Духове Обличчя Українського Іміґранта в Америці — Омелян Ревюк, Emil Revyuk
УКРАЇНСЬКИЙ іміґрант прибув до Америки вже дозрілою людиною, утвердженим характером з виробленими способами поведінки в різних ситуаціях життя. Цього він не все був свідомий, але був свідомий, що його першим завданням є: удержати й забезпечити життя собі й своїй рідні. Він був теж свідомий того, що найшовшися в новому оточенню, він мусить до нього приноровитися, себто змінити в дечому свої звичайні способи поступовання.

Розсліджувати подібні процеси й висліди таких процесів у якій-небудь людині є незвичайно цікава справа. Вдесятеро цікавіша вона, коли йде за більшу ґрупу людей. Щож доперва, коли йде справа за іміґрацію, котра обіймає кількасот тисяч осіб, як отсе попробує зробити отся студія. Такі розсліди захоплювали багато людей, учених і письменників, від багатьох віків. Останніми роками займалися такими справами спеціяльні науки, присвячені розслідови питань, як живуть люди в новім оточенню, що вони в ньому добачують, як вони на нього відчувають, які наміри й бажання вони мають супроти нього, як вони це переводять у життя, чого вони добиваються, в чому їм ведеться, як вони зміняють умовини, як умовини зміняють їх.

Такі справи про іміґрантів такі цікаві, що два вчені В. І. Томас і М. Знанєцкі склали про польського селянина в Польщі й Америці шість-томову працю. Такої праці про українську іміґрацію в Америці нема. Ті нечисленні праці, що існують, не заходять у справу приноровлення іміґранта до нового життя досить глибоко. Нема покищо навіть систематично зібраних матеріялів, наприклад, листів про цю іміґрацію. Нема й споминів іміґрантів, так гейби ми хотіли доказати слова одного критика двох споминів, що „ми українці — народ лінивий на спомини”; єдині спомини про українську іміґрацію в Америці це спомини о. Олекси Пристая, що дають який-такий матеріял для життя-буття духовенства, а не пересічного іміґранта. Преса обхоплює не більше, ніж десять тисяч осіб. Серед таких умовин розсліджувати суспільне приноровлення іміґранта до краю його нового побуту можна хіба усними розпитами, а цей спосіб звичайно переходить засоби одної особи.

Моглоб здаватися, що помогти собі можна при тому відомими спробами зобразити український народний характер: Миколи Костомарова, Вячеслава Липинського, Дмитра Чижевського чи Якима Яреми. Та всі вони не дають нам властиво покажчика, як чоловік з нашого народу буде поводитися в кожній даній ситуації життя. Тому я візьмуся за довшу й труднішу дорогу: брати одну за одною різні конкретні ситуації людського життя та оглядати, як наші люди в них на іміґрації поводяться, а відтак порівнювати цю поведінку в даній ситуації з їх поведінкою в подібній ситуації в ріднім краю. Поступаючи так, ми помітимо, що вони інколи поводяться за старими звичаями, а інколи інакше. Тоді ми може ще попробуємо найти, що заставило їх в одному випадку держатися старого звичаю, а в іншім зміняти його. На основі таких розслідів можна нарешті буде дійти до яких-таких підсумків про народну вдачу українця на американській іміґрації.

Особисте імя.

Уже зараз на вступі на американську землю культурні звички українського іміґранта попадали в конфлікт з американськими звичками на пункті особистого ймення й прізвища. Мали щоправда подібні конфлікти інколи й іміґранти інших походжень, але українські іміґранти мали їх, так сказатиб, правильно. Передусім велике число цих іміґрантів не вміло читати й писати; через те урядник, котрий їх допитував, мусів ловити це імя на вухо, а це вухо, як це був несловянин, не було здібне зловити українські звуки, а як це був словянин, звичайно не було охоче це робити. На американця українське імя робило звичайно вже своєю довжиною вражіння штучности й надутости. Навіть як український іміґрант був грамотний, але тільки в своїй мові, то йому всеще приходилося передавати своє імя іншими буквами, і тут йому правильно виходила халепа.

Можемо собі представити почування нашого іміґранта, коли він, слідкуючи пильно своїм звичаєм за виразами обличчя, відчув, що допитуючий його за імя урядник чогось не розуміє, денервується. Знаючи селянське наставлення послуху для влади, впоєне родиною, церквою, школою, державою, можемо легко зрозуміти, чому іміґрант не протестував, коли іміґраційний урядник записував його фальшиво, в перекрученім або покаліченім виді. Не можемо навіть дивуватися, чому декотрі з поновних іміґратів, ще будучи на кораблі, придумували собі, як своє ймя вкоротити або навіть змінити, чому наприклад деякі іміґранти перемінили свої словянські імена на німецькі. 

У фабриці діялося те саме. Хіба що тут приватний „бос” звичайно грубше поводився зо своїм робітником, ніж іміґраційний урядник з новим іміґрантом. Почувши імя, якого він не міг вимовити, „бос” звичайно без найменшого вагання надавав робітникови імя, яке йому в даний мент підійшло, і таке імя потім з фабрики часто переходило поза фабрику й лишалося при робітнику навсе. Наставлення послуху для влади рішало й тут.

Зрештою наш іміґрант не дуже тому противився, що його називали тут сяк або так, бо він у старому краю привик був до цього, що його звали інші так, як їм було мило.

Мали в початках української іміґрації вплив на українські імена й сусіди наших перших іміґрантів. Польські сусіди старалися польщити наші імена, і деякі наші іміґранти, піддавшися в тій справі польським впливам, старалися свої імена в Америці продовжувати на взір польської іміґрації, котра тут малпувала польську шляхту.1) Дехто під впливом сусідів-німців своє імя німчив. Найбільшими нахабниками, кажуть, показувалися тут айриші, котрі, прийшовши сюди з анґлійською мовою, вважають себе відразу „старими американцями” і диктують свої культурні звички своїм недоглядним сусідам як американські; вони подиктували немало грубих скорочень українським іменам.


1) Диви працю про польські імена відомого польського вченого Яна Бистроня.

Деякий вплив на зміну імен українських іміґрантів мали школи анґлійської мови, а особливо вчителі й вчительки, які вчили анґлійської мови, а вміли якусь словянську мову. Багато українських імен зо закінченням на -ів, переписаних „по американськи” на закінчення „off”, це є памятка впливу москалів і знаючих по московськи жидів, що вчили в тих школах.

Маючи до діла з тільки впливами за зміною імення, іміґрант не дуже тому противився. Він відчував, що так роблять усі, що це є частина його американізації, частина його науки, як жити в новому краю, або просто справа моди. Йшля ця звичка зміняти імена довгий час майже без стриму. Почав „бос” кликати одного Грицька „Гарі”, так уже інші Грицьки думали, що так мають робити. Змінив „бос” одному Виноградникови імя на „Винер”, то зараз його браття собі змінили на Винера. Зміняли імена навіть тоді, як американці могли їх зовсім без труду вимовити й запамятати, коли воно й коротке й не мало ніяких звуків, чужих американській мові.

Вийшла з цього велика втрата. Надавання імен серед селян на Україні це дуже жива частина народньої мовної творчости; там поступали при тому давними утертими дорогами, залежно чи хотіли назвати людину по батьку, матері, родині, місцевости, заняттю, прикметах тіла, духа, чи по чому іншому. Творення нових імен в українській мові виказує неаби який мовотворний талан українського народу.2) В Америці ця „американізація” імен ішла без знання американської мови, часто навіть без знання української. Звичайно йшли люди за припадковою подібністю звуків, перекабачуючи українця Макогона на шотландця МекМагона, Волощука на Волеса, Рудакевича на Рудолфа, Барана на Барона. Раджено собі інколи перекладом, коли наприклад не тільки Мельника, але Мельничука перемінено на Милера, не тільки Рибака, але й Рибку на Фишера. Словом, „американізація” українських імен не все виходила з глибокої потреби. Бували в зміні часто й віра, що буде краще зо зміненим іменем, або що американці це вищі люди, і хто уподібниться до них своїм іменем, самий стане вищою людиною.


2) „Вся старинна Україна живе в сучаснім селянськім імени”, писав колись великий знавець української мови й етноґрафії, Микола Сумцов. (Малорусская фамильныя прозванія. „Кіевская Старина”, лютий 1885.)

Пошесть на „американізацію” імени відкрила іміґрантови право називатися таким іменем, яким йому вигідно. До цього почуття дійшов він аж по довшому побуті в Америці, бо це почуття цього права це частина почуття особистої гідности, а це почуття, як незалежне він оцінки родини чи села, наростає в Америці поволи, під впливом різних умовин, матеріяльних, суспільних і політичних. Як іміґрант відчув себе управненим надати собі таке імя, яке йому догідно, то він уже вимагав, аби його дітям давали такі імена хрестні, як він хоче, і він домагався, аби йому таке було імя, як він хоче. Тоді він додумався й до того, що він має право задержати собі своє родинне імя, як він хоче, і ніхто не може й не повинен домагатися від нього його зміняти.

У часописах наступила в тому відношенню теж певна зміна. Коли в початки української іміґрації одобрювали зміни імен, пізніше стали з них висміватися за їх невдачність, а ще пізніше осуджувати їх різко як спроби закрити своє національне обличча, або своє походження, як заходи „позбутись звязку з народом і краєм, з котрого вийшли, чи з якого вийшли їх батьки й матери”.

З бігом часу конфлікт між цими двома тенденціями втратив багато своєї остроти. Нині люди назагал задержують звичайно свої словянські імена, навіть як їх важко вимовити „старим американцям”. До утвердження цього права причинилася немало загальна військова служба; коли людині вважається за обовязок проливати кров за край, безогляду на її походження, то їй треба признати право називатися таким іменем, яке йому подобається, безогляду на те, якого воно походження. Нині люди зміняють своє імя хіба з важних причин, коли наприклад імя псує бизнес, або надається для глумливого чи сороміцького перекручування. Та трапляються нині люди, які колись змінили своє імя, думаючи, що цього вимагає бизнес, а тепер хотіли би привернути своє давнє імя, бо побачили, що словянське імя в деяких бизнесах (напр. в модярстві) або штуках (співі, музиці, танцях) далеко краще, ніж найсутіще анґльо-саксонське. Назагал, можна приняти, що вже й відсталі іміґранти схопили, що розумно дивиться на справу імення той, хто не дивиться на те, якого походження дане імя, але на те, кого воно представляє, себто чого доконав той, що його носить.

Певні переміни в українськім називанню людей поробила наконець американська школа. Грати тут ролю почала вона, коли до американських шкіл пішла дітвора українських іміґратів. Почалася справа часто зараз при вписі, і то не стільи зак родинні імена, як за хрестні. Як називаєшся? — Тарас. — Як? Так? Ти певний? Я такого імени не чула Питається вчителька за поміч матери; як це імя спелується? Яку поміч могла дати мати, котра або не вміла читати, або й вміла, але про спеловання нічого не чула, або, як чула, то спелувати не вміла? Якби вчителька була така інтеліґентна людина, як би вона відчувала засади демократії так щиро, як вона з притиском їх голосить, то вона пошукала би за тим, що це за імя, і як воно спелується, але, як звісно, учительські сили далекі від того ідеалу: вони перетяжені працею, отже нетерпеливі, а дотого, як учителі, привикли накидати свою думку іншим, дітям і їх батькам. Почувши чуже імя, вони пробували „спелувати” його самі, або як це не йшло, пробували „перекласти” його. Як пішов до школи Іван, а виходив Джан, то це ще можемо зрозуміти, бо „Айвен” це не Джан. Але це вже зовсім інше, як до школи пішов Богдан, а зо школи виходив уже Бернард, або як до школи пішов Мирослав, а вийшов тут Майрон, там Мерілин, а деінде ще щось інше. Треба було „впертої” дитини, або батьків, аби заставити вчителів лишити Богдана Богданом.

Часто дитина, заставивши вчителів признати йому його імя, попадала за імя в конфлікт з товаришами. В одному такому випадку хлопець сказав товаришам, що він зветься Олександер. Зараз на нього напали: „А ти що таке, щоб називатися Олександер? Ґенерал чи король?” На щастя, хлопець мав ще одно хрестне імя й почав його вживати. Як заставить вчителів признати своє хрестне імя, а потім не хоче його змінити, то йому товариші можуть зробити життя важким у школі своїми кпинами з імени, якщо хлопчина тільки зрадиться, що він відчуває болючо їх кпини з імення. А власне до такого наставлення підготовляла його українська родина, котра на „никнейм” дивилася так, як у старім краю дивилися на „вуличне імя”, як на імя, „яким людину дразнять”. Буває, що, почувши „никнейм” для своєї дитини, в цю справу втручуються зовсім свідомо родичі, дарма, що вони не розуміють, що американці „никнейм” трактують як щось зовсім не образливе (в книжках, видаваних вищими школами при нагоді виходу студентів зо школи, при імени кожного студента подають його „никнейм”, під яким він був відомий у школі). „А, бігме”, сказав один батько, почувши, що товариші сина кликали його „никнеймом”, „якби мені хтось сказав визиванку до лиця то — яб йому не знаю що зробив!” Ясно, що син, котрий виріс в Америці, не міг за таке товаришам нічого робити. Одначе йому було видно дуже неприємно, що до нього мають такі претенсії.

Такі сцени ілюструють значіння культурного конфлікту. Чоловік, що найдеться в конфлікті суперечних культурних вартостей, почувається нещасливим: від нього з одного боку вимагають одної поведінки, з другого боку іншої. Він хотів би догодити обом сторонам, та він може догодити тільки одній. Спокій він міг би найти хіба тоді, якби цілим своїм єством станув на одному становищи.

По подібних переходах роджена в Америці молодіж українського роду остається й в дальшому свойому життю чутливою, можна сказати навіть дражливою, в справі свого імення й прізвища. Тим поясняється те, що як дехто з них зміняє імя для карієри в політиці, дарма що багато людей якраз зробили таку карієру свого імени не зміняючи. Тим можна пояснити, що так багатьох з них приписує своє неповодження в професії чужинецькому звукови свого імени.

Як у випадку їх родичів, так у їх випадку тим більше загальна військова служба оставить певно в тій справі найглибше вражіння, і чейже раз навсе утвердить за кожним чоловіком право називатися таким іменем, яким він хоче себе називати. Виїмків від цього правила може бути дуже небагато, і вони є очевидні всякому. Це абсурд думати, що всі відомі в Америці імена чисто американські. Таких властиво зовсім нема, бо навіть червоношкірі тубильці (якщо вони справді тубильці) не признавалися відай публично до своїх справжніх імен. Скарбниця американських імен велика, бо вона приняла імена від усіх народів і мов світу. Є в ній багато й словянських імен, і немає ніякої розумної причини засадничо відкидати якесь імя тому тільки, бо воно українське. Чим щиріше буде в Америці визнана демократична засада признання гідности людини, тим щиріше буде теж признане кожному чоловікови його особисте імя. Якраз признання рівности всіх людей демонструється найкраще, коли признається кожній людині право називатися так, як вона хоче, а признається це в той спосіб, що це імя приймається в загальну скарбницю особистих імен нарівні зі старшими іменами.

Як ми бачили, справа імення виказує поважний вплив американського оточення. Це нам покажеться зовсім самозрозумілою появою, коли пригадаємо собі, що в цій сфері людина стрічається з іншими людьми, а іміґрант зо своїм новим оточенням: де він не піде, всюди його готові запитати за його імя. Дещо інакше мається справа з багатьома іншими справами.

Національне імя й походження

Возьмім наприклад справу національного походження. За неї питалися іміґранта при вступі на американську землю, а потім при переписі населення, себто раз на десять літ. Поза те в відношенню іміґранта з оточенням питання його національности виринало рідко, бо „босам” на роботі це звичайно була байдужна справа, а для купців, з котрими іміґрант стикався, було навіть нетактовно за національність питатися. Та, звісно, людина, як замітили ще старинні народи, це сотворіння, що живе громадою, і український іміґрант, попавши в Америці в громаду, зложену з людей різних культур, шукав громадського чи товариського життя передусім з людьми, з якими він міг порозумітися. Тому в початках іміґрації українські іміґранти товаришували з іміґрантами з тих народів, з якими вони зналися зо старого краю: словаками, мадярами, поляками, білорусинами, москалями, німцями, тощо. „Старі американці”, яких є найбільше, до себе іміґрантів не тягнули, а іміґранти до них не пхалися. Вміру того, як росло число українців, вони покидали товариські звязки з іміґрантами інших народів та щораз більше обмежувалися до своїх земляків. Рішив тут старокраєвий звичай наших людей на селі жити тільки з людьми своєї суспільної верстви і народу, людьми своєї культури. Коли між українською іміґрацією наступило зрізничковання на підставі церкви, національної ідеольоґії, чи свідомости, на засаді політичних партій, то знову люди одної ґрупи почали держатися разом, а осторонь від людей того самого національного походження, але іншої віри, національної чи партійної ідеольоґії. Інколи це розбиття пішло ще далі, коли односельчани, себто люди з одного села в старім краю, удержували товариські звязки тільки між собою, а держалися осторонь від людей з інших сіл; це однак явище серед української іміґрації не прибрало ніколи великих розмірів, як це, наприклад, добачується серед італійської іміґрації.3)


3) Phyllis Н. Williams: South Italian Folkways in Europe and America.

Справа розвою національної свідомости української іміґрації має свою історію. У результаті те, що існує нині, це значно щось інше від того, що існувало давніше, а зовсім щось відмінне від того, що було на її початку. Історія зросту національної свідомости української іміґрації представлена аж у кількох статтях у Пропамятній Книзі У. Н. Союзу й цікавий до цеї справи читач може її там найти; тому повторяти там сказане тут зовсім зайве. Підчеркнути одначе не вадить тільки найбільше загальні чертви цього розвою.

Спершу національна свідомість українських іміґрантів була невелика, навіть у тої ґрупи, яку можна назвати найсвідомішою. Хоча вони мали так сказатиб неґативне національне почуття, себто почувалися чимось іншим від своїх національних сусідів, вони часто з ними товаришували. Зчасом доперва розвинулася позитивна свідомість українства. Пособляла при тому зростаюча свідомість культурної різниці, зростаюча під впливом якраз товариського пожиття з ними, якого не було якраз у тих, що зо старого краю принесли почуття єдности з іншими народами. Пособило в Америці розвоєви української національної свідомости поширення української преси завдяки повній свободі преси в Америці. Нині ця свідомість дійшла до того, що іміґрація добилася вже признання відрубности українства від американського уряду й від американської публичної опінії. Одначе не дивлячися на те, в Америці ще не тільки існують, але й живуть пережитки старої української національної несвідомости, з досить сильними встановами: церквами, запомоговими братствами й часописами. їх члени й читачі ще далі не признають відрубности українського народу, і або признають себе за один народ з москалями, або признають себе за членів спеціяльного „карпаторусского” народу, осібного від решти українського народу. Під цим зглядом, значить, іміґрація осталася далеко позаду старого краю; там на Карпатській Україні народ дозрів уже в своїй більшости до свідомости свого українства, а під Польщею кацапський рух доживав уже останки своїх сил, дарма що він мав піддержку від окупантів.

Житлова культура

Кожному відомі гаразди, з яких вийшов пересічний український іміґрант зо старого краю. Можна сказати, що символічним образом тих гараздів була його рідна хата, котра певно недалеко відійшла від звісного опису Івана Франка:

. . . Сліповані та тісні віконця
В старосвітських засувах ще ходять,
Мов лякаються ясного сонця
Ті, що в тих хатах свій вік проводять.
Не видати комина на хаті:
В ранці дим всю хату заповняє,
З стріхи буха, вється по загаті,
Хапле очи, сльози витискає.
В хаті піч трохи не в пів кімнати
З запічком і припічком із глини,
Вічно тепла — мов жолудок хати
Величезний, як живіт дитини . . .
Ліжко ґазди—пять дощок не збитих,
Сніп соломи і верета зрібна;
Тепла піч є для дітей невкритих,
А для старших постіль не потрібна…4)


4) З ПОДОРОЖНІХ ЗАМІТОК. Життя і Слово, том 1., 1849.

Так описував підгірську хату Іван Франко десь у часи, як починалася українська іміґрація до Америки, а його слова можуть послужити нам мірилом цеї величезної переміни, просто треба сказати революції, яку мусів перейти український іміґрант під зглядом своєї житлової культури по приході до Америки. А переходити мусів, бо житлову справу в уміркованій стрефі, в якій лежить і Україна й Злучені Держави, мусить розвязувати кожна людина.

Спершу іміґранти жили звичайно у якогось зо знайомих, а ці були звичайно дещо старші іміґранти, люди обуті дещо з американським побутом. Та вони жили певно переважно за старокраєвим звичаєм, тілько небагато зміненим під впливом нового краю. Зчасом „бордиґери” покидали жити в комірному та переходили назагал на власні мешкання, звичайно наймані, інколи власні. Чим довше живе в Америці українська іміґрація, тим далі поступає той розвій: щораз менше між нашими іміґрантами людей, що живуть у чужих мешканнях, а тим більше людей що живуть у власних мешканнях, і тим більше людей, що живуть у власних домах.

Це стремління жити власним мешканням та купувати свою хату має велике суспільне значення, признане загально всіми суспільними дослідниками. Люди, що мають власні доми, це найбільше усталений елємент громадянства. Тенденція наших людей до посідання хати не набута в Америці, а принесена ними з рідного краю. Це наставлене утверджене в їх душі різними пословицями, поговірками й приказами. Будуй хату й з лободи, а до чужої не веди! — радять молодому чоловікови, що збирається женитись. Лучше одно око своє, ніж чужі обоє, потішається власник своєї хати, чи чого небудь іншого, бачучи в сусіда те саме краще. З чужого коня і серед води (дороги) злізай, — кажуть про злодія, але іміґрант може це віднести теж до комірної хати, з котрої хазяїн може йому казати винестися. В Америці це стремління до власної хати найшло підкріплення в конечности платити комірне за наєм чужої хати. Завдяки цим тенденціям посідання домів серед української іміґрації незвичайно поширене. Українська іміґрація певно дала американському народови багато тої постійности, якої дає посідання хати й землі. Можна сказати, що навіть більше, бо коли американець купує хату, він звичайно дивиться хочби одним оком до спекуляції; на задному умі в нього все думка про продаж купленої хати й заробок; український іміґрант купує хату з думкою її держати. Як він хату продає й заробляє, то звичайно такий бизнес приходить до нього самий.

Так само, коли тільки на це є місце й нагода, український іміґрант, набувши хату, устроюється довкола неї, як це було в старім краю. Тут побачите й город з яриною, і сад з овочевими деревами, і грядку з квітами. Це все наставлення, привезені зо старого краю, людьми, які там були звичайно селянами й дрібними підміськими зарібниками, які обізнані з управою рілі й люблять працю на землі. Зате коли такі люди попадуть у велике місто, де вони не мають нагоди ні спромоги завестися власною хатою, там вони інколи в мешканевій справі зовсім розгублюються. Там вони при найманню мешкання дивляться тільки на одно: кілько їм треба буде платити за це ренту. І тому вони попадають у найгірші дільниці міста, де нема вулиць, водопроводів, „на другім боці залізничої треки”, „понижче водної вежі”, попід вуглеві „домпи”, за купами жужелиці, де нема ні деревини, ні билини, словом у лячних „сломс”.

Само собою розуміється, що таке оточення відбирає вже охоту хочби найкращій господині влаштувати хату яко-тако. Зате в власних хатах стрінемо звичайно й порядок, і охайність, і обстанову зовсім не гіршу від обстанови американців на тій самій стопі приходу. Колиж візьмемо під увагу, які думки й почування й бажання кермували цими людьми при порядкованню хати в нутрі, то на перший погляд ока по середині хати українського іміґранта звичайно не найдемо багато привезеного з України. Вигляд хати звичайно „американський”, себто такий, який практикується в даній дільниці. Він може бути зовсім не американський, в ньому звичайно навіть є впливи заморські: анґлійські, еспанські, італійські, або й арабські, але він називається американським.5) Якіб одначе не були впливи в тому домі, з України певно нічого нема. Бувають у Канаді на фармах доми, збудовані на взір українських, але ледво чи є такі в Америці. Навіть люди, які мають гарні спомини про „рідну стріху”, і могли в Америці виставити собі такий дім, який їм подобається, не пробували наслідувати старокраєвих будівляних звичаїв.


5) John Р. Coolidge: The Modern House (The Atlantic Monthly)

Багато причин заважило на те, що наші люди не перенесли до Америки нічого зо свого питомого українського хатнього будівництва: ґеоґрафічних, економічних і інших. Здається, що заважило тут немало й нащіплене суспільними відносинами почуття суспільної нижчости, привязаного до селянської хати.

Що не рішала тут сама потреба ставити хату в місті на інший лад, ніж це було на селі, вказує нутро хати українського іміґранта.

В нутрі американська хата українського іміґранта така, як хата інших людей. І двері, і вікна, і кімнати в ній „американські”. Поділ на кімнати, призначені на кухню, на кімнати-спальні, набутий звичайно в Америці. У кухні певно нема одної великої печи до варення й огрівання, але звичайно окрема піч до варення й печення, а окрема піч до огрівання. І не від печі ждуть освітлення, а є на це спеціяльні приспосіблення, звичайно елєктрика. І приспосіблення до спання „американські”, що в нічому не нагадують старокраєвих. Нема вже подушок попід стелю, і жердки на складання одіння. І до сидження не має лавок, а звичайно крісла. І американська вона в тому значінню, що захороняє вона не тільки людей, як різні машини для вигоди людей: машини до шиття, машини до прання, машини до роблення леду, машини до варення, машини без кінця.

Всеж таки ті машини служать не до роботи, до ведення професії, звання, фаху, а тільки до домашньої господарки. Здавалося би, що зо старого звичаю українців не тільки „жити” дома, але й в ньому працювати, остався ще певний нахил, і тому в українського іміґранта можна помітити, що він в своїм домі без труду займається працею для зарібку.

При всім тім замериканізованню мешкання українського іміґранта можна помітити старокраєві наставлення при прикрашуванню хати. Правда, майже ніколи нема цілої стіни „богів”, але всеж таки попадають досить часто українські образи, себто або релігійні образи, мальовані на український десень, або образи українських історичних осіб, інколи навіть ориґінальні образи українських артистів. Інколи ця тенденція переходить навіть поза межі, звичайні в старім краю; коли хата переладована прикрасами в народнім стилю, коли цих прикрас так багато, і такі вони різнородні, що одні не пасують до других, що одні забивають миле вражіння зроблене іншими. Буває, що й власники кількох предметів народнього пристосованого мистецтва дивляться на них як на „музейні кавалки”: хати ними не прикрашують, держать їх у сховку, а витягають тільки для показу. Це вже зовсім не „народне” наставлення, бо такі річи в українській хаті мають свою функцію, вони служать для якоїсь ціли, а не ховається їх для показу чужим гостям.6)


6) В. Подвірський: Як меблювати хату (Життя й Слово, лютий 1937).

При тому „американізація” хати українського іміґранта під деякими зглядами виявляє характеристичні недомагання. Стрічаємо по хатах усякі найновіші домашні машини, часто дорогі фоноґрафічні й радіові апарати, інколи навіть дорогий фортепіян, на котрому ніхто ніколи не грає, а так рідко побачити в такій хаті шафу на книжки, а ще рідше збірку книжок. Здається, що брак постійного приміщення для нижок є головною причиною, для чого в Америці так слабо розходяться українські книжки й чому українська іміґрація купує взагалі мало всяких книжок.

Ще інше наставлення українських іміґрантів до хати мусить вражати болюче їх дітей, як вони запізнаються з наставленням більше поступових американців: брак признання дитині того, що в американській мові називається „прайвесі”. По американських домах водиться, що дитина має свою спеціяльну кімнату, в котрій дитина робить те, що йому подобається (очевидно в межах безпеченства для інших членів родини в хаті). Там вона студіює, що треба, зглядно що їй подобається; там вона проводить свобідний від занять час, як їй подобається, там приймає своїх товаришів. Модерні психольоґи признали право дитини до такої „прайвесі” як одну з основних потреб молодої душі. Найбільше це вражає дітей тих українських іміґрантів, які мають хати, досить великі, аби відступити кожній своїй дитині осібну кімнату, але цього не роблять. Родичі видно вийшли з хати, в котрій ціла родина жила в одній, або що найбільше, в двох кімнатах, і хоча вони в Америці живуть серед зовсім інакших матеріяльних умовин, вони ще далі держаться старокраєвої звички трактувати кожну кімнату як спільну кімнату для всіх членів родини. Старшим від того ніякого лиха нема, та молодь терпить значно на своїм умовім і фаховім розвою. Дитина, що не має свободи в хаті, втікає з неї на вулицю й попадає часто в деморалізуючий „ґенґ”.

На тлі мешканевої справи іміґранта можемо передовсім обсервувати одну сторону великого душевного процесу того іміґранта, а саме його перехід із „сільскости” до „міськости”. Коли взяти під увагу цю кольосальну різницю між мешканням в українському селі, себто в збитій оселі, де всі були менше-більше одної кляси, де всі себе знали, часто інтимно, де через те публична опінія мала велике значіння й вплив, де одні одним помагали, з одного боку, з життям у великому місті, де люди ще більше збиті, але де зійшлися люди неоднакові, люди різних вір, кляс, мов, культурних звичок, де люди не знають найближчих сусідів, або знають тілько здалека, де публична опінія не має ніякого значіння, де кожний живе для себе, тоді зрозуміємо, які глибокі душевні наслідки мусіли мати ці переміни в житловій сфері українця. Тоді ми зрозуміємо передусім почуття самотности, що обхоплює нового іміґранта, а далі його стремління збудувати якесь нове громадське життя на місце того, до якого він був привик у рідному краю. Тоді ми зрозуміємо, чому він пхався навіть між чужих, а до себе дещо зближених народів; чому він потім розбудовув тут церкви, товариства, клюби, ґазети. Зрозуміємо навіть тенденції деяких до перебування в коршмі та його запивання: це часто не було ро інше, як його спроба збудувати товариське життя.

Навіть коли український іміґрант й попаде на американське „село”, то й тут він мусить переходити глибоку духову революцію, бож американське „село” не українське. Американська фарма це не українське господарство. Тільки на східній Україні можна стрінути хуторі, які нагадують американські фарми. Американська фарма стоїть одинцем на полі. Довкола неї села нема. Тут людина живе самотна, зглядно в сімї, яка мало стикається з іншими. Це теж мусить мати глибокий вплив на душевний розвій людей, що так живуть, як це вже нераз помітили вчені.7) Тепер на цю родину, що живе відрубним життям на американській фармі, починають проявляти свої могутні впливи нові чинники, які починають заломлювати її почуття відрубности, як: телєфон, автомобіль, а ще більше радіо; вони часто розбивають ново набуті духові звички, які щойно почали усталюватися, так, що часто, поки їх покласти на папір, вони вже пропадають.


7) Порівняй про це наприклад статтю Броніслава Маліновского п. н. Culture в американській енцикльопедії суспільних наук.

Харчова культура

Коли в житловій культурі українського іміґранта ми стрічали назагал перевагу американської культури над культурою іміґранта, привезеною з рідного краю, то в харчовій справі положення певно представляється зовсім наоборот. При розсліді цеї сторони культури інших іміґрантів помічено найбільше завзятий консерватизм. Коли розважити вчасне в історії кожної людини повстання харчових звичок, то не можна цьому дивуватися.

Перевага старокраєвої харчової культури в українського іміґранта проявляється очевидно передусім його уподобанням старокраєвих страв. Не було в тому превеликої пересади, коли о. Нестор Дмитрів назвав українські пироги й голубці українськими народними святочами. Так принаймні почував у справах харчу новий український іміґрант. Перевага отже мучних страв, помітна серед української іміґрації, це без сумніву привезена зо старого краю звичка. Ще в 1896. році помітив один іміґрант і написав до „Свободи”, що . . . „деякі живуть старокраєвим життям, з тою різницею, що місто картофель їсть наш чоловік мясо, замісць води пє пиво й віску”. Здавалося певно тому авторови, що постійне їдження мяса іміґрантами в Америці не має нічого спільного зо старим краєм; забув він видно на те, що це є всеж таки обернений старокраєвий звичай здержування від їдження мяса. Якби не було того здержування від мяса в краю, то не було би в Америці пересадного їдження мяса; їджено би мясо в міру, їджено би його з відповідними додатками, зелениною й жовтою яриною; і не потребував би чоловік конче запивати алькоголем.

Старокраєві культурні звички в справі харчу проявлялися не тільки в самому підборі страв, але й в наставленнях та розцінюваннам харчових справ. Інколи ці старокраєві звички ставали їм у добрій пригоді. Наприклад покладання на страви, приготовані самим собою, радше ніж на страви, куплені, вже готові, ставали іміґрантови в добрій пригоді підчас депресії. Його стремління видавати й на харчі як найменше готового гроша заставляло його брати в крамниці не мязні мясива, а так звані відпадки чи нутренности, як серце, легені, шлунок, печінку, котрі давніше в Америці давали в різницях майже зовсім даром. Тільки заможні заїдали „стейки”, часто не так тому, що вони їм смакували ліпше, ніж пироги або голубці, а тому, бо цим чоловік показував, що його на це стати, що „і він пан”. Тепер новіші розсліди над їжею виказали, що „стейки” добрі для людей, що тяжко працюють фізично, та що вони щодо вартости вітамін остають багато позаду „відпадків”. Нахил нашого іміґранта до їдження подостатком картофлі ішов по лінії новіших розслідів про потребу менше поживних страв, які виповняють покармові орґани й заставляють їх до праці.

Не обійшлося певно між тими культурними звичками й без рішучо відємних. Консерватизм у справах поживи, як у всяких справах, добрий тоді, коли він задержує добрі звичаї; він недобрий, коли він здержує від поступу до кращого. В Америці останніми часами зроблено великі поступи в харчовій справі. Про неї говорять усі: орґанізації, ґазети, радія, вчені, говорять нарешті й різні уряди, міські, стейтові й федеральний. Подають вони багато корисних новин. Серед українців не помітно розмірного зацікавлення цею справою. В ґазетах про неї майже повна мовчанка. Причиною цього — старий погляд на справу харчу як на жіночу справу, яка мужчині не лицює.

Не можна сказати знову, що кожне перебрання нових звичок само собою добре. Наприклад у старому краю наші люди звичайно їли чорний хліб, в Америці вони їдять звичайно білий, — може тому, бо більшість в Америці їсть такий хліб, можливо тому, бо з краю привезли погляд, що білий хліб кращий від чорного. Тимчасом американський білий хліб, як це вже науково доказано понад усякий сумнів, спечений з такої муки, з якої забрано просто всі поживні вартости. Старокраєвий чорний хліб, за дослідами вчених, давав людям усі потрібні складники. Те саме можна сказати про звичку іміґрантських родин в Америці їсти багато цукру. Через такі нові звички молоде покоління, не дивлячися на те, що воно виросло в багато кращих умовинах від старшого, часто вже в своїм вигляді зраджує признаки поважних недостач харчування. Зрештою старше покоління зо свого боку виказує просто масові признаки підорваного здоровля, якраз через невідповідні харчі, як: зіпсуті зуби, вперті затвердження, ненормальні тиснення крови, занедужання на запалення сліпої кишки.

В одній сфері харчової культури американське оточення зробило поважні поступи, а саме в сфері культурних наставлень до харчів. Нема вже нині серед української іміґрації тої пошани до хліба, яка ціхує українського селянина в старім краю. Пропало вже певно багато поглядів на маґічну силу хліба, води, чи горівки; через те вони не грають уже такої важної ролі при різних церемоніях, як при народженню, весіллю; через те вже й посту не придержують в Америці з такою строгістю, з якою придержуванося його в Україні від багатьох віків, навіть не оглядаючися на вільніше становище церкви в тій справі.

Перебрала теж українська іміґрація американські манєри при їдженню. Присвоєно американське наряддя при їдженню, американський спосіб засідання до стола, часто й американську чергу страв. Ствердили це вже навіть у старім краю дослідники української етноґрафії, котрі помітили не тільки, що в деяких околицях України матеріяльний побут наших людей поправився завдяки зарібкам в Америці та поворотови „американців” до рідного краю,8) але й те, що між рееміґрантами та тими, що остали в краю приходило вже до конфліктів за перебрану в Америці культуру.9)


8) Наприклад: Осип Яворський: Народня пожива в Городецькім повіті. (В Матеріялах до Української Етнольоґії).

9) Наприклад Павло Коненко в своїй статті про народню поживу в скалатськім повіті каже, що всі селяни їдять з одної миски, ті одначе, що вернулися з Америки, обідають із засади осібно, бо призвичаїлися їсти осібно, та нахилятися над мискою, те саме роблять при спільній трапезі; тому інші не хочуть їх до „кумпанії”, бо, мовляв, їм з бороди капає в миску.

Здоровля й недуга

Подібно, як у харчовій справі український іміґрант заховав ще багато зо старокраєвої культури в тісно з нею звязаній сфері здоровля. Під тим зглядом він назагал остався на рівні, малощо вищім від того, на якому він находився при своїм виїзді з краю. Не дивлячися на те, що він під матеріяльним зглядом багато краще ситуований, усе ще займає в справі здоровля й недуги старокраєве наставання, котре висловлювалося думками: Ми люди бідні, нема кому слабувати. Пани можуть слабувати, але не ми. Бідний може тільки пожалуватися на хоробу. 

Передусім назагал ми всеще присвячуємо справі здоровля розмірно мало уваги. В цьому краю, що є так глибоко свідомий здоровля (HEALTH-CONSCIOUS) ми такими не є. Видно це хочби з того, що ми по старому звичаю звертаємо більше уваги на недугу, ніж за здоровля. Наші люди не дають оглядатися лікарям, як вони ще здорові. Цікавимося здоровлям аж доперва тоді, як воно попсується. Можна навіть сказати, що аж тоді беремося до його рятування, як його врятувати не можна. Покутує в нас ще старий фаталізм, що, мовляв, всяка недуга післана Богом, чи далею, та що хіба Той її забере, хто її зіслав. Що має бути, то буде. Хто має вмерти, той умре.

Видно це й з того, що про здоровля ми говоримо й пишемо дуже мало. Відчити про здоровля обмежилися до алькоголізму, і це питання трактовано головно з морального боку. Статті про здоровля появляються рідко, а коли появляться, люди їх не читають, а як читають, то на подані там поради не звертають уваги. Радіо в тій справі нічого не робить, хіба кампанії за товари підозрілої вартости. Нема ще й досі властиво ніякої лікарської книжки про те, як дбати за своє здоровля, про те, як їсти, як працювати, як відпочивати, як поводитися в недузі, як дбати за дитину, тощо.

Через те іміґрант живе за старими приписами здоровля, які він привіз зо старого краю. Та ці великої вартости не мали й в старім краю, а навіть як були добрі в старім краю, то не підходять до Америки. У старім краю наш селянин жив на селі, на свіжім повітрю, на вітру й сонці. В Америці він звичайно живе в місті; його треба знати, що тут ми всі більше кашляємо, чихаємо й шмаркаємо, як на селі. Нам треба розуміти, наприклад, про вплив сухого огрівання хати на здоровля. В Америці іміґрант працює в фабриці або майні, і ця праця часто спричиняє різні „фахові” чи „заводові” недуги. Він відживляється тут інакше, і це має на його здоровля великий вплив.

Про повне недбальство іміґранта за здоровля свідчить відома кожному сцена, коли людина, захорівши, біжить до своєї скриночки з медицинами, шукає між старими, не випорожненими фляшками, і допиває всі зливки, рахуючи на те, що щось з того мусить помогти. Свідчить про те хочби практикований загально жарт підсувати молодим гостям, лакомим на солодкі річи, розвільнюючі шлунок чоколядки, та тим подібні „практичні жарти”, які можуть людину, з котрою так жартується, вкинути в недугу на довгі роки, а то й на ціле життя.

Коли не найдемо нічого в скриночці з медицинами, ми часто покладаємося на інші „домашні ліки”. Нам ще далі імпонує лікарство, привезене з далекого краю. Чим з дальша, тим краще. Ми не знаємо, яку маємо недугу, і не знаємо, на що помагає поручене нам лікарство, але ми не вагаємося вживати. За те ми вагаємося піти до лікаря.

Вагаємося йти до лікаря з недугою, але не вагаємося йти до ворожки або ворожбита. Ми ще по старому віримо: таке щось мені зачинили, що ніяк до здоровля прийти не можу. Тому й на лікаря ми шкодуємо заплатити пару долярів, ворожбитови чи знахорці не жалуємо вдвоє стільки.

До лікаря йдемо правильно, коли ворожбит, чи знахорка ніщо не помогли, коли ми чуємося, що лежимо на смертній постели. Як довго хорий ще їсть, так довго його до лікаря нема що брати. Коли лікар не може такому хорому нічого помогти, то ми потім „маємо докази” про лікарів, що вони „нічого не знають”.

Як прийдемо до лікаря, то поводимося в нього, як у ворожбита. Коли він розпитує нас про симптоми нашої недуги, ми не даємо йому повних інформацій: адже ворожка згори знала, з чим ми до неї прийшли; найже лікар угадає, як він такий розумний.

Інколи, пустившися вже розказувати лікареви, ми представляємо йому справу чорніше, ніж вона справді є; подаємо йому відомости про симптоми, яких ми не маємо. Мовляв, най лікар нас по кілька разів на візити не кличе, най нам відразу каже саме останню слово, і най на нас різних ліків не пробує, а дає нам відразу самий останній, найсильніший, найгостріший лік.

Коли лікар нас вислухає й огляне, і почне давати устні поради про те, як жити, ми з такого лікаря не вдоволені: Ми ждемо, щоб він як коваль коло нас напрацювався. Як він пише нам рецепту, то має вона розтягатися через три картки. А ще краще коли він нам стане кости наминати. Тому костоправ у нас має більше популярности, ніж найкращий лікар: як ми виходимо від нього і чуємо біль у кожній кісточці, то ми знаємо, що це був добрий лікар.

Зайшовши з рецептою до аптики, ми часто допитуємося аптикаря, чи добра це рецепта. І найдемо аптикарів, які нам зроблять чемність і почнуть її критикувати. Та потім радити купувати якусь „патентовану” медицину. І нас тоді не журить, що аптикар возьме за свою медицину більше, ніж він узяв би за виповення лікаревої рецепти: в нас є часто переконання, що чим дорожча медицина, тим краща. І коли вона нічого не поможе, то ми не кажемо, що нам аптекар не поміг; ми кажемо, що нам лікар нічого не поміг.

Наконець привезли ми зо старого краю свій традиційний погляд на шпиталь, і не позбулися його в Америці, хоч живемо тут трицять літ. Шпиталь для нас це немовби передпокій трупарні. Там тільки й мають зробити чоловікови, що його порізати й приготовити для погребника.

Серед таких умовин нема що й дивуватися, що здоровля нашого іміґранта не є найкраще, що він хорує довго на шлунок, зуби, віддихові проводи, тиснення крови, блідницю, рака, що він умирає вчасно, можна зовсім певно сказати передвчасно.

Серед української іміґрації викликає часто багацько інтересу, себто балачок і толків, випадки божевілля. Судячи поверховно, могло би здаватися, що їх серед неї багато, і то більше, ніж серед такого самого числа в старому краю, та й більше, ніж серед подібного числа „старих американців”. Я вже бачив і статистичні підрахунки, які доказують, що серед іміґрантів є більше умових занедужань ніж серед „старих американців”.10) Хоча воно відноситься до норвезьких іміґрантів у стейті Мінесоті, дуже можливе, що так само мається справа й з українцями, бо й українські іміґранти мусять бути подібні до норвезьких у тому, що іміґрація виставляє їх на всякі духові й фізичні труднощі, і в тому, що між нею є більше людей, схилих до умових недуг, ніж у старому краю. І дуже можливо, що серед старших людей серед української іміґрації теж мусить бути більше умово хорих людей, бо положення старшого іміґранта є економічно непевне; до того іміґрант не має часто громадських звязків, яких треба для удержання умової рівноваги. Всеж таки про цю справу ґенералізувати небепечно, поки вона не буде якслід всесторонно розсліджена, а на всякий випадок нині варта підчеркнути хіба брак розслідів цеї преважної справи.


10) Oernulv Oedegaard: Emigration and Mental Health (Mental Hygiene).

Безпеченство життя

Справу здоровля занедбали іміґранти в Америці певно через те, що перед їх очима стояла як важніша інша справа, з нею тісно звязана: справа безпеченства життя. Іміґрантови, який вийшов з розмірно безпечного селянського побуту, а тут побачив нещасні випадки по фабриках і копальнях, не можна дивуватися, що він більше думав про ті ситуації, в яких йому відразу грозило каліцтвом або смертю, ніж про повільне, для ока покищо невидне підривання його здоровля.

Та в цій справі особистого безпеченства Америка оставила іміґранта на його власні сили, як у справах здоровля. Американське законодавство в цій справі оставало довгі часи позаду всіх промислово розвинених країв, а давніше американське право признавало підприємцеві тисячі різних правних ключок, при помочі котрих він міг викрутитися від правної відповідальности за випадки в його підприємстві. Остаточно іміґрант зрозумів, що йому тут добитися зараз законного забезпечення не буде можливо, і тому він узявся рятувати принаймні свою родину, залежну від його життя й праці, перед шкодами, які виходили би для неї від нещасного випадку для нього. Взявся іміґрант будувати так звані запомогові організації.

Таких орґанізацій у старім краю він не знав. Через те він не був привик до плачення вищих премій, і тому його забезпечуючі орґанізації спершу не мали твердих фінансових основ. Вони покривали тільки біжучі обезпечення і удержувалися вони тільки кому, бо їм члени були ще молоді люди, серед яких смертність зо звичайних причин була низька. Коли члени в орґанізаціях почали старітися, орґанізації мусіли перемінити свої фінансові засади й перейти на „наукові” основи.

Запомогові орґанізації мали на іміґранта величезний вплив. Вони його вчили льояльности супроти себе самого й своєї родини. Вони його вчили відповідальної поведінки супроти залежних від нього осіб. Учили взагалі товариської орґанізованости та демократичного ведення орґанізації. Вони зняли поважну частину жури за забезпечення родини та відкрили горизонт для свобіднішого розвою особи. Зогляду на те, що кожна українська запомогова орґанізація працювала при помочі рідної мови іміґранта, вона з конечности мусіла заятися вже й іншими справами, які цікавили цю ґрупу, та мусіла в власнім інтересі дбати за те, аби найбільше людей піддержували цю мову, продовжували її знання, а через мову занятися вже іншими культурними справами, що находять у ній вислів. У цей спосіб до ціли забезпечення життя дочепилися зовсім природною дорогою розвою інші ціли. Запомогові орґанізації стали через свої відділи товариськими орґанізаціями, просто осередками суспільного життя іміґранта. Вони були інколи виховними орґанізаціями, займалися видаванням книжок, видаванням ґазет, надаванням стипендій, спортом, і т. д. Хоча вони часто говорили про річи поза океаном, вони практичною своєю діяльністю стирали багато невдоволення іміґранта з його незабезпечености в американському життю, а тим самим нищили велику порцію бунту проти байдужности американських установ для справ іміґранта. Через них він находив дороги до зв’язків з американською суспільностю, котра навіть при своїй байдужности для „чужинця” мусіла занятися цими орґанізаціями вже хочби зогляду на їх членський вплив і фінансову силу.

Тому назагал можна сказати, що іміґранти, котрі вступили до запомогової орґанізації й належали до неї довші роки, стали певно людьми відмінними від тих, якими вони були при приступленню до орґанізації. Вони певно інакші від своїх земляків з тої самої верстви, котрі осталися в рідному краю, і певно відмінні від своїх спів-іміґрантів, які жили серед таких самих умов на іміґрації, тільки до запомогової орґанізації не вступали. Назагал, іміґрант, що належить до запомогової орґанізації, це людина, сильніше прикріплена до Америки, ніж людина, що до такої орґанізації не належить. Це людина з вище розвиненою льояльністю до своєї родини, і то льояльністю, яка виявляється не в пустій балачці, а в ефективній допомозі. Це людина, звязана через орґанізацію з різними суспільними акціями, в яких бере участь та орґанізація. Словом, це людина з поглибленими почуваннями родинними й суспільними.

Одіння

Під багатьома зглядами справа з одінням стоїть теж у різкім противенстві до справи мешкання. Це не може й бути інакше передусім тому, бо те, що людина їсть, може бути відоме тільки йому, а те, в що вона одягається, мусить бути відоме всякому, з ким він стрічається. Як каже наш нарід: голоден десять разів село перейдеш, а голий і разу ні. Тому то перед людиною, що вибирається в чужий край, відразу стає питання, в що йому одягатися.

З подвійною силою стає це питання перед людиною, котра звичайно носить одіння, питоме для ЇЇ кляси, чи суспільної верстви, як це було якраз з українським селянином, котрого „народній” стрій маркував власне його приналежність до селянства. Коли пригадати собі суспільне приниження селянина не тільки з боку шляхти, але навіть з боку інтелігенції, купців і міщан, то не можемо дуже дивуватися бажанню селянина при виїзді з краю скинути зо себе народній стрій.

Декотрі з іміґрантів зодягалися в звичайну міську інтернаціональну одіж, яку вони називали „панською”, ще перед відїздом зо старого краю, а інші поспішалися це зробити якнайскорше по приїзді до Америки. Писав про це ще в 1899. році Нестор Дмитрів у фейлєтоні до „Свободи” під наголовком „Ґаздиня”:

„Нас провадили краяни (з корабля) вечером до Джерзі Ситі, а для того вечором, аби анґліки на нас не ззиралися. Я мала вуйка в Джерзі тай зайшла до нього на станцію. Приїхав (брат) Василь з Пенсилванії, покупив мені панські лахи, капелюх і всьо, в що ту знаєте тра конечно вбратися. Не випускали мене на вулицю цілий тиждень. Цілий тиждень учила й показувала мені вуйна, як вбирати на себе панські лахи, як капелюх, як рукавички; як іти через вулицю і таких других звичаїв. Мені вже нераз до плачу доходило з тими панськими вибагами. Спідницю убирай не так, кафтаник не так, капелюх саджай на голову, черевики шнуруй — на руки тягни рукавички, не знати, на що — руками не розкладай, позад себе не оглядайся, голосно не говори. Ах, Боже, як я гадаю, кілько я тоді перетерпіла, кілько намучилася, то здається мені, що була бим воліла вернутися до свого села, якби так було можна”.

Як котрий іміґрант самий не змінив свого селянського строю, то його до цього скоро заставила американська вулиця. Як відомо, Америка признає чоловікови широку свободу в різних справах. Одначе рівночасно ця сама Америка в деяких ділянках не терпить найменшого ухилу від загального правила. Може найбільше таких „правил” відноситься до справ одіння. Всякому певно стоїть у памяти, якто два рази до року вулицями Ню Йорку ходили буйні хлопці й збивали людям капелюхи, раз весною, як хто носив ще зимовий капелюх, коли „всі” вже носили літні капелюхи, а другий раз осінню, як хтось не взяв „начас” зимового. Можемо уявити собі, як почувалися знайомі, коли „вулиця” напала когось з рідні за одіж. В одній родині мені довго оповідали діти, як їм було соромно, коли десь по першій війні до Америки приїхав зо старого краю їх дядько, одітий щоправда в міське одіння, але в чоботах і з німецькою файкою в устах, і як діти на вулиці йшли слідком за ним і кричали: „О, дивіться, як цей чоловік одітий!”

Зодягаючися в нову одежу, іміґрант може й думав спершу про неї як про панську, як про таку, що йото вивищає над інших людей, але зчасом він мусів прийти до більше зрівноваженого погляду на неї. Хто одягнувся в неї, той затирав на собі не тільки признаки суспільної нижчости, але й признаки суспільної вищости. Він був собі такий, як інші люди. Це може не підхлібляло людям, падким на такі річи, але звичайному іміґрантови воно давало почуття спокою, котрий закаламучує все почуття, що він на себе звертає увагу інших людей. Тому можна зовсім певно припустити, що загальна американська одіж іміґранта відограла певно свою ролю в приняттю думки про свою рівність з іншими людьми в виробленню в ньому почуття людської гідности.

Зчасом теж іміґрант став дивитися на одіння як на просту конвенціональність. Тому старші іміґранти вже зміняють своє одіння згідно з кожночасною модою. Де оказія вимагає „формального” строю, зодягають без труду „токсідо” й „котевей”, а їх жінкам, що колись мучилися так з простою сукнею, черевиками й рукавичками, легко одягтися в балеву сукню з глибокими вирізами на плечах.

Іміґрантські часописи в початках нашої іміґрації присвячували справі одіння досить багато уваги. Звичайно автори писань виходили зо заложення, що іміґрантови треба приймати загальний костюм нового світу, але часто висмівали тих, які перебравшися в „панські лахи”, поводилися, гейби вони вже стали справжніми панами, себто вищими від інших. Потім через довгі часи не було багато писань про справи строїв, аж потім селяни-іміґранти доглянули певне зацікавлення в Америці так званими народніми, поправді селянськими, строями. Спершу наші жінки тому не довіряли, і неодна божилася, що вона ніколи не одяглася би в селянський стрій. Зчасом одначе багато й з тих, що божилися, його таки одягли і його полюбили. Та не був це „народний” селянський, стрій, а театральний, вироблений з різних місцевих елєментів для потреб і вимог сцени. Цей стрій, звичайно до грубого пересадний і переладований прикрасами, панував до недавних років, коли за починами зо старого краю, головно заходами с. Северини ЧСВВ, почато й в Америці звертати більше увагу на етноґрафічну вірність строю. І аж цей стрій має шанси передати свої елєменти до загальної моди краю.

Згадати нарешті треба в цій справі й те, що нові звички української іміґрації в справі ноші починають уже відбиватися й на старий край. У своїй статті про верхню вовняну ношу українського народи в Галичині, Михайло Зубрицький ще в 1904. році помітив, що побут наших людей в Америці причиняється до зміни народньої ноші в Галичині. Мовляв, спершу такі поворотні еміґранти, вернувшися в „панській одежі”, здіймали її в своїм ріднім селі й одягали назад сільську та зчасом вже не переодягалися й не „ганьбилися” носити американську ношу, а замітують домашню, бо мовляв вона для них невигідна й тяжка.

Добування хліба

Український іміґрант у своїй масі не приїхав до Америки як турист на оглядання краю, ані як делєґат, і не як політичний утікач. Пересічний український іміґрант приїхав сюди на зарібок. Приїхав він теж у своїй масі як тимчасовий іміґрант; він не думав покидати рідного краю навсе, він думав побути в Америці тільки якийсь час, заробити дещо гроша й вертатися назад домів. Він думав в краю доживати віку й там умирати.

Він приїхав до краю, який робітників потребував. До краю, який шанує добру працю. Український іміґрант на тяжку працю був готов і її не цурався. Можна сказати, що його гризла би совість, якби він дістав хліба дешевим коштом: лежаний хліб шкодить на здоровля, говорить наш селянин.

Перед іміґрантом, охочим до праці, стало відразу питання вибору праці. Звичайно він був привик до фізичної праці. Навіть як він знав іншу працю, при різниці мови він мусів у перші часи здатися на фізичну працю. Пересічний український іміґрант її знав, але він знав працю на рілі. В Америці, одначе, ці українські рільники тільки дуже рідко попадали на фарму. Як сказано, український іміґрант приходив до Америки рішений на короткий побут. Думаючи заробити як можна найбільше гроша, він дивився передусім, де можна найбільше заробити. Він відразу почув, що на фармі платять менше, а в фабриці більше. До того подорож на фарму, чи з фарми при зміні роботи, коштує гроші. В великім місті роботу можна все перемінити без великого видатку за переїзд.

Правда, наш іміґрант не звик до фабричної роботи. Одначе, нанявшися на фабричну роботу, він побачив, що вона не важча від відомої йому роботи на землі. Навіть певні привабливости вона має: у фабриці чоловік робить не від ранку до вечора, але від години до години; як вибє година, він уже вільний. Він має неділю вільну. І він має багато нагоди до розривки в двісті.

Інколи молодий іміґрант попадав на фарму, та тут він скоро побачив, що й там праця інакша від тої, яку він знає, до якої він привик. І там його заставляли звичайно до одної вибраної праці, яку він мав виконувати день за днем, без різнородности, зовсім як у фабриці. До того його могли заставити до праці, яку він уважав за понижуючу, наприклад до доєння коров, котру він уважав за жіночу, негідну мужчини.

Ось так пересічний іміґрант лишався в місті, і попадав або до фабрики, або до копальні. Отже на зовсім для себе нові роботи, яких йому треба було щойно вчитися. Вже протяг цілого покоління, себто трицять літ, минуло зчасу, як українські іміґранти взялися масово за ці роботи, так, що нині вже можна зробити підсумок того, що вони вспіли зробити. Нині вже можемо зовсім певно сказати, що український іміґрант проявив надзвичайно велику здібність приноровитися до нових умовин праці, навчитися нових робіт, давати собі раду серед нових і непривичних умовин праці й життя. Коли взяти під увагу, що він до ніяких фахових шкіл не ходив, треба це приняти за доказ його великої вродженої інтеліґенції й приноровливости.

Нині ті українські іміґранти, що осталися на праці в фабриці й майні, зчасом втратили багато зо своєї давної селянської психольоґії та набралися багатьох типічних признак і звичок робітника. Закинення селянських наставлень видно хочби в його становищи до погоди; коли він нарікає на дощ, то він немовби жде, аби кожного дня була гарна погода, що перемінило би кожну країну в пустиню; якби в ньому ще осталося з того селянина, яким він був, то він приймав би дощ з таким спокоєм, з яким він приймає добру погоду.

Він звичайно належить до робітничої юнії, виходить на страйк, голосує при виборах, як звичайно голосують інші робітники його ґрупи. Словом, український селянин постепенно, але постійно наближається до типу американського робітника.

Навіть коли цей український іміґрант складає гроші на те, аби собі закласти самостійний бизнес, навіть тоді він не робить властиво нічого противного психольоґії типічного американського робітника, бо власне американський робітник тим і ціхується, що він ще не набрався психольоґії типічного пролєтаря, котрий уже закинув надію бути чим іншим, як тільки робітником. Тут одначе, як в багатьох інших стремліннях, американська тенденція стрічається з тенденцією українського іміґранта, нащіпленою ще в ріднім краю, стати самостійним ґаздою на власнім господарстві

Як знаємо, багато українських іміґрантів справді покинуло робітничі сяановища й стали бизнесменами. Не велика щоправда ця верства бизнесменів українського роду, коли її порівняти з числом бизнесменів у цьому краю, та вони просто всі вийшли з рядів селянства, чи робітництва. Деякий невеличкий процент вийшов з ремісників. Бизнесменів, якіб вийшли з родин бизнесменів, просто нема. Це є явище, замітне для здібности українського чоловіка навчитися добувати життя й маєтку в заняттю, котре є більше складне, ніж заняття робітника. Найближче від попередного заняття до бизнесу було тільки фаховим старокраєвим кушнірам та нечисленним серед нашої іміґрації кравцям, які знали кожний своє ремесло в старому краю, могли зужити його для заложення в Америці самостійного бизнесу.

Замітно, що в кількох великих американських містах є багато українських ресторанів, і то правильно людей, які самі вчилися бизнесу, працюючи в ньому як робітники. їх успіх неменче замітний, бож ці люди не могли покладатися на поміч своїх краянів, як це часто трапляється з еспанськими, польськими, італійськими та жидівськими ресторанними підприємствами. Українські іміґранти до ресторану ходять тільки виїмково, і піддержати „свою” ресторацію вони ледво чи де могли би. Отже українець, що має ресторацію, мусить покладатися на „чужу”, неукраїнську клієнтелю. Дати собі раду з веденням ресторану при таких умовинах є доказом бизнесової справности.

Іншою галузею бизнесу, що має багато представників серед української іміґрації, є як звісно торговля мішаних товарів (ґросері, делікатесен). І тут українські купці не спираються спеціяльно на українську клієнтелю, а на загальну клієнтелю в даній околиці. Успіх, який багато з них виказує, завдячують вони часто не тільки бизнесовому спритови, але й привезеній зо старого краю селянській здібности обходитися з малими вимогами життя.

Останніми часами багато українських іміґрантів покинуло робітництво та взялося до фармерства. Рішала тут певно в першу чергу тяга українського селянина до землі, защіплена йому вихованням. Втративши з різних причин надію на поворот на рідну землю, він задумав занятися улюбленою працею в прибраній вітчині. Та коли йому здавалося, що він знає все про працю на рілі, бо він працював на рілі в старому краю, то він грубо помилявся. Рільництво в Америці ведеться рішучо інакше, ніж у старому краю, і український іміґрант мусів не одного тут учитися. Передусім американська фармерка це не загальна господарка, а спеціяльна. Це немовби управа рілі получена з купецтвом і бизнесом. Фармер продукує щось одно, на продаж, продає все, що випродукував, а потім купує собі все, чого йому для прожитку треба. Він працює багато машинами, і тому він мусить видавати багато гроша на їх закуп, а як не вміє їх направити, на їх направу. Він мусить бути й робітником, і менаджером, і капіталістом, і купцем. Він мусить уміти затягати довги й їх сплачувати.

Коли український іміґрант, що знав тільки загальну господарку, при якій продукується різні продукти, переважно для власного пожитку, при якій майже все споживається, що продукується, при якій продукується на своїй, зовсім виплаченій землі, — коли цей іміґрант навчився господарити на спеціяльній господарці, вести під великими містами „трокову” яринну господарку, далі від таких міст курячі чи качачі фдрми, ще далі молочарську господарку, ще далі управу збіж або тютюну, ще далі управу худоби на заріз, то він проявив теж неаби який хист не тільки рільничий, але й бизнесовий і механічний. Великою допомогою в тому все таки була українська орґанізація родини, котра дитину навчає замолоду до участи в господарській праці, котра й каже дитині лишатися на фармі й її не покидати. Головно в воєнні часи, коли високі зарібки по оборонних промислах притягають до себе молодь, це виховання молоді на українських фармах придалося батькам і неодному урятувало може ціложиттєвий дорібок. 

Професійні ґрупи становлять серед української іміґрації розмірно невеликий процент. Світської інтеліґенції українська іміґрація має мало навіть колиб її прирівнювати не зо загально американською, але хочби з іміґраціями інших народів, наприклад мадярів, поляків і москалів. І іншої інтеліґенції серед української іміґрації теж невеликий процент: вона приїхала сюди з часи, коли світської інтеліґенції в старім краю було не багато й коли її значіння в громадянстві було мале. В Америці українські професіоналісти часто відкликаються за піддержкою до української іміґрації, але ця назагал дає професіоналістови признання й піддержку аж тоді, як він добув собі признання серед інших ґруп, — явище, яке помічено й в старім краю. Є це вияв відомого духового явища, котре названо почуттям нижчости, чи нижчевартности: почуваючи себе людиною, нижчою від інших, українець не може теж повірити, аби якийнебудь інший українець міг бути рівним своїм товаришам по званню. До того часто професіоналіста оцінюється не за його професійною справністю, а за те, чи він належить до політичної ґрупи, до якої ми припадково належимо; як він з нашої партії, ми його вважаємо великим професіоналістом; ми змінимо партію, а він не змінить, то часто ми дивимося на нього, як на людину, яка не є досягла свого покликання в своїй професії.

У цій сфері добування хліба відбивається найкраще та глибока переміна, що відбувається в Америці в духовій конструкції українського чоловіка. В старому краю його культура оберталася довкола родини. Родина була суспільною одиницею, що мала найглибше значіння для людини. Передовсім родина була осередком життя. Це була економічна одиниця: кожний працював для родини. Родина була осередком дозвілля, святкування, товариського життя. Карієра людини звязана була з родиною: вона залежала від того, в якій родині чоловік уродився. При всякій нагоді людина дивилася на те, як його вчинки вплинуть на його родину. Така культура відрізняється різко на один бік від культури, сконцентрованої коло держави, як це ми оглядали в націзмі, а на другий бік від культури, сконцентрованої довкола особи, індивідуальности, які ми оглядаємо тепер в Америці. Серед української іміґрації може бачити цей перехід від культури, сконцентрованої на родину, до культури, зосередоточеної на особу. Тому ми чуємо тепер багато менше про те, щоб син брався за фах свого батька. Чути вже менше про те, що дитина дає родині, а щораз більше про те, що родина дає дитині. Родичі вже не ждуть від дитини удержання на старість, як знову дитина не жде від родичів спадку. Такі наставлення зовсім природно наростають серед типічних умовин праці в Америці, серед котрих муж працює осібно від жінки й дітей, а кожна дитина незалежно від іншої. Можливо, що в деяких частинах України почався розвій у тому самому напрямку, але він певно не йшов таким скорим темпом, як в Америці.

Інформації й освіти!

Після того, як уже іміґрант найшов собі мешкання, запевнив собі харчі, одягнувся і дістав роботу, черговою потребою, що добивалася заспокоєння, була часто потреба освіти та інформації про цей край, у котрому він найшовся. Потреба ця зрештою продиралася через всі його заходи коло мешкання, харчів, одіння й роботи. На кожній з тих ділянок від помічував нові річи. Навіть, як тут нічого нового не діялося, то самий неусталений стан був для нього чимось новим. У старому краю в селі життя плило розмірко усталеним трибом. Звичаї й традиції приписували докладно, як поводитися в кожній можливій ситуації щоденного життя. В Америці іміґрант почував, що його традиції не мають значіння, що тут населення постійно зміняється, що все в стадії розвою, що тут нічого йому держатися старих звичаїв, що тут йому треба навчитися чогось нового.11)


11) Emily G. Balch: Our Slavic Citizens. 1910.

Тимчасом Америка про науку нового іміґранта зовсім не дбала. Заманувши його до своїх берегів, лишила його на власні сили — згідно зо своєю засадою індивідуалізму, що всякий за себе дбає, як може; мовляв серед таких умовин кожний покаже свою вартість та що найкращий добудеться на верха. Правда, Америка давала всякому різні засоби поправити свою долю, передовсім різні засоби самоосвіти. Та ці засоби для нього були закриті, бо він про них нічого не знав; до того, навіть якби й знав, то він не мав до них ключа, бо не знав їх мови. Прийшлося йому добувати собі освіту, заспокоювати свою жадобу знання засобами, з якими він був обізнаний зо старого краю. Ось звідки то взялося, що в перші десятиліття української іміґрації в Злучених Державах говорилося й писалося й робилося так багато в справі засновуванная читалень. Нині з тих читалень майже нічого не остало, хіба назви деяких товариств, невеликі шафки з книжками в інших. Назагал читалень нині нема. Видно, що їх спроби орґанізації, знамениті для старокраєвих відносин, не надаються для Америки. Багато можна сказати про те, чому саме вони показалися непідходячими для Америки, але відай головну причину їх повного занепаду шукати треба в тому, що їх керманичі не вгадали, що освіта для іміґранта в Америці мусить на стільки різнитися від освіти нашого чоловіка в ріднім краю, кілько життя в Америці різниться від життя у старім краю.

Під конець життя читалень пробовано оживити засуджену видно на смерть установу відчитами звичайно мандрівних лекторів. У цьому можна би вже добачити певний вплив Америки, бо як відомо, в Америці існує просто широко розвинений „промисл відчитів”, промисл у тому розумінню, що він дає прожиток тисячам фахових людей, з котрих одні орґанізують діло, а другі дають відчити. Ця встанова відчитів дає американському громадянству велику суму освіти й розвивки. Вона спеціяльно достроєна для доповнення освіти дозрілих людей. З огляду на те, що український іміґрант не міг користати з цеї струї через свою мову, то це було зовсім природно, що він пробував зорґанізувати подібну рівнобіжну встанову, оперту на мові, доступній для нього. І якби так українська іміґрація вспіла зорґанізувати лєкторство на американських взірцях, то й іміґрація з того багато скористала би, і це дало би прожиток певному числу інтеліґентних людей (за американськими мірилами принаймні сотці).

Та для орґанізації діла на американський лад серед української іміґрації даних не було. Фахових лєкторів тут не було; була тільки жмінка інтеліґентних людей, які готові були просвітити свого менше освіченого брата. Іміґранти знали тоді як лєкторів тільки священиків, і тільки в виїмкових випадках політичних промовців. У їх уяві відчит можна давати тільки про реліґію або політику. Все інше вважалося за тему, не підходячу для відчиту. До того, до всяких справ лєктор мав підходити з морального боку, бо інакший підхід не цікавив слухачів. Наконець, справою висилки лєкторів не занялися фахові люди, яких не було, а накинено її іншим існуючим уже установам, створеним для інших цілей. Обовязок удержування лєкторів, чи плачення коштів відчитів, не вложено на плечі слухачів, а на плечі орґанізацій. При ґрупковім розділі іміґрації відчити находили слухачів серед одної тільки ґрупи слухачів. Про відчит писав орґан одної орґанізації. Інші звичайно на нього били, хочби він не говорив нічого злого, чи шкідливого. Не платячи за відчити, слухачі набирали переконання, що їм говориться відчити з ласки. При таких умовинах лєктори не мали інтересу поправляти свої відчити, їх зміняти, розробляти інші теми. Словом, вони не трактували справи фахово. Зчасом від того, що лєктори давали відчити з ласки, дійшло до того, що слухачі слухали лєкторів з ласки. Серед таких умовин остаточно це жерело народньої освіти й заснітилося й зовсім висохло. Нині, при конкуренції радія воскресити його вже не можна, а стільки ходить за старе покоління. В нього, як у старших людей, інтерес до всяких справ уже ослаб. Вони вже не протестують, як радіо гонить весільними оповістками та побажаннями.

Преса

Америка це край найвище розвиненого ґазетярства в світі. Тому й не могла преса не зачепити іміґранта, хочби він прибув з краю, де ґазетярство було розвинене низько або його зовсім не було. Всякий, хто прибув до Америки, мусів відразу помітити популярність ґазети. В одному з перших калєндарів нинішнього Українського Народного Союзу писав Антін А. Кічак, покійний вже давно складач „Свободи”, що проявив рішучий письменничий талан, у своїй статті „Американські звичаї й ми”: 

„Просвіта стоїть в Америці дуже високо. Їдучи часто тренами, карами, або малими парівцями (ферами), бачу, як кожний не марнує дорогого часу, а читає ґазети. Американець свою, німець свою,італієць свою, чех, свої і поляк також свою. Навіть жид витягає свою ґазету та читає, що нового діється в світі. Лиш нашого одного русина не узриш з ґазетою. Щож сему за причина? Чи ми уже такі мудрі, що без ґазети можемо обійтися? Чи може встидаємося свого красного рідного слова? Смутне то, але правдиве”.

Ці слова може й показують на кілька різних мотивів, які розбуджували бажання мати „свою” ґазету наших людей, навіть у тих, які не знали ґазети в старім краю. Маємо в словах Кічака низку мотивів: Є бажання використати вільний час з пожитком для себе, хоча відпочивати по праці без читання це теж можна признати корисним; тут є бажання просвіти; тут є бажання пізнати, що діється щось нового в світі; тут є бажання нагоди, які дає Америка. Та що найважніше, тут є видно почуття нижчости свого народу та бажання дорівняти іншим народам. Хто зна, чи це не був властивий осередок бажання мати власну ґазету. Поза ним стоїть порівнання власного народу з іншими народами; бажання мати ґазету виходить властиво не зо середини, а іззовні. Звісно, в цьому всему нема нічого надзвичайного: хоча не можна його назвати найкращою умовиною для існування ґазети; звісно, що люди, які тільки тому хотіли би бачити свою ґазету, аби й вони не були гірші від інших народів, можуть легко вдоволитися самим існуванням ґазети, себто не будуть дивитися за тим, аби її читати, а тим менше, аби її належито піддержувати.

Характеристичним для української іміґрації треба признати поставлення ґазетної потреби під рубрику просвіти. Одним боком вона теж звязана з почуттям нижчости: люди можуть почуватися тому нижчими, бо не мають освіти. Виходило би з того, що просвіта це головна ціль часопису. Таке ще й нині чується заєдно на нашій іміґрації. Подавайте нам побільше науки, — чути часті домагання до ґазет. Що преса народ просвічає, це правда, та не просвічає його в тому розумінню, в якому родичі, або школа просвічають дітей чи учеників. Американська преса вчить теж, навіть має спеціяльні наукові відділи, але першою ціллю вона вважає подавати правдиві інформації про те, що діється. Як каже Остин Г. Кларк, зо Смитсонської Інституції в Вашинґтоні, наука в Америці не могла би розвиватися без помочі преси,12) але тут відразу видно, що під тим він розуміє просто нотування нових подій з поля науки. Ніхто в Америці від преси чистої науки не жде.


12) Austin Н. Clark: Science Progress Through Publicity (у “Scientific Monthly”).

Дивним могло би видаватися, чому багата під кожним зглядом американська преса не станула пресою іміґранта. Для українського іміґранта це не дивно. Передусім вона була ще незрозуміла своєю мовою. Далі українець бачив коло себе не тільки ґазети в американській мові, але й в інших мовах. Тому він хотів теж бачити ґазету й в своїй мові. Американська ґазета його зрештою відтручувала, бо вона іміґрантом зовсім не цікавилася; коли про нього й писала, то хіба, як він поповнив якийсь злочин. До того іміґрантови треба було бачити в ґазеті не тільки себе, імігранта, але й рідний край, з котрого він вийшов і до котрого він думав вертатися. Все це разом обіцювала йому дати ґазета, видавана його мовою.

І вона йому це справді старалася дати. Вона писала про іміґранта з поминенням американців, немовби відвдячуючися американським ґазетам за іґнорування іміґранта. Вона старалася бути українською ще більше, ніж українська ґазета на рідній землі. Вона присвячувала багато місця рідному краєви іміґранта. І робила це все не тільки на початку, але й пізніше, коли її читачі вже перестали думати про поворот до рідного краю, бо вже спровадили сюди жінки й діти, завелися постійною хатою й менше-більше постійною фаховою роботою. Іншими словами, набравши раз напряму, вона далі удержувалася на вибраній дорозі, сходячи з неї тільки під найсильнішим натиском зовнішніх умовин. Раз повставши, вона мусіла пропаґувати умовини, які її зродили, для свого власного існування.

Та хоч як багато чинників витворювало в українській іміґрації бажання мати власну ґазету, та справа не йшла легко. Головна трудність — брак людей, що мали звичку читати щось правильно. Ґазеті серед таких людей приходиться постійно витрачувати кольосальну масу енергії на ведення пропаґанди за само читання й передплачування, за справи, які в людей з виробленою звичкою читання приймається як самозрозумілі.

Основники українських ґазет не були фахові ґазетярі. Це були звичайно священики, і на науку, яку вони збиралися голосити своїм читачам, вони дивилися зо становища своєї професії: це мала бути наука передусім реліґійна, чи моральна. Засобом до цього було проповідництво. Ґазета мала бути немовби писаною проповіддю. Ці перші кроки українського ґазетярства на іміґрації наклали на нього клеймо, якого воно не стерло й досі. На місце священиків прийшли правники, професори, вчителі, навіть фахові ґазетярі, ґазети змінялися щодо цілей, які вони збиралися проповідувати, але українське ґазетярство щодо засобів і методів осталося таким самим і до нині.

Через те в ньому переважає так звана опінія. Є вона й в американській ґазеті, але кожний, обізнаний з американською щоденною пресою, знає, що статті забирають у цих розмірно мало місця в ґазеті; до того редактори не висказують своїх поглядів у новинках, як це буває часто в іміґрантських ґазетах. Американська ґазета може вважатися демократичною або републиканською, і тоді вона буде писати передовиці за вибір урядників своєї партії, але й тоді вона буде подавати на своїх новинкарських сторінках повні новинки й про противну партію. І дасть вона голос читачам висказати свої думки в листах до ґазети. Зате коли український часопис (і можна сказати іміґрантський) стоїть за якусь партію, то це вже видно й з його новинок, і з усеї кореспонденції, ба навіть з оголошень. Це вже чисто орґан певного суспільного напрямку, політичного чи партійного. Під цим зглядом іміґрантський часопис найближається вже до европейських взірців радше, ніж до американських.

І ще під одним зглядом іміґранти взагалі, а українські спеціяльно, не пішли слідами американської преси, що виходить американською мовою. Американська ґазета нині має кілька цілей нараз, а передусім це приватне підприємство, ведене для зиску й удержання свого штабу. Американська преса це великанський промисл, у котрий вложено багато біліонів долярів капіталу. Вона видає певно понад 20,000 періодичних видавництв з понад 30 міліонами читачів. Вона дає удержання багатьом тисячам робітників. У порівнанню з нею українська іміґрантська преса передусім відзначається цим, що тут просто нема справжнього часопису, що був би приватним підприємством. Факт є фактом, що ні один український іміґрант не зложив у ґазетярське підприємство свого гроша й не посвятився видавництву ґазети так, як деякі бизнесмени присвятилися праню шмаття, виробови ковбас, приготовуванню страви, чи виробови футер. Кожну просто українську ґазету на іміґрації піддержує якась орґанізація, не створена для видавання ґазети, але для іншої ціли. Не одна українська преса це зробила; в подібний спосіб поступала малощо не вся іміґрантська преса, попадаючи під котролю церковних, політичних і запомогових орґанізацій.13) Тому українська іміґрантська преса проявляє подібні сторони, як преса інших іміґрантських ґруп, і тому доля української преси йде тими самими переходами, якими йде інша „чужинецька” преса.


13) Robert B. Park: The Immigrant Press and Its Control. 1922.

Звичайно, для ґазети це давало часто запевнення постійного приходу, інколи запевнення існування. Інколи продовжувало життя, рятувало перед упадком. Назагал одначе, як це показав загальний досвід, злука часто мстилася на слабшій стороні. На всякі справи видавництва орґанізація дивиться зовсім природно зо свого становища, а не зо становища ґазети й її інтересів. Американська ґазета, спираючися на бизнесові оголошення, в неменшій мірі, як вона спирається на людську потребу новинок і людську цікавість знати опінію освічених людей, буде шукати місця осідку, де є багато оголошень, і буде приєднувати собі для ґазети якнайбільше людей, які вміють збирати новинки, та людей, які вміють цікаво писати про події в світі. Коли за справу видавання ґазети візьметься інша орґанізація, то вона не дбає за те, аби ґазета мала осідок, де є багато оголошень, і не подбає за відповідних новинкарів і за відповідну скількість редакційних сил. Ґазетна орґанізація дбає, аби ґазета мала найбільше читачів, запомогова орґанізація, аби мала якнайбільше членів, хочби коштом числа читачів. Залежні від непартійних орґанізацій ґазети часто забиті в глухі кути, де вони не можуть розвиватися бизнесово, і мають просто смішно мало робітників. Прикладом незрозуміння потреб ґазети є висказ предсідника одної запомогової орґанізації, котрий, купивши новий лайнотайп для друкарні, здивувався, як редакція спротивилася відправленню одного робітника в редакції: „Таж я був певний, що в редакції, як у фабриці: як куплять нову машину, то певно ощадять відправивши якогось робітника”.

Звязання ґазети з іншою, неґазетною, орґанізацією потягнуло за собою той наслідок, що як з якихнебудь причин від головної орґанізації відступила частина членів, і творила собі іншу, рівнорядну орґанізацію, то й вона негайно творила ще й осібну ґазету. Повстання більше ґазет не можна назвати лихом, одначе таким воно справді є, як одна ґазета може зовсім добре робити роботу двох. Тоді кожна з них буде старатися доказувати потребу свого існуванся вишукуванням різниць від другої навіть там, де їх нема.

Та ці річи вже сталися, і вони відстатися не можуть. Українська іміґрантська преса існує й буде ще певно існувати багато років, бо вона виповняє в життю іміґранта певні важні потреби. Передусім так звана американська преса замовчує цілу низку справ, важних для іміґранта. Далі про нього пише, як про чужинця, і звичайно подає про нього новинки, як він допустився якогось злочину, пороку або шкандалу. Навіть як робить щось корисне для Америки, то звичайно його само „чужинецьке” імя забороняє йому доступ до преси. Подруге, його „власна” іміґрантська преса дає іміґрантови знамениту нагоду висказати свої почування й думки: Іміґрант може знати навіть американську мову, навіть може вміти висказуватися по анґлійськи, але він не вискажеться так, як роджений тут чоловік, або як він самий вискажеться тою мовою, якої він навчився дитиною. Тому звичайно ґазета, писана мовою його дитинства, остається для кожного його газетою. Потретє, тільки люди, які знають іміґранта, знають докладно, що для нього писати, які новинки йому подавати, що пропускати; вони знають, що його цікавить, а що не цікавить. Наконець, така ґазета робить велику громадську роботу, звязуючи в одну цілість всіх читачів, а тим самим усі громади, де вони живуть. В них появляються одні почування, одні думки, одна воля. Вона показується кольосальним засобом пропаґанди щоправда в обмеженому суспільному колі, одначе в тім обмеженім окруженню вона може скріпляти свій вплив далеко поза межі впливів американської преси.

Радіо

Можна сказати, що так як іміґрантська ґазета повстала почасти тому, що „американська” ґазета не подавала новинок про іміґранта, потрібних для нього чи цікавих йому, так само „іміґрантське” радіо удержується в поважній мірі тому, бо ні американська ґазета ні американське радіо, ні навіть іміґрантська ґазета не раді були подавати „товариських” новинок з родинного життя іміґранта. „Іміґрантське” радіо було готове подавати, хто дружився, хто родився, хто святкував родинний ювилей. До того радіо говорило, і як таке промовляло передусім до тих, що не вміють читати й писати, до котрих писана оповістка в ґазеті не промовляє. В цей спосіб радіо промовляло до самопошани тих, яким докази пошани відмовляло писане слово задля їх „низького” стану в громадянстві або задля їх неграмотности.

Хто знає цей бік радія, той певно не дуже буде гніватися на різні його сторони, які так часто людей іритують, а передусім на низький рівень радіових продукцій. Іритують вони зрештою не тільки „вище освічених” людей, бо й наші „прості люди” часто нарікають на своїх дітей, що слухалиб без кінця Бені Ґудмана, а не слухали би народної пісні або клясичної музики, що слухають пустих жартів, а не слухають розумних коментаторів. І не тільки іміґранти осуджують „свої” програми, відомі зо своєї слабини, але й старі американці часто виступають проти „американських” програм: на одних зборах родичів у Ню Йорку д-р Джей Б. Неш, предсідник Департаменту Фізичного Виховання при Нюйорськім Університеті, осудив радіові програми як якусь Франкестайнську потвору, що влізла в хату й забрала весь вільний час дітей, наповнивши його програмами для „моронів”. З того можна вносити, що й „наші” радіові програми не є так зеркалом духового життя нашого іміґранта, як більше відбиттям нервового, непостійного, хиткого менту, що немовби силою людей штовхає від гарного, тривалого й глибокого на негарне, плитке й переходове.

Іміґрант і література

Українська іміґрація, могло би здаватися, давала знамените підложе для зацікавлення літературою. Всяка іміґрація для людей, що беруть у ній участь, це час буйного зацікавлення новим світом. Колиж до цього захоплені нею люди найдуться в кращому маєтковому стані, як це було з українською іміґрацією в Америці, то маємо всі дані для живого інтересу красним письменством, і то не тільки пасивного інтересу, себто читання, але й активного, себто творення красного письменства.

Спершу немовби здавалося, що серед української іміґрації в Америці справді розвивається живий інтерес до письменства. Появилися оповідання про життя іміґранта, далі поезії, наконець і драми. Мали вони поважні недостачі, але мали вони велику живучість, бо трактували про справи, які цікавили іміґранта, про нього самого. Якби розвій пішов по тій лінії, то письменство могло би зробити іміґрантови велику прислугу. Воно загострило би його увагу на оточуючий його світ. Воно розкрило би перед ним скриті ще для нього питання. Воно могло би навіть показати, як розвязувати деякі дуже пекучі питання. Воно принаймні показало би йому, які наслідки мала би його поведінка в одному, чи в другому напрямку. Він міг побачити в літературних творах поведінку інших людей та порівняти її зо собою. Він міг побачити, на що інші люди кладуть натиск у таких ситуаціях, на що вони звертають увагу, як вони ситуацію розцінюють. Це навчило би його відноситися критично й до своїх звичок, і до чужих. Він може осудив би деякі свої культурні признаки, але зате може тим більше цінив би інші. Можливо, що він приймав через літературу чужу культуру, але він приймав би нове не без застанови.

Події не оправдали заповіджених гарно інтересів до красного письменства. Українська іміґрація пробувала створити якусь красну літературу про себе, але її не створила. До нині властиво не має ні кращої повісти, ні кращої драми, ні навіть поеми, з іміґрантського життя, які мали би місце в літературі. Нема навіть перекладених на українську мову творів чужої літератури, що трактують про життя іміґрантів. Великанський літературний матеріял, що захований у переживаннях імігрантів у новому краю, остався нашим письменством зовсім невикористаним.

Дивного одначе в цьому нічого нема. Український іміґрант, що приїхав до Америки в своїй масі, літературою не цікавився. Він узагалі читав дуже мало, а книжок тим більше. І сказати те треба не тільки про селянина, а навіть про інтеліґента.14) Український іміґрант у своїй масі був удоволений ,,народною” літературою, передаваною з уст до уст. Таку літературу й почали йому подавати різні іміґрантські накладці в Америці. Від неї вони зробили один крок до середньовічної літератури, захоплювалися Св. Матильдою, і потім знову ждали кільканацять літ, поки зробили ще один невеликий крочок до історичних повістей Вячеслава Будзиновського. До справжньої великої літератури, себто до літератури, котра передусім цікавиться людським характером, вони не дійшли. Були тут спроби виробити в іміґранта смак до цеї літератури, але вони назагал усі зійшли на ніщо. У цьому згляді український іміґрант остався на старому рівні, на якому він находився при своїм приході до Америки.


14) Ще в трицять літ по початку української іміґрації до Америки писав М. Галущинський, голова львівської „Просвіти”: „Значить, наше громадянтво книжки не читає, книжкою не цікавиться, воно не любить книжки. Колиж таку рису бачимо в загалу нашої інтеліґенції, щож говорити тоді про селянську масу?” Диви: Літературно-Науковий Вістник, листопад 1922.

Та з цього приводу зайво йому надто журитися, бо таке саме явище можна побачити й в інших етнічних ґрупах американського іміґранта. Вийшли з деяких з них визначні письменники, та це були виїмки. Назагал, іміґрація занадто занята повседневою журбою заробити собі на хліб та зажити в новім краю, аби мати час займатися вищою літертурою. Таке саме явище ми бачили навіть серед тих, що нині становлять „старих американців”, серед людей анґльо-саського роду: вони мусіли побути в Америці багато поколінь, поки вони змогли видати зо себе письменство, яке заслугує на увагу широкого світа або грядучих поколінь їх власного народу.

Вірування й реліґія

Сфера реліґії здавна відома як одна з тих сфер, у котрих людина проявляє велику консервативність. Тим більше тої консервативности можна ждати від селянського народу, який і в інших cправах правильно є консервативним. Тому можна би ждати, що український селянин у цій сфері по своїм приході до Америки остався надалі таким, яким він прибув.

Під певними зглядами так воно справді є. Він щоправда в Америці міг змінити свій обряд, або перейти з католицької до православної церкви, або наоборот, але з обєктивного реліґійного погляду це не така основна переміна: людина може зробити такий перехід з церкви до церкви, а мимо цього остатися під кожним іншим зглядом такою, якою була давніше.

Передусім умовини американського оточення пішли різко проти звичаю українців святкувати свої свята осібно в інший день внаслідок уживання „старого”, себто юліянського калєндаря. Незрозуміння цеї справи, котре ще в старому краю дало почин до різних народних толків про початки цього стану, робили справді багато клопоту на іміґрації. Воно підсичувало почуття нижчости іміґранта супроти „старих американців”, та ставало основою різних клопотів між людьми різних церков, між національними ґрупами, між батьками й дітьми. Повстали рухи за заведення одного калєндаря, а вслід за тим рух за задержання старовини. Справа ще й до нині не наладнана на одно русло. Є люди, які святкують „американські” свята, як є люди, які святкують тільки „українські” свята, як є знов люди, що раді з нагоди святкувати оба свята, хоча, звичайно в такому випадку не святкується ні одного якслід.

Під впливом американських умовин не святкується передусім ні Різдва ні Великодня так, як їх святкувалося в старому краю. Нема нині в Америці підходячих умовин стрічі Різдва з тою врочистістю, з якою його стрічали на Україні. З конечности цих умовин відпали різні старокраєві звичаї. Нема тут місця для дідуха, нема тут кому кудкудакати на сіні під столом. Тільки завдяки свідомим зусиллям осталися рештки колядування в святочній збірці на якусь публичну ціль.

Зате в це святкування ввійшла велика маса американських звичаїв. Святий Николай перемінився на Сентаклоса, а в слід за тим старокраєве Різдво перемінилося з родинного свята на особисте свято: у старім краю ніхто особистих дарунків не робив, а хіба родині, в Америці ніхто не робить родинних дарунків, а тільки особисті. Заведено пончоху для складання дарунків. Заведено далі загально ялинку, яку в старім краю знали хіба по містах (під впливом німецьким) та омелу („мизелтов”). Під впливом закинення старокраєвих звичаїв і приняття різних американських звичаїв, багато іміґрантів не має в Різдво старого краєвого святочного настрою.

Ще більше пропало зо святкування Великодня. До того до нього менше принято з американського святкування. Через те тим буйніше розвинено старокраєвий звичай писання писанок, тільки що з аматорської штуки тут зроблено менше-більше професію фахових писарок.

І з цих і з інших святкувань пропали ті частини, які надавали їм щось специфічно українське. Наприклад, осталося священня пасок, але пропала обстанова, ціла сцена під церквою, що надавала тому обрядови спеціяльного чару. Припало зовсім свячення піль на Зелені Свята. Пропали далі вже „народні”, себто не церковні свята, всі ті „громові”, „для худоби”, свята, яких так багато в наших горах. Можна сказати що взагалі пропали в Америці ті частини святкувань, зглядно й цілі свята, що мають дохристіянський початок.

На місце пропавшого принято немало від Америки. Отже святкується загально „національні” (державні) американські свята, і індик став в українського іміґранта обовязковою стравою на День Подяки. Далі почато святкувати Галовін, що походить від дохристіянських келтів.

В орґанізації церков зайшли поважні зміни внаслідок того, що в старім краю церква вже була готова орґанізація, до котрої кожного втягали непомітно. Тут вона мусіла щойно орґанізуватися. Серед американських відносин виринуло питання зміненого відношення між священиком і парохіянином, і в перших числах „Свободи” нераз говорилося про це, що наші люди, діставши священика, сумнівалися, чи це справжній священик, коли він не каже себе цілувати в руки.15) Зчасом принято за загальну норму поведінки в тих відносинах правила, приняті серед усіх американців. Церква теж взагалі спирається на самочинности парохіян, і ціле життя між церквами наладнюється щораз більше на основи взаїмної терпимости одної церкви до інших.


15) С. М. (певно о. Степан Макар) у Свободі, 10. жовтня 1901.

Як з одного боку американське оточення вплинуло на українського іміґранта в сфері віри, так з другого боку вплинуло воно теж на його забобони. Під впливом американського оточення іміґрант забув страх перед переходом когось з порожними ведрами, або страх перед перебіженням дороги заяцем, але зате поширяється страх перед чорним котом, перед переходом попід драбину, а до страху перед пятницею додано ще страх перед тринацяткою. І, коли в Америці дитина спитається батьків, звідки взялися сестричка або братчик, родичі вже не вживають відомих старокраєвих оповідань про те, що це принесла „бабка”, але вживають досить загальної в Америці балачки про бузька.

Справа моралі

Питання моралі українського іміґранта було видно від самого початку української іміґрації до Америки спірним питанням. На початках цеї іміґрації траплялися серед неї випадки грабунку, вбивства або інших злочинів. Американська преса, котра про інші сторони іміґрації мовчала, відразу підхоплювала такі події, часто їх сензаційно підмальовувала, при тому узагальнювала, себто розтягала висновки з одного випадку на цілу ґрупу. Тому й не дивниця, що такі події, як і відгуки на неї потім викликали серед наших людей незвичайно різкі наслідки.

При нагоді одної такої події в Канаді, в котрій український іміґрант для грабунку зарубав чоловіка, один канадійський дописувач розписався в кореспонденції до „Свободи” (в 1899. р.) гострими випадами на ціле українське селянство. „Морально, говорив він, селянин стоїть низько... Домашнє виховання переважно дуже погане. Наколи зважимо, що селяни майже всі неписьменні, діти мусять виховуватись не зовсім то добре... Деморалізація страшно гнете наш народ селянський, котра дуже скоро корінє своє запускає в наймолодше поколінє...” Він приписує деморалізацію наших селян всяким урядовим посіпакам, купцям та відмовляє морального впливу священикам, занятим безпосередними потребами, і школі, що остає під впливом шляхти.

Цілий цей допис характеристичний передусім своїм наставленням до селянства. Правди він у собі має дуже мало. Передусім, коли взяти українське селянство під моральним зглядом, то воно зовсім не стоїть низько. Коли мірити мораль злочинством, то вона стоїть дуже високо, бо серед селян злочинів мало. Іміґранти зо селян від решти селян не гірші не ліпші. Свідчить про це хочби американський перепис злочинства, в котрому українці стоять між народами, котрі мають найменше злочинців; навіть якби справа ще стояла вдвоє гірше, ніж той перепис показує, то ще не було би зле. Потверджують це зрештою вчені дослідники моралі серед іміґрантів, а спеціяльно тих, що вийшли зо селян. Всі вони признають, що селянське виховання дає людині певну рівновагу духа, далі пошану, або принаймні страх, перед владою, які здержують селянина від злочинства. Тому й згаданий допис треба приняти на карб звичайного селянського почуття нижчости, теж впоєного йому вихованням і то вже не останнього покоління, але багатьох поколінь перед ним. Звідти в ньому абсурдне получення моралі з письменністю, підношення впливу школи та повне поминання родини.

Як було на початках іміґрації, так осталося й досі. Час від часу траплялися злочини, як це зрештою трапляється в кожному народі, але з того, що ще далі діставали від преси розголос, не можна робити висновків, що їх більше, ніж в інших народів. Щодо цього, то коли українських іміґрантів порівняти з деякими іншими, передусім з поляками й італійцями, то вони певно представляються під цим зглядом багато разів краще.

Іміґрант і американська політика

Незвичайно цікаво прослідити поведінку українського чоловіка на ділянці політики. Український іміґрант, як звісно, прийшов з країв, де свобідне політичне життя було дуже обмежене, або й зовсім заборонене. Через те він і не мав ширшого політичного досвіду. Прибув він до демократичної країни з високо розвиненою народною політикою. Країна його від життя політичного не то що не відтручувала, але ще й запрошувала, даючи йому нагоду стати легко громадянином держави.

Український іміґрант назагал користав з цих нагод, чим він показував, що в нього все жевріла охота бути діяльним громадянином краю, в котрім він жив. Брак політичного досвіду відбивався звичайно на ньому так, що він приймав у добрій вірі ідеалістичне поняття про американський політичний устрій, про котрий учився, аби стати громадянином. З одного боку він дивився на свій іспит як на завершену політичну науку, а з другого боку він приймав ідеалістичний погляд на американський устрій. Такими ідеалістичними зглядами закривав він нераз перед самим собою наскрізь практичні мотиви громадянства, хоча найглибше всего відай таки сиділо в ньому бажання перестати бути чужинцем, а стати „в новім краю людиною, яка до нього належить”.

В його ідеалістичне розуміння громадянства часто вдаряла вже ціла формалістична обстанова надання громадянства: сухі судді, байдужні судові „клерки”, цинічні свідки. Пізніше била по ньому відома дійсність американської практичної політики. Передусім він бачив, що його, добровільного громадянина, „старі американи” знали як громадянина тільки вчас виборів, а по виборах забували або згадували далі як чужинця. Він стрінувся з передвиборчими штучками, з обіцянками „визнання”, з політичними парадами, які не мають нічого спільного з розумним розглядом питань біжучої політики. Він стрінувся при виборах нераз з виборчими обманствами та нарушуванням виборчих прав, як права тайности виборів.

Який плив мала ця американська політична практика на українського іміґранта? Що під її впливом він переставав звичайно вірити в своє давне ідеалістичне розуміння американської системи, це можемо догадатися. Як далеко він відійшов від нього, важко сказати. Певно тут є багато різних реакцій: одні могли збайдужніти до політики взагалі, інші стати зовсім циніками й почати „грати політику” на американський спосіб, інші могли прийти до переконання про потребу її радикальної реформи, — все це залежить від індивідуального способу реаґування на такі річи, а цей спосіб залежить від попереднього досвіду людини, а може й від її вродженої вдачі.

Правдоподібно, що під впливом ще дальшого досвіду з американською практичною політикою іміґрант-громадянин ще раз змінить своє відношення і так, як він спочатку був дуже ідеалістичний, як він пізніше був дуже цинічним, так він стане десь по середині. Він догляне, що, не дивлячися на те, що практичні політики в Америці „грають політику” нате, що вони з неї дістануть, а всеж таки назагал політика постійно поправляє людське життя. Він побачить, що американці люблять говорити, що вся політика „крукид”, а прецінь вони вміють у політиці голосувати так, гейби вона була чесна. Вони інколи здивували його своєю безпощадною критикою своїх політичних провідників, а потім здивували його ще більше, коли вони трактували осудженого ними політика як свого державного провідника. Тоді може й йому стало прозрівати в голові, що американець, — як каже Дж. Т. Салтер, професор політичних наук на Університеті Вискансину, в своїй книжці про „американський десень політики”, — просто любить почуватися в силі сказати навіть найвищому урядникови: „ґов ту гол”.

Іміґранта-громадянина міг поражати цинізм, з яким старі американці ломали закони, головно вчаси прогибіції, але зчасом він певно доглянув, що американець ломить закони не так для матеріяльної користи, як в імя вищої особистої свободи. Його могло навіть вражати, що в Америці нема властиво ще виробленої політики; поживши довше, він починає розуміти, що Америка це молодий край, що в ньому нераз приходиться вирішувати справи вперше, та що тут люди так готові на зміни, що інколи виступають за зміну просто для самої зміни.

Йому могло видатися, що американці не мають державної традиції, але потім він побачив, як ті самі американці, що так поводилися як люди без держави, нагло, почувши, що їх держава в небезпеці, показували ділами, що вони готові дати на оборону держави гроші, працю, здоровля й само життя. І чи можна дивуватися, що побачивши таке, і цей новий громадянини без вагання собі йде дати все, що може, на оборону тої держави, що його приняла за свого?

* * *

Ми перейшли вже цілу низку життєвих ситуацій іміґранта, стараючися вгадати в кожній, на стільки в кожній з них змінялася під впливом умовин американського середовища культура, привезена ним з рідного краю. Певно, що поданий тут образ не вичерпує всіх можливих способів поведінки українського іміґранта; себто є певно люди, які в тих ситуаціях поводилися інакше. Не вичерпує теж цей образ навіть усіх ситуацій, хоч як багато ми їх тут представляли. Є ще багато інших сторін людського життя, цим образом не обнятих, хочби вже тому, що тоді вийшов би образ, який розтягнувся би далеко поза рамці статті в книжці. Для повного зображення всего культурного життя іміґранта треба поправді осібної книжки, і то немалої.

Отся стаття мусить тому поминути цілу низку сторінок людського життя. Як відомо, наші іміґранти прибували до Америки звичайно без жінок, а жіноцтво часто теж без чоловіків. Пізніше одні спроваджували жінки з краю, інші женилися тут. Відношення мужчин до жінок розвинулося на іміґрації інакше, ніж воно було в ріднім краю. Мораль у полових справах теж виглядала інакше. І забави, і гри чи розривки теж були відмінні, ніж у старім краю, а зчасом стали ще відмінніші. Коли стали підростати діти, то відносини між ними й батьками складалися теж інакше, ніж у ріднім краю. І як нарешті іміґрант помре, то похорони теж відбуваються інакше.

І змінялася серед американських умовин українська мова іміґранта, як знову цей іміґрант зміняв американську мову, коли її вживав; і це знову мало свій вплив на духове обличчя іміґранта. І змінялися під американським впливом поняття іміґранта про справедливість, правду, слушність, красу. Змінявся навіть темп його життя, а під впливом цеї зміни навіть, здається, його темперамент. Під впливом цих усіх умовин перемінялося нарешті основне почування іміґранта про свою особисту вартість. Привезене ним зо старого краю почуття суспільної, класової, національної, чи особистої, нижчости підлягало в Америці різним змінам. Перемінялася певно й оцінка вартости тої культури, яку він привіз зо собою з бідного села на Україні. Американські досвіди певно підсунули йому принаймні, якщо його вповні не переконали, що українська культура негірша він інших культур, з котрими йому прийшлося зіткнутися в Америці.

Якщо в читача такої думки не було, або хоч була, але не була ясно сформулована, а отся стаття причинилася хоч у дечому до розбудження або утвердження такої думки, то на мою думку таку статтю варта було читачеви прочитати, а мені писати.

SpiritualLifeEnd

[BACK]