Мама и Парася — Анна Вислоцка
Представление в ІІІ Актах.

Дієся на Лемковині гет по II Світовой Войні.

НАПИСАЛА

АННА ВИСЛОЦКА


ОСОБЫ:

ОСИФ КУЗМИЧ, шолтыс, богач.
КАТРЕНА, жена шолтыса.
ИВАНКО, сын шолтыса, 23 літ.
ПАРАСЯ, донька шолтыса, 17 літ.
ШТЕСЬО, слуга у шолтыса, 19 літ (чудак, шут).
ПЕТРО ТИХИЙ, кум и приятель шолтыса.
АННА БЕРЕЗА, убога вдова по партизані (Федорі Береза)
МИХАСЬ, сын вдовы, 25 літ.
НАСТЬЯ. донька вдовы, 17 літ.
ВАСИЛЬ КАВКА, далека родина шолтысовой, 36 літ (удає кавалєра).
МАКРИНА КЛЕПАЧ, довірена шолтисовой и ей дорадниця.

АКТ I.

(Обшырна комната: стол, кресла, канапа, на стінах образы, в окнах фиранкы, квіты и т. п.)



СЦЕНА I.

(Шолтыс и його кум и приятель Петро сидят коло себе и провадат важну бесіду).

ПЕТРО: — Вижу я, куме Осиф, же Вам штоси долігат на душі. Може даяка хворота вас трапит?

ОСИФ: — О, яка бы зас там хворота. Одколи памятам, то мня навет ище ани зуб не заболіл. Но, (шкрябатся по голові) але як вы куме гварите, на душі, то я не спокойный, якысий я не свой, але то нич такого, оно само помалы перейде.

ПЕТРО:— Куме Осиф, знате добрі, же я Вам друг и вижу сам, што вас от якогоси часу штоси трапит. Але вы майте до мене довірие, бо я вам зле не хочу, речте слово, оповічте всьо, што вам лежыт на душы, а зараз вам легше буде... Прецінь оба сме были разом на войні и не раз куском хліба мы ся ділили, потом были сме разом в німецком обозі и єден другому житья ратувал, а як памятате тогды здавалося, што там уж конец буде, аж несподівано освободили нас там американскы войска. Так и тепер, лем речте слово, а зараз вам легше буде на душі.

ОСИФ: — Куме Петре и другу мой, я знам якє у вас добре сердце, але як видите кождый має свого моля, што го грызе, так и мене. Мні так здавалося, же тепер уж мі нич не може бракувати, а на ділі оно єст инакше... совість грызе и не дає спокою, ни то в ден, ни в ночы. (Задумано кыват головом).

ПЕТРО: — Та лем повічте, може даяка рада ся найде на вашого моля ... го-го, таж не з єдного пеца хліб ся іло, а и Бог розума не поскупил...

ОСИФ (махат руком): — А, найже його біда трапит, оповім вам куме, але вы всьо то затримайте в тайні, бо инакше то бым не вытримал, мусіл бымся повісити або из дому утікати, где очы попровадят. (Встає и нервово проходится).

ПЕТРО: — Як я вижу, та то не багателька! (Стукатся в голову). Ага, але ци я от давна не додумуюся, што то таке, же вам штоси долігат. Мам я добры очы, лем я не хотіл втручатися до не свойой справы ...

ОСИФ: — Но, так знают сусіде, як кто сідит, але вы куме всього ище не знате. Слухайте, оповім вам, як на святой сповіди. Зачалося оно от того, як мі моя баба зачала голову морочити, отбер тоты два моргы от вдовы Березовой.

ПЕТРО: — Ага, знам уж знам, я уж ся сам додумую ...

ОСИФ (нервово): Лем слухайте куме, не перерывайте ... Но як сами знате тоты два моргы поля, што от мене купил Теодор Береза и на той земли збудувал собі хыжу, то по правді он мі ище за землю не доплатил, бо як пришла война, то Теодор пошол в партизаны, а потом як його німцы зловили и убили, то осталася сама бідна вдова Анна, сын и донька. Сын єй Михаил тепер при войску с нашым Иванком. Тепер господар нежыє, а там лем бідна вдова с дівчином и кто-же зараз доплатит? А ту вдома с дня на день непрестано чую, лем отбер землю и отбер ...

ПЕТРО (задумано): — Гм ... таж я бым нигда ани не подумал, жебы ваша жена, а моя кума, были така нежычлива баба, здавалося, же она така добра жена.

ОСИФ:— Моя Катрена добра газдыня, хоц дакус може и гонорова, но але то не от ней така думка вышла, то Макрина секундниця тота с под берега ту приходит и єй бунтує. И я уж сам міркую, же то она певно хотіла бы потом для себе одкупити.

ПЕТРО: — А так, того то я не знал, але то и моя жена зауважыла и не можеся начудувати, чого то таке приятельство меже вашом женом и Макрином, таж они давнійше не могли коло себе перейти, жебы в сторону не плюнути.

ОСИФ: — Видите куме сами, тота земля то добрый кавалок грунта, а Теодор заплатил лем половину, а у нотаря єст зазначено, же як он до рока не доплатит, то поле вертат назад до мене. И тепер я от рана до ночы не чую нич, лем одбер тото поле, што будеш свои діти обкрадал... и нібы то баба має правду.

ПЕТРО (обуреный, стукат пальцом до чела): — Гм ... Я уж міркую сам до чого оно иде, але же и вы куме Осиф так думате, то мі ся в голові не містит.

ОСИФ: Лем тихо куме, тихо ... знате, же подля писаного права, то так, але єст прецін и право не писане, а то єст честь, гонор и людске чувство, без чого человік был бы лем звірином. Но ци не правду гварю, куме Петре?

ПЕТРО (зворушеный): — Ваша правда, сусідо и приятелю. Я знам, же вы не с такых, жебы сте бідну вдову с торбами пустили на голод и поневірку.

ОСИФ: — Правду повідате куме, же я не с такых, бо в моим роді не было николи такых нечестных предков.

ПЕТРО: — Честь зато и вам куме, а Бог вам даколи тото всьо вынагородит.

ОСИФ: — Як знате, Петре, коли то у Теодора Березы была ревизия с гестапо, за чымси глядали, но не знайшли ничого ... але же было уж подозріня, бо он направду партизанам помагал, зато он настрашылся. Пришол до мене и гварит: "Пане шолтыс”, —бо завсе любил честь людям отдати, мам я недобре пречутя и здає мі ся, же я той несчестной войны не пережыю. Німецке гестапо має мене на увазі и завсе за мном слідит, и зато я и с моим сыном Михасьом мусиме утікати до ліса до партизанов.” Його сын Михась, то тот сам, што тепер служыт при войску, разом с нашым Иванком. (Задумуєся).

ПЕТРО: — Слухам, слухам, лем оповідайте, то єст важне и барз интересне...

ОСИФ: — Я мушеный утечи, так прошу я вас не зробтеся.

ОСИФ: — Дальше гварит: “Я мушеный утечи, так прошу я вас не зробте кривды мойой жені и дітям. Як я ся не. верну, то може Бог даст, же Михась выратуєся с несчестной біды, то он вам честно тот долг сплатит. Приречте мі тото, жебы я был спокойный за них...

ПЕТРО (поважно): — Так, так он был человік добрый, щирый и поважный, най он там спочиват вічным сном, царство небесне йому. А и його сын Михаил не буде горший, то ціла родина така, же зо свічком поглядати.

ОСИФ: — И тогды то мі коло сердця так зимно ся зробило, и я заклялся на Бога, же им кривды не зроблю. Пошол он и больше не вернул. Непосчестилося йому, гдеси за пару місяцев злапали Теодора німцы и убили. Михась зас лем чудом уратувал своє житя, што утік, был на роботах, потом достался на американскы кораблі, где робил аж до закончения войны.

ПЕТРО: — Знам, дорогий куме, знам, але ту росходится о дашто инше и чудно мі єст, же вы ничого ся не додумуєте...

ОСИФ (смутно): -— Та штож? Я ничого ся не додумую.

ПЕТРО (енергично): — Та циж вы куме сліпый, же нич не видите? Так звідайтеся мойой жены, то она вам повіст, же тот сын бідной вдовы Михась и ваша донька Парася, уж от давна залюблены ку собі, и ци не от того то така ненависть вашой жены, до бідной вдовы Анны и єй сына?

ОСИФ (заламує рукы) : — Што вы тіж зас повідате, але ци то правда?

ПЕТРО: — То тепер и я уж вдома, а и в вашой голові ся прояснило.



СЦЕНА 2.

(На сцену входит красиве дівча в лемковской одежі).

ПАРАСЯ: — Слава Исусу Христу! Витайте нонашку, што повісте? (Кланятся головом).

ОСИФ И ПЕТРО: — Слава на вікы!

ПЕТРО: — Боже заплат тобі Парась.

ОСИФ: — Ты сама с церкви, донечко, а мама где?

ПАРАСЯ: — И мама идут, але по-дорогі стрітилися с кумами, котры подивляют мамину красну хустку и нову одежу. А я полетіла скорше наперед домов.

ПЕТРО (завистно): — Бо то тіж правда, же ваша жена, то перша парадниця в селі.

ПАРАСЯ (втішна): — Ани бы никто не подумал, же мают таку дорослу доньку, як я...

ОСИФ (с усмішком): — Го, го, яка там доросла дівка, але то вшиткы бабы єднаковы, долге волося, а короткий розум. Нич им не в голові, лем чачка: коралі, хусткы, но тай огваркы по селі своим долгым языком. Тфу, такы то тепер нашы жены. Давнійше женщины были и пристойны, и поважны, к Богу и к людям уважны, добры и охочы роботницы и порядочны газдыні.

ПЕТРО: — Но, но не нарікайте куме, бо и ваша жена добра газдыня, а же днесь як пані шолтысова и дакус задерат носа до горы, то ся тым тіште.

ПАРАСЯ: — Та лем вы зас тепер не огваряйте мою маму. Мама люблят прибратися, бо мают с чого. Кажда женщина любит убратися красно и показатися меже людьми, а то преці ниякий не гріх.

ПЕТРО: — Тихо буд, ты не доросла козо. Видите и яйце мудрійше тепер от куры, нас старшых хоче учыти.

ПАРАСЯ (с усміхом): — Вы няню не когут, ани не кура и я не яйце, а хоц вы мене и козом называте, то я ся не гнівам, бо знам, же мене и так любите.

ПЕТРО (жартом): — Барз красну козу мате куме. Як бым так был 30 роков молодший, то бым я сам хотіл от вас єй купити. Може бым ся дочекал даякой потіхы.

ПАРАСЯ (стыдливо): — Я не люблю, як дакто такы дурницы плете.

ПЕТРО: Якы то дурницы? А може не позерают за тобом хлопці по селі, або то я сам не вижу и не чую? Чув єм ... (Парася перебиват).

ПАРАСЯ: — Перестанте, бо выйду с хижы ...

ОСИФ (махат руком): —Мат она ище дост часу на таке. Недавно ище, лем сама с пеленок вышла. Видите?...

ПЕТРО: —С пеленок выйшла и до пеленок влізе, то уж такий порядок на том світі, а природа все тягне волка до ліса...

ОСИФ: — Не плетте такой дурницы. Ищи лем тепер 17 роков скончила ...

ПЕТРО: — Но, то єст як раз на то добрый час, а коли же, за 10 літ?... Но, але я знам, што єст єден ... (Здогадуєся). Ага, што то я хотіл повісти?...

ПАРАСЯ (перерыват): — Ог, а я забыла повісти вам няню, же по дорозі я встрітилася с Ваврином, он просил мене повісти, жебы вы до него зашли зараз лем на хвильку, бо має до вас важну справу.

ОСИФ: — Што зас до чорта, навет в неділю не дадут человіку спокою. (Поважно). Здаєся мі, же шолтыс не повинен бы в неділю урядувати. Но, але як бы так направду была даяка важна справа, то ліпше треба до него зайти. Вы куме Петре зачекайте хвильку, я гнет ся верну.

ПЕТРО: — Лем не на долго, бо я и так уж долго у вас ся засідил,а там дома треба худобу доглянути, бо мой хлопчиско днеска має вольный ден.

ОСИФ: — Но, але ище дакус заждыйте, бо я хочу дакус подумати о том, што вы знате и больше нарадитися с вами. (Выходит).



СЦЕНА 3.

ПЕТРО (оглядатся на всі стороны, потом глядат по кишенях) : — Ага, єст ту (Подає лист). Но, донечко Парась, ту маш лист от твого Михася, пришол ище в патницю, але не было нагоды, як тобі його доручыти.

ПАРАСЯ (ховат лист за горсет): — Дякую вам нонашку и наш добрый и дорогий приятелю. Я николи вам того не забуду, што вы для мене и Михася робите. (Смутно). Лем же мама от якогоси часу зробилися якысы чудны и не жичливы. Звязалися якоси с том Макрином и шепчут обі вічно штоси меже собом, а мама потом сушат няньови голову, жебы тот грунт от Березы одобрали. И што я зроблю несчастлива? Тепер мама за нич не згодятся на нашу женячку з Михасьом, же он бідный и не має нич. (Плаче).

ПЕТРО: — Лем тихо дітино, тихо, я уж с твоим отцом бесідувал. Он грунт от Анны не отбере, бо то было бы нечестно, без людского чувства и совісти. Повір Богу и нам, а мы уж зробиме што потребно, бо и твой брат Иванко также с нами. Як мы всі разом зберемеся до купы, то и чорт нам рады не даст, а не лем така Макрина. Лем ты буд спокойна.

ПАРАСЯ (зо слезами): — А што бы то ище было, як бы так мама знали, же Михась до мене пише?

ПЕТРО: — Не плач ты и не давай познати по собі, бо мама могла бы тебе до дачого примушати.

ПАРАСЯ: — Можут мене навет с хижы выгнати и нич не дати, а я ничого не хочу и с Михасьом ничого, навет и нужды ся не бою.

ПЕТРО: — Но та лем ты не плач, Иванко и Михась незадолго повернут с войска, то всьо якоси ся уложит, лем буд весела и не трат надіи.

ПАРАСЯ (с усміхом): Дякую вам нонашку. Може даст Бог, же и нам ище солнце засвітит.

ПЕТРО: — О, напевно, же засвітит, а ты ся нич не старай, бо всьо буде добре. Посмот-леся, Парась, котра там година?

ПАРАСЯ (смотрит): — Десят минут по другой.

ПЕТРО: — Што? Уж по другой, а твого няня ище не видно, та я мушу идти.

ПАРАСЯ: — Што вам так ся спішит? Няньо зараз вернут, лем почекайте.

ПЕТРО (отверят двері): — Ніт я уж мушу, бо там худоба голодна, а ты повіч няньови най зайдут до мене, та ище побесідуєме.

ПАРАСЯ: — Добрі, я им повім, але уважайте, жебы вы их там не упоили так, як колиси, што пришли домов о другой годині в ночы, пьяны. Нас всіх побудили и выгнали до оборы посмотріти, же наша корова красуля має два хвосты. Мама гварят, та добрі же тобі ся ище лем двоит, а не троит в голові, бо тогды была бы уж больша біда. Розобрати нам ся не дали, а потом взяли гармонійку и грали, а Штесьови казали танцювати, а же он не хотіл скакати, то го с хижы выгнали — и так аж потом якоси на сидячы заснули. Як мы рано повставали, то они на подлозі спали, смотриме на них, а они мают порткы окручены коло шыі, а гєрок натягли на ногы, аж рукавы попороли.

ПЕТРО (с усміхом): — Такє дашто рідко ся трафит, же человік часом задуже собі позволит, тай стратит памят и сам не зна, што робит. Но але тымчасом остан с Богом Парась. (Выходит).



СЦЕНА 4.

(Парася читат лист при окні и незауважыла, коли вошла мама.)

КАТРЕНА (зауважила письмо): — А што ты маш Параск, покаж ле тот лист.

ПАРАСЯ (зо страхом ховат): — Мамо, я мамо.., я не можу ...

КАТРЕНА (остро): — Вкажеш мі тот лист, ци ніт!? Повідам ти по доброму.

ПАРАСЯ (притискат лист до грудей): — Ніт мамо..., ні..., ні....

КАТРЕНА (вырыват лист): — Г-м, а то от того злодія, того шубравця ...

ПАРАСЯ: — Што вы гварите мамо? Он ани не злодій, ани ниякий не шубравец. Он єст честный паробок и я його люблю, а и он мене любит ...

КАТРЕНА (кричит и грозит): — Тихо буд! Ты выродна дітино, я ти ту вкажу... Та ты поза мои плечы с тым дзядом ся умовляш и ты думаш, же я тобі на то позволю? Нич с того не буде, вышмарю дзядов из мого грунта, най идут преч зо села. Видите, шолтысовой дівкы ся му забагло. Не дочекат он того. А и ты выносся мі тепер с очей, я уж ту сама всьо порыхтую.

ПАРАСЯ (выходит с плачом): — Ох, яка я несчастлива! И штож я безпомочна тепер почну и гдеж я пойду?



СЦЕНА 5.

МАКРИНА (входит): — Што то ся ту у вас діє? Парася иде, с плачом, а вы пані шолтысова та видно зла и сердита?

КАТРЕНА (злостно): Лем подумайте собі Макрин, та тот дзяд-шубравец має смілост писати листы до мойой донькы. (Чытат). Дорога и улюблена Парасьо! Чули сте такє, таж то ганьба для мене и для мойой донькы, но ніт?

МАКРИНА (махат руками): — Давно вам повідам, выгнати дзядов зо села на четырі вітры, а грунт назад одобрати. Такий дзядыга-шубравец до вашой дівкы? ... Г-м, видите о чом он думат? О найбогатшой дівчині в селі. Ци то уж направду буде конец світа? (Двері отхылены заскрипіли, видно руку, голову). Пані шолтысова тихше, бо ктоси нас подслухує. (Зазераючи обі выходят — заслона опадат).


АКТ ІІ.


СЦЕНА 1.

(Комната тота сама, троха прибрана, Катрена крутится, прячн, поправлят заслоны на окнах, переставлят квіткы, утерат кресла и т. п. и сама до себе бесідує.)

КАТРЕНА: — Го, го. Моя Парася буде собі велика пані, я не отдам єй за якого небуд шубравця, бо што то жытя на селі. Робота от рана до ночы, а в ночы зас ніт спокою, бо ци то конь або корова, ци зас паця або дашто инше заходит. На селі жытя то не для мойой Парасі. Буде она часто отвиджати не на простом возі, але на авті... Так, так, а хоцбы чорт на рогах ходил, а я такой поставлю на своим, всім на злость, а мойой дітині на счастье.



СЦЕНА 2.

(До хыжы незамітно по тихы входит наймит Штесьо, он за дверми выслухал бесіду Катрены, входит и поза плечы Катрены робит собі смішкы. Зложыл рукы на поясі, ходит и выкручат собом, як парадниця и т. п., наконец Катрена, занята была чымси, зауважыла когоси, звертатся и ...)

КАТРЕНА: Аг, то ты глуптавый бортаку пришол? А гдеж ты был так долго, ты чудаку?

ШТЕСЬО (вытріщыл очы, в усміху показал зубы, потом...): — О, вы лем все дзванджете и мене прозывате.

КАТРЕНА: — А воду наносил, дров ты дос нарубал?

ШТЕСЬО: — Як бы ніт, мате дос вшыткого!

КАТРЕНА: — Телята накормлены, напоил єс их?

ШТЕСЬО: — А чом бы ніт.

КАТРЕНА: — А где ты пас вчера коровы?

ШТЕСЬО: — Там недалеко Викторовой загороды.

КАТРЕНА: — А циж я не повідала тобі непослушный гамоне, жебыс там не пас худобу, бо як корова лем єдну травку там скубне, то Викториха дораз летит до мене сваритися.

ШТЕСЬО: — Я знам, знам, але я сам не наганям, ани не намавлям коровы, жебы они лізли на чуже поле.

КАТРЕНА: — Ты пся-юхо никому нич зле не робиш, а и пса-бурка ты тіж не намавлял газдову кошелю на свято, зо шнура стягнути и на кавалкы подерти? Думаш, же никто не видит? Ты ледаче насіня, ты не знаш ничого допильнувати, як треба, лем дакому на збыткы робити. Ты затраченый смолюху и ничгоде (погрожує), ты ище больше достанеш, лем не днеска, бо мам инше на голові.

ШТЕСЬО: — Е, вы так, як и тота баба до мужа гварит: “Днеска ти нич не буду гварила, бо єм в сповіди была, але заран та тебе ... (Надумуєся). Та я ти дам. (Катрена в злости мече за ним катульком, Штесьо утікат с хижы на двор.)



СЦЕНА 3.

ПАРАСЯ (входит): — Може вам мамо треба дашто ище помочы, а вы непотребно так ся сами трапите, бо я лем вчера вшытко до порядку привела.

КАТРЕНА: — Не треба дітино, не треба, сідай ту и одпочний собі.

ПАРАСЯ (сідат): — Та я ище праві нич не зробила, жебы отпочывати.

КАТРЕНА: — Не трап ты ся с ничым моя дітино золота. Знаш прецінь, же я прагну лем твого счастя, а ты не знаш сама кілько то трапезы было, покаль я тя выховала, кілько то непреспаных ночей, коли ты была хвора, то я и днес не дам тебе скривдити. Лем ты слухай мамы во всім, бо я тобі лем добра хочу.

ПАРАСЯ (скромно и смутно): — Таж я вас завсе слухам, але вы мамусь моя приречте мі, же не будете змушати за нелюба, што сердцю немиле...

КАТРЕНА (сідат коло ней): — Слухай Парась, гварю тобі, же лем добра тобі хочу. Сельскє жытя не для тебе, лем завсе старунок, трапеза и робота от рана до ночы. А тобі тепер трафлятся кавалєр з міста, як раз не старый, ученый, интелигентный, а не простый хлоп зо села, он єст писарьом при самом старості в місті. При ньом ты будеш собі паньом и ничого робити не будеш. Чуєш? Паньом будеш!

ПАРАСЯ: — Нас мамо в школі учыли, же роботы не треба ся ганьбити, бо зас як нич не робит и не працує, тот скоро ся постаріє.

КАТРЕНА (махат руком): — Ей, што там в школі знают? Они знают лем научыти, як чытати и писати, а што дітині треба, то лем мама знає.

ПАРАСЯ: — Но, та добрі мамо, але вы уж не будете нагваряти няня, жебы отобрали грунт от вдовы Березовой?...

КАТРЕНА: — Ага (злостно), то тобі ся ище о тых дзядов росходит? Ты думаш лем о том, жебы они на жебраков не зышли? (Парася плаче.) Но дос, дос уж того, не плач уж. Але прецінь ты сама видиш, же задармо не можна дати никому такий фалат доброго грунту.

ПАРАСЯ: — Алеж я певна мамусь и знам, же они доплатят грошы за долг на грунті, бо тепер на них тяжко, а и гдеж они ся тепер подіют? Настусі мі найбарже жаль, бо она добра и честна моя подруга и товаришка.

КАТРЕНА: — Ци ты любиш так с дзядами товаришыти, же так за нима обстаєш?

ПАРАСЯ: — Не так уж за нима, я лем за правдом обстаю, бо гдеж ту наша людзка честь и справедливість?

КАТРЕНА: — Знам, знам о што ти иде. Я того дотримам, штом ти обіцяла, але лем тогды, як ты мене послухаш (лагодно). Я знам, же тобі тот кавалєр сподабатся, бо ученый и богатий, в місті має свой дом и добру роботу писарску, гдеси коло старосты, ци там адвоката.

ПАРАСЯ: — Мамо, мі ся не спішыт ище отдавати, ци не добрі мі ту єст при вас дома, где мам вшыткого дост? А як приде тот час, то я выйду за такого, што не буде позерал за маєтком, а што он мі буде подабался и мене буде любил.

КАТРЕНА : — Тебе каждый бы взял и без маєтку, бо єс красавиця и роботна, но але маєток то велика річ в жытю.

ПАРАСЯ: — Як для кого ...

КАТРЕНА: — Дурна твоя бесіда. Молода єс ище, тай зато и глупа. Як будеш старша и в такых роках як я, то тобі ся в голові прояснит, а тепер то лем вітер свище тобі в голові, але от того єст мати, штобы за свою дітину думала.

ПАРАСЯ: — Та уж як он приіде, то я увижу, але най он жадной доброты от мене ся не сподіват, о ніт!...

КАТРЕНА: — Та маш быти до него гречна, бо я так хочу и приказую. И я так само свойого не выберала, а жыєме, якоси по людзкы, без образы боской.

ПАРАСЯ: — Як то? Таж сами сте повідали, же няньо ище на долго перед весільом до вас приходили с подарунками и на забавы, и на музыку разом сте ходили, а тепер (перерыват) ...

КАТРЕНА: — То правда, же он приходил, але он подабался родичам, а не мі, але зато он не был бідный, а там где біда, там счестя ніт ... тото собі добрі запамятай.

ПАРАСЯ: — Алеж мамо, сами знате прецінь, же и в церкви инакше учат, же ближных треба любити, и же саме богатство без людского чувства и милосердия, счастя людям не приносит. А гдеж то єст ваше милосердиє до бідных людей? Ци то лем богатый завсе має жыти счастливо на світі, а бідный вічно має быти на поневірці?

КАТРЕНА: — Такий то уж тепер настал світ и того никто не змінит, а ты смарката сама не мудруй, бо нич не порадиш.

ПАРАСЯ (гнівно) : — А як я так нераз роздумую, же воліла бым сама нич не мати.

КАТРЕНА: — Не плет мі ту ниякых дурниц, але ліпше иди ты ся красно прибрати, як на шолтысову доньку пристоит. Хыбаль ты мі ганьбы не зробиш тепер?

ПАРАСЯ (выходит): — Ах, бодай бы я його николи не виділа! (Выходит до коморы.)

КАТРЕНА (позерат за ньом и кыват головом): — Таж я тобі лем добра хочу, дітино моя ...



СЦЕНА 4.

ПЕТРО (входит Петро святочно убраный и Осиф разом): — Дай Боже Счестя!

КАТРЕНА:— Дай Боже, дай! Витайте до нас куме Петре! А где вы были так долго, што за три дны не было вас дома? Мусіли сте мати важну справу, же сте так далеко аж до міста іздили? Сідайте, отпочынте дакус.

ПЕТРО: — А мал єм, мал єм интересну справу и то не така планна, а дост цєкава, хоц и не моя власна.

КАТРЕНА (присідат): — То нам оповічте, бо я барз цєкава знати.

ОСИФ: — Лем ты не буд така цікава! Довідашся о всім, як прийде на то час.

ПЕТРО: — Тепер по правді кумо, не час ище о той справі говорити, бо може из того нич не быти. Але, запросили сте на гостину, то-м пришол, але (Парася выходит с коморы) ты Парась, што ден то красша, лем же выглядаш якаси смутна. Не треба ся грызти ничым, бо кого Бог любит, того он пробує, посылат на него даяке несчастє або згрызоту, а потом знов потішыт и ратунок йому посылат.

КАТРЕНА: — Якаси дивна ваша бесіда и нич мі ся не подабат.

ПАРАСЯ (жалостно): — Дякую вам нонашку за ваше добре сердце и пораду, але мі барз смутно на сердци, ани мі світ не милый. (Засланят очы фартухом и выходит.)

ОСИФ: — Дівча якоси часто поплакує по кутах и в очах марніє, а давнійше была така весела, як пташына в поли. (Кыват головом.)

КАТРЕНА: — Нич єй не буде, як матери послухат, хоц она тепер свои примхы строит и несчастливу удає. А за простого дзяда єй не дам и конец.

ОСИФ: — Лем ты не дзядай так моя Катрусь на никого, штобы и тебе часом так Бог не покарал. У Бога, каждый человік єст ровный, лем кєд он честный и справедливый, а богатство днесь єст, а заран може його не быти.

ПЕТРО: — Ретельну правду повідате, куме Осиф, бо штож значыт маєток и богатство без честноты и чувства справедливости? А зас нечестно набыте богатство завсе на совісти грызе и николи спокою ани людям счастя не приносит.

КАТРЕНА: — Мі ся так здає, же вы штоси з єдной бочкы выпили, бо оба єднако бесідуєте, так як бы то было штоси против мене. Але я мати, то знам, што треба для мойой донькы, и зрештом донька повинна слухати свойой мамы. А ты Осиф маш сына, та заряд собі, як ти ся лем даст, а от донькы тобі “варуй”, бо ту я сама ряджу.

ОСИФ (с усміхом): — То, то, то, та не так грозно моя пані, видно штоси ты занадто певна. Видиш сама, згодив єм ся на тоту днешню гостину, што ты собі выплянувала, але я знам, же лем так буде, як Парася сама захоче. Я не позволю дівча примушати замуж, як сама она с Божой волі не почне охоту до того там якогоси Астряба. (Дальше буде).

КАТРЕНА (сердито) : — А ты зас стара бідо! Видите го ту што он собі задумує? Таж Астряб, то пан и ученый, и мудрый, и богатый, и Парасі в місті буде добрі, лем кобы розум мала и мене послухала.

ПЕТРО (спокойно и розважно): — Пребачте мі кумо Катрен и пані шолтысова, бо часом то инакше рахунок показує, а правда инакша, а и нераз зайде така несподіванка, што недай Бог никто ся не сподіват.

ОСИФ: — Катрусь моя, подумай так с розумом докладно, жебыс потом по нечасі ни ты сама не плакала, ани наша донька на нас не нарікала, бо то в житю ріжно быват.

КАТРЕНА: — Ци то вы оба сте ся завзяли так против мене, ци што, таж Астряб то пан-елегант, ученый и поважный человік, а до того и богатый, має там будинок в місті, а же старший, то тым ліпше. Счестя я нашой дітині готую, нич инше, лем счастя.

ОСИФ и ПЕТРО (по свойому): — Но увидиме, увидиме! (До дверей ктоси пукат.)



СЦЕНА 5.

ОСИФ: — Прошу, прошу! (Входят вдова по Теодорі Береза, старша женщина, убрана чорно).

ВДОВА: — Слава Исусу Христу!

ОСИФ и ПЕТРО: — Слава на вікы!

КАТРЕНА: (в сторону до себе): — Ах!., зас несподіванка.

ОСИФ: — Витайте до нас Анно, што доброго повісте и што нового сте нам принесли?

ВДОВА: — Пришлам до вас пане шолтыс, а вас сусідо Петре, прошу вас быти за свідка.

ПЕТРО: — Я все был другом вашого покойного мужа Федора, так и вам Анно рад бым неба прихилити.

ВДОВА: — Най вам Бог зато щедро заплатит. В несчастю вы мене не опустили, так як и вы пане шолтыс.

ОСИФ (здивованый): — Я? Таж я вам ище нич доброго не зробил.

ВДОВА: — А Бог добрый змилувался и надо мном, над мойом судьбом, бо нераз я плакала кровавыми слезами и дрожала над тым, што то буде як вернеся Михась от войска домов, але Бог змилувался над бідном вдовом. (Катрена лем надслухує и недовірчыво крутит головом.)

ПЕТРО и ОСИФ: — Та штож нового ся стало? Повічте, што и як?

ВДОВА (вынимат хусточку из за пазухы, розвиват и показує): — О, ту єст чудо, правдиве чудо ся стало и мы уж не дзяды, не жебракы. (Позерат боком на Катрену, котра зла отвертатся.) Михась, мой сын, може днес глядати собі жену и меже гіереднійшыми дівчатами и то завдякы лем свойой честной працы.

КАТРЕНА: — Але?... (до себе) якеж там таке чудо моглося стати?

Осиф: — Но, та оповічте же Анно скорше, бо то и для нас и цікаво, и радостно чути.

Вдова (вынимат из хусткы): — О ту сут грошы, правдивы американскы доляры. (Подає шолтысови.) Пятдесят доляров, то ваше пане шолтыс за грунт, што Федор от Вас купил.

ОСИФ: — Ал ж то задуже и мі ся столько не належыт. Я возму от вас лем 30 дол., а решту сховайте для сына и вашой донькы Насты на віно.

КАТРЕНА (злостно до себе в сторону): — Алеж то глупый хлоп.

ВДОВА: — Не знам, як ище даколи я ся вам отвдячу пане шолтыс за вашу честь и людске сердце и зато, же сте не слухали рады злых людей и не выгнали бідну вдову по партизані в світ с торбами на поневірок на старшы рокы. (Кыват головом и позерат в сторону Катрены). Но, але вы не с такых пане шолтыс, ани вы Петре, кривды сте мі не робили, але зато другы люде не давали мі спокою, нич лем дзяды, а дзяды.

ОСИФ: — Тепер вы будьте спокойны, но але оповічте нам Анно откаль же вы взяли такы грошы и от кого?

ВДОВА: — $500 то за роботу Михася, а ту знов єст лист от родины мужа, в котром пишут, же пришлют нам больше.

КАТРЕНА: — Ах (до себе)! Зас несчестя.

ОСИФ: — Оповідайте Анно всьо за порядком, што и як?

ВДОВА: — Здаєся в середу (припоминат), так в середу рано досталам с почты такы два паперикы, жебым зараз іхала до міста, бо то пришло от кон-конзуляту важна справа, так и поіхалам до міста.

ОСИФ и ПЕТРО: — Но и штож там? Што таке дальше?

ВДОВА: — Як приіхала я до міста, тай звідалася полициянта, где то такий уряд и показую паперик. Он гречно отповіл што и як и показал дорогу. Иду там. Там такий старший пан звідуєся о документы. Я показую папері. Он довідуєся мене, ци мой муж мал даяку родину в Америкі. — Та мал — гварю — брата, бо мой пок. муж, дай му Боже царство, не раз споминал о ньом и адрес до него мі лишыл, але я в таком несчастью о всім забыла.

КАТРЕНА (нібы до себе с боку):— Але я и так на своим поставлю.

ОСИФ (нібы до себе): — То ся ище покаже. (до вдовы) Але вы Анно оповідайте дальше тоту интересну новину.

ВДОВА: — Пан звідуєся дальше, то вы єсте вдова по Федорі Береза?” “Так прошу пана”. “А як было на имя брату вашого мужа в Америкі? “Його имя Улиян” повідам я. Он посмотріл по паперях и повіл, же всьо ся згаджат в порядку. Он видно знал вшитко докладно, тогды гварит: “Ту єст 500 долларов, котры сын ваш Михаил заробил честно на американскых кораблях, коли он утік из німецкого лягру, а по войні вернулся до дому. А ци правда?” “Правда пане, тепер он єст при войску.” “Ту мате грошы, а ту лист, всьо то пані най забере, але прошу добрі сховати”. Розплакаламся там, и як непритомна вышла я на улицю. Но и то всьо...

ОСИФ и ПЕТРО: — То ся вам Анно належало, за вашу святу правду, вашу честь и терпеливость в несчастной долі. (Оба єден другому притакуют.)

ОСИФ: — То и Михась ваш ся утішит, як ся он дознат.

ВДОВА: — Он уж знат о всім, бо я йому зараз лист написала и днесь мам уж лист от него, же он скоро поверне з войска, а як ся посчастит, то буде он хотіл женитися, лем я не знам ци... (позерат на Катрену, котра сідит нахмурена).

ОСИФ (перерыват): — Знам я о том, знам, бо и наш Иванко тыж о том писал, же оба с Михасьом вертают разом домов. А о решту то вы Анно уж ся тым не трапте дуже, бо всьо буде в порядку.

ВДОВА: — А ци...? (позріла на Катрену).

ОСИФ: — Нич, нич ся не старайте, всьо буде добрі.

ПЕТРО (жартом весело): — Но, так тепер вшытко добрі и вшыткы будеме богаты.

ВДОВА: — То всьо лем с ласкы Божой.

ОСИФ: — А штож вы с такыма грошми думате робити?

ВДОВА: — Я чула, же наш сусід Гриц Шпырка выбератся на всход, гдеси на Поділя, то даст Бог от него господарство откуплю. Але пребачте мі, бо я ся долго у вас забавила, а дякую вам пане шолтыс и за себе, и за мои діти, и мы будеме старатися вам ище отвдячытися, коли лем Бог даст нам всім здоровля. Бывайте же здоровы с Богом. (Выходит.)



СЦЕНА 6.

ПАРАСЯ (подслухувала, входит весела): — Ой, мамусь моя мамусь, а не повідала я вам, не повідалам ...

КАТРЕНА (злостно): — А, то ты така мудра Парась, поза дверми подслухувати, я ти дам жыване (грозит)!

ОСИФ (радостно): — Видите куме Петре який то зух, на диво дівча ся мі выкарало, а не даякий бортачок.



СЦЕНА 7.

(Входит Штесьо, непочесаный, рукав подертый на кошелі, засапаный).

ШТЕСЬО: — Газдынь. газдынь, тот... тот якысий ваш пан Астряб, иде просто до нас, а псы за ним брешут, я не знам ци з радости, ци на смуток?

ОСИФ и ПЕТРО: — Ха, ха, ха ... (сміются голосно, оба по свойому.)

КАТРЕНА (крутится по хыжы) — Ой Боже мой, он уж ту а ту ище нич не готове, про тых дзяд... (до Штеся), а тобі Штесю, ты стерво смердяче, робити смішкы з дакого, я тобі дам Астряба, што и до гробовой дошкы попамяташ! (Хоче го ударити, наймит зо сміхом утікат, а так до Парасі.) А ты Парась рушайся и памятай лем гречно треба и без жадных выгварок.

(Осиф и Петро лем моргают на себе й посміхуются. До хыжы входит Макрина, а за ньом Астряб, здоровлятся по свойому. Астряб лысый с червеным баюсом.)



СЦЕНА 8.

МАКРИНА: — Слава И. Христу (здоровлятся по свойому). Веду до вас гостя пані Шолтысова.

КАТРЕНА: — Дуже вам зато рада и вдячна.

АСТРЯБ: — (Стал в дверях, кланятся капелюхом и змішано говорит). Витам, витам цілу вашу громаду..., хотіл єм повісти, вас честных господаров.

КАТРЕНА: — Витаме вас, витаме цілым сердцем.

ОСИФ (до Петра): — Но алеж то з ней глупа малпа. (Сідают оба при столі и позерают.)

АСТРЯБ: — (Знов кланятся) Василь Астряб, хотіл єм повісти я єст Василь Астряб, так, так.

КАТРЕНА (подсуват йому кресло): — Прошу, прошу у нас сідати.

(Тоту сцену треба добрі выпрактыковати, коли Катрена подала кресло и просит сідати. Аетряб обертатся в другу сторону, штобы сісти, Парася тымчасом отсунула кресло и вытерат шматом, тымчасом Астряб отповідат: “сідам, сідам” и валится на землю. Парася потом извинятся.)

АСТРЯБ (Подходит до кресла, обертатся):— Но уж сідам, сідам... (упал на підлогу).

ПАРАСЯ (всі сміются, а Парася завстыдано): — Пребачте пане Астряб, я не нароком. Я хотіла кресло панови повтерати.

АСТРЯБ (встаючи): — Ничого, ничого.

КАТРЕНА (помагат встати): — А не барз сте ся потовкли?

АСТРЯБ: — Не дуже, не дуже. (Але потерат задок руком, потом уважно сідат.)

КАТРЕНА (приводит Парасю за руку, представлят): — Ту єст моя донька Парася.

АСТРЯБ (встає с кресла): — Ах, чудо, на чудо красавиця, я..., я... шкода, же я перше (надумуєся, не знат, што повісти), но але то я уж зробил..., я..., я... летіл через море, штобы, штобы..., ах яке чудо..., чудо (хоче Парасю цілувати).

ПАРАСЯ: — Мамо! Я не хочу..., я не буду, ніт, ніт, ніт! (Иде до кута плакати.)

КАТРЕНА (заламує рукы): — О Боженьку мой, та што зас ся с тобом водит?

ПЕТРО (встає на середину, грозит Астрябови): — Выстарчыт нам, дост уж того крутацтва и обманьства ты ошусте! Ты думал собі, же и ту удастся тобі добрых людей одурачыти и в поле вывести? Ты приіхал ту удавати богача, жебы чуже майно в свои рукы достати и пропити? Ты злодій, пияниця!

АСТРЯБ: — А што ты таке придумал, цис ошаліл человіче? Таж я всьо уж зробил, што треба было...

ПЕТРО: — Так, ты обманщику уж єс всьо зробил, што треба, а там за водом маш жену и троє дітей, а ту хочеш другий раз женитися на чужий маєток. Тобі пахне ище красне дівча и богате віно, ты думал, же забереш чужий маєток, но на счестя я сам дал тебе провірити и справдив, што ты лем обманщик и пиячина.

КАТРЕНА (оператся и сідат на кресло): — Ох, што я чую? Та он направду має жену и троє дітей? Ой, воды, воды, бо умерам.

ОСИФ (подтримує и дає воду, што принесла Парася): — Так, так моя Катрусь, то правда всьо, и лем завдякы кумови Петрови, што нам на часі ище удалося уратувати нашу Парасю от такого несчастя. (Тымчасом, в заміщаню Астряб озератся и хоче утікати, но другы затримуют го за гєрок.)

ПЕТРО: — Не так скоро, почекай ище ты лысый старый коню, може ище дачым погостиме, гдеси там кума принесла палюночкы, але... (тымчасом Штесьо входит с кырмаком в руках, замахуєтся на него, но Астряб умкнулся за двері, а за ним вышла и Макрина.)

(Заслона опадат)

АКТ III.


(Комната тота сама, только прибрана, стол накрытый обрусом, на столі хліб, фляшка, порцийка и проче.)



СЦЕНА 1.

(Парася убератся перед зеркалом.).

КАТРЕНА (подає єй коралі): — Моя люба донечко, на возми ты тоты мои червены коралі, они тобі прекрасно будут пасувати.

ПАРАСЯ: Мамо, а може завязати тоты дві пантличкы, што няньо на ярмаку купили?

КАТРЕНА: Завяж, як хочеш, та завяж.

ПАРАСЯ (мірят, єдна пантличка упала) — Ах, так мі якоси днесь всьо из рук летит, а сердце так бє, як николи перше не было.

КАТРЕНА: — Лем ты ся не бій того, оно само перейде.

ПАРАСЯ: — Ох, мамусь моя, я чуюся така счастлива ...

КАТРЕНА: — А видиш, як я ти повідала, лем ты мамы слухай, та всьо буде добрі.

ПАРАСЯ: — А може мамусь, они днеска не приідут, може ся дашто стало.

КАТРЕНА: — Не роздумуй таке, таж они оба с Иванком як на крылах летят, но але Михась мусит прецінь до свойой мамы перше зайти.

ПАРАСЯ: — Мамусь, а може бы Штеся послати, жебы ся довідал, ци ище не приіхали.

КАТРЕНА: — То не гарді Парась, и невыпадат такой дівчыні таку нетерпеливость показувати, бо то и ганьба на дівчину.



СЦЕНА 2.

(Входит Штесьо пяный в розчухраной чуприні.).

КАТРЕНА: — Та гдеж ты ничгоде так ся охлял? Ты смолюху...

ШТЕСЬО (затачатся): — То, то лем з ра-зрадости, так з радости...

КАТРЕНА (выпыхат го за двері): — Иди там до барлогы лежати, ты недбачий волоцюго.



СЦЕНА 3.

(Входят шолтыс, Петро, вдова Анна, Иванко и Михась в войсковых мундурах, а за нима сунеся и Макрина, всі ся витают.).

КАТРЕНА: — Витайте всі до нашого дому, витайте!

ИВАНКО (витатся с мамом Катреном, цілуются и пригваряют по свойому, потом с Парасьом).

Парася: — Ой, мой братчику любый Иванку, Ивасеньку! (Обнимают и цілуются.).

МИХАСЬ (подходит несміло до Катрены): — Дорога и люба пані матко (цілує єй в руку). Ци приймете вы мене за сына?

КАТРЕНА: — Подь любий сыну Михась, подь! (Обнимат и цілує го.). А забудь о том, што я тобі злого наробила. Прозріла и я на очы и вижу, што сердце, любов и честь больше в жытю значат, як наш маєток вартат.

ПЕТРО: — Так, так, як гварит наша пословица: “ліпшы нашы два позоры, як дачыі штырі волы”. (В часі того всього честуются и гостятся по свойому.).

МИХАСЬ (поцілувал зас Катрену в руку, иде к Парасі, она тримат руку на сердци): — Ой Парась; моя дорога Парась! (Обнимают и цілуются.).

ПАРАСЯ: — Михась мой золотый, ой што я ся наплакала за тобом, штом ся настарала за тебе.

МИХАСЬ: — Знам я о всім моя голубко. (Берутся за рукы и шептом бесідуют, Катрена иде ку Анні и разом собі веселе розправляют.).

ПЕТРО: — Но то як видно куме Осиф, невроком всьо кончится благоприятно, може ище ліпше, як мы сподівалися.

ОСИФ: — То лем вам куме Петре я завдячую всьо, што вы помогли захранити и мене и наше дівча от несчастной біды. Лем вам належытся зато наша щыра подяка.

ОСИФ: — Но але вы хлопці направду потужали при войску, выглядате оба як офицеры, а не даякы просты воякы.

ПЕТРО: — Так, так, а тепер вы сынове лем забертеся щиро до працы на своих газдовках.

МИХАСЬ: — Та уж лем так, а мы обоє с Парасьом, кед нам пощестит, то мы и на камени хліба ся доробиме. (Бере Парасю под руку.).

ПАРАСЯ: — Мы с Михасьом на вшытко готовы, лем начынати, и я нетерпеливо буду ждати часу, коли будеме разом.



СЦЕНА 4.

(Парася зауважыла Настю, што незамітно вошла до хыжы, подошла и за руку привела єй до Михася.).

МИХАСЬ: — Витай дорога сестричко Настьо, як ты ся маш? (Обнимаются и цілуются.).

НАСТЯ: — Ой Михасю, мой дорогый братчыку, як я долго и нетерпеливо мы на тебе ждали. (Бесідуют, потом Настя иде, цілує в руку Катрену, стає коло мамы.).

ИВАНКО (с усміхом иде ку Насті, витаются): — Як ты ся маш Настьо? (Она отповідат и обоє шепчут.).

МИХАСЬ (бере Парасю за руку, веде до Осифа): — Пане шолтыс! Коли уж до того пришло, то хыбаль дорогый наш няню и отче поблагословте мене и Парасю на нову дорогу нашого спольного жытя. Не бойтеся, не заведетеся на мі, бо я Парасю люблю, буду єй шанувати и завсе буду єй обікуном, а при том и вашым сыном-зятьом и помочником в вашой роботі.

ОСИФ (Зворушеный, обнимат руками Михася и Парасю, притискат до своих грудей, потом со слезами в очах кладе рукы на головы обоих.). Як уж така єст воля Божа, та най же вас Бог всевышній благословит в счастью и здоровлю на многая літа.

(Всі женщины отерают очы от слез, другы тішатся весело, а тымчасом Иванко знов бере за руку Настю, веде єй до отца и каже:)

ИВАНКО: — Дорогый мой няню, як уж так, та хыбаль же и нас обоє с Настьом поблагословте за єдным заходом, бо и мы обоє любимеся разом, так най то буде, як гварят “на черянку”, а весіля можеме зробити разом и 'позостанемеся всі як бы в єдной родині. . .

ОСИФ (здивованый с усмішком знов припрошат их ку собі): — Но коли уж така воля Божа, най же вас Бог благословит свойом благодатьом в счастю и здоровю вашого спольного жытя!

КАТРЕНА (послідує за Осифом, обнимат и цілує єдну пару за другом): — Най же вас Бог благословит свойом ласком и покровом, и т. п.

ВДОВА АННА (также послідує за Катреном, благословит, а Катрена тымчасом всіх честує вином): — Най же вас Бог благословит свойом ласком, а Матер Божа най хоронит вас от всього злого, мои любы діточкы.

(Меже тым всі гості замішано разом тішатся, поздравляют, цілуются и честуются взаимно.).

ОСИФ: — Но видите куме Петре и всі добры люде, який же то з мене шолтыс, што ани я не знал, што творится поза мои плечы. Але зато я и сам рад с того, же творится добре, бо нас буде больше в єдной нашой родині, што буде и для мене помоч и для всіх буде нам легче, бо где в родині, або меже людьми єст народне єдинство, там єст больша народна сила.

МАКРИНА (она цілый час сиділа на боку, спокойно всьо зауважала и выслухала, выходит на середину и говорит): — Коли уж так всьо выходит на добре, то прошу и мене приняти до свого товариства, бо и я радуюся и жичу нашым молодым парам счестя и здоровля от щирой душы. (Всі позерают на ню з удивлением). Пребачте мі, бо може я нерозумно дашто наплела, дораджала або нехотячы образила, то лем з глупоты, але всьо, што я ту днес у вас увиділа, выслухала и сама там в кутику передумала, то я аж тепер направду порозуміла, же где єст людска честь, щира любов и благородна душа в людях, там єст правдиве людске счастя, бо лем дружно при любви, згоді и охоті до труда, можна ся легко богатства доробити, а то єст правдиве людске счастя.

ПЕТРО (перерыват): — Видите сусідко Макрин, же я о вас мал правду, я завсе думал, же вы сте добра и честна жена, лем же вы сте всього не знали а же дашто инакше розуміли, то зато и вы по вашому мали свою правду. Но але нам всім треба знати и порозуміти, же то так єст не лем в єдной родині. Така сама правда относится до каждой нашой родины, як и в загалі до всего нашого народа. И коли нашы лемкы сознают и порозуміют тоту народну правду о собі, же лем в народной єдности и в заимной помочы єст наша народна сила, тогды мы объєдинены як єдна велика родина, тогды мы сзможеме выбороти свою народну карпаторусску свободу, бо лем в єдности народа єст наша могуча сила и наша народна воля.

МАКРИНА: — Так, так правду повідате сусідо, и я дякуювам за вашы добры слова и науку, бо я сама аж днес прозріла на свои очы, и порозумілам, же всі мы разом маме силу добиватися народной свободы и творити як своє родинне, так и народне счастя.

ИВАНКО (честує): — Та уж дос буде той политикы, бо тепер мы хочеме дашто заспівати.

МАКРИНА: — Та и я так зраділа при той днес веселой нагоді (подносит в гору свой кєлішок), я жичу вам всім, а особливо обоим молодым парам: Михасьови и Парасі, Иванкови и Насті, всім вам много счастя и здоровля на многая и благая літа! (Выпиват.).

ВСІ (співают) : — Многая літа, во здравие, во спасение и так дальше.



СЦЕНА 5.

ШТЕСЬО (влітує засаплено): — Музыка иде, музыка, цигане идут уж грати на спросины. (За сценом чути слабо музыку и спів.).

ИЗ ДВОРУ (спів с музыком): —

Ишол милый до милой, пукат до дверей, (2)
Ой ци ты спиш, ци чуєш, ци мня вірно любуєш
(ту можна отспівати из середины): Отвор мі двері...


СЦЕНА 6.

МУЗЫКАНТЫ (входят, Катрена несе фляшку с коморы, честує их).

МИХАСЬ (бере под паху Парасю, стає перед музыкантами и начынат співати, приближатся Иван с Настьом и всі другы подходят и співают. Музыка грає з легка, так штобы было чути слов):—

1) Там пониже селечка, густа верибночка, (2)
2) А ктож єй там насадил? Моя фраиречка. (2)
3) Она єй садила, я єй ямкы копал. (2)
4) Ой, бо я єй передом, за три рочкы кохал. (2)

ИВАНКО (зачынат, за ним другы):

1) През зелене жытко вода тече. (2)
Штож мі моя мила (2) на то рече?
2) Хоц бы она рекла, небоюся, (2)
Гусаре вербуют, хлопцы машеруют, звербуюся. (2)

МИХАСЬ (знов зачинат):

1) Я до леса, я до леса, я до леса не пойду,
Древко рубал, древко рубал, древко рубал не буду.
2) Древко бы мя, древко бы мя, древко бы мя забило,
Штож бы моє, шварне дівча, штож бы дівча робило?
3) Горы нашы, горы нашы,
Вы зелены Карпаты,
Никто не знат, никто не знат,
Кельо вы в нас вартате!
4) Не даме вас, не даме вас,
Нашы горы Бескиды,
Бо вас дати не казали,
Нашы діды, прадіды.

ПЕТРО (всуватся до середины): — Видите добры людонькы, якы то чудово красивы співаночкы сут в нашом карпаторусском народі. Зато я думам, же заспівам собі ище єдну нашу народну співанку, а то єст “Братя Лемкы, русскы діти”, што была в Америкі уложена. (Зачынат, за ним всі разом на ноту “Волга, Волга...):

1) Братя лемкы, русскы діти, вшыткы в Союз ставайме, 
И матери Лемковині загыбати не дайме!
2) Загыбає наша мати, Родна Лемковина,
Бо єй гнетут: польска шляхта, тай и ческа панщина.
3) Хотят паны Лемковину для себе присвоити,
5) Не турбуйся Лемковино, же мы о тя не дбаме,
Хотят они русскых лемков всіх вынародовити.
4) Не думайте собі паны, же то можна зробити,
Бо мы лемкы барз завзяты, трудно нам порадити.
5) Не турбуйся Лемковино, же мы о тя не дбаме,
Ты сой таку думку думай, же тя врагам не даме!

(Завіса помалы опадат.)

(конец)



[BACK]