50-Ліття У. М. Союзу в Карнеґі Гол
ЗОЛОТИЙ ЮБИЛЕЙ першої, найстаршої й найбільшої народньої установи в Америці — Українського Народного Союзу — мусів, цілком природно, викликати серед усього свідомого американсько-українського громадянства загальну радість. Цеж ніщо інше, а золотий ювилей народньої праці й народнього поступу! Ювилей поту, труду, жертви та посвяти; і то в першу чергу — людей звичайних, робітництва, і малої гостки інтеліґенції. Тому і не диво, що майже кожна більша місцевість старалася усе те звеличати в спосіб найкращий, хоч труднощі були великі, бож це воєнні часи і обставини.

В окрузі Великого Ню Йорку, де находиться осідок У. Н. Союзу і „Свободи”, доложено особливих старань, щоб саме там ось таке свято випало якнайкраще й найвеличавіше. На зборах представників Відділів У. Н. Союзу Метрополитальної Округи рішено відбути Ювилейне Свято в Карнеґі Гол, найбільшій концертовій галі в Ню Йорку, а переведення свята поручено Ювилейному Комітетови, якого головою був Дмитро Галичин, а секретарем Степан Шумейко.

„Вступайте до Союзу, а через Союз „дайте пізнатись світови, що ви живі, та що тут в Америці українське народне життя бє живою струєю”, писала „Свобода” 1. березня 1894 р., подаючи звіт про основания У. Н. Союзу, а маючи ці слова на думці, влаштовано 50 років пізніше Свято-Концерт в 50-ліття У. Н. Союзу, в неділю, 5. березня 1944 року в Ню Йорку, в славній Карнеґі Гол. . . Відбулося це свято в такий торжественно-культурний спосіб, що остане назавжди імпозантною, українською маніфестацією поступу і культури американських українців” — читаємо в „Свободі” з 7. березня 1944, в перших словах звідомлення про це Свято.

А далі іде опис церковних торжеств. А ще далі опис виконання програми концерту, в якому взяли участь такі визначні мистецькі сили, як славна світова піяністка, Любка Колесса, та славний оперовий співак Михайло Голинський. Триюмфувала там і українська пісня у знаменитім хоровім виконанню, під проводом проф. Юрія Кириченка.

Ось те маніфестаційно-репрезентативне свято стягнуло тисячі публики, так, що не стало для усіх місця.

З промовців згадаємо головного секретаря У. Н. Союзу, Дмитра Галичина, редактора „Юкрейніен Віклі”, Степана Шумейка, а зокрема проф. Кларенса Манінґа, а в перекладі на українську мову подамо дещо з промов таких двох запрошених гостей: Вилйема Генрі Чемберлина, письменника і журналіста, довголітнього кореспондента в Советах бостонського щоденника „Крищен Сайенс Монітор”; як і Антона Глинки, посла до канадійського парламенту з округи Веґревил, Алберта, який є з українського роду.

З промови В. Г. Чемберлина.*)


*) “The Ukrainian Struggle for Freedom,” by William Henry Chamberlin, Ukrainian Weekly, April 15, 1944.

Ствердивши, що „по обидвох боках Атлантику українці є народом, що любить свободу, і вже з цієї причини можна їх зарахувати до найліпших громадян Америки, себто краю, що за словами Линколна зродився з свободи і визнає засаду, що всі люди є свобідні”, підніс Чемберлин таке:

Боротьба за свободу це тема української історії.

Боротьба за свободу є провідною думкою в романтичній, часто траґічній історії України. Ви відчуваєте її в оцих диких порогах великої української ріки Дніпра; вона горить у віршах національного пророка Тараса Шевченка; вона вплетена в зразки української народньої поезії й народніх оповідань.

Говорячи про козаків, треба ствердити, що це вони творили охоронні станиці для оборони Польщі й Москви проти турків і татарів. . . Одна героїчна доба в історії України припадає на половину 17. століття, коли то Богдан Хмельницький вивів козаків та українських селян на війну за національне та суспільне визволення зпід польських панів. Память про подвиги Богдана зберігається в деяких народніх піснях, які ви чули сьогоднішнього вечора, а також і в багатьох творах української національної літератури.

З прикрістю треба ствердити, що небагато американців знає, хто це був Хмельницький. Я познайомився з ним ще хлопцем, коли то я читав історичні повісти польського письменника Сєнкевича. Очевидно, що Сєнкевич описує Хмельницького не так прихильно, як українські письменники, але всетаки з цього ворожого опису можна відчути його велику особистість, його силу й енерґію. Я відчував тесаме вражіння, коли відвідав перший раз Київ і глядів на вдуховлену статую Хмельницького на коні.

Колиб Хмельницький був прожив довше. . .

Колиб Хмельницький був прожив довше, або якби його наслідники були відзначалися такою самою силою особистою й дипльоматичною, Україна булаб добула собі місце між незалежними державами Східної Европи. Бож вона більша і простором і населенням ніж яканебудь країна на Балкані. Одначе ідея незалежности України не мала здійснитися. її розмах загородили сусіди, як Москва, Польща й Туреччина, а також внутрішні непорозуміння між українським народом.

Шевченко — кобзар України.

По упадку незалежности України, українці, як зрештою й багато інших народів Східної Европи втримувалися при життю своєю культурою, своєю мовою, своєю піснею, своєю літературою. Найбільшим іменем в українській літературі є Шевченко. Уроджений в кріпацтві, він відтворив історичну минувшину свого народу в епічній поезії і в описах страждань селян-кріпаків своїми ніжними і зворушливими ліричними віршами. Власне життя Шевченка було тверде й гірке. . . Характеристичне це, що він добув приязнь і подив серед деяких ліберально настроєних російських інтеліґентів того часу, саме тоді, як терпів брутальне переслідування з рук деспотичного уряду царя Миколи І.

Перша світова війна вітворила нові вигляди для волі України. Після упадку царату створено Раду в Києві і вона почала перебирати обовязки парляменту. Одначе Україна в 20. століттю зазнала такої самої долі, як і в 17. Її стиснули з усіх боків большевики, російська біла армія й поляки. Дехто з вас, що тут приявні, брав участь у цій нерівній боротьбі за свободу України і тому знає ліпше ніж я, які велитенскьі труднощі Україна мусіла перебороти. Одною з найбільших перешкод це була страшенна епідемія тифу. В тому часі Україну бльоковано і відрізано від світу. Повстав терор, а вчасі терору ще чути було, як і тепер, вічну тугу України за свободою. . . Українці завзятіше боролися проти большевицького поневолення ніж москалі.

Ріжниця між Московщиною й Україною.

Упродовж мого 12-літнього побуту в Совєтах, від 1922 до 1934, я кілька разів виїздив на Україну. Нема якоїсь означеної границі, ні великої ріки, ні гірського пасма між Україною й Росією. Одначе я все відчував ріжницю, коли я переїхав неназначену границю України. Селянське життя здавалося багатше з отими вибіленими хатками, народніми піснями і оповіданнями. Я відчув величність великої історичної минувшини в Києві з його величавого положення високо над берегами Дніпра і з його церков та манастирів. . . Я все чувся близьким до українського серця, коли я перебував на селі. По містах населення мішане, але по селах, особливо на рівнині коло Дніпра, це українці по національности й мові. Памятаю спомини з одного села, де я заприязнився з учителем. Коли він довідався, що моя жінка з України а я чужинець і ми не є комуністи, він зараз став говорити свобідніше. Оповідав, як то селяни вели підїздову боротьбу проти червоних і проти білих росіян. „Комуністи називали нас „бандитами” — говорив учитель — „але я думаю, що ми були такими, як Ґарібальді”. Саме такі люди, як оцей учитель утримували при життю вогонь української національної ідеї навіть серед найтрудніших відносин під терором і шпигунством.

Політичний голод насаджений червоними.

Треба признати совєтському режімови, що він залишив насильні способи русифікації, але за політичні й економічні шнурки Москва далі потягала. Вищі урядовці України були українського роду. Одначе вони не були відповідальні перед українським народом як це повинно бути згідно з демократичними засадами, а перед малою горсткою високопоставлених провідних людей з Комуністичної Партії в Москві.

Я завважав, яке значіння має для життя міліонів українських селян брак правдивої демократичної системи, коли я подорожував в околицях Полтави й Білої Церкви в 1933 р. Велика кількість народу в цих звичайно багатих околицях погибла з голоду, який в основі був придуманий людьми для політичних цілей, іменно на це, щоби приневолити селян залишити опір проти колєктивізації. Страхіттям було перейти від одної селянської хати до другої й побачити, що вони опущені, зарослі хабазям, а довідатися від оставших при життю, як великі жертви забрала голодова смерть.

Зворушлива є історія звязана з смертю старого українського комуніста Скрипника. Він був старим учнем Лєніна; він боровся проти українського національного руху, а за совєтську Україну. Колиж одначе побачив терпіння свого народу в тому часі страждань і голоду, не міг уже довше витримати і покінчив життя вистрілом з револьверу.

В Україні під Польщею положення було троха інакше. Там не було такої страшної катастрофи як голод в 1932-1933. He-комуністичні українські націонали не були так винищувані політично, як під совєтським режімом. Одначе польська адміністрація була тверда й брутальна. Там робили різницю між польською та українською культурою і мовою, та нищено націоналістичний рух з років 1930-их брутальними польськими методами.

Поляки не навчилися із своєї історії, що вони булиб придбали для своєї держави підстави тривкости, коли би були дали українській та білоруській більшости форму сфедералізованого самоуправного уряду.

Українська ідея, це ідея Вільної України.

Тепер іде мова про польсько-совєтську границю. Я вірю, що якби запитати українців по обидвох боках кордону, чи вони волять диктатуру Сталіна з його необмеженою силою, чи недавну польську систему політичної поліції, вони відповілиб: „Ні це, ні те”.

EthnoMap1000

Ідеалом українського народу, який страшно витерпів і завзято боровся за свою батьківщину в теперішній війні, є вільна Україна, злучена на добровільній підставі з російським та польським народом, але без свавільного панування Москви, чи то Варшави.

Війна принесла Україні знищення, яке не дасться описати. Але український нарід з його непереможною волею до життя пережнє ці страхіття, як пережив багато інших у своїй траґічній історії. Український нарід повстане знову і вкладе свою пайку до політичної орґанізації, економії і культури Східної Европи, всеодно чи самостійно, чи в вільній федерації народів.

„Хай живе вільна Україна!”

З промови посла А. Глинки.*)


*) “What Price Freedom?”, by Anthony Hlynka, Ukrainian Weekly, March 11, 1944.

Упродовж минулих 50 літ осягнув Український Народний Союз замітний успіх. Є це безперечно найбільша українська установа на цьому континенті, а це само є вже великим осягом. Та про це я не буду говорити, а на тему: „Яка є ціна свободи?”. А це тому, що народи світу є під цю пору заінтересовані трьома важними справами, а саме: Свободою, економічною забезпекою і справедливим та тривким миром. Та без свободи нема ніякої економічної забезпеки ані тривалого миру.

Це не припадок, що за памяти одної ґенерації світ попав у два найбільші катаклізми, які записала історія. При кінці першої війни державні мужі того часу не забезпечили світу перед злобою і перед повторенням нещастя. Президент Вилсон намагався вставити в свої Чотирнацять Точок візію суверенности для всіх народів і держав, але це йому не вдалося. По двацяти роках світ знову попав у ще більший демонічний конфлікт. Квіт молоді паде знову жертвою для цеї самої ціли й справи. А коли кожен демократично настроєний громадянин не доложить своїх найвищих старань, щоб після переможного покінчення теперішної війни для нас забезпечити свободу, економічну забезпеку і тривалий мир, усім, ми знову можемо впродовж нашого життя найтися в положенню, що не будемо всилі запобігди третій пожежі ще більшій ніж теперішня.

Канадійці українського роду, а я певний, що й американці українського походження, вважають своїм обовязком сповнити громадянські повинности відповідно до своєї краєвої приналежности як вчасі миру так і в війні згідно зо своїми найліпшими силами.

Наш довг супроти України.

Одначе всі ми відчуваємо, що маємо сплатити довг вдячности супроти наших земляків у Старому Краю. Ми пробували сплачувати цей довг у такий спосіб, що пояснювали нашим співгромадянам історію й змагання українського народу в Европі — а українці це нарід, який положив міліони свого життя у найвищу жертву як за попередної так і в теперішній війні. Український нарід все в геройський спосіб боровся за свободу, а цієї свободи йому відмовляли. Коли ми будемо свідомі цього, то прийдемо до висновку, що ми винні нашим землякам принаймні прихильне розуміння. Цю симпатію обовязані ми виявляти їм доти, доки вони не стануть вільною й самоуправною державою між іншими народами світу. Таке становище обовязані ми займати супроти них не лише тому, що ми кровю з ними споріднені, але теж тому, що ми повинні занятися долею якогонебудь 50-міліонового народу, позбавленого свободи й поневоленого внаслідок наїзду й тиранії.

Одначе це лише гуманітарне наставления.

Українці мають право до свободи.

Бажання свободи є вроджене в кожній людині. Бажання до волі коріниться в найглибшому почуванню й відчуванню людства. Воно виходить з бажання людей, які попали в чуже ярмо, щоб звільнитися з чужого панування й управляти самими собою. Всі народи змагають до волі на те, щоб могли сповнити свою місію і від себе причинитися до поступу світової культури й цивілізації. І це єдиний спосіб, який вони можуть сповнити свою ціль, для якої примістив їх на світі Великий Творець.

Це незаперечний факт, що свободу можна забезпечити лише ціною крови. Українці переплатили оцю ціну багато раз, одначе, нажаль, вони далі придавлені й поневолені. Отже яка є ціна свободи для українського народу?

На нещастя не було це політикою держав признавати права поневоленим народам, хіба як це було безпосередно чи посередно в інтересі якоїсь держави. А це якраз є одною з причин, чому світ не мав тривалого миру! Якжеж тепер мається ця справа, як глядіти в будуче? Чи й дальше будуть признавати добро за добро, а лихо за лихо, безогляду на те, де воно станеться? Бож, остаточно, мусить принятися якийсь моральний кодекс, який можна буде приноровити однаково до всіх! А коли такого кодексу не буде, то насилля, аґресія і лакімство дальше будуть правити світом.

Останніми часами чували ми багато про „визволення”, „федерації”' і багато інших милозвучних заяв, які все появляються під фальшивими чужими назвами. На мою думку, ні один нарід не був визволений самою зміною панівного володаря, коли підданий нарід остався дальше в неволі.

Отже що нам з „федерації”?

Ще раз треба ствердити, що не може бути правдивого здруження між окремими народами, як народи, що підписують угоду, не можуть творити союзу як вільні одиниці з рівними правами. Як не може бути приязни між паном і невільником, так не може бути й федерації між пануючою державою і підданим народом. Ясно, що балачка про федерацію є ніщо інше, а тільки блахман.

Три пропозиції для забезпечення миру.

Я вийшов із заложення, що одною із цілей народів світу є тривалий мир. Одна з таких пропозицій є світова поліційна сила. . . Друга, це політична сила потуг, яку теж називають „сферою впливів”. . . Третьою, діаметрально противною першій, є засада суверенности й самоврядування. Ця третя пропозиція має найсильнішу підтримку від народів, яким заподіяно кривду, а також і від одиниць, що мають розуміння будучности і дар передбачування. На підставі оцієї засади, кожна нація матиме право кувати свою власну долю. Одним з найбільших прихильників такої системи є бувший президент Злучених Держав Герберт Гувер, а я від себе можу сказати, що майже кожна мала нація, якої свобода є загрожена політикою великих потуг, є схильна приняти цю пропозицію як підставу післявоєнного миру. Колиб приняти цю пропозицію, тоді будова цілого світу спиралась би на христіянських основах суверенности народів і свободи одиниць, а це якраз є протилежне до всіх форм тоталітарної фільософії.

В моїм поняттю сьогодні є дві великі світові держави у світі, які заявляються за признання суверенних народів і признання суверенности пародам, які щойно підносять свої претенсії до суверенности. Цими державами є ці, до яких ми належимо. Першою є Бритійська Спілка Народів, в котрій спільником є моя дорога Канада; а другою є наш добрий сусід, ваша славна демократія — Злучені Держави Америки. При їх допомозі можна надіятися, що аспірації українського народу будуть здійснені. Коби лише наші спільні ідеали свободи, економічної забезпеки й тривалого миру були швидко здійснені.

Ще хочу побажати вам, щоб замісць моєї скромної особи ви могли при найближчій історичній нагоді витати між собою як спеціального гостя — премієра Вільної, Соборної і Самостійної Української Републики!

GoldenJubileeEnd

[BACK]