Мотя, незачесана, невмыта, стояла коло окна и смутно смотріла на улицу. Дуся ничком лежала на постели. За окном росположился Краснодон. Родный и чужий. Стукаючи чоботми, прошло двоє німцов. Розмавляли, сміялися. Мотю проникло. Она отошла от окна и легла на постіль обок молодшой сестры.

— Мотю, — прошептала Дуся крозь злезы, — што нам діяти?

Мотя молчала. Она не знала, што робити.

Они не пошли днеска на биржу працы. Они сховали позвы и не пошли. И, нероздіваючись, пролежали цілый день и цілу ноч, вздрогуючи от каждого шороху. Старший брат-инвалид ходил, кульгаючи, с кута в кут и курил. . .

Наступного дня за сестрами пришол полицай. Он выдрылил дівчат на улицу. Сестры шли в літушних шатах, простоволосы.

— Не плач, Дусю, не понижай себе перед німцом, — горько прошептала Мотя, — тепер однако всьому конец. . .

Вечером того самого дня их погнали на станцию Довжанску, што за 30 километров от міста. Они шли не сами. Пятсот их ровесниц шли ку станции.

— Шнель, шнель! — выкрикували конвоєры.

Шли молчкы. И молчкы зашли в товарны вагоны, сіли на подлогу, скаменіли. И лем коли німецкы солдаты почали засувати двери вагонов и нараз згасла одна, потом друга звізда на украинском небі, они всі враз схопилися на ногы.

— Прощай Краснодон!

— Прощайте! — кричали они, ковтаючи родне повітря, и ловлячи го пригорщами, и плачучи, и падаючи на коліна.

— Прощай Украйно. . .

— Прощай, тату. . .

Двери зачинилися, и вагоны, здрогуючи, повезли вперед.

. . . На якой-си станции поізд остановился. Німец отчинил двери и пошол, замкнувши их за собом. За даякий час он принюс ідло: роздал дівчатам по три ложкы смердячого, сплісьнілого сыра и по тоненькой скибочкі хліба. Никто не доткнулся до того. Дівчата лежали на брудной, липкой подлогі, зажмуривши очи, без руху. Мотя также зажмурила очи. Байдужность оповила єй душу. Жити не хотілося.

— Дівчата! — сказала высока чорнява дівчина, — заспівайме украинску пісню. . . Заспівайме, нароком заспівайме, най они задусятся от злости! — Чорнява дівчина с посмішком позирнула на німца и заспівала.

Дівчата, стрепенувшись, подхопили пісню. Ридны укранскы слова додали им силы. Заблисли згаслы очи.

А молодость не вернется,

Не вернеться она. . . — співали дівчата чистыми, высокыми голосами. Співали долго, много, жадно. Переспівали всі пісни, якы знали и любили. Німец молчал. Коли чорнява дівчина завела “Синий платочек”, он вынял с кишені устну гармошку и усміхнулся.

— Ошень приятный песня, — похвально сказал он и, примжуруючи очи, почал пригравати.

— Нема тобі ничого! — крикнула чорнява дівчина, урвала пісню и заспівала нараз “Интернационал”. Німец с цілого розмаху ударил чорняву дівчину. Она упала. Пісни замолили.

В місті Дахау невольниц высадили, вишикували и повели в лазню. Той лазни николи не забуде Мотя. Дівчат поставили в чергу и почали мазати им головы ідком рідином, заливаючи голову, щекы, очи. Они стогнали, корчилися от болю.

— Што вы робите? — кричали они. — Выідат очи!

Фурии в клітчастых фартухах старалися нароком задати им болю: они щипали дівчат, грубо тягли их за косы, впивалися ногтями в их каркы. . . Нюся Шмигаль роспустила свои роскошны долгы косы, блискучы, пышны, темны, як літня украинска ноч; они вкрыли ціле єй тіло. Німкиня глумливо посміхнулася, очисна єй блимнули, и она цілком оголила Нюсю. Нюся плакала от зневагы. Німкині ляскали себе долонями по стегнах и реготали. Они вывели с чергы всіх дівчат с красивыми косами и поголили их. Дакотрым они, с лютым усміхом, выстрігали макивку.

— Туалет законченый, — сказали они, выдрылюючи дівчат.

Одну дівчину подруга вывели под рукы — німкині заляли єй ідком рідином очи.

Привезли их в Мюнхен.

На улиці стіном стояли німцы, німкині, тикали пальцами, кричали:

— Рус!

Який-си фашистский выродок, стоячи на тротуарі, зо сміхом, бил дівчат по ногах кыйом.

— Мотю. . . Што то?. . . Як они сміют?! — шептала Дуся, курчово хапаючи сестру за руку. — Мотю, помреме мы ту.

Што могла сказати єй Мотя? Єй самой ледво минуло двадцет весен. . . Она сама стратилася. Она лем скривила спеклы губы. Єй била зима: она застудилася в дорозі.

В Мюнхені послі медичного огляду сестер розлучили. Дусю повели гдеси, а Мотю, што захворіла, повезли знов в Дахау и шпурнули в “табор хворых”.

То был темный барак, обведеный кольчастым дротом. Двоповерховы голы прича. Бруд, смрад, воши. На причах лежали вымучены люде, хворы на запаление легкых, брюшный тиф, коросту, всі вкупі. . . Кто-си стогнал. Кто-си бредил. Мотя легла на дошкы.

До ней подошла білява дівчина роков сімнадцет, сіла обок и горячо зашептала на ухо:

— Одомкний двери, братик згорит, печ там, сам он, а мі не мож, одомкний. . .

— Што, што? — звідувала Мотя, настрашена великыми блищачыми очами дівчины.

Дівчина зареготала и ударила Мотю в лице. Мотя вскрикнула и схопилася с прича.

— Не бойтеся. . . Она давно така, — послышался смутный голос сусідкы. — Я єй успокою.

Сусідка злізла с прича, обняла біляву дівчину и почала гладити єй по голові, як маленьку, приповідуючи:

— Галюсю, Галюсю, Галюсю, доню моя . . .

Божевольна утихла, жалобно усміхаючись.

— Ту многы збожеволіли. Повезли их гдеси. А, може, поубивали. . . — сказала сусідка. — Вы откаль дівчино?

— С Краснодона, с Украины.

— И я с Украины, — зрадувалася сусідка, — краянка, выходит. Вы працували, ци училися?

— Продавцом я в торговлі была, — отповіла Мотя.

— Вы коли з Радянского Союза? Червона Армия як там? Где нашы тепер? — она закрыла долонями лице. Худенькы єй плечы затряслися. — Я знаю, треба триматися. . . Я вірю, знаю — придут нашы. Лем помру я ту, мі легкы отбили. . . А вы. . . люба, втікайте! За всяку ціну втікайте! Другы втікают, у нас дві дівчины втекли. . .

В таборі Дахау Мотя тяжко захворіла: на лице высыпали болячкы, пекло в грудях, мучил сухий кашель. Яко-си Стало єй нестерпно смутно, она вышла на двор и, як бы во сні або сліпа, протягнувши вперед себе рукы, пошла ку выходу. . . Надзорца долго бил єй нагайком. Она добу лежала без памяти. Ціле тіло было покрыте кровавыми знаками, кофточка присохла до спины.

. . . А поздно вечером Мотю и ище пару дівчат повезли в Брест. Там табор поміщался в великом мокром гаражі. Мокра цементова подлога. . . Выбиты окна, бруд, холод, блощицы и воши; ниякой подстелкы. . . Ту Мотя промучилася полтора місяца. На єй очах умерали от голоду, хороб и побойов люде. За день умерало и по пятнадцет-двадцет людей. Яко-си Мотя пошла на сторону и натрафила на трупа дівчины, што плавал в величезной калужі.

Рукы и ногы у Моті попухли. Єй здавалося, што она божеволіє, што она помре так само, як помер тыма днями чоловік з их табору.

То было так. Выпал первый сніг. Заискрилося солнце. . . Сніг был білый, свіжий. И нараз тот чоловік выбіг надвор, почал ловити сніг, глотати го, притискати до уст, до очей чисты сніжинкы. А потом упал на землю и, рыдаючи, закричал:

— Товаришы! За што мы мучимеся? Хоц бы смерть пришла! Не можу я, не можу быти их рабом! Не можу!

Подбігли гитлеровцы и почали бити того чоловіка. Потом го повлекли, и перший сніг почервеніл от крови. Чоловік помер. Слова його перевернули всю душу Моті. Их повтаряла она, як во сні. Єй навет перестал мучити голод.

— Не можу, не можу быти рабом! Утікати, утікати. . . Най навет убьют по дорозі, повісят, всьо одно, утікати. . .

Они пошли впятьох: Мотя, Надя з Ровенков, Маруся з Ново-Александровкы и два хлопцы — один с Харькова, другий з Дніпропетровока. Вночи они прорізали за латрином дірку в дротяном плоті и утекли. . . Всьо было, як в сні. Они проползли с километр и заумерли, заціпенівши от змучения и нервового напружения. Рукы и ногы были подрапаны до крови.

Дождалися світу и рушили дале. Шли лісами, потоками. Нарешті досталися до Шепетовкы. О самой лем той тяжкой дорозі мож написати цілу книгу — им треба было удавати и старцов, и прокаженых, и божевольных, они брехали, што идут працувати батраками до поміщика, який их купил. . . Где-не-где они встрічали русскых, украинцов, білоруссов, што працували батраками у німцов. Батракы (земледільскы заробникы) ділилися с ними покрыйому своим бідным ідлом. Старый колхозник, проданый в рабство, отдал им свой мизерный денный запас хліба.

— Я сам с Украины. У мене там донька. Не знаю, ци жива. . .

В Шепетовкі треба было переправитися через річку.

Молоды украинцы-машинисты, якых німцы примусили працувати на них, сховали их в порожном вагоні, принесли им свойой зупы и онучкы, в якы дівчата обгорнули свои померзлы ноты. Вночи вывели их з вагона, провели в порожню будку товарного вагона, што мал идти в шахты. Прощаючись, обнялися, як братья и сестры.

С Шахт ишли пішком в Добальцево.

Нарешті, дошли. У Моті за пазухом было писмо одного хлопца до його матери, яка жила в Добальцево. Тот хлопец также зберался утікати разом с ними, але нарыв на нозі стал на перешкоді.

Дівчата пришли с писмом до жены. Мотя читала писмо наголос. Вот тоты рядкы:

Отталь знов рушили в дорогу. В селі Красненьке подругы роспращалися. Мотя пошла на Краснодон.

— Дойдеш?

— Не знаю. . .

Сейчас самой Моті здаєся неправдоподобным, што она, обморожена, опухла, хвора, прошла тоты сто двадцет послідных километров. Ишла и падала. Вставала и знов шла. И знов падала.

Наоколо греміли бои. Люде, котрых она встрічала по дорозі, говорили, што Красна Армия наступят на німцов. Тото додавало бодрости.

В Краснодон Мотя пришла 30 января 1943 року. Пришла и упала непритомна на порозі родной хаты. И што было дальше — она не памятат. Коли 15 февраля Красна Армия освободила Краснодон, Мотя Лысенко все ище лежала в постели, жолта, байдужна до всього. У ней запеклося сердце.

— Мотю, — сказал брат, сміючись и плачучи, — Мотенько, встань трошечкы, посмот, нашы пришли!

Она не могла встати. Она лем попросила отчинити кватирку, и в комнату возвалася родна красноармейска пісня. Тогды она всім своим змученым тілом, всьом свойом скровавленом душом зрозуміла, што хоче жити.