![]() На краю німецкого шоссе сиділи, чекаючи попутной машины, два солдаты: уж старший в роках ефрейтор-артиллерист и дуже молоденький рядовый-піхотинец, який здавался, завдяки свому маленькому росту и великой над міру шапкі, цілком мальчиком. — Не видно машины, — рюк ефрейтор, усатый и солидный. — Тобі также в Мариенгоф, служба? — Туды! — отповіл піхотицец звонкым тенорком. Артиллерист отвернул полу плаща, достал с кишені ватных штанов скоряный дуганчак, моцный, великий, солидный — подобный до свого газды, — помалы розвязал и, порывши в дуганчаку пальцами, засмучено вздыхнул: — Ани порошка — скаж малый, у тебе буде закурити? — Махорочка, товариш ефрейтор. — Давай!. . . Піхотинец вынял свой дуганчак, парадный як дівча, што иде на вечиркы. Он был с ружовой сатины, а вышитый синими пацурочками. — Фу-ты, ну-ты, яка красота! — рюк артиллерист, беручи красоту-дуганчак. — Яка-ж королева тобі таку красоту подарувала? — Сестричка подарувала. Єй робота!. . . — Искусница, видно. А ты сам откаль? — Орловскы мы! Из-под Карачева. Слыхали?. .. — Слыхал. А я — Калининской области. Вот пришол німцу отповідну визиту зробити. . . Зо свойом самоходном гостином!. . . Твои цілы? — Отец, мати — цілы. А сестричку німцы зо собом погнали. — Тоту искусницу? — Погнали! — печально повторил піхотинец. — В сорок другом они єй взяли. Піхотинец засмутился и почал уважно позерати на свои заболочены боганчы. — Пропала она там, у проклятых! — додал он шептом и отвернулся. — Почкай-ле! Чом пропала? — горячо рюк артиллерист. — Их тепер тысячами освобождают. Виділ — идут по дорогам? Вот, може, и искусница твоя также. . . крачат дагде, співат “Катюшу”. . . — Ніт! Пропала! — переконано рюк піхотинец. — Другы, може, и не пропали, а наша — пропала! . . . — И чом же конче пропала, деревяна голово? — Тиха она выкараяася дуже! — рюк піхотинец. На всьо молчала, та молчала. Котры смілійшы — тоты, знаш, сохраняются, а наша. . . (он махнул руком) заклювали єй. Факт!. . . — То, розумієся, так! — притакнул артиллерист. — Дакотру жену чорты до себе до пекла приведут, — она и там не стратится, почне им хвосты крутити. . . Лем ты дармо предчасом горюєш. Вот я тобі росповім пригоду. . . Посувалася наша батарея также так, по шоссе. И нараз слышиме — пісня. Наша, русска! Смотриме — зо-за скруту выходят дві женщины: одна в роках, друга — совсім дівчатко. Обі босы, а ніде морозно было. У старшой в рукі червена самодільна фана, а на плечах — вилы. А дівча веде на мотузі здоровенного німца в зеленом калапі с когутім пером. Німец иде молчкы, смотрит собі под но гы, рукы у него связаны назаді. “Стой! Кто вы такы?” Женщины — ку нам. Росповідают, як было: ту недалеко они працували у німецкого пана — вот у того, с когутім пером, — и был тот німец такий ирод, што ни в сказкі сказати, ни пером написати. А коли услышал — Красна Армия иде, хотіл дати ногам знати, а они му не дали удрати. Його економ хотіл их из автомата всіх перестріляти, а они го вилами на смерть забили, ирода повязали, а фрау иродову заперли зо свинями, до кутца. Вот як роспорядилися! . . „ “Мы, гварят, хочеме, штобы нашого панакровопийцу народным судом судили, будеме свідчити”. “Молодцы, — бабочкы! А кто-ж у вас за командира был в той битві?” Старша показує на молоду, гварит: “Маруся у нас командир.” А Маруся тота — ну, совсім дівчатко. — Сестричку мою Дуняшком звали! — вздыхнувши, рюк піхотинец. — Та-а-ак!. . . И так она нам всім сподабалася, тота Маруся, командир их босоногий! Така бойка, речиста. Всьо нам про Германию дуже интересно объяснила. Німцу на мотузі у ней ся зоцло, засучил ногами, а она на него, як на коня: “Тпр-ру. . . Не скач!” Мы мало зо сміху не померли. . . Капитан им свою машину дал, сам на пушку пересіл, проводника дал и сказал, куды німца треба отвезти. Маруся мі на прощанье фотокарточку свою подарувала. “Нате, гварит, дяденька, на память, як вы єст первый совітский воин, котрого я на волі встрітила. . .” Артиллерист так само повольно достал с кишени бумажник, такий сам объємистый, як и дуганчак, вынял с него фотографичну карточку и подал піхотнцу. Піхотинец взял карточку, взглянул и нараз вскочил, замахал руками, закричал: — Она!. . . Дуняша!. . . — Дуняша? Як же то так? И направду, здаєся, Дуняшка. Ту я маленько спутал. Піхотинец незграбно обнял усача артиллериста и, всхлипнувши, поцідувал го в рыжы, доткнены сивизном, усы. — Ну вот, видиш! — усміхаючись рюк артиллерист. — А ты заладил: пропала и пропала, тиха и беспомочна. Добри мі — тида! — Присямбогу, товариш ефрейтор, дома тиха была — воды не замутит. — Так, то дома, голово деревяна — россудно сказал ефрейтор, — а в неволі совсім друга музыка выходит. Она же у тебе русска, тота Маруся? — Дуняша. . . — Ну всьо ровно. Потом она ище орловска, а про вас, про орловскых давно знают: орловскы — головы проломлены. Тото — два. А ище ты уваж, што она майже три рокы у них на невольничой роботі провела. А за три німецкы рокы голуб, и тот в льва обернеся. . . Смот, машина наша іде!. . . Ефрейтор поправил мішок и пошол на середину шоссе остановляти попутну машину. . .
ЛЕОНИД ЛЕНЧ.
![]() |