![]() Вже те одно вказує на це, що українці прибули на американську землю пізно; мабуть таки найпізніше з усіх европейських народів. Так є, що різні національні ґрупи, що творять американський нарід, стараються при помочі історичних розшуків, чи просто таки здогадів, доказувати, що їхній побут датується від найдавніших часів; навіть ще сперед часу відкриття Америки Хрістофом Колюмбом. Ось таким робом намагаються вони задокументувати своє давнє громадянство, себто своє давне право до американської землі. А крім цього ще й повеличатись, що й їхні предки клали основи під цю тепер таку могутню державу; її розбудовували та вибороли їй свободу і державну незалежність. Ось тому, не зважаючи на те, що відомости про життя українців в Америці навіть сперед 50 років є дуже скупі, є і в нас спроби шукати українських слідів куди давніше. Бо хоч українців певно не було між тими, що вступали на американську територію разом з Колюмбом, то проте можемо здогадуватись, що й вони могли бути на американському континенті ще скорше, себто разом з тими відважними норманами, що перед Колюмбом допливали до канадійської землі. Цеж відноситься до часів, які славний літописець Київської Держави звязував з ось такими норманами навіть початки української державної орґанізації! Українців теж певно не було на „Сузан Констант” і тих двох інших кораблях, що то перші приплили з Анґлії з переселеннями до Чесапікського Заливу в 1607 році; не було їх і на „Мейфлавер”, що приплив з „паломниками” до Кейп Кад в 1620 році. Але зате українці могли легко бути на тих кораблях, якими кілька літ пізніше перевозив дальших переселенців капітан Джан Смит, основник першої бритійської кольонії в Джеймставн в Вірджінії. Тим більше, що капітан Смит бував десь біля 1603 року і на українських землях над Дніпром, а навіть і в Коломиї в Галичині. 1) Ті його переселенці, що виробляли смолу і поташ, мали прецінь словянські прізвища. Вірджінія Компані оф Лондон, згадуючи за них в 1619 році, зараховує їх до тих, що „прибули з Польщі”, та в тих часах Польща, як відомо, займала величезні простори українських земель. 1) a) Trawels and Works of Captains John Smith, 1580—1631. New Edition, Edinburgh, 1910; б) Калєндар У. P. C, 1935. стаття п. н. „Новий світ і Україна”. Американсько-польський дослідник, М. Гайман, зараховує їх усіх просто до поляків, хоч вони такими не записані. І чому то не моглиб рівнож добре й українці брати за українця, наприклад, д-ра Лаврентія Богуна, що прибув в 1610 році разом з лордом Делаваром, першим ґубернатором Вірджінії? Капітан Смит називає його одним з найученніших лікарів і хірурґів в Голяндії та „достойним і хоробрим джентельменом”, згадуючи про його смерть у морській боротьбі. Гайман пише про нього таке: „Прізвище це таке, що звучить так само як герой з повісти Сєнкевича та має мало ціх анґлійщини, а тому і насуває відразу думку, чи часом цей лікар Богун не походить з східних кресів”.2) 2) Mieczyslaw Haiman: Z przeszlosci Polskiej a Ameryce, Buffalo, 1927; Polish Past in America (1608—1865) by M. Haiman; Chicago, 1939. Усе, що до цього здогаду можнаб додати, то це, що „східні креси” — це українська земля. А далі, що це відноситься до особи, що могла походити з цеї самої славної козацької родини, що видала полковника Івана Богуна. А діється це менш більш у тих самих часах. Подібними здогадами можнаб теж доказувати українську участь в американській визвольній боротьбі. Вправді ми не маємо змоги виказати українських Ляфаєтів, Стайбенів, чи Пуласких з часів Вашинґтона, але можна здогадуватись, і то на добрій підставі, що такі учасники цеї революційної боротьби як Немирич, Яків Садовський чи Самійло Грабовський були українцями, хоч їх національність офіційно не зазначена, та хоч дехто пробує їх зараховувати виключно на польське конто. А про такого як Тадей Косцюшко, адютанта Вашинґтона, можна ствердити, що був родом з українського Полісся та походив з української родини Костюшків.3) 3) Українська Загальна Енцикльопедія, Львів, Т. II. ст. 366. І той, що прибув в 1662 році до Ню Йорку і підписався на американськім контракті “Albridt Zaborowskij” та став родоначальником аристократичної американської родини, що прибрала прізвище “Zabriskie”, міг бути цілком добре з українського роду, бож з таким прізвищем був, між іншим, навіть київський митрополит.4) 4) Калєндар У. Р. С., 1937. Стаття.: „Вістки про українців в Америці перед горожанською війною”. Ось такого, чи тому подібного, можнаб випорпати з старих актів багато більше, якщоб хто з американських українців тому посвятився і це розсліджував, як це роблять інші національні ґрупи, зокрема поляки, німці, чехи, французи, шведи і т. д. Таким розслідам требаб віддати далеко цікавіші справи як шукання за „аристократами”. От росіяни, наприклад, розсліджуючи відкриття і кольонізацію Алевтських Островів і Аляски, звязують це тільки з Росією і росіянами. А хоч воно з історичного боку не є з українськими козаками на Алевтах і Алясці саме так, як це до певної міри сфантазував „з любови до козаків” і України козак-священик Агапій Гончаренко, то проте можна оправдано з самих прізвищ догадуватись, що й вони тамтуди зайшли з Сибіру, куди їх заганяла в поважному числі царська влада зараз по зруйнованню Запорізької Січи і пізніше. Та вже певним треба вважати те, що були українці між тими, що прибули в 1812 році з Аляски в Каліфорнію та заложили там кольонію „Форт Росс”!5) 5) Пропамятна Книга У. Н. Союзу, 1936. ст. 28; Калєндар У. Р. С., 1937, ст. 106—107 Та проте всі ті цікаві речі, що вартують, щоб їх добре розслідити, не змінять тої дійсности, що про українців в Америці можна говорити доперва тоді, коли зачалась в Европі масова еміґрація до Америки. В тому часі, коли реліґійна нетерпимість, як це було з „Паломниками”, економічна нужда, чи просто погоня за золотом і діямантами (а саме їх пустились шукати “vagabond gentlemen” в Вірджінії!) заставляла людей західньої Европи шукати захисту і щастя в Новому Світі, який вони згодом почали кольонізувати, українські люди втікали з українських осель через неволю та реліґійні чи інші переслідування на схід, на вільні землі, на „дикі поля”. Кольонізуючи їх вони так посувалися вздовж Чорного моря аж під Кавказ. А як примусові політичні виселенці на Сибір, кольонізували там Зелений Клин чи інші области. Ось і тому властива українська іміґрація до Америки зачалась пізніше як в інших народів. Та й то головно з таких земель, звідки нікуди було українським людям рушитись, ні на чому жити. Це є іміґрація в першу чергу з Лемківщини та з Карпатської України, а далі з решти Галичини і Буковини. Зачалась вона на помітні розміри приблизно тому 70 років. З Великої України прибуло дещо з Волині й Поділля; з Київщини зачали прибувати десь в девядесятих роках минулого століття „штундисти”, що осілись згодом у Норт Дакоті. Перші українські іміґранти були виключно самі селяни, що прибули з нужди з зелених лемківських гір до американських чорних майн. З таким елєментом започатковане американсько-українське церковне життя а далі й народнє. Ось і тому початком орґанізаційно-творчого українського життя в Америці треба вважати спровадження в грудні 1884 року до Шенандоа, в стейті Пенсилвенія, українськими іміґрантами цеї громади о. Івана Волянського з Галичини, що то відправив дня 19. грудня цього року перше українське Богослуження на американській землі (вечірню), а в слід за тим отворив 22. грудня першу тимчасову каплицю, а по ній церкву, яку викінчено з кінцем 1885 року. Започатковання ось цеї першої української парохії було й початком українського орґанізованого життя в Америці, особливо на полі церковнім, хоч о. Волянський, зразковий священик і ревний народний діяч, намагався усіми силами поширити це життя заразом і на економічно-фінансову сферу, закладаючи кооперативи і каси, а також і просвітну, зачавши видавати для місцевих потреб церковно-народний двотижневий часопис п. н. „Америка”.6) 6) Пропамятна Книга У. Н. С., 1936, ст. 35—38. Дещо про цікаві українські постатті.Та коли іде про те, хто був на американському континенті першою особою, що свідомо й виразно назвав себе українцем, а Україну визнав своєю батьківщиною, обороняючи її перед Московщиною, то треба зазначити, що був ним православний священик з Київщини, Агапій Гончаренко (1832—1916),7) чернець Печерської Лаври і революціонер, що то ще бачив живим Тараса Шевченка. Він то, втікаючи перед царськими шпигами, та блукаючи по різних краях, опинився вкінці аж в Америці, в 1865 році. Він перший згадав тут анґлійською мовою у виданій ним ґазеті Тараса Шевченка як ґенія і мученика України, а по російськи згадав цього поета коротко ще в лондонськім „Колоколі”, видаванім славним російським революціонером Олександром Герценом. Особа Гончаренка обвита романтикою, включно з його хутором „Україна” в Каліфорнії та спробою завести там щось у роді „комуністичного хазяйства”, яке так дуже нагадує перших поселенців з Анґлії, що то пробували в Джеймставн, в Вірджінії, того самого й з такою самою невдачою... Та з якого боку не підходитиб до його особи, він був в Америці тим нашим найстаршим іміґрантом, що визнав себе українцем і вживав назв „український” і „Україна” в такому часі, коли це вважалось незвичайною появою, бо других таких людей тут не було. Він теж до самої смерти задержав віру, що прийде час, що „в Україні будемо хазяйнувати по свому та й в церкві співатимемо по українськи…”8) 7) Тамже. Ст. 28—З0. 8) Калєндар У. Р. С., 1935, ст. 122. Можнаб теж піти далі, як це роблять в таких випадках інші національні ґрупи, та шукати за різними слідами, що вказувалиб на те, що й ми, американські українці, мали тут своїх земляків, що проявили тут якусь визначну діяльність. Але воно нас далеко не заведе, як захочемо шукати не так „земляків”, як свідомих українців. Проте таки годиться одмітити, що от десь у шестидесятих роках минулого століття скомпонував у Ню Йорку свої українські симфонії український композитор, Петро Сокальський, що служачи в російськім консуляті набував заразом тут і музичного вишколення. Мабуть і тут компонував він оперу „Осада Дубно” (на тлі повісти М. Гоголя „Тарас Бульба”), що її видано в Петербурзі, 1864 року, з українським і московським текстом. 9) Пригадка та цікава вже тому, що в тому самому Ню Йорку, десятки літ пізніше, компонували і компонують нові українські композитори нові опери, симфонії, суїти, пісні, що вже були частино тут виконувані в театрах і концертових естрадах, чи передавані через радіо. 9) Калєндар У. Р. С., 1937, ст. 110. Іншого роду фіґурою являється Микола Константинович Судзиловський, революціонер з Києва, що прибув як лікар до Каліфорнії, а потім виїхав на Гаваї. Про нього розповідає один з наших найстарших іміґрантів, що сам був на Гавайських Островах, що він „обставав за робітниками”, а хоч „брав добру платню з багачів”, то „бідних лічив даром, купував їм лiкарства і доглядав”. На Гаваях був відомий під прізвищем Россела (N. К. Russel). В 1900 році був він вибраний представником до першого гавайського сенату, де був предсідником палати. Там, за його старанням, ухвалено розпарцелювати частину Олайського пралісу на Гаваї під „гомстеди” для галицьких іміґрантів. Це дало основу американській учительці написати гарне оповідання про ту оселю та про те, як українські люди переміняли непроходимий ліс в урожайне поле без ніякого капіталу (крім працьовитих рук!) та якими то милими являлися їй українські діти, яким вона пробувала влаштувати в цій гарячій країні — Українське Різдво.10) 10) The Ukrainian Weekly, 1942, March 23, and August 8. В тім останнім числі є і згадане вище оповідання, що було видруковане в журналі Paradise of Pacific, Honolulu, January 1912. Ось таких цікавих українських постаттей, як цей революціонер з Києва, можливо можна знайти більше в Америці. Як ті, що є з української крови, є вони матеріялом до пізнання таланів і вдачі українського народу. Тому булоб, наприклад, теж цікавим прослідити, як це є з братом Маркіяна Шашкевича, про якого писало свого часу львівське „Діло”, що він був першим українським іміґрантом в Америці. Він міг цілком добре бути між тими польськими революціонерами, що то прибули в більшому числі до Америки по невдалім польськім повстанню в 1831 році. Носій української ідеї — сіра маса.Та скільки ми не найшлиб різних цікавих постаттей з українського роду, то це не змінить того факту, що властивих творців і виразників українського життя в Америці треба шукати в сірій масі, а з нею в тих ідейних одиницях, що віддавали українській ідеї серце й душу і допомагали ту масу орґанізувати на церковному і народньому полі й надали їй виразного українського обличча. Маючи ось таке на увазі, приходимо до другого найважнішого моменту в дотеперішній історії американських українців. До такого, що глибоко заважив на цілому нашому народньому життю. Є ним народження — Української Ідеї: Поява в Джерзі Ситі під датою 15. вересня 1893 року першого числа „Свободи” як першого українського народного часопису в Америці, а 22. лютого 1894 року основання в Шамокін запомогово-братньої орґанізації, що тепер зветься Український Народний Союз. Заманіфестувала себе отся ідея тому 50 років на святі в память батька краю — Юрія Вашинґтона — пошанованням американського звіздистого прапора і подякою за захист, а заразом і відданням пошани батькови українського народу, Тарасови Шевченкови, та жовто-блакитному українському народньому прапорови. Для повної гармонїі відспівано ще американський гимн і чи не перший раз на американській землі — „Ще не вмерла Україна”. Та від народин цеї Ідеї до цього часу — минуло 50 довгих і тяжких років для тих усіх, що бажали ту Ідею, що властиво зродилась в головах і серцях кількох ентузіястів, задержати, поширити і поглибити. Бо вправді була вже на початку ґазета, що мала ту Ідею проповідувати, але вона була властиво без редакторів і засобів на її видавання, а що найгірше, мало було читачів. Була створена орґанізація, але без людей, що розумілиб, що таку рідну орґанізацію треба всіми силами поперти. Була орґанізація, але, а це найгірше, — без каси, без солідної фінансової опори. Була орґанізація, але без людей, що зналиб діло фахово вести. І тому, як в ґазеті так і в орґанізації, хто навинувся, а щось трохи розумів, той помагав. І так ішло довгими роками з цілим нашим тутешнім життям. І ще серед завзятої реліґійної й національної боротьби, що зїдала величезну силу енерґії тих одиниць, що клали підвалини під орґанізоване українське життя. А коли воно проте розбудовувалось, то треба це завдячувати сотням ось тих „звичайних” людей, що їх прізвища вже тепер мало кому відомі, але з яких трудом і посвятою звязані ось ті всі українські парохії та церкви, як і громади, народні доми, товариства, братства, сестрицтва, клюби, що їх тепер маємо. Декому з тих людей ми вже навіть спромоглись памятник поставити, іншим тільки „посмертну згадку” помістити, а деяких навіть могила невідома, або цілком забута. Як от хочби могила Сави Чернецького (на цвинтарі в Люїставн, в Монтані), що то заповняв „Свободу” довгими роками численними віршами та оповіданнями, а з яких віяло щирістю і глибоким бажанням піднести наш нарід на вищий щабель ідейного й культурного життя. Свій власний некрольоґ, написаний ним самим перед самою смертю, він зачав такими словами „Дня.... умер в Ґилтедж, Монтана, Сава Чернецький, звісний також під псевдонімом Чалий”. А закінчив його так: „...на невеличкій фармі працював він важко 29 літ на „хліб насушний”; не зважаючи на те писав часто до наших часописів і ніколи не забував за свою дорогу Україну. Вічна Йому Память!”11) 11) Пропамятна Книга У. Н. С., 1936, ст. 345; Калєндар У. Р. С., 1936, ст. 112—117. Багато, дуже багато подібних некрольоґів можнаб написати про тих многих духовних і світських людей, що були „звичайними” народніми робітниками і довго, ревно та безкорисно орали і засівали американсько-українську ниву. Многі з них марнувались і не давали цього, що міг був дати їхній талант в інших обставинах, якщоб була в нас можливість жити з інтелєктуальної праці. Бо так у нас було (а й є у великій мірі ще й нині!), що був з одного боку великий брак інтелєктуальних сил при розбудові нашого життя в Америці, а з другого не було належитого вихіснування і тих невеликих сил, що були. Але життя таки ступало вперед. В 1884 р. прибуває до Америки перший український священик, а в 1907 р. є вже тут перший український єпископ. В 1884 р. перша невеличка каплиця і парохія, а в 1913 році вже окрема єпархія з повноправним українським єпископом та многими церквами і священиками. З малого Союзового почину виростає орґанізація з десятками тисяч членів, що стає заразом піоніркою в інших галузях орґанізованого життя американських українців. А подібне можна сказати і про „Свободу” та її вплив як першого народнього часопису. Несміливі виступи з українською назвою і „Україною” сперед 50 років стають згодом природніми та перемінюються у величаві кількадесятьтисячні політичні маніфестації з протестами проти гноблення українського народу окупантами України та з домаганнями державної незалежности для неї, а українсьда назва являється в конґресовій резолюції й проклямації президента Вилсона в справі Українського Дня в Злучених Державах Америки.12) 12 ) Свобода, 34, 1917. З малих віч з своїми тільки бесідниками, доходимо до такого політичного виступу, яким був Конгрес Американських Українців у Вашинґтоні, в травні 1940 року, де було малощо не тисяч делєґатів з усіх сторін Америки, та на якому виступали сенатори і конґресмени, що то як от сенатор Ґофі з Пенсилвенії, заявлялись виразно за „незалежну державу українського народу в Европі”, та де конґресмен Боленд, демократичний „бич” в палаті репрезентантів, підкреслив, що як тільки міжнародна ситуація „прочиститься”, то „адміністрація возьме під повну розвагу право українського народу на самовизначення”.13) Знов промова сенатора Дейвиса входить до рекорду конґресу 3. Д. А. 13) The Evening Star, Washington, D. C., May 24, 1940. З малих летючок і брошурок, видаваних для оборони права українського народу на вільне і незалежне життя, доходимо до оборони українського імені поважними видавництвами анґлійською мовою про історію України чи її культуру. З дрібних початкових пожертв на народні потреби, що не виносили річно навіть кілька сот долярів, ми почали доходити до річних збірок, що вже тому 25 років доходили до стотисячних, як це було, наприклад, з Позичкою Національної Оборони і Негайної Допомоги. Ми теж зуміли поставити тут своїми жертвами Український Павільон на Світовій Виставі в Шікаґо, чи закупити Дім Українських Інвалідів у Львові. З одної парохіяльної школи розвинулись уже многі українські цілоденні школи, як і повстали такі інституції як Каледж для хлопців в Стемфорді, а для дівчат на Факс Чейз, де вже й учителями є ті, що тут родились і виховались. Знов з малого концерту в честь Вашинґтона і Шевченка, тому 50 років, розвинулись величаві свята-концерти з українськими піснями і українською музикою по найбільших музичних галях найбільших ам риканських міст. З пошани, відданої прилюдно Юрієви Вашинґтонови в 1894 році невеликою українською майнерською громадою, в Шамокін, доходило до цього, що вже в 1932 році, коли цілий край святкував 200-ліття уродин Вашинґтона, влаштували ми з цеї нагоди Вашинґтонські Фестивали в найбільших містах краю, виступаючи всюди з українською піснею, під дириґентурою Олександра Кошиця, та з українськими народніми танками, під проводом Василя Авраменка. На того роду українськім святі, влаштованім в столиці краю, були присутніми амбасадори і посли різних держав, як Франції, Анґлії, Бельґії та інших, а вашинґтонська найбільша ґазета в рецензії про свято-концерт п. н. „Пошана України віддана Вашинґтонови”, написала, між іншим, таке: „Український Хор, під проводом Олександра Кошиця, дав доказ, що є музичним ансамблем великої вокальної краси. Спів Хору, який щодо якости звучав як орхестра, був чаруючим... Тон ансамблю був рідкої милозвучности... А танечні спосібности балєту дорівнували чудовим голосам хору”.14) 14) Tribute of Ukraine is paid Washington. — “The Ukrainian Chorus under the direction of Alexander Koshetz, proved a musical aggregation of great vocal beauty. The orchestra-like quality of the singing was charming. . . The assemble tone was of rare loveliness. . . The terpsichorean abilities of the ballet equaled the wonderful voices of the chorus.” — The Washington Post, May 2, 1932. Знов з нагоди подібного свята в найбільшій концертовій салі Ню Йорку написала нюйорська ґазета п. н. „Українська пошана 200-ліття Юрія Вашинґтона”, між іншим таке: „Діти України, землі козаків і народу, що ставить свободу вище всього, прийшли виратувати Юрія Вашинґтона. Простота, здоровий народній вияв та природній запал, що характеризували їхній вчерашній виступ в Карнеґі Гол, причинились багато до цього, щоб привернути до 200-літніх торжеств ту повагу, яку вони втратили через безвиразні промови та підприємства политишенів та професійних патріотів... В 30 містах українські фестивалі, з піснею і танком, облекшають трійливі наслідки того, що інші роблять в честь Вашинґтона”.15) 15) Ukrainian Tribute to George Washington Bicentennial. — “The children of the Ukraine, land of the Cossack and of people who prize freedom above all else, have come to the rescue of George Washington. In simplicity, in wholsome folk expression and in natural ardency their performances in Carnegie Hall yesterday did much to restore to the bicentennial celebration the dignity which it has lost trough the mawkish words and enterprises of politicians and professional patriots... In thirty cities their festivals of song and dance are mitigating the baneful effects of other doings in honor of Washington...” — Henry Becket in New York Evening Post, May 9, 1932. Признання це неабияке. Тим більше, що критик гостро вдарив „старих американців”, за те, що не вміють належито оцінити ось таких культурно-патріотичних зусиль найновіших іміґрантів... Маємо теж людей, що вибились у різнородних бизнесах, а в деяких стали передовими в їх модернізації. Знов між промисловцями маємо таких, що стали продуцентами на великі розміри, користаючи з власного винаходу. Їх требаб завчасу описати, щоб не сталось так, як з д-ром Савином А. Сохоцьким, що знайшов спеціяльний спосіб використовування раду для промислових цілей, а ми мало про це знаємо, хоч працював довгі роки в Ню Джерзі, і помер недавно, в 1928 році, через експерименти з радом.16) 16) Калєндар У. P. C., 1941, ст. 115—116. І так є з іншими ділянками, включно з наукою і мистецтвом. При чому, як зазначено, треба брати під увагу тільки те, що було осягнене таланами, трудом і жертвою тих, що були складовою частиною американсько-української спільноти. Перемінений на американця український іміґрант
|