Самостійна Україна Ідеал Українського Народу — Проф. Микола Чубатий. (Nicholas Chubaty)

Український козак-невмірака.

ПОДІЇ з часів обох світових воєн, як теж історія Европи кількох соток літ поучують, що в цій частині земного ґльобу постійно працювали силі, щоб українського народу не було, щоб Україна як національна індивідуальність перестала істнувати. Всі руйнуючі сили, варварські народи, що впродовж тисячі літ надтягали через Україну з Азії, робили це несвідомо, Україна падала тоді жертвою тільки через своє ґеоґрафічне положення „при битій дорозі” недалеко брами з Азії до Европи. Одначе від шістьох соток літ сусіди українського народу — Татарсько-курецька Спілка, Польща, Московщина, Мадярщина працювали доцільно над тим, щоб українського народу на світі не було, щоб загарбати більшу чи меншу частину його багатої землі. Проте український нарід істнує. Раз він занепадає, то знов підноситься, раз корчиться територіяльно, то знов розростається, перетравлює та винародовлює насиланих масово кольоністів на цю землю, призначену для нього. Де причина такого явища? Причина лежить у прастарій культурі українців, що по дослідам археольоґів має за собою щонайменше три тисячі літ.

Народи старих культур дуже тяжкі до винародовлення; противно, як народи новородки, свіжо уцивілізовані. Подібні чудеса перетравлювати окупантів уміло виконує нарід прастарої культури — китайці. Хто їх не завойовував продовж трьох тисячів літ, китайці всіх завойовників винародовили — монґолів, манджурів та інших. Подібне є теж досі в Европі з українським народом. Якесь таємниче привязання українця до рідної землі, так по майстерськи підглянене українським письменником Василем Стефаником чи Уласом Самчуком, звязує його з його землею на довічне життя. Між раєм східно-європейської Гелляди, як Україну звуть чужинці, та її мешканцями, істнуе нерозривний звязок.

Українська вдача повна поетичности, ритуальности при всіх обставинах життя, толєранція для світогляду другого, почуття демократичности та справедливости у громадському житті, а ввічливість на сердечність у щоденному домашному житті, є тими могутніми чинниками, що здобувають чужинця кольоніста для культури автохтона цеї земіі, дарма, що впродовж століть не українець був паном на цій землі, але навпаки паном звичайно був саме однонаціонал цего кольоніста.

Є незаперечним фактом, що українці вглитнули в себе та зробили частиною свого орґанізму не тільки тисячі степовиків варвар, але також кольоністів польських, московських, німецьких та інших пришелців сусідних країв. Нині є ствердженим фактом, що український нарід до цеї світової війни скоро посувався на схід в надкаспійські простори та завойовував їх цивілізаційно. Стверджено, що там, де український нарід на сході стрічався з нижче цивілізованими народами, належить до доброго тону серед них говорити мовою західного свого сусіда українця, а не мовою пануючого російського народу.

На рідній землі українець чується самопевним господарем цеї землі дарма, що господарка нею ще в не його руках. Не помітуючи й сусідом український простолюдин таки вважає себе та своїх земляків мудрішими та більше талановитими від пришелців, які ніяк не всилі імпонувати йому своєю культурою, польською чи московською.

Творець першої історичної держави у Східішй Европі

Немає сумніву, що осщва цеї самопевности українця на рідній землі має свою основу у доісторичних культурних надбаннях, але передовсім у цім факті, що Київ та Україна були творцем першої історичної могучої держави у Східній Европі та її потужної культури. Київ „Мати Руських Городів”, себто мати українських городів, став таким притягаючим культурним центром, що вплив його культури на століття став помітним, а декуди й рішальним серед сусідів москалів, білорусинів, литовців, румунів та впродовж деякого періоду навіть на поляків. На культуру старої України-Руси зложилися здорово помішані культури доісторичних антів, греків, арабів, західної Европи перетоплені таланом українського народу. Такі культури звичайно сильні та тривалі.

Впродовж пять соток літ українська держава спиняла варвар, що надтягали з Азії через уральсько-каспійську браму до Европи. Вони звичайно затримувалися на східних межах України, яка була приневолена свою оборонну лінію пересувати значно на захід, нераз навіть аж на лінію Дніпра на сході та на лінію степу та лісу, себто на рівнолежник Києва, на полудні. Коштом українських жертв та знищення України могла спокійно за плечима українського народу розвиватися культура західної Европи.

Серед тої боротьби в обороні цивілізації Европи витворився окремий тип духовости українця. В першу чергу його замилування до волі та детермінація боротися з кожним окупантом рідної землі, буде ним поляк чи москаль, німець чи татарин. Друга прикмета, що природно випливає з першої, це почування людської гідности та немов лицарської чести. Ці прикмети українця підглянули навіть чужинці. Великий французький писатель доби освіченого абсолютизму, себто з другої половини 18-го століття, Вольтер, підкреслює, що Україна все прямувала до свободи. Російський писатель Олекса Толстой Старший з половини 19-го століття підкреслює, що Україна маркантно відріжнюється тим від Московщини, що в українця немає почування холопства, себто рабського пониження. Його почуття чести та людської гідности внеможливило в Україні істнування абсолютизму, навпаки ці прикмети були все джерелом живої демократії. Толстой погоджуються з німецьким писателем та фільософом з кінця 18-го століття Гердером, що Україна має багато прикмет старинної Греції-Гелляди, колиски європейської тультури. Від них саме походить часте порівнування України до Греції-Гелляди.

Київський культурний центр ще довгі часи після занепаду політичної сили Києва, себто по упадку старо-української київської держави, мав рішальний вплив на цивілізацію наслідниці старої України-Руси, Литовсько-Руської Держави. Літературна мова, церковна культура, мистецтва, право, живцем були перещіплювані на північний захід, а тогочасна українізована церковно-словянська мова стала державною мовою Литовсько-Руської Держави аж до перших десяток 17-го століття.

Подібний теж був вплив української культури тих часів на румунів, нарід навіть латинської мовної ґрупи. Не тільки східний словянський обряд христіянської віри взяли румуни з українського Києва, але також літературну мову, що до початків 17-го століття в Румунії була літературною мовою.

Державницькі українські залишки аж
до кінця 16-г о століття

Часто приймається, що по упадку західно-української держави 1340 року, зглядно 1349, себто зі смертю перемиського воєводи Дмитра Дедька, правителя Галичини, закінчила своє істнування стара українська держава, вже тоді розбита на кілька малих князівств. Наділі воно зовсім так не було. Галичина, окупована Польщею, найшлася, правда, в найгіршому політичному положенні та проте польський король Казимир, загарбавши Галичину, вважав її окремою державою звязаною тільки особою польського короля. Знаком цього було те, що для Галичини казав він бити окремі гроші з галицьким львом як гербом окремої Руської Держави та з такимже написом. В Галичині лишилося при силі старе українське право та дотеперішний адміністраційний лад під назвою „Юс Рутенікалє” — Руське Право — аж до 1434 року, себто до так званої Єдлінської Привілеї, що касувала силу українського права в Галичині.

Куди довше та в куди більших розмірах зберіглися рештки старої української держави в Литовсько-Руській Державі, а радше в Литовсько-Руській Федерації, бо мало не до кінця 15-го століття ця держава мала виразно федеративний лад. В тій федерації залишилися дрібні українські землі-держави, як київська, чернигівська, кілька князівств на Волині, на Поділлі та в полісько-підляшській области. Боротьба Києва в обороні свого українського князя Володимира Омельковича перемінилася 1471 року в відкриту революцію; вона відома навіть в популярних історіях. Одним із таких волинських князівств, первісно з напів суверенними правами, була область князів Острозьких, що пізніше вже тільки як могутні магнати відгравати стали поважну ролю в житті українського народу.

Українські землі-держави у новій литовській федерації зберегли цілковитий характер держав з власними князями та з власним правом навіть тоді, коли в другій половині 15-го століття великий князь литовський Казимир та його наслідники стали ліквідувати ці князівства, то рівночасно врочисто потверджували тим українським землям, позбавленим власних князів, їм земські статути, себто автономію, що зберігали дотеперішний внутрішний лад тих земель зовсім ненарушеним. Ці автономічні земські статути, а з ними українське право, старий український адміністраційний порядок, суди, перетривали здебільша аж до Люблинської Уії (1569), коли то всі українські землі вийшли зі складу Литовсько-Руської Держави та стали частиною Польщі, так як дотепер була Галичина.

Волинський Автономізм та його занепад

Навіть в перших роках по Люблинській Унії не сказувала Польща на прилучених українських землях усіх залишків старо-українського державного порядку. Лівобережна Чернигівщина вже передше на протяг сто літ перейшла під панування Московщини, одначе свіжо прилученим до Польщі землям, себто Волині, Київщині та Брацлавщині обіцяв польський король свого рода автономію зі збереженням дотеперішного права старого українського походження, Литовського Статуту, урядової українсько-словянської мови, тощо. Обіцяв теж для тих українських земель створити окрему найвищу судову інстанцію — Трибунал для Руси в Луцьку, окремий від польського Трибуналу для Польщі в Люблині та від литовського для Литви.

Це є так званий волинський автономізм, інтересна історична проблема, опрацьована новою вже повоєнною історичною наукою. Такий український трибунал в Луцьку, як ознака державного окремого характеру тих українських земель інкорпорованих в Люблині до Польщі, дійсно повстав 1578 року. Одначе його скоро Польща скасувала так само, як і скоро стали вводити польську та латинську мову у внутрішнє урядування тих українських земель. Волинська автономія, за якою так побивався князь Константин Острозький, відомий український діяч, не пережила й кількох десяток літ.

Коротко триваючий Волинський Автономізм кинув нам теж жмут світла на ролю князя Константина Острозького серед українського громадянства в часі політичної Люблинськскої Унії (1569) та кількадесять літ пізніше в часі реліґійної унії в Бересті (1596). Князь Константин Острозький в Люблині старався зберегти рештки політичної української самостійности шляхом волинського автономізму. Це йому не вдалося, бо Польща обітниць не дотримала та волинську автономію скоро скасувала. Двацять пять літ пізніше, коли стала актуальною справа церковної унії в Бересті, кн. Острозький засадничо не був противником такої унії, навпаки він був навіть її поважним ініціятором. Одначе він хотів твердих ґарантій, що з автономією української церкви не станеться те саме, що й з недавною волинською автономією. По його думці церковний собор в Бересті (1596) тих ґарантій не давав, тому згодом він сам, промотор церковної унії, звернувся проти неї.

Козацька Держава спадкоємцем старого
княжого Києва

Ніяких залишків по старій київській державі українського народу не було тільки зглядно недовгий час, а саме поміж скасуванням Волинської Автономії та повстанням української козацької держави, утвореної дужим зривом Богдана Хмельницького (1648). Державницька ідея жила одначе безпереривно як ідея політичної окремішности України від своїх сусідів та як ідея культурної самостійности. Козацька армія навіть в рямцях польської держави з хвилиною, коли стала орґанізованою силою, навязує до державних традицій старої України та вважає себе її спадкоємцем в моральнім та в правнім розумінню.

Ніде так ясно ця думка не висловлена як у відомій мові ректора київської братської богоявленської школи Касіяна Саковича 1622 року з нагоди похорону відомого орґанізатора козаччини гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Споминаючи заслуги гетьмана бесідник підкреслює, що козаки це прямі спадкоємці тих русичів, що то за українських монархів Олега та Ігоря славою вкривалися в цілій східній Европі. Царгород столицю могутнього цісаря византійського зі суші та з моря воювали, під мури цісарської столиці човнами на колесах підїзджали та щит побіди прибивали на мурах Нового Риму. Серед славутних подвигів козацької армії родилося розуміння великої традиції Києва, будилася національна самопевність та гордість, що мусіла довести до відродження української держави двацять кілька літ пізніше (1648).

Польонофільство та москвофільство в Україні

Польонофільство та москвофільство як національні хороби серед українців родилися все в часи, коли зовсім завмирали державницькі традиції серед українських людей як продукт зневіри у власні сили нації. Таке було в Україні перед повстанням Б. Хмельницького, таке теж повторилося в 19-тім столітті.

Важке положення українського народу під Польщею по Люблинській Унії внесло зневіру у власні сили серед багатьох українців. Першу прірву в національнім фронті зробили нащадки українського боярства, українська шляхта 16-го століття, що стала переходити у латино-католицький, а через це й в польський, табор, щоб відкрити собі двері до державної польської карієри.

Не йшло то теж їм так легко; характерніші одиниці переходили внутрішну боротьбу поміж привязанням до своєї прадідної східної віри та бажанням стати учасниками благ шляхетської Річипосполитої Польської. Свідоцтвом такої боротьби незвичайно інтересний документ якраз з часів Люблинської Унії — завіщання українського шляхтича з Волині Василя Заговоровського. У своїм завіщанні він поручає виховувати свої діти у прадідній українській церковно-національній традиції та культурі, але теж каже після цего виховання післати діти до єзуїтського каледжу, себто до школи, що давала тоді атестат на інтеліґентну людину, „щоб — як сам каже — дітям не замикати карієри в державі”. Робить це, правда, зі страхом, бо з єзуїтських каледжів, мало хто вертав українцем, але робить це. Це був прямий шлях до відчуження від рідного пня — й шлях польонофіства.

Здавалосяб, що природним заборолом проти польонофільства повиннаб була бути українська православні церква і ним вона була довгі десятки літ, аж поки і в ряди українського православного духовенства не закрався духовий розріз — поділ на польонофілів та на москвофілів. Затрата старих київських державницьких традицій робила поволі й православну церкву польонофільською на верхах та москвофільською на низах. Польонофільство та повна льояльність до польської держави були власністю не тільки уніатських владик, але й праволавних. Не менше льояльним польським державником був відомий православний митрополит Петро Могила від свого сучасника уніатського київського митрополита Йосифа Рутського.

Переяславська Угода з Москвою України, визволеної Хмельницьким, та її перехід спід Польщі під Москву не прийшли несподівано. Цей крок мав свій духовий підклад у черваку москвофільства, що точив від давна українські маси та нижче духовенство православної церкви, гноблені Польщею. Першим історичним українцем москвофілом був князь Михайло Глинський, що не найшовши заспокоєння своїх амбіцій на Литві, підняв боротьбу проти польсько-литовської держави тай опинився в Москві, під опікою православного царя. Характеристичне, що в князі Михайлі Глинськім траґедія відомої родини Антона Крушельницького з наших часів мала немов свого предтечу. Письменник Антін Крушельницький, зневірений в сили власного народу, як комуніст йде на совєтську Україну та гине з цілою родиною траґічно з рук червоних. Перший український москвофіл князь Михайло Глинський теж закінчив замучений у підземеллях Кремлю.

Українські державницькі традиції найскорше заникли в Галичині, тому тут зродилося перше москвофільство серед маси. Заслужені львівські братчики, що так ревно боронили українську націю та православну церкву проти Польщі часто теж заходили аж в Москву прохати матеріальної помочи на свої церковно-національні установи. Царські соболі ставали першими каналами, що ними отруя москвофільства стала входити в український національний орґанізм, знеможений боротьбою з Польщею. Явними москвофілами були теж відомі духові козацькі провідники, князь Курцевич та протоєрей Мужиловський. Князь Курцевич мав дуже близькі звязки з козаками і він був тим, що духово приготовляв козацькі маси на переяславську національну капітуляцію перед Москвою: „Волимо під царя православного восточного”.

Перший український самостійник
з початком 17-го століття

Серед филі польонофільства, що заливало верхівку українського громадянства, світську та духовну, як теж серед филі москвофільства, що зачинає заливати українські низи, в розгарі реліґійної боротьби за і проти обєднання української церкви з Римом, являється перший дійсний ідеольоґ українського самостійництва — політичного та духового. Ним є найбільше талановита людина в Україні в 17-тім столітті, Мелетій Смотрицький. Вийшов з найбільше культурного середовища тогочасної України, бо був сином Максима Смотрицького ректора Острозької Академії. Виростав саме в часі ліквідації волинської автономії серед тих кол, що її доостанка боронили, в оточенні князя Константина Острозького. Виховання своє докінчував на найкращих заграничних університетах в Падуі, в Італії, та в Вітемберзі, в Німеччині. На рідну землю вернув саме в розгарі реліґійної боротьби, в яку теж вступив, як людина вельми талановита та повна енергії, й то по стороні православних.

По десяти літах боротьби в таборі українських православних Смотрицький виїздить за кордон, відбуває подорож по світі і по довгих рефлєксіях вертаючи на рідну землю, стає іншим чоловіком. Він ясно видів як з одного боку польонофільство проріджує ряди української інтеліґенції, з другого боку як москвофільство точить вже українські маси.

Смотрицький стоячи перед фактом, що немає української держави, тільки є територія бувшої української держави — українська земля та українські люди, старається дати дефініцію, що це є українська нація. Він приходить до переконання, що всі люди, що живуть в Україні, це українська нація. Не робить ріжниці — каже він — чи хтось православний чи уніят, протестант чи римо-католик. Всі жителі Руси-України це українська нація, це один національний орґанізм.

Національний орґанізм складається з кляс, шляхти, міщанства та з селянства. Правда, український нарід традиційно є демократичний, але українська нація буде калікою, якщо не буде мати своєї інтеліґенції, що нею тоді була шляхта. На довгі століття занепаде українська нація та перестане цвисти — каже він — якщо вона стратить шляхту, схлопіє. Тому з болем серця дивився він на дезерцію української шляхти у римо-католицький табор. Він пробував її привернути для української нації своїм поглядом, що й римо-католик українського роду, коли живе в Україні, не перестає бути українцем, всеж таки він здавав собі справу з того, що римо-католицтво це прямий шлях до спольщення. Тому старався поставити перед очи земляків другий ідеал українського духового самостійництва.

Духове життя українського народу на 90 відсотків тоді було сконцентроване в церковній проблемі. Смотрицький за молодших літ гарячий пробоєвик православія виробив собі тепер синтезу власного українського погляду на розвязку церковно-національного питання в Україні. Римо-католицтво — видів він — веде до польського табору, православіє стає джерелом москвофільства. В такім випадку де шлях, що веде до духового усамостійнення українців. Чи ним є може Берестейська Унія? Берестейська Унія не дає — думав він — ґарантій збереження на довгі часи українського характеру української церкви. Православні закидають тому, що унія це тільки поміст до латинства. Треба дати щось такого, що з одного боку навязувалоб до самостійницьких традицій українського Києва, з другого боку робилоб зараз українську націю духово вповні самостійною. Ним не є ні праволавія, ні Берестейська Унія. Щож треба зробити? Треба оба: розсварені українські реліґійні табори погодити на засаді приємливій для обох сторін, дати щось таке, що ґарантувалоб духову самостійність українського народу. Тим способом є утворення Українського Патріархату в Києві, відродження давного духового домінування Києва у Східній Европі.

Український патріархат з осідком в Києві узнавав би папу головою Всесвітної Церкви і тим способом звязував би український нарід зі західною цивілізацією, але рівночасно український патріярх поза тим був би вповні паном в українській церкві. Українська церква малаб поза справами віри найповнішу автономію. Малиб бути збережені прастарі права київського митрополита, який хоч без імени патріярха наділі був патріархом. Київському патріярхови малаб підлягати білоруська, а навіть румунська церква. Московська, яка відділилася від Києва, малаб остати поза Києвом. Нею Смотрицький не інтересувався.

Практичною розвязкою в тогочасній церковній ситуації малоб бути проголошення православного митрополита Петра Могили київським патріярхом, натомісць уніатський митрополит Йосиф Рутський мав стати його заступником в характері єпископа одної з важніших українських єпархій. Плян Мелетія Смотрицького повалили українські москвофіли з протоєреєм Мужиловськом у проводі. Самогож Смотрицького зовсім так як другого українськго самостійника, Івана Мазепу, російська та малоросійська історія окричала зрадником, наклеймила всім, що найгіршим. М. Смотрицький помер в забуттю, незрозумілий сучасниками та теж багатьома наслідниками. Правильність його поглядів справдилася мало не сто літ пізніше за гетьмана Мазепи майже до йоти.

Біда чайці небозі, що вивела діток своїх
при битій дорозі

В часі повстання козацької держави, визволеної спід панування Польщі, показалося, як великою було шкодою, що український нарід духово не став самостійним, як цего домагався М. Смотрицький трицять літ тому скорше. Українське громадянство у відродженій власній державі прямо хорує на брак самостійницького думання. Правдиве самостійництво стає власністю наділі небагатьох провідників, натомісць загал навіть українських провідних людей знає тільки орієнтацію на Москву або на Польщу. Їх представниками немов стали — послушний „царський холоп” Іван Брюховецький та „польський підлизень” Павло Тетеря. Це були люди тих самих душевних способів думання, що й багато нинішних людей: „Що, маємо йти під Польщу, ліпше під Росію” — кажуть одні. „Що, маємо йти під азійську Москву — кажуть інші — ліпше під Польщу”. Так немов не булоб ще третьої можливости, найбільше природної, — самому бути господарем на власній землі. А зявлялися такі провідники в Україні як гетьман Дорошенко, чи Мазепа, то їх за прикладом царя анатемізували й свої століттями. Це саме й нині роблять українці, червоні царські холопи з гетьманом Мазепою.

Самаж Україна стала предметом боротьби поміж Польщею та Московщиною. Її багацтва, її Чорне море, її прекрасний клімат притягали одних й других. Дужа струя українського самостійництва, кермована зручними провідниками та дипльоматами моглаб була використати боротьбу Москви та Польщі за Україну для уґрунтовання української самостійности. Нажаль національні традиції старого Києва вже тоді таки на добре призабулися, неволя прихилила хребет українських людей під чуже панування. Замало було людей, що ідеал самостійности ставили як одиноку можливість майбутності своєї батьківщини, тай і вони по битві під Полтавою (1709) мусіли покидати рідну землю та йти на еміґрацію. Справді біда чайці небозі, що вивела чаєнята при битій дорозі.

Навіть традиційна демократичність українського народу, зреалізована у рамах козацької держави, стала засобом панування Москви над Україною; саме цеї найбільше антидемократичної Москви. Москва використовувала класові інтереси висвободжених українських мас на це, щоб підкопувати рідну її українську владу. Царат, що у себе зберігав найгірше холопство широких мас московського народу, в Україні став в ролі ніби то оборонця простих мас, особливо коли треба було підкопувати авторитет української державної влади та саму державу ослаблювати. Колиж державна влада України зникла з української землі, ця сама Москва завела вдесятеро гіршу неволю на українські маси, досі тут ніколи невідому.

Чотиристалітна боротьба України з Польщею

Від упадку самостійности західно-української держави, 1349 року, чотириста літ тривала боротьба українського народу з Польщею за землю, за власний демократичний спосіб життя, за збереження національної культури. Ця боротьба властиво закінчилася вже при кінці 18-го століття прогрою для Польщі; її розбором. Нова відроджена Польща (1919—39) була на західно-українсьикх землях уже тільки переходовим явищем. Тому відразу виринало питання, хто стане спадкоємцем по польськім володінню — український нарід чи Росія.

Польське володіння українських землях підкосив таки сам український нарід, але користи покищо зібрала Росія, північний сусід України.

За тих 400 літ боротьби України та Польщі український нарід нині збоку Польщі вповні усамостійнений. Культурне польонофільство теж належить вже безповоротно до історії. Його місце заняла духова орієнтація українського народу на культуру західної Европи.

Боротьба України з Москвою за „бути чи не бути”

Загрозою українському народови залишиться остаточно тільки імперіялістична Московщина, якої інтереси та духовість діяметрально противні до інтересів та до духовости України. Інтерес Росії є, щоби ціла Східна Европа була російська не тільки політично, але також культурно. Російська політика прямує від століть до того, щоб стати неоспоримим спадкоємцем українського Києва, себто цілої східної Европи, її багатств, як бази, звідки малиб відбуватися завойовання Европи та Азії. Російський нарід все мав месіяністичні амбіції створити світову імперію, бо — по думці росіян — з Росії йде світло.

Для будови російської імперії потрібно було завжди зосередженої державної влади — абсолютизму. Тому в Росії, називаній у середновіччі Московщиною, ніколи не було демократизму чи якого-небудь народоправства. Диктатура це нормальний спосіб російського державного ладу. Проба завести демократію в Росії 1917 по революції перемінилася в короткий період анархії за Керенського; тому його легко виручив в кермі державою диктаторський большевизм.

З тих причин Росія мусить прямувати до того, щоб український нарід традиційно свободолюбний та демократичний аж до останної клітини-родини перестав істнувати. При істнуванню окремого українського народу російська імперія буде постійно загрожена. Це досконало розумів будівничий новочасної Росії цар Петро Великий, тому намітив не тільки ясний плян будови російської імперії, але також плян винародовлення українського народу.

Одним із таких засобів було введення нової спільної назви для Московщини та для України — Росія, а людей стали називати „русскими”, на означення всіх мешканців його імперії, як українців, так і москалів. Понизення освіти українського народу, заборона печатати українською мовою, винищення українського католицтва та підчинення української православної церкви московському патріярхови враз з її русифікацією, вкінці повне закріпощення та зубожіння українських мас — це все були середники винищити український нарід як окрему національну збірноту. Цілий штаб казьонних писателів, зокрема істориків достосовував свої ніби наукові досліди до інтересів російської імперіяльної політики та зводив український нарід до етноґрафічної малоросійської ґрупи — частини російської нації.

Працю в будові Росії облегчувала Петрови В. та його наслідникам незаперечна близкість культури українського та московського народу, спільне історичне минуле в першім історичнім періоді, бо московські території були тоді кольоніями старо-української київської держави. З України йшло на Московщину христіянство, література, освіта та економічний поступ. Це все виробляє на перший погляд позори близькости тих двох народів дарма, що духовість українців та москалів собі протилежні.

Ціла історія Росії 18-го та 19-го століття це праця Московщини над знищенням українського народу. Чи успішна? Не можна сказати, що наміри Петра Великого сповнилися, але теж не слід замикати очей й на це, що Росія осягнула таки поважні успіхи в цім напрямі. Поставмо побіч себе національну свідомість Східної України спід Росії та Західної України спід Австрії, то побачимо наглядну різницю в некористь Східної України, дарма, що Західна Україна шістьсот літ не мала власної держави і не переживала доби героїчної козаччини та її боротьби за волю. Галичина двіста літ перебувала довше під польським володінням. Її занепад при кінці 18-го століття, в часі упадку старої Польщі та в часі приходу нового австрійського володіння, був куди глибший від упадку на східній Україні, а проте в національній свідомости вона скорше і глибше відродилася.

Росія не осягнула на сто відсотків своїх намірів, бо український нарід на сході України не загинув як національна одиниця; він не затратив прикмет духовости своїх предків. Він видав навіть Шевченка та многих інших пробудників українського національного життя, що мали вплив на відродження цілого українського народу. Та проте таки Росія осягнула частинно свої успіхи. За нецілих дві сотки літ вона добула кількакратно більші успіхи ніж Польща за шістьсот літ. Українська національна свідомість не стала там так загальною як на Західній Україні, ані такою динамічною.

Ніде правди діти, що таки частина українців помогла російським большевикам закріпитися двацять пять літ тому в Україні та почати продовжувати діло Петра Великого, хоч в наших часах це діється під іншими кличами та іншими способами. Ніде правди діти, Росія потрафила вщіпити якусь незрозумілу солідарність міліонів східних українців з Росією, не звертаючи уваги на страшні гноблення та матеріальний визиск. Політика Петра В. та його наслідників аж по нинішний день урятувала Україну покищо для Росії, хоч українського народу як окремої національної збірноти не вдалося москалям винищити.

Україна одна з найважніших проблєм
новочасної Европи

Російська революція 1917 року, упадок Австрії, відродження та упадок Самостійної Української Держави поставили справу України на перше місце серед нерозвязаних проблем новочасної Европи. Польське панування над Західною Україною це було тільки політичне інтермеццо; тепер йде про основну справу, упорядкування Европи. Чи зможе український нарід добути зі себе тільки волі та динаміки, щоб стати паном на власній землі? Чи зложаться ще по цій війні політичні обставини так, що український нарід стане справжнім самостійним господарем на рідній землі, хочби навіть у державнім союзі з кимсь другим? Від відповіли на це — залежатиме спокій в Европі. Буде Україна далі поневоленою, то й надалі буде булькотячим кітлом новочасної Европи.

Визвольна боротьба українського народу в рр. 1917—1920 це тільки перша проба розвязати українську проблему в Европі. Сили українського самостійництва були вже тоді остільки могутніми, що привернули на кілька літ істнування самостійної України. Вони були в силі двацять літ вести перманентну визвольну боротьбу проти чотирох окупантів. Українське самостійництво по словам Сталіна 1937 вважалося в Росії найбільше небезпечною внутрішною проблемою Совєтської Росії й Польщі, а теж Румунії та Чехословаччини.

Покищо в теперішній фазі війни за Україну результати такі: Україна страшенно винищена, населення здесятковане, а українське питання стало ключовим питанням навіть для перемагаючої совєтської Росії, бо журба за затримання при Росії України стає осередною справою цілої нинішної російської політики в Европі.

З другого боку зріст російського націоналізму та поворот на старі рейки традиційної Росії з передреволюційних часів мусить теж обудити український націоналізм на східній Україні, себто мусить природно викликати боротьбу за утримання чи перекреслення плянів Петра В. — за істнування українського народу — бути йому чи не бути.

У цій боротьбі є нині глибоко заінтересовані теж союзні нації червоної Росії — в першу чергу Анґлія, Злучені Держави, та другі європейські аліянти. Україна це вихідна брама Росії на Чорне море, а тим самим на шлях, яким продовжатисяме натиск Росії на полуднє, пробитись крізь проливи Босфору та Дарданель, щоб вийти на Середземне море, до світових комунікаційних артерій, до Суезького Каналу та Східної Азії, до східних окраїн російської імперії. Дійти сюди Росії чи ні — залежить від посідання України.

Через Україну веде сухопутний шлях до Ірану, Іраку, пребагатих країв в нафту. Росія споглядає на них як на простори її політичних та економічних впливів. Через Україну веде теж найближчий сухопутний шлях до Індії, перлини анґлійських кольоніяльних посілостей. Це все робить з України важну країну в міжнародному розумінню.

Україна це теж економічно дуже поважна частина Совєтської Росії. Для передвоєнної Росії Україна була фундаментальною частиною економічного російського орґанізму, без неї прямо тяжко було подумати собі економічне істнування Росії. Нині відносини вже змінилися. Совєтськой уряд все таки поважно числився з можливістю втрати України, тому за останних 25 літ розбудував величезний промисл поза Україною — на Уралі, в зауральських околицях та глибоко в Азії аж під Алтайськими горами. Це є так званий Кузнєцовський Басейн.

Хвилева втрата України в часі теперішної війни та конечність обходитися без України та ще й вести важку війну приневолили совєтський уряд не тільки перенести евакуовані промислові заведення з України до західної Азії, але там їх на постійно заінсталювати та ще побільшити істнуючі вже там промислові підприємства, як теж заорати нові азійські простори під аґрикультуру. Економічна сила теперішної Росії сильно перенесланя вже в околиці Уралю та в сумежні частини Азії. Україна в звязку з цими подіями не перестала що правда бути преважною економічною частиною Совєтської Росії, але вже не є вона такою, без якої Росія не моглаб істнувати, як це було за царату.

Політика московського уряду в наступні по війні роки покаже, куди піде національна, а куди економічна політика Росії. Для українського народу важні теж методи майбутнього правління; лишиться терор й надалі, чи прийде сякий такий розєм у боротьбі поміж двома народами, українським та російським. Від справедливої розвязки української проблеми міжнародніми рішальними силами, як і від постави московського уряду до України по цій війні, залежить не тільки правдиве замирення Европи, але також справа, чи по перемозі Аліянтів у повоєнному світі можна буде реалізувати демократію. Як остане Україна в московській неволі, та як у цю саму тюрму дістануться ще й інші народи, то Европа переміниться в тюрму народів, як в часах по упадку Наполєона, якої доглядачем стане Росія. Така Европа моглаб перетривати нових двацять пять літ, поки не прийшлоб до всеевропейського пожару національних революцій і нової світової війни.

IndeUkraineEnd

[BACK]