Жили в єдном селі двоє стары люде, дідо и бабка. Якоси раз бабка каже:

— Та другы люде якоси ліпше от нас жиют, бо ходили до школы, научилися читати и писати, та и газдувати ліпше газдуют.

Старый подумал и гварит:

— Правду гвариш, стара. Та знаш ты, што? И я пиду до школы.

Як задумал, так и зробил: купил табличку и рисік, стара вшила торбу, втал рано и выбрался до школы. Пришол до школы, учитель ся го звідує:

— Чого ты, старый, пришол тепер до школы?

— Я пришол до школы учитися — гварит дідо.

— О, та тобі треба было вчастнійше придти до школы. Тепер уж запоздно.

Вернул старый дому и гварит бабкі, што учитель казал, што днеска запоздно до школы пришол, што завтра треба буде вчастнійше стати.

На другий день дідо пришол так рано, што ище никого в школі не было. Учитель му каже, што он поздно до школы пришол. Та на третий день дідо встал предодньом, и ище цілком темно было, коли пришол пред школу. Двери были ище замкнены. Задуркал. Вышол учитель и звідуєся, чого пришол. А он гварит, што му вчера казал вчастнійше придти. Аж тепер му учитель выяснил, што он уж до школы застарый, най собі остане дома.

Вертат дідо до дому, подорогі стрітил почту. Смотрит, а з воза упал мішок. Дідо поднял мішок, смотрит, а в мішку золоты грошы. Взял мішок под паху и пришол дому. Дома мішок шмарил под припецок, не гварит старой нич.

Коли поставали в друге рано, дідо не збератся уж до школы. Бабка гварит:

— Та чом ты, старый, не зберашся до школы?

— Та бо учитель мі казал, што мі уж поздно до школы ходити и звідувал, чом я не ходил до школы, як єм был малый, — справятся дідо.

— Но та як мы будеме жити, — почала боженкати бабка. Но дідо єй потішат:

— Не грызся нич, стара, бо я як шол зо школы, то єм нашол мішок з грошми, то лем даяк тепер уж будеме жити. . .

— Та где тоты грошы?

— Та там под припецком. Ноле подай тот мішок.

Стара подала старому мішок, он розвязал, преберат тоты золоты грошы, але ни он, ни она не зна вартости тых грошей.

— Но та што будеме робити, як не знаме, за який грош што мож купити. А як нас ошукают? — боженкат стара.

— Цыт, лем буд тихо, — гварит старый.

Взял єден золотый дукат и выбрался до міста на купно. Вошол до склепу, показал на єдно, на друге, жебы му дали, а потом дал им тот золотый піняз. Купец взял, порахувал належитость за товар и выдал решту. Тепер старый уж знал вартость такого золотого пінязя. На другий раз взял векший золотый піняз, и знов так выпрактикувал, и так выпрактикувал всі золоты пінязі в мішку, меньшы и векшы.

Мали стару хату, дали поправити. Мали єден морг землі, купили другий. Мали єдну корову, купили другу, и жиют собі, як у Пана Бога за дверми.

Но приходит раз в село жандарм и звідуєся вийта, што в селі чувати. Вийт гварит, што нич такого нового. Но жандарм звідує дальше, ци дакто в селі не богатится. Вийт перешол в мысли ціле село, и гварит, што єст двоє старых людей, што мали дюраву хату, а поправили єй, мали єден морг землі, докупили другий, мали єдну корову, купили другу.

Жандарм дораз зашол до старых и взял старого до арешту, а на другий день до суду. Просится судья:

— Ци ты, чоловіче старый, не нашол даякы грошы?

— Грошы? — звідує дідо, бо добри не дочул. — Так, гварит, я нашол грошы, як єм ходил до школы.

— Я тя не звідую, як ты до школы ходил, лем ци єс тепер грошы не нашол?

— Та я гварю, пане судьо, што-м нашол грошы, як єм до школы ходил.

— Но и, нашто ты го ту припровадил, — звернулся судья до жандарма. — Иди, діду, до дому. . .

Жил-был славный маляр во Франции и задумал ангела змалювати. Ходит по Парижу и долго не може найти подобного до ангела хлопца. Але раз проходит улицом, смотрит, иде хлопец подобный до ангела. Маляр озвался до хлопца, просит почекати, што он хоче штоси поговорити з ним. Но хлопец ани смотріти на него не хотіл, каже, што он нема часу, мама выслала го купити штоси и он спішит. Маляр пошол вслід за хлопцом и дошол до бідного дому, где они жили. Просится жены, ци то єй хлопец. Жена каже, што єй хлопец, и дуже добрый, послухнячий хлопец.

— Я маляр, и я бы хотіл змалювати з него ангела.

Мати радо пристала. Маляр змалювал с хлопця прекрасного, доброго ангела. Всі, котры виділи тот образ, говорили, што такий має быти ангел.

Ангела маляр уж мал и славу за него получил, и тепер хотіл змалювати чорта. Але ходил и ходил за чоловіком, с котрого бы мог змалювати страшного чорта, а не мог такого найти. Глядал за такым чоловіком уж двадцет літ. Аж раз му гварят, што найліпше глядати такого чоловіка меж крыминальниками, в крыминалах.

И зашол маляр до єдного крыминалу и просится, ци ту не мают такого страшного чоловіка, котрый бы был подобный до чорта. Ключник гварит, што мают ту єдного бандита, што засудженый на доживотя за рабунок и убийство, и подобный до чорта.

Впустили маляра в камеру, где тот чоловік сиділ. “Якраз такого мі треба, абы змалювати чорта” — подумал маляр. И змалювал з него чорта. А потом просится дверника, як тот чоловік называтся. Дверник му оповіл його историю, имя и назвиско. Тепер аж маляр довідался, што с того хлопца, с котрого он змалювал ангела, вырос чорт. Бо в таке зле товариство попал по смерти свойрй матери бідный хлопец.

Наука с того, што як чоловіка выховуют, такым он стає в житю.

Ишол мужик дорогом и увиділ на дорогі мішок з грошми. Оглянеся, а за ним шли два молоды паробкы. Мужик копнул до мішка и гварит:

— То смерть, не грошы!

Два молоды паробкы чули, што старый рюк, подняли мішок, оглянули, а то грошы!

— Але то дурный старый, — сказали, — нашол грошы, а не взял.

И взяли грошы и идут до міста. Коли подошли ближе міста, скрутили в лозины, сіли, тай почали рахувати грошы, штобы знали, як поділитися. Але каждому в голові, як бы то не ділитися з другым, а забрати всьо собі. И каже єден:

— Знаш ты што, я полечу и принесу горілкы, то выпьеме с той радости, што зме грошы нашли.

И побіг за горілком. Купил горілкы и купил отровы, абы подсыпати свому товаришу и згладити го зо світа, абы всі грошы взяти самому.

Но тот, што остал при грошах, так само думал, и он приготовил собі тымчасом грубого сукатого бука, штобы убити свого товарища и грошы взяти сам.

Вернул тот с палюнком, налял свому товаришу до подсыпаной отровы и дал выпити. Тот выпил, тай хватил бука и по голові так ударил пару раз свого товариша, што го убил. Но скоро и сам вывернулся от отровы, и грошы остали лежати меж двома трупами.

А старый слідил за нима обома, тай нашол их там мертвых и грошы коло них. Взял грошы и шол дому.

Посварилися два сусіде на меджах и до суду. Єден нашол адвоката и оповіл му, як то было. Адвокат каже:

— Твоя справа ясна, як на долони и ты выграш напевно.

Дал газда адвокатови задаток и вышол. А тым часом пришол и другий сусід до міста, бо чул, што тамтот отдає справу адвокатови, то и он мусит. И трафил до того самого адвоката. Оповідат му, як было діло. Адвокат гварит:

— Твоя справа ясна, як на долони, и ты напевно выграш. Но, видиш, я уж взял справу твого сусіда, то твою не можу брати. Але зато нич, я знам доброго адвоката, котрыый возме твою справу и єй выграт. Я ти напишу до него писмо.

Написал он му писмо, на верху написал адрес. Но газда хотіл конче знати, што адвокат адвокату пише о той сусідской справі. Тай он отворил тото писмо и читат, што адвокат пише. А писал он так:

“Колего, трафилися мі дві дойны коровы, але я не можу обі доити, то я тобі єдну даю доити, а другу я буду доити. Памятай, штобы мы так доили, штобы зме всьо выдоили. . .”

Як сусід тото писмо прочитал, то му волосы дубом на голові стали. Перекрестился и вертат до дому. Але подорогі вступил до корчмы. Смотрит, а там його сусід при столі сидит, отпочиват, видно. Тот подходит подоброму ку нему и гварит:

— Як ся маш, сусіде. Видиш, я ся на тебе не гнівам, и хочу згоды.

Тамтот посмотріл на него зло. Але тот вынимат писмо адвоката адвокату и дає читати. Тот прочитал, и гварит:

— Та и я ся уж не гнівам. Уж най буде згода меж нами.

Подали собі рукы сусіде, выпили и закусили, як люде, вернули до дому, як сусіде, и жили, як сусіде, а не як дойны коровы.