КАШОВАРЦи пригадуєте Карпового сына, о того Ивана Баса, што на ходу спал? Я за него ище до войны писал. Ну, тот, што за обідом по два трудодни зъідал? Так вот в фебруару мы встрітилися з ним под Сталинградом. Смотрю — своим очам не вірю. Он, ци не он? На грудях медаль и гвардейский знак — не познати ни як! — Ци то ты, реку, Бас, — ци не ты? А он мі: — Я! и медаль моя. — Вы тепер кто, реку, снайпер, ци минометчик? Ци може бомбардир-наводчик? — Я — кашовар. Вот як! а я з ним на “вы”! — А медаль, звідую, — за што? — Медаль? — Иван Бас дивно так посміхнулся: — За аромат. . . Послухайте, што мі росповіл Иван Бас. — Я ту с першых дней. Німцы хотіли нас оточити, а вышло напротив. Мы их оточили, розбили и трохи голодом заморили. Зіли они коней, взялися за подошвы. Хлопцам на передовой штодня розвага: то снайпера убьют, то в атаку идут. А я лем знай — дрова рубай, кашу соль, бойцам діль. . . В зупу кинеш приправу — вот и ціла твоя слава. И нараз впала мі на думку идея. Побіг я до командира. — Дозвольте, кажу, товариш командир, варити обід на передовой линии. Командир не дозволят: — Для чого? — звідує. . . Ну, я и росповіл йому тоту идею. Он подумал, подсміхнулся и гварит: — Вар. Ну, вот и стоит моя кухня на передовой линии, в проломі стіны, под самым носом у німцов. Варю я зупу. Всыпал в котел пахучого перцу, жмені зо три бобкового листя, добрый фалат мяса и дас тридцет цибулин. Кипит мой котел. Пара з него, як с паровоза. Вітрец з Волгы дує, тоту пару на німцов несе. Аромат такий, што и сытому істи захочеся. Сидят німцы в блиндажах, слину лыкают. Ссе их под лопатком, крутит в пупку. Гамбами млямкают и аромат нюхают. А я што хвилька покрыву знимам, зупу мішам. Тот аромат німцов з розума зводит. А як почал пражити сало на засмажку — то уж цілком допровадил их до беспамятя. Смотрю — то один з окопу вызыркне, то другий. А командир бойцам наказал: — Почнут вызерати, не смій стріляти. Так я з годину их тым ароматом обкурювал. Аж смотрю, а ту ползе єден фриц. — Дай рус! — протягат котелок. Я хотіл йому всыпати, коли чую — постріл. Бідный німец змяк, до землі прикляк. То його офицер убил, штобы до нас по зупу не ходил. Ну, ту я и рішил, буде, што буде! Набрал я кофлю зупы, встромил на нож кухарский колпак — чым не парламентер? И пошол. Офицер з окопу вызыркнул знов. На мене цілит. Гремит выстріл. . . Офицер уж убитый лежит. То його наш капитан положил, от певной смерти мене спас. . . Пришол я до их окопу, тай кажу: — Гутен таг. Здрастуйте. . . А они мі: — Гутен таг. . . Гутен таг. . . На мою кофлю позерают, слину лыкают: істи хотят — аж тремтят. Я им и кажу: наварил я вам зупы. Но боюся, ци буде вам до смаку. Не знам, реку, німецкого вкусу. Так што я принюс вам попробувати. Як кинутся они на мою кофлю, мало не згрызли. — Гут зупе! — кричат. — Гут! Ага! Ну, коли гут, так подме обідати. Они оружие кладут и за мном идут. Привюл я в плін их, може зо дві соткы. . . А подвечер мене генерал кличе, на груди тоту о медалю вішат: — То тобі, гварит, за аромат. * * * Я встал, Ивану Басу засалютовал. — А вот вы який — кашовар. И с того дня раз назавсе почал величати Ивана Баса на “Вы”.
Гордій Смішка
![]() |