Український Конґресовий Комітет — Л. Мишуга

Вибух війни в Европі й американські українці

ДЕНЬ 1. ВЕРЕСНЯ 1939 року, в якому Німеччина розпочала війну з Польщею, був теж днем, що рішив про Другу Світову Війну. Це відчули теж і американські українці. Що більше, вони теж зрозуміли, що в ту війну, скорше чи пізніше, буде втягнена теж і Америка, хоч назагал американці вірили, що їм вдасться задержати невтральність і до війни не піти. Вже по перших кількох тижнях війни опинилась під націстівською владою ціла Польща. Таким робом дісталась під німецьку окупацію теж і поважна частина українських земель. І це теж стояло перед очима американських українців.

Зайшли отже великі події й назрівали нові, ще більшої ваги. Вони це зродили серед американсько-українського загалу спонтанне бажання відбути в такому моменті наради представників усієї американсько-української збірноти. І то в якнайбільшому числі, як і з усіх уґруповань. Тільки з одним застереженням, щоб це були тільки ті, що є проти кожного чужинецького панування над Україною.

Ось таке бажання було висказане, між іншим, на Восьмім Конґресі „Обєднання Українських Орґанізацій в Америці”, який відбувся 2. грудня 1939 року в місті Ню Йорку. Тому і рішено на „Обєднанню”, щоби скликати Всеукраїнський Національний Конґрес у ціли створення Верховного Репрезентативного Проводу Американських Українців.

У звязку з тим проголосило „Обєднання” відозву до американсько-українського громадянства, якою напятновано окупації України, включно з найновішою окупацією, себто націстівсько-німецькою, як теж сказано таке:

„Наблизився той час, у якому знову рішатиметься доля України, себто тої землі, з якою ми звязані кровю і духом. У тій важній хвилині, ми, що є під опікою Американського Звіздистого Прапору, хочемо дати нову поміч Українському Тризубови. Хочемо допомогти тому, що несе українському народови волю і свободу, а Україні такий суспільний устрій, що забезпечав би кожній одиниці працю, охорону перед визиском, розвій її індивідуальних сил, та змогу по свому думати, говорити чи писати і порядкувати своїм особистим життям”.

Ось тою відозвою проголошено теж і Всеукраїнський Національний Конґрес, що мав відбутись в Ню Йорку, в днях 16 і 17 березня 1940 року. Та особливо важне, що делеґати Восьмого Конґресу „Обєднання” ще заявились „маніфестаційно за те, щоб піти до спільної справи разом з усіми українськими національними орґанізаціями, громадами і парохіями та з усіми українцями доброї волі, що є за один спільний фронт оборони України”. Для цеї ціли створено ще Координаційний Комітет Всеукраїнського Національного Конґресу, який мав працювати над єдністю та якого завданням було переговорити з такими українськими народніми установами і часописами в Америці, що бажали би поставити якісь особливі вимоги як передумову їх участи в цьому Конґресі.

Український Конґресовий Комітет

По різних нарадах запомогових орґанізацій та інших, стало вкінці на тому, що „Обєднання” згодилось відступити від проголошеного Конґресу, бо екзекутиви чотирох головних запомогових орґанізацій, себто Українського Народного Союзу, Провидіння, Українського Робітничого Союзу і Української Народної Помочі, дійшли по довгих нарадах до згоди в справі одного конґресу, перебираючи заразом на себе обовязок скликання такого конґресу. З тих екзекутив створено для цеї ціли Український Конґресовий Комітет з 20 членів, по 5 від кожної орґанізації, в якого склад входили: Від Українського Народного Союзу: Микола Мурашко, Григорій Герман, Марія Малєвич, Дмитро Галичин, Роман Слободян, д-р Лука Мишуга; від Українського Робітничого Союзу: Мирослав Січинський, Володимир Левицький, Степан Корпан, Теодор Миник, Петро Дучак, Ярослав Чиж; від Провидіння: о. Володимир Лотович, Антін Цурковський, Теодор Чемериз, Іван Борисевич, Володимир Лотоцький; від Української Народньої помочі: Михайло Марків, Іван Сорока, Василь Шабатура, Матвій Хандога. Цей Комітет уконститувався так: Микола Мурашко — голова, Антін Цурковський — секретар, Степан Корпан — касієр, Василь Шабатура — контрольор. До помочі й співпраці створено ще Конґресову Раду, що складалась з представників різних центральних українських орґанізацій, що підписали політичну плятформу, предложену їм Конґресовим Комітетом. На нарадах Конґресового Комітету і Конґресової Ради, що відбулись 13. квітня 1940 року в місті Філядельфії, були представники таких центральних орґанізацій: Жіноча Громада, Ліґа Української Католицької Молоді, Ліґа Української Молоді Північної Америки, Молоді Українські Націоналісти, Обєднання Українських Орґанізацій в Америці, Оборона Лемківщини, Оборона України, Орґанізація Державного Відродження України, Союз Гетьманців Державників, Союз Українок Америки, Стрілецька Громада, Українська Національна Рада, Український Золотий Хрест і Чорноморська Січ. Конґресову платформу підписала теж і Орґанізація Українських Професіоналістів.

Конґресовий Комітет проголосив Конґрес Американських Українців на день 24. травня 1940 року, у місті Вашингтоні, з метою „заманіфестувати перед широким світом право українського народу на вільний державний розвиток, нарівні з іншими народами Европи, і наладити дальшу акцію тутешніх українських орґанізацій на допомогу державним змаганням до Самостійної, Соборної і Народоправної України”.

Участь в Конґресі могли брати ті народні українські орґанізації, що були згідні з проголошеною політичною платформою Конґресу Американських Українців, та її приняли. В тій плятформі сказано, між іншим, таке:

„Війна в Европі накладає на українську іміґрацію за океаном обовязок піднести перед світом голос в обороні прав українського народу на власну державу. Ми одні маємо змогу вільно сказати, що український нарід поневолений, та що він жадає для себе того самого права на самовизначення, що признане іншим народам.

„Російський імперіялізм у новій одежі большевизму і польська шляхетчина в одежі польського націоналізму занадто ясно показали свою непримиримість до українських державних змагань, щоб хто з українців міг ще мати сумнів щодо небезпеки, яка грозить Україні з їхнього боку.

„Не менш грізна небезпека на дорозі до української державности виявилась у німецькім націзмі. Стверджуємо, що скільки разів німецький націзм за останні роки звертав свою увагу на українську справу, він все виявляв тільки претенсії до природних багатств української землі. Як нація українці є для німецького націзму такою самою меншевартною расою, як і всі інші словянські народи. Націстичну Німеччину інтересує Україна тільки як предмет економічного визиску і кольонізації для пануючої німецької раси, або як предмет торгу з іншими державами.

„Ми рішуче і беззастережно відкидаємо ідеї, на яких основані не тільки большевизм, але так само фашизм та націзм, як не-українські, незгідні з найліпшими українськими традиціями, шкідливі для поступу українського народу, ворожі для свободи думки і совісти.

„Український нарід жив і розвивався впродовж цілої своєї історії демократичним шляхом і витворив зразки демократичного державного ладу в своїй київській державі, в своїм козацтві і в Запорізькій республиці. Ті демократичні ідеї віджили в відродженій українській державі на східних і західних землях України після світової війни. Таксамо і тепер тільки орґанізовані народні українські сили можуть дати трівку основу для Самостійности, Соборности і Народоправности України”.

Український Конґрес у Вашингтоні

Конґрес Американських Українців, що відбувся 24. травня 1940 року в Вашингтоні, був величавою американсько-українською маніфестацією. На Конґрес прибуло 805 делеґатів з 168 місцевостей, що представляли собою до 2,000 різних орґанізацій.

На самому вступі о. Володимир Лотович звернувся до присутніх, між іншим, так:

„Сьогодня будемо ми радити над тим, яку нам дати відси допомогу визвольній боротьбі українського народу. Тому звернімся в першу чергу за допомогою до Найсправедливішого й Найпевнішого Джерела, до Всевишнього, тією молитвою, що її навчив нас сам Бог-Син: Отче наш. . . ”

Предсідник, Микола Мурашко, підкреслив при відкриттю Конґресу, що „на нас спадає святий обовязок вже тепер звертати увагу американського народу і нашого уряду на те, що в інтересі тривкого світового мира вони повинні в часі переговорів піддержати справедливі домагання українського народу мати свою незалежну, народоправну державу”.

З промовців заслугує на особливу увагу промова сенатора Джеймса Дж. Дейвиса, що зістала втягнена до Рекорду Конґресу Злучених Держав Америки. Сенатор Дейвис сказав, між іншим, таке:

З своїми природними багатствами і вигідним положенням над Чорним Морем Україна була пожаданим шматком землі для чужих держав у минулому. Тепер вона находиться під чужим правлінням і є предметом зазіхань багатьох імперіялістів. Але в Україні все ще горить полумя волі. Впродовж століть чужі уряди старались згасити те полумя, що про нього колись Волтер сказав, що це є „бажання України бути вільною”. Історія українського народу це в загальному історія його визиску, переслідувань, закріпощення і боротьби за волю. Але ніщо не змогло знищити в ньому бажання волі і незалежности. Завдання ваших земляків не є неможливе, тому, що вони вже закоштували волі. У році 1918 створення українського уряду в Києві доказало, що український нарід є постійно на сторожі. Його час ще прийде знов.

Якби Україна мала свій власний уряд, я не вірю, щоб він був комуністичний, або фашистівський. Я не вірю, щоб Україна могла бути нетерпимою для релігії. Я не вірю, щоб свобода слова або преси могла бути обмежена в новій Україні. Знаючи духа українських людей, а вірю, що вони малиб конституцію, подібну до конституції Злучених Держав. 

Ваша ціль шляхотна. За неї ви не потребуєте встидатись. Вона теж не є не-американською. Навпаки, дух, що ви його проявили, є типово американський. Америка все стояла за справедливість і за волю для всіх народів. Ідеали свободи, людяности і терпимости є загальні. Ми тут, в Америці, — всі ми — маємо глибоке бажання, щоб ці ідеали перемогли в цілому світі.

З інших промовців згадаємо за сенатора Джозефа Ґоффі. що пригадав, що створення української держави було теж і в плянах Вилсона. Конґресмен Патрик Дж. Боленд запевняв, що адміністрація президента Рузвелта дасть піддержку українцям й іншим поневоленим народам в Европі. Сенатор Френсиз Т. Малоні казав, що боротьбу за свободу і незалежність, яку звели перші американці, можна порівняти з боротьбою за незалежність, що її веде тепер український нарід. Конґресмен Дж. Гаролд Фланері заповідав, що хто воює мечем, від меча погибне, та що світ відновиться у самовизначенню народів. Взивав мати віру, бо хоч нині світло волі видається дуже блідоньке, то воно не загасне. Конґресмен Френсиз Е. Волтер наставав, щоб ми не забували в Америці за ті принципи, за які боремось. Конґресмен Адолф Дж. Сабат жалував, що хоч йому пощастилося причинитися до одержання волі деяким народам, то не мав змоги причинитись до признання волі Україні. Заявив, що українці це найбільше льояльні американські громадяни. Конґресменка Каролина О’Дей говорила як репрезентантка жіноцтва і особиста представниця пані Елеанор Рузвелт, дружини президента. Для неї це є зовсім природне, що українські американці, а властиво американці українського походження, повинні старатися привернути своїй батьківщині давну волю, себто, щоб відновилась українська республика з 1918 року. Говорили ще й інші конґресмени. А з референтів, що були на програмі, то І. М. Киселиця, голова Ліґи Української Католицької Молоді, говорив про те, скільки українці причинились до матеріяльного і культурного розвитку Америки; Марія С. Ґамбаль говорила про боротьбу України за державну незалежність, підкресляючи, що вільна, соборна, демократична Україна — це зміст українського питання; ред. Степан Шумейко говорив на тему „Наша допомога Україні”, зазначуючи, що помагаючи Україні в Европі вибороти незалежність, американські українці виказують прояв справжнього американізму, бо американізм опирається на принціпах волі; д-р Лука Мишуга підніс у рефераті „Україна, Польща і мирові договори”, що в інтересі мира, та в інтересі самої таки Польщі, поляки повинні зрозуміти, що не зважаючи на те, що американський нарід співчуває їх недолі й готов зробити все, щоб їм помогти, то ніяк не може потурати поновній окупації Польщею українських земель; Мирослав Січинський говорив на тему „Україна, Росія і Демократія”, в якому зазначив, що треба в Америці пригадувати ту історичну правду, що Україна є в боротьбі за самостійність її не тільки від Польщі, але й від Росії і Німеччини; проф. Володимир Тимошенко говорив про економічні основи самостійної України, представляючи багатства України та її сприятливе ґеоґрафічне положення, з яких вона не може вповні користати через економічну політику тих, що над нею панують. Лише тоді, казав докладчик, коли економічну політику України буде творити сам український нарід у самостійній українській державі, національна економія України розвинеться гармонійно з природними багатствами України.

В резолюціях Конґресу Американських Українців стверджено, що український нарід в Европі є в неволі, та що Україна хоче бути, може бути і повинна бути незалежною державою, та що признання їй права самовизначення є в інтересі її населення та в інтересі мира в Европі. Піддержано резолюціями заграничну політику адміністрації, як теж зверненося до уряду, як і до всіх народів, що цінять свободу, щоб признали і піддержали історичне право України на вільне життя у власній демократичній республиці та в мирному співжиттю з своїми сусідами.

Конґрес теж передав Конґресовому Комітетови повновласти далі вести намічену ним роботу, як і затвердив його склад.

З Конґресом була ще звязана українська культурна маніфестація, якої програму виконав хор, під проводом Олександра Кошиця. Було це „Свято Української Пісні”, що дістало знамениту критичну оцінку вашингтонської преси, що теж розписалась широко і про сам Конґрес. На концерті виголосив промову Дмитро Галичин, нагадуючи, що американські українці сходяться отсє другий раз на український соймконґрес, бо перший відбувся в Ню Йорку, в 1915 році. Заразом підкреслив різницю між одним і другим, бо на першім клич окремішности і соборности українських земель не був видвигнутий так ясно й виразно, як тепер, коли він являється самозрозумілим постулатом.

Згідно з змістом рефератів і принятих резолюцій виготовлено Меморіал Конґресу Американських Українців до уряду Злучених Держав в справі державного визволення України. В ньому стверджено, що:

„Відсутність незалежної держави на українських землях це одна з причин неспокою в Европі, а тим самим і теперішньої війни. Поки український нарід не буде господарем на українських землях, доти природні багатства України будуть далі предметом боротьби між її сусідами, що далі будуть змагатись за поширення її коштом. Кінець тій боротьбі зможе покласти тільки український нарід, створивши на своїх землях власну державу”.

По Вашингтонськім Конґресі

Велика шкода, що ось так добре започатковане діло не дало по конґресі тих овочів, яких надіявся весь загал, що бажав бачити дальшу спільну працю, головно в напрямі висвітлювання української справи. Та якби критично не ставитись до змарнування доброї нагоди для цеї праці, треба обєктивно ствердити, що Конґрес Американських Українців зробив дуже багато добра. Він відбувся в таку хвилину, коли наш край ще не опинився у війні, коли велася сильна опозиція проти заграничної політики уряду, який добачував уже тоді, що воєнна заверуха захопить теж і Злучені Держави, про що подбають уже самі аґресори. Конґрес Американських Українців, що відбувся у самій столиці, дав у цьому часі вираз тому, що американські українці розуміють вагу моменту, в якому треба стати світовій демократії проти тоталітаризмів і диктатур. Те, що американські українці станули разом, що точно зясували своє політичне становище, ще заки ми опинились у війні, помогло багато в обороні американсько-української спільноти перед досі тут небувалим наступом різних сил, змагаючих до позбавлення американських українців можливости піднести голос в обороні права українського народу в Европі на самостійне й незалежне життя. Бо Конґрес заявив виразно й маніфестаційно, що тільки перемога демократичних принципів може довести до нового й справедливого ладу в світі, а в тому і до визволення України та створення по війні соборної й самостійної української держави.

По Конґресі Американських Українців вислано резолюції й меморіал Конґресу з відповідним супровідним письмом державному секрєтаріятови, членам сенатської комісії для закордонних справ та іншим урядовим чинникам. Знов з нагоди президентських виборів Конґресовий Комітет звернувся тогож року телеграфічно і через окремі делеґації до резолюційних комітетів конвенцій обидвох головних американських партій з предложениям, щоб до політичних платформ своїх партій поставили доручення для американського уряду, щоб він у своїх будучих заходах у справі замирення і нового ладу в Европі оперся на засадах демократії і самовизначення для всіх народів, зокрема для українського народу. Дня 7. лютого 1941 року делеґація Українського Конґресового Комітету (Мирослав Січинський і Микола Мурашко) вручила Сенатській Комісії Для Закордонних Справ меморіял, яким заявилася за повну піддержку законопроекту про воєнну допомогу Великій Британії („Ленд-Ліз”) та іншим державам, що борються проти аґресії. В меморіялі сказано теж і таке: „При цій нагоді звертаємо увагу американського народу на конечність привернення незалежности і самовизначення не тільки для тих загально відомих держав, що тепер їх втратили, але й для всіх поневолених народів, включно з поверх 40-міліоновим народом українців, про котрих світ так часто дотепер забував”. Цей меморіял Українського Конґресового Комітету включений вцілости до протоколу переслухань Сенатської Комісії. Дня 7. квітня 1941 року вислав У. К. Комітет телєґраму до президента Ф. Д. Рузвелта сприводу приїзду до Вашингтону генерала Владислава Сікорского, премієра польського уряду на вигнанню у Лондоні, в якій сказано, що „Український нарід ставив рішучий опір прилученню Західньої України до Польської Республики при кінці першої світової війни, та що він буде всіми силами боротися проти всякої спроби поновного прилучення до будучої незалежної Польщі таксамо, як він навіть тепер бореться проти совєтського панування”. А далі, що ми переконані, що „український нарід, який перебуває тепер під російською, німецькою і мадярською окупацією, бажає взяти участь у перебудові тої частини Европи, де він живе, на основі самовизначення народів і тісної господарської та політичної співпраці вільних, демократичних держав”. До цього ще додано заввагу, що вважаємо це „нашим громадським обовязком” подати це до відома президента нашої держави тому, що „український нарід у Старому Світі не має змоги висловити вільно свою думку”.

Як 7. грудня 1941 року Японія напала в підступний і зрадливий спосіб на американську територію, а 11. грудня німецький уряд Адольфа Гітлєра виповів Злученим Державам війну, Український Конґресовй Комітет вислав телєґраму до президента Рузвелта з запевненням„ що американські українці попруть уряд з усіх сил і з цілого серця в боротьбі з аґресорами, а в обороні американського способу життя. Теж висказано повну віру в перемогу Злучених Держав і їхніх союзників, як і в такий, ними заведений, лад у світі, „в якому всі держави, включно з Україною, користатимуть в мирі й добробуті з благ свободи і демократії”. Знов відозву до американських українців, якою візвано їх до жертв і посвяти, закінчено такими словами: „Памятаймо, що коли ми, американці українського роду, будемо в теперішньому моменті завзятими і гарячими оборонцями тих великих і благородних принципів, за які бореться Америка, та коли за те, щоб ті принципи перемогли, ми дамо від себе більше, як від нас вимагають громадянські обовязки — то потім лекше буде нам обстоювати перед нашим урядом і світовими демократіями право на самостійне і державне життя того поневоленого тепер українського народу, з якого походимо, а якого доля лежить нам на серці”. Треба теж зазначити, ще американська преса подала тоді ширші звідомлення про те становище американських українців, як от Ню Йорк Таймс з 25. грудня 1941.

Окремо можна ще згадати таку акцію У. К. Комітету, як в справі Рекордування Української Пісні під проводом проф. Олександра Кошиця, на яку то ціль зібрано $2,500.

Реорґанізація Українського Конґресового Комітету

Якби така спільна акція головних запомогових орґанізацій (а на них спочивав головний тягар цеї акції!) була припала на мирні часи, то можливо булоб більше часу їм краще зговоритись і скорше та успішніше працювати. Але це були воєнні часи. А крім того було повно наклепів на кожний рух, що мав у своїй програмі теж і оборону права українського народу на вільне життя. Усе це спиняло роботу У. К. Комітету. Як і те, що в склад Українського Конґресового Комітету ввійшли нові представники від У. Р. Союзу, а саме: Петро Дучак, Методій Бадан, Михайло Дорош, Степан Корпан і Теодор Миник. Це означало, що були замінені У. Р. Союзом такі попередні представники цеї орґанізації: Мирослав Січинський, д-р Володимир Левицький та Ярослав Чиж. Вправді на нарадах Українського Конґресового Комітету, на яких були, крім представників У. Н. Союзу, Провидіння і У. Н. Помочі, нові представники У. Р. Союзу, вони станули згідно на тому, щоб Українського Конґресового Комітету не розвязувати, а переорґанізувати його в такий спосіб, щоб він міг продовжувати таку діяльність, яка не нарушує інтересів головних запомогових орґанізацій, які входять в склад У. К. Комітету. Та вже 25. жовтня 1941 року появилась заява Виконавчого Комітету Українського Робітничого Союзу про його вихід з Українського Конґресового Комітету, обоснована тим, що вони „не мають ніякої можности стежити за українськими політиками в Америці”, як і „перевірювати їх знання політичних справ і людей та контролювати їх відповідальність”. Ось ту заяву треба розуміти як крок, повзятий Українським Робітничим Союзом без порозуміння з іншими запомоговими орґанізаціями, з якими він творив Український Конґресовий Комітет.

В наступному році запали ухвали У. Н. Союзу і Провидіння, щоб відтягнути своїх представників з У. К. Комітету.

І хоч всюди і всіми відчувалося, що переживаємо часи, в яких треба якнайбільшої гармонії й праці, дійсність була така, що та гармонія була нарушена, а праця приспана.

Ось такий стан довів до цього, що в місті Дітройті завязався Ініціятивний Комітет Американських Українців, що бажаючи оживити народну працю повів акцію зїзду представників громад і громадських центральних установ, заповівши цей зїзд на 2 і 3 жовтня 1943 р. до міста Пітсбурґа. Та 18. вересня тогож року Українська Народня Поміч, що з Українського Конґресового Комітету не виступила, скликала до Філядельфії наради в ціли зреорґанізовання цього У. К. Комітету, згідно з його ухвалою з 21. листопаду 1941 року, якою рішено звільнити українські запомогові орґанізації від відповідальности за політичну акцію У. К. Комітету. В тих нарадах взяли участь теж і члени Дітройтського Ініціятивного Комітету. Учасники нарад, якими були ще теж і громадяни з різних українських народніх орґанізацій та з української народньої преси, згодились одноголосно на таку реорґанізацію, як і на те, щоб ось так зреорґанізований Український Конґресовий Комітет задержав давню назву та придержувався тої ідеольоґії та тих цілей, що були приняті на Конґресі Американських Українців у Вашингтоні, дня 24. травня 1940 року.

Ось так зреорґанізований У. К. Комітет перебрав на себе зобовязання скликати Зїзд представників громад і громадських центральних установ, на якому мали би бути піддані всі ті рішення враз з вибором екзекутиви і членів У. К. Комітету під одобрения, доповнення або зміну. Супроти цього Дітройтський Ініціятивний Комітет відкликав свій зїзд.

У відозві У. К. Комітету до загалу представлено усі ті справи з таким заключениям, що „шляхом одноголосної згоди переведено тепер таку реорґанізацію Українського Конґресового Комітету, яка уможливить йому скорше й справніше виконувати ту працю, для якої його первісно створено”. Ось ту відозву підписали: Степан Шумейко, нредсідник, адв. Іван Панчук, Василь Шабатура, д-р Володимир Ґалан — містопредсідники, есемблимен Марсел Ваґнер, Богдан Катамай — секретарі, Дмитро Галичин, касієр, Дмитро Капітула, Михайло Дуткевич, Олена Штогрин — контрольори, Ю. Баранець, В. Волчанський, І Гарматюк, Й. Ґурський, майор М. Дармограй, В. Довгань, Т. Каськів, д-р Л. Мишуга, Клявдія Олесницька, М. Петришин, адв. Р. Смук, Анна Середа, М. Усик, М. Хандога, А. Цурковський, проф. М. Чубатий, Г. Шабатура, Д. Шмагала — члени Комітету.

Ствердивши в відозві, що першим обовязком американських українців дати „якнайповнішу допомогу нашому урядови на ведення війни, яку ми мусимо виграти, бо тільки наша вигра дасть надію на кращий лад у світі та на світове замирення”, сказано в ній ще таке:

„Та памятаймо, що ми, американські українці, маємо ще одну глибоку причину, щоби бути між першими, що помагають виграти ту війну і закінчити з тираніями, бо між тими народами, що терплять від гнету і насильств, найбільшим мучеником є ніхто інший, а український нарід, з якого походимо”.

Зреорґанізований У. К. Комітет приступив зараз до ширшої акції в справі допомоги збірці на Американський Воєнний Фонд. Далі рішив повести краєву ударну кампанію в справі продажу Воєнних Бондів, призначивши референтом і орґанізатором цеї акції д-ра В. Ґалана.

На особливу увагу заслугує Меморіял цього зреорґанізованого Українського Конґресового Комітету, висланий 9. жовтня 1943 року до департаменту стейту, на руки секретаря Кордела Гола, перед самим його відїздом на Московську Конференцію. Меморіял був „в справі після-воєнних цілей Обєднаних Держав”.

У цьому Меморіялі стверджено, що „сьогодня Україна остає або під націстівською окупацією, або під совєтським режімом. . . позбавлена своєї державної незалежности, якою вона пишалася безпосередно після останньої війни”. Стверджено теж і те, що коли тепер „дехто і говорить дещо в її імені, то це говорять за неї її передвоєнні окупанти, головно Совєтська Росія і Польща”. Потім подано голоси американської й англійської преси про „болячку Східної Европи”, себто про відносини в Україні, з тим заключениям, що „щоб запанували в Східній Европі тривалий мир і справедливість, треба дозволити Україні рішати про свою долю”, а коли так не буде, то „Україна остане надалі болячкою Східньої Европи”.

Зреорґанізований Український Конґресовий Комітет проголосив теж Другий Конґрес Американців Української Роду, в місті Філядельфії, в днях 22 і 23 січня 1944 року, зазначуючи, що це зїдуться до Філядельфії, колиски Незалежности Америки” в 25-ту річницю проголошення Злуки всіх українських земель в Одну Соборну Незалежну Українську Державу горожани вільної землі Вашингтона, бувші співтворці й співучасники тої історичної події та їхні нащадки”.

Перед самим Другим Конґресом видано ще англійською мовою перше число Бюлетену, який У. К. Комітет рішив видавати, в якому подано ціли У. К. Комітету, як і програму Другого Конґресу, а далі статтю про американських українців та про окремішність української мови і національности. В Бюлетині поміщено теж Меморіял У. К. Комітету до державного секретаря Кордела Гола.

Український Конґрес у Філядельфії

Другий Конґрес Американців Українського Роду, як його офіційно проголошено, відбувся в Філядельфії дня 22. січня 1944 року серед цілком інших обставин як конґрес Американських Українців у Вашингтоні, в дні 24. травня 1940 року. Злучені Держави вже крівавились понад два роки у війні. Був це момент великого напруження, бо саме зачалась підготовка до остаточної розправи з Гітлєром в Европі, а з Японією на Пацифіку. Совєти, мілітарний союзник Злучених Держав, ввійшли тоді з Польщею в спір за границі, який набрав сильної гостроти головно через українські землі, себто через Західну Україну. В спір був вмішаний і уряд Злучених Держав, бо польський уряд на вигнанню віднісся до Великої Британії й 3. Д. А., щоби посередничили в спорі, а властиво, щоб перебрали на себе його вирішення, на що, очевидно, треба булоб згоди збоку СССР, чого одначе не було. В цілій американській пресі писалось багато про цей спір, а дехто, як от Ню Йорк Тайме, підніс навіть таку заввагу, що в тому спорі бракує третьої партії — українського народу. За ту „третю партію” мав отже сказати слово Український Конґрес у Філядельфії. Саме цього найбільше побоювалась та пропаґанда, що поборює постійно кожну оборону права українського народу на самостійне життя. Ось і тому вже кілька тижнів перед тим Конґресом пішла кампанія збоку комуністичної преси, що намагалась надати тому Конґресови „націстичний” характер, а коли іде про українських большевиків, то ті ще надавали йому „польську марку”. Мовляв зїдуться, щоб заявитись за прилучення Західної України до Польщі. Дійшло до цього, що до цеї проти-української кампанії вжито навіть радіо, яким користувався один з широко розреклямованих американських радіових коментаторів, Волтер Вінчел, що взивав мешканців міста Філядельфії, щоб знали, що на Українськім Конґресі говоритиме такий (іде тут шро пишучого ці рядки), про якого пишеться в „Саботаж”, а в якій описана субверзивна, не-американська робота. Таке заявив він тоді, коли майже рік тому автори ним згаданих, а поміщених у тій книжці калюмній, Алберт Кан і Майкел Сайерс, усе те відкликали. Знов філадельфійська преса подала, що до управи готелю Бенджамин Френклин, де мав відбутись Конґрес, прибули представники комуністичного американського часопису „Дейлі Воркер” та „Ради Совєтсько-Американської Приязні” з домаганням, щоб відмовити галі. І все це роблено тоді, коли словом і ділом вказувано, що конґресовим головним завданням є обєднання американсько-українських сил для попертя новими матеріальними і моральними зусиллями президента держави, його уряд, та геройську боротьбу з ворогами. Та те не відгравало ніякого значіння в проти-українській кампанії, а тільки те, що Конґрес назначено на день 22. січня, себто в память того пропамятного дня з 1919 року, коли в Києві проголошено одну, соборну, народоправну, українську державу.

Другий Конґрес Американців Українського Роду не був плянований на такі розміри, як був Вашингтонський Конґрес. Сам уряд звертав багато разів увагу, щоб не скликати великих здвигів народу, бо таке відбивається уємно на комунікації й воєнній промисловости. Та проте було крім гостей 235 делеґатів з різних міст і околиць. Другий Конґрес мав за завдання полагодити остаточно справу реорґанізації Українського Конґресового Комітету, даючи на неї згоду, або відкидаючи її, а теж ухвалити програму дальшої праці. Зокрема мав він сказати слово в справі українського народу, що ще далі в неволі.

Зачався він відспіванням п-нною Любою Ковальською американського гимну. Божої помочі візвав о. Мирон Данилович, а присутні відспівали „Царю Небесний”. По привіті й справозданню від імені уряду, яке здав предсідник Степан Шумейко, наступив ряд докладів. Адв. Іван Панчук підкреслив у своїм докладі „Наша участь у воєнних зусиллях” високу мораль американських українців у їхній допомозі воєнним зусиллям і різним воєнним гуманітарним акціям. Д-р Володимир Ґалан представляючи „Українську Ударну Кампанію за Воєнні Бонди” обговорив акцію закупна воєнних бондів серед американських українців, спинившись довше на біжучій компанії в справі Четвертої Воєнної Позички, в якій американські українці повели через У. К. Комітет окрему Ударну Кампанію, що має дати Державній Скарбниці пять міліонів долярів, з чого вже закуплено воєнних бондів на самому початку на суму одного міліона долярів. Пані Клявдія Олесницька, говорячи на тему „Війна і жіноцтво”, зреферувала ролю українського жіноцтва в допомозі воєнним зусиллям, заявляючись за скоординовання при помочі У. К. Комітету всієї жіночої акції для Американського Червоного Хреста, щоб таким робом дістати признання для цілого американсько-українського загалу. Учителька Марія Куси, говорячи про „Координацію праці”, зазначила, що молодь повиннаб перебрати на себе народню працю. Клала найбільшу вагу на потребу поліпшення Рідної Школи та вивчення української мови. Скарбник Дмитро Галичин обговорив у докладі про „Матеріальну допомогу У. К. Комітетови” мінімальні кошти, звязані з дальшою працею, до якої врахував видавання бюлетину і журналу англійською мовою, кажучи, що громадянство повинно зложити до Комітету на рік принаймні $30,000, себто стільки, що мінімально складало до війни на старокраєві потреби. Голова Степан Шумейко говорив на тему „Що криється за проти-американською і проти-українською кампанією”, зокрема про те, звідки вона береться, себто про комуністів і комунізуючих і тих, що написали книжку „Саботаж”, пятнуючи авторів як брехунів, що не могли нічого доказати і мусіли відкликати неправди, які одначе комуністи далі ширять ще й при помочі таких як радіовий коментатор Вінчел. Тут роджена молодь українського походження, до якої належить теж і докладчик, глядить на ці калюмнії як на атаки ворогів американської демократії, як атаки тих, що хочуть загнати український нарід спід варварства націстичної окупації у нову неволю. Проф. Микола Чубатий, говорячи на тему „Самостійна Україна історичною конечністю”, дав історичне обоснования прав українського народу до самостійної й соборної української держави від найдавніших часів аж до Акту Злуки з 22. січня 1919 року. Підкреслив що цей Акт є тим, що відповідає одиноко справжнім почуванням українських народніх мас, як теж є одиноким лєґальним актом, виданим українським народом в часі, коли він мав змогу висказати свою волю свобідно й по демократичному. Д-р Лонгин Цегельський, говорячи про Воєнно-Допомоговий Фонд, представив образ повоєнної нужди, якої зазнав український нарід по минулій війні, як теж навів факти, по яких уже тепер пізнати, що соціальна революція та національна боротьба теперішнього часу викине масу українських збігців, яких треба буде ратувати від смерти і нужди вже тому, що між ними будуть найкращі й найвизначніші сили українського народу. Д-р Лука Мишуга, говорячи на тему „Вільна Україна — перемога демократії”, ствердив, що свобода є найбільшою цінністю американського народу, та що американська демократія не тільки, що ту свободу охороняє, але вважає, що вона є не тільки скарбом Америки, але й найкращою надією для поневоленого світа. Ось тому Америка завжди стоїть по стороні тих, що терплять від деспотів. Вільна і самостійна Укарїна, казав докладчик, це не тільки перемога тих демократичних принципів, що їх проголосив президент Рузвелт, а просто перемога звичайної приличности і людскости.

До нової управи Українського Конґресового Комітету зістали вибрані: Степан Шумейко, голова. Заступники голови: адв. Іван Панчук, д-р Володимир Ґалан, Василь Шабатура, Олена Штогрин. Секретарі: Степан Курлак — рекордовий, Богдан Катамай — фінансовий. Касієр Дмитро Галичин. Контрольна комісія: Іван Іванчук, Марія Демидчук і Михайло Дуткевич. Члени Українського Конґресового Комітету: о. В. Білинський, оґ д-р В. Федаш, В. Довгань, о. Білонь, о. Г. Пипюк, проф. М. Чубатий, д-р Л. Цегельський, Клявдія Олесницька, інж. Т. Запорожець, А. Маланчук, о. А. Кість, проф. А. Грановський, М. Чемний, Ґеновефа Зепко, Катерина Хомяк, д-р. Л. Мишуга.

Зїзд закінчено відспіванням „Ще не вмерла Україна”. Того дня відбувся святочний бенкет, яким проводив д-р Павло Дубас, а на якому промовляли, між іншим, о. П. Корсуновський та д-р Л. Цегельський, що були свідками і учасниками Акту Злуки з 22. січня 1919 р. Наступного дня відбувся святочний концерт, присвячений 25-літнім роковинам злуки українських земель.

Резолюції Другого Конґресу Американських Українців стверджують, що цей конґрес має свій початок у Першім Конґресі Американських Українців, що відбувся у Вашингтоні, та що обидва скликувано з одних і тих самих причин: для особливої служби Америці в часі теперішньої війни і для помочі Україні відзискати свою державну незалежність. Затверджено Ударну Кампанію Американських Українців за Воєнні Бонди, чергову кампанію за Воєнний Фонд Червоного Хреста, як теж визнано як необхідну конечність прийти з безпосередньою допомогою нещасним українським воєнним жертвам та втікачам через зорґанізований для цеї ціли чисто гуманітарного і політичного Українського Воєнного Комітету Допомоги Жертвам і Втікачам. Конґрес осудив окремою резолюцією не-американську проти-українську кампанію, як ту, що розєднює сили краю та є джерелом расової ненависти. А в резолюції про „Змагання до незалежности Ураїни” підкреслено, що „український нарід на своїй рідній землі, позбавлений всякої нагоди свобідно висловити свої почування в цій справі, інстинктовно звертається тепер, як звертався і в минулому до нас, своїх американських свояків, розлучених від нього щонайбільше одною ґенерацією, щоб ми використали свободу й демократію, якою тут тішимося, і сказали про нього правду, а зокрема заговорили про його почування і змагання”. Далі навязано історію України до Акту Злуки з 22. січня 1919 року, коли то Східня і Західня Україна злилися в одну соборну Українську Народню Республику. Закінчено цю резолюцію тим, що „в світлі згаданих фактів, а також з метою, щоб після перемоги запанувала правда і мир у Східній Европі, Другий Конґрес Американців Українського Походження звертає увагу на доказану сотками літ історичну конечність відбудови на всіх неоспоримо українських етноґрафічних землях незалежної демократичної української держави”.

UkrCongressEnd

[BACK]