Пересаджена Деревина (Із сповіди молодого іміґранта) — Олекса Бойків, Alexander Bojkiv, Boikiv

Бувайте здорові!

СИНУ! Не буду тебе більше бачити; та їдь; може хоч тобі буде ліпше жити — промовив сідоголовий батько. Склонивши голову на стіл, плакала мама. Це вибирався син на чужину, далеко за море, до Америки.

На вузькім подвірю чекали вже запряжені коні. Прощався, цілував малу сестричку, руки родичів, що то так тяжко і запопадливо працювали, щоби „вивчити” свою дитину, щоб дати їй кращу долю. Поглянув — може в останнє — на білу, подільську хату з соломяною стріхою, що в ній прожив безжурні дитячі літа. Глянув на малий садок, на город. А далі на потічок, на якому нераз будував „млини”. . .

Із братами не прощався; один мав відвезти його до залізниці, а другий був в школі, в місті.

Віз котився по добре знаній вулиці. Хатки зникали одна по одній. А ось уже лісок! А там нива „за хрестом”, що годувала рідню. Якби не вона, то й той син не був би в школах; був би поганяв панські коні, спав під жолобом, слухав лайок економа. І тому прощався сердечно також і з нею.

„Не забувай за нас!” — говорив брат на прощання, як рушила залізниця.

Скоро, дуже скоро котились колеса по залізній дорозі. Так-так, так-так. Під той звук він думав. Так-так! Така доля українських дітей, що їм треба покидати рідну землю і шукати в світі долі і волі.

Дивився через вікно. Не видко вже було рідного села, а тільки зелені смуги-поля, пересяклого потом українського хлібороба і кровю героїв.

„Вчися, щоб з тебе була людина”, — напоминав він у місті другого брата вже з вікна ваґону.

Поїхав. Лишив по собі один жаль, а другий повіз з собою.

Прощай Львове, городе князя Льва. Може ще доживу, щоб побачити, як повіває над тобою наш рідний прапор, золото-блакитний. 

Рушили мотори, загула втретє сирена і корабель зачав відчалювати.

Ніхто йому не махав хустиною. Таж, щоб відвезти сина до „шифи” булоб треба продати останню корову, що сімю годувала. І то ще не булоб вистало.

Сонце сховалось, потонуло в море і в сумерку ніхто не бачив, як він втирав сльози, що їх витиснув якийсь великий, невимовний біль; жаль за всім тим, що лишилось там під рідною стріхою; за весною, що надходила; за Великоднем, що його вперше не будеться святкувати в рідному краю; за всім тим, що його годі описати.

Дивився на море, широке безкрає море-океан. Скільки то дітей України перевіз він у світ! А земля її — молоком і медом текуча; шпихлір Европи. Та діти покидають її, їдуть у світ. . .

І він питався: Боже! Чому так?

Чому. . . „покрив єси знову
Срамотою свої люди,
І вороги нові
Розкрадають, як овець, нас
І жеруть. . . Без плати
І без ціни оддав єси
Ворогам проклятим,
Покинув нас на сміх людям
В наругу сусідам —

молився він словами псальма.

Перші кроки на Вільній Землі.

По пятьох днях корабель наближався до Ню Йорку. Щож діялось тоді в душі іміґранта?

Послухаймо його самого, бо по дворічному побуті у Злучених Державах він говорив про це до американців, членів одної з американських орґанізацій.

„Нанове! Я трохи знаю вас, бо здавна чув про вас багато. Та заразом догадуюсь, що ви мало знаєте про мене — одного із тих многих іміґратів, що прибувають до цього краю. Минуло два роки, як я вперше побачив сілюети хмародерів метрополії світа — Ню Йорку. Подивляв я ось ті найвищі будівлі у світі. Та куди-більше подвиляв я вашу величаву Статую Свободи на острові Бідлова. Здавалось мені, що це вона запрошувала і приймала пришелців і скитальців із різних країв широкого світу. Здавалось, що це вона перша заговорила до нас ново-прибувших словами: „Ви наближаєтесь до континенту такої нації, що зродилась у свободі, що визнає ідею, що всі люди є сотворені рівними, що не визнає ні панів ні рабів”.

Згадуючи за це його голос тремтів; може й тому, що це вперше промовляв по анґлійськи! Але говорив далі:

„Я почував себе свобідним наче птиця, а поневолена моя Вітчина не могла дати мені нагоди бути свобідним. Я знав, що прибув до країни свобід: свободи віри, свободи бесіди, преси, свободи людини. І зрозумів силу відомих слів Патрика Генрі: „Чи життя є таке дороге, або мир такий солодкий, що їх вартує набути за ціну кайдан і невільництва? Хорони Боже! Не знаю кудою підуть інші, але щодо мене — так дайте мені волю, або завдайте смерть!”

„Поромом переплив я ріку Гудсон і опинився на вулицях Ню Иорку. Оглядав величаві будівлі. Та якось думки мої летіли через широкий Атлянтик до моєї Вітчини, до її невеличких сіл з хатинами. Тут хмародери, а там такі малі хатки; там стільки убожества і нужди, а тут таке багатство.

„Був вечір. Вулиці були вже освітлені; численні світляні оголошення захвалювали різні продукти американської індустрії. Хідники були повні людей. Наче яке муравлище. З цікавістю глядів я на обличча; вгадував, до яких рас вони могли належати і старався читати їх гадки. І питав себе, чи ті люди здають собі справу, що це значить бути під охороною такого документу, що то починається словами „Ми, нарід Злучених Держав. . . ?” Чи вони розуміють якслід, що це значить жити під звіздами американського прапора? Чи вони знають, що мають не лише природні скарби землі, але також ось той безцінний скарб: ідеал свободи, залишений їм тими, про котрих говорив великий американський президент Линколн на ново-заснованому цвинтарі, що вони дали своє життя на те, щоби той ідеал і та держава могли заіснувати. Та так виглядає, що наближається така світова заверуха, що загрожує навіть і ось тим американським ідеалам. Небезпека куди-більша, як це було підчас Горожанської Війни і Линколна. І тому, як будучий американський горожанин, я так хотів би візвати американський загал боронити ось ті ідеали свободи, щоби правління народу, народом і для народу ніколи не пропало.

„Ще хочу сказати, що я дуже люблю патріотичну пісню „Боже, благослови Америку”. Але признаюся, що неменше люблю подібну до неї другу пісню, якою десятки міліонів українського народу благають Бога свободи і кращої долі для України, щоби і вона стала нарівні з іншими народами світа. Молюся словами „Боже, Україну храни” і „Боже, благослови Америку”.

Мрії і Дійсність

Іншим разом говорив я із тим новим іміґрантом, що став моїм нерозлучним другом, про наших людей тут за морем. Я любив ті розмови; з них віяло запахом рідних піль; з них віяли любов і запал, хоч часом журба і жаль. Як говорив про свої сподівання і розчарування, то говорив наче до зібраної громади; начеб говорив до усх наших переселенців:

. . . „Людське життя є повне розчарувань; дійсність дуже рідко йде назустріч нашим бажанням, мріям, надіям. . . Воно мабуть тому, що забагато бажаємо від мачохи-долі, що грішимо надмірними надіями. Так і зі мною. Вибираюичсь до Злучених Держав, я сподівався застати між нашими іміґрантами здійсненим усе те, за що український нарід на рідній землі боровся і бореться. . . Там ішли віками кріваві змагання до свободи, а тут та свобода є; і то не лише на папері, але й в практиці. Тому думав, що наші люди вповні використали привилеї цеї свобідної землі. Але чи так є? Та признаюся, що боюся критикувати! Бо часом мені здається що між нами таки забагато критиканства, а замало праці. Та часи такі, що треба заглянути собі просто у вічі і сказати правду, хоч правда коле, як каже наша пословиця. А інша навіть каже, що як ти правду сказав, то втікай якнайскорше. . .

„Якоюж уявляється мені ідеальна українська громада?

„Пригадую собі старий край, нашу бідну Галичину.

„Село, вже здалека видніє церковна вежа. А до церковці, хоч і деревляної, сходяться громадно люди по тяжкій праці буднів на молитву, розмову з Тим, що любов приніс на землю. . . І слухають добре обдуманої й щирої проповіди, хоч „сторожі публичної безпеки” окупанта — слухають її ще уважніше ніж не один вірний.

„Школа — прекрасний будинок із написом: „Рідна Школа”; а до неї спішить дітвора вчитись не лише читати і писати, але також любити рідне, шанувати чуже.

„Читальня — дім серед села; тут сходяться і старші і молодь і діти, вечорами, в неділі, свята. . . Тут найдете українські часописи, книжки; тут відбуваються представлення, концерти, хоч часто і ревізії чужої влади. Але просвітнє життя пульсує. При читальні секції, чи окремі кружки-відділи, „Рідної Школи”, „Сільського Господаря” і т. п.

„Молодь у своїх товариствах, як от Сокіл, Луг, Пласт.

„І майже нема села без кооперативи — з назвою Будучність, Любов, Надія, Згода, чи як там — а майже кожний у селі членом кооперативи і купує у ній.

„А тут?

„Церква. — І тут гарні церкви, що їх добрі христіяни збудували і удержують тяжко запрацьованим грошем. Бо щож булаб варта наша іміграція без них? Кудиб ходили молитись їхні діти?

„Школа. — Тут уже моє найбільше розчарування! Мусимо признатись, що в нас під цим оглядом велике занедбання. Правда, є в Злучених Державах много шкіл, каледжів, університетів, прекрасно вивінуваних. Є публичні нижчі школи. Але чому нам не мати своєї рідної школи? Цеж не противиться законам держави! Я був певний, що тут рідна школа процвітає, що в ній діти наших переселенців вчаться любити те, чим батьки дорожать, — свою церкву, мову, минувшину України, щоб пізніше, як вибються вгору, могли як добрі американці також помогти вибитись з неволі й тому народови, з якого походять.

„Був я в одній нашій громаді на Листопадовому Святі. Місцевий учитель виступив на сцену із шестеро діточками і сказав, вказуючи на діти, що то ціла його школа, всі його учні. Може там були на це які причини. Не знаю. Та добре знаю, що коли мені прийшлось промовляти про Листопадовий Зрив, згадати кріваві нерівні бої, чотирокутник смерти, — то я не міг якось почати говорити. Я приготовив бесіду, був готовий змалювати Січових Стрільців, їх переживання, їх хрестну дорогу, — та, як побачив тих кількоро діток на сцені — не мав сили. Даремний труд, думав я. І хоч це було може не на місці, я почав так: „Пощо тут говорити про той Великий Листопадовий День, коли ви, браття і сестри, так занедбали свою школу, свою дітвору. Уладжуєте Листопадові Свята, слухаєте бесід, а заразом нехтуєте те, що найважніше”.

„Кілько пустоцвіту, кілько дітей наших пропало і пропадає не лише для церкви і нашої громади, але і для Америки — через брак ось таких шкіл. Аж жаль стає, коли думаєш про це.

„Читальня. — Чи не вартоб і тут подбати про якесь товариство, подібне до Т-ва „Просвіта” в краю? Чи не можнаб мати у кожній нашій громаді читальню, хочби у церковній галі, як уже не можна спромогтися на окремий будинок. Члени сходилисяб поговорити, прочитати в гурті часопис чи дістати українську книжку в читальняній бібліотеці. Я мав нагоду бути у многих наших громадах, на многих салях, та рідко де бачив бібліотеки. Виглядалоб, що наші браття тут не потребують просвіти, бо саме по таких річах пізнають просвітний рівень громади. У збірках книжок повинні би бути кращі річи з українського красного письменства, анґлійські переклади, от хочби на першому місці „Історія України” Михайла Грушевськог, видана заходами У. Н. Союза, чи „Богдан-Гетьман України”, Юрія Вернадського. І чому не матиб у такій бібліотеці теж і добрих американських книжок? Сказав хтось, що „в ніякім культурнім народі нема такої культурної родини, якаб бодай раз в рік не купилаб книжки у своїй рідній мові”. Тим більше повинна бути така книжка в громадській, чи парохіяльній бібліотеці. Правда, не всі будудь її читати, але без сумніву найдуться теж і такі, що будуть читати. „Чудною і неприродною здаєтсья нам грамотна людина, що живе без книжки” — сказав Шевченко. Памятаймо на це. Воно відноситься теж і до нас. Як і памятаймо, що книжку треба купувати, бож письменник чи поет мусить жити. Це наш обовязок дати їм поміч, якщо їхня праця заслугує на те, а ми хотілиб з неї користати.

„Час від часу повинні бути в такій читальні ще й відчити на преріжні просвітні теми. Якщо вони добре приготовані, то можуть зацікавити людей; з практики знаю, що наші люди цікавляться такими річами, так, що я сам тому нераз дивувався!

„В краю було товариство тверезих людей, т. зв. Відродження. І були там також коло церков Братства Тверезости. Бож усі знаємо, скільки наробив шкоди серед наших людей ось той алькоголь. Кілько то праці, майна пішло в чужі руки через піятику! Я був на Гуцульщині і бачив найкращі клапті землі в чужих руках, а гуцул пішов ближче ґрунів. Нераз пропив таки все, а відтак дивувався, що через вузькі двері корчми його широка половина проховзлась. А тут? Нераз я мав нагоду бути на пікніку, чи там фестині, як кажуть в краю. Та замісць красних розривок, я бачив тільки довгі бари. А люди пили скільки влізло. Нераз і дещо більше. Одні одним фундували, бо, мовляв, дохід з пікніку призначений на добру ціль. . . Бачив я і таку дивовижу, що на поважнім концерті продавано на салі гарячі напитки. . . Мовляв, мусимо мати розривку, бо інакше люди не прийдуть.

„Ми нарід убогий, бідняки, в порівнянню з іншими. Пропитий гріш, це гріш кинений в болото. От нема в громаді народного дому, нема школи, навіть церква немальована; грошей нема. Так, на народні ціли нема доляра, але на алькоголь — то таки знайдеться.

„А чи ми не занедбали нашу молодь? В кількох громадах є гуртки пластунів-скавтів. В краю ідейна молодь горнулась до пласту, якого завданням виховувати молодь для Бога, Вітчини і ближнього. Та там його розвязали вороги. Чомуж тут його не поширити. „Скоб” — поздоровляли себе пластуни; і згідно з тим кличем виховувались виконувати свої обовязки — скоро, красно, обережно і бистро. Чи ми не хотілиб, щоб наші хлопці і дівчата, молоді американці з українського роду, були скорі, бистрі, красні з користю новій Батьківщині, а з славою Україні!

„В перших місяцях мойого побуту в Злучених Державах я не розумів тої молоді. Мені здавалось, що це її вина в тому, що вона відчужується від своїх батьків. Але тепер розумію її. Мені жаль, що молоді не дістали від нас чогось більше, головно від нашої школи, їх занедбано. Хоч треба визнати, що є громади, де та молодь добре зорґанізована в хорах, клюбах, чи інших товариствах. Честь таким громадам і людям, що в них працюють!

„Нераз мені виглядало, що ми занедбали тут таки багато. Та як я добре вдумався в життя тих наших іміґрантів, то подивляв їх і за те, чого доконали. Без язика, без школи вибрався наш чоловік у світ; працював тяжко, оженився, згодом купив дімок чи фарму, дітей вигодував, випровадив в люди, а часто і до високих шкіл післав. Жив тихо, чесно; і хоч його нераз попихали, завзято працював далі, щоб придбати краще життя хоч своїм дітям. І придбав”.

Ти Дезертир!. . .

Вечеріло. Ми сиділи на веранді і розмова, як звичайно, зійшла на старий край, знищений воєнною хуртовиною. А він, мій приятель, несподівано почав:

„Знаєш, я не спав останньої ночі. Бачив мою батьківщину в огні, сльозах і крові. І чув докірливі слова, неначе звернені до мене: „Ти дезертир!” А може й так, думав я. Пішовжеж я у світ, шукаючи раю, а вони, мої близькі, рідні по крові, страдають, терплять голод, холод, наругу, переживають фізичні і душевні тортури. А чи можна самому спасатись, а лишати хати, батьків, друзів серед злиднів. Чи можна лишати рідну землю, коли треба ставати в її обороні? Знаю, що мої родичі щасливі, що я пішов у кращий світ. Але чи не покинув я їх на схилі віку, немічних? А як з односільчанами? Таж я був перший в селі, що пішов до школи! Многі з них тішились молодим студентом. . . А чи я забув уже за слова Івана Франка, що то писав, що він, син селянина, вигодований твердим мужицьким хлібом, почував себе до обовязку віддати працю свого життя свому простому народови. А я не сповнив того обовязку, а тільки потішаю себе думкою, що і тут живуть наші люди, що і тут треба робітників. Та думка мене заспокоює, але рівночасно друга думка турбує мене. Вона питає мене: як один із твоїх братів є у більшій небезпеці, то чи не твій обовязок саме йому помагати? Ось так, читаючи поему Івана Франка „Іван Вишенський”, переживаю душевну траґедію із монахом на Афоні, що то забрив туди з України шукаючи Бога, спасения своєї душі. Він у камяній келії розважає про Бога, суєту світа, глядить на хрест і уподібнюєсь до Розпитого. Але там далеко — Україна пропадає. Приходять до нього посли з рідної землі, передають йому письмо-просьбу, щоб вертав в Україну і помагав їй безталанній. . . Але він загадав умерти в самотній келії! Пригортаючому хрест до грудей насувається важке питання: Чи маю я право спасаючи себе забувати за братів? В нього ніжне сумління. Він не убив павука, що снував свою сіть над входом до його келії, бо і того павука Творець создав. Тому і бється з гадками. І вкінці, хоч рішився був забути за світ, його пристрасти і скорботи; хоч рішений посвятити решту віку для своєш душі; опустив келію. Та чи я можу рівнятись з отим Божим угодником? — питаю себе. Але сумління таки далі гризе, нераз дуже гризе. . . ”

Туга

Нераз він тікав від товариства; шукав самоти. Я догадувався, що він тужить за минулим, далеким. Цеж загальна слабість тих, що їх доля кинула на чужину. Я пробував розважувати його, та дарма.

„Чуюся часто як та пересаджена деревина”, говорив він. „Чи ти друже бачив таке дерево? Воно ніби принялось, ніби запустило коріння, ніби зеленіє кожної весни, та листя його не таке буйне як інших дерев, і овочу на ньому менше. Де я чверть століття пережив, цього не можна, забути. Ні, ніколи я цього не забуду. І чому тим клопочусь? Таж ніхто розумний не вимагає від мене, щоб це забути.

„Ось мчиться поїзд під гору в напрямі Д., а я гляджу на село, в якому працював всього тільки кілька місяців. На високому березі Прута бачу хустини, як повівають у повітрі наче білі крила. Це шкільні діти так мене прощали. Чи можна їх забути? Яж благословив їх тоді в моїх гадках! А відтак сів і читав з сльозами їх збірний прощальний лист, писаний віршом з побажаннями щасливо вернути у рідний край.

„Чи можу забути рідну хату? Хоч там був я голодний нераз на переднівку, але й там зазнав вітцівської і материнської любови. З нею звязані й надорожчі спомини дитячих літ. А село? Маленька церковця під горою і цвинтар, на якому спочивають чесні предки. Або Великдень з Зельманом і гагілками. Ось лунає пісня, воскресна, релігійна. А далі понад білими хатами і зеленими садами та полями — пісня Українських Сігових Стрільців:

„Гей у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася”

„Трохи спочатку сумовита, а відтак бадьора:

,.А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо”.

„Як живого бачу цього діда-старика, що йому котились тоді сльози: „Дай Боже, діти, щоб ви розвеселили її”, промовив. Чи забути такий Великдень? Там всьо росло, розвивалось, нарід будився зі сну і серед злиднів та гнету вставала Україна — спараліжований ґіґант.

„Ось тому і кажу за поетом: Моє серце і тут і там. Воно поділене, розбите. Я не соромлюсь цього. Ти знаєш, як щиро люблю цей край, що пригорнув нас як сиріт. Люблю його, подивляю його великих мужів; багатство, розвій. І щиро склонив я голову, відвідуючи Ґетисбурґ, довкола якого у трьох днях згинуло поверх сорок тисяч людей за великі ідеали. Я льояльний; на сто відсотків льояльний і вдячний теж і за те, що не бачу перепон, що не давалиб мені памятати і ці пречудні слова:

„Свята прадідів земля.
То Україна, то моя
Кохана, рідна Україна,
її широкії поля —
її могили і руїни,
Святая прадідна земля.
Люблю Тебе я Україно,
Твої широкії луги,
Твої зеленії діброви,
Круті Дніпрові береги,
Люблю, люблю, вас до загину
Новою силою любови!”. . .

„Ти нераз питав мене, чи я хотів би вернути у рідні сторони. Не знаю; годі на це правдиво відповісти. Та я хотів би перебути там хоч кілька місяців, хоч на старість. Чи ти бачив, як пізною осінню сірий шнур-ключ журавлів відлітає у вирій? Чи ти чув їх жалібне крю-крю в холодну осінню ніч? Та прийде весна і вони повернуть до старих гнізд; повернуть як не зітруть крил в далекій дорозі.

Наші завдання

„Та будьмо більше реалістами”, продовжував він із запалом. „Перед нами в Америці є завдання, обовязки і праця. Наші обовязки супроти прибраної Вітчини — це найперше. Та вони такі, як у кожного доброго горожанина; вірність американським ідеалам, льояльність до влади. Любимо цей край, бо він наш край, він наш дім. Його змагання — наші змагання; його радість — наша радість.

„Та є ще в нас окреме завдання. Маємо зобовязання супроти Старого Краю. Не сміємо казати, що він нас не обходить, що нам байдуже, що там неволя, що голод, що в спалених селах плачуть голі діти. Таж наш прибраний край хоче запровадити лад і справедливість у світі. Чи спати нам? Україна, цей край за океаном, це мати, яку ми покинули. Вона в тривозі й благає помочі. А хто глухий на ту просьбу, той юродивий син; це той, що не сповняє христіянського обовязку любови ближнього. Памятаймо, що походимо з українського роду, та що хоч крівава його минувшина, але й славна геройськими ділами наших предків та їх любовю свободи.

„Ділом і жертвою докажім нашу память про цей нарід. Памятаймо, що крім праці за насущний хліб — є ще праця для загалу, для народу. Вона може нераз невдячна, але завжди дає велике душевне задоволення. А як зійдемо із сцени життя, то саме та праця, ось та цеголка, вложена в народню будівлю, не згине покіль той нарід житиме. Дивімся на здобутки такої праці серед нас в Америці: церкви, школи, асекураційно-запомогові товариства, а між ними наш Український Народний Союз, сиротинці, Український Стемфорд із Вищою Школою, Музеєм і Бібліотекою, Українська Дівоча Академія на Факс Чейз, часописи, хори. Цеж усе овочі нашої такої часто невдячної праці!. . . Тож вперед, до діла, до чину, всі враз, плече об плече, у згоді, братній любові, на добро цеї Вільної Землі й з надією на краще завтра України”.

Ось так закінчив мій приятель. А я закінчив: „Дав би Бог, дав би Бог!”

TransTreeEnd

[BACK]