Наша Лемковина — Василь Хомик

КОРОТКИЙ ЕТНОГРАФІЧНИЙ НАРИС

(БИБЛИОТЕКА ЛЕМКОВИНЫ)

Львів — 1968 рік

I. МАТЕРИЯЛЬНА И ДУХОВНА КУЛЬТУРА

Дашто про Лемковину

На зеленых схылах західних Карпат в Бескидах (пограничны районы Польщы и Словаччыны) з незапамятных часів прожывали лемкы. Одорваны од материнского пня в оточеню ріжных народів боролися они за сохраненя волі, культуры и мовы.

През буремны вікы донесли до нашых часів неоцінены скарбы самобытньой культуры своіх предків. Но и тепер лемкы збогачуют загальну скарбницю культурных надбань нашого народу оригинальными мистецкыми творами.

Лемковина — то гористе пасмо Карпатскых земель по обох боках Низкого Бескиду (Західных Карпат), што простяглася од Сяну и Ужа зо Всходу до Попраду (частично и за Попрад) и Дунайця на Захід (довжыном около 100 и понад 60 км шырином), заселена лемками.

Місцевіст гориста, вкрыта іглястыми и мішаными лісами, богата на корыстны копалины и мінеральны воды. Горы в більшости невысокы (Орлины Скалы над Русскым потоком — 1052 м, Яворина — 982 м). Більшіст пасмами сходят поступово в низины, утворюючи зелены поляны над бурливыми потоками, што стікают в долины з невеличкыми селами.

Заселяют Низкий Бескид трудолюбивы верховинці — лемкы. Лемкы — назва умовна, яку дали ім сусіде, за часто ужыване в мові слово “лем”.

Пішов мій миленький, ани го не видно,
Лем му на камени підківочок слідно.

Всіх лемків нараховуєся около 2 миллионов. Більшіст з них переселилося з Польщы и Чехословакіі на Украіну, понад 300 тисяч лышылося в Чехословакіі (Пряшевщина), понад 200 тисяч остало в Польщы, понад миллион прожыват в Соєдиненых Штатах и Канаді, а решта на еміграциі в другых краінах, як Аргентина, Юґославия, Франция, Австралия и многы другы краіны світа. (Точно єст росприділене чысло лемків в “Істориі Лемковины, И. Полянского — прим. ред.).

Бесіда лемків єст найблисша до украінской, росийской и білорусской, сохранила дуже слів и выразів старорусской мовы з домішком польской и словацкой мов.



Характерны ознаки діялекту

Найвыражнісшом ознаком, што одріжнят лемківский діялект од іншых мов єст сталий наголос на передостатнім складі (силябі) слова, в словах з дво-, або більше складів: “зеленого явора, пришол до нас з далекых сторін гардий паробок”.

Діялект сохранил дуже слів и выразів, давньой малорусской мови: “хыжа, звізда, ногавиці, выгляд”.

Зауважными в мові лемків выступляют: Залишкы старых форм дієслова быти: “был єм, нашли зме, дала-с ня, мамичко.” Ужываня скороченых заіменників: мі, ты, сой; ствердненя приголосных в кінци слова: кіст, радіст, хлопец, конец, сімнадцет; трояка вимова Л: лабіальна — лавка, ходила, тверда — ладний, знесли, мягка — кльоц, плянувати и сохраненя твердого знаку “ы” після гыртанных: гын, сокыра, быти, выти; сохраненя давнього сполучена “ыу”: ідж, меджа, пряджа, дойдж, дойдж, ґылтати. В лемківский диялект проникло дуже слів и выразів з сусідніх славянскых и іншых мов, якы зазнали певных фонетичных и морфологичных змін. Так через польску засвоєно латинізмы: шпіритус, акурат, адукат, майор, ладний, цвічыти”. В часы воєн залышылися ґерманізмы: канон, пляц, гвер, файно, спацер и др.

Підчас вандрівок світами принесли лемківскы заробітчане словацкы выразы: шумний паробок, кабат (спідниця), облак (вікно), мадярскы — гадка, дуган, югас.

Цілий ряд слів и выразів свідчыт про довготырвающу історию розвитку мовы: Одже — гуня, друшляк, ногавиці, кєрпці, кабат, опліча, ґорсет; річы в середині хыжы — вжыця, выгляд, боденка, шпаргет, челюсти.

Будовлі — сыпанец (шпіхлір), пелевен, колешня (возовня); міры землі — піврільок, морг, осминка, загін и ін.



Приклад говору лемків

“Кілька раз сой посмотрю на тот захід соненька, то все мі ся сызы на очы обернут: цне ся мі окрутні за тыма зеленыма горами. На крылах бы-м полетіла, жебы лем ся мі дало...”

Всі тоты, а и много іншых специфічних особливостей лемківского діялєкту свідчат про довготревалий розвиток говору нашого племени в Карпатах.



Погляд в минуле

Дослідженями численных славянскых науковців установлено, што юж в часы камінной добы на териториі Лемківского Бескиду находилися давны поселеня. Люде занималися скотарством, мысливством, а потім перешли на землеробство, Як и всі славянскы племена жыли родами и всі справы вырішували спільно.

На початку IX ст. выникла славянска Велико-Моравска держава, в склад якой ввошла и Лемковина. Союз той державы з Візантийом сприял запровадженю християнства, росту економічной и культурной моци.

В 863 р. ту прибыли Кирило и Мефодий, якы провели велику освітню роботу: переклали на славянску мову церковны книгы, створили алфабет, заложивши основу розвитку славянского писменства.

По упадку Велико-Моравской державы была створена нима держава карпатскых славян — Біла Хорватия, возглавлена князьом Лаборцем, яку потім заграбили угорскы наіздникы.

Штобы сохранити незалежніст в борбі з чысленными ворогами карпатскы словяне объєдинилися з Києвском Русьом. Тот союз сприяв буйному розвитку економікы и культуры и мовы. Спільна територия, мова, економічны и політычны взаємины меже объєднаными племенами спричынилися до утворення в ХІV-ХV столітях украінской народности, а потім и нациі.

В ряді з новыми назвами земель Украіна и єй поселенців украінців довгий час сохранялся давны — Русь, русин, ци руснак, якы и до гнес затрималися в творчости лемків. Они свідчат про вспільне походжыня всіх східньословянскых племен.

В середині XIV ст. Лемківщину заграбили польски феодалы и встановили ту пажерний социяльний и национальний гнет. Ліпшы землі одобрано и передано шляхті, а русинів одопхано в каменисты горы. На села накладено тяжкы данины и запроваджено паньщину. Зачалася поступова латинізация и польонізация рускых племен.

Доведены до одчаю лемкы объєднуются и зачынают довготревалу борбу, што відома під назвом збійницкого руху. Імена Чепця, Савкы, Баюса и іншых борців за свободу до гнес залишылися в памяти вдячных потомків.

З кінця 1772 року аж до першой світовой війны Лемківщина перебывала в складі Австро-Угорской монархіі, яка на довго встримала єй економічний и культурний розвиток. Населеня в більшости залышалося неграмотным, пригнетеным податками, ізолюваным од наоколичнього світу. В такых умовах и змушений был лемко глядати ратунку для существуваня в оточуючому світі. Тяжко орал свою убогу ниву для прожытку, ховал худобу и выпасал уці, штобы продати на гріш, розвивал домашні ремесла, штобы забезпечыти фамелию вшыткым необхідным. 3 часом выробы майстрів каменярства из Бортного, чудовы вытворы різбярів з околиц Иванча и чудовы вышывкы з ріжных сел Лемківщины здивували Европу красотом ориґiнальной культуры верховинців. Прекрасны вытворы народного мистецтва, своєрідний фольклор як и неповторна краса зеленых Бескидів з давна притягували науковців ріжных народів. Про лемків забесідували в мистецкім світі. Але в бiльшости то были безпристрастны статі и розвідкы захопленых екзотиком туристів, што не показували правдивого жытя, потреб и запитів народу, ориґінального напрямку його самобытньой культуры.

По достойному підышли до высвітленя жытя, побыту и культуры лемків першы будителі Галичины Я. Головацкий и И. Вагилевич. Они много вандрували по Лемківщині, вывчаючи и популяризуючи культуру верховинців, а разом з тым сприяли здвигу национальной свідомости и розвитку народной культуры. Тото явно сприяло и ускорению культурно-национального жытя в другій половині XIX ст. В далекы гірскы села проникают революцийны ідеі Шевченка и його сподвижників, згуртовуют нарід в борбі за рівніст, национальну волю в єдиній фамелиі рускых племен.

Великий вплив на посиленя вызволительного руху на Лемківщині мали ідеі Жовтньовой (Октябрской) революциі в Россиі. В ряді сел — Команчы, Фльоринці, Святковій и іншых скликалися віча, проголошувалися вымогы социальной и национальной волі, выбераются революцийны комітеты для створеня Лемківской Республікы и приєднаня єй з Закарпатьом до Украіны. Новостворений буржуазний польский уряд придусил всі тоты почынаня и насильно знову включыл Лемківщину в склад Річпосполитой Польской.

Много страждань принесла лемкам друга світова війна. Зруйнуваны и спалены війном села, вывезены на каторжны роботы юнакы и дівчата, розстріляны и замучены в катівнях антифашисты, загиблы на фронтах в Рядах Совітской и Польской Арміі соткы борців за свободу.

Послі війны в 1945-1946 роках частина Прикарпатя, яку заселяли лемкы, залишылася в меджах Польщы и Чехословакіі. Більшіст лемків переселилася на Украiну, де в єдиній сімі рідного народу они творят світле будуще.



Умовы жытя — будівництво осель

Села лемківскы переважно розміщены вздовж річок и потоків в долинах меже горами. Хыжы деревяны, вікнами звернены до дорогы, од північных вітрів заслонены загатами з лищя и соломы. До покрытя дахів в більшости служат соломяны снопкы “кычкы”, верхом стиснены прутами. Під єдным дахом находятся всі забудовы: хыжа, стайня, кучы и коморы, дальше стодола, возовня, дроварня и ін.

Хыжы всі деревяны, збудуваны вязаньом грубых тесаных ялиц або смереків на углах. Шпары меже ними забивают мохом, замащуют глином и білят вапном або глинком. Дерева фарбуют на вышневий кольор.

Хыжна обстановка невыбаглива, традицийна. Iзба — мешкальна хыжа обставлена доокола шырокыми грубыми лавами, посередині — дубовий стіл, з ліва — од входу — пец з леговиском и запецком. Під лавами и коло пеца ріжне господарскє знарядя. Стіны прикрашены іконами и ріжными прикрасами з паперя, рiзблеными танірами, квітами и т. п. В покою — одпочывальны деревяны лужка, лада — скриня з одежом, лавкы и шафкы. Стіны обвішаны саморобными прикрасами, вышывками и т. п. Хыжа скромна, велика, приємна.



Домашній промысл

Одсунутий в каменисты горы магнатами и паньством, ізолюваний од промыслового світу, лемко змушений был в продовж століть тяжко працувати на убогій своій ниві, штобы якоси прожыти. Господарство было самовыстарчальным. Выпас овец и годовля худобы — давали одіж, обутя, мясо и грошы, управа культур — конопель, лену, зерна — полотна, покрыву и хліб та омасту, розвиток домашніх ремесел — знарядя в працы и прибыток в господарстві.



Боднарство

Помітним занятьом лемківскых ґаздів єст боднарство. Майже каждий ґазда выраблят з дерева вшытко, што йому потрібне в господарстві: возы, сані, меблі, скрині и кухенны річы — сита, лыжкы, діжкы, корытця, и т. п. В ряді сіл много майстрів з своім промыслом идут по підгірю. Лыжкы, сита, деревяны забавкы продают здiбны майстры з Новиці в Ґорлицком повіті, ґонты, мітлы, боденкы, шафликы— боднарі з Команьчы, кошы, кошычкы и мітлы — плетарі зо Святковы, Перегримкы и ін.



Різбярство

Жыючи в оточеню розкішних лісів лемкы з давных давен выробляют з дерева найрозмаітшы річы господарского ужытку, мистецкы оздоблюючи вшытко тото різбарскыми візерунками.

На фасадах будівель, на воротах, в хыжах вырізблены розмаіты фіґуркы звірів и птахів — оленів, орлів, лишок, вовірок, медведів, предметы господарского ужытку, прикрашалися рослинным орнаментом плоской різбы, головными мотивами якого были: листя явора, клена ци дуба, грона винограду и ін. На різбленых підкосах даколи выступляют сценкы з побыту лемків, краєвиды Карпат, жытя пташків и ін. Різбярский орнамент все глубоко продуманий, прекрасно виконаний, лаконічными підкресленями головных компонентів рисунка.

Зародившися як засіб прикрасы мешканя и підручних річей різбарство на Лемківщині ввошло в побыт людей, а з роками и выросло в професийне мистецтво.

Головными осередками уродин и утвердженя высокого різбярского мистецтва лемків остали села Балутянка и Вілька з околиц Иваньча-Здрою. Майстерны роботы Орисиків, Стецяків, Одрехівскых, Красовскых, Сухорского, Фхголя и іншых зостали окрасом своєрідного мистецтва лемківской різбярской школы.



Каменярство

В селах, оточеных скалистыми горами, розвивалося каменярство. Из проміжних порід в Перегримці и Бортнім (Горличчына) вытесуют кресты, скульптурны нагробникы и придорожны знакы. В Крампній, Фолюшы, Риманівскій Посаді (Ясельщина) — скульптурны вытворы святых для придорожных капличок и памятных місц, в цілім ряді гірскых сел з зернистого каменя — пісковика вытесуют млинці, млинскы камені и т. п.

Для потреб господарства дрібны выробы в каменю: бруски, дурбакы, оселкы для точеня кіс и ножів достарчают Лемківщині Фалюгы, Лядин, Посада з околиц Риманова.

Та найціннійшыма памятками каменярского мистецтва лемківскых народных майстрів стоят церкви муруваны, скульптуры, каплиці.



Ткацтво

Штобы задоволити потребы фамелиі в одежы зимовыми вечерами лемкыні займуются ткацтвом. Ціле літо они вырощували лен и коноплі, в осени мочыли и терли, а з настаньом зимы пряли и ткали полотна. Наступного літа над потоками и ріками поливают водом, вибілюючи на сонци. Як постригли уці в літі або в осени, то бралися за прядіня, выріб сукна и готове несли выбивати в ступах водяных. З выготовленых леняных и вовняных ниток часто пряли сірякы, якы служыли для пошыву робочой одежы, верет на постелі и ін.



Народна ноша

До недавніх часів на Лемківщині затрималася старовинна народна ноша, выготовлена здольныма руками народных майстрів кравецтва.



Жіночий стрій

На жіночий стрій складатся: опліча — біла кошеля з домотканого, або фабричного полотна, вышыта на рукавах, на грудях и запястях; ґорсет — лейбик з синього, зеленого, червеного або іншого кольору полотна, оздоблений на грудях вышывком, дрібненькыми блищачьши ґузіками, што складают рослинний и ґеометричний орнамент; кабат — спідниця темного кольору и дрібненькыми квіточками. Спідниця зобрана в дрібненькы складны - “фалды”, з долы прибрана кольорывыма басанунками; запаска — фартух, што припинатся спереду кабату. Она в більшости єднотонна з кабатом, зобрана в шыршы складкы, долину обшыта барвистыми басанунками.

На голові молодиці носят чепці, спереду вышыты дрібненькы взором, голову покрывают квітчастом хустком. Обуты в керпці — скоряны постолы, або боканьчы — черевікы на середнім запятку з высокыми холявками.

Зимова одіж складатся: катанка — теплий лейбик з підшывком, кожушок — (безрукавний) розшытий орнаментом на грудях з уквітчаными кышінками, кожух — теплий з рукавами. Голову покрывают фацеликом — білом хустком, або плахтом. Обуты в скірні або черевікы.

Прикрашаются дівчата и молодиці блискучыми коралями — пацюрками з 7-8 ниток або крайками з дрібненькых барвистых кораликів, сплетеных взорами.



Мужеский стрій

Мужеский стрій — менше примітивний. Носят білы сорочкы з домотканого полотна, прикрашены узеньком вышывком на обшывці під шыйом, домотканы леняны ногавкы, на сорочці (кошелі) — брушляк-лейбик синього, зеленого або ін. кольору сукна, обшытий блищачыми ґузіками, а з верха — гуньку з чорного сукна, обламуваного по краях скоряном обшывком. Зимом поверха одежы намітуют чуганю (з зашытыми рукавами и тороками, што звісают ззаду) и холошні — сукняны ногавкы.

На ногах носят керпці або боканьчы, зимом — скірні. Голову накрывают капелюхами або баранковыма шапками.

При приготовленю строю лемкы дбают про чыстоту и охорону тіла и його зовнішню красу.



Оздоба мешканя

Самобытне мистецтво яскраво проявилося и в оздобленю мешканя, строю и підручных річей в господарстві. Оно не мечеся в очы пишністьом и ріжнобарвністьом, а звертат увагу вытриманістьом в доборі орнаменту, сполученю кольорів, и тому подібно. Орнамент складают старовинны мотивы: сонця, рослин и ріжных ґеометричных форм и рисунків.

В більшости сел на Лемківщині оздоблюют хыжы зо двору и в середині, штобы надати ім милого выгляду. Знадовору двері розписуют мотивами квітів, іх обрамуваня ламаном кривульком, куты хыж косинцями або ялинками, окрамуваня выглядів (вікон) колічками и сонечками, ворота стодолы — зображенями пташків и т. п.

Вірят они, же орнаменты квітів и пташків мают одганяти силы зла и лиха, сприяти спокою и ладу в господі. Лемкы все и в вшыткім красом мистецтва намагалися звеселити жытя.


ЗВЫЧАІ И ОБРЯДЫ

Натура селянска

Лемкы — то мирны, працовиты и милосердечны горяне. На выгляд — просты, загартуваны в штоденній роботі труженникы. Высокє чело, орлиний погляд, владніст рухів, шырокий розмашыстий хід справляют вражыня одважной и гордой людины, господаря рідной землі.

З незнайомым лемкы дакус скрыты, спостережливы и мовчазны. Але, коли довіряются, приймуют як рідного.

Дуже допомагают собі в нелегкім жытю, сохраняючи традициі своiх мудрых предків. Щыро привязаны до свойой землі и готовы знести всі жытьовы злыдні, абы лем упиватися єй жытьодайными соками. Тота велика любов и допомогла ім одстояти свою незалежніст и сохранити рідну мову, культуру и правду.

Треба одзначыти, што лемкы в наслідок трудных умов жытя дуже допомагают собі взаємно. Традицийом было давати поміч цілым селом потерпілому: од зливы, пожару, ци іншого лиха, помочы запізненому при зборі уроджаю, взяти активну участь в проведеню громадзкых ритуалів — весіль, хрестин похоронів и ін.

Своєчасна безкорыстна поміч єднала людей в смутны и веселы хвилі жытя, выробляла в них навыкы єдности, дружбы и братерства.



Віра в добры и злы надприродны силы

Тяжкє лихолітя, одсутніст освіты зауважно встримували духовний розвиток народу и причынилися до того, што в гірскім селі вкоренилися ріжны віруваня в злы и добры надприродны силы.

Так в ніч під Ивана Купала глядают хлопці и дівчата квіту папроткы, який має зробити чловека щастливым. Ґазда весном кладе під першу скыбу яйце, жебы добірне зерно буйным колосом пристало, “пукате як тото яйце”.

Спостерігаючи зміны в природі, селяне приходили до высновку, што: коли ластівка низко кружыт над водом, буде дождж, як снігу понамітат, буде добрый уроджай, як пес в селі протяжно выє, то деси пожар буде и т. д., и т. п.


РІЧНО-КАЛЕНДАРНЫ ОБРЯДЫ

До гнес на Лемковині существує много старовинных звычаів и обрядів, повязаных зо встрічом ріжных пор року и громадзкых подій.

З давніх-давен сохранилися інтересны обряды встріч зимового дня з літнім, обряды, якы церков приурочыла Різдву, Різдвяны свята шторічно обходятся з почестьом и повагом.

Цілий ден перед Святвечором в хыжы панує святковий настрій. Постят. Не ідят овочів, ни масного, “жебы ся черякы не высыпали”. Ґаздыні готуют дванадцет страв на вечерю. Ґаздове крутятся по ґаздівстві, односят вшытко пожычене сусідам, “жебы цілий рік не быти винным”.

Помывшися на річці ледовитом водом, сідают до вечері. Столы застелены сіном, накрыты леняном плахтом. По хыжы — повно соломы, в куті вівсяний сніп, на столі в горци з зерном горит свічка.

По молитві ґазда витат родину з успішным закінченьом робіт и желат в наступнім року успіхів, радости и щещя. Ідят за порядком дванадцет страв: чеснок з хлібом, капусту, грибы, кеселицю з бандурами, морков, перогы, голубці, плинці, борщ з бураків, пампушкы, кутю и т. ін.

По вечери гасят свічку и смотрятся де дым кєруєся: выходит з хыжы — хтоси лишыт дiм, крутится — буде весіля. Пастушкы хапают лыжкы, звязуют повереслом, “жебы ся коровы на пасвиску купы тримали”, потім качаются по соломі, колядуют з дорослыми. На Різдво ходят з вертепом по хыжах, колядуют.

Радісно встрічают дівчата весну. Як зыйдут снігы и пересхне, збераются молоды на загородах и рінях. Дівчата граблют сухе листя, хлопці палят, скачут через оген, “очыщаются”, спiвают в ходоводах веснянкы.

Чарівно-таємничым святом молодежы на Лемковині єст ніч перед Иваном Купала — свято в честь бога Сонця, свято розквиту кращых душевных порывів молодежы, свято весны и коханя.

Пару днів перше на найвыщій горі за селом рыхтуют собітку — высоку купу голузя: посеред поляны закопуют ялицю, обкладают єй до вершка сухыми ядлівцями, чатином; так схне до Яна.

В надвечерю перед Яном збераются молоды села з музикантами и, співаючи та граючи, кєруются до Собіткы. Ставши двома рядами наоколо собіткы, заспівуют про початок собіткы, выберают молоду пару, яка підпаленьом собіткы зачынат забавы. Співают радісно про веселы огні, юнацку радіст и любов, танцуют наоколо собіткы, скачут через оген. Як догорят собітка, дівчата пущают вінкы з водом, выворожуючи, котра скорше выйде замуж. Потім берут головні з собіткы и з криком летят розпалити священний оген по хыжах.

Благодатном пором року лемка-селянина сут обжынкы. 3 ними повязано ряд обрядів, што супроводжуются ритуальными обжывковыми піснями и танцями. По закінченю жнив выплітуют из жыта великий вінок заплетений маками и польовыми квітами и несут, співаючи, ґаздови дому. Піснями выкликуют його на подвіря приняти вінок и пригостити за сумлінну працу жнивярів. Выходит ґазда з ґаздыньом, кланяются трираз, приймуют вінкы, угощают напитками и смакощами женців и запрошуют іх до хыжы.

Сівши за гостинны столы, найстарша меже жнивярами дякує ґаздови за ласку, желат добра на ґаздівстві и богатого уроджаю на другий рік. Ґаздове дякуют и угощают жнивярів. До пізна співают обжинковы пісні и танцуют під троісту музику.


ГРОМАДЗКЫ ОБРЯДЫ

На протязі віків в лемківскім селі вытворилися ріжны громадзко-побытовы обряды для ушануваня гідности людины в фамелиі и громаді.



Хрестины

По народженю дітины, єй купают, складаючи біля купелі ріжны ремісничы прилады — сокыру, пилку, кліщы (штобы добрі ґаздувал), книжкы, зошыты (штобы добрі вчывся) хлопцю, а дівчыні — веретено, лыжкы, сито (штобы добрі ґаздынила).

По породі одвиджают родиче, сусіде, знайомы, обдаровуючи єй “дарами на віно” — дітиняча одеж, полотно, забавкы, квіты, присмакы, напиткы, и т. п. “Дай вам, Боже, счестя, здравя и великой веселости! — бесідуют, заходячи до хыжы (при тім смотрят до повалы, “жебы з очей не дістало”). “Дай, Боже, и вам, — ґаздыня, — што повісте, и ци сте здоровы, сідайте, та будте гостьом.”

Прибылы цілуются навхрест з породилом, кладут єй в колыску дарунок з грошыма, а пароділя дякує сердечно и частує палюнком, выливаючы недопиткы з погаричків до повалы, “жебы росло высокє як дуб, а здорове як оріх”.

Народжену дітину реєструют в священника, а через тыжден або два хрестят.

Як дітина кус зміцніє, стараются чымскорше охрестити, “жебы го од злого очистити и до доброго припровадити”. Отец дітины иде просити кумів (всіх 10—15 и більше) званых “нонашко” и “нонашка”. Кумы сходятся рано в неділю або свято, приносячи каждий “крижму” (біле полотно, або квітчасте, перевязане басанунком).

Забравши дітину, кумы несут єй до церкви хрестити. По охрещению каждый из кумів кладе коло дітины своє крижмо, завиват и несе домів. В хыжы кумы співают:

Засвітило сонце в кума на подвірю —
Зослав му Бог з неба радість и надію.
Выстель нам, кумичко, доріженьку з квітя,
Бо мы ти несеме християнскє дітя.
Застеляй, кумичку, яворовы столы,
Бо мы несеме радіст як николи.

Господарі гостинно отверяют двері, запрошуют кумів до хыжы. Тоты, переступаючи поріг, бесідуют:

— Витайте зо щещьом, радостьом и новым хреснятком! Хресна мати цілуєся з породилом, оддає єй дітину, а тота пригощат єй вином. Потім зачынатся гостина з піснями, танцями до пізньой ночы.

На закінчыня хресний отец дякує господарям за гостину, кумам — за іх стараня и просит всіх обдарувати наймолодшого ґазду (ци газдыню) “на лыжку и миску и клинкову колыску”. Всі складают грошы, приспівуючи пожелания щещя, долі и світлой радости в жытю.



Весіля

Зогріты отцовском ласком и опіком, вырастают діти, насолоджуются радощами літ молодечых и не збагнутся, як в чарах любви надходит пора повнолітия. В осени по хыжах під Бескидом — спросины.



Спросины (Заручыны).

Коли юж домовится паробок з дівком про заручыны, то высылат до єй отца просатарів, старостів. За просатарів иде двох-трьох досвідченых ґаздів и отец з сыном. Як підходят до хыжы, молода ховатся до коморы, а родиче на пустий стук в двері запрошуют. На запытаня родичів, хто там, прибылы одповідают, што — подорожны або мысливці идут з далекой дорогы и хотіли бы одпочыти на хвилю. Родиче запрошуют до світлиці. Ведеся розмова про світ, про погоду, уроджаі, а потім просатарі повідомляют про ціль прибытя, што хотіли бы дашто купити для господарства (або наняти робітницю). Родиче молодой одмовляют, што ничого такого в них неє на продаж, а дівча ищы молоде, але, як юж так наполягают, то звідаются о згоду дівкы. Мати иде до коморы, за порадом. Як што дівка згідна, выходит сама, як што ніт, вертатся мати и зводит розмову нанівець.

Гвойшовши до світлиці, дівка кланятся до пояса просатарям, витатся, приносит горілку и закуску. То — знак, што она готова подати рушникы. Родиче молодой запытуют, хто купец головний и просят показати. Сваты представляют молодого и тот дає “задаток” — подарунок молодій. Коли родиче дают згоду, молоды обіцюют в згоді жыти и шанувати єдно дугого и просят о благословенство.

“Мы вас благословиме, діти, най вас Бог благословит!” — хрестит иконом мати молодых, котры клячают: “А тепер поцілуйтеся, діти!” По заручынах молоды дают на “оповіди” и через три-штырі тыжні — весіля.



Плетеня вінків

Напередодни весіля в пятницу або суботу сходятся до хыжы молодой дружкы весільны и товаришкы дівочы молодой, співом витают молоду, сідают за стіл, розкладают барвінок, з квітьом и басанунками и зачынают вінці вити. Приспівуют пісні до вінків.

Маленькы дівчата зберают впадены листкы з барвінку, наліплюют навкрест по вікнах, з далека видно, што в тій хыжы — весіля.

Як дівчата вывиют вінкы, зберают листочкы, приміряют вінкы молодій и дружкам, співаючи пісні про красу віночка, молодой, закликаючи, што бы він принюс єй щещя. Потім справляют пишну гостину, приповідаючы до першого погаричка:

Дай же нам Боже милий — зачати щасливі,
Щасливі скінчыти — ту пару злучыти!

Перший погаричок горілкы од матери бере молода, желаючи скоро всім пооддатися. Кус выпиват — а решту выливат назад себе на дівчата, штобы скоро пооддалися. Бавлятся до пізньой ночы, співаючы пісні про вінок, красу и щещя молодости.

А тымчасом в молодого справляют “Остатній кавалєрский вечер”: співают парібци про незабытню насолоду парібоцкых часів, танцуют з дівчатами, організуют ріжны ігры и вытівкы до самого рана. Рано зачынатся весіля.



Весіля

Зо всходом сонця в неділю приходят дружкы до молодого, кус “почестуются” и идут за весільными: старостом, свашками. Од свашок заберают “коровяр” (великий округлий хліб, прикрашений печывом — качечкы, пташкы — и квітами), “рожно” (прибране деревце) и идут до молодого. Музиканте встрічают іх перед хыжом маршом. Староста платит ім “за гонір”, пригошат горілком и запрошує до хыжы. В хыжы сідают за стіл, заспівуючи и зачынатся весіля.

Свашкы в піснях закликуют всіх щасливо зачати весіля, желаючи миру и щещя фамелиі. Староста выголошує “казаня” про радіст родины з приводу соєдинения млодых сердец, запрошуючы всіх “чесно послужыти” молодым в проведеню весільного ритуалу — садовит родичей з іконами на колінах посеред хыжы на лаві и просит дати молодому благословеенство в далеку дорогу. Молодый кланятся ім в ногы, дістає благословенство родичів — родины и збератся за молодом. По короткій гостині вырушуют до молодой — на возах, замаєных квітами.

Дорогом співают про радіст и безжурніст молодечых літ, про недалеку утрату волі новы турботы в фамелийнім жытю.

Під хыжом молодой одбыватся довге співацкє змаганя: прибылы впрошуются до хыжы, а домашні вывідуются, хто, одкаль, за чым приіхал. Врешті за “выкуп” впущают до хыжы. Гості молодого співами выпрошуют гостей молодой з-за стола. Тоты не вступляются, докля не отримают “дар” — грошы и смаколикы. В часі пишного пригощеня дружбове з свашками в співанках выпрошуют молоду з коморы, де она збератся. Три разы приводят: “стару дівку”, “дівку в поважнім стані”, “чудака” (перебраний мужчина в женскє убраня), а свашкы одмовляются, што — не тота. Нарешті выводят дружкы, а так молоду, и всі радо співают єй пісню величальну. Під звукы маршу молода несе на таніри букет молодому, за ньом дружкы — прицепляют єй на груди, за што одержуют “дары” — грошы, чеколяду, цукєркы и ін. Свашкы передают коровяр матери молодой на знак згоды взяти єй дівку за невістку. Потім сідают парами — молодий з молодом, дружбове з дружками за стіл, співают, гостятся.

По обіді вырушают до шклюбу. Староста в черговім казаню сповіщат про благодарний намір молодых соєдинити на вікы серця, просит родичів и родину о благословенство и проводит його зо всіма традициями ритуалу. Музиканте грают марша, а дружбове схрещуют топірці на дверях, під якыми проходит ціла весільна дружына за молодыми. З гучными піснями під маршову музику идут до шлюбу.

По шлюбі вертаются до молодого (або до молодой, в залежности, де мают жыти). Мати встрічат на порозі молодых хлібом-сільом, цілує, окроплює свяченом водом. Єдному з них дає ключ од хыжы на деревянім таніри з вівсом, гостинно розтверят двері и запрошує до хыжы. Молоды кланяются домашнім и гостям на каждім порозі, засідают з дружбами за стіл, гостятся. Свашкы співают про радіст в хыжы з приходом невісткы ци зятя, про засмученя молодой через утрату вінка, пожеланя щещя и радости в жытю.

По недовгій гостині — зачепленя (розплетеня косы). Молода сідат на коліна молодому, тримаючи свічку в правій руці, а свашкы під жалосным співом дружок про утрату вінка розплітают єй косу. Старша свашка знимат молодій вінок, надіват старшій дружці и тота иде в танец, а за ньом під вінцьом танцуют іншы дружкы и дівчата. Надівши чепец, молода танцує з старостом “бабский танец ”, потім з молодым и другыми. До пізной ночы бавлятся и співают.

Завчасу рано идут на річку “омывати молодых”, а потім поворот — одбыватся обдаруваньом молодых “на миску, колыску и масну лыжку”.

В заключнім казаню староста дякує всім за турботы, желат щещя-здоровля молодій фамелиі на світлій дорозі до щещя.



Похороны

Глубоку пошану оддают людині, што одышла в небытя: Як людина помре, то сходятся близкы, сусіде, родина. Через кілька годин по смерти старшы ґаздыні обмывают мерця, уберают, приготовлют саван. Старшу замужну женщину уберают в білу одеж, мужчину — в темну. Незамужну дівчыну уберают на біло, як до шлюбу з вінком. Молодого парібка — в повний парібоцкий убір.

Спорядивши, кладут мерця посеред хыжы головом до образів, обік — свічкы, рукы на груди. Сходятся близкы и, помолившися, сідают на лавы и ведут довгы розмовы про добродійство небіжчыка.

3 часу смерти затримуют годинник, не замітают хыжы, не смотрятся в дзеркало, не смотрятся до вікна, штобы не было нещещя. Біля мерця — миска з свяченом водом, штобы прилітала душа покійника купатися. Цілий час покійника одвиджуют знайомы, в ночы чытатся псалтыр, стары бесідуют, молоды забавляются. На третю добу ховают. Як небіжчыка кладут в труну, родина мечут там грошы, штобы на тамтім світі мал чым одкупитися, кладут старшым необхідны річы — файку, женщыні — хустину, дітині — в образок и ін. При выносі з хыжы три разы стукают труном о поріг, штобы покійний про вшытко недобре забыл. Дорогом и над гробом співают похоронны пісні. По одправі з словом до покійника звертаются друзі, родина цілує його в рукы, мечут на труну грудкы землі (не дозволяют метати дітям, бо была бы земля тягаром на грудях).

Повернувшися до хыжы мыются и справляют поминкы. За цілий рік родина носит жалобу.

Так на Лемковині оддают чест и шану людині од першых до остатніх хвиль жытя єй в громаді.


II. УСНА НАРОДНО-ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТ



Усна народна творчіст

Істориі народу не можна знати
не знаючи усной народной творчости.

М. Горький.

Найдорожшым скарбом культурных надбань нашых лемків єст іх усна поетична творчіст: фантастичны казкы, старовинны легенды, загадкы, прислівя, задушевны пісні. В них з великом поетичном силом одбите штоденне жытя верховинців, іх робота, найтаємніщы думы и мріі вільного будущого. Народна поезия лемків — то вічно жывий літопис найкращых душевных порывів нашого народу в Бескидах, што зворушує каждого высокым артизмом и непідробном ориґінальностьом.

В цілому ряді старовинных легенд и переказів — легендарна істория віковой борбы нашых горян за свободу (“Лаборец”), “Югас и княгыня”, “Сипка”, “Велислава” и ін.), картина щещя и віковічной роботы в камянистых горах (“Бескиды”, “Орлы”), образны роздумы над гнешнім и будущім.

Поражают задушевністьом и глубокым ліризмом народны пісні. В них — велика любов до улюбленого краю, світлы мрии найти в нім щещя жадане, высокы принципы народной моралі, віра в силы своі в борбі за будуще. Пісня для лемка — найщыріща розрада и супутниця в роботі, в штоденній турботі. Она, як тот ратующий бальзам, загоює його раны сердечны, світит радостьом в тузі, формує смакы естетичны.

Як я сой заспівам трьома голосами,
Єден піде верхом, а два — долинами.

Величаво, протяжно, як ехо в дальніх горах, розкочуєся вільна мелодия над сребристым Бескидом, мелодия сивой давнины для ружовой тепіерішности.

ЗАСПІВ

Там в горах Карпатах...

Там в горах Карпатах там лемко иде,
Свою дівчиноньку за руку веде.

Приспів:

Там пташкы співают з лелгенька все: юха-ха-ха,
Голос сопілкы там чути штодня.
Там в горах Карпатах — вечірня зоря,
А то не зоричка — миленька моя.

Приспів:

Там в горах Карпатах чудова краса,
Як впаде на вівсы студена роса.

Приспів:

Там в горах Карпатах черешньовий квіт,
З горы на долину — орлиний політ.

Приспів:

Там в горах Карпатах там буду я жив,
З горы на долину буду ся смотрив.

* * *

Приспів:


* * *

Горы нашы милы, горы нашы славны,
Де ся поподіли нашы часы давны?
Як воды до моря з нашых гір сплинули,
Так ся млады часы скоро преминули.
Горы положысты, поляны зелены,
Выглядате, як бы плюшом выстелены!

Горы моі, горы зелены,
В прекрасний вінок сплетены,
Шовковом травичком покрыты,
Роками - віками забыты.

Горы моі, горы прекрасны,
Як на небі звізды ясны,
Як в гаю ружы червененькы,
Такы вы мому серцю миленькы.

Горы моі, горы Карпаты
Дорожшы, як злото-дукаты,
Миліщы як выгоды світа,
Цне ся мі за вами од літа.

Горы моі, горы скалисты,
Аж попід небеса фалисты,
Своіма більша Татрами
Помішаны часто з хмарами.

Маґурич з Маґуром в віночку,
Коляник з Марешком при бочку,
Кичера, Гомоля зо Щобом
Шепочут, гуркочут зо собом.

Там під гором за лісом в Карпатах
Під похыленом стріхом хата,
Там ня чекат моя родинонька,
А найбарже — моя дівчынонька.

Пташкы красні співают хорами
Вітер співы розносит верхами,
Лемко став сой и думу думає,
Смутится, же долі не має.


* * *

Я родился твоім сыном,
Земле моя рідна, земле моя бідна — Лемковино!
Покаль серце жыти буде,
Тебе, Верховино, тебе, Лемковино, не забуде.
Не забудут моі очы,
Тоту гірску красу зеленого в ден и в ночы.
Выйду гвечер, выйду в село,
Йой то, вера Боже, сон мене не зможе, так весело.
Пасу уці, чую співкы,
Што іх там выводят, што ся заходят нашы дівкы.
Выйду рано аж до гаю,
Посмотрю на село — на серци весело, як в раю.
Ходжу світом тай думаю,
Донесу родину, зелену Верховину споминаю.
Помінял бым дива світа
За зеленіст ялиці и горня жентиці серед літа.

I. КАЛЕНДАРНА ОБРЯДОВА ПОЕЗИЯ


1. Колядкы и щедрівкы
Ей, підеме мы по колядонці

Ей підеме мы по колядонці, підеме,
По місяченьку на цілу ніченьку, підеме.
Ци дома-с, пане господар милий, Бог в тебе,
Отвор окенко, покаже лигенько до себе!
Мы тя любиме, не обходиме, бо в тебе,
Отвор окенько, покаж лигенько до себе!

А ци дома сте, пане гсподар?

А ци дома сте, пане гсподар?
Просил вас, просил вас пан Бог
на порадоньку,на бесідоньку до себе.
Ой дома, дома радоньку раджу,
Радоньку раджу, волонькы ставлю,
Сут в вас волонькы в три рядонькы.
А тепер — по три, нарік — по штырі.
Сут в вас колонькы в три рядонькы,
А тепер — по три, на рік — по штырі
Копа на копі, а сніп на снопі.
Дай, Боже, дай же вам,
Боже щещя-здоровля, дай же вам! 3-за ной горы


3-за ной горы

з-за высокой
Гей, волы, гей!
Там мі выходят три братя рідны.
Єден братенько — ясне соненько.
Другий братенько — ясен місячок.
Третій братенько — дрібний дойдженько.
Місяц ся бере заморозити
Горы, долины и верховины.
Дойджык ся бере зазеленіти
Горы, долины и верховины.


Ой, засвітило ясне світило

Ой засвітило ясне світило на дворі,
Ой, встан же, встан же, пане господар, встан горі!

Пришли до тебе з далекых краів гостьове,
Отвор шыроко своі ворота тисове.

Єден гостенько — світле соненько со дари,
Другий гостенько — світлий місячок з-за хмары.

Третій гостенько — дрібний дойдженько майовий.
Ой, вставай-вставай, колача давай на столы!

Соненько рече: — Неє над мене на світі,
Як я засію, квітя зогрію в літі.

Місячок рече: — Неє над мене в гаю,
Як я засію квітя-лелию в маю.

Зазеленіє квітя-лелия по поли,
Заколосится жыто-пшниця в стодолі.



В шырокім поли — біла береза

В шырокім поли — біла береза. Дай Боже!
А під березом — постіль сріблена.
На тій постели — ґаздова жена.
И на ній шаты — в Дунаю праты.
На ній скоренкы — срібны підківкы.
Вставай, ґаздонько, отворяй скриню,
Вынес коляду на всю челяду. Дай Боже!


Ходит — походит ясен місячок

Ходит-походит ясен місячок по небі, ой по небі,
Кличе-покличе ясну зоричку ку себі.
Ой, вствай-вставай, зоричко красна, з купели, ні з купели
Тай сой підеме колядувати по селі.
Тай сой підеме, тай сой станеме край стола, ой, край стола
Де ся схылила, де засмутила бідна вдова.
Зазорієме и зогрієме білу постелю, ой постелю,
И звеселиме — розвеселиме оселю, ой оселю.


Ходит місячок помеже звізды

Ходит місячок помеже звізды світячи, ой світячи,
Ходит Василько помеже панны о колядоньку, просячи.
Вынесли йому злоты пінязі — він не взял, ой він не взял,
Лем барз красненько за колядоньку дякувал.
Ходит місячок...
Вынесли йому срібны орішкы — він не взял...
Ходит місячок...
Вывели йому найгарщу панну — він єй взял, ой він єй взял
И барз красненько за тоту панну подякувал.


Ой, там на горі

Ой, а там на горі буйний вітер віє.
Щедрий вечер, добрий вечер!
А там Марися срибне зерно сіє.
Срибне зерно сіє, в долину смотріє.
В долину смотріє: за наньоньком мліє.
А прийшол пильненько ку ній єй няньонько.
Под же зо мном, под же, моя зозульонько!
Ой, няничку мій, а юж я не твоя,
А юж я не твоя, тилько цисарьова.
Ой, а там на горі буйний вітер віє...
А прийшла ку ній матиченька єй...
А прийшол до ньой наймиленьший єй:
Под же зо мном, под же, моя зозуленько!
Ой миленький мій, я юж на вікы твоя.

* * *

Приспів:

Ци дома єс, младший хлопче?
Щедрий вечер, добрий вечер.

Дома-дома, коло стола
Выбератся до Кракова.

Бере шаты дорогы
И дукаты срибны.

На нім ремін тиуруватий,
Срибром-златом зобтыканий.

Щесливо и вандрувати,
А нам — заколядувати:

Щедрий вечер, добрий вечер
Добрым людям — на здоровя!



2. Веснянкы

До саду, дівчата, до саду

До саду, дівчата, до саду,
Будеме сіяти розсаду,
Як розсада буде сходити,
То мы ся будеме любити.
Під грушку, дівчата, під грушку,
Будеме сіяти петрушку.
З петрушкы выросне жовтий квіт,
Завяжеш сой, дівча, младий світ.
До гаю, дівчата, до гаю,
Бо нас там парібци волают,
Ищы дівчатонька не дішли,
А юж ся парібци розышли.
Попід пліт, дівчата, попід пліт,
Будеме сіяти жовтий квіт,
На квітку выроснут три листкы,
Треба бы нам было колыскы.


Співаночкы моі

Співаночкы моі, деж я вас подію?
Піду на пасіку, там я вас посію.
Там будут дівчата на траву ходити,
Моі співаночкы будут находити.
Будут находити в віночок сплітати,
Свою товаришку будут споминати.
Будут споминати, будут лебедіти:
Як то сой весело дівоньком ходити.
Співаночкы моі, складаны, складаны,
Што-м сой наскладала коло свойой мамы.


3. Купальскы пісні

А на Яна на собітку
Скосили зме гарду квітку,
Закля дівкы ся злетіли,
Мы ту квітку підпалили.
А на Яна на Янонька
Горит наша собітонька,
Красні ся нам розгорiла,
Челяд ся нам посходила

* * *

На розтоці на потоці
Два голубы воду пили,
Пили-пили тай злетіли,
На лелию собі сіли.
Зачали сой гуркотіти:
Кого мают оженити,
Тоту Марьку и Василя —
Буде пара як лелия.

* * *

Горіла липка, горіла
Дівчына під ньом сідила.
Іскоркы на ню падали,
Парібци за ньом плакали.
Не плачте за мном, не плачте.
Зелену липку загасте.
В решеті воду носили,
Зелену липку гасили.
Кілько в решеті той воды,
Тілько парібской подобы.

* * *

Розвилася черешенька, розвила,
Вшыткы горы и долины прикрасила.
Стоіт під ньом дівчинонька, малювана,
За ньом, за ньом — стара мати заплакана.
Не ход за мном, моя мамко, ой небого,
Не піду я за тамтого за старого.
Лем я піду з-поза воды, з-за потічка,
Ой за того миленького шугаічка.
Розвилася черешня, розвила
Юж ся дівка до шугая притулила.

* * *

Юж по Яні, по Яноньці,
Юж по нашій собітоньці,
Бо юж ся нам розлетіла,
Юж ся челяд посмутніла.
Ой на Яна на Янонька
Згоріла нам собітонька,
Як згоріла, так загасла,
А біля ней челяд красна,
А сусідска так лем тліла,
Бо біля ней челяд мліла.
Юж по Яні, по Яничку,
Юж на нашім веселичку.
Дочекаме другой яри
Прийде нам Януш старий,
Там на гірці при потічку
Засвітит нам пишну свічку.


4. Обжынковы пісні

А чыіж то женці так красно співают?
Про нашого пана нивку дожынают.
Нивку дожынают, віночок сплітают,
Пана господаря красні привитают.
Пана господаря и господаречку,
Ой най лем нам дадут згорівкы бочечку.

* * *

Рада нивонька, рада
Што зорана дожата.
Дожали зме з рана.
Заріжут нам барана.
Хвала ж тобі, ниво,
За то красне жниво,
И за тот віночок
В срібен колосочок.
З нивы, вінку, з нивы,
Идеме лед жывы,
Бо ся змордували,
Нивку дожьшали.

* * *

Долом, женчикы, долом
До панонька з поклоном,
Не сами мы идеме,
Красний війец несеме.
А в нашого панонька
Золота барилонька,
Треба ся ій вклонити,
Жебы єй отворити.

* * *
Станте, ґаздо, на дворце,
Брамоньку нам отворце.
Што вы нас не видите,
Же к нам не выходите?
Выйд же, ґаздоньку, до нас
Выкуп вінец - стоколос.
Ой не великым даром,
Лем коштовным таляром.
Выйд же, ґаздыньо, до нас,
Выкуп вінонько од нас,
Як не схочеш выкупити,
Підеме го пропити.
А ґаздынонька пишна,
За ворітонька вышла,
Ключами задзвонила,
Віночку ся поклонила.

* * *

Принесли зме вінец повен
З під лесика з жытника ровен.
В жытніх ровен з гір зеленых,
До схід сонця покошеных.
Принесли зме вінец красний,
Як на небі місяц ясний,
Принесли зме на подвіря,
А и з вашого підгіря.
Дайте же го до стодолы,
А з стодолы — до коморы,
А з коморы — на нивоньку
В щасливую годиноньку.

II. ОБРЯДОВЫ ПІСНІ



1. Колысковы

А люляй мі, люляй, моє мале дітя,
Піду я ти в Дунай по зелене квітя.
Люляй же мі, люляй, сивы очка стуляй,
Сивы, як голубы, має дітя любе.
Люляй же мі, люляй, колышу тя руком,
Як ты мі выроснеш, підеш за науком.
А будеш ся вчыло дрібного писаня,
Будеш вспоминало мого колысаня.
Ой, люляй мі, люляй, дай и мі поспати,
Знаш, дітинко, колыше тя мати.

* * *

Ой сыну мій, сыну, я про тебе гыну,
Ани в дене, ни в ночы — ниґда не спочыну:
Люляй же мі, люляй, мій сыночку младий,
Як ся постарію, ци мі подаш воды?
Люляй же мі, люляй, моє злоте дітя
Принесу я тобі розмариі квітя.
Принесу я тобі сині фіялочкы,
Жебыс накрыв собі своі сивы очка.
Принесу я тобі воду віялкову,
Жебыс собі умыл біленьку голову.
Принесу я тобі ялинове вітя...
Усни же мі, усни, моє мале дітя.
Усни, сыну, усни, великий выросни,
Великий як и я, білий як лелия.

* * *

Гаю зелен, гаю
Не задавай жалю,
Не шум в ден и в ночы,
Не буд моі очы.
Бо моі оченька
Ише ся не выспали,
Они Мариченьку
В ночы колысали.
Ой баю мій, баю
Полет мі до раю,
Принес біле квітя,
Обложыме дітя.
Обложыме дітя
Дрібном розмарийом.
Най оно мі росне
Єдином надійом.

* * *

Там коло прорубы
Сідят два голубы.
Тихенько гуркочут,
Же спатоньки хочут.
Там коло прорубы
Сідят два голубы,
Крыльми ся вкрывают,
Бо люлі не мают.


2. Лірична поезия

Як я сой заспівам раненько по росі:
Почує мня милий по моім голосі.
Як він ня почує, та він собі рече:
Чыє то дівчатко по горах щебече?
Як я сой заспівам, далеко мня чути,
Под же мій, миленький, волы навернути.
А милий мій, милий, мій квіточку білий,
Як я тя не виджу, та мі світ не милий.

* * *

Миленька, миленька, якас мі шумненька,
Як тота в заградці ружа червененька.
Співай сой, миленька, тепер ти до того,
Покаль ти не жалуют світа біленького.
Выйду на долину — оченьками звину:
Сподівайся, мила, гвечер до тя приду.

* * *

Ой маю я, маю черешеньку в гаю,
Повіч же мі, мій миленький, з кым єй зобрываю?
Ой, маю я, маю черешеньку в лесе,
Повіч же мі, наймиленьший, хтож мі іх принесе?
Ой маю я, маю калиноньку в лузі,
Повіч же мі, коханичку, чом мі серце в тузі?
Коханічко моя, ты шумного роду,
Дам я ти яблочко, выйд на загороду.
Дам я ти яблочко з найгарщой яблони,
Бо ня болит серце за тобом од гвони.
З найгарщой яблони з зеленеого гаю,
Бо я тя од гвони в своім серцю маю.

* * *

Заградка, заградка, а в заградці — квітя.
Любуй же мня, милий, любуй мня над жытя.
Любуй же мня, любуй, як єс мня започал,
Не давай плакати моім чорным очам.
Любуй же мня, любуй, и я тебе буду.
Хоц кажду неділю, бита през тя буду.
Хоц в кажду неділю, абы не в каждий ден,
Дос ся налюбиме, миленький, през тыжден.
Заградка, заградка, в заградці — шалатка,
Не змарнуй мня, милий, бо мня забє матка.

* * *

Марись моя, Марись, кому рыбкы вариш?
Тобі, Васю, тобі, бо ты — мі — товариш.
Марисю, Марисю, я тебе не лишу,
Я твоі оченька на папір запишу.
На папір запишу, на клинец завішу,
Жебы люде знали, же я мам Марисю.

* * *

Маю миленького там през загороду,
Каждий ден го виджу, як выйду по воду.
Маю миленького, правда, же гардого,
Гніваются на ня дівчата, про нього.
Єдна ковальова, друга корчмарьова,
Третя не знам чыя, може сусідова?

* * *

Світил бы місячок, хмары заступляют,
Любил бы мня милий, та люде не дают.
Огварила мене в тім селечку дівка,
Бодай не зносила зеленого вінка.
Огварила мене в тім селечку баба,
Бодай так курчала, як в мочылі жаба.

* * *

Была любост, была медже нами двома,
Юж така не буде медже десятьома.
Была любост, была, юж не буде така,
Бо то и фраірка не кажда єднака,
Не кажда єднака, я то добрі знаю,
Бо тепер не єдну фраірочку маю.
Так зме ся любили, што мамця не знала,
Пришла чорна хмара, тай нас розогнала.
Як зме ся любили — сухы дубы цвили,
Як зме ся розстали — зелены зовяли.
Як зме ся кохали — зорі заквитали,
Як зме ся розышли — то вшыткы позгасали.

* * *

Зыйди, місячку, зыйди ясненький,
Та як млинске коло,
Выйди, дівчыно, моє серденько,
Та промов до мня слово.
Як же я маю, любий соколе,
До тебе выходити,
Люде говорят, люде боронят,
Жебы тя не любити.
Най сой говорят, най сой боронят
Ой аж по цілім світу,
А я тя люблю, любити буду,
Ты мій ружовий квіту.
Жадна пташына без свойой пары
Не ма втіхы в лісі,
А ты поіхал, менес поняхал,
Як ластівочку в стрісі!

ІІІ. ВЕСІЛЬНЫ ПІСНІ

Вінкоплетеня

Дружкы:

Попід стріхы — ластівята (2)
Сходжайтеся нам, дівчата.
Не так істи, не так пити (2),
Яко віночок увити.
Попід гіря, гіря
Зберат Марька зіля,
Зелен барвіночок
Собі на віночок...
Як го назберала,
Тай сой заплакала,
Чогож я ся млада
Тераз дочекала.
Просим, мамцю, вінці вити
Просиме, благословити,
А мамичка так мовит:
Най вас Бог благословит.
Вийся, вінку, вийся
Квіток до квіточка,
Най ся парадує
Молода дівочка.
А вінку мій вінку,
З дрібного барвінку,
Радо-м тя зберала,
Як єм дівувала.
А вінку мій, вінку,
Як майова ружа,
Не жаль тя стратити
За гардого мужа.


Весіля

Дружбове:

Скурилася дражка, скурился гостинец,
Як єм машерувал до милой по вінец.
Коханічко моя, ты — ружо польова,
Як я тя не виджу, болит ня голова.
Отвор мі, миленька, мальованы врата,
Жебым сой не зламал перечко до злата.

Свашкы:

Задудніли коні в молодой на дворі,
Зберай же ся, Парась, в тій новій коморі.
А наш любий свату, отвор же нам хату,
Бо ся погніваме, та ся повертаме.
Пусте же нас, пусте, або нам отворте,
Най ту не стоіме на вашім подворци.
Пусте же нас, пусте, за стіл на лавицу,
Най же мы увидиме нашу молодицу.

Весільны

Не будеме пити тоту гірку воду,
Докля не увидиме нашу панну млоду.
Выход, Марись, выход з той новой коморы,
Выношай, выношай вінок барвінковий.
Дали сте нам дали періжкы печены,
Дали сте нам дали Янічкови жену.

Дружбове:

Зеленем посіял, зелене мі зышло,
Якем дівча любил, такє за мня пішло.
Ищемся не мысліл в тім рочку женити,
Мусілас мі, Марись, штоси поробити.

Свашкы:

Штырі коні в цугу, пятий на ланцуху,
Зберайся, Марись, з Янічком до шлюбу.
Грайте — гудаци, різко (2)
Кланяйся, Марисю, низко.
Низко, низко попри земли (2)
Яко отцу, так матери.
Яко отцу, так мамонці,
Так и вшыткій родинонці.

Дружкы:

Татарка, татарка, зелена татарка,
Посмот ся, мамичко, яка ладна перла.
Взяли зме вам єдно, а привели двоє:
Посмот ся, мамичко, ци твоі обоє?
Посмот сой, мамичко на своi діточкы,
Як сой красні сідят, як два голубочкы.

Дружбове:

Юж єм ся оженил, юж буду свою мал,
Юж я вас, дівчата, не буду любувал.
Юж єм ся оженил, юж мі по весілю
Таку єм взял жену, як білу лелию.

Дружбове и дружкы:

— Дівчатко - квіточок, дес діло віночок?
— Пішла єм ся мыти, впал мі на ярочок.
— Доставай, дівчатко, правом руком до дна,
Та ты го дістанеш, як го будеш годна.
— Ход бым го дістала, штож мі тепер по нім.
Як мі облетіли два листочки на нім.

Весільны:

Шуміла береза, як ся розвивала,
Плакала Марися, як ся выдавала.
Не шуми, березо, будеш листя мати,
Не плач ты, дівчыно, будеш мужа мати.
Плаче, Матрона, плаче, сызы ій падают,
Аж ій на каміню ямкы выбивают.

Дружбове:

Заграйте нам, музиканте, заграйте нам доокола,
Най мы выведеме молодята з-за стола.

Свашкы:

Выберайся, Марись, выберайся з нами,
Але своі злости прилож каменями.

Выберайся, Марись, од мамы, од няня,
Нич ти не поможе жалосне рыданя.

Весільны:

Просим вас, мамичко, и, няню коханий,
Благословте дівча щырыми словами.

А єй мамичка и няньо так мовит:
Най тебе, дітино, пан Бог благословит!

Пан Бог благословит и вшытка родина,
Бо мы тя од сердця всі благословиме.

Дружкы:

Ищы не буду з вами сідала,
Бом своій мамці не дякувала.
Дякую вам красні, мамо,
Же сте мня будили рано
Веце не будете.
Ищы не буду з вами сідала,
Бом свому вітцу не дякувала:
Дякую вам красні, няню,
За прекрасне выхованя
Дякую сердечні!

Весільны:

Будте мі здорови, моі товаришкы,
Не буду ходила з вами на орішкы,
Ани на орішкы, ани на ягоды,
Будте мі здорови, дівчата молоды.
Будте мі здорови, горы и долины,
Бо я ся выберам до новой родины.

Свашкы:

Далас ня, мамичко, за густу вербину,
Жебым не ходила, до тя на гостину.
Я густу вербину доокола обыйду,
До тебе, мамичко, на гостину зыйду.


В. Розплітаня

Свашкы:

Треба бы нам треба шыроку лавицу,
Бы зме перебрали нашу молодицу.

Дружкы:

Не дай, Марисєнько, свій віночок зняти,
Бо будеш раненько за ним банувати.
Віночку зелений, як єс ся мі зменил,
Юж ся мі не будеш на главці зеленіл.

Свашкы:

А за нашом хыжом — купа сена (2),
Вчера была дівка під віночком (2),
А гнеска юж жена (2) під хусточком (2)

Дівчата и дружкы:

Розкошонькы моі, як сте ся минули,
Як тоты квіточкы, што на яр квитнули.
Квіточкы квитнули и квитнути будут.
Співаночкы были, але юж не будут.
Співаночкы моі складаны, складаны,
Штом сой наскладала коло свойой мамы.
Піду до свекрухы, стану на порозі:
Співаночкы моі — в далекій дорозі.

IV. СУСПІЛЬНО-ПОБЬІТОВЬІ ПІСНІ



1. Рекрутскы и жовнірскы

Не будем, не будем дрібний овес косиц,
Підем до Синочка Остру шаблю носиц.
Плакала мамичка, миленька ридала,
Як мене до війта варта спроваджала.
Плакала мамичка, плакала сестричка
Же ся мі заблисне при бочку шабличка.

* * *

Сыпана дражечка, хлопці машеруют,
А дівчата плачут, рукы заламуют.
Не плачте, дівчата, не плачте за нами,
Бо мы сой будеме в Сяночку панами.
Сыпана дражечка до самого Відня,
Хто ньом змашерує, не вернеся ниґда.

* * * * *

Касарня, касарня, бодай-с ся запала,
Не єдна дівчына при тобі плакала.
Касарничко біла, бодай-с спопеліла,
Не єдна мамичка при тобі зомліла.
Не єдна мамичка и не еден отец,
И я сой заплакал, як маленький хлопец.

* * * * *

Ой летіли гуси з далекого краю
Сколомутили воду на тихім Дунаю.
Ой як сколомутили тай сой гуторили:
Идут там рекруты, штос нового чути.
Вышла стара мати, зачала кричати:
Вернися, сыноньку, змыю ти главоньку.
Было мене мыти, як я был при тобі,
Тепер ты не змыєш, бо я жовнір собі.
Змыют мене дойджы, розчешут уланы,
Обыйдеся вояк без вітия и мамы.

* * *

Кєд мі пришла карта наруковац,
Хтіл я свого няня дошиковац:
Ой, няню мій, няню, зроб мі таку воль
Идий за мене служыц на ту війну
Кєд мі пришла карта наруковац,
Стал я музикантів дошиковац.
Гей вы, музиканте, заграйте мі чардаш,
Най сой потанцую тот остатній раз.
Стали музиканте чардаш грати,
Стали мі ся з очей слезы ляти,
Музиканте грают — струны розрывают,
А мі ся завертат тот зелений світ.
А як я поіду на ту войну
Не заплаче за мном отец-матка,
Лем за мном заплачут, рукы заламают,
Ой и заголосят три дівчатка.
А єдна заплаче, бо я — єй брат,
А друга заплаче, бо я — єй сват,
А третя заплаче, бо и плакац мусит,
Бо она од мене перстін носит. (2)

* * *

Щыре поле забране (3)
И кульками засіяне.
Летит кулька за кульками (3),
Тече кровця поточками.
А в той кровці вояк упал (3),
За вояком кін заплакал.
А коню мій вірненький (3),
Ид до мойой до миленькой.
А як прийдеш пред ворота (3),
Зарегочся як сирота.
Выйде няньцьо засмутится (3),
Выйде мамця зажурится,
Выйде мила, застопіє (3),
Стане собі тай зомліє.
Ты ій повіч, вірний коню (3),
Посій, мила, піску жменю.
Посій, мила, піску жменю (3),
Посій його на каменю.
Як той, мила, пісок зыйде (3),
Товдиль милий з війны прийде.
(Кажды дві ленійкы повтаряются два разы.)


2. Заробітчанскы и еміґрантскы

И нихто не видит, и нихто не чує,
Як то худобному вітер в очы дує.
Вітер в очы дує, а курява в хату,
Як то худобному тяжко ґаздувати.
Дай, Боже, дойджыну, бо зас доновинкы,
Підут на зарібкы парібци и дівкы.
Підут они підут, підут турац ся світами,
Матери ся лышат з дрібними дітками.

* * *

Ой літа орел та понад море, немилостиво кряче,
Ой каждий отец и кажда мати за своім сыном плаче.
Ой літа орел та понад море, ой дай же, море, пити,
Ой тяжко-тяжко мі младому в чужій стороні жыти.
Выросла травка барз высокая, побродили єй люде,
Не было правды в нашій стороні, ани юж єй не буде.
Як на Поділю, так на Підгірю голосненькы дзвоны,
Поклонме же ся рідній стороні, не вернемся николи.

* * *

Як єм ишол з Дебречына додому,
Перейшла мі чорна кура дорогу.
Иди-иди, чорна куро, додому.
Не заваджай, не заваджай по дорозі никому.
Як єм ишол з Дебречына до Хусту,
Нашол єм сой вышывану хустку.
Ой ци мила, ци не мила ю шыла,
Лем бы она, лем бы она вышываном была.
Як єм ишол з Дебречына до Пешту,
Надыбал єм молодую невесту,
А невіста як та ружа червена,
Пригорнися, притулися, будеш невісто мі жена.
Як єм ишол з той вандрівкы додому,
Перейшла мі моя жена дорогу:
Не будеш ты більше з дому вандрувал,
Діти плачут, істи хотят, а ты грошы змарнувал.

* * *

Пусте село, пусте, Радоцина пуста,
Не єдна дівчына в Гамерику шусла.
Шырока-далека тота Гамерика,
Шкода, Боже, шкода до ней челядника.
Бодай в Гамерику синє море высхло,
Жебы не поіхал мій милий з обыйстя.

* * *

Летіли журавлі понад камяниці,
Юж нашы парібци вшыткы в Гамериці.
Ой пішли парібци, з ними — мій миленький,
Болит мене за ним каждий ден серденько.
Пішол мій миленький в далеку краіну,
Дай же му, Боженьку, щасливу годину!
Дай же ся мі, Боже, вмолити, впросити,
Жебы мій миленький выйшол з Гамерикы.

* * *

Добрі тым женатым у той Гамерице,
Бо тяжко не роблят, мают добре жице.
Бо тяжко не роблят, лем під земльом ходят,
Попід сивы схилы, як хробачкы малы.
Попід сивы скалы, як попід сусікы,
Не єден зостане під ними навікы.

* * *

Добрі тому в Гамериці, што ма жены двє,
Єдна — в краю, од звычаю, друга при нім є.
Тій ся добрі поводит: до роботы не ходит,
Тілько пере, істи варит и в лужечку спит.
А та друга в старім краю бідна бідує,
Пізно лігат, рано встає дітий пістує.
И листы пише до мня: “Приізджай, мужу домів:
Діти плачут, нарікают, вітця не мают.”
А я ій так одписую, же не приіду,
Немам цента на шыфкарту, пішкы не піду.
Бо дорога далека, вода в морю глубока.
Спіткала мня велька біда та Гамерика.

V. БАЛЛАДЫ И РОМАНСЫ

Під зеленою під дубиною
Сідил там голуб з голубиною.
Сідили в парі, любувалися,
Сивыми крывцями обнималися.
А прийшол стрілец тай з зелен луга,
Тай и застрілил з пары голуба.
Голуба забив, голубку зімал,
В своім палацу єй притримал.
Завюл голубку в свою світлицю,
Сыпле пшеницю, дає водицю.
Голубка не іст, голубка не пє,
Під дубиною плакати иде.
Чом же ты не іш, чом же ты не пєш,
Лем під дубину плакати идеш?
Як же мама істи, як же мам пити,
Такий світ красний — неє з кым жыти.
Маю я маю сім стів голубів,
Выберай собі, котрий ти любий.
Я выберала, та што мі з того,
Неє тамтого — што мене любил.
Мій был миленький — чорнобрывенький,
Личком румяний, сызокрыленький.

* * *

Ой піду же я в поле, ой піду же я в поле,
Там моя дівчына з чорными очыма яру пшеничку поле.
Ой, поле она, поле, и высоко позір дає:
Ой ты, сивий орле, ты сивий соколе, як высоко літаєш.
Я высоко літаю и на тебе позір даю,
Ты дівчыно-куку, подай же мі руку — я тя вірно кохаю.
Ой рада бы я, рада тобі ручку подати,
Коли стоіт нелюб на правій стороні, тай не можу достати.
Ой ты, дівчыно люба, одсун же ся од нелюба,
Бо я стрілю з дуба, тай забю нелюба, як сивого голуба.
Забєш або не забєш, тілько крику наробиш,
Сідлай, милий, коня, выізджай до двора: тыж мій, я — не твоя.
Я на коня сідаю и до нього промовляю:
Ой, коню мій, коню, занес мня, коню, до тихого Дунаю.
До Дунаю приізджаю и до рыбкы промовляю:
Приймий, рыбко, тiло, а ты Боже, душу, бо я згынути мушу!

* * *

Ой, а вчера из вечера сталася нам новина,
Молодая Марусина зчарувала сына.
Ой як його чарувала, кликала го до хаты:
Прийди-прийди, мій миленький, мам ти штоси сказати.
А прийшол він до дівчыны, там стоіт фляшка вина:
Выпий-выпий, мій миленький, бо я юж выпила.
А выпила ты єдную, то выпий и другую,
Може ты мі зрыхтувала дакую отрую?
Хыбаль бы я дурна была тай розуму не мала,
Жебым свому миленькому отрую давала.
А прийшол він додомоньку тай сіл собі край стола,
Мати його выпытує: Дес был, сыну, вчера?
Ой, а был я, моя мамцю, в богатой дочкы,
Треба юж мі, моя рідна, кревной сорочкы.
Не поможе, тобі, сыну, тота кревная сорочка,
Лем поможе тобі, рідний, соснова дошка.
Она тебе зчарувала, она тебе зрадила,
Она тебе молодого жытя позбавила.
В зеленім гаю древко рубают,
Аж до Дунаю (2) тріскы падают (2)
Падают велькы, падают малы,
Ид іх позберай (2), дівчатко шварне (2).
Ид іх позберай, шмар іх до огня,
Выпер милому (2) сорочку додня (2).
В пятницю намоч, в суботу выпер,
В неділю рано (2) милого прибер (2).
В неділю рано, як сонце сходит,
А мій миленький (2) під перком ходит (2).
Не так під перком, як під струсовым,
Під капелюшком (2) під калиновым (2).
Жебы я знала, котра му дала,
Зараз бы я ій (2) главичку стяла (2).
Главичку стяла, в Дунай пустила,
Нягай не кохай (2) мого фраіра.

* * *

Ци я в лузі не калином цвила,
Ци я в лузі не червеном была?
Взяли мене поламали и голузя повязали,
Така доля моя — гірка доля моя.
Ци я в мамы не єдина была,
Ци я в няня не любима была?
Взяли мня старому дали и світ білий завязали,
Така доля моя — гірка доля моя. Ци не ліпше ся было втопити,
Ци младою хоц в сні полюбити?
Были річкы — повысыхали, были молоды — іншых взяли.
Така доля моя — гірка доля моя.


Історичны пісні

Верх Бескида зеленого
Ой там побито людей много.
Ой побито, порубано,
До неволі невіст взяно.
Верх Бескида зелого
Ой там то стоіт корчма нова,
А в тій корчмі турчын пиє,
Ой, пред ним дівча поклін биє.
Турчын, турчын, турчыноньку,
Ой не губ мене молодоньку.
Иде няньо, одмін несе,
Одмін несе, возом везе.
Везе одмін возом кутым,
Ой не даст він мі загынути.
Одмінонька тай не стало,
Дівча гірко заплакало.
Верх Бескида зеленого
Ой, там то стоіт корчма нова,
А в тій корчмі турчын пиє,
Пред ним дівча поклін биє.
Турчын, турчын, турчыноньку,
Ой не губ мене молоденьку,
Иде мамця одмін несе,
Одмін несе, возом везе.
Везе одмін возом кутым,
Ой не даст мі ту загынути.
Одмінонька тай не стало.
Ой дівча гірко заплакало.
Верх Бескида зеленого
Ой, там то стоіт корчма нова,
А в тій корчмі турчын пиє,
Ой, пред ним дівча поклін биє.
Турчын, турчын, турчыноньку,
Ой, не губ мене молоденьку,
Иде милий, одмін несе,
Одмін несе, возом везе.
Везе одмін возом кутым,
Ой, не даст він мі загынути.
Милий пришол тай одмінил,
Ой, ліпший милий як хто гідний.

* * *

Там на горі пити много,
Ей вшытко пана молодого,
Люде з рана тяжко косят
Ой и сердечно пана просят.
Ой юж сонце за вербами,
Пуст нас домів зо серпами.
Не пущу вас, небожата,
Паньска нива не дожата.
Зышол місяц — люде жали,
Ой пана горенько благали:
А юж місяц над полями,
Пуст нас домів зо серпами.
Не пущу вас, небожата,
Ей паньска нива не дожата.
Ой буде заран друга днина
Ой и діжнеся паньска нива!

* * *

Овцы моі, овце
Най вас пасе, хто хце,
Я вас пас не буду,
Бо в збойницы иду.
Горы моі, горы,
Вы — моі коморы,
Зелены ялиці,
Вы — моі світлиці.
Ой прикрыйте вы мня,
Зелененькы букы,
Як ня будут лапац
На конях гайдукы.

* * *

Братове, братове,
Коханы братове,
Будут нам стинати
Головы катове.
Будут нам стинати
Главкы на кобици,
Жебы не гуляли
Молоды збойници.
Жебы не гуляли
И винце не пили,
Жебы без окєнка
К дівікам не ходили.

* * *

Гучала Корнута,
Гу чала жалосні,
Плакала дівчына
При высокій сосні.
Ой як заплакала,
Ручкы заламала:
На кого же я ся
Сиротом зостала!
Умыла слезами
Помутніли личка,
Припала грудями
До свого Янічка.
При жовтім місячку
Розмарию рвала,
Свому Янічкови
Очка укрывала.
Гукала Корнута,
Шуміли ялиці,
Плакала дівчына,
Плакали збойници.

* * *

А, Боже мій коханий,
Боже мій єдиний,
Юж мій Янчік порубаний
В глубокій долині,
“Встан, Янічку, мій коханий,
Встан мій соколоньку,
Умыю ти з кырви раны,
Розчешу главоньку.
Ой не стану, моя миленька,
Не стану, не стану,
Хоц быс дала, зозуленько,
Меду и шафрану.
Возмий мою сокыречку,
Закопай серед поля.
Буде она там сой росла
Высока як тополя.
Буде она из вітерцьом
Листьом шелестіти,
Буде моє смутне серце
Завсе веселити.

* * *

Щырым польом понад селом
Дражка прахом здута,
Машеруют парібци весело
До войска Кошута.
Машеруют, машеруют
Сонце ся ім клонит,
А за ними млада Парасочка
Білы ручкы ломит.
Долетіла до потічка
Тай кричыт милому:
Ой вернися, мій Янічку,
Вернися додому.
Ой вернися, Парасочко,
До свойой матере,
Як ся в кровци выкупат соненько,
Та мы ся вернеме.
Щирым польом понад селом
Дражка прахом здута.
Машеруют паробци весело
До войска Кошута.

* * *

А як мы до німец іхати мали,
За нами мамичка нашы плакали:
Идте, идте, нашы діти, туратися по тім світі,
Лем поневерати не давайтеся!
Як зме приіхали в тот німецкий край,
Та нас там привитал тот німецкий пан:
Як ся мате, польскы паны, ту заробкы сут дос планны
Бідны мы сироты в чужій стороні.
Як зме приіхали, то гвечер было,
Хтіли зме світити — елєктрикы не было.
Стару лямпу засвітили и валізкы розложыли,
Бідны мы сироты в чужій стороні.
На другий ден рано спати не дали,
Зараз же нас зараз в роботу гнали,
До роботы наганяли, бандитами называли,
Бідны мы сироты в чужій стороні.
Гниєме в бараках, як червы в гною,
И не маме сонця, ани спокою.
3 свитанку по ніч — на роботі, на морозі ци на слоті,
Ищы німец кольбом в плечы жґулят нас.
Юж чути катюшы деси з-за горы,
Німота, як мышы, крыєся в норы.
Идут, идут нашы братя з тога пекла нас достати,
Ой чекайте, Фрицы, прийде на вас час!


Жартовливы пісні

Варуйтеся, хлопці,
Дівоцкой публикы,
Бо в горах дівчата
Остры на языкы.
Єдного обгварят,
Другого обсміют,
Недармо од дівок
Парібци думіют.
А не так парібци,
Яко парадникы,
Бо лемківскы дівкы
Остры на языкы.

* * *

Кусалам орішок,
Не было в нім ядра,
Малам миленького —
Пішол мі до дябла.
А мала я мала,
Милого Лукача,
Покля го не зіло
Сусідове паця.
Ходил до мня Михал
Маленький як палец,
Зіла мі го кітка,
Думала, же смалец.
Мала єм Кирила,
Як копицю в стозі,
Дзірґалися на нім
Сусідовы козы.
Любила єм хлопців,
Тепер юж не буду,
Поведу іх на торг —
Куплю собі дуду.

* * *

Не бійся дівчатко,
Великого хлопа,
Бо в великім хлопі,
Лем сама доброта.
А лем ты ся побій
Маленького бубня,
Бо тя буде лупил
Два раз до полудня.
Два раз до полудня,
Два раз по полудни,
Товдиль ся довідаш,
Што то сідит в бубни.

* * *

Болит мня голова
И груди, и груди,
Ищы мня холєра
За бетярьом нудит,
Болит мня голова,
Боліла бы його,
Жебы не дочекал
До рана білого.
Болит мня голова
И медже плечыма,
Треба мі дохторя
3 чорныма очыма.
Залюбился паробок:
Хотіл мене взяти,
Тай мі купил новий серп,
Ци знам жыто жати.
А я взяла новий серп
Шмарила за себе,
При няню єм не жала
Не буду и в тебе.
В поле мня не заберай,
Бо ся бою вовка,
Дома мене не лишай,
Болит мня головка.
До міста не посылай,
Торговац не вмію,
Дома саму не лишай,
Бо за тобом млію.
А лем куп мі грамофон,
Жебым знала грати,
Під калином в холодку
Все одпочывати.
Чого брал єс, як не знал
Же не знає хліба спечы
Єс, же невіста з міста,
З вівсяного кіста.

* * *

За старогом пішла,
Біда мі, біда мі,
Має старий грошы,
Не даст мі, не даст мі.
За старогом пішла,
Любити го мушу,
Зыйд, Боженьку, з неба.
Воз сой з нього душу.
Старому постелю
На пецу на міху,
Сама сой поглядам
Младого на втіху.
Старомум стелила
На міху в стодолі,
Бодайс, старий,
Не встал николи, николи!
Тілько вжыю світа,
Што сой погецую,
Што ся дос налітам,
Што ся натаньцую.
Сміх добрий каждому,
Як вода лісова,
Бо з сміху николи
Не болит голова.


Прислівя и приповідкы

Де ся хто вылягне, там його и тягне.
За рідну мову злож и голову.
На рідній земли и терня не коле.
Без повересла и сніп ся не тримат.
Єдна пчола меду не наносит.
Без мукы неє наукы.
Хто за молоду здобуде, то на старіст як найде.
Не глядай правды в другого, як єй сам не маш.
Де не мажут, там скрипит.
Сендзя правом (законом), а фурман бичом.
Чый суд, того и правда.
Білы рукы чужу роботу люблят.
Не каждий віда, як хто обіда.
Чыя меджа, того и покіс.
Біда біду найде, хоц и соньце за гору зайде.
Лемко все грошыма обертат: в єдного пожычат, другому вертат.
Обріс лемко бідом, як камін мохом.
Хто тягне, того ищы и підганяют.
Обіцял пан дати, казал зачекати.
В доброго ґазды и соломка марно не пропаде.
В осени и воробель богач.
Даремному коньови в зубы не зазерают.
З великого заносу — малий дойдж.
Зганяного часу и коньом не доженеш.
И свиня — ґаздыня, як ма в чім.
Купуй сусіда, а потім — поле.
Лах добрий новий, а колєґа старий.
Не мала баба біды, купила сой паця.
Не плюй до студні, бо ся ти прийде з ньой воду пити.
Під лежачий камін и вода не тече.
Скора вода до моря не доходит.
Старий кін борозды не зопсує.
Старого воробля на полову не зімаш.
Як ся не наіш, то ся и не налижеш.
Як дбаєш, так и маєш.
Біда з дітми, а без них ищы більша.
Вчый сына не колом, а добрым словом.
Не тота мати, што родила, лем тота, што выховала.
Не слухаш вітця — матере, то слухай псьой скоры.
Од малых дітей болит голова, а од великых — серце.
Свій як не заплаче, то все ся хоц скривит.
Хоц бы дідко сім пар керпций подер, та бы такой пары не зогнал.
Ябко од яблони далеко не падат.
Будеш солодкий — затопчут, а будеш гіркий — затопчут.
Око видит далеко, а розум ищы дальше.
Вперся як цап серед леду.
Голова без розуму, як ліхтарня без світла.
Глупий глядат видного місця, а розумного и в куті видно.
Дай, дзяде палицю, а тебе най псы зідят.
Де тя не просят, най тя не носят.
Дотля ся пес не навчыт плавати, докля ся му до ух не наліє.
До часу збан воду носит.
Дурному и море по коліна.
И глупий ма кус розуму, як знає же глупий.
Кажда лишка свій хвіст хвалит.
Кілько вовка не кори, а він все в ліс смотрит.
Криком огня не загасиш.
Ліпше з мудрым стратити, як з глупым найти.
На злодію шапка горит.
Не глядай правды в другого, як єй сам не маш.
Не смот высоко, бо зцентруєш око.
Не плюй выще носа, бо себе оплюєш.
Пішол як рак на дріжджы.
Пішол як богачови по смерт.
Рыба глядат, де глубше, а чловек — де ліпше.
Розумієся як вовк на звіздах.
Старіст — не радіст, молодіст — не вічніст.
Старым зубом оріха не розкусиш.
Тиха вода берегы ламле.
Хто языком робит, того рукы не болят.
Хто під кым ямку гребе, то сам до ньой падат.
Што видиш над дакым, сподійся и над собом.
Як сой постелиш, так ся и выспиш.
Богатий як голос.
Буйний як вітер.
Впал як грім з ясного неба.
Дозерат як око в голові.
Зріс як дуб.
Збіліл як стіна.
Злий як пес.
Зорвался як опечений.
Крутит як циґан соньцом.
Корысти як з цапа серсти.
Канул як камін в воду.
Мокрий як хлющ.
Поможе як гмерлому кадило.
Старий як світ.
Тихо як в усі.
Фучыт як ковальский міх,
Чыста як сыза.
Червений як рак.
Щедрий як земля.


Загадкы

Білий віл
Чорну корову побідил.
(Ден).

В синім полі
Попутаны коні,
Бундзів знати,
А не годен розвязати.
(Звізды).

Вышол югас рогатий срибны уці рахувати.
(Місяц).

Пришла чорна корова
Вшытокых людей побола.
(Ніч).

Стоіт дуо, на дубі дванадцет голузий, в каждій голузи — по штырі гнізда, а в каждім гнізді — по сім птахів.
(Рік).

Из-за лісів, из-за гір
Трясе гривом сивий кін.
(Ріка).

Зняла баба ризы
Розсыпала сызы.
(Ніч и роса).

Серед села — грушка,
До каждой хыжы голузка.
(Сонце).

Стоіт дід під смереком
Чекат бабу з кошыком.
(Гриб).

Из дерева выросло,
А з кошені ся вытрясло.
(Оріх).

Хоц не оген, а пече,
Хоц не пес, а кусат.
(Коприва).

Стоіт хлоп при дорозі
О єдній нозі,
Хто його рушыт,
Плакати мусит.
(Осет).

Што то за солодка дівка,
Што ма серце камінне?
(Черешня).

Сімсот русявок мают єден заглавок.
(Улий).

Серед ліса зеленого —
Фалат прута пекучого.
(Гад).

З переду — шыльце,
З заду — вильце.
(Ластівка).

Чорна бореся
В огни снуєся.
(Кочерга).

В лісі выросло
На поли ся пасло,
А тепер над столом
Бебехы рострясло.
(Сито).

В пыску ся родит,
А на огни гмерат.
(Віск).

Поле як море, берегы — з дерева,
Дівка му морґне, стане весела.
(Дзеркало).

Што то за гіст,
Што сам себе іст.
(Свічка).

Хто ма зубы, а не іст?
(Борона).

Береш — кричыт, кладеш — квичыт,
Не рушаш го — мовчыт.
(Ланцуг).

Все під ногами, креше іскрами.
(Підкова).

Што то за віз,
Што нема коліс?
(Сані).

В ден по поли літат,
В ночы на небі світит.
(Серп и місяц).

Сідит на розумі,
А сама глупа.
(Шапка).

Взяли пороху, шмарили в болото,
Запхали в оген — выняли злото.
(Хліб).

Сідит баба на грядці, кожух — латка на латці.
(Капуста).

Квочка — на дворі,
А яйця — в коморі.
(Бандуры).

Стоіт хлоп при дорозі,
O єдній нозі,
Можна присячы
Же ма тисячы.
(Мак).

Дівка в коморі,
А косы — на дворі.
(Морков).

Ходит горами
Кожух з керпцями.
(Уця).

Хоц голосу и не мам,
Вшыткых раджу и научам.
(Книжка).

Біле поле,
Гус по нім оре, чорне насіня,
Мудрий го сіє.
(Писмо).

А што росне без коріня
И што квитне без насіня?
(Камін, папортина).

Чого над собом не видно?
(Росту).

Што на світі найбыстрійше?
(Мысель).

Што чловеку наймилійше?
(Сон).

Якого каміня найбільше в рікі?
(Мокрого).

Якой річы чловек найбільше довірят?
(Замкови).

Што в жытю найпотрібніше?
(Свобода).
Яка вода найооблуднійша?
(Жіночы слезы).


ЛЕГЕНДЫ И ПЕРЕКАЗЫ

Бескиды

А было то дуже давно, ищы товдиль, як на місци, де тепер высочіют зелены Карпаты, была гладка рівнина. Соковита земля родила волосисту пшеницю и щедро платила робітным и чесным людям за іх невтомну працу. Люде были заняты ґаздівком, допомагаючы єден другому в трудній справі, а жыли сой в мирі и не гнівали Бога. Чорты криво ся на то смотріли, бо в пеклі не было кому робити. Были там лем дворяне и знатны міщане, котры нич не знали и не хотіли робити и длятого пекло не мало з них ниякой корысти.

Розсерджений правитель пекла Анцихрист выслал на землю до людей заступцю свого Беса, жебы тот привюл до пекла більше робітной челяди. Рад-не-рад зобрал Бес чад (дітей) своіх и зачал намовляти робітных людий, жебы ишли на службу до пекла.

— А нашто ж нам в пекло ити, кой нам и ту добрі! — з подивом звідувалися люде, одверталися од бесовых чад и дальше працували на своій земли. Як не намовили, то ищы обіцяли бесчады людям, а нихто ся не дал намовити, хыбаль даякий ледарство, з якого и в пеклі не было корысти.

— Е-е, кой же такы — закричал розгніваний Бес, — то я вам вкажу! И за єдну ніч зо своіма бесчадами зборыкал рівну землю, пювывертал з коріньом ґаздівскы ролі и наробил горбів з крутыми берегами, позасівал терньом и каміньом вшыткы орны землі до рана — а як зышло сонце, сіл сой на найвыщий верх и зареготался аж лісы загучали.

Повставали рано люде и оніміли з подиву. Довго засмучено кывали головами на чортову роботу, але што робити — не ити ж до пекла на зарібкы.

Взялися за кромпачы и гайда каміня выкопувати та зміщувати на меджах, позапрігали быків до плугів и гей выорювати терня и бодача. З свиту до ночы тяжко выкорчовували своі ролі, засівали іх насіньом, зливаючи тяжким хліборобскым потом. Невеликий уроджай на долинах, а на горах рідкий овес и дрібна бандурка.

Видят бес-чада, же люде не даются зломити и зо злости крушат скали и сіют каміньом по верхах и лісом, а крячом засаджуют. А люде на то не пытают, лем ищы з більшым завзятьом орют нивы, корчуют лісы и засівают поля. Так и до гнеска од тых часів иде наполеглива борба людий з природом в гористых Бескидах. И хоц трудна робота, и хоц житя нелегкє, гірняки за ниякы скарби не лишат своіх улюбленых гір, в якых сотками літ вкоренилися и найліпше ся в них почувают.

А зато же Бес кидал (а Бес-чады помагали) каміня, назвали люде своі горы Бескидами, Бесчадами, яры и потокы — Чортштиком, а долины — Черче.



Орлы

Чловек в горах тяжко робит, жебы даяк жыти. На яр — оре, сіє, садит, в осени хліб зберат. А як хыжы позаносят сніговы замети, лемко бере кусок дровна и струже прикрасы.

Серны з тонькыми ногами, лишкы, медведі, а на гірскых скалах безстрашны орлы. Орлы!.. Кілько силы и одвагы крыєся в іх зорі. Орлы — то нашы горды предкы.

...Колисий давно-предавно жыли нашы предкы під горами на плодородных рівнинах. Орали деревяныма плугами пахучу землю, засівали поля золотом пшеницьом, охраняли розквитнены лукы. Жыли там сой в спокою и про біду не знали.

Але нараз од моря приповзли чорны гади и зачали пасічыти поля и обыщя. Люде стали до бою, але трудні ім было. Гадя што раз то більше од моря прибывало. Огняными языками спопеляли села и пожерали достаткы. Од той страшной напасти люде чымраз дальше одступали в горы и дішли аж до скалы. Приперты на скалах горстка смілых шугаів смотріла в пропаст, не знаючы де ся діти перед злом напастьом. А гадя все лізе и лізе з долины.

— А, маме так загыбати підлом смертьом гадя, то ліпше ся розобєме о скалы креманисты! Замахали топірцями и шмарилися в прірву. Скалы тяжко загупали до печерных духів и они скоро шугаім приправили крыла.

Знеслися понад горами шугаі на крылах, а гадя од того часу скрылося в пропасти. З завзятым криком налітали шугаі-орлы на тых гадів-чужынців, шматували іх на части и метали по завезлях, аж гук ишол лісом. Очыстили орлы горы и звили сой гнізда.

Так и кружат в небозводі одважны орлы, задаючы страху каждому, хто бы сміл ім одобрати улюблену гору.

Гiрнякы на тоту памят вырізбляют орлів з безстрашным зором в далечыну и міцными пазурами над переможеным ворогом-гадом.



Велислава

Давне то наше село Велислава, або як мы го тепер называме Высова. Ой давне! Ищы товдиль го так названо, як тыма зелеными верхами шугаювал збойницкий отаман Савка. Ищы товдиль, як тоты лісы прорастали, слухаючы чудовий спів красавиці гірской Оленкы. А красна была, як ягода в літі над потічком, а весела, як весняний вітер.

З далекых сторін вандрували люде, жебы хоц крайком, дивной уроды уздріти дівицю. Згаруваны на панскій роботі люде жадобно впивалися веселым єй співом, парібци заздрісно смотріли в єй очы, а старшы ґаздыні побожно молилися за єй добре жытя. Лем захланны гайдуцкы очы страшно позерали на тот дівоцкий звинний стан, а што не могли ся го дохопити, то огньом блиснули в гніві и чарівницьом єй прокляли.

Як раз над вечерком, як з ліса з кошыком ягідок вертала, схопили єй паньскы слугове и на смерт огненну, смерт страшну як відму-чарівницю привели серед села.

Стала перед огньом, махнула чорными косами и косы порозпліталися, заспівала што лем могла — и загучали лісы зелены. А в печері коло Устя збойници почули тот спів:


Заходит соненько за ліс, за вершенько.
За што мене, за што так скарал Боженько?
Зато мене, зато так скарал Боженько,
Любилам шугая в неділю раненько.
Полет, мій голосе, аж до зелен гаю,
Ратуй мене, ратуй, мій милий шугаю!

Оленім оком прилетіл отаман Савка, а за ним з сокырками и хлопці-збойникы. Махнул своім мечом и покотилися главы гайдуків, а хлопці Оленку — на коня и в лісы, аж травы шуміли зелены.

А люде як вкопаны довго стояли и вельми славили одважного Савку и красну Оленку. Місце тото назвали Вели славом.



Сипка

В лісі коло Мацины Великой єст глубокє завезля, котре давно юж заросло шкуматьом, и травом. В дакотрых місцях ищы глухо булькат з під землі бадоня и хвієся трясавина як птах на то сяде. Называют з давніх-давен тото місце Сипка.

Дуже давно, ищы товдиль, як на Лемковині не было великих сел, ани добрых доріг, лем глубокы лісы, в котрых было моц звірины, сталася така подія.

В селі Мацина Велика коло Ґорлиц народился в бідній родині перший сын. Был дуже гардом дітином з золотым волосьом и розумными очыма, а дуже цікавий на выгляд. Охрестили го Осипком, а называли просто Сипком. Так ріс сой хлопчына серед буйной природы: качался по траві шовковій и бавился квітьом, слухал пташків цірчаня и черкіт каміня в потоці, высвистувал на листочку, якы лем знал мельодиі. По цілых днях отец и мати гарували на панщыні, а Сипко ся турал зо псом під плотами.

Раз паньскы пахолкы выгнали Сипкового вітця ослаблым на паньскє. Перемерз бідний в осердаку и барже захворіл. Лежал смутний на постели и кывал головом. Дрібны сызы як горохы котилися з очей. Конал тяжко серед хыжы, заповідал Сыпкови:

— Смот, мій сыну, смот як нарід ся мучыт в неволи. Як выроснеш, мій квітку, то не дайся панім и помстийся за мене!

Так и зостал сиротом Сипко бідувати. Раз вкрал хтоси війтови біле полотно з потока. Страшечний гармідер знял війт по селі, вшыткы хыжы перетряс и вдерся до бідной вдовы. Вытягли зо скрині фалат єй власного полотна, розвинули — подібне, та де — такє саме и до ньой — же вкрала. В груди билася тяжко, рукы знимала до неба, крижом лягала на земли — присігала, же ніт — не звірили.

На суді перед війтом наказали єй бити, докля ся не признат де більше плотона сховала. Жалосно голосила, людей на поміч взывала, аж докля не втихла навікы.

Довго плакал осиротілий Сипко за матірьом, як ся турал меже хыжами, довго нарікал на свою гірку долю, пасучи уці на поляні, але нихто не ишол на поміч. Жалосний плач и гіркє наріканя выслуховували лем сосны и смерекы в убочы и жалобні гучали з вітрами над тяжком сирітском недольом. Обдертий и голодний ночувал з уцями в кошарі и ділився кыршынами хліба зо псом — камаратом, слухал ночами при ватрі про давны легенды и зо злости зубами скреготів на панів.

Єдной ночы, як блискавка роздерала хмары над Корнутом и немилосердно гаратало перуня, припал Сипко к земли грудми, заплакал тяженько и встал з гробу вызывати свого вітця-матір. На тото зявился Дзяд. Звідался го чого плаче и што собі жычыт?

— Плачу, бо-м голодний, — одповіл му зо сызами Сипко, — немам няня, немам мамы, бідую по світі. А хтіл бым ся одомстити, але як-то не знам?!

Погладил Дзяд Сипка красні по головці, дал му окраєц хліба, тяжкий меч в рукы и зчез, як ся зявил.

Стиснул тот меч Сипко в руці и одчул незміренну силу, вкусил окраєц хліба — раз, другий, третій и аж підріс, одчул силу и пішол лісами.

Так ріс на Корнуті, выпасал сой коня, іл бриндзю, пил криштальну воду зо студенкы. А як выріс, што міг мечом ялиці стинати, зобрал хлопців на Корнуті и принял присягу.

Як зышол місяц над Корнутом и позолотил сребным сиялом туман над Бескидами, збойникы рушыли на панів. Палили маєткы и нищыли книгы з довгами, заберали сребро-злато и роздавали бідным. Мациньского війта роздерли на буках, а дім його дотла спалили.

Довго оборнял горы и долины одважний Сипко од паньской сваволі. Горіли маєткы, аж небо ся трясло, валилися корчмы и шынкаре втікали, з сызами радости дівчата вертали з тых паньскых покоів під рідну стріху.

Довго панове и шляхта терпіли од Сипка, довго зо страхом замыкалися в замках, але и там іх доставал и нищыл безжально. Летят скаргы до короля, просит паньство поміч. Послал король хмару войска на Сипковых хлопців. Билися на смерт и жытя під гором Корнутом. Много паньскых посіпаків полягло в тім бою, много кырви зцюркотіло в долину потоком. Перебили вшыткых братів-збойників Сипковых, а його аж в трясовину на кони загнали. Скочыл Сипко, махнул мечом — котилися главы, але кін штораз — то глубше западался в багно. Врешті войско шмарилося, аж ся земля загла. И лем булькы понад водом до дна ся вказали. Та и хвієся до гнеска заросле завезля и булькотит з попід землі глубоке бадуня.

На скалі єст витесаний острий меч и чаша на памятку, же ту погыб славний збойник Сипко.

...Під скалом на Корнуті бє вода студенком. В горячий ден приходят люде, пют студену воду и споминают прадавны часы. Тота студенка не засхне, не замулится часом, так як и не затреся в народі памят про славне збойництво на Лемковині.



Русалка и шугай

В прекрасній долині Попраду жыла Русалка. Доокола горы підносили своі горды головы килимами ялиц и смереків обшыты, а Попрад шуміл, криючи Русалку в своіх спіненых фалях.

Знали о ній шугаі и часами брал іх страх, бо злосна была и неєдного урекла, або якысу іншу шкоду зробила, як на то заслужыл, а потім в обіймы спіненой воды падала безпечна, порскаючи сміхом, як срибными краплями збунтуваной фалі. Знали и стереглися.

З высоты гір позерал на тоты жарты молодий Шугай Ягода, бо мал личко як ягода червена, и нич сой не робил з Русалкы.

— Най бы лем спрібувала! Най бы лем... — погрожувал він ся на ню и лице повертал до сонця, чудне шугайске лице, до молодого орла подібне. Але и король птахів, опруч пары крыл, котры носят його в небозводі, має тіж и ногы, жебы на поляны и розтокы ся опустити. Так и Ягода, хоц орлам близкий, та не был все в горах, купаючи в хмарах розтрясены власы, але сходил часто на рікы и потокы.

Аж досягла го Русалка. Ани ся не сподівал, засмотрений під ногы, коли она осягла красом його свойом.

Захвіялся.

Дівчатко выпало му з рук и сплюснуло в воду. Зо сміхом веселым. Короткий сміх, як черкіт каміня по ріці, заскакал по горах...

Смієся німора... колышутся легко голузкы смереків. Сміх батогом його хляснул по збліднілім лици. Схопился за сокыречку, нагло шмарился до бою, але ту же опустили го силы.

Як боротися?

Ци ж має він силы и спосіб дістати тоту Мінфу? Ци ж знана му зброя до борбы з Русалком? И затрясся Шугай в своій безсильности и рукы простягнул до фалі. А фалі шуміли мелодию лісів и сосны вторили ім з горы.

Опамятался Шугай — скочыл по каміню и як олен быстроногий поскакал по горах. А в дзеркалі піны зостала Русалка и тяжко стогнала все за ним.

И часто як Шугай ишол коло воды, купала сой власы на хвилях пінистых и тяжко збыхала: “Шугаю, ход до мня!”.. Але він не слухал чарівной намовы, лем гордо позерал на горы зелены, де хлопці-збойникы огні розкладали и красны співанкы співали, аж ліс ся розлігал:

“Шугаю молодий, не ход коло воды,
Не вказуй зрадниці парібской подобы!”

радили го співом збойникы на горах, а місяц му стежку освічал серед сосен и звізды смотріли світячи в очы. Так ходил по ночах.

Аж раз стал на ріці на камін найвысший и замер, як увиділ Русалку на фалях. Над водом блищали єй власы сребрены и голы рамена вабили до себе, а уста Русалкы як жывы коралі ронили чарівну мелодію в фалях:

Ход до мня Шугаю, ход до мня Ягодо,
То ти добрі буде ту зовном під водом.
А покаль соненько позолотит горы,
Помарнілы квіты підоймут головы,
Будеме, Шугаю, в криштальнім палаці
Пити пивце, виньце, под до мня юначе...

Короткым гірскым кроком скочыл він к Русалці и стал сой перед ньом. Змірялися очыма — дыханя ім сперло. Так долго стояли в німічі закоханю, аж покля ся сонце з-за гір усміхнуло. Од першых променів ся стрясла Русалка и плюснула в воду, аж фалі заграли. А Шугай єй кликал: “Русалко-о, о де-с ты-ы? Всмотрювался в фалі, в підводне каміня, аж в очах му темно зробилося и раптом... Послизнулся Шугай на гладкім каменю и в фалях точеных навікы ся сховал.

Схопили го в рукы пінясты русалкы и в танци шаленім на дно го затягли. А фалі з радости заграли в берегах, а лісы гукали о чарах коханя шувного Шугая и зрадливой Русалкы.



Душатинске озеро

За лісом при Душатині хвієся озеро — глубокє и синє, як небо по заході сонця. Як вечірны туманы насунут з Бескидів и горы обляже засмучена ніч, над озером запалятся огникы. Повідают, же то свічкы світят ангелята, глядаючи в тім озері утоплену Діву.

Была в матери дочка, як ружа червена. Свіжа, горда як яблінка, з косами до стану, а личенько як яблочко наляте соками. Выховала єй мати, выпестила як квітку, дозерала як око в голові. Не єден паробок мліл за ньом и схнул, а над вшытко юж сусід Штефан молоденький.

Як соненько сходило над лісом зеленым, брала в рукы коновку и ишла до студенкы, што в долинці, по воду. А Штефан юж єй витал співанком ранньом:

Марисю кохана, повіч же мі з рана,
А ци ты будеш мі, ци іншому дана?
Марисю-Марисю, я тебе не лишу,
А твоі оченька на папір запишу.
На папір запишу, на клинчык завішу,
Жебы люде знали, же я мам Марисю.

Наберала воды и вертала до хыжы. А Штефан смотрілся на сліды босых ніг и тяженько збыхаючы ишол в ліс темний. Там сідал на дикий камін, зароснений мохом, и в тяжкій задумі співал зеленым соснам. Выливал в них свій смуток о убожестві своім и нарікал, же не може Марисю достати.

Раз в неділеньку з рана чекал Штефан як Марися з коновочком прийде. Зышло сонце над гором — ніт Марисі при студни, полудне — ніт єй, а як сіло за лісы, пішол Штефан до милой. Впал він до ніг матери просил благословенства.

— Што-о?! За тебе, дзяду?! Ха-ха-ха! Чым ты єй прокормиш, з чого жыти будете?

— Мам рукы жылясты и охоту к роботі, то з голоду не пропадеме!

— Но як так, то покаж свою силу! Видиш в лісі над студенком великий камін мохом оброслий як хыжа найвыща. Під тым каменьом закопаны скарбы. Нихто ся не одважыт тамтот камін розбити. Як ты його розобєш и здобудеш захованы скарбы, то Марися в тій же хвили буде твойом женом.

Пішол Штефан засмучений. Три дны и три ночы лупал дикий камін. Вода цюрком з нього текла, а в лісі гучало. На третій ден раненько, як лем зышло соненько, вышла красна Марися до студенкы по воду. Зрадувался Штефан, зобрал силы остатні и шалено замахнул, аж ся камін розсыпал. Загучало по лісі, затряслася землиця, з-під заклятого каменя бухла наремні вода. Скочыл Штефан к Марисі, вхопил єй на рукы и на вікы обоє під водом зостали.

Минули рокы. До гнеска хвієся озеро за Душатиком в поли.

Як вечірны туманы насунут з Бескидів и землю обляже засмучена нiч, над озером выбухают огникы. Повідают, же то свічкы світят ангелята, глядаючи в озері втоплену Діву.



Затоплены дзвоны

За Кросном в старім заросненім ставі часто в ночы-о-півночы чути приглушений гук. Повідают, же то гучат затоплены дзвоны.

Сталося то дуже давно, ищы за паньщины, як в гірскы села и місточка потяглося паньство. Єдного разу до міста Кросна приіхал з своіма пахолками барон аж од Пешту. А пиріхал як раз товдиль, як в місті коло церкви лемкы розладовували дзвоны, привезены з Перемышля. На дзвонах тых написано “Кирил” и “Мефодий”. Сподабалися барону дзвоны и наказал іх силом до Пешту забрати.

Як страшна блискавица, облетіла тота новіст вшыткы села при Кросні. Посунули з кривулями дзвоны обороняти. Настрашилися мадяре, же одберут на битій дорожі и завернули в поле з тракту в сторону Иваньча. А дорога переходила през гату при ставі. Як выіхали тяжкыми возами, то гата ся аж вігнула и возы на дно засмоктало.

Так до гнеска в старім ставі, порослім жабиньом, лежат дзвоны стародавньой церкви. Тихо-тихо доокола. Лем в ночы-о-півночы чути в ставі приглушены гукы затоплених дзвонів.


КАЗНЫ, БАЙНЫ, СМІХОВИНКЫ И НЕБЕЛИЦІ

Югас и княгыня

Гет там далеко в Карпатах під Татрами, де густы лісы, высокы травы и зелены поляны, де бродят овечы отары, жыл молоденький Югас. Ходил босий по росі — а мал міцны ногы, бавился з вітром и был звинний як олень, пил молоко и іл бриндзю — был міцний як лев.

Ото раз заспал на поляні очыма до неба, руками до гір. И впал з неба камін, як бочка найбільша. Як вдарил на груди, то лем сой одскочыл. Югас ся пробудил, взял тот камін в руку, підшмарил пару раз, потім ся ним бавил. А бывало, привяже го до батога, та як ним свисне аж під хмары, ани го не видно, а сам ляже спати. Встане, підставит чело и лем брысне по нім камін и на бік одскочыт. А то возме чугу, приложыт тым камньом и піде за уцями. Вшыткы пастухы піднимают тот камін, а підняти не можут.

Так сой бродил тот Югас по горах, аж раз розышлася новина по вшыткых селах під Бескидом, же князь з над Сяну просит о допомогу. Бо зявился Змий незмірной силы — горы перевертат, столітні дубы як траву вырыват, людей пожерат и жадат князівны. Плаче нарід в Карпатах, просит князь о допомогу, а ніт кому до бою встати за люд православний. Почул Югас о тім нещещю и гварит: “А я бы того Змия и батогом забил!

Як почул князь о тім, то барз ся утішыл и кличе Югаса до себе до замку.

Тот пришол. Як князь го увиділ, то аж ся розсміял. — О-хо-хо-хо-хо!.. Та ты ищы парібчак, тобі ищы уці пасти, а не воювати!

— Ніт, князю, — гварит Югас, — я хочу оборонити нарід!”

Дал му князь дуже войска, але Югас не взял, дал му меч и коня, але він іх лишыл. Взял своі подерты керпці, шмарил на рамено чугу, в праву руку вхопил батіг и гайда до Змия.

Пришол до нього и гварит: “Слухай ты, людожерцю, я пришол ся з тобом бити за нарід мій в горах!”

А тот му на то:

— Та де тобi ся бити, идий лiпше куры пасти надсмiшкувался так, же то молодий ищы Югас).

А Югас му на то:

— Но ты ся, старий люципірю не смій, лем до биткы ставай! — И стали до бою меже горами в долині каміньом высыпаній.

— Но, — гварит Змий, — бий ты мня!

— Hiт, бий ты мня перший! — озвался Югас, аж лісы загупали. А нарід по горах молился за нього.

Як вдарил змий кыянком желізном Югаса, то тот аж по кісткы загруз в каміня, а нарід аж зйойчал. Вытяг ногы з під каміня, скочыл за потічок, привязал до батога величезний камін, як бочка. Як закрутит бичом, як брысне каменьом медже очы Змийови, аж кров брызгнула з нього як жывиця. Впал Змиіско на каміня и огньом аж харкат.

Підышол ку ньому Югас, а тот го зас вдарил, же аж застрял по коліна, а нарід на горах застогнал. Ледво выдерся з каміня Югас, одышол за потік, взял камін, як стоянку, и мах ним по Змию, аж земля задудніла. Змиіско юж чысто охляп, але ище ся рушат. Підышол к ньому Югас и Змий остатньо го вдарил, што тот застрял в землю аж по ніс, а нарід аж зйойчал. Не міг сам ся выдобыти, лем нарід му поміг.

Одвалили люде камін од скалы, як хыжа. Стал Югас на гору, піднял камін, як гряне ним Змия, аж ся земля стрясла, и грім пішол горами. Розбрыснулся Змий на кускы по жбырах-потоках и запахло спаленином и трава зжаліла. Нарід здыхнул з полегшеньом и з радости заспівал. Зашуміли лісы, зачерчали потокы, радо заспівали од людзкого щещя.

А вызволена князівна вынесла Югасови в золотой чашы вина з ружы польовой и хустком руку повязала, же буде му женом.

И скоро зробили чудове весіля. Вшыткы люде ся гостили в великій радости, а югасы з батогів стріляли, аж ся іскры сыпали по горах. Світло волі зышло над Карпатами.



Вовк и пес

Принюе єден ґазда маленькє кудлате псятко домів. А было барз гарде: мало буренькы клаптавы ушка, хвостик — обарянцом, и перевалювалося з бочка на бочок по подвірю, як корытце на ставі.

Діти по цілых днях бавилися з ним: то давали му лапати соломку, то казали му одганяти курятка од квітника, то літали з ним по поли за жовтыма мотыльками. А и ґазда го барз любил, бо ставало на задні ланкы, а передніми ся витало до каждого гостя. Называли го вшыткы Бурком. Минал час, росли діти и пес.

Пішли діти до школы, Бурко двір сам стерюг, на яр и в осени навертал уці на поляні, в літі брехал на вороблів, жебы коноплі не клювали, а в зимі він саночками возил лахы до прорубы. И так ся вшыткы Бурком дорабляли, закля был молодий и здольний до вшыткого. А як пришла старіст, зачал недовиджати, зачал недочувати, не міг юж так за дітми вганяти и стеречы двір, зачали за нього вшыткы забывати. Не гласкал го ґазда и не кликал го Бурцьом, лем часто го копал під бокы, же дармоід, іст ґаздівский хліб, забыла о нім и ґаздыня, бо не раз без вечері спати лігал.

Скавуліл довго під стодолом, скоцямблений во двоє и ждал, док выйде ґаздыня корову доіти и о нім спомяне. Але дармо ждал неборак. Неодовга го зовсім выгнали зо двору.

Пересувался од хыжы до хыжы змерзнений и голодний, а часто заміст пожывы діставал дровном по хырбеті. Як юж з голоду тратил притомніст и домерзал до краю, вышол на гірку над селом и завыл жалостні, аж горы ся му озвали.

Почул тот плач сірий вовк під лісом, прилетіл к Буркови и гварит:

— Чом ты, брате, так голосиш, што ся з тобом стало? И оповіл му пес вшытко и зотхнул зо жальом.

— Не смутся, брате, я ти допоможу, же ґазда тя із пошаном назад до ся прийме! Зроб так: “як выйде ґаздыня дітину на саночкы возити, то ты ся крут коло двору и даш мі знак. Я выхоплю ій дітину и буду з ньом до ліса втікал, а ты мня дожен и одбер мі. Певно, же тя зато ґазда до двору зас прийме!

Так и зробили. Як выдалася погідна днина, положыла ґаздыня в саночкы дітину и возила єй по подвірю, а потім по дорозі. Стала в раду зо сусідом, а санкы лишыла. Бурко дал вовкови знати, а тот хап дітину и з ньом в потік, а ґаздыня рве на собі волосы. Позліталися люде, голосят нарічут. А Бурко за тым вовчыском пре, аж ся сніг розпрыскує. Дігнал и несе назад в зубах дітину.

Видят люде тото чудо и кывают головами. А ґаздыня з той радости цілує Бурка, як брата рідного, а ґазда аж плаче з радости, притискат до грудей, гладит го по серсти.

З того часу Бурко зажыл, як в царстві. Але не забыл вовчой доброты. Як оддал ґазда найстаршу дівку, запросил Бурко волка під стодолу, нанюс му смаженого мясива, надавал вшелеякой добрятины и навет палюнком честувал. Наілся волк, напился доста и ищы сой набрал до міха костий и огрызків и пішол в ліс співаючы.

А Бурко ся зостал в ґазды доживати. Довго він жыл в доброті и пошані и все оповідал, же хто кому добро зробит, треба му одвдячытися.



Гостина місяців

Зышлися вшыткы місяці до купы (дванадцет іх было) и там сой радили, як мают в тім році господарити, як ся веселити, як мают єден до другого ходити на гостину.

Ото, жебы часу не марнувати, просит Марец Грудня, жебы тот до нього приіхал. Груден з давна знал жарты Марцови и радится Мая, як то на тоту гостину поіхати — Май, як найліпший з місяців, дорадил го так: бер віз, на віз сані, бо інакше до старого гецовника не заіхаш.

Запряг коні до воза, на віз сані и іхат. Як Марец увиділ, же Груден іхат до нього возом на гостину, то так заморозил землю, засыпал вшыткы поля и дорогы снігом, же світа божого не видно. Груден встал и задумался. Але што ту думати?!! Знял з воза сані, розобрал и склал віз на них и іхат. Як увиділ тото Марец, чымскорше пригріл сонцьом, наробил хляпы, потічків, сіл сой на верху и смієся. А Груден зас розобрал сані, зложыл віз и іхат. Приіхал затраплений до Марця, а тот на порозі звідуєся:

— Хтож то тя, брате Грудню, дорадил так до мня іхати?

— Та то добрий місяц Май так мі допоміг.

— Е, чекай братку — Маю, зварю я ти квіткы в гаю — погрозился Марец и гварит до Грудня, — кєд бы я мал таку велику ніч, яку мам міц, то бым вшытко поморозил. А то лем ся в ночы возму морозом, а ту юж мня ден заскакує и юж по морозі.

Так собі радят, а ту Май з зеленином на порозі.



Несправедливіст

Запознался раз хлоп з чортом, заприятелювали сой дос оба и постановили вандрувати по світі, жебы ся довідати, ци єст ищы на світі справедливіст. Ходят-ходят по містах и селах, аж надходят раз до єдного села и видят купу людей. Смотрятся — в багні корова по самы рогы загрузла и туй-туй ся втопит. Люде кричат:

— “И чорт тя ту понюс! Який тя ту чорт запхал по самы рогы?! Бодай ся запропал на тім світі!”

Слухат тото чорт позаді и гварит до хлопа:

— Кой же они так нарікают, піду и выдостану ім тоту коровину.

И вывлюк єй з болота на сухе. А люде аж з полегшеньом волали до Бога:

— Слава ж Тобі, Пане Боже, за ласку и поміч!

— Видиш, — скочыл чорт з гнівом до хлопа: — як коровиско сама заперлася в болото, то вину зложыли на мня, а як з болота я єй выдостал, то дякуют Богу! Тепер сам єс свідком, же неє правды на світі и же нещещя не од чорта походит, а од людзкой глупоты.

Отже, вертайся домів и памятай о тім!



Дві вороны, што глядали воды

Дві вороны понаідалися якогоси там мясива и барз пити захотіли. Пришли над потік — орел іх настрашыл, прилетіли коло рікы — діти до них каміньом метали. Аж, нарешті, помучены и страплены нашли в кошарі в збанку на дні кус воды. Як ся не крутили, як ся не вертіли, а не можут воду выдостати, бо глубоко. Єдна ворона полетіла зо злістьом в поля крячучы, а друга подумала и нашла спосіб. Назберала дрібных камеників, наметла повний збанок и вода підышла догоры. Ворона напилася и гварит: и з найтруднійшого становиска можна выйти, як добрі поміркувати.



Мыш, жаба и боцан

Посварилися за штоси там мыш зо жабом и гак ся зненавиділи, што не дає єдна другій през дорогу перейти. Лем выйде мыш на стежку и иде попри жабиній хыжы, а тота як не вылетит, як не роздойме на ню пащеку:

— А ты та-ка, ква-ква, а ты ся-ка, ква-ква. А мыш до ньой:

— А ты пі-пі, пі — приздрийся на свій ніс!..

И бух єдна до другой. Жаба мыш за хвіст, мыш жабу за лабу перутся, аж курява стоіт. Видит тото бодан, што на хыжы гніздо ма. Як скочыт, як вхопит жабу за пыск, лем ій черевця затріщали, а потім мыш за голову, лем ій хвіст збелембал, и понюс іх в своє гніздо. И так з той свары вышло.

То най сой каждий з того знає: де два биются, третій корыстат!



Пташачий король

Зышлися птахы в лісі на поляні на віче, жебы выбрати з помеже себе короля. И урадили, же котрий ся з них найвыще піднесе, тот зостане корольом.

Почул тото найменьший хытренький пташок и што він зробил?! Як орел мал взлітати в гору, сховался му під крыло, схопился міцно піря и жде. Як орел піднялся як найвыще міг, тот выперхнул з під крыла, підлетіл выще орела и засвірґотал: “Цір-ціроль, я король!” Зачалися птахы сміяти, але што зробити?

Што ураджено — тото зроблено: Пташок зостал корольом.



Оправдувался

В суді судят єдного ґазду за крадіж. Сендзя звертатся до підсудного:

Аж три годины стратили зме часу з вами. Вы признаєтеся, на конец, добровільно до крадежы?

— Высокий суде, — звертатся підсудний, — я не виден. Я можу вам доказати, што той ночы, як была учынена крадіж в тім селі, я крал цілком в іншій місцевости.



В адвуката

Адвокат: Лем правду бесідуйте, бо я мушу знати вшытко правду.

Лемко: Тая правду повідам, бо брехати, то річ пана адукаката, бо ж вам за то грошы плачу.



Про хытрого свистуна

Пришол раз бідний лемко до адуката, жебы тот му допоміг в суді выграти справу. Адукат ся згодил, як лемко заплатит му пятдесят талярий.

— Як ся тя, хлопе, будут дашто звідувати, ты нич не бесідуй, лем на вшытко свищ.

Пришли до суду. Звідуются лемка тото, звідуются сесе, а він нич лем свище сой на вшытко и свище. А адукат аж ся розпинат за нього. Скінчылся суд. Вышли на корытар и адукат:

— Лемку, ты выграл справу, давай талярі!

А лемко сой на то свище. Адукат зас:

— Лемку, ты выграл справу, перестан свистати, и давай грошы! А лемко сой свище. Так и пішол він домів дорогом свищучы.



Добрий сынцьо

Прилітат раз в місті до поліциянта задыханий хлопчыско, шарпат го за руку и плачучы просит:

— Йой, паноньку, подте же скоро ратувати, бо юж з годину сусід бє мі няня.

— То чогос, пся крев, мня зараз не закликал?!

— Є кой перше няньо товкли сусіда.



Ванцьова одповід

Звідуєся раз на лєкциі реліґії в школі ксьондз малого Ваньця:

— Ваньцю, повіч мі, што было перед створеньом світу?

Ваньцьо скривился и простодушно му одповіл:

— Отче духовний, та я не знам, бом ищы товдиль до школы не ходил.



Рыбаре

Здыбалися дває рыбаре и звідуюєся єден другого:

— Ты што зімал?

— Щупака. А ты што?

— Є, мам ти выдерти, то я ліпше шмарю! и шмарил щупака до воды.



Котрий пан богатший?

Встрітилися в Змигороді два слугы на рынку.

— Што там чути, як ся служыт, ци твій пан богатий?

— О, богач на ціле місто, в нього кажда дітина ма окрему спальню...

— Є, глуптаку, то ищы нич. А в мого пана пятеро дітей и кажде ма іншого вітця..



Як ся слуга оправдувал

Входит до хыжы слуга зо стайні, а ґазда ся пытат:

— Яцку, ты зас вшытко сіно зо сіней дал коньови?

— Вшытко, ґаздо.

— А хто виділ?

— Коровы. 



Глупы запытаня

Звідуєся паробок дівкы:

— Правда, Парась, же я перший хлопец, котрий тя перший раз в жытю поцілувал?

Парася з любовьом склонила му головку на рамено и щыро одповіла:

— Правда, милий! Лем не розумію, чом то каждий з вас задає мі такы самы глупы запытаня?!!



Як ліпше?

Розгнівано хлопец дівці:

— Як ты іншого полюбиш, то я забю тебе, а потім и себе.

— А може ты, мій миленький, зачал быс од себе?



Гармонія

— Слухайте мамо, возму вашу Олену за жену, але наперед купте гармонію.

— А нашто?!

— Бо отец духовний повідали, же в супружестві мусит быта гармонія.



Повірит по женячці

— Повіч мі, Марись, чом ты нияк не хцеш оддаватися за Дмитра? — звідуєся мати дівкы.

— Бо тот, мамусь, Дмитро — атеіста, безбожник. Він не вірит, же єст пекло.

— Того ся не бій, глупа, дівче, як ся з тобом оженит, то, напевно, скоро повірит!



Трудна умова

Єден молодий лемко просил о руку дівкы богатого ґазды.

— Но, што ти одповіл отец? — звідуєся го колєґа.

— Згодился, лем поставил мі трудну умову.

— Яку?

— Же перше му на долони волося выросне.



Вітцівска порада

Раз звідуєся сын вітця:

— Няню, чом то так, же в дакотрых державах цисар може стати на трон, як ма 18 років, а женитися може як ма 24?

—Та, бо видиш, — гварит отец, — легше управляти цілом державом, як єдном женом.



Бабин клопіт

Наслухалася баба в, церкви, як там ксьондз вычытувал:

— И буде, миряне моі, на тамтім світі, за гріхы вашы тяжкы плач и скрегот субів!..

Иде з церкви стара бабця и заводит голосно.

— Та чого же так заводите? — звідуєся кума.

— Та як же мі, кумичко, не жаводити, кой єґомосць голошили, же буде на тамтім швіті плач и шкребет жубів, а чым буду шкреготала, кой ани єдного жуба юж в ґамбі я не мам?!!



Дивна марка

Пише жена аж до мужа письмо в Гамерику:

“Пришлий же мі обутя, бом боса!”

Муж обышол цілий Ню Йорк и ниґде неє обутя такой дивной маркы “Бом боса”.



Добра рада

Пришла раз єдна баба до дохторя в Кросні и жалуєся му:

— Што мі робити з моім мужом, по цілых ночах бесідує?

— Позвольте му, — гварит дохтор, — бесідувати цілий ден!



Страшыло в загорідці

Зышлися раз дві кумонькы коло плота и зачали сой радити.

— Та чом же вы, кумо, не поставите страшыло в загорідці, жебы ся вороблі бояли?

— А нашто же го мам, кед я сама в загорідці кручуся цілий ден.



Розчулений кум

Зашли раз до корчмы в Змигороді два кумове. Пили-пили, пили-пили, и до того ся допили, же юж єден другого не видит.

— Куме, ку-у-моньку, — гварит єден до другого, — выпийте зо мном ищы раз на тім світі, бо юж може я на тамтім вас більше не увиджу.

— Выпийте же, мій кумочку, бо я вас и на тім не виджу!



Алєтрика

— Куме!

— Што?

— Были сте в Гамериці?

— Был!

— А виділи сте алєтрику?

— Виділ, ажи єм іл...

— Куме та то — дріт.

— Ой, та, як дріт, та ніт.




Клавдия Олексович

ПІСНЯ ОЛЬДИНЫ
(Баляда)

Сідит Ольдина в хыжы самотній,
Очей из оконця не зводит,
Слухат — з даля звук перельотний
Трубкы почтовой доходит.
Звук то веселий, а єднак больно
До сердця Ольдины грає,
Она вдыхнула и мимовольно
Пісню такую співає.
“И он поіхал в чужу краіну,
А не сказал мні и слова,
Хоц бы в остатню уже годину
Вырек: бывай здорова!
Раз сонце гріє — раз вітер віє.
Погода, — то непогода:
Раз сердце тепле, — то холодніє
Для тебе, — так — то мода!
Єднак де з сердцьом ище не тако,
Де думкы райскы дівочы —
Там, єсли любят — любят єднако
За сонця и в бурны ночы.
Поіхал — лем вітер играє,
За ним — друг його єдиний.
Ту сонце світит, сніжок блестає,
Най світят — не для Олдины!




Григорий Гануляк

РІДНИЙ КРАЙ

Ой ту бы ся вічно жыло,
Ту так любо, ту так мило,
Всядиль гейбы рай!
Чом скажеш — но коротко,
Ту так любо и солодко?
— Бо ту рідний край!
Чом тоты нивы, хоц бідненькы,
А серцю такы миленькы,
Гей той Божий рай?
Бо тоты нивы — своі рідны,
Длятого любы, хоц бідны,
Бо ту рідний край.
Якы чудны рідны горы,
А з іх парий пісень хоры,
Хоц іх вічно грай!
Ту так любо, ту так мило...
Ой ту бы ся вічно жыло,
Бо ту рідний край!

Синява, 1908 р.


2.

Деси гын далеко, так повідают,
Єст за морями чудовий край,
Де люде горя, журбы не знают,
Бо там свобода — правдивий рай...
Но в ту далеку таємну даль...
Мене штоси тягне, лем покидати
Рідну краіну — мі ище жаль...
Рідну краіну — малу хыжыну,
Серед тых чудных садів и піль,
И тоту хорошу милу дівчыну,
Котрій останеся журба и біль.
И єсли покыну тебе, мій краю,
Та повандрую в далекий путь,
И там не найду, чого гладаю —
Туга безмежна впаде на грудь.
Щезай принадо! — штобы тя не знати,
Бо хоц в далеку, таємну даль,
Мене штоси тягне, то покыдати
Тебе, мій краю, мі ищы жаль!


З ПІД ЗАБЫТОЙ СТРІХЫ

Коли загляне тот передновок,
Смутно и гірко в хлопскій хыжыні —
Кругом розпука така, што но!
Неє што дати істи дітині,
А мати з горя не має сну,
Коли загляне сой передновок.
Та иде нянонько деси зарабляти,
Дітям принести хоц хліба кусок, —
И дашто придбати на нафту, сіль,
А ту и складка, та и податок
И докля зерно не зтягне з піль,
То ити бы треба деси заробляти...
И ждут голодны діточкы в хаті,
Коли в вечер отец поверне.
И приголубит, и хліба даст...
И раз юж горе ци ся одверне,
Минеся розпука, нужда и страсть...
И ждут голодны діточкы в хаті.
Приходит вечер — вертат татко,
А діти тайком юж сміются,
Бо хліба они давно юж ждут...
И всі до вікна битком горнутся:
Мамо, ото — мамо, — тато идут!
Сміются діти — вертає нянько.
Отворил двері — из ніг звалится,
Смотрит голодний на свою жену,
И каже злий: “Фрас бы то взял.
Давай дашто істи хоц одробину —
Я без роботы цілий ден стоял!
— И сам голоден — и з ніг валится...
Коли настане тот передновок,
Смутно и гірко в хлопскій хыжыні,
Доокола розпука така што но!
Неє и рады в лихій годині
Мужык з розпукы не має сну,
Коли настане той передновок.


НЕ ТРАТТЕ НАДІІ!

Ой горе тому, хто в хвилі страсти
В свою же власну не вірит силу!
Йому прийдеся марно пропасти
И передчасно зыйти в могилу.
Вперед же, бодро, гей, братя любы!
Во всякы хвилі — добры и зліі,
Хоц вас доля часом не злюбит,
То вы не тратте ище надіі!
Літа минают, минат горе,
Всьо минає, як сонны мары.
Минеся и наше повне слез море,
Хоц над нами — гнес чорны хмары!

Рудникы, в маю 1909 р.




Ваньо Гунянка

ПЕТРО ПАВЛИК
Драматычна поема — урывкы

... В Ярембинні при Шляхтовій
Там коло Ріпника
Породила баба лемка
Шестого Павлика.

Баба тота бідна была
В місяц повдовіла,
Моц робила мало спала,
А найменше — іла.

Пят діточок єй зоствил
Єй небіщык Грицко,
Стару хыжу, кусок дріту —
Тото было вшытко.

... А по смерти
Старого
Народился шестий Петрик
На світа дорогу.

Народился, охрестили,
Попа заплатили,
А и бабу выводили
Од нечыстой силы.

Жыла вдова, ба, жыла,
Лем так жывотіла,
Тай на своіх на голодных
Діточок смотріла.

А діточкы посовіли,
Зачали гмерати...
“То на вшытко — Божа воля!”
— Плаче бідна мати.

И недовго єй недоля
По світі носила,
Кашель, колька єй мучыла,
Аж єй... задусила.

... На другий ден з рана
Шолтыс Петра гет выгонит,
Бо хыжу взял превелебний
Ксьондз за похороны.

А для Петра лем зосталася
Стара гунянка,
Палиця, дірава торба
И дріту вязанка.

Тельо всього му зостало
Во спадку по няню,
Бо и його няньо ходил
В світ по дрітуваню.

Пустился наш Петро Павлик
Світами за очы,
Ходил, кричал, бідачыско
Селами што мочы,

Розмаіті го по селах
Люде зустрічали...
“Дайте горці дрітувати!..” —
Дітиска рявчали.

Дуже планний тот заробок —
Ніт хліба, лем вода,
Бо юж на бляшаны горці
Пришла тепер мода.

Купил Павлик нютів:
Зачал нютувати,
Научылся помаленькы
И котлы латати.

Ходил-кричал гет далеко
По містах и селах,
Але добра не знаходил —
Всядиль невесело.

Проклял всьо проклял всіх,
Проклял всі народы,
Загубил наш Павлик душу,
Бо скочыл до воды:


ІІ.

И предстала Петра душа
На другий ден з рана
Перед пекельным пеклом
Анцихриста — пана.

Звернул на Петра Анцихрист
Своі страшны очы,
Што світили як два огні
Серед темной ночы.

“Одкаль ту душа приходит:
Кальвин, лютер,
Ци ты — душа
Грецко-католицка?

“Я — Петро Павлик,
Походжу зо Спиша,
Бідувал єм ціле жытя,
Наконец зогрішыл.”

“Но и яку ты хцеш Роботу?”
Хцу кламберкы приливати,
Знам и нютувяти”.
Взял кламберкы и ковадло,

Помалы на пальцох ся підносит,
Што там за душечка
По тихы ся просит.
Смотрит ліпше, а душечка

Высунула главу,
Підстрижена, выголена,
Лиця папуляты.
“Ох Пречыста Мати!..

Та зашто же вы ся ту, отче
До котла попали?
Тая думал, же вас в небо
Понесли ангелы

И попри святім
Петрі посадили?
Ой, не такий я был святий,
Як виділи люде,

Грішыл нераз и проклинал,
Не знам, што мі тепер буде?
Полатал наш Павлик котел,
Иде до другого,

А там нашол учытеля
З села сусіднього.
3 учытельом юж він не вюл
Нияку розмову,

Лем сильно млатом
Бухнул в лысаву голову.
Иди до третього —
Там самы бискупы,

За жывота пили шампан,
Тепер смолу хлипают докупы.
Полатал наш Павлик котлы,
Чорти посмотрiли,

Здали рапорт Анцихристу:
Павлика хвалили.
“Но и штож ты хочеш
За роботу”

“Я нич не хцу, ты ня пуст
На світ жыти,
Аж я тепер буду знати
Кому выгодити.

Речу правду, всім народам,
Наперед — на Спишу,
Буду ходил з села в село —
Нияке не лишу.

“То — не можна: пропала бы
Чортова робота,
Юж бы и в пеклі треба было
Замкнути ворота!”

И так ся наш Петро Павлик
Зостал в пеклі на роботі,
А нам ніт хто правду речы,
Розвести турботы:

Ци єст пекло, и для кого,
Таж — для панів и попів,
Не для такых, як мы з вами,
Для робочых хлопів.

(Записано од Теодора Тырпака з с. Мисцовы, Кроснянского повіту).




Иван Русенко

ЛЕМКОВИНА

Каменисты путі
И потокы рвучы,
Березовы дебрі
И лісы дремучы,
Кичеры высокы,
Поляны зелены,
Пропастны розстокы,
Зрубы пороснены...
А школы маленькы,
Хыжы деревяны,
Діточкы босенькы,
Люде застараны...
Кус голузя на оборі,
А пусто в коморі,
Темно в хыжы, смутно
Смотрят іконы на стінах,
Коло пеца бренчат мухы,
Гуси, куры в сінях...
Кус дерева за стодолом,
На купі чатина,
Біда смотрит через выгляд —
Ото Лемковина.


МАТИ МОЯ, ЛЕМКОВИНО!

Я родился твоім сыном,
Доле моя бідна,
И люблю тя, Лемковино,
Моя мати рідна!
И хоц земля наша бідна,
Доля незавидна —
Не забудут моі очы
Тихых гірскых ночей,
Ани серце не забуде,
Докля жыти буде.
Бо цим годен позабыти
Нашу гірску красу
И смеречкы и поляны,
Де ся овцы пасут,
И черниці, и яфыры,
Ягоды, малины!..
Верабоже, не забуду
Ниґда Лемковины!
Шумлят лісы, грают пісні,
Гей, за давны вікы,
А яличкы ся кланяют
Смерекам столітным.
Хмары плынут понад горы
Тихенько, як гуси
Понад горы, понад лісы
Из Карпатской Руси.
А ліс шумит, пісню співат
И слухают хмары
О той волі, прошлой славі
И о часах старых...
Сонце сіло за Кичеру
И вітер уж стихат,
Ліс спокойно пред вечером
И легко оддыхат,
Роса падат, місяц зышол,
Тишына на селі,
Лем з далека чути граня
Циґаньской капелі.
Я вас люблю як и своіх,
Циґане-романе,
Вас, голодных и обдертых
И споневераных.
Не мате свойой отчыны,
Ниґде не признаны,
Лем любите нашы горы,
Будуєте з нами.
И бідны сте вы, гудакы,
Без землі, без роду —
Як я люблю ваше граня
И вашу свободу!


УЧТЕСЯ ВЫ, РУСНАКЫ

Учтеся вы, руснакы,
Як іншы вчатся народы —
То будеме и мы мати
Своіх вченых дакоди.
И нам треба, бы сте знали,
Якысого делегата,
Штобы люде шанували
И нашого брата.
Жебы мы зме ся не крыли
Другым людям поза плечы,
Лем жебы зме першы были,
Як што треба буде речы!


ШАНУЙТЕ СВОЄ

Лем хто жывий, най ся тримат,
Надіі не тратит,
Покля сут нашы руснакы
И земля наша мати.
Лем шануйте вшытко своє,
Бо своє, то святе,
Свою віру и бесіду,
Хоц и не богату.
Хоц проста наша бесіда,
Но для нас святая
Она боронит нас од біды,
Докупы єднає.
Отец-мати бесідуют
До своіх діточок,
И дітина до родичів
Як уж лем ма рочок.
Бо бесіда всьо выповіст:
И радіст на душы,
Вшыткы болі и недолі.
Аж ся серце крушыт.
Шануйте рускы звычаі,
Лемківску одежу,
Штобы од нашого краю
Знати было межу.


В ПАНЬСКІЙ ПОЛЬШІ

В панскій Польші невесело
Хоц часто нарады —
Марочкы летят в пропаст
И нема на то рады.
А хлоп робит, а хлоп платит
И потихы накне —
Што заробит, дораз стратит
И завсе му гроша бракне.
У нас в Польші, вера, планно,
Хоц край и дуже богатий,
Хоц и сама шляхта рядит,
А не “хамы”, дайме нато!
А хлоп смотрит, но и терпит
И слухат, што гварят люде.
И хоц го кус рука свербит,
Чекат, думат, як то буде?
Хоц в нас в Польші, тра вам знати
Дуже єст милионерів,
Коли же тоты милионы —
То лем вшытко самы зера.
А хлоп сильно робит в поли,
Лігат пізно, рано встає,
Має мозоль на мозолю,
Але більше нич не має...


ВОВК И ЯГНЯ

Право мают лем богаты,
А бідак все винуватий!
Най там гварит, як хце дахто,
Але факт все буде фактом;
Што то правда, а не лож —
Преконатися легко мож,
Лем тра байку послухати
О вовку и о ягняти.
Сталося то в нашім краю,
В нашых горах гев, в Карпатах
(Старшы люде памятают
Аджеж и я тиж памятам):
Меж лісами на поляні
Ту як Угрин и Лабовец
Старий бача Гриц Заспаний
Пас громадске стадо овец.
Два псы стада пильнували,
Єден велький, другий малий.
Старий бача завсе дримал,
А и оба псы радо спали.
Горяч была — сонце гріло.
Ягня воды захотіло
И о дышло до потока,
Де вода барз не глубока.
И воды бы ся напило,
Преці воды доста было,
Але біда завсе близко —
Одкальси ся взял вовчыско!
Треба было ся стеречы,
Бо біда по світу ходит —
А ягнятко бідне бечыт,
Бо ся уж не напє воды.
Тепер стоіт близко смерти,
Бо вовк хоче го пожерти,
Хоц и нема на то права,
Але от чого устава?
Мают люде “Свод Законов”,
Ма тиж и вовк право вовче!
Шкода, реку, обороны,
Як вовк схоче, то затовче!
Вовк зачынат: — По тых стежках
Не шпацеруй, панє сьвєнци!
Ту мой грунт од круля Лєшка
Я мам на то документы!”
Чом ты ся мі тади крутиш
И воду мі каламутиш?
Знай, што я за таку справу
Можу ти зорвати главу!
На то ягня застрахане.
— Велькоможний, вовку-пане,
Я лем ниже все пю воду,
То мутити єй не годен...
А вовк на то: — Ище мі ту
Будеш в очы циґанити?!
Што я повіл, то мам радий,
Так само як Ліґа Наций.
Знам тя добрі зо всіх овец
Ты — є большевик — вывротовец
Преця-с мі тамтого року
Змутив воду в тім потоку!
— Я ся лем на весну вродил
Гвони ищы єм не ходил...
— То твій брат!
— Я немам брата.
— Но то сват!
— Не мам и свата...
— Не буду я часу тратил,
Бо цілий рід ваш проклятий!
Пся крев, стуль пыск бараня зволоч
И травы мі ту не толоч!
Я хцем жерти, мусиш знати,
И зато єс винуватий!

* * *

И вовк загрыз ягня мале,
Бача и псы спали дале...


СОБАКЫ

Горі селом самым змерком
Идут два сусіды:
Бесідуют-комбінуют,
Як то выйти з біды...

Аж ту нагло з поза плота
Выскочыла псів голота,
Обступила нашых сватів
И давай брехати:

Р-р-р-р-р... гав! гав
Р-р-р-р-р... тяв! тяв!

Єден сусід бере колик
Ближе ку псам йде,
Але другий го стримує:
— Дай спокій, сусіде!

То я уж знам псю натуру,
Шкода зачынати,
Ци мам колик, а ци не мам,
Все будут брехати!

Ліпше ити в свою страну,
Спокійно по пути,
Одыйдеме пару кроків,
Псів не буде чути...

И одышли... А за хвилю
Псы велькы и малы
Уж не лают на подвірю,
Уж всі перестали...


* * *

И медже людми трафлятся такы,
Злы и завистны, як тоты собакы.
Всі вы іх знате, и я тіж іх знаю,
На бодай-кого все вырчат и лают.

А чловек мудрий на них не зважат,
Ни ся не гніват, ни ся не ображат,
Лем своє робит ведля плану,
А псы побрешут и перестанут.



ПТАХ, РЫБА И РАК

Было так:
Птах, Рыба и Рак
Взялися віз тягнути
по пути...

И всі троє ся запрягли
И тягли...
Не тяжко было на возі
И на гладкій дорозі,

А воза з місця не рушыли,
Бо незгідны были.
Рак взад тягнул,
Рыба — в воду,

А птах привык уж з молоду
Летіти там все, де хмары...
Всі троє ся помучыли,
Віз там, де был, оставили.


* * *

У нас также — каждий своє,
Не можеме разом ити:
Заміст з годы, доброй волі,
Мы мусиме ся сварити...




Богдан Ігор Антонин
(1909-1937)


АВТОБІОГРАФІЯ

В горах, де ближе до сонця,
Перший раз присмотрілся небу,
Товдиль штоси дивне и не
Знане пробудилося в мні

И піднеслася голова
И слова прийшли до уст зелені.
Тепер — де бы я не был
И коли небуд

Я все — пяний дітвак
Из сонцьом в кышени.
А як зышол из гір
До галасливых міст,

В злиднях и неудачах не клял
Николи долі та не ґанил,
Смотріл спокійно на фаль
Противных гураґаны.

Мріі пісні — над ріком
Часу калиновий міст,
Я — закоханий
В жытю поганин.


НА ВСТРІЧУ

Росний хлопя, як кряк малины,
Підковы на гостинцях дзвонят.
Ото ластівкы в книжках пташиных
Записуют початок дня.

Запрячы сонце до телігы,
На встрічу выйду весні.
Окрыленым, крещатым снігом
Співаю в квітю юны дны.


СЕЛО

Коровы “молятся” до сонця,
Што поломяным сходит маком.
Гнуча тополя тоньша и тоньша,
Як бы дерево оставало птахом.

Од воза місяц одпрягают.
Шырокє, конопляне небо.
Овіяна далін безкрая
И в сивім дымі лісу гребін.

З гір яворове листя лине.
Куділь и півень, и колыска.
Вливаєтся ден до долины,
Як свіже молоко до мискы.


ЗАБЫТА ЗЕМЛЯ

Село в ночы свічок не світит,
боітся місяця збудити,
што жовтым без наіменуваня квітом
квитне в садах, дощом умытий.
Густа вода сплыват з гребель,
де обрій встрималися в леті.
В бурых кублах обік себе
звірята, люде и кометы.


СЕЛО

Застряло сонце меже два клены,
дымит обвізна роля
и поль коловорот зелений
доокола сонця закружлял.
Ріка, як пояс: лісу смуга:
як повінь травы піднялися.
И знову иде молебен плуга,
де війны віяли колисий.


ЧЕРЕМХЫ

Як свічка, курится черемха
в побожній вечера руці.
Вертают з вечірні лемкы,
до хыж задумано идучы.
Моя краіно верховинна, —
ні, не забыти твоіх черемх,
коли над ними місяц лине
вівсяным кочом!


РІЗДВО

Народился Бог на санях
в лемківскім місточку Дуклі.
Пришли лемкы в крисанях
и принесли місяц округлий.
Ніч в сніговій завіі
крутится доокола стріх.
В долони, в Мариі
місяц — золотий оріх.


ОТЦОВИНА

Што то єст Отцовина?
— раз пыталася Оля,
а отец радо одповіл
на тото дітині:
— “Знай: отцовина — то ріка,
што серед поля,
поза селом, гын,
попід лісом, тихо плыне —
то в саді нашім дерева,
жіля, квіты,
то на ланах пшениця
золотоколоса,
то тот, што віє у піль,
пахучий теплий вітер,
то на луках скошена
трава в покосах,
то нашы всі пісні
и молитвы штоденны,
то рідна мова — скарб,
якого ты не згубиш,
то небо синє в ден,
а серед ночы темне,
то, моя Олю, всьо,
што ты так щыро любиш”.


ПОВОРОТ

Вернулся я, де вільхы и рыбы,
де мята, івы, де квітясты стіны;
и знов цілую чорны скыбы,
припавши перед сонцьом на коліна.
Ой похылилося на довном,
як мати понад сыном, полумяне.
И знов мене земля напоіт,
як квіты росом; поцілунком тьмяным.
И чорны скыбы и сині плавны
на плоті хмары, як бы хмары вісят.
Ту я в кучерявім травни
під вільхами и сонцьом народился.


ЕЛЕГІЯ ПРО СПІВУЧЫ ДВЕРІ
(Урывкы)

Співучы двері, сивий явір,
старий, малюваний поріг,
так залышылося в уяві
місця дітячых днів моіх...
На кичерах сивасты травы,
червений камін в ріці,
смолиста ніч и ден смуглявий,
як бы циґанка на лици.
Розсміяны быстры потокы,
як бы кахонці до дівчат,
злітают до долин глубокых,
што в сивій мраці тихо спят,
и курится из квітів запах,
як бы з файок барвистых дым.
Трепотят ялиці в вітру лапах,
голосят шепотом дрібным,
течут в низ краплины шуму,
пє олень воду з жерела.
Квітчасте сонце спит в криници
на мохом змученому дні.
Кряком горячым таємным и
выходит ранком з глубины.
Співає гуща сном кудлатым,
прадавнім шумом загучало.
На схылі гір, як бы лата,
пришыте до лісів село...
Ту сиве небо и сивы очы
в затурбуваных людей.
Слота дуднит и шыбы мочыт,
розмовы стишены веде.
Під сивым небом розстелилася
земля вівса и ядлівця.
Скорбота мохом оповила
задуману краіну тоту.
Як символ злиднів вырастат
голодне зіля — лобода,
Одвічне небо и безкраі,
одвічна лемківска нужда.
Земля не родит, дує вітер
на поли мох, як бы теплий лах,
а люде, як в цілому світі,
все родятся, терплят, умерают.
Пожары и зливы проходят,
лишаючи лем пустарі,
рокочут війны и минают,
зміняются володарі,
літа плынут, як гірскы воды,
и про опрышків дощ осінний
юж лем спомины выводит.
Не мало бурь такых прогучало
лем ты єднакове и незмінне,
далекє лемківскє село.
Ту як стрілы, шлю слова,
ту крылата пісня плыне.
3 села такого выйшол я,
жытя звеличник-верховинец.
3 людей, што щыры на звычайны
приймували смирно долі пай
и поклонялися неба тайні
під знаком співного серпа.
И може был бы ту остался,
як іншы, покрылся сам
и до землі німий припавши,
молился радісным вівсам,
та тот, што легкіст дал серні,
а пчолам квіты золоты
и пазуры стальовы для рися,
слова співучы дал и мі.
и остры зубы, штобы в жытю
я твердо и просто боронился.




Юрий Гарасимович

ЗАПРОШЕНЯ

А в нас в горах гнес
в осени ясны обвалы,
сонечник покормтеся під
вагом сварок вороблів.
Зашарілся як бы панночка,
почервоніл юж явір
з того боку од дровітні,
з ночы, каже ґазда, загорілся.
Приізджайте до нас, Дебродію
Професоре, буд ласка,
ту так гарді: ясень зашумит,
потреся о шыбы, як кіт,
покажу я вам колисий о півночы,
як што не страшно,
місце тото, де все в осени,
стопіют духы, як грибы.
Церков покажу, де Юрий
на олію коньом грає,
и тот сад, де молоденькы
пагінці готовлятся в політ.
Приізджайте до нас, Добродію
Професоре, будь ласка,
вас чекат в осени огньом
підпалений мій любий світ.
Приізджайте до нас, Добродію
Професоре, буд ласка,
я тепер словес тесяньом занятий
и дома тьма трісок,
соберам кажде слово,
як бандуры господарка,
бо з Великым Чорнолісьом
мірятся зелен мій перелісок!


ЛЕМКОВИНА

Плаче-плаче осін ту до цибулин червеных бант церковных віє
в ранці на вскроз, закутує святого Михаіла меч облича,
голодно и холодно святым Русі під пурпуром тонкым оліі,
мышы мыршавы на крилосі попискуют Кириловым нарічом.
З голоду свыты погрызли патериці грекокатолицкым зубом,
обірвали яблка на іконному зеленім фоні,
розышлися деси слугы, деси Василь пропал, што вірно пас,
голубил іконам святым жагу вторити рускым співом візантийскым дзвоном.
А земля доокола церкви одбуджатся сива,
прибрана на блазна маків кольором,
невеселе тото без лемків дике жниво,
стіл землі рябіє полыном, як глумом.
Дич розяснюют ясны церков шоломы,
як бы Олеговы дружинникы казковы,
уцілілы од цілковитого розгрому —
горобина ронит короговкы повів.


НИКИФОР

Дійде колисий краю днів Никифора іконостас барвистий,
Заховатся колисий тото рускє сонечко поза холмом кудлатым,
гвойдут в кімнату и, плеча доткнувшися, скажут: спит, як...
а його юж колісницом огнистом до себе ввюз Панкратор.
Покаль ище иде Никифор по криницкій улиці,
бурхают поры року в його старім лахмітю,
костуром од вольности свойой одганяючи,
як собаку, по-хыжацкы вышкірений світ тот.
На шумливім світу дереві
підвішено зелену будку-схованку:
там гніздо собі и стелит він,
увінчуваний золотом короном.
Вытыкат одталь голову, як одуд,
смотрится - криницкий иде дурний народец,
и кладе Никифор преспокійно на картинкы краску,
здобываючи в Бога лемків чимраз більшу ласку.


ЛЕМКІВСКА ЕЛЕГІЯ

Пусто в церкви, лем сонце и місяц
ту хрестом легли на камяну долівку,
шляхом вірных муравлі идут до церкви
и роснут в руках святым правдивы квіты.
В осени дах церкви на вітрах,
залопотавши, щуляком шугнул,
тепер потокы слез жыют святым
як блискавка засвітит.
Ци як сніг іх вкрыє
більш горностайом,
як черемхы квіт
обсыпле.
Спит, як пугач білий-лемківский святий
в дуплі іконы золотой,
єдинокий, як и перст його,
в гору зведений.


ПОПРАД

Попраде,
ріко з форелю
в гербі!
Я шмарил в твій нурт
букеток маків
свою молодіст.
А гнес дозріліст
по тобі моя плыне
беремя полину.
Колисий
плыти буде
лем біле
гусяче перо.




Иван Желем

В РОЗЛУЦІ

Лемкыням присвячуєся
Моя далека, моя кохана
любов юнацка, квіта весняна, “Я мрію”.

Є. Козак

Як горда квітка
В дикому провалі,
Чарівна и ніжна
Меж зеленых трав,
Як тота росинка
На зелен полян,
Што перший промін
Ище не обласкал,
Як скрыта мрія
Першой любви
И як медовий
Ружы аромат,
Як пелюсток тот
Ніжний черешньовий —
Ты розквитла
В гірскім селі Карпат.

Тебе лемківскы нетрі годували
И вітер буйний малу колысал,
Потокы з гір водом напавали,
Тужливу пісню ліс тобі співал.
Гмла срибляста рідной долины
Вмывала твій стрункий дівочий стан,
Росы терпкой райдужні перлины
Твій дотык легкий в травах колысал.
Тебе ласкаве сонце цілувало
И місяц в сні мрійливому пестил,
Про тебе поле од пахнячых нив
Колосьом повным в літню ніч шептало.
Ты піднялася в подруг прекраснім колі,
Як бы русалка чыста в синім морі.

* * *

Весна жытя,
Весна моя чудова,
И отчий дім,
И горы чарівны!
Минулися,
Як дружня розмова,
Як видиво,
Увиджене лем в сні...
Квитли старезны
Край доріг каштаны,
Ронили щедро
Сніжнобілий квіт,
З гудіньом великым
На лісны поляны
Звертали пчолы
Трудовий політ.
Тяжкє густым
Повітря ароматом
Пянило горы
Рідной землі,
Квитли поля
И лукы запашні,
И мы собі,
Як сестричка з братом,
Од щещя пяны
Не глядали броду —
В жытю
ловили
Першу насолоду.

2 серпня, 1966 р.




Яків Дудра

ТАМ МЕЖ ГОРАМИ

На Лемковині на зелененькій
Зіркнул я найперше на очы,
Перший раз почул, я зозуленька
Дивно кукала на убочы.
Помеже горами, де з верховины
Пінится річечка Ропа,
Там в деревяній низкіх хыжыні
Гірку я долю встрітил хлопа.
З свиту до ночы тяжко робили
Там моі отец и мати,
А мы, діточкы, малы, мусіли
Каждий ден ім помагати.
Жытя дітинне, жытя родинне
— Гіркы и радосны часы,
То — дны негоды и красной погоды
Серед розкішной прекрасы.
Хто залишає родинне гніздо,
И піде во світ за очы,
Мусит вертати, рано ци пізно,
Де пройшли рокы діточы.




Антонина Полиняк

НА ЛЕМКОВИНІ

На Лемковині я выросла,
В Новій Веси я жыла,
А до Кичеры на ягоды
Радо-м — што літа ходила.

Ой літо-літо на верховині:
Доокола грає чудний май,
Потік хлюпоче, серце трепоче,
Но, хоц бер тай и співай.

Як сивы гуси на захід хмары
Плынут в синю даль...
Дітячы мріі, світлы надіі —
На Лемковині... жаль мі жаль.

Злетіли весны, як буйны коні,
Хоц на Заході мі не зле,
Але, як згадам рідны стороны,
То ся мі серце з болю рве.




Теодозий Дуда

ТАМ НА ЛЕМКОВИНІ

Там на Лемковині
Помеже горами
Было там селечко
Зване Полянами.

Чом тото селечко
Полянами звали?
Бо меже лісами
Поля корчували.

Лісы корчували,
Ролю управляли,
А над поточками
Леник пристерали.

Леник пристерали
В вечер до місячка
Молоденькы хлопці
И шварны дівчатка.

А як пристерали,
Красні сой співали,
Аж ся доокола
Горы розлігали.





Антонь Драбяк

МОЄ СЕЛО

Під фальом зір
в долині гір
там коло здрою Криниці,
де весело —
лежыт село
в зеленій околиці.
Як білий шаль,
в зелену даль —
черешні при битій дорозі
де весело,
лежыт село
чудове моє — Поворозник.
Хотіл бы я
спів соловія
и лісу чарівной пути
и світло зір,
и шепіт гір
на рідній землиці почути.




Андрей Сысак

ТАМ НА ЛЕМКОВИНІ

Там на Лемковині
попід самы хмары
юж не першу днину
я пасу отары.
Шлю пісню в долину,
штоб мила почула,
мене сиротину
любить не забыла.
Ой пастеся уці,
в тім зеленім гаю,
а я на пищавці
пісеньку заграю.
Застрянут овечкы
сестричка из уйком —
а мене миленька —
щырым поцілунком.




Михаіл Дзвінка

КРАЮ РІДНИЙ

Лемковина — краю рідний
Николи тя не забуду,
Краю літ моіх дитинных,
Все о тобі співав буду.
Як же маю не співати,
Коли серце так мі каже,
Коли спомин рідной хаты,
Мене з тобом на все вяже.
Думка лыне до тых сторін,
Де в потоках быстры воды,
До тых піль, де хмары ворін,
Місц дитячой свободы.
Лемковина ся на вікы
В моій памяти зостала:
Зелены горы, быстры рікы
И свитанкова заграва.
Вітер несе запах дворів
И дивну пісню верховины
Чую серцьом ту, над морьом
Голос мамкы Лемковины.




Ваньо Дзядик

ЗИМА В ГОРАХ

Посмот на горы — дивне диво:
Всядиль біло, біло, біло...
Ни стежыны, ни горбочка,
Ни зеленого лісочка.
Позагрузли в снізі хаты,
Лем стріхы кострубаты
Курят файкы, яко діды,
Споглядаючы в Бескиды.
Шумит вітер в комині,
Як тот вовк на Яворині,
Замерзат вода в хаті,
Што робити, што діяти?
Але лемко ся не журит:
На цибуху файку курит,
Ма в коморі хліб и до хліба,
Што му тепер зробит біда?




Илько Дикий

ВЕСНЯНА СПІВАНКА

Ой настане весна
Тай зазеленіє,
Юж моє серденько
Ся розвеселіє.
Ой піду я в поле
Під гору орати,
А мила на луку
Уці попасати.
Ой піду я в поле —
Сяду на трактора
Поорю-посію
Щыру ролю скоро.
Бо наша техніка
Так нас научає:
Хто вчасно посіє —
Тот вчасно зберає.
Як мы все будеме
За урожаі дбати,
То буде держава
И каждий богатий.




Стефан Домбровский

ВЕСНА

Пришла весна довгождана,
Засвітило сонне з рана,
Срибным рогом ся умыло
И по небі вырушыло.

Юж пташыны хоры встали
И чарівно заспівали,
Клен над водом ся гойдає,
Югас стадо выганяє.

А за гайом, а за лугом
Вышол лемко з новым плугом,
Шмарил гуньку на колибу
И выорят першу скыбу.

Яка красна пора тота,
Коли в поли єст робота,
Коли квитнут сады тихы,
Ніжне сонце шле усміхы.




Павльо Стефановский

ЗА ГОРАМИ ВІТЕР ВІЄ

За горами вітер віє,
а на горі лемко сіє,
сіє овес під бороны
на узенькы на загоны.

Сіє овес, выспівує
И дівчыны очекує:
нес же, мила, істи-пити,
бо юж не можу робити.

Затих вітер за горами,
сонце світит над полями,
гым біліє хустинонька —
поспішає дівчынонька.




Михаіл Кобеляк

ЛЕМКІВСКЫ СПРАВЫ

Добрі ся нам водит,
добрі ся нам має,
бо наша держава
о нас тепер дбає.
Бо так заповіли
и так записали:
жебы и руснакы
рівны права мали.
Люде, не думайте:
гурткы закладайте
и свою культуру
далі розвивайте!
Бо наша молодіж,
дуже талантлива,
до співу до танцю
в школы ся рушыла.
Добрі сой ґаздуйте
и добрі ся майте,
и лемківский нарід
всядиль прославяйте.




Михааіл Дзіндзьо

ВЕСНА В КАРПАТАХ

Ой повіял теплий вітер
Тай понад горами,
Зашуміли буйны воды
Долов потоками.
Ищы вершок на Кичері
З далека біліє,
А над селом на поляні
Пролісок синіє.
Вышол старий ґазда в поле
— А оно парує,
Грудку землі тер руками
И так сой плянує:
Коня юж бы запрягати
И нивку орати,
Золотистым бы єй зерном
Густо засівати.
На поляні на пищалці
Югас выграває
Свою рідну верховину
Пісеньком витає.
Понад горы лине пісня
Аж на Украіну,
Завитала весна красна
В нашу Лемковину.




Юлия Курило

СПОГАД

Рідна моя Лемковино,
земльо моя красна,
ты — як матір нам єдина
як та звізда ясна.
Страшну бурю пережыли
рідны твоі діти,
много горя вытерпіли
на тім білім світі.
Были войны в селах, містах
и долины смерти,
и хотіли нас фашисты
з лиця землі стерти.
Але пришли в нашы села
братове зо всходу
и принесли нам весело
щещя и свободу.
Многых приголубила
героів землиця
и геройском славом вкрыла
обагрены лиця.
Най ім світит сонце ясне,
най ім буде слава,
най николи не заросне
на могилах трава!




Иван Горощак

БЕРЕЗЫ, БЕРЕЗЫ...

Березы, березы білены,
Березы під вітром шумлят,
Де хлопці-бійці з Білцаревы
В боях посічены лежат.
Де біла Моравска Острава,
Полегли за волю в бою,
Штоб вільном Славянска Держава
Свобідно розквитла в маю.
Березы, березы-дівчата,
Не плачте за нами в гаю,
Бо мы лем легли одпочати
Од тяжкой службы в бою.
Мы чуєме шелест коханий
В остатню стрілецкую путь,
Дівчата з Моравской Остравы
Для нас білы ружы несут.




Федор Федак

ЛИСТ НА УКРАІНУ

Добрий ден вам, любы діти,
Рад бы-м дуже вас видіти.
До ня чутка ту доходит,
Же ся добрі вам поводит.
Же Оксанка юж з колыскы
Бесідує по лемковскы.
Дбайте, жебы ся вам вчыла
И до школы все ходила.
Най закінчыт школы в Львові,
Но, а потім и в Києві,
Штобы любила Украіну,
Як бы свою Лемковину.
Треба нарід свій любити,
Рідну землю боронити,
Штоб не знали люде війны
И жыли собі спокійно.




Стефанія Романяк

МАТЕРИ

Матусю, сумуєш за мном,
Бо в мріях ты завсе моіх,
Бо серце, сповито тугом,
Не знає без тебе утіх.

Я виджу, я виджу штоночы
В легкім дівочім сні
Ласкавы невыспаны очы,
Хорошы очы твоі.

Не треба, матусю, смутитися,
Співай колысковы пісні,
Штоб нам на Украіні встрітитися
На рідній, на нашій землі.




Иван Сардига

НАША ҐАЗЕТА

Тота Ґазета в хаті —
радіст в фамелиі:
як зачну чытати —
слухают всі.

Чым жые краіна
прочытаю в ній
навет Лемковины
чую я пісні:

А, быват, што душу
огортат сум,
в Ґазеті мушу
найти выхід з дум.

Бо в нашій газеті
єст правда всім —
знайде в рідній мові
щещя каждий дім.




КОРОТКА БІБЛІОҐРАФІЯ ЛЕМКОВИНЫ

І.

1. Вагилевич И. — Лемкы, мешканці західнього Прикарпаття, ж. “Нар. тв. та етнографія”, № 4, 1965, К.

2. Торонский В. — Русини-лемки, ж. “Зоря галицкая яко альбум”, Львів, 1860.

3. Заклинский Р. — 3 нашой етнографіі. Лемки. “Школьная часопись”, № 8-9, 1887.

4. Соболевский А. — Как давно русские живут в Карпатах и за Карпатами, ж. “Живая старина”, 1894.

5. Бельговский К. — Русский народ в Карпатах. Лемки. Киев, 1915

6. Огієнко І. — Лемки, ж. “Рідна мова”, 1935.

7. Тарнович Ю. — Верхами лемківського Бескиду (Географічний путівник). Львів, 1938.

8. Коковский Ф. — Східними межами Лемківщини. В-во “Наш лемко”, Львів, 1937.


ІІ.

9. Шараневич І. — Історія Галицко-Волинськой Руси (до 1453 р.) Львів, 1863.

10. Тарнович Ю. — Ілюструвана історія Лемківщини, Львів, 1936.

11. Красовский І. — Визвольний рух на Лемківщині в 17 ст. г. “Наше слово” № 31-40, 1962 р.

12. Красовский І. — Лемки (Історично-етнографічний опис). Газ. “Вісти з Украіны”, Киів, 1964.

13. Кречко М. — Лемківщина. газ. “Наше слово”, № 28-34, 1961. Варшава.

14. Теодорович И. — Лемковская Русь. Сборник гал. матицы, т. 8, 1934, Львов.

15. Исторія Карпатской Руси, В-во Лемко-Союза, Нью Йорк, 1938.

16. Проектор Д. — Через Дуклинский перевал (Лемківщина в II св. війні). Москва, “Воениздат”, 1960.

17. Кищак Ст. — Лемки в СРСР. г. “Наше слово”, № 48/58.


III.

18. Тарнович Ю. — Матеріяльна культура Лемківщини. Краків, 1941.

19. Добрянска І. — Нариси про матеріальну і духовну культуру лемків. Газ. “Наше слово” № 51-52 1963, 1-31 1964.

20. Коковский Ф. — Домашній промысл и торговля в лемків. Ж. “Життя і знання”, 1938.

21. Головацкий Я. — О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и северовосточной Венгрии, СПб, 1877.

22. Коковский Ф. — До словника назв народних одягів. Ж. “Рідна мова”, 1934.

23. Коковский Ф. — Памятки старовини на Лемківщині. Ж. “Життя і знання”, ч. 6-7, 1933.

24. Тарнович Ю. — Історичні памятки в Західних Карпатах. Львів, 1937.

25. Бронятовский К. и Ляталло С. — Культурні памятники Ряшівщини. ж. “Наша культура” № 2, 1964.

26. Бриляк М. — Монографічне дослідження лемківського села Лосє. Доповідь на III конф. МККК 16-19. V. 1964, Краків.

27. Волинець О. — Лемківске село Команча. “Украінский календар” на 1965 р. Варшава.

28. Гец Л. — 3 історії музею “Лемківщина” в Сяноці. ж. “Наша культура”, № 3, 1958, Варшава.

29. Добрянска І. — Як організовано музей “Лемківщина” в Сяноці і його збірки, г. “Наше слово”, № 24-25, 1963.

30. Лесів М. — Про народне мистецтво Лемківщини. г. “Наше слово”, № 43, 1962.

31. Волинець О. — Каменярство и різбарство на Лемківщині. г. “Наше слово”, № 48-49, 1964.

32. Будзан А. — Різьба по дереву в Західних областях України. Киів, 1960.

33. Паньків В. — Лемківські майстри різьби по дереву. Киів, 1953.

34. Абрамова А. — У лемковских мастеров Львовщины. ж. “Огонек”, № 8, 1954.

35. Красовский I. — Никифор — маляр з Криниці, ж. “Нар. тв. та етнографія”, № 3, 1967, Киів.

36. Бережний В. — Сестри (Про співачкы Байко), ж. “Украіна”, № 12, 1953, Киів.


IV.

37. Франко I. — Карпаторуське письменство XVII-XVIII ст. Львів, 1900.

38. Аристов Ф. — Карпато-русские писатели. Москва, 1916.

39. Курилло Т. — Краткая сводка писателей и журналистов на Лемковщине. Сб. галицкой матицы, т. 8, Львов, 1934.

40. Хиляк В. — “Повести и рассказы Иеронима Анонима”, І-ІV т., Москва, 1887.

41. Гануляк Г. — Весняні сни. 3б. поезій, Львів, 1909.

42. Филипчак I. — Поівісті (“За Сян”, 1928).

43. Коковский Ф. — За землю. Повіст.

44. Антонич В. I. — Перстені молодості. Выбраны поезиі. Пряшів, 1966.

45. Шмайда М. — Лемки. Повіст. Пряшів.

46. Гунянка Ваньо — Наша книжка. Выбраны творы. В-во Лемко-Союза, Юнкерс, Н. Й., 1945.

47. Літературна антологія “Гомін”. Твори украінских літератерів. Польща. Варшава.

48. Газеты: “Лемко, Новий Санч, ред. Ваньо Гунянка; “Наш Лемко”, Львів, ред. Ю. Тарнович; “Карпатска Русь”, Юнкерс, Н. Й. ред.: Ваньо Гунянка, Д-р С. Пыж, Николай Цисляк и Стефан Кичура; “Наше слово (ст. Лемківске слово”), ред. А. Гошовский (ст. Л. с. М. Дзвінка).

49. Календарі мм. газет.


V.

50. Колесса Ф. — Народні пісні з Галицькой Лемківщини. Етногр. зб. НТШ, Львів, № 34-40, 1929.

51. Тарнович Ю. — Мова століть. Лемківщина в переказах. Львів, 1938.

52. Лазорик Ф. — Співаночки моі. Зб. пісень. Пряшів.

53. Козак Є. — Гомін Верховини (Лемківські пісні), Киів.

54. Співают сестры Байко. 36. лемк. нар. пісень. Киів, 1953.

55. Я. Полянский — Лемківскі пісні. Украінский календар на 1963 р. и газ. “Наше слово”. Варшава.

56. Красовский І. — Лемківскі народні колядки (Підготовка текстів з запису I. Вагилевича), газ. “Наше слово” 1967.

57-71. Хомик В. — Легенди Бескидів, ж. “Жовтень”, № 7, 1964, Львів. Легенди рідного краю. Весна на Лемківщині (Веснянки). “Наше слово”, № 14-23, 1962; Ліричні пісні молоді Лемківщини. “Наше слово”, № 41-46, 1963; Народні ігри на Лемківщині. “Наше слово”, № 3-8, 1962; Обжинки на Лемківщині. “Наше слово”, № 29-30, 1962; Колядки і щедрівки. “Наше слово”, №1, 1962; Щедрівки. “Наше слово”, № 2, 1963; Лемківскі вечірки. “Наше слово”, № 48-49, 1963; Лемківскі народні пісні про жіночу недолю. ж. “Наша культура”, № 6-7, 1959; Рекрутчина в народних лемківских піснях. “Наше слово”, № 40, 1959; Збійницкі пісні на Лемківщині. “Наше слово”, № 42-44, 1962; Лемківскі народні прислівя и приповідки. “Наше слово”, № 52, 1960, № 1-19, 1961; Лемківскі народні загадки. “Наше слово”, № 20-36, 1961; Багата піснями Лемківщина (Народне весілля). “Наше слово”, № 17-27, 1960; Народні легенди и перекази лемків. “Наше слово” № 38-48, 1961.

72. Хиляк В. — Гумор у лемків. “Родимый листок” № 12-13, 1880, Чернівці.

73. Красовский І. — Лемківскі пісні на Львівщині. “Наше слово”, № 35, 1961.

74. Панькевич І. — До питання генези украінских лемківских говорів. “Славянская мифология”, II, Москва, 1958.

75. Верхратский І. — Про говір галицьких лемків. 3б. філ. секціі НТШ, т. V, Львів, 1902.

76. Бугера I. — Цікаві лемк. слова, ж. “Рідна мова”, 1933.

77. Астряб М. — Кілька слов о лемковской бесіді, ж. “Учитель”, ч. 43-51, 1871.

78. Балецкий Є. — Венгерские заимствования в лемковском говоре села Комлошка. Будапешт, 1958.

79. Головацкій Я. — Розправа о языці южнорускім и его нарічіях, 1849.

80. Гнатюк В. — Русини Пряшівськой епрахіі и іх говори. ЗНТШ, т. XXXV. Львів, 1900.

81. Зілинский І. — Лемківска говірка села Явірок: Краків, 1934.

82. Свєнціцкий І. — Нариси з історіі украінской мови. Львів, 1920.

83. Коковский Ф. — Назви сіл в Сяніччині в XV в. ж. “Рідна мова”, II., 1934.

84. Коковский Ф. — Назва сіл на Лемківщині. ж. “Рідна мова”, II, 1934, III — 1935, 1936.

85. Панкевич I. — Украінскі говори Підкарпатской Русі і суміжних областей. Прага, 1938.

86. Пшенкарска М. — Надсянский говір. Праці Укр. н. Ін-ту, т. XI, Варшава, 1938.

87. Приймак М. — Лемківский словничок, ж. “Рідна мова”, 1934.

88. Юрковский М. — Материали до бібліографii Лемківщини. “Наше слово”, 1961 № 52, 1962 № 4-13.


ІІІ. РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРЫ

ЛІТЕРАТОРЫ ЛЕМКОВИНЫ

Інтересну сторінку істориі лемківской культуры складат огляд творчой діятельности науковців, краєзнавців и писатетелів, што народилися на Лемковині и внесли свойом діятельностьом певний вклад в розвиток єй реґіональной культуры.

Впровадженя християнства дало значний поштовх до розвитку материяльной и духовной культуры лемків. Будуются княжы замкы, монастырі и церкви, а при тому розвиватся каменярство, різба по дереві, малярство, килимарство, вышывка и ін. 3 часом в селах будуются оздоблены церковці, а при них з’являются церковно-приходскы школы. 3 них и вышли першы переписувачы церковных и світскых книг, а потім и науковці, писателі, журналісты (Про выдатнійшых з них и ити буде дале мова).

Першым такым писательом, як не безпідставно твердят даякы науковці, был безіменний автор безсмертной памяткы давньоруской літературы “Слово о полку Ігоревім” з кінця XII ст. Цілий ряд слів и фразеологічных высловів згаданой памяткы свідчат про выкорыстаня автором лемківского діялекту. Можливо, то был князівский дружинник з околиц Сянока.

Сут даякы згадкы и про переписувачів церковных книг в ХIIІ-ХVІ столітях, авторів духовных вершів, в творчому доробку якых встрічаме важны доказы походжыня іх з ріжных сел Лемковины. Найвызначніщым з них треба назвати Павла Кроснянского, відомого ученого, поета-фільозофа. Народился він деси при кінци XV ст. в околицях Кросна. Здобывши середню освіту приватно, постулат в Краківский університет и наполегливо опанововує клясичными мовами. Завдяки великим здібностям и наполегливій працы в 1500 році отримує стопень бакалара, а за 6 років — стопень маґістра, потім яко професор працує на університеті.

Юж в студентскы рокы перекладат польском и руском мовами грецкых тa латинскых поетів, сам складат вершы и оды релігійного и світского характеру, створює до 2 тисяч елегій, панеґіриків, ріжных епіграм, стрічок, переплетеных гуманістычними ідеями середньовіча. В 1509 р. в Відню выходит збірка його творів, писаных під ріжными псевдонімами:

В числі кращых перекладів церковных книг на лемківский діялект выділяются: Михаiл Сяноцкий (І пол. XVI ст.), што переложыл 4 евангелиі з болгарской мовы, Михаіл Василевич (XVI ст.) з Сянока священник, Тимофій Височанский — автор “Учительного евангелия” (1635), Стефан Рыхвалдский, автор перекладу подібной евангелиі з 1666 р.

В ряді з перекладницком лемківскы освітні діятелі 18 ст. друкуют ряд праці з істориі, краєзнавства, суспільных наук в ріжных словянскых и заграничных выданях. Значна заслуга в обороні лемків од наступу католицкой експансиі належыт відомому історику-крайознавцу Михаілови Криницкому (1797-50-ты роки 19 ст.), священнику з с. Ганчова, пов. Ґорлиці, який в працы “Историческое состояние наместничества Мушинского” (Відень, 1853) науково спростувал помилкове твердженя польскых шовіністів и документально довюл, што лемки — не польскы осадники, а автохтоны рідной землі. Тоту ідею розвинул и другий патриот — священник Иван Прислопский (1831-1909) з села Камяна, повіт Грибів в розвідці “Сандецка Русь” (Львів, 1893). Інтересными сут роботы з давньой істориі Галичины и Лемковины “Начало истории Червоной Галицкой Руси” (Перемышль, 1887) Йосифа Щавинского (1819-1900), “Хрещеня Руси” (Львів, 1888) його брата Володимира, етнографічна розвідка “Русины-лемкы (1860 р.), Александра Торонского (1838-1901 р.) и ін.

В половині XIX ст. в літературу приходит цілий ряд журналістів, філозофів теологіі, науковців, што вышли з простых селянскых або священничых фамелий Лемковины и завдякы великым природным здібностям, наполегливій працы добилися высокых державных и духовных становиск (Шкода, правда, што юж в тотоы часы, часы кипучой діяльности росийскых и украінскых революционерів-демократів, тоты здібны люде не змогли спричинитися до борбы за культурний здвиг рідного народу, як Шевченко и Франко!). 3 любовьом они описуют красу рідных сторін, намагаются описати жытя и побыт лемків, іх минувшыну и теперішніст. Але творы, написаны тяжко зрозумілым для лемків языком, друкуваны в малодоступных церковных альманахах, не знаходили дорогы до серця селянина, и він жыл традициями своіх предків. Але для інтеліґенциі они представляли даякий інтерес.

Найінтересніщыми в літературі того періоду сут творы співця красы Карпатской Руси Юлия Ставровского (літ. псевдоним Попрадов). Тоты вершы про мальовничу природу Бескидів — “На Бескиде”, рідны стороны — “Родина”, “Спиш”, дружбу славянских народів — “К моему народу”, “Страдание словян” и ін.

Активными орґанізаторами культурно-освітньой роботы серед лемків выступают в середині 19 ст.: Александер Торонский (1838-1901), родом з с. Завадка, повіт Сянок, редактор ж. “Русскій сіон”, автор “Русской читанки” (Львів, 1868) и повісти з жытя лемків “Гандзя”, многых статей з фолькльору и етнографії; Миколай Малиняк (1851-1914) — автор поетичных и прозовых творів, выдаваных під псевдонімом М. Каманин — зб. “Зерна” (Перемышль, 1910 р.) циклю статей “Запискы Римлянина, скеруваных протів даякых церковных порядків и ін.

З творами, написаными по-польскы, выступляют в тот час: Модест Гумецкий (1842-1899) з с. Токарня, повіт Сянок, автор збірок “Думы и думкы” (1881 р.) и Фома Полянский (1796-1869), автор творів на реліґійну тематику.

Новым періодом в розвитку літератури лемківскых літераторів зостали творы кінця 19 и початку 20 років нашого столітя. Новизна тематикы и ориєнтация. Писателі того періоду — то, по більшости, діти селян, вихованці нашых шкіл, світогляд якых формуєся на творах Шевченка під безпосереднім ідейным вплывом Франка.

Серед поетів выділяются Клавдія Алексович, Дмитро Вислоцкий, Иван Русенко, Григорий Гануляк и чудовий ориґінальний лірик Богдан Ігор Антонич. Тематика іх творчости — оспівуваня нелегкого жытя и трудовых буднів верховинців, красы Карпат, думы и. сподіваня на возєднаня з єдинокровным русскым, білорусскым и украінскым народами.

Клавдия Алексович (1830-1916), родом з с. Красне, Кроснянского повіту, выступат перший раз з балладом “Пісня Ольдины” в “Зорі Галицкій яко альбум” за 1860 р. Потім выходят и оповіданя и пєсы для дітей. В оповіданях “Дві сестричкы”, “Нагорода пильности” и ін. показує пильнiст сельскых дітей, в пєсах “Запаморочена”, “Орендар” остро выступат против нехтувачів ріжной культуры нашого віку. В громадзкім жытю активно выступлят во Львовскім товаристві рускых женщин за емансипацию жены-трудівниці.

Інтересным прозаіком кінце 19 ст. выступил Володимир Хиляк (псевдонім Ієронім Анонім), родом з с. Верхомлі Великой, Новосандецкого повіту. Працуючы довгы рокы священником в селах Долины, Ізбы, Бортне спостережливий крайознавец выучат мову, звычаі, думы и мріі селянства и правдиво змальовує жытя горян в чысленных повістях и оповіданях: “Польский патриот” (1872), “Послідна чарка” (1800), “Щещя — не в грошах” и ін. В ряді гуморесок: “Также ювілей”, “Рыба”, “Познал свою жену”, "Заручыны на болоті” и ін. удало высміює ріжны вады духовенства и одсталой часитны селянства. Але найінтересніщом в творчім доробку писателя єст повіст про траґізм наслідства розгулу конфедератів на Лемковині “Шибеничний верх” (1883), літературно опрацувана Юліяном Тарновичом в 30-х роках н. ст.

Творы Володимира Хиляка выданы в зб. “Повісти и рассказы Иеронима Анонима” в 1887 р.

Інтересными поетами-гумористами в першых десятилітиях нашого віку выступали Дмитро Вислоцкий (Ваньо Гунянка) и Иван Русенко.

Ваньо Гунянка — то представник той частины лемківской iнтелиґенциі в краю и на еміґранцiи, яке в суспільнім жытю и культурнім розвитку ориєнтувалася на єдніст з росийскым народом, його культуром и літературом и писала, здебільша діялєктом з домішком русскых слов.

Він народился 4. XI. 1888 р. в селі Лабова, повіт Новий Санч в фамелиі селянина. З малу захопился фолькльором, розповідями з істориі рідного краю, старанно вчылся и пробувал складати вершованы розповіди про красу Карпат. Научаючыся в ґімназиі Нового Санча дописує фейлетоны в першу лемківску ґазету “Лемко”, а напередодни першой св. войны остає єй редактором. Выіхавши до Америкы, орґанізує серед земляків культурно-освітнє товариство Лемко-Союз, редаґує газету “Лемко” потім “Карпатска Русь”, календарі діялектом, пише власны творы з жытя еміґрантів (оповіданя “Агенты”, 1928), “За щастям” (1929), “В Гамериці” (1932), драматичны творы (пєсы) про тяжке жытя краянів в Польші — “Шовтке” (1935), “Петро Павлик” (1937). Тепер в похылом віці, прожываючи на Україні выступат зо статями и спогадами з пережытого и увидженого в лемківскых ґазетах и журналах Польші и США.

З оригінальними поетичними творами про красу рідного краю, байками про жытьовы проблемы лемків выступил поет-байкар Иван Русенко (19. І. 1890) з с. Красна, Кроснянского повіту. Вчылся и співпрацувал з Д. Вислоцким-Гунянком, майстерно ілюструючи майже всі його газеты, календарі, книжкы. Велике заінтересуваня серед селян выкликали його патриотичны вершы “Лемковина”, “Учтеся руснакы”, “Шануйте своє”, дотепным гумором захоплювали байкы за Л. Глібовым и I. Криловым: “Собакы”, “Осел и Соловей”, “Вовк и ягня”, “Музиканты” и ряд ін.

З інтересными вершуваными драматичными творами И. Русенка “Лемківскє весіля” и “Вертеп в Карпатах” до гнес выступают лемківскы артисты на сценах Америкы, Канады и Польші. До остатніх років жытя неутомно трудился И. Русенко на ниві народной освіты и культуры серед краянів на Тернопільской области, описуючы в численных творах-вершах и оповіданях — жытя лемків-переселенців (Твори залышылися в рукописах).

Географічне положеня Лемковины, одорваной од Києвской Руси на цілы столітя, гамувало в значній мірі поширеня на Прикарпатю национальных ідей И. Котляревского, Шевченка, Франка. Сохранена лемками давньословянскых звичаiв, обрядів, елементів мовы, давноруской назви русин, руснак и т. д. — з єдного боку, єст іх великом заслугом, але в тот же час дає підставу даякій частині лемківской інтеліґенциі виділяти іх в окрему групу народну.

Тото почутя яскраво проявилося під час І св. війны. Лемки як близкы рідных встрiтили солдатів царской арміі, з цікавостьом слухали іх чудовы розповіди про Украіну, Россию, и культуру, пісці и радо співали разом чарівны балады бескидів.

З перемогом Совітской влады на Украіні пробуджуєся и молода Лемковина. Численны підпільны гуртки пошырюют новы ідеi, наочно підкріплюючи іх творами росийскых и украінскых революционерів-демократів. За прикладом галицкых сельробівскых активистів зачынат свою творчіст третя плеяда лемківскых культурно-освітніх діятелів юж цілком украінской ориєнтациi: етноґрафи Тарнович, Кубійович, Коковский, писателі — Филипчак, Гануляк, Антонич и ін. Правда, потім дахто з них одходит од народных традиций и скочуєся в табір националізму, але в период до II світовой війни іх творча діятельніст корыстно вплынула на пробуджыня свідомости серед лемків.

Помітну цікавіст в любителів істориі рідного краю выкликали історичны повісті Иван Филипчака, родом з с. Лішня на Сяніччыні — історика-крайознавця, засновника музею “Бойківщина” на Львовщині. Правдивы його творы-повісти: “Княгині Романова” (1927), “За Сян” (1928), “Будівничий Державы” (1935), “Іванко Бердадник” (1936), “Дмитро Детько”, “Бутвичі”, “Кульчицький герой Відня” та ін. правдиво змалювали героічне минуле рідного народу, славны подвигы його кращых сынів, вчыли любити рідну землю и боротися за сохраненя єй дивовижной красы.

Про історию Лемковнны, єй самобытню культуру, розповіли в інтересных нарисах на сторінках лемківской газеты “Наш Лемко” Юлиян Тарнович — редактор, Франц Коковский — журналіст, Ярослав Береза — новеліст, Кубійович — крайозванец в новім світлі представлено минуле лемків в “Ілюструваній істориі Лемківщини” (1936), богатий фолькльор в збірці легенд “Мова століть”, краса гір и народной творчости — в путівках “Верхами Лемковского Бескиду”, “Історичні памятки в Західніх Карпатах” та ін.

Крайознавчы роботи “Східними межами Лемківщини”, “Визвольні змаганя Лемківщини”, як и повіст “За землю” Ф. Коковского правдиво показуют спільніст в розвитку материяльной и духовной культуры лемків з бойками и гуцулами в Галичині.

Належной увагы заслуговує творчіст поета и новеліста Григория Гануляка з с. Синявы, пов. Сянок. Його поетичны циклі вертів “Весняны сны”, “Вернися”, сповнены глубоком любовьом до рідной природы, трудолюбивого народу, просякнуты желаньом допомочы йому в покращеню долі (оповіданя “Процес за меджу”, “В старім краю”, и ін.). Г. Гануляк — автор кількох драматичных творів “Хдопский сын” (1910), “Щасливий чоловік” и народна драма з піснями и танцями “Соперники” (1911). Поезиі ввошли в зб. “Весняні сни” (1910), оповіданя в зб. “За горами, за ріками”, Києв, 1941 р.

Треба хоц дос поверховно повісти пару теплых слів сынівской гордости за чудесну весняну поезию дивовижного лірика-модерніста поезиі Богдана-Ігоря Антонича (1909-1937).

Як Украiну познаєме по творчости Т. Шевченка, так и голузку зелену Лемківщину — по творчости Антонича, поета весняного подыху. Жытьовий и творчий подвиг того незвычайно обдаруваного митця новой добы в поезиі 30-ох років XX віку — то найкраще свідоцтво величезных творчых можливостей талнтливых дітей Низкого Бескиду, іх першых творчых здвигів на ниві лемковского одроджыня.

За творче семилітя встигли выдати 3 збіркы поезий. Антонич мистецко піднялся до рівня Олеся, Тичины, Есеніна, Блока. Його короткє, як заря весняной звізды, жытя — взорцовий приклад безграничной любви сына до рідной землі и знедоленого люду, в імя якых він запалился и “напруженій працы, самоудосконалюючися творчо розквитаючи, штобы представити зелену закутину нашых земель, Лемківщину, в дивовижній красі самобытнього таланту.

Народился Богдан Ігор Антонич 5 жовтня (октября) 1909 року, в с. Новиця, Ґорлицкого повіту в фамелиі священника. Юж з дітинства “в горах, де ближе сонця” він “перший раз присмотрілся небу” и штоси “дивне и незнайоме пробудилося” в нім, и піднялася голова и слово до уст пришли зелены”, слова дивной поезиі. Та то были слова материнской мовы, хоц дивны по природі своій, та ище кострубаты з віночку літературной мовы. И старанний тесля гір зеленых шліфує іх, научаючыся з початку в ріднім селі, потім — в польскій ґімназиі в Сяноку, а од 1928 року — на словянскім одділі Львівского університету. Ту, в колі своіх галичан, остаточно выкристалізовує він свою поетичну мову, пише ряд поезий, надхненых споминами про рідну домівку, друкуючы в журналах “Дажбог”, “Студенський шлях”, “Вісник” и ін. А в 1931 року выходит перша збірка поезий “Привитаня жытя”, дуже прихыльно встрічена публиком.

Окрилений успіхохм молодий поет далі наполегливо робит над удосконаленьом мовы, оригінальностьом стилю, розшыреньом творчого кругозору. И юж через три рокы збірком “Три перстені” (1934) засвідчує повну зріліст — імажиніста. Наступна збірка філозофскых поезий “Книга Лева” (1936) переконливо показала, што в літературу пришол єден з найкращых поетів новой літературы словянского світу. Та не судилося тому дивному, завчасу розквитлому таланту до глубин розвинутися на барвистім поли новітньой поезиі. Як тота рання зоря над зеленым Бескидом заблис він и згаснул в буйнім розквиті 28 років. Не погас він! Миґотливе світло його райдужньой поезиі осияло ціле поколіня послідовників на Західній Украiні и Лемковині, яку він так щыро любил и оддал ій мелодіями найкращы пісні юнацкого голосу співця.

Провідном томом творчости Б. І. Антонича, як и всіх його тюслідовників-земляків, єст тема рідного краю. Краса гір зеленых, праца и мріі трудолюбивых дітей Низкого Бескиду правдиво змальованы в цілім ряді елегій: “Елегія про співучы двері”, “Елегія про ключы од коханя”, вершах “Село”, “Забыта земля”, "Черемхы”, “Різдво” и ін.

Тоту найвеличніщу з тем гідно розвивают гнес послідовникы Антонича в Польші: Юрий Гарасимович, Иван Желем и много самодіяльных поетів з робітництва, селянства, інтеліґенциі, што пишут літературном украінском мовом и лемківскым діялектом. То люде ріжного віку, фаху и освіты. Од молодых — Стефанія Романяк, Ваньо Дзядик, Павльо Стефановский до пенсийонерів Яків Дудра, Ваньо Вірх, Антонь Сисак и другы, згуртуваны в літературно-мистецкім объєднаню “Гомін” при ґазеті “Наше слово”, што выходит в Варшаві. Всіх іх об’єднує велика любов до рідной землі верховинской, што вызродила, выховала и розбудила іх творчу фантазию, до народу, мудрого и трудолюбивого, што навчыл іх жыти, трудитися и любити всьо прекрасне. А тота неугасима любов — невычерпана силы криниця в нестриманому поступі до світлого будущого.

Новым периодом в культурнім підйомі лемків явилося творче двадцетилітя післявоєнных років на Украіні (1945-1965). Ту по кількох трудных роках призвычаєня и заґаздуваня наполегливо взялися переселенці за культурне вышколеня и розкрытя своіх творчых талантів.

На гнешній ден майже в каждій ділянці культуры проявили себе молоды таланты переселеных лемків. Чаруют Україну співом сестры Байко з Яблониці, повіт Сянок, розносятся лемківскы пісні в майстерній обробці композиторя Ивана Майчика з Боска, повіт Сянок, дивуют ориґінальны скульптурны портреты митців засл. діяча мистецтв Василия Одрехівского з Вількы, повіт Кросно, картины художника Петра Марковича з Чорнорік, зацікавлюют фолькльорно-етноґрафічны роботы Ивана Красовского з Догина, повіт Кросно, поезиі Стефана Гогиня з Беньовы, и мнго іншых нетузиястів-популяризаторів народньой культуры. Хоц в іх творчім доробку домінуют загальноукраінскы проблемы, даколи пробиваются лемківскы мотивы ци то в творах, ци в цілім іх циклю.

Зокрема, то статі, ріжны розвідкы и збіркы материялів про народну культуру, фолькльор и історичний поступ з давнины до гнешньости.

Понад 10 років в Львові працує група лемківскых крайознавців над об’ємистым етноґрафічным нарисом “Лемковина”, што охоплює всі ділянкы з істориі материяльной и духовной культуры лемків од давнины до гнешніх часів.

Розділ з істориі опрацовує Иван Красовский з с. Дошно, пов. Кросно. На рахунку молодого дослідника істориі Лемковины цілий ряд публікаций з даной темы в совітскых и заграничных часописах: “Вызвольний рух на Лемковині”, в XVII ст.” (ґаз, “Наше слово” № 31-40, 1962 р.), “Лемкы” (“Вісті з України” ґаз. 1964 р.), нарисы про лемківскых митців Григория Пецуха, Никифора Криницкого, дослідників Лемковины Ив. Вагилевича, Ив. Франка, репортажів про жытя лемків на Укрнаіні и т. д.

Над етноґрафічными матеріялами працує Ірина Добрянска з Сянока, колишній працовник музею “Лемковина”. Відомы и “Нарисы про материяльну и духовну культуру лемків” (“Наше слово”, № 1-31, 1964), статі про народне мистецтво и митців-різбарів, друкуванні на Украіні и в Польші.

Велику кількіст мужнього фолькльору зобрали Орест Ґыжа з Высовы, пов. Ґорлиці, Михіл Соболєвский з Устя Руского, повіт Ґорлиці, Иван Майчик з Боска, пов. Сянок. Частково іх записы выдрукуваны. Из захопленьом встрічены украінском громадскостьом збіркы лемківскых пісень з нотами М. Соболевского “Лемківскы співанкы” (1967 р.) и Ив. Майчика “Співаночки моі” (1968).

Короткий фолькльорно-етноґрафічний нарис “Наша Лемковина” автором тых рядків, уродженця села Мисцова, повіт Кросно чекат встрічы з чытателями.

OurLemkoEnd

[BACK]