Тых Дней Не Змовкне Слава

20 листопада 1968 року в Польскій Народній Республиці был одкрытий памятник Григорию Ивановичу Водзику. Про тото писала газета “Наше Слово ”.

Хто то такий был Григорий Иванович Водзик, што йому урядом ПНР было споруджено памятник на горбку з березовым лісом меже селами Перегримком и Клопотницьом на Лемковині, де він згынул 24 квітня 1943 року, а жені Григория — Водзік Мариі Лукянівні, яка прожыват в селі Водяне, Пустомитівского району, призначено довічну персональну пенсию?

Штобы дати одповід на тото запытаня, треба вернутися думками в страшны кырвавы часы фашистского терору в 1939-1945 роках. В тоты смутны часы жытя нашых людей гітлєрівці уважали такыми, што не мают жадной вартости. Фашисты одкрыто заявляли, што они сут “выща раса” и знищували іншы народы: стріляли, вішали, убивали сокыром по голові, катували в душогубках.

Учены, статистики підрахували, што за 2078 дней гітлєровской окупациі в Польші штоденно гынуло 2900 граждан, а за цілий час окупациі было забито 6,028,000 людей! Тота цифра красномовно свідчыт про тото, якым было жытя людей в тоты часы.

В убивствах и всіх злочынах активно допомагали гітлєрівцям зрадникы народу фольсдойчеры и украінcкы националисты, якы так же, як и за Австриі в І світову війну, запродалися и вірно служыли ворогови.

В тоты страшны кырвавы часы нашлися люде-героі, якы, не жалуючи свого жытя, не боячися смотрітися смерти в очы, підняли священний меч для обороны знедоленого люду, стали на путь партизанской війны, стали народными месниками. До них належал и Григорий Иванович Водзік. Він перший з власной інициятивы зачал борбу з окупантами в Західных Бескидах Карпат, на Лемковині.

Григорий Иванович Водзік народился в селі Мшана Кроснянского повіту, в фамелиі селянина лемка, який выховувал малого Гриця в любви до свого народу, до рідных Карпат. И Григорий, як и ціле населеня Лемковины, смотріл на всхід и вірил, што лем одтамаль прийде воля в зелены Бескиды. За тоту вірніст и за пропаганду ідей Жовтня його часто переслідувал буржуазний уряд санац. Польшы. Понад штырі рокы Водзік просідил в тюрмі.

З приходом в Карпаты гітлєрівскых окупантів, зараз звернено увагу на патриота Водзіка — його арештувано, але з великыми трудностями йому удаєся втечы з рук поліциі.

И знову, як за буржуазной Польшы патриот-лемко был змушений ховатися, жыти нелегально. Та Григорий пішол таком дорогом, што не він, а ворогы зачали боятися єдного имена, законного власника Карпат.

Водзік остал народным месником. Оген священной борбы, запалений ним, потім пошырювался и охопил цілу Верховину, перенюсся на південну частину Карпатскых гір, в Чехословакию — Пряшевщина. 

Борба з окупантами охопила Ряшевский (Жешовский), Ясельский, Кроснянский и иншы повіты. Люде розповідали про смілы дійствия народных героів: “Якых и кулі не убивают, они зачаруваны” — бесідували в народі.

А вороги гуляли по коліна в невинній кырви. Чорна зловісна хмара вкрыла небо Верховины. Кырвавы дійствия фашистів зачалися з першых днів окупациі Карпат. Лемківщына стогнала під тяжкым брудным черевіком лютой орды — того споконвічного ворога Руси и всіх славян. Вмерали найкрасшы сынове лемківского и польского народів або мучилися в катівнях Ясельской, Горлицкой и Новосандецкой тюрем.

Єднак карпатці не впали духом, не чекали пасивно на вызволеня, а сами вступили в нерівний бій з сильным, хитрым, підступным ворогом. Тота борба яку очолил Григорий Иванович Водзік, розгорілася и выросла в смертоносний меч для окупантів! Буря охопила цілу зелену Верховину. Повстал партизанский край.

В тій справедливій борбі были горці-русины и полякы, они вірили в перемогу, бо правда была за ними, за ними был народ, за них стояли карпатскы скалы, горы и боры... И тоты знедолены, голодны, слабо озброєны люде, опалены морозом, вітром и спеком горці, выявляли чудову витримку и героізм, орлами металися на в стократ сильніщого, озброєного до зубів ворога и перемагали!

Не розуміли ворогы, што они ту чужы, горцям сприяла ціла природа, ім были знаны всі стежкы, перевалы. Ворог нашолся в такых умовах, што мусіл боятися каждого кряка, свойой власной тіни... Земля горіла під його ногами, славны народны месникы вымітали тоту нечыстость з рідных гір.

Особливо активізувалися дійствия партизанів в звязку з наближаньомся Совітской Армиі. Много совітскых солдатів и офицерів было прислано ім на допомогу. Они давали цінны порады, ліпше керували бойовыми операциями, справы пішли успішнійше.

В горців-лемків пробудился дух іхніх предків, дух хоробрости, який завсе властивий людині.

В січню (январю) 1945 року фашисты были зовсім выгнаны з Західніх Карпат и з Лемковины. На тоту многострадальну землю вступила Совітска Армия. Знедолений народ знедоленого краю перший раз за 600-літню неволю зотхнул вільно. Адже тот сам, найдальше на захід одсунений клаптик нашой землі, першым принял ворожы удары. Він был фортецьом на Заході Києвской Руси. Ище в 1340 року был перший раз захоплений польскым корольом Казимиром, перший зо всіх рускых земель потрафил в неволю, найдовше, аж до 1945 року, терпіл и нюс ярмо польско-австрийско-німецкой неволі.

Григорий Иванович Водзік загынул 24 квітня 1943 року. Окропил він свойом кырвьом гору Магуру, на якій был убитий. Але кров, што была пролята Водзіком и иншыма патриотами — найкрасшыми сынами лемківского и польского народів, — не пропала марно. Идеі, за якы вмерали нашы красшы люде, перемогли. Идеі тоты, як и дружба, яка была скріплена кырвьом двох братніх народів, будут жыти вічно!


Під горою Маґурою на поляні з краю
Групка партизанів. Смуток. Мовчат, не співают.
Коли сонце заходило, в свіжу могилу
Свого друга бойового на вікы зложыли.
Будут орлы розносити славу партизана,
Соловеі будут співати з вечера до рана.
Будут ту приносити вінкы пастушкови.
Будут пташкы прилітати з зеленой дібровы.
Лем не прийдут на могилу ни отец, ни мати,
Бо замучыли за сына фашистскы солдаты.

Любомир Камянский

* * *

(Повысша статья перепечатана з газеты издаваной в Львові, до котрой часто дописує юж нам знаний писатель-поет Любомир Камянский (Нестор Жылич). Нашой редакции він знаний, яко горячий патриот свого народу — лемкорусинів, и свого краю — Лемкоруси. Його статя єст написана в духу патриотичном и згаджамеся з єй змістом, бо так было, лем нас дуже смутит, же она кінчытся на 1945 року и ани словком не вспомнено за лемків и за Лемковину по тій даті. А аж по 1945 року зачалася знова трагедия для лемків и Лемковины, но и тота трагедия продолжатся до гнешнього дня, але газеты Львова, Києва и цілого Соівітского Союза мовчат о тім.

Чого такє мовчаня? Нам дуже дивно и прикро тото пережывати, бо и в тій статі ходило головно о памятник Г. И. Водзіку, котрий боролся за “нашу и вашу” свободу, а передовсім за свободу лемків и Лемковины. А де тота свобода? И чом вы мовчыте?

Мы уважаме, же найліпший памятник для Г. И. Водзика был бы тот памятник, котрий бы не представлял кавалец каменя ци желіза меже Клопотницьом а Перегримком, але котрий бы представлял нашу знищену Лемковину таком, яком сам Г. И. Водзік хотіл єй видіти — свободном, одбудуваном и кипящом жытьом економичным и культурно-научным, но а не пустом, позарастаном кряками, зо знищеныма хыжами, церквами, школами и цілым нашым доробком за многы столітя. Лем одбудувана Лемковина, повернены лемкы на свою родну землю и подставовы права для лемків можут заступити памятник Г. И. Водзіку, а камені зароснут кряками, як и тисячы памятных каменів-памятників позарастли по цілій Лемковині. — редакция “Карпатской Руси”).


—————o—————


[BACK]