Кермешовы Пригоды — “Кермешник Т.Д.М.В.”

— Пупчик, Вы підете на Ганчовский кермеш? — звідуєся краян мене.

— Ніт, не піду, — отповіл я.

— Чом?

— Том, бо раз, же не мам тикета, а подруге, я не мам автомобиля, та чым піду? На піхоту не піду, бо далеко.

— То нич же не мате тикета, бо там тикет мож купити при дверях, а автомобиль я мам, то Вас повезу, лем ся позберайте.

— А як так, то добрі, то піду на тот кермеш.

На означеный час мій приятель Петро Барна приіхав по мене автомобильом и став перед самым домом, як даякий парадный шофер и кричит:

— Пупчик! Готовы сте?

— Єс, я готовый.

Сідам до автомобиля и ідеме на керхмеш.

— Пінязі мате на тикет? — звідуєся мій приятель.

— Мам.

— Но то добрі, дуже добрі.


* * *

Прихаіли зме на кермеш на час. Кермеш лем што начался, людей было юж дост гарді, але я іх не знал, ани они мене не знали. Мій “шофер” Петро зоскочил с автомобиля, витатся з людьми, бо він вшыткых знал, цілуются, обнимаются и трясут собі руками на привитания, а я стою на боку, бо ни я их, ни они мене не знают. Як переходили коло мене, то кывали готовом до мене и гварили мі “Галло”, але як ся на мя призріли ліпше и виділи, же я чловек не з их кошара, отверталися от мене и видно было, же каждый жалувал того “галло”, што мі гварил, а мене не знал...

Я пішол на галю там, где мав ся отбыти кермеш. Людей што раз більше приходило, але вшыткы мі незнаны. Я сіл сой за стіл до кута и жду, але пришло мі на мысель, же я не мам тикета, а може ся мя дашто звідаст, ци мам тикет то лем ся в ганьбі обстою. Я вышол “авт”, звідуюся єдной парадной лейди, яка бесідувала собі тоже с такым парадным мужом, же где ту продают тикеты. Она мі показала и я купил тикет на тот кермеш.

Люде приходят дальше, витаются з великом радостью, а я сіджу сам, але юж с тикетом в кышені, то єм был смільший. Мій шофер пішол деси помедже своих краянов и не пришол ку мі, як мі го треба было, штобы мя з дакым познакомил.

Недалеко от мене сідили дві старшы “лейди”: єдена з них доказує очами другой лейди на мене и потихы гварит:

— Ци вы, кумо, не знате, откале тамтот хлоп, што там сідит сам? Певно буде чужий, не з нашых, бо с никым не бесідує.

А я лем прислухуюся, бо и кумы на позор гарды и стройны, як виджу, и друга кума отповідат, парадно скрутила головом, як бы до мя хтіла говорити:

— Кумо, та дебы я його знала! Же єм ваша кума, то мам всіх знати?! Як же вы то можете так бесідувати?

Обід уж начинатся, а я все тримам руку на тикеті, штобы єм го не стратил. Ту уж денекотры люде співают и бесідуют на голос. То означало, што не лем на здоровье сой выпили, але и гостина началася. Я собі сіл с краю стола и чекам. Люде пьют и співают, ідят, а співают так, як знают. На столі єст поставлена кварта палюнкы. Гості наливают єден другому и завсе сой здравкают. Палюнка иде по столі и зближатся до мене. Юж лем єден хлоп єст перед мном, а приходит якыйси хлоп и бере палюнку з рукы тому, што хотіл мі наляти и гварит: “Ехскюз мі”, я почестую музыкантов Петра Дутканича и другых и принесу назад”. Але як пішол, так пішол. Так забрали мі палюнку с под носа. Може то зробили зато, же при мойом столі было веце жен, якы не пили палюнку, а може лем зато, як им ліпше выходило...

Але я юж не озерався на палюнку, бо она мене и так не барз любит. Выпю єден, другий піде лекше, а третий мя веселым зробит... Порозумів я тоту “дискриминацию” так як єй многы днеска в Америкі розуміют, што мают дост, а ище веце хотят мати. Я задоволился с тым, же у мене на “дысю” было полно смачного ідствия. Поіл я так, як треба ся наісти на кермешу и надію не трачу на то, же наша палюнка вернеся назад к нам. Призерамся, як другы кермешникы танцуют и ся забавляют, а мі чогоси смутно, а не знам сам, же чого...

Прилетіл, нарешті, к мі мій “шофер”, як бы з неба упал:

— Но то як, мистер Пупчик, любите наш кермеш, ци не любите.

Я му гварю, што гей, люблю, бо красиво забавляются, прекрасна галя, велика, шырока, єдным слобом, як бы в царство вошол лемко, а то до свойой галі вошол, то має быти каждому выгодно и весело. Кажу йому, жем заплатил тикет, так як и другы, а мене ту так трактуют, як даякого индияна и оповіл єм му цілу историю, як мі с под носа, кажу, с под самого носа, забрали палюнку. Мій приятель Петро троха почервеніл и гварит:

— Добрі, я там піду и их “пофиксую”.

За короткий час приходит мій краян з двома квартами палюнкы. Гварит, што єдну му дали, а другу выпросил на причинок. Гварит мі:

— Сідай, краян, то сой оба выпьеме.

Налял краян єдного, другого, як єм юж повіл высше, же послі третього, уж ся добрі чую и юж єм на нич не нарікал, бо ся чую, як на кермешу має ся чути “чужинец”.

Краян зауважил, же я уж ся скривил, то каже, жебы ищы выпити. Я гварю:

— Не можу, бо мя уж добрі попекла по горлі, але єм выпил ищы пару...

Краян Петро гварит, што то найліпша палюнка в ділом Вестчестер каунти. Дурняк таку специально добру палюнку заордеровал. Виджу, што мій френт уж плете дві-за три, а я, думам собі, єсли так буду з ним продолжати то ліпше с того нич не выйде. Але беру я фляшку и наливам ищы по єдному. Гварю йому:

— Выпий, краян, выпий! — Ты мя ту привюз, а я тя домів назад отвезу на твойом парадном автомобилю, бо так сой краяне в біді должны помагати. Але штоси до него приступило, взял фляшку за шию и пішол в свою сторону, а мене лишил з другом фляшком.


* * *

Петро Дутканич грає, аж ся галя трясе. Кермешникы танцуют, а в мойой голові зашуміло, засвіснуло, всьо ся теперь уж перемішало и нич не розумію, сон взял мя так, што мою голову тягло на стіл спати. В тот час мій приятель Петро вернулся назад до мене, зас с фляшком в руках, але уж з другом. Не знам, ци купил, ци му даром давали тоты фляшкы. Але мене то дуже не обходило, най буде Божа воля, я сам начал за себе думати, а краян роскричался:

— Што?! Ты до спаня соберашся?! А танцувати, як всі другы кермешникы роблят!

Кричал краян ищы, але я мало чул, бо ся мі спати хотіло. Прошу краяна, жебы мя завюл до руму спати. А він вытріщыли очы и каже:

— Ты думаш, же-с дома! До автомобиля тя заведу, и то всьо.

Ищы памятам, же-м ся чул, як даядий наркоман, што ся накурит маруиваны. Краян злостно тріснул дверми, а я вснул, як дітина по купели...


* * *

Во сні я кликав краяна домів, але він не пішов. Виділ єм го, як танцувал, співал и бавился весело, то я выбрался сам в дорогу, просто домів...

Як єм пришол на бос стацию, том сів на лавку и чекам на боса, озерамся по сторонам и виджу на лавкі газету, але тота газета была английска, а я не єм такий уж добрый “енглишман”, то єм отложил на сторону, и думам собі, што всі газеты єднакы, бо и наша газета писала, хвалила, же буде кермеш такий и такий, а я теперь сам на лавочкі сіджу, чекам на боса, а то неділя, то кто знає, коли бос приде... Задримал єм на той лавочкі, а ту ктоси тапнул мя по плечу. Смотрю, а то полицман с кыянком в рукі, а я дальше смотрю на него, бо ся мі змінил в очах и не выглядал так, як полицман, бо мал на голові штоси, подобне до маленького быцка з рожками. По мойом тілі пішол страх, але набрал єм смілости, бо за дашто таке, як за чорта, я дост дуже чул, то єм здримнул заз. Сіпнул мене за руку и гварит:

— С кадзи сте?

— Я му сказал, же з оного.

— Дес до того часу седзил? — звідуєся мя “чужинец” в виді чорта.

Повідам, жем был на оным.

Таку нашу бесіду трудно розуміти, то и чортяк ся на тото позлостил, торгнул мя за руку и деси мя тягне. Я ся заперам, але чортеня міцнійше от мене и я пішол на злу дорогу, як бы сказати, наш редактор, котрому говорят, же пішов на недобру дорогу. И тота дорога ся мі теперь найліпше прояснила и я начал торгатися и кричати, што чортовском дорогом не піду. Буду, реку, ходил том дорогм, где ходят фашисты, коммунисты и капиталисты, а дорогом редактора я не піду, бо ся бою...

Зауважил чортиско, же ся бою, то мі гварит:

То ты певно будеш лемко, бо лемкы ся вшыткого боят, а пекла боятся найбраже, а тыми часами и в пеклі уж не так зле жити. Нам дали такий приказ, жебы вшыткы народы в пеклі занимали свои власны институции, бо до того часу были вшыткы разом, то робили бунты и революции, а пан антихрист такому терпіти не буде.

— Та я, пане чорте, не с пекла, а з білого світа. Я иду з Ганчовского кермешу, то мя пусте на свободу. Я лемко!

— Не пущу тя! Сам єс ся признал, же-с лемко, руснак, а наша владза рекла, же не признає в пеклі лемков-руснаков, лєм же вшыткы лемкы сут украинцы с поконвіка, аджек и ты не руснак, лем украинец, и буд “шарап”, бо ти морду побью...


* * *

Идеме через горы и лісы аж пришли зме перед великий и чорный будинок. Чортиско зазвонил и ворота ся открыли сами. Там стоял другий чорт на варті, а мій проводник за мельдувал му по войсковому, и сказал, што привюл лемка-руснака, и же где го має поставити. Чорт другий махнул хвостом и розказал, жебы идти дальше...


* * *

Идеме, а там зас єст будинок и великы ворота, а на воротах єст написано по польскы: “Организация Білого Орла, 1918 р.”. Будинок тот был поділеный на отділы, каждый отділ мал высоку браму, котра была замкнена. Такых брам было веце. Чорт зазвонил, брама ся открыла, а из-за брамы пытатся ктоси:

— Што нового?

— Привюл єм ту русского лемка, иде с Ганчовского кермешу из Юнкерс. Домагатся от мене справедливости, а в пеклі справедливости не найде никто, том привюл го до Вас, найсвітлійший пане!

— Лемкы тут не належат. — Они мают свой отділ лемковский, и брама заперлася.


* * *

Идеме оба с чортом дальше. Гет зме ся стоваришили, же як бы зме оба лемкы были... Стали зме перед брамом, на котрой было написано по украинскы: “Украинска станция”. Чорт, ци там дьябов, зазвонил, отворилася брама, зараз можна было познати и попахати, же ту жиют украинці, бо обышов мя запах ненависти против Руси, так пахло, як дехтьом и бураками.

За столом там сідил украинец з оголеном головом, з довгыма баюсами, такы, якы мал Тарас Бульба. Чорт засалютувал и повідат, же припровадил русского лемка, а тот отразу крикнул:

— Не признаєме русскых лемків, бо всі вони украинцы!

Старшина иосмотріл до якысых паперів и гварит мі по украинскы:

— Звіткі? З Лемківщины?

— З Рорлицкого повіта, — повідам. Лемко-руснак з дзяда-прадзяда...

— Наш президент не признає лемків русскыма, лем украинцами. — А якы газеты и книжкы чытате?

Я гварю, же русскы, “Карпатску Русь”, “Наше слово” с Польшы, “Вільну Украину” зо Львова, “Радянску Украину” из Києва”, “Вісти из Украины”, “Голос Родины”, “Лемківскы Вісти”, “Нью Йорк Таймс”, и много другых польскых газет и словацкых газет, як “Трибуну” из Прагы, “Нове житья” из Пряшева”, “Православный ” и “Грекокатолицкий Бістникы” и много другых газет.

Украинец з оголеном головом муркнул под носом собі и гварит маленькому чортику, який зо струнно-выпятыми грудьми стоял коло дверей, дежучи в рукі “трехцвітный” флаг, заордерувал го:

— Иди скоро по Стефана Женецкого, бо штоси ту зле.

— Стефан Женецкий присягал передомном, же ты, лемку, читаш и його газету, а ты штоси крутиш.

Не взяло ани минуту часу, а чорт привюл Женецкого. Голеный украинец звідуєся Женецкого, ци він може посвідчити, ци я читам газету “Голос Лемківщины”. Женецкий, так як бы был на Мостисках на Львовской области, стукнул запятками и каже:

— Найсвітлійший пане! Тот лемко читат мою газету, але ани єдного цента ищы мі не дал. Майже вшыткы лемкы так зо мном вырабляют. Бійтеся Бога, пане добродію, пане антирусский, та лемкы назберали 20 тысяч на пресс-фонд и вшытко дали Кичурови, а мі нич. Та што Вы, пане добродію, робите, чом мі даяк не помагате?.

— Як так, то мы ту такых лемків не хочеме, — сказал человік з голеном головом. — Такых лемків-темняків мы ту не хочеме. Приказую выдрылити их гет.


* * *

Идеме оба, як бы побратимы, бо треба знати, же я находился в біді, то и чорта братом назвал, и пришли зме знова перед высоку браму, где был надпис: “Пролетарское русское государственное учреждение”. Чорт позвонил, отворилися шыроко ворота. Ту запахло следзьом и цебульом. Кус дальше сідив за столом бородатый руснак з Москвы, то чорт засалютувал по войсковому, а старшина каже:

— В чом діло?

Чорт повідат, же припровадил тут русского лемка, котрый, идучи с кермешу з Юнкерс, стратился. На то старшина отповідат:

— Ніт русскых лемков, всі украинцы, бо так казал Сталин, то того мы держимеся.

Я ся тлумачу, што я русский, же ходжу до русской церкви, воювал єм в Другой Світовой Войні, то мі ся належит своє власне право на самоопреділение, а то тото, же я хочу быти лемком и хочу жити на Лемковині.

Старшина крикнул на мене:

— К чорту с такыми завоювателями, як сте Лемковину дали полячкам!

Я ся так нато, вірте мі, позлостил, жем начал кричати добрі голосно, а старшина закричал:

— Послати малого чортика по Сталина, най ту приде...

Пришол Сталин, я кланямся його памяти, а он ищы на ходу кричит:

— Што тот лемко тут робит?

Старшина отповідат:

— Он каже, што он русский и хоче якысу свободу, хоче самоопреділения. Што Вы на то, товариш Сталин?

— Ніт лемков! Всі они украинцы. Вон с ним! А то под стінку поставлю! Што то за безобразие!


* * *

Як уж зме были за воротами, то ворота трухнули з дорогы и брама заперлася, мало што чорту хвоста не захватила. Аж ся чорт настрашил.

Поставали зме коло той брамы, а чорт гварит:

— Но, лемку, ты не маш ниякого счастья, бо украинцы тя хотят лем зъукраинщити, выгнали тя с пекла; русский тя не хоче ани на очы видіти, выгнали тя с пекла, тепер бы ся нам треба вернути ищы до лишків и просити их, жебы тя приняли.

Я гварю свому чорту так:

— Як я виджу, то ты не тазлый хлопака, як тя люде малюют. Я думам, же лемка никто теперь не хоче знати, бо ніт ниякой заверухы, неє ниякой войны, против якой я стою, жебы николи не была. Але почкай, як бы даяка заверуха настала, тогды будут и лемка кликати, жебы им помагал, як то повторилося уж не раз.

Чорт ся засміял так щыро, што його голос отозвался на Средньом Востоку, где иде уж война и гварит:

— Як буде даяка заверуха на світі, то вы лемкы підете помагати: єдны русскым, другы украинцям, а треті полякам, а найдутся и такы, што будут помагати німцям, бо вы не мате дост розума в голові, вы не знате, же вы лемкы свого краю власного не мате, а за чужий край вы не мусите воювати! Того ся тримайте, жебы сте ся объєдинили и сами за себе воювали, то вас будут всі поважати, же сте мудрый народ!

Чорт продолжал дальше:

— Мусиш знати, же и на Руси не было ничого злого, жебы на добре не вышло, то и Ваша справа буде вырішена, бо перейдутся тоты, што продали Вашу Лемковщину, але придут другы, што єй выкупят, бо так все было в пеклі тут на землі. Отколи панує пекло, то все так было, так нам повідали нашы чортовскы няньове, діды и прадіды, што на землі буде добрі, але мусит пекло пропасти. А я, знаш сам, лемку, же я на то не позволю. Же єм ся стоваришил с тобом, то лем зато, бо я все так роблю, же попыхам моцного против слабшого, а потом нищу моцного, а помагам слабшому, а як слабший стане моцным, то находжу ищы моцнійшого, штобы знищил моцного, а так оба они нищатся, слабнут, ділятся, а я над ними паную. Тото паньство называм своим царством и королевством на Землі.


* * *

— Але, — гварит чорт, — зайдеме ищы до польского білого орла.

Идеме, дост довго идеме, міняме брамы з ріжныма надписами на ріжных языках, аж нараз трафили зме на браму, где было написано по нашому: “Ту єст канцелярия лемковского пролетариату”. Чорт, як взріл тот надпис, то аж побіліл и зараз позвонил, потяг за ретяз, отворилися на шыроко ворота и запахло капустом и честком.

— Но, нарешті, зме трафили до своих, — гварит чорт.

По середині великой комнаты стоял столик, а за столом сідил старый лемко, мал довге волося, як нашы “гиппи”, але оно выглядало иначе: сиве, як бы сребром и золотом обсыпане, вычесане, от котрого го волося блестіло солнечном силом и красотом.

Чорт замельдумав старому лемку:

— Высокопоставленный лемку! Привюл єм Вам вашого русского лемка, просто с кермешу, який тот кермеш ищы отбыватся в тоты годины в Юнкерс, Н. Й. Прошу Вас приняти го до свойой партии. Я знам найліпше, же лемкы мают свою власну партию, якой на світі ищы ніт нигде, бо в тоты партии, якы мают коммунисты, фашисты, капиталисты и другы, то лемків не хотіли приняти, то лемкы створили собі свою независиму партию, а тот пляц тут назвали місцем “4-тым Джюлайом”.

— Старый лемко аж скочил на ногы и скричал:

— Як ты о том можеш знати?

— Я єст чорт, а моє діло єст знати вшытко и планне и добре.

— То добре, — сказал старый лемко. — Теперь под ту, кличе мене, и сяд сой коло мене, бо-с ся дост находив цілу ночь. Отповідай на вопросы, якы Тобі задам.

— Ци ты лемко?

— Так, высокопоставленый лемку, я лемко.

— Ци ты старой, прадідовской віры, віры православной, но и греко-католицкой, бо лемкы сут и такы и такы?

— Я старой віры руснацкой, вірю в обі віры, бо обі от Бога и обі сут справедливы.

— Ци-с был свідком насильного выселения лемков?

— Так, высокопоставленый лемку.

— Ци знаш первых закладателей Лемко-Союза?

— Знам.

— Знаш Ваня Гунянку, Д-ра Пыжа, Теодора Кохана, Малютича Ваня и другых?

— Знам.

— Ци будеш вірно служил свому власному русскому племени лемков в Карпатах?

— Буду, высокопоставленый лемку, буду!

— Ци знаш президента Никсона, знаш и вице-президента?

— Обох знам. Дали мі роботу. Купил єм сой гавза. А к тому мам велику фамелию, всі здоровы и учатся на добрых лемков-американцов и на добрых русскых граждан.

— Посмотся на тоту долину, — уж на дворі лемковской канцелярии, розложившы руками старый и высокопоставленый лемко, — ту єст наш гет-квортерс” дія лемков, а долина тота єст в Новосандецком повіті. Ту лемков полякы не хтят пустити назад из насильного переселения, але зато тут єст “гетквортерс” для всіх лемков, под самым носом польских католицкых коммунистов и народных коммунистов, але они нас не видят...

— Ци готовый єс к присягі за тото всьо, што єс мі ту признал?

— Готовый, готовый, высокопоставленный лемку!

— То двигний праву руку вгору!

Чорт ся рушил и шепнул мі в ухо:

— Двигний ліву руку!

— Та чого? — звідуюся.

Чорт отвітил:

— Го я теперь уж не с тобом!

— Як то — не с тобом? — Та єс казал, же зме ся стоваришили и же хочеш помочы лемкам достати свободу?!

— Та моя робота єс людей сварити, як єм ти повіл, помагати тому, кого я хочу послати на войну єдного против другого. Ту доходит до правдивого мира, до порозуміния и счастья на земли, тогды я тобі лемку, в такых справах помочы нич не можу...


* * *

Хотіл я ищы зайти до Ганчовы, передам ганчовянам привіт от кермешу, але чорт сіпнул мя в сторону и каже:

— То дост того, час отходити!

Засалітувал чорт старому лемку и вышли на подальше с лемковской канцелярии. В тот час великы двери брамы опустилися долину...


* * *

В тот час на далеком Востоку я виділ першы лучы сонця. Мі здавалося, што тоты лучы освітили и осушыли мою многострадальну Лемковщину от єй горя и єй слез! Коли я збудился, то чорта коло себе не нашол. Я был цілый мокрый от того незвычайного сну на юнкерском ганчовянском кермешу. Позріл я до галі, а там кермешникы весело танцували и співали лемковскы пісні. Я был рад, што вернулся назад на кермеш, але мі шкода того старого лемка, котрого волосы так блестіли, пестрілися як бы пророкували цілковиту и вічну свободу для мою народа...

Прошу Гната Дурника рыхтувати другий кермеш, штобы я міг знова придти и забавитися на ньом так, як и всі другы лемкы бавятся.

Лемкам треба глядати такых способов в народном житью, где бы они разом зылися, погостилися, а так вынесли объединенный протест против тых, кто угнетат наш народ. Не треба боятися ничого, бо мы стратили уж найдорожше, то єст тото што нам отобрали право мати свою школу, свой язык и своє родне гніздо.


Кермешник Т. Д. М. В.



[BACK]