Збуйске Схоронище в Селі Біличной — Григорий Кунцик

Хотіл бы-м объяснити Данькови Чувала, бо він писал до нашой газеты, относительно статьи, што была печатана из нашой “Лемковской страничкы Н. С.”, што ся печатат в Варшаві. Статья была писана Михаилом Ядлошом из Польшы.

Михаил Ядлош лем напевно чул тоту историю от свого няня, Штефана, котрий был выхований в Біличной в Лещесака. Штефановы родиче зачали газдівку в селі Избы коло Косарівкы. Хыжа была під берегом на другій стороні дорогы. До той хыжы называли — до Челия. Тот Лукач Челия не мал дітей, та взял Штефанового няня за свого и дівча от Лещесяків з Біличной. Грунт им записал и хыжу. И они мали сынка Штефана, котрого ховали єден год, а потім мусіли ити обоє до Америкы, а маленкого Штефана лишыли коло мамы, як уж мы звеме, коло бабы. Баба го ховали и мы оба пасли уці. Баба достала відоміст из Америкы, же Штефановы обоє родичы померли в Америці и Штефан остал коло бабы Лещетакані, а як вырос, но и коли Челия помер, то хыжу и грунт призначыли Штефанови и Штефан пішол жыти до Человой пустой хыжы до Изб. Михал писал, што он підслухал от свого няня Штефана, то я так думам.

Білична и Избы, то так, як єдно село. Як в Избах мурували церков, то биличняне давали по тристо, штыристо и по пятсто корун, на кого кілько было призначено. Кромі грошей призначали кілько кіп яєц, бо ищы цементу не было, то до піску мішали яйця, то яйця збивали до вапна, бо вапно уж было нам доступне. Избы єст историчне село. Я знал каждий кутик села и цілого хотаря над мостами, коло Росток и коло Петрівского хотаря и Фричкы по Чехословацкой стороні. Там до днеска жыют нашы русины лемкы пряшевщане, а над мостами ищы до днеска сут сліды по конфедератах. Мы их называли “бастии”. На другій страні, от Тылича Ділец, от Мохначкы Мисарне. Пониже Мисарного єст менша гірка без дерев. Тото ся называт “Шыбеничний Вершок”, бо там конфедераты мали шыбеницю для нашых лемків, там нашых предків вішали. Кажду неділю по службі, як народ вышол з церкви, то просто от дверей было видно на тот вершок, а на вершку білілася шыбениця и зас ктоси на ній вісил. Люде як выходили з церкви, то заставлялися руками, жебы не видіти, кто там вісит, бо конфедераты кажду неділю вішали людей в тот час, як люде были в церкви, а то зато, штобы вшыткы виділи шыбеницю и повішеных и боялися бунтуватися против польской шляхты, котра тримала наш лемкорусский народ в великой економичной и народной неволи. Народ бідувал, а шляхта розкошувала, заберала от людей их доробок, насилували нашых дівчат и т. п. За тоты кривды конфедераты хотіли народной покорности, а кто противился, того не минала шыбениця. Так был повішений и учытель з Криниці Сметана. Раз аж войско стріляло з канонів, як лемкы хотіли поламати того коменданта и покарати го за тото бестияльство. Они хотіли його повісити на той самой шыбеници, на котрой он повісил Сметану и вішал нашых людей. Комендант утікал перед народом, бо му повіли: "Ты вішал нас, тепер мы тебе повісиме там, где єс завісил Сметану.” Комендант вырвался з их рук и втюк до избянской церкви за олтар, же го парох охоронит, но хлопи за ним. Припертий до кута заставился револьвером з двома люфами, но хлопи перли на нього. Його охватил дикий перестрах, головно унижение гонору, же згыне от хлопскых рук на той самой шыбеници, на котрой он повісил Сметану (учытеля з Криниці, котрий открыто протестувал против него за насильство його дочкы). Вырвался якоси хлопам з церкви и летіл просто на Шыбеничний Вершок. Там стрілил собі до грудей и впал трупом коло самой шыбениці.

В том місци Избы граничат з Баницьом, Чертіжным, Ріпками, а найдальша границя з Біличном.

150 роков тому назад лемковский писатель Владимир Хиляк написал повіст, котра была печатана на лемковской бесіді во Львові, потом переиздал єй и по украинскы. В той повісти шыроко описаны трудны часы издівательства польской шляхты над безборонным русскым племеном лемков в Карпатах.

Но тых историй я не чытал, описую лем тото, што иде в народі, што о том бесідували поважны стары газдове тых сел и з боязньом позерали на шыбеничний верх — лемковску Голгофту. Данько Чувала вспоминат Борсучыны, котры цілы припадают до біличнянского хотаря, до Изб лем мала част, што ся называт Лазикы, а до Біличной належат Борсучыны, Скала и Перегыба. На той гірці єст поляна в такім положыню, як велике корыто, што ся называт Кітлина. На той поляні єст чудесне схоронище, там ся нашы лемкы укрывали, тоты што не хотіли воювати против русскых, коли Пилсудский ишол на Києв. Там ся ховали и тоты молоды хлопці, котрых хотіли взяти до Талергофу. Там ся ховали не лем біличняне, але и ріпчане, и избяне перед всяком угрозом и нападами жандармов Австро-Венгриі.

Над том поляном, на самім вершку, штырі метры от избянского хотаря и 50 метрів от ріпчанского хотаря єст збуйска зма, котру до остатніх часов пастухы барже што заметали каміньом, бо показували, же там покутуют тоты збуівскы духы, што рабували паньскы дворы и мстилися на шляхті за страшны безчынства и підозрівали, же там сут грошы закопаны и золото. До той діры были сходы, они крутилися так, як кед сте кто были отвидіти Статую Свободы в Нью Йоркском заливі на острові або як сте ишли в Избах в церкви на хор.

Я єдного разу купил дві маленькы свічкы, засвітил и зачал идти долов тыма сходами и єм ся молил и гварил: “Помилуй мя Боже...” Але як єм зышол ниже, то протяг, як бы вітер дул, то дас пят метрів от выходу свічкы мі погасли, а на мі волосы на голові стали дуба, бо єм ся перестрашыл, же юж ту мі смерт пришла. Несподівано пришла мі на мысель история старого діда Ксенича, котрий часто нам молодым пастухам оповідал в той Кітлині на той поляні, што така глубока, як корыто, где мы клали оген, пригрівали рукы и осушували одеж, так:

— Слухайте мои діти! Мі юж минуло сто років, бо мі моя мама повідала кельо мі років. То як я мал двадцет років, то я начал рахувати, як буду долго жыл. Я взял тоту палицю и начал єм карбувати знакы за каждий рок. То я юж мам 81 карбів на той палиці. Не вірите? Порахуйте, 81 ту єст о!.. Я запамятал и чул от діда Барелика, што тіж так довго жыл як и я, и мі ся памятат, хоц єм малий был. Я вам повім, діточкы, жебы ся никто не одважыл ити до той збуйской діры, бо ту покутуют тоты збуйове, што рабували паньскы дворы и там мали хоканку. Мі дідо Баралик повідал, же колисий был сам ту и пришли до нього два збуі, жебы им дал мериндю, же барз голодны, то він им дал, а єден збуй повідат: “Не повіч никому, бо мы бы пішли до твойой хыжы и забили твого няня и маму. При тых словах вытяг из пазухы жменю грошей золоты. Лем повіч мамі и няньови, же ты тоты грошы нашол на Перегыбі. И пішли през тоту Перегыбу ліщынами понад Избы через Старий Тылич и Поворозник до Мушыны, бо товдиль того Тылича не было, што тепер єст, бо то новий, а старий Тылич ся завалил, як было трясеня землі, лем мало людей повтікало. То тот цисар, што обзерал Поворозник и Мушыну, а потім пішол щаву пити там, где тепер єст Криниця місто, а товдиль лем єден старий жыдиско там мешкал и занимался газдовком, то тот цисар повіл так: “Тота вода, то єст велике лічыня для людей и ту буде даколи веце жытелей и жебы тото місце люде называли Керниця, теперішня Криниця. (Понеже характер назвы русский, то оповіданя напевно относится не до ниякого цисаря, а до князя Червеной Руси Даниила Галицкого, котрий тыма сторонами переізджал раз на Венгрию — прим. ред.). Тепер на тім місци маме Криницю, и тепер, діточкы, Мушына пропадат, а Криниця росне. Видно тот цисар з Києва, ци зо Львова был высоко умний, бо знал наперед до чого дойде.

Ту через тоту перегыбу люде ишли до Мушыны, бо там были ярмакы. А ту их встрічали збуйове, одберали яйця, куры, полотна и условлялися принести веце. Полотна міряли на т. зв. ряфы от бучка до бучка, хоц от бучка до бучка было не 5 ряфів,. а пят метрів. Тых збуів выловлювало войско, то их вішали на гакы під ребро. Єден был гаку сім днів, покаль вмер. Такы в той Котлині збуі мали договоры, бо єдны приходили от Пряшова, от Венгер, а другы от Львова. Тых збуів, што от Львова называли Добушами, а тых што от Пряшова Яношами. Яноша поімали, то му дали гук під ребро. Кров ся ляла з нього, а він просил вартовників, жебы му дали файку закурити. То курил и співал співанкы против панів, ніж не вмер.

То было оповіданя 101 рочного діка Ксенича, котре он чул 100 рочного діда Гарелика. И я, як єм вышол с той діры, то подумал єм, же веце до ней не піду, хоц бы мі кто казал, але да о два рокы ту служыл зо села Чертіжне Василь Басалыга, мы ту пасли худобу и все была бесіда за тоту збійску діру. Так я и Басалыга урадили, же треба піти до той діры и дашто веце зо собом взяти “свяченого, же то нечысту біду мориме.” Так мы набрали свяченой крейды и свяченого честку, и свяченой воды. Басалыга засвітил свічкы з воску ,а я решту свяченых річей забрал з собом и зачали зме ити. Я чытал Псалтыр, а Василь гварил “Помилуй мя Боже!” Зышли зме дос далеко долов сходами ніж нам свічка загасла и мы оба зо страхом вернулися на світло Боже и там зме веце не ишли, лем округле каміня метали и слухали як долов сходами підскакувало аж го не было веце чути и за даякы рокы мы єй засыпали каміньом.

Кто єст готовий наремні збогатітися, тот може піти одгребсти тоту Збуйску Діру от каміня, выгнати “заклятых духів” и набрати собі золота и грошей, тот най не откладат, най ся зголосит до мене. Я можу му выробити мапку точно, где тото місце єст. Вшытко што му треба зробити, то купити сой лямпочку на батерии, жебы му єй вітер не згасил и най терпеливо гребе в каміню аж достанеся до золота и грошей, а ци они там направду сут, то я не буду того ручыл никому, ани Василь Басалыга не буде ручыл, бо мы тых грошей ани золота не виділи, бо нам свічка загасла.


Григорий Кунцик, Шелтон, Конн.



[BACK]