Понад Пів Століття У Новому Світі — Д-р. Лука Мишуга, Over Half a Century in tne New World — Luke Myshuha
ЩЕ ЖИВУТЬ між нами такі американські українці, що самі були живими свідками і учасниками початків орґанізування українського церковного й народнього життя в Америці, або принаймні наслухались про це від тих, що це життя започаткували.

Вже те одно вказує на це, що українці прибули на американську землю пізно; мабуть таки найпізніше з усіх европейських народів.

Так є, що різні національні ґрупи, що творять американський нарід, стараються при помочі історичних розшуків, чи просто таки здогадів, доказувати, що їхній побут датується від найдавніших часів; навіть ще сперед часу відкриття Америки Хрістофом Колюмбом. Ось таким робом намагаються вони задокументувати своє давнє громадянство, себто своє давне право до американської землі. А крім цього ще й повеличатись, що й їхні предки клали основи під цю тепер таку могутню державу; її розбудовували та вибороли їй свободу і державну незалежність. Ось тому, не зважаючи на те, що відомости про життя українців в Америці навіть сперед 50 років є дуже скупі, є і в нас спроби шукати українських слідів куди давніше.

Бо хоч українців певно не було між тими, що вступали на американську територію разом з Колюмбом, то проте можемо здогадуватись, що й вони могли бути на американському континенті ще скорше, себто разом з тими відважними норманами, що перед Колюмбом допливали до канадійської землі. Цеж відноситься до часів, які славний літописець Київської Держави звязував з ось такими норманами навіть початки української державної орґанізації!

Українців теж певно не було на „Сузан Констант” і тих двох інших кораблях, що то перші приплили з Анґлії з переселеннями до Чесапікського Заливу в 1607 році; не було їх і на „Мейфлавер”, що приплив з „паломниками” до Кейп Кад в 1620 році.

Але зате українці могли легко бути на тих кораблях, якими кілька літ пізніше перевозив дальших переселенців капітан Джан Смит, основник першої бритійської кольонії в Джеймставн в Вірджінії. Тим більше, що капітан Смит бував десь біля 1603 року і на українських землях над Дніпром, а навіть і в Коломиї в Галичині. 1) Ті його переселенці, що виробляли смолу і поташ, мали прецінь словянські прізвища. Вірджінія Компані оф Лондон, згадуючи за них в 1619 році, зараховує їх до тих, що „прибули з Польщі”, та в тих часах Польща, як відомо, займала величезні простори українських земель.


1) a) Trawels and Works of Captains John Smith, 1580—1631. New Edition, Edinburgh, 1910; б) Калєндар У. P. C, 1935. стаття п. н. „Новий світ і Україна”.

Американсько-польський дослідник, М. Гайман, зараховує їх усіх просто до поляків, хоч вони такими не записані. І чому то не моглиб рівнож добре й українці брати за українця, наприклад, д-ра Лаврентія Богуна, що прибув в 1610 році разом з лордом Делаваром, першим ґубернатором Вірджінії? Капітан Смит називає його одним з найученніших лікарів і хірурґів в Голяндії та „достойним і хоробрим джентельменом”, згадуючи про його смерть у морській боротьбі.

Гайман пише про нього таке:

„Прізвище це таке, що звучить так само як герой з повісти Сєнкевича та має мало ціх анґлійщини, а тому і насуває відразу думку, чи часом цей лікар Богун не походить з східних кресів”.2)


2) Mieczyslaw Haiman: Z przeszlosci Polskiej a Ameryce, Buffalo, 1927; Polish Past in America (1608—1865) by M. Haiman; Chicago, 1939.

Усе, що до цього здогаду можнаб додати, то це, що „східні креси” — це українська земля. А далі, що це відноситься до особи, що могла походити з цеї самої славної козацької родини, що видала полковника Івана Богуна. А діється це менш більш у тих самих часах.

Подібними здогадами можнаб теж доказувати українську участь в американській визвольній боротьбі. Вправді ми не маємо змоги виказати українських Ляфаєтів, Стайбенів, чи Пуласких з часів Вашинґтона, але можна здогадуватись, і то на добрій підставі, що такі учасники цеї революційної боротьби як Немирич, Яків Садовський чи Самійло Грабовський були українцями, хоч їх національність офіційно не зазначена, та хоч дехто пробує їх зараховувати виключно на польське конто. А про такого як Тадей Косцюшко, адютанта Вашинґтона, можна ствердити, що був родом з українського Полісся та походив з української родини Костюшків.3)


3) Українська Загальна Енцикльопедія, Львів, Т. II. ст. 366.

І той, що прибув в 1662 році до Ню Йорку і підписався на американськім контракті “Albridt Zaborowskij” та став родоначальником аристократичної американської родини, що прибрала прізвище “Zabriskie”, міг бути цілком добре з українського роду, бож з таким прізвищем був, між іншим, навіть київський митрополит.4)


4) Калєндар У. Р. С., 1937. Стаття.: „Вістки про українців в Америці перед горожанською війною”.

Ось такого, чи тому подібного, можнаб випорпати з старих актів багато більше, якщоб хто з американських українців тому посвятився і це розсліджував, як це роблять інші національні ґрупи, зокрема поляки, німці, чехи, французи, шведи і т. д.

Таким розслідам требаб віддати далеко цікавіші справи як шукання за „аристократами”. От росіяни, наприклад, розсліджуючи відкриття і кольонізацію Алевтських Островів і Аляски, звязують це тільки з Росією і росіянами. А хоч воно з історичного боку не є з українськими козаками на Алевтах і Алясці саме так, як це до певної міри сфантазував „з любови до козаків” і України козак-священик Агапій Гончаренко, то проте можна оправдано з самих прізвищ догадуватись, що й вони тамтуди зайшли з Сибіру, куди їх заганяла в поважному числі царська влада зараз по зруйнованню Запорізької Січи і пізніше. Та вже певним треба вважати те, що були українці між тими, що прибули в 1812 році з Аляски в Каліфорнію та заложили там кольонію „Форт Росс”!5)


5) Пропамятна Книга У. Н. Союзу, 1936. ст. 28; Калєндар У. Р. С., 1937, ст. 106—107

Та проте всі ті цікаві речі, що вартують, щоб їх добре розслідити, не змінять тої дійсности, що про українців в Америці можна говорити доперва тоді, коли зачалась в Европі масова еміґрація до Америки. В тому часі, коли реліґійна нетерпимість, як це було з „Паломниками”, економічна нужда, чи просто погоня за золотом і діямантами (а саме їх пустились шукати “vagabond gentlemen” в Вірджінії!) заставляла людей західньої Европи шукати захисту і щастя в Новому Світі, який вони згодом почали кольонізувати, українські люди втікали з українських осель через неволю та реліґійні чи інші переслідування на схід, на вільні землі, на „дикі поля”. Кольонізуючи їх вони так посувалися вздовж Чорного моря аж під Кавказ. А як примусові політичні виселенці на Сибір, кольонізували там Зелений Клин чи інші области.

Ось і тому властива українська іміґрація до Америки зачалась пізніше як в інших народів. Та й то головно з таких земель, звідки нікуди було українським людям рушитись, ні на чому жити. Це є іміґрація в першу чергу з Лемківщини та з Карпатської України, а далі з решти Галичини і Буковини. Зачалась вона на помітні розміри приблизно тому 70 років. З Великої України прибуло дещо з Волині й Поділля; з Київщини зачали прибувати десь в девядесятих роках минулого століття „штундисти”, що осілись згодом у Норт Дакоті.

Перші українські іміґранти були виключно самі селяни, що прибули з нужди з зелених лемківських гір до американських чорних майн. З таким елєментом започатковане американсько-українське церковне життя а далі й народнє. Ось і тому початком орґанізаційно-творчого українського життя в Америці треба вважати спровадження в грудні 1884 року до Шенандоа, в стейті Пенсилвенія, українськими іміґрантами цеї громади о. Івана Волянського з Галичини, що то відправив дня 19. грудня цього року перше українське Богослуження на американській землі (вечірню), а в слід за тим отворив 22. грудня першу тимчасову каплицю, а по ній церкву, яку викінчено з кінцем 1885 року.

Започатковання ось цеї першої української парохії було й початком українського орґанізованого життя в Америці, особливо на полі церковнім, хоч о. Волянський, зразковий священик і ревний народний діяч, намагався усіми силами поширити це життя заразом і на економічно-фінансову сферу, закладаючи кооперативи і каси, а також і просвітну, зачавши видавати для місцевих потреб церковно-народний двотижневий часопис п. н. „Америка”.6)


6) Пропамятна Книга У. Н. С., 1936, ст. 35—38.

Дещо про цікаві українські постатті.

Та коли іде про те, хто був на американському континенті першою особою, що свідомо й виразно назвав себе українцем, а Україну визнав своєю батьківщиною, обороняючи її перед Московщиною, то треба зазначити, що був ним православний священик з Київщини, Агапій Гончаренко (1832—1916),7) чернець Печерської Лаври і революціонер, що то ще бачив живим Тараса Шевченка. Він то, втікаючи перед царськими шпигами, та блукаючи по різних краях, опинився вкінці аж в Америці, в 1865 році. Він перший згадав тут анґлійською мовою у виданій ним ґазеті Тараса Шевченка як ґенія і мученика України, а по російськи згадав цього поета коротко ще в лондонськім „Колоколі”, видаванім славним російським революціонером Олександром Герценом. Особа Гончаренка обвита романтикою, включно з його хутором „Україна” в Каліфорнії та спробою завести там щось у роді „комуністичного хазяйства”, яке так дуже нагадує перших поселенців з Анґлії, що то пробували в Джеймставн, в Вірджінії, того самого й з такою самою невдачою... Та з якого боку не підходитиб до його особи, він був в Америці тим нашим найстаршим іміґрантом, що визнав себе українцем і вживав назв „український” і „Україна” в такому часі, коли це вважалось незвичайною появою, бо других таких людей тут не було. Він теж до самої смерти задержав віру, що прийде час, що „в Україні будемо хазяйнувати по свому та й в церкві співатимемо по українськи…”8)


7) Тамже. Ст. 28—З0.

8) Калєндар У. Р. С., 1935, ст. 122.

Можнаб теж піти далі, як це роблять в таких випадках інші національні ґрупи, та шукати за різними слідами, що вказувалиб на те, що й ми, американські українці, мали тут своїх земляків, що проявили тут якусь визначну діяльність. Але воно нас далеко не заведе, як захочемо шукати не так „земляків”, як свідомих українців.

Проте таки годиться одмітити, що от десь у шестидесятих роках минулого століття скомпонував у Ню Йорку свої українські симфонії український композитор, Петро Сокальський, що служачи в російськім консуляті набував заразом тут і музичного вишколення. Мабуть і тут компонував він оперу „Осада Дубно” (на тлі повісти М. Гоголя „Тарас Бульба”), що її видано в Петербурзі, 1864 року, з українським і московським текстом. 9) Пригадка та цікава вже тому, що в тому самому Ню Йорку, десятки літ пізніше, компонували і компонують нові українські композитори нові опери, симфонії, суїти, пісні, що вже були частино тут виконувані в театрах і концертових естрадах, чи передавані через радіо.


9) Калєндар У. Р. С., 1937, ст. 110.

Іншого роду фіґурою являється Микола Константинович Судзиловський, революціонер з Києва, що прибув як лікар до Каліфорнії, а потім виїхав на Гаваї. Про нього розповідає один з наших найстарших іміґрантів, що сам був на Гавайських Островах, що він „обставав за робітниками”, а хоч „брав добру платню з багачів”, то „бідних лічив даром, купував їм лiкарства і доглядав”. На Гаваях був відомий під прізвищем Россела (N. К. Russel). В 1900 році був він вибраний представником до першого гавайського сенату, де був предсідником палати. Там, за його старанням, ухвалено розпарцелювати частину Олайського пралісу на Гаваї під „гомстеди” для галицьких іміґрантів. Це дало основу американській учительці написати гарне оповідання про ту оселю та про те, як українські люди переміняли непроходимий ліс в урожайне поле без ніякого капіталу (крім працьовитих рук!) та якими то милими являлися їй українські діти, яким вона пробувала влаштувати в цій гарячій країні — Українське Різдво.10)


10) The Ukrainian Weekly, 1942, March 23, and August 8. В тім останнім числі є і згадане вище оповідання, що було видруковане в журналі Paradise of Pacific, Honolulu, January 1912.

Ось таких цікавих українських постаттей, як цей революціонер з Києва, можливо можна знайти більше в Америці. Як ті, що є з української крови, є вони матеріялом до пізнання таланів і вдачі українського народу. Тому булоб, наприклад, теж цікавим прослідити, як це є з братом Маркіяна Шашкевича, про якого писало свого часу львівське „Діло”, що він був першим українським іміґрантом в Америці. Він міг цілком добре бути між тими польськими революціонерами, що то прибули в більшому числі до Америки по невдалім польськім повстанню в 1831 році.

Носій української ідеї — сіра маса.

Та скільки ми не найшлиб різних цікавих постаттей з українського роду, то це не змінить того факту, що властивих творців і виразників українського життя в Америці треба шукати в сірій масі, а з нею в тих ідейних одиницях, що віддавали українській ідеї серце й душу і допомагали ту масу орґанізувати на церковному і народньому полі й надали їй виразного українського обличча.

Маючи ось таке на увазі, приходимо до другого найважнішого моменту в дотеперішній історії американських українців. До такого, що глибоко заважив на цілому нашому народньому життю. Є ним народження — Української Ідеї: Поява в Джерзі Ситі під датою 15. вересня 1893 року першого числа „Свободи” як першого українського народного часопису в Америці, а 22. лютого 1894 року основання в Шамокін запомогово-братньої орґанізації, що тепер зветься Український Народний Союз.

Заманіфестувала себе отся ідея тому 50 років на святі в память батька краю — Юрія Вашинґтона — пошанованням американського звіздистого прапора і подякою за захист, а заразом і відданням пошани батькови українського народу, Тарасови Шевченкови, та жовто-блакитному українському народньому прапорови. Для повної гармонїі відспівано ще американський гимн і чи не перший раз на американській землі — „Ще не вмерла Україна”.

Та від народин цеї Ідеї до цього часу — минуло 50 довгих і тяжких років для тих усіх, що бажали ту Ідею, що властиво зродилась в головах і серцях кількох ентузіястів, задержати, поширити і поглибити. Бо вправді була вже на початку ґазета, що мала ту Ідею проповідувати, але вона була властиво без редакторів і засобів на її видавання, а що найгірше, мало було читачів. Була створена орґанізація, але без людей, що розумілиб, що таку рідну орґанізацію треба всіми силами поперти. Була орґанізація, але, а це найгірше, — без каси, без солідної фінансової опори. Була орґанізація, але без людей, що зналиб діло фахово вести. І тому, як в ґазеті так і в орґанізації, хто навинувся, а щось трохи розумів, той помагав.

І так ішло довгими роками з цілим нашим тутешнім життям. І ще серед завзятої реліґійної й національної боротьби, що зїдала величезну силу енерґії тих одиниць, що клали підвалини під орґанізоване українське життя. А коли воно проте розбудовувалось, то треба це завдячувати сотням ось тих „звичайних” людей, що їх прізвища вже тепер мало кому відомі, але з яких трудом і посвятою звязані ось ті всі українські парохії та церкви, як і громади, народні доми, товариства, братства, сестрицтва, клюби, що їх тепер маємо.

Декому з тих людей ми вже навіть спромоглись памятник поставити, іншим тільки „посмертну згадку” помістити, а деяких навіть могила невідома, або цілком забута. Як от хочби могила Сави Чернецького (на цвинтарі в Люїставн, в Монтані), що то заповняв „Свободу” довгими роками численними віршами та оповіданнями, а з яких віяло щирістю і глибоким бажанням піднести наш нарід на вищий щабель ідейного й культурного життя. Свій власний некрольоґ, написаний ним самим перед самою смертю, він зачав такими словами „Дня.... умер в Ґилтедж, Монтана, Сава Чернецький, звісний також під псевдонімом Чалий”. А закінчив його так: „...на невеличкій фармі працював він важко 29 літ на „хліб насушний”; не зважаючи на те писав часто до наших часописів і ніколи не забував за свою дорогу Україну. Вічна Йому Память!”11)


11) Пропамятна Книга У. Н. С., 1936, ст. 345; Калєндар У. Р. С., 1936, ст. 112—117.

Багато, дуже багато подібних некрольоґів можнаб написати про тих многих духовних і світських людей, що були „звичайними” народніми робітниками і довго, ревно та безкорисно орали і засівали американсько-українську ниву. Многі з них марнувались і не давали цього, що міг був дати їхній талант в інших обставинах, якщоб була в нас можливість жити з інтелєктуальної праці. Бо так у нас було (а й є у великій мірі ще й нині!), що був з одного боку великий брак інтелєктуальних сил при розбудові нашого життя в Америці, а з другого не було належитого вихіснування і тих невеликих сил, що були.

Але життя таки ступало вперед.

В 1884 р. прибуває до Америки перший український священик, а в 1907 р. є вже тут перший український єпископ. В 1884 р. перша невеличка каплиця і парохія, а в 1913 році вже окрема єпархія з повноправним українським єпископом та многими церквами і священиками.

З малого Союзового почину виростає орґанізація з десятками тисяч членів, що стає заразом піоніркою в інших галузях орґанізованого життя американських українців.

А подібне можна сказати і про „Свободу” та її вплив як першого народнього часопису.

Несміливі виступи з українською назвою і „Україною” сперед 50 років стають згодом природніми та перемінюються у величаві кількадесятьтисячні політичні маніфестації з протестами проти гноблення українського народу окупантами України та з домаганнями державної незалежности для неї, а українсьда назва являється в конґресовій резолюції й проклямації президента Вилсона в справі Українського Дня в Злучених Державах Америки.12)


12 ) Свобода, 34, 1917.

З малих віч з своїми тільки бесідниками, доходимо до такого політичного виступу, яким був Конгрес Американських Українців у Вашинґтоні, в травні 1940 року, де було малощо не тисяч делєґатів з усіх сторін Америки, та на якому виступали сенатори і конґресмени, що то як от сенатор Ґофі з Пенсилвенії, заявлялись виразно за „незалежну державу українського народу в Европі”, та де конґресмен Боленд, демократичний „бич” в палаті репрезентантів, підкреслив, що як тільки міжнародна ситуація „прочиститься”, то „адміністрація возьме під повну розвагу право українського народу на самовизначення”.13) Знов промова сенатора Дейвиса входить до рекорду конґресу 3. Д. А. 


13) The Evening Star, Washington, D. C., May 24, 1940.

З малих летючок і брошурок, видаваних для оборони права українського народу на вільне і незалежне життя, доходимо до оборони українського імені поважними видавництвами анґлійською мовою про історію України чи її культуру.

З дрібних початкових пожертв на народні потреби, що не виносили річно навіть кілька сот долярів, ми почали доходити до річних збірок, що вже тому 25 років доходили до стотисячних, як це було, наприклад, з Позичкою Національної Оборони і Негайної Допомоги. Ми теж зуміли поставити тут своїми жертвами Український Павільон на Світовій Виставі в Шікаґо, чи закупити Дім Українських Інвалідів у Львові.

З одної парохіяльної школи розвинулись уже многі українські цілоденні школи, як і повстали такі інституції як Каледж для хлопців в Стемфорді, а для дівчат на Факс Чейз, де вже й учителями є ті, що тут родились і виховались.

Знов з малого концерту в честь Вашинґтона і Шевченка, тому 50 років, розвинулись величаві свята-концерти з українськими піснями і українською музикою по найбільших музичних галях найбільших ам риканських міст.

З пошани, відданої прилюдно Юрієви Вашинґтонови в 1894 році невеликою українською майнерською громадою, в Шамокін, доходило до цього, що вже в 1932 році, коли цілий край святкував 200-ліття уродин Вашинґтона, влаштували ми з цеї нагоди Вашинґтонські Фестивали в найбільших містах краю, виступаючи всюди з українською піснею, під дириґентурою Олександра Кошиця, та з українськими народніми танками, під проводом Василя Авраменка. На того роду українськім святі, влаштованім в столиці краю, були присутніми амбасадори і посли різних держав, як Франції, Анґлії, Бельґії та інших, а вашинґтонська найбільша ґазета в рецензії про свято-концерт п. н. „Пошана України віддана Вашинґтонови”, написала, між іншим, таке:

„Український Хор, під проводом Олександра Кошиця, дав доказ, що є музичним ансамблем великої вокальної краси. Спів Хору, який щодо якости звучав як орхестра, був чаруючим... Тон ансамблю був рідкої милозвучности... А танечні спосібности балєту дорівнували чудовим голосам хору”.14)


14) Tribute of Ukraine is paid Washington. — “The Ukrainian Chorus under the direction of Alexander Koshetz, proved a musical aggregation of great vocal beauty. The orchestra-like quality of the singing was charming. . . The assemble tone was of rare loveliness. . . The terpsichorean abilities of the ballet equaled the wonderful voices of the chorus.” — The Washington Post, May 2, 1932.

Знов з нагоди подібного свята в найбільшій концертовій салі Ню Йорку написала нюйорська ґазета п. н. „Українська пошана 200-ліття Юрія Вашинґтона”, між іншим таке:

„Діти України, землі козаків і народу, що ставить свободу вище всього, прийшли виратувати Юрія Вашинґтона. Простота, здоровий народній вияв та природній запал, що характеризували їхній вчерашній виступ в Карнеґі Гол, причинились багато до цього, щоб привернути до 200-літніх торжеств ту повагу, яку вони втратили через безвиразні промови та підприємства политишенів та професійних патріотів... В 30 містах українські фестивалі, з піснею і танком, облекшають трійливі наслідки того, що інші роблять в честь Вашинґтона”.15)


15) Ukrainian Tribute to George Washington Bicentennial. — “The children of the Ukraine, land of the Cossack and of people who prize freedom above all else, have come to the rescue of George Washington. In simplicity, in wholsome folk expression and in natural ardency their performances in Carnegie Hall yesterday did much to restore to the bicentennial celebration the dignity which it has lost trough the mawkish words and enterprises of politicians and professional patriots... In thirty cities their festivals of song and dance are mitigating the baneful effects of other doings in honor of Washington...” — Henry Becket in New York Evening Post, May 9, 1932.

Признання це неабияке. Тим більше, що критик гостро вдарив „старих американців”, за те, що не вміють належито оцінити ось таких культурно-патріотичних зусиль найновіших іміґрантів...

Маємо теж людей, що вибились у різнородних бизнесах, а в деяких стали передовими в їх модернізації. Знов між промисловцями маємо таких, що стали продуцентами на великі розміри, користаючи з власного винаходу. Їх требаб завчасу описати, щоб не сталось так, як з д-ром Савином А. Сохоцьким, що знайшов спеціяльний спосіб використовування раду для промислових цілей, а ми мало про це знаємо, хоч працював довгі роки в Ню Джерзі, і помер недавно, в 1928 році, через експерименти з радом.16)


16) Калєндар У. P. C., 1941, ст. 115—116.

І так є з іншими ділянками, включно з наукою і мистецтвом. При чому, як зазначено, треба брати під увагу тільки те, що було осягнене таланами, трудом і жертвою тих, що були складовою частиною американсько-української спільноти.

Перемінений на американця український іміґрант
та його діти.

Тому 50 років ми були тільки іміґрантами. І то такими, що тільки весь час мріяли про те, щоб звідси якнайскорше виїхати і вернути до рідного краю. Та нині так є, що вже більшу частину нашого громадянства становлять ті, що старого краю ніколи не бачили, що тут родились і виховались. Для них американська земля є — рідною землею.

Меншу частину нашої спільноти творять батьки і матері ось тих дітей. Вони остають і остануть при дітях, себто тут, де їхні діти. Крім цього вони теж змінились. І вони теж стали американцями, як стали ними і всі інші національні ґрупи, бо всі вони підпали під той самий процес, який називаємо звичайно „американізацією”.

Правда, цей процес це дуже складна проблема. Хочби тому, що вона обіймає не тільки тих, що прибули до Америки з старого краю, але у великій мірі їхніх дітей, а навіть внуків, бож навіть і тих останніх не беруть всюди ще й тепер за „повних американців”. Навіть і їх, як дехто підносить, беруть тільки за „американців-асистентів, що то можуть доносити до стола страву і лижки, але варити повинен американець старого походження”.17) Себто за таких, що є для служби, що мають достарчати „рук і мускулів”, а не розуму.


17) Му America, by Louis Adamic, New York, 1938, p. 226.

Але треба признати, що й в тому напрямі заходять поважні зміни, тепер навіть прискорені воєнними обставинами та ліберальним підходом впливових урядових осіб.

Та якби воно не складалось, якщо хочемо це якслід розуміти, то треба брати під увагу, що Америка розвивалась властиво після такої системи, що кожний іміґрант зачинав з самого споду. А це означає, що виконував звичайно найтяжчу і найчорнішу роботу, заки зачав серед цеї роботи і постійних невдач вибиватись вгору. Саму Америку навіть оцінюють по тому, що вона дає тому хлопцеви, що чистить чоботи, чи тому, що керує як машиніст собвеєм, чи іншій того роду „звичайній людині”.18) Всі вони — в одній клясі!


18) The Amerіcan, by James Truslow Adams, pp. 126—127.

Українці належать до іміґрації останньої доби, тому і приходиться їм найдовше виконувати чорну роботу. Але чи вони до такої роботи не звикли були в краю? Чи не за роботою вони прибули до Америки? Правда, для декого Новий Світ виглядав як „золота майна”, для другого як „джунґлі” з хижими звірюками, для третього як „великий цирк”, а для українського іміґранта це був — варстат праці. Це була — свобода. Інша фільософія його не чіпалась. Він шукав праці, ту працю знайшов, і вона його абсорбувала вцілости. Тим він, до певної міри, подобав теж і на тих „типічних американців”, для яких, як пише Герберт Спенсер, „праця є пристрастю”, та яким „через працю волос сивіє десять років скорше ніж в Анґлії”.19) Ось так саме працював український іміґрант.


19) Тамже.

Тому 50 років ми були нічим іншим, а тільки українськими селянами, що нанялись в Америці на роботу.

Нині є вже ми американськими робітниками, у великому числі юнійними, фармерами, професіоністами, промисловцями і т. п. А якщо брати за правду те, що американські вчені стверджують, що „типічні американці нинішніх часів, як і минулих, вийшли з простого народу в Европі”, то ми, що майже всі по предківському походженню є селянськими дітьми, повинніб теж і під тим оглядом зараховувати себе до „типічних американців”.20)


20) The United States and its place in World affairs, Boston, 1943. — “American Way of Life by Prof. Hacker, p. 130; “The typical American in our day as in the past has come from the humble people of Europe.”

Та якими „типічними американцями” ми себе не вважалиб, то самі знаємо добре, що коли мова про наш „американізм” то так є, що часто „акцент” і „чужинецьке” прізвище заважують не тільки в тих, що родились в старому краю, але навіть в їхніх дітей, що тут родились і виховались. Ось те „заважування” іде нераз аж так далеко, що через нього багато з наших дітей вважають себе, як дехто пише, не за „американців”, а за „тіни американців”.21) І з цеї причини покидають свої родимі доми, втікають від родичів і міняють свої родинні прізвища, щоб таким робом затерти сліди свого чужинецького національного походження, і стати „правдивим американцем”. Але третя ґенерація, як кажуть дослідники цеї проблєми, вже її так гостро не відчуває як друга. Та так є, що головною опорою цілого нашого громадського і орґанізаційного життя є тепер ще останки старої іміґрації й друга тут роджена ґенерація. Ось і тому справа другої ґенерації така важна, якщо хочемо заховати наш доробок і скріпити наші сили.


21) Louis Adamic: Grandsons.

Старе покоління зачинало з нічого, маючи руки до праці, заняті всеціло працею, а ум журбою про матеріяльне забезпечення себе і родини. Воно, як і давні американські покоління в подібних обставинах, не могло розвинути багато ділянок; не могло видати багато вчених, мистців, винахідників, фабрикантів, політиків, як це є з народами, що вже тут довго жиють. Та розвій в українській крові захованих, а досі невикористаних сил, припадає на другу нашу ґенерацію. І, очевидно, на дальші.

Стара наша ґенерація виховала нове покоління з величезним вкладом життя і майна. Читаючи спогади старих іміґрантів-робітників лячно стає, коли застановитись над тим, як нужденно ті люди жили та яка то маса нашого народу вигинула в отих фабриках, майнах, чи при різних будовах. Бо-ж найменше половина гинула в молодому віці від сухіт чи інших хворіб, що їх набувались наші люди при найтяжчій і найбільш небезпечній та негиґієнічній праці, до якої її наймали. Замолоду йшла ось так у могилу величезна частина прибуваючих сюди наших людей, промощуючи своїм трудом і життям кращий шлях своїм дітям і всім нам, що вдержувались при життю довше і користали з їх праці й жертв. І то теж і в громадському життю. А коли говорити про вклад цього покоління в розвій і могучість Америки, то про те, що вони дали Америці, читаємо в „Історії вільного народу” таке:

„В першу найважнішу чергу — себе самих; свою силу, свою працю, свою віру. Вони багато завдячують свому прибраному краєви, але й край завдячує багато й їм... вони пробивали шляхи через прерії, клали шини під трансконтинентальне залізниче получення, добували залізну руду з копалень, вугілля, мідь, вони зрубували дерево в пралісах північного заходу. Їхнім вкладом була не лишень праця невишколеного робітника, бо вони теж надали американському життю багатства і кольориту, а на деяких ділянках додали багацько до культурної спадщини. В музиці й штуці вони доставили велику частину творчого імпульсу...”22)


22) “What did the immigrants contribute? Most of all, themselves — their strength, their work, their faith. They owed much to their adopted country, but the country owed much to them... they broke the praire rod; they laid the tracks of the transcontinentals; they dug the iron ore, coal, copper; they felled the lumber of the Northwest forests. But their contribution was not only of unskilled labor. They gave richness and color to American life and in some fields added greatly to her cultural heritage. In music and arts they supplied a large part of the creative impulse...” — The Story of a free people, by Allan Nevins and Henry Steele Commager, Boston, 1942, p. 327.

А про український вклад у ту культурну спадщину пише Ален Г. Ітон, коли застановляється, чим причинились іміґранти до прикраси американського життя, між іншим, ось так:

„В наших розслідах того, що іміґранти дали американському життю, часто найінтересніше й найбільш барвисте можна знайти між тими, що прибули до Америки пізно. Для мене одною з найбільш живописних ґруп, так сказатиб недавньої іміґрації, є та, що прибула з України. Їхні забави є повні живої акції і краси, а не менше принадним є і те, що в них бере участь ціла родина, від найменших до дідунів і бабунь. Та хоч як ті сцени нас захоплюють, і якби чоловік не радів думкою, що та сила і краса влється в нашу культуру, то як це моглоб статись, я зрозумів щойно тому кілька днів; вечером на концерті я побачив дітей і внуків іміґрантів, що родились в Америці, які танцювали старокраєві народні танки...”23)


23) “In our search for immigrant gifts, sometimes the most interesting and colorful are found among the late arrivals. To me, one of the most picturesque of our rather recent immigrant groups is from Ukraine. Their entertainments are full of vivid action and beauty, and not the least charming thing about them is the way in which all the family take part, from the smallest children to the grandparents. But fascinating as are these scenes and as impressed as one may be with the thougt that their power and beauty will ultimately find their way into the stream of our culture, just how it might come about I did not realize until o few days ago. At an evening festiwal I saw American-born children and grandchildren of immigrants doing the old folk dances...” Immigrant Gifts to American Life, by Allen, E. Eaton, New York, 1932, p. 22.

Ось таке написав американець, приглядаючись українським народнім танкам і слухаючи української народної пісні.

Очевидно, що якби ми так держались „територіяльного принціпу”, як це буває з іншими народами, то як ті, що походимо з українських земель ми теж малиб право (придержуватись цеї методи!) зарахувати поважне число визначних американських мистців, фільмових зірок, промисловців„ чи науковців до „українського вкладу”. Себто тих, що родились і виростали в Україні. Таж навіть славний польський музик Гнат Падеревскі родився під українським небом і виріс слухаючи української пісні, бож є родом з Поділля! Знов тих, що фіґурують тут як „росіяни”, а родились в Україні, то й не нарахувати! При цьому ще треба одмітити, що окрему рубрику становлять усі ті „малороси”, що сидять по різних научних установах чи університетах і добиваються навіть слави.

Ось тих усіх не звязуємо з українським життям в Америці. А наш вклад в американську землю є той, що виходить від сірої маси і тих одиниць, що вибиваються, але заразом почуваються до звязку з українською спільнотою та її ідеями, або принаймні щось українського по собі залишають, як наприклад вирізблені Олександром Архипенком постатті Тараса Шевченка, Івана Франка, Володимира Великого.

Той самий критерій відноситься теж і до здобутків другої ґенерації, що вже входить в це півстоліття, про яке тут мова. Але тут треба бути вже поблажливим. Цеж уже йде про молодь, що тут роджена. Та оскільки дійсно вартує зараховувати до нашого вкладу в американське життя отих різних спортових чемпіонів (навіть і світових між ними!), що є з української крови, чи тих фільмових зір, що вже виринають, то про це ще мабуть завчасно говорити. Зате є легка відповідь на те, хто з другої ґенерації піддержує українське життя, хто є справжнім членом української збірноти в Америці. Думаємо, що той чи та, що ходять до української церкви; належать до українських товариств, або хоч до українського хору, говорять, читають, або хоч розуміють по українськи; співають українські пісні, танцюють українські народні танки; беруть участь в американсько-українських культурних чи яких інших маніфестаціях; купують українську книжку, хочби тільки видану анґлійською мовою; чи щось студіюють чи пишуть про український нарід. Щось з того всього мусить бути в тих, що їх хочемо вважати за „своїх”. А як нема нічого з цього, так ліпше замовчати, хочби ми мали до діла з таким, що є ученим, мистцем, чи найкращим кулачним борцем, фільмовою зорею, чемпіоном у пливанню, чи в чім іншім.

Яка наша будуччина?

На півстоліття нашого орґанізованого народного життя в Америці припадає ще така подія, що дає дуже багато до думання, коли хочеться тут вдержати українське життя. Є це обмеження іміґрації, а властиво цілковите її здержання, коли іде про українців. Про обмеження читаємо в науковій аналізі цеї проблеми таке: „Ось так, в 1930 році, закінчилась в американській історії епоха. Злучені Держави остали надалі “Melting Pot”, як і остануть ним ще на цілі покоління, але „вже не залишаться Обітуваним Краєм для бідних і переслідуваних усіх країв”.24) Для українського народу з Европи вступ до Злучених Держав уже був майже замкнений від минулої війни. Він майже не користав з іміґраційних „квот”, а як по цій війні не матиме своєї самостійної держави, то не матиме змоги висилати не то іміґрантів, навіть якби квота дозволяла, але навіть і таких, що приїзджалиб сюди тільки в культурних чи бизнесових цілях. Але, як сказано, не зважаючи на іміґраційні обмеження, цілковите злиття навіть того елєменту, що вже тут є, триватиме ще дуже довго. Супроти цього й українська національна ґрупа може рахувати ще на довге життя. Тим більше, що американська демократія є за те, щоби були задержані між людьми різниці, а не затирані, як це буває в тоталітарних системах. Ніхто в Америці не вимагає таких неможливих річей, щоб людина позбувалась цього свого минулого, яке зробило людину тою, якою вона є, бож ніхто не є витвором виключно сучасности. Ті, що вимагають, щоб ми стали „виключно американцями”, себто, щоб ми перестали покликуватись на етнічні ґрупи, з яких походимо, як пише американець Вилард Джансон, „вимагають чогось неможливого до здійснення”, а теж пропонують щось таке, що позбавилоб американське життя деяких елєментів культури, що так збагачують наше життя. Ми не хочемо мати „орхестри з самих саксофонів і бубнів”, але симфонічної орхестри з многих інструментів”. Тому й не хочемо, щоб „130 міліонів людей грали на одному і тому самому інструменті”.25)


24) Як під 22) ст. 334.

25) Willard Jоhnson in New York Times, January 26, 1944:

“It is expecting the impossible to ask people to eliminate from their personalities all of the past which has made them what they are. No person is the result of the present only.

“Anyone who asks that become “Americans only,” without reference to the culture groups from which we come, is, first, asking the impossible, and, second, suggesting a procedure which would strip from the lives of all of us those rich elements of culture which make American life so beautiful and strong. This is one of the glories of democracy, one of its real strenghts—namely, that the welcoming of contributions from all sources makes our common storehouse fuller than those of totalitarianism. Or, to change the figure, we have a symphony orchestra with many sections and many instruments rather than 130,000,000 people all playing the same instrument. Imagine an orchestra with nothing but saxophones or drums!”

Та не зважаючи і на таке ліберальне наставлення американсько-українська спільнота мусить брати під увагу те становище, в якому тепер находиться український нарід в Европі. А тим самим не рахувати на ніякий доплив свіжих сил і рахуватись тільки з тим, що має у теперішніх своїх рядах. Себто тільки з тими силами, якими вона тепер розпоряджає. І так братись з отсим інтелєктуальним, ідейним, матеріяльним і моральним матеріялом до розбудови дальшого нашого життя, бо це життя має в собі такі цінности, що їх вартує заховати і далі передавати. Та як не булоб в другої ґенерації привязання до своєї церкви і сентименту до української мови, культури та до визвольних змагань українського народу в Европі, то наше українство зниділоб тут уже в третім поколінню. Щоб таке не сталось, нове покоління може цьому зарадити. Воно приходить вже до слова і надає нашому життю свій вигляд там, де про це дбає. Воно може вложити в нові форми теж і старий зміст.

Сказав свого часу президент Рузвелт, коли взявся заводити нові зміни в нашому суспільному життю, що американський нарід має одну надзвичайно замітну прикмету: Є нею його ґеніяльна спосібність вміти пристосуватись до щораз змінюючихся життєвих обставин. Дай Боже, щоб кінчаючи ось те півстоліття орґанізованого українського народного життя в Америці, американський ґеній, про якого згадував през. Рузвелт, а якого частина повинна бути у всіх нас, а зокрема в крови нашого молодого покоління, допоміг нам в нашому тут життю пристосувати до нових форм і змінених обставин теж і ті благородні українські ідеали, якими тепер живемо. А віримо, що це вийде тільки на добро вільної Америки і тої поневоленої України, за яку забути не може нам дозволити вже сама звичайна людяність. Дехто з молоді думає, що старе покоління дечого потрібного не зробило, бо надто „пoлiтикyвaлo” і через політику свої сили розбивало, замісць думати про такі важні для другого покоління справи, як от добру школу, шкільні підручники, анґлійсько-український добрий словар, більшу економічно-фінансову кооперацію і т. п. А найгірше, каже молодь, що з тої „політики” мало хісна, бо вся та акція мало помогла і тій Україні, задля якої „політикувалось”. Значить, що властиво не так лихо в тому, що старе покоління політикувало, але що та політика була не добра... Закид цей має дещо слушности. Справедлива відповідь на це повиннаб одначе нагадати розмову Линколна з тою жінкою, що то прийшла до нього просити помилування за свого чоловіка, що його воєнний суд засудив на смерть за зраду. Линколн зачав вичисляти його провини, а жінка в плач.

Линколн змяк і каже, що навіть якби він хотів помилувати, то мусів би знати щось доброго про того чоловіка. Тому запитав: „А який жеж він чоловік? Працьовитий? Дбає, щоб одягти і виховати діти?”

На те жінка: „Ще як дбає, довгими роками не доїдав, не досипляв, а чорно працював і всього собі відмовляв, щоб тільки хату набути, дітей по людськи вбрати та якийсь цент відложити для них на освіту”.

„Так щож є в нім злого?”, питає Линколн, „таж його засудив суд за зраду!”

„Нічого”, відповідає жінка, „він добрий і чесний чоловік, а ніякий зрадник! А свій край так любить, що за нього віддав би душу кожної хвилини, але ціла біда з ним, що має дуже дурну голову до політики, а дуже любить нею займатись”.

„Та як іно тільки з ним лиха”, каже Линколн, „то вже попробуємо йому врятувати життя”.

Та старими вже нема чого нам дуже журитись. Зате тепер стоять так справи, що входячи в друге півстоліття, важніше є те, яку „політику” поведе молода ґенерація, куди спрямує ціле українське життя в Америці, та яких видасть лідерів. Наразі, беручи під увагу, що молоде покоління уже числом переважає, воно видало лідерів розмірно мало. Чому? На те можна знайти частинну відповідь у тому, як поясняє Овен Д. Янґ (Oven D. Young) ту обставину, що на 100 американських бизнесменів 99 ніколи не стають провідниками.

Янґ каже, що це тому, що вони неохотні заплатити ту ціну, якої вимагає відповідальність. А та ціна це: Важка, вичерпуюча людину безнастанна праця... Відвага рішати, не уступати низоті... Чеснота, що себе не дурить, а тільки бичує... Відчуття, що шлях, по якому ступає провідник, тернем стелений... Що тоді, як робітник, що працює від девятої години рано до пятої пополудні, іде на відпочинок, ти залишаєшся снувати ночю нові пляни і так з трудом поширюєш свої умові границі... Що кожне твоє нове зусилля, як кажуть психольоґи, витворює один новий рівчик в твоїм мізку, та що рівчики, що видвигають людину до висот не повстають зо зусиль між девятою і пятою годиною; їх випалює лямпа, що ще світить в саму північ.

Такі рівчики витворювались теж у мрійників старої ґенерації. Не обійдеться без них теж і в лідерів молодої ґенерації, якщо має вдержатись і розростись та Ідея, що зродилась на цій землі тому яких 50 років, коли то наше громадське життя зачало ступати орґанізовано на вищий, ідейніший та культурніший шлях.

Маємо віру, що ось такі молоді лідери, як їх розуміє Янґ, у нас знайдуться. А й чому не малиб знайтися? Прецінь наше молоде покоління це діти сірої української маси. Це ті, що походять з таких батьків, що віками жили на землі й з землі й становили ті селянські низи, з яких виходили найбільші духові сили, яких ґенієм відроджувався і вгору піднімався український нарід у такому часі, коли здавалось, що вже вибила остання година його національного життя.

І навіть нема в цьому, що так було, ніякого дива, коли брати під увагу те, що пише американський історичний дослідник і великий президент, Вудров Вилсон, для якого таке явище є наскрізь „природнім процесом”.

Коли вчитуюся в історію народів, чи Америки, пише Вилсон, то вичитую з кожної сторінки, що народи відроджуються і відмолоджуються здолу, а не згори. І усе, що знаю, з історії, досвіду і обсервації, пише він далі, тільки потверджує моє переконання, що справжнє знання людського життя це сума досвідів звичайних людей, а нація є такою великою, як великою є її сіра маса.

Україна дала американській землі частину ось такої сірої маси, яка була її найбільшою цінністю. Ось та частина стала тепер теж і цінністю Америки. Теж і з неї виходитимуть що далі, щораз то нові сили, якими буде американська земля відроджуватись і відмолоджуватись, бо й це належить до „природнього процесу”. Та, на нашу думку, і сил буде більше, і будуть вони куди видатніші, як буде захована якнайдовше в крови американців українського роду та туга вдача, що є питома українському народови.

А щоб таке було, треба, щоб українське життя в Америці не занепадало й не пропадало, а далі жило й розвивалось. Інакше, як нам видається, був би безпотрібно й легковажно розтрачений той великий моральний і духовий капітал, який набули українські сірі маси в Европі шляхом вікової боротьби не тільки за хліб і землю, але й за ідеали свободи. З тим капіталом вони приїхали до Америки. І не розстратили його, а збільшили і як такий передали своїм дітям. Історія другого півстоліття дасть відповідь, що з тим капіталом зробили їхні американські діти.

HalfCenturyEnd

[BACK]