Олекса Стороженко.

Яко обравецъ чистого и правдивого украинского народного языка на Украинѣ, приводимъ тутъ одинъ розсказъ выдающогося украинского писателя Олексы Стороженка.

Авторъ его Алексѣй Петровичъ Стороженко (1805—1874) владѣлъ украинскимъ народнымъ явыкомъ въ совершенствѣ и написалъ на немъ большинство своихъ сочиненій, хотя написалъ где-что и на русскомъ литературномъ языкѣ. Но удавалось ему лучше то, что было написано по малороссійски.

Стороженко не былъ украинскій сепаратиста, а русскій украинецъ.

Почти всѣ темы для своихъ твореній и даже фразы и слова онъ черпалъ изъ народного быта и малорусской жизни и передавалъ поразительно точно, удачно и артистично.

Въ малорусской словесности онъ занимаетъ высокое мѣстце (См. ”Очерки исторіи украинской литературы ХІХ в.”, Петрова, ”Исторія литературы русской”, Омельяна Отоновского и др.).

Межигорскій Дѣдъ (Бабусинъ Розсказъ по украински)

Я ще була дѣвчиною, якъ ходивъ, до насъ изъ Межигорья якійсь здоровенный дѣдъ — пасѣчникъ чи що.

Такій якійсь чудный бувъ, зовсѣмъ и на пасѣчника не походивъ.

Батько казавъ, що вінъ лѣтъ пятьдесять бувъ сѣчовикомъ, бився зъ Ордою, та вже якъ зстарѣвся, пріѣхавъ на байдаку зъ кошовымъ у ежигорья и зробивсь у ченцѣвъ (чернцѣвъ, монаховъ) пасѣчникомъ.

Ото жъ було, якъ обридне йому сидѣтъ изъ ченцями, то й прійде до батька, тай балакаютъ собѣ у двохъ, споминаючи старовину. Бо й батькови доставалося на свойому вѣку бувать у бувальцяхъ.

Було, якъ зачнутъ объ войнѣ розмовлять, то дѣдуганъ заразъ и въ боки берется, и вусъ крутитъ и чорта згадуетъ. . . Йій-же Богу правда!

Поки ще не выпьетъ, то, було, и многі лѣта спѣва и батьку и матери и менѣ, апостола чита, — а голосъ такій у його бувъ, якъ зъ бочки, ажъ вікна джирчятъ, ажъ глина зъ стели сыплется.

Якъ же выпивъ чарку—другу, — то вже годѣ зъ писанія, заразъ почнетъ пѣсни спѣвать, балясы точить, та таке выгадувать, хочь зъ хаты тѣкай. . . Було й мене зачѣпа. . . йій-же Богу правда! Така вже, бачите, запорозька натура: ни лѣта еи не вывѣтрятъ, ни подъ сивымъ волосомъ не сховается.

И молився вінъ якось чудно, не такъ, якъ ченцѣ, а мовчки, — поклоновъ не кладетъ, а чотківъ (ружанцевъ), було, йому ченцѣ й не настачатся: у ранцѣ йому подаруютъ, а въ вечерѣ вже не пытай, — загубивъ.

Разъ менѣ довелось и бачить, якъ вінъ молився.

Прійшовъ до нась тай забалакався до пізнього вечора, — а тутъ якъ въ ночи насунули хмары, кругомъ замазалось, — а тамъ якъ ушкваритъ дощъ якъ зъ ведра, зробилось неначе горобина (дуже бурлива, съ громами та блискавками) нічь.

Отъ батько и уговоривъ дѣда переночувать у насъ, бо до пасѣки було верстовъ пять.

— Орисю, — кажетъ менѣ батько, — постели панъ-отцеви у свѣтлицѣ (була у насъ черезъ сѣни свѣтличка).

Узяла я перину, подушки, и пішла, — а тутъ и чернець увійшовъ.

Тільки ввійшовъ, такъ и хряпнувсь навколѣшки. Якъ ударитъ себе въ груди, такъ руки й заклякли въ його на-въ-хрестъ. Якъ глянетъ на икону, ажъ очи, що вже одъ старосты позападали, выкотились и заблищали. Ажъ побѣлѣвъ, якъ крейда!

Якъ глянула я на дѣда, то менѣ здалось — не то Господь — и стѣна почула його молитву!. . .

Ажъ груди менѣ заложило, — сама не знаю, якъ и я опинилась на колѣнахъ, и подумала собѣ мовчки: «Господи, помилуй и мене грѣшну!»

Не довго й моливсь: уставъ, — тай тільки догледѣвсь, що я у свѣтличкѣ.

— А що ты — каже — тутъ робишь?

А я йому кажу: «Стелю вамъ постелю».

А вінъ заразъ изъ неба, мовъ зъ печи:

— Нехай же — каже — тобѣ за се приснится гарный козакъ.

Такъ отъ той, кажу, дѣдъ и спѣвавъ и компонувавъ пѣсни й думки.

Разъ въ недѣлю, після обѣдъ, выйшовъ у садокъ и кажетъ менѣ:

— Хочешь, Орисю, я тебе навчу пѣсень и думокъ?

— Навчітъ, панъ-отче, — кажу, — я дуже люблю пѣсни и думки.

А я зъ молоду дуже була гостра. Було, на вулицѣ, на вечерницяхъ, у досвѣтки, въ колядцѣ, на игрищахъ, — нихто якъ я передъ вела. Безъ мене не знали, якъ и за що взяться, якъ и пѣсню завести. Було, якъ мати не пуститъ мене на вечорницѣ, то й парубки порозходятся. А станемо граться въ хрещика, або въ гусей, то — ни одинъ парубокъ, зі всього села, не доженетъ мене: така була прудка. . . йій-же то Богу правда!

А парубки які були. . . не теперешнимъ ровня! Які теперь парубки? Оскублені горобці передъ тыми!. . . ка-зна на що попереводились. . .

Тѣ, було, зійдутся на вечорницѣ въ кармазинахъ, въ блаватасѣ (синихъ шовкахъ), у высовихъ смушевыхъ шапкахъ, — та якъ станутъ баляндрасить, то й мертвый бы розреготався. . . йій-же Богу правда!. . .

А, було, якъ понаходятъ зъ Кіева вартові козаки, то такій гармидеръ» подоймутъ, — хочь тѣкай изъ села! Нашимъ парубкамъ пики порозбиваютъ, оселедцѣ пообрываютъ, всѣ вечорницѣ розженутъ. . .

Тай нашій сестрѣ доставалось: поймаютъ, було, дѣвчину — а вже одъ нихъ не втечешь. И мене ловили, — обступлютъ тай не пускаютъ.

Ну, такъ бачите. . . що жъ я таке розсказумала?. . . Отъ йій-же Богу забула. . . Якъ згадаешь молоді лѣта, то, здается, и не вернулась бы назадъ, — тамъ бы зъ думкою й осталась!. . . Эге, про думки, про ченця.

— Хочешь, — каже, — я тебе навчу пѣснямъ и думкамъ? Якъ я вмру, то вони ще зъ тобою поживутъ якій часъ.

Отъ я и вывчилась. И старшу дочку Оксану навчила. . . Такъ шкода жъ: дочка моя вмерла, а зъ нею и пѣсни и думки. Та ще якъ небога и вмерла: наглою смертью, глинище завалилось, та й еи придавило. . .. Після себе оставила двое дѣточокъ: хлопчика и дѣвчинку, малюсенькихъ, ще такъ тільки що одъ земли поднялись. . . Тай сиротамъ не давъ Богъ талану: унука оддали въ некруты и погнали подъ Турка, та тамъ десь у госпиталѣ и вмеръ, а унучка. . . Опять забрехалась!. . . що бо я росказувала?. . . йій же Богу забула!. . .

Эге, навчивъ мене чернечій дѣдъ пѣснямъ и думкамъ. И які жъ гарні були тѣ пѣсни и думки! Такъ до серця й прикипѣли. Де бъ не була, куды бъ не пішла, — и вони зо мною, якъ курчата за квочкою. Засну, такъ и въ сонъ мій залѣтаютъ, якъ тѣ бжілки, що гудутъ въ вѣтяхъ липы, якъ вкрыется вона пахучимъ цвѣтомъ. А теперечки усе забула, усе розвѣялось, якъ та роса, що нихто й не знаетъ, куды вона ховается.

Одну тільки думку ще й памлтаю, та й ту забуду, коли Господь вѣку протянетъ. Та й не довго жъ менѣ и дыхать на сімъ свѣтѣ: зовсѣмъ стара стала. . . И ноги не держутъ, и не дочуваю, и не добачаю, а часомъ такъ груди заложитъ, що й голосу не одведу. . .

Сю зиму трохи була не замерзла біля самисенькихъ дверей. Подналась страшенна хуртовина, а я й выйшла зъ хаты. Тільки переступила порогъ, а мене якъ подхопитъ вѣтеръ — та въ сугорбъ! Силкуюсь устать, а мене такъ и валитъ, такъ снѣгомъ и замѣта. Кричу, такъ що зъ мого крику, коли вѣтеръ на десять голосовъ и реветъ, и выетъ, и скиглитъ, и гоготитъ!. . . Та вже дівчата, спасибі имъ, догледѣлись, що мене нема, выйшли, выгребли зъ сугорба та й внесли у хату. Трохи не одубѣла. . . йій-же Богу правда!

Що жъ я росказувала?. . . опять забула. . . Що за напасть така! . . . Почну, почну, та й тейе. . . и зібьюсь зъ пантелыку. . . Чи пакъ, про думку. . . Кажу жъ вамъ, що одну тільки и памятаю. Дѣдъ менѣ казавъ, що скомпонувавъ еи, якъ ще бувъ молодымъ и остався після батька та матери круглымъ сиротою. Отъ слухайте, поки ще не забула:

Схиливши голову козакъ,
На розпутьи стоявъ,
Зъ своимъ сердцемъ неборакъ
Таку думку гадавъ:
«Одинъ, якъ былина въ полѣ,
Чахну, загибаю,
Не по своей волѣ
Талану шукаю.
Нема нени, нема тата,
Нема сестры, нема брата,
Нема жінки, нема тітки,
Нема воли, нема доли. . .
Моя жъ хатина — въ сырой землѣ домовина!»
А сердце ему въ одвѣтъ
Такій даетъ привѣтъ:
«Не журися, козаче, забудь свое горе,
Оглянься, небораче,
На бѣлый свѣтъ-море!
Твоя мати — твоя воля;
Батько твій — степъ сивый;
Сестра твоя — твоя доля;
Браты твои — два пистоля!
Гостра шабля — твоя жінка;
А ручниця — твоя тітка;
А хатина — свѣтъ безъ тына;
Козацька перина!
Мати-воля тебе знарядитъ,
Батько-степъ тебе направитъ,
Сестра-доля не покинетъ,
Шабля-жінка не загинетъ.
Браты-пистоли оборонятъ,
А ручниця враговъ одгонитъ.
Иди жъ, козакъ, свѣтъ за очима,
Неси свою смерть за плечима.
Не бійсь смерти:
Поки живешь — еи нема,
А якъ умрешь — тебе чортъ-ма!»

Ото вамъ и думочка. И тѣ гарні були, такъ забула жъ . . . йій же Богу, забула!. . . Стара вже стала, пора бъ и косточкамъ на вѣчный покой. . .

А, здается, буцѣмъ ще и не дуже стара. Адже-жъ Кротиха старѣща одъ мене: я була ще дѣвчинкою, а въ неи вже було трое дѣточокъ, а и доси що-годъ ходитъ на Пречисту у Кіевъ пѣшкомъ. . . А та — якъ еи?. . . Дудничиха. . . такъ ся далеко ще старѣща отъ Дудничихи, а ще держитъ еи Господь на сімъ свѣтѣ. У той годъ, якъ я выходила замужъ, вона оженила сына съ дочкою того. . . якъ його?.. що живъ въ томъ селѣ, на горѣ, проти того, що млынъ збудовавъ. . . вінъ же ще чумаковавъ . . . Нѣ, збрехала!. . . що я кажу!. . . не вінъ чумаковавъ, а той. . .. якъ його?. . . що біля монастыря пасѣка. На умѣ вертится, такъ не згадаю-жъ. . . ище-жъ біля його хаты и верба росте. . . та нѣ!. . . Оттакъ збреши!. . . Не верба — а колодязь. . . його-жъ усѣ знаютъ. . .. Га?. . . не чую . . . кахи-кахи-кахи. . . охъ, лишечко! груди заложило. . . кахи-кахи, кахи-кахи-кахи!. . .


————о0о————



[BACK]