Про Перших Лемків в Америці (Подав „старий лемко” — Дамян Мерена, Damian Merena)
(Подав „старий лемко” — Дамян Мерена)

Compiler's Note: The pseudonym "Старый Лемко" appears in other almanacs as the author of folk tales. Perhaps, these also, are the work of Damian Merena


ТО вже буде багато понад 50 років, як наші лемки почали виїзджати з Лемківщини до Америки. Велика то була подія, як випроваджали в далекий світ першого лемка, Михайла Дуркота з села Ганчова. Випроваджували його з цілою процесією. Прощалась з ним ціла громада, а не тільки батько і мати, жінка і діти. А так всі при тому заливались слізми, що чужий, що не знав би, що то діється, гадав би, що десь ведуть когось на шибеницю чи іншу загладу. Та він був шанований цілою громадою, то й так величаво його прощали.

Ось так покидав він рідну землю, рідне село, рідну хату. Так покидав батька і матір, жінку діти і помандрував, щоб шукати в далекому світі кусника хліба і ліпшої долі. Заїхав фірою до найближчого містечка Грибова, сів там на поїзд, і так їхав поїздами три дні й три ночі через міста, села, ліси і гори, поки не заїхав до німецької пристані Бремен.

Їхав з тугою в серці й з укритим плачем за ріднею, роздумуючи, яка то його жде доля в тому новому світі. І так доплив до старої „Касельґарди” в Ню Йорку. А звідси виїхав до містечка Шенандоа в Пенсилвенії. Сам він навіть не запамятав, в яких властиво людей примістився. Знав тільки, що дістав роботу в майнах, себто в копальнях вугілля. Його мрією було побути рік чи два, заробити якийсь „ґрейцар” та скоро вернути з цього чудного краю, про який казали в краю, що в ньому плоти городжені ковбасами — назад до рідного села.

Та доля судила інакше. І Дуркот більше не побачив рідної стріхи.

Другий найстарший лемко, це був Золяк з села Висова. Він теж працював у майнах. Його засипали в майні земля і вугілля разом з двома товаришами і він оставав під землею 18 днів. Як і чим ті люди там жили, то цього не вмію описати і передати. Тут уже мусить собі кожний сам уявляти. Вугільна компанія зарядила ратунок і приказала працювати день і ніч, щоби тих трьох майнерів виратувати, себто дістати спід землі живими. І це таки вдалось. По 18 днях їх відкопали. Та мусіли вони оставати ще других 18 днів під землею під лікарським доглядом, заки їх вивезли наверх. А як їх вкінці вивезли, то два з них зараз померли. Та наш Золяк остав в живих.

З оповідань наших старих лемків знаю, що між першими, що сюди прибули, були такі: Тудей із Шпітниці, Демянчик з Висови, Криницький з Устя Руського, Мадзелян з Фльоринки, Кліщ з Брунар, Талпаш з Лабової, Хиляк з Білцерової, Копистянський з Кудинця, а далі Ю. Вільчацький, Штекля, Ґлова; прізвища інших то вже таки позабував.

Одні з них поїхали до Шенандоа, другі до Шамокіна, а треті аж до Пітсбурґа. Були і такі, що їх аґенти післали і на фарми. Та знаю з достовірного джерела, що містечко Шенандоа було першим осідком наших іміґрантів. А другою такою оселею був Шамокін.

Ой трудні то були часи тих перших іміґрантів лемків! Як ми тільки де показалися, то нас називали „гунґарами” й „гонками”. Неодноному льлялася кров з голови, бо над нами спочатку збиткувалися старші чужі іміґранти, або їх діти. Аж з часом ми „вибороли” чи „випрацювали” собі свободу.

Перші іміґранти працювали переважно по „брехах”, де чистили викопане вугілля. Там вони вибирали каміння („шлейт”) споміж вугілля. Молодші діставали по $3.75 тижнево, а старші по $5, але й з цієї платні стягали ще по 21 центів у тиждень. Це було за президента Клівленда. Тоді праця йшла по 10 годин денно. Рано вставали ми в год. 5., йшли пішки „треками” залізничими, щоби бути при роботі на 7. годину. Тоді не було ще навіть і „стріткари”, а не то автомобіля чи автобуса. Не носили ми ще теж ні ковнірців, ні краваток, ні пальта, але просту робітничу сорочку за 25 центів. Не ходили ми на пікніки, балі фільми; не відвідували готелів, ресторанів ані „салунів”. Одно, що наш чоловік жалував „никла”, а друге, як би хто з нас явився був у салуні, то його побилиб.

Правда, що тоді було теж і життя таньше, як тепер. За убрання платили ми $5—$6, за черевики $1, за капелюх 50 ц. Бушель бараболь коштував тоді 50 ц., але фунт кави таки 25 ц., мушок муки 75 ц. — отже харчі не багато різнилися від теперішних щодо ціни. Не говорю про мясо, бо хоч який довгий місяць, але наш чоловік за мясом не тужив. Хліб і чорна кава — от була головна їжа. Я був тоді на „Шанди Гил” коло Шамокіну, то не бачив ні „ґросерні” ні „бучерні”, не знав навіть, що це таке „поркчапс”. Раз у місяць власник крамниці доставляв нам мішочок муки і фунт кави, 2 фунти цукру і 2 фунти сира на пироги. Тоді люди спали як оселедці в бочці, навіть по 5 осіб у ліжку, а як хто працював на ніч, то один з ліжка, а другий на ліжко. Із 7 хлопів, що прийшли з майни, 5 милися в одній і тійсамій воді, що аж почорніла як гноївка. Ванни не було, вода не текла із стіни, як тепер. 

Гірко нам було жити, але зате ми любилися, як браття. Ми сходилися, радилися і шукали способів, як то показати, що й ми культурні люди. Почали ми закладати союзові братства, а як айриші та ляшки побачили, що ми гуртуємося, тоді доперва почали нас шанувати. Згодом, як почали в нас будуватися церкви, як от шамокінська аж за $75,000, то й старі айриші почали нам завидувати, а навіть нас боятися. Правда, тоді ми ще не мали нагоди ходити до школи вечерами, бо були перепрацьовані в день, а крім цього кожний з нас мрів вертати до краю із заробленими грішми. Аж зчасом, як ми поженилися, як почала наростати родина, ми почали прощатися з думкою вертатися до старого краю і ставали „американами”.

Не гріх і повеличатися, що то лемки мають свою найстаршу американську українську інтеліґенцію, вже тут виховану, як от адвокатів, лікарів та інших професіоналістів. Лемки, хоч самі були неграмотні, але дітей своїх у школи посилали хочби тому, що хотіли, щоб їх діти лекше на хліб заробляли, ніж вони самі. І тому то йшли за закликами, поміщуваними в „Свободі”, що то „В школі наша будучність”. А як тяжко було нам тоді посилати дітей до високих шкіл. Кожен мусів рахувати на свої власні сили.

Де там тодішні часи в порівнанню з теперішними. Таж тепер і Союз із своєю допомогою для шкільної молоді, і братства мають свої фонди, і люди мають сотки або й тисячі по банках, або таки ульоковані в домах, землі та навіть і в паперах. Ось те все повинно тепер бути використане для вивчення масово наших дітей, бо хтось споміж них мусить прийти на наше місце і переняти провід у народних справах. Ми клали основи і будували життя, а вони мають втримати те, що ми придбали, розбудувати і щось нового добудовувати. Як ми побачимо, що на наше місце приходять наші діти, тоді з чистим сумлінням будемо могли попрощатися з цим світом. І тоді теж наші діти зрозуміють нас, чому то ми так хотіли, ба навіть мусіли, будувати своє життя під закликом: „В своїй хаті своя правда, і сила і воля”.

LemkoImmigrantsEnd

[BACK]