептали:


«Трясу тя, плотику, трясу,
Абы ся мі голос озывав,
Одкаль буду мати хлопа».

(3 котрой стороны забрехав пес, одталь приде жених)

На Снинщыні дівчата ишли селом, кыдаючы кукурудзу в вікна, где жыв парубок. То быв нибы заклик до женитьбы. В Тополю дівчатиска кыдали кукурудзу підряд в вшыткы вікна на селі, прислухаючыся што ім з хыжы одозве. Якшто з хыжы крікнули: «Оддавайся, оддавай!», то дівчына ся оженит, а коли крікнули: «Копыль ся, копыль!», то дівчына стане покрытком і т. д.

Різдво, Новый рік і Водохрещі (другый сьвятый вечір) — найосновнішы сьвята зимового періоду. Згадуваны календарны сьвята, як юж ся одзначало, были насичены вельком кількосьтьом звичаів, обрядів і магічных дій, якы повинни были выконувати правіже ті самы функціі: оберігати господарство і членів родины од впливу злих сил, забезпечыти усьпіх будучого урожаю, достаток і здоровля вшыткых членів родини на протязі цілого року.

В день сьвятого вечера, напередодни Різдва, на каждій газдівці ся проводили серйозны підготовчы роботы: прибирали в хыжы, на подвірю і взагалі на газдівці, заготовляли корм для худобы на вшыткы сьвятковы дни.

Перед сьвятим вечером, нагодувавшы худобу, быв звычай, што вся родина ишла мытися «на потік до прорубы». Вірилося, што вода в той день мае очыщувальну і лікувальну силу. Вмываючыся, пригваряли:


«Водичко, водичко,
Омиваш ты пісок і каміня,
І вшытко створіня,
Омый ты мене» (сьлідувало імя вмываючого)

(село Бехерів)

Мытися на потік «до прорубы» в тот ден в деякых селах ишли босоніж, ходили босима ногами по воді, штобы были здоровы, «як тота быстра вода, жебы ся ім ногы не оберали». В селі Шашова, «где найбарже зимна вода віжыт, там ся мыти ишли, жебы такый был сьвіжый, хытрый през рік, як тота вода на потоку».

В Порачу на Спишу вірили, што коли в тот ден вмытися в поточній воді, то «блыбхы не будут в хаті».

Газдині ишли на потік ся мыти з дійником, «жебы ся коровы добрі доїлы». В Ольці Гуменского округу жены скакали босоніж до потічка. Газда ся зьвідував: «Где стоіш?» «По коліна в молоці, по пояс в сырі, а по шыю в маслі»,— одповідала жена.

Ті діі мали забезпечыти на господарстві достатню кількіст молока, масла, сыру, сметаны.

На Снинщыні было в звычці трираз скочыти босима ногами г воду. Уважалося, што той, кто трираз помые ногы в потічній воді, у того они будут протягом цілого року здоровы.

В селі Литманова на Старолюбовнянщыні побытуе повіря, што вода в річці під час першого дзвоніня в церковни дзвоны набыват чудодійной силы. Їй приписували лікувальны властивости. Люде похылого віку (нерідко і молоды), постигнуты якысом хворотом, скакали »до прорубы».

В селі Бехерів, «як ся ишло з потока, то до гамбы наберали піску, жебы іх не боліли зубы. Тот пісок в гамбі принесли а до хыжы. Давало ся го на стіл під порток, жебы тівко зерна было і таке чысте, як пісок». В Вышній Полянці, «як ся помыли, брали з воды чым векше каміня, жебы ся пінязі тримали газдівства. Чым векшый камінь — векшы пінязі».

Кажда газдыня на сьвятый вечір готувала значну кількіст обрядовых страв: сім, девят або дванадцет. Богатый сьвятковый стіл символізував добробыт і мав забезпечыти богатство і достаток родины на цілый рік. Быв то передовсім обрядовый хліб, мед, чеснок, губова мачанка, перогы, голубці, бандуры, капуста, бобалькы, татарчана каша, колочена фасоля, фучкы і т. п. Сьвятовечерны стравы, якы ся спожывали, мали символічне значыня. Так, наприклад, необхідным і обовязковым продуктом на сьвятовечерном столі были чеснок і мед. Вечерю почынали з чесноку. Його наділяли особливима властивосьтями, якы мают здатніст охоронити чловека од хворот: «Чеснок ся іло перше, бо чеснок — то охорона од вшелякой хвороты». З том летом люде в той ден «собі чухали жылы на руках чесноком, жебы были здравы» (Микулашова).

В селі Порач Списконововеского округу каждый з членів родины повинен быв зісти зубок чесноку, «жебы не смерділо з уст през ціле літо, ай зубы жебы не боліли». На Бардійівщыні, як і на переважній територіі Всхідньой Словаціі, где жыют руснакы, чесноком потирали рукы, робили і стары, і молоды хрестикы собі на челі і на руках, жебы здравы были, як чеснок». В районі Старинской долины чеснок ужывали, штобы были такы жывы і здоровы, як чеснок. В даном районі шыроко побытувала віра в то, што коли почынати передріздвяну вечерю з чесноку, то не буде блых в хаті.

Обрядовима сьвятовечірнима стравами обовязково ся ділили з худобом. Газда напередодні сьвятого вечера годував худобу спеціальным обрядовым хлібом («крачун», «боцманка», «полазник» і т. п.) і чесноком, якый мав оберігати худобу од вшелеякой напасти і «нечыстых сил».

Розпространеный быв і звычай напередодні сьвятого вечера змащувати медом тівко кусків хліба, ківко худобы было на господарстві, і в стайні давали худобі «хліб, помащеный з медом, жебы ся худоба медже собом любила, жебы была добра цілый рік, як хліб з медом» (Звала).

Сьвятовечерній мед шыроко ся выкорыстовував в дівочых ворожінях, где магічны діі были скеруваны на привабленя дівчыном парібка. Перше ніж приступити до сьвятковой вечері, мати медом робила хрестикы на челі («чело медила дівкам»). Дія ся супроводжувала словныма формулами:

«Жебы тя так рады парібці виділи, як мед» (Нижня Полянка); «жебы за тобом так рады хлопці ишли, як за медом» (Нижня Полянка); «Жебы тя так парібці рады мали, як мед» (Біловежа).

Якшто в ден сьвятого вечера родину, где была дівчына «на выдай» одвидів паробок, якый быв до вподобы дівчыні, она натерала рукы медом і виталася з ним «жебы він так на ню прилип, як тот мед» (Старина).

Особливо велика сила ся приписувала медови, який, налившы в фляшку, ставили в середину обрядового хліба «крачуна» під час його випіканя. Вірили, што коли дівчына з такым медом «потре гамбы і поцілуе парібка — выйде за нього замуж» (Рускый Грабовец).

Неабыяка роля в обряді сьвятого вечера ся приписувала залізу. Так, наприклад, в Зброю «Пуд стул давали із плуга желізо і топур, жебы ся не імала хворота родины». В Руском «пуд стул давали желізо з плуга. Стул обязували ланцом, а ланц замкнули, а так склали желізо. Як ішли та на ланці тримали босы ногы, жебы ногы були муцні. Ланц быв опасаный, а колодком замкнутый, жебы людьом языкы замкли од них». В Кечківцях «ланц під стіл давали, жебы ся так вшытко тримало ведно цілый рік, як тепер ланц під столом».

Цікавым звычаем різдвяно-новорічной обрядовости е полазник (звичай першого одвидувача). В основі того звичая лежыт народне віруваня о особливых днях, якы мали вызначати щасливу або нещасливу долю цілого року за допомогом ріжных прикмет, крім того, і першого одвидувача—полазника, якый вранці першый гвойде до хыжы. За повірйом од нього залежыт пришвіст на тій цы другій газдівці, в того цы другого газды. Зато полазник быв щасливый (добрый, «серенчливый») і нещасливый («недобрый»).

Добрым, щасливым полазником в тоты дни быв мужчына або хлопец. «Як хлоп пришов полазник, то ся куркы будут добрі нести, коровы доіты, буде вельо масла, сыра, добрі ся буде вести цалый рік» — такто уважали, што такый полазник принесе родині і газдівці щесьтя на цілый рік. Та найщасливійшыма уважали полазників малых хлопців. Такого полазника в хыжы угощали, обдаровували оріхами, ябками і ріжныма ласощами. Добрим полазником уважали першого одвидувача з нижнього кінця села («здолы« — піде горі газдівство, газда буде богатый). Полазник з вышнього кінця села («згоры» — погана прикмета, «піде долов газдівство»).

Поганым, злым полазником была жена. Уважалося, што жены приносят нещесьчя і зато одвидины родичів, знайомых і т. п. в тоты дни ся забороняли.

Каждый жычыв одвидин доброго полазника і зато частым быв выраз: «Кобы лем щасливый быв полазник».

Неодемном часьтьом різдвяно-новорочных сьвят сут колядкы і вінчівкы, якы были сповнены віры в ліпшу пришвіст, щырого народного гумору, жытерадосьтю. Колядкы выконували ся групом колядників в окремых хыжах. В залежности од того, кому они ся адресували, розружняме колядкы газдови, газдині, парібкови цы дівчатиску. Вінчівки (віршованы) — жычыня щесьтя і здоровля вшыткым членам родины, пожеланя добробыту і розквіту газдівства. Выконувалися они окремима особами, індивідуально. Наприклад:


«Ой, газдо, газдо, ставайте горі,
Велика радіст на вашім дворі,
Шыткы овечкы ся покотили,
Шыткы ягнята поприносили.
Лем тота една мала баранка,
Офіруйте го про Езулятка.
На вашій грушці кувик кувикат,
Наливай газдо до погарика.
На вашім столі літер вина,
Вашій невісті на рукы сына.
На вашім столі добра палінка,
Вашому сынови шувна фраірка.
А в загороді червена ружа,
Вашій Мариці шувного мужа.
На вашім дворі ест міх пінязи,
А старый газда коло них лежыт».

Різдвяно-новорічны сьвята были і осталися в народі як сьвята радости, родинного щесьтя, щырости, одвертости, як сьвята миру і спокою, коли за родинным столом ся сходят близкы собі люде, штобы в спокою і злагоді побажати еден другому здоровля і людского щесьтя — одвічны прагненя каждого чловека.


ЙОСИФ ВАРХОЛ,
научный працівник Музея украінской культуры в Свиднику,
ЧССР, Пряшівщына



[BACK]