Львовска Ставропигія — С. Бендасюк

В сім, 1936-тім році, минає 350 літ від часу установленя найстаршої культурної інституції на Галицкій Руси — львовскої Ставропигії, то значит, відколи львовске Успенске Братство во Львові стало в 1586 р. ставропигіяльним.

Виразно то підчеркуєм, а не кажем, що від основаня того братства, бо, коли то братство було основане, не знати. Здаєтся, що єще в часах галицко-руских князей *).



*) Зазначуєм то ясно тому, бо в давнійше напечатанних в розличних калєндарях, коротких „літописях“, а то і статях, указувалось нераз, що то братство було основане в 1439 р., то знов що в 1586 р., — а то не вірно. Тимчасом лиш відомо, що в 1439 р. польскій король Казимир IV Ягайлончик видав місту Львову грамоту, в котрій находится найстарша, до нині нам ізвістна, перша вспоминка о львовскім Успенскім братстві, котре уже до того часу давно существовало. То братство аж в 1586 р. стало Ставропигією.



Отже, в 1586 р, 1-го старого стиля января (січня), то саме, уже до того сотні літ существовавше руске православне Успенске братство во Львові, дістало від прибувшого тогди до Львова, проїздом в Москву, антіохійского патріярха Іоакима незвичайно важну учредительну (то значит, основну, фундаментальну) грамоту, з новим братским уставом і спеціяльними широкими правами, привілегіями і повномочіями.

Збірна цілість всіх тих наданних єму весьма важних прав, привілеїв і повномочій означалась тогди найточнійше і найлучше греческою назвою „Ставропигіон, **) котрою то назвою, з того часу, стали називати львовске Успенске братство, в своїх документах, посланіях і письмах восточні православні патріярхи, а потім, в своїх привілеях, наданних братству, так єго називали і польскі королі, в своїх грамотах і письмах московскі царі, молдавскі (волошскі) господарі (воєводи), козацкі гетмани, в своїх писанях рускі писателі і т. д, так, що та назва „Ставропигійское Успенское Братство во Львовѣ“ осталась і утвердилась на всегда.



**) Греческе слово „ставропигіон“ зложилось і вийшло із двох греческих слів: „ставрос“ — крест, і „пигнімі“ — укріпляю, прибиваю, насаджую, уміщую; а то тому, що на знак наданя, подарованя тих великих прав, повномочій і привілеїв, братство тогди дістало від патріярха спеціяльний, осібної форми, патріяршій крест, і той крест, такої як раз форми, намальованний, вирізбленний чи зділанний, з того часу, поміщували, прикріпляли чи прибивали в братскій Успенскій церкві, над царскими дверми, на всіх чотирох стінах внутри церкви, і на церкві, на верху, і такій самий крест находився нa братскій печатці.



Таке незвичайно значне і знаменательне вивисшенє львовского Успенского братства з помежи всіх других церковних братств в полуднево-західній Руси, уже в таку далеку від нас давнину, і задержанє тим братством своєго культурного первенства межи ними через довгі віки, розумієтся, мало свої важні і глубокі причини, над котрими і приходится нам вдумчиво остановитися, щоби уяснити собі і зрозуміти історичне і нинішне культурне значенє для нас, руских в Галичині, тої величної, славної і всім нам дорогої інституції.


Перші братскі союзи на Руси.

Коли саме появилися вперве на Руси ті церковні братства, сказати трудно, бо їх первістне настанє тратится в глубині віків. В історії утвердилась догадка, що, подібно, як львовске Успенске, так і гдеякі другі братства були основані уже в часах руских князей. Що до того принято в історії висказувати взгляд, що організація братств була в глубоку старину перенята і пересаджена сюда, до нас, із Греції, відки Русь приняла христіянство і где церковні братства существовали уже в 12-тім віці. Перенятє їх організації відти було на руку і тим легче нашим далеким предкам, що на Руси, і передтим і то з давен-давна, при церквах, щось подібного до братств уже водилось.


Братчики і цехи.

Був у нас при церквах прастарий звичай устроювати від часу до часу, особливо по случаю великих праздників (свят) собранія (сходки) прихожан церкви, підчас яких собравшіся участники обговорювали церковно-приходскі діла і потреби і складали жертви в грошах чи продуктах на церков (на свічки, украшенє храма, оплату за треби і таке інше) і на благотворительні (добродійні) ціли (на убогих, больних, сирот, странників-паломників, школярів і др.). Такі братскі сходки прихожан називались „братчинами“ і були уже досить подібні до пізнійших общих собраній церковних братств і своїми совіщаніями (нарадами) і своїми ділами, постановленями і задачами. Такі братчини при церквах відбувались з давна, на всім пространстві Руси, і в полуднево-заходній (в Галичині, Кієвщині, Виленщині і т. д.) і в північно-всхідній (в Новгороді, в Суздалі, Москві).

Но такі братчини не були постоянні, прочні і правильно відбуваючіся, а лиш тимчасові, случайні (принагодні) установи. Они появлялись і відбувались тілько по мірі потреби, рідко і не всюда. Аж пізнійше, постоянними, прочними, певними і правильно дійствуючими організаціями, звичайно, хоть з початку не все і не всюда, були в полуднево-західній Руси, по городах (містах), братскі союзи чи товариства префесіональні (фахові), так зовимі цехи ремесленників і торговців (нпр., кушнірів, столярів, малярів, різьбярів, пекарей і т. д., также занимаючихся продажею вироблених собою продуктів), переняті із західно-європейских країв.

З початку в ті цехи входили членами ремесленники розличних народностей і віроісповідань, іменно так довго, як довго царила віротерпимість, то значит, коли нікого із-за єго віри і народности другі, сильнійші, не понижали, не кривдили і не переслідували. Отже, так само було якійсь час і на руских землях в Польщі, коли люди православної віри і рускої народности користувались тими самими правами і вольностями, що і поляки римокатолики *).



*) Коли часом говорится і пишется о первістній віротерпимости (толєранції) в давнійшім періоді історичної Польщі, то треба мати на увазі слідуючі факти: Первоначально польскій народ, подібно як рускій, приняв христіянску православну віру также із Греції, чи — як то принято означати, — із єї столиці Візантії (Царьграда, Константинополя), розумієтся, также в восточно-греческім, т. є. православнім обряді і з церковно-славянским язиком богослуженія. Занесли в Польщу восточно-православне христіянство ученики апостолів всего Славянства, святих Кирила і Мефодія. Той факт признают нині визначні польскі історики. Та мало що не з самого початку заведеня в Польщі христіянства, латинскі (римскі, папскі) місіонери стали в ній витісняти і усувати православний обряд і церковно-славянскій язик із польских храмів і богослуженя і вводити западно-римскій обряд і латинскій язик. Із-за того в Польщі ішла якійсь час церковна борьба, в котрій верх взяв скоро і побідив таки Рим, бо Польша, висунена дальше чим Русь на запад і підлягаюча сильним впливам тогди найсильнійшої „римскої імперії німецкої нації“, в тім взгляді ніяк не могла своєї самостоятельности удержати і окончательно підпала цілковито власти Рима. Та все таки то витісненє восточно-православного обряда ішло помалу і традиції (старі переданя) та сліди того обряда удержувались в Польші довго, бо — як в польскій історії вияснено і доказуєтся — єще в 15-тім віці, в коренній Польші, в гдеяких костелах відправлялось богослуженє в церковно-славянскім язиці і даже обстановка в тих костелах носила очевидні сліди восточно-православного обряда. В силу тих слідів і старинних традицій также відношенє римокатоликів до того обряда і взагалі до православія і православних було терпиме (толєрантне), а змінилося на вороже з того часу, як в Польші, во що би то ни стало, за всяку ціну, взялись за навязанє православним унії з Римом і відколи в Польші державною політикою, школами, літературою (письменностю), общественним світоглядом і житєм, стали управляти єзуїти.



Но з часом, коли таке переслідованє настало, ті цехи зачали розпадатися, ділитися на віроісповідні і также організуватись около своіх церквей, а їх члени, яко ісповідники своєї віри і народности, отже, в сім случаю, на Руси в Польші, православні рускі, стали боротися за інтереси, права і свободу своєї православної Церкви і руского народа.


Церковні братства на Руси.

По мірі того як натиск латинства (римокатоличества) на православних наступав все грознійше і ставав все сильнійшим, братскі союзи около церквей постепенно тратили свої цехові (фахові) черти (свойства, прикмети) і принимали все більшій і все ярчій характер віроісповідний і, разом з тим, также народностний або — як то нині принято називати — національний, а то тому, бо тогди з віроісповіданєм цілковито зливалась і народність (відь тогди так і понималось і говорилось: кто православний — той і рускій, а кто римокатолик — той і поляк) і, наконец, ті союзи стали зовсім і наскрізь церковними братствами православної віри і рускої народности.

Отже, з того часу, членами церковного братства, братчиками, були уже ремесленники всяких цехів (фахових організацій), рядові міщане, дворяне (шляхтичі, купці, обивателі, поміщики (дідичі), служилі люди (чиновники, урядники) і даже гдеякі, оставшіся єще на Руси, но уже немногі вельможі (магнати) і високі достойники, єсли они були православної віри *).



*) Приналежність до православної віри була головною вимогою (требованієм), богато більшою чим приналежність до рускої народности, бо, нпр., членами львовских церковних братств були также православні греки, серби, болгаре, волохи, но ніколи не могли ними бути ні католики, ні уніяти, аж до початку 18-го віка, т. є. аж коли уже ті братства винуждені були стати уніятскими.



Всі они в братстві були рівноправними членами, независимо від своєго занятя чи сословія (клясової приналежности). І, як раз, в силу тої своєї розличної професіональної і сословної приналежности членів-братчиків, братства ставали все більше впливовими, авторитетними і кріпкими і внутренно і внішно (на зверх), бо члени-братчики заступались за інтереси, права і свободу своєї віри і народности і в тій среді, в тім окруженю, в котрім находились, перебували і працювали.

Рівночасно ті церковні братства ставали постоянними і прочними організаціями, бо того вимагали обставини: треба було в своїй самообороні, в відстоюваню своїх прав, інтересів, привілеїв і свободи своєї Церкви, а разом з тим і своєго народа, виступати все в єдности, солідарно, вести довголітні процеси, самих себе добровольно оподатковувати на церковні і общенародні ціли і потреби, даже іногда і вооруженною силою відбиватись від нападів, наїздів, грабежей і тим подібних насильств. Первістні, случайні, рідкі братскі сходки („братчини“) були уже не достаточні для обговореня, рішеня і виповненя важних постановлень і задач. Треба було відбувати від часу до часу правильно скликаємі общі собранія членів-братчиків, на тих собраніях вибирати братских старшин або старійшин і їх замістителів (сеніорів і віцесеніорів), а то і цілу братску праву, значит, совіт, і устроювати правильні засіданя того совіта.


Перші братскі установи, ціли і задачі.

Вийшла также потреба точно і подробно означити права і обовязки поодиноких членів-братчиків, старійшин (сеніорів) і членів совіта і всего братства, опреділити правила поведеня братчиків і внутренної дисципліни в братстві, а всі ті правила (приписи), собрані і списані в ізвістнім порядку, в виді осібного документа-грамоти, становили собою братскій закон, братскій устав (статут). Начерки і списки таких церковно-братских уставів появляются на Руси уже в 15-тім і 16-тім віках, з початку дуже прості і коротенькі, а пізнійше все ширші і докдаднійші, як того требували все подвижнійше житє і все ширшій круг братскої діятельности.

Членами церковного братства, по правилу, могли бути лиш світскі люди (міряне), а не священники, но трудились они для Церкви, братства і рідного народа під руководством духовенства. А тому що православне духовенство, під натиском латинства, всяких католицких властей, ієрархів, вельмож, шляхти і чиновників, все низше падало, корилось, тратило свою независимість і повагу, свої права і свободу, то міряне-братчики і братскі організації, все більше взмагались в силу, росли і зискували на повазі, значеню і впливах, так, що, з часом, уже більше значили в народі чим духовенство і брали над духовенством верх; особливо в тих случаях, коли підупавше, збідніле, зневолене і здеморалізоване духовенство уже не було в силах сопротивлятись тому натискови, отже ішло на уступки і компроміси, а то і зовсім підчинялось сильним міра сего, з очевидним ущербом і тяжкою шкодою для Церкви і народа.

Вплив, повага і власть братств і братчиків в церковних ділах зазначувались і взмагались особливо в більших містах, там, где они мали над своїми церквами право патроната т. є. право надаваня духовенству презенти, значит, право вибираня для братскої, а то і, просто, мійскої церкви священників, подібно, як над іншими церквами мали то право поміщики (дідичі), старости, королівскі чиновники і другі особи і власти. Священники при таких братских (мійских) церквах, під таким братским патронатом, дістаючи від братства содержанє, церковні доходи і всяку поміч, і опираючись на братство і братчиків в своїй самообороні перед насильствами і нападами зі сторони іновірців-чужинців, відчували і понимали свою зависимість від братства, отже винуждені були з ним числитись і єму підчинятись. Тим паче, що братчиками були найвизначнійші горожане міста; що круг діятельности братства був тогди дуже широкій і рознородний: братства строїли і содержували на свої средства не лиш свої церкви і при них духовенство, но і свої братскі школи, а з конці 16-го віка печатні і книгоіздательства, больниці (шпиталі), всякого рода пріюти (для убогих, сирот, старців), ученическі бурси, гостинниці, книгарні, переплетні, мастерскі (варштати) для вироба церковних риз, свічок, хоругвей, крестів і т. п., занимались викупом із татарскої та турецкої неволі полоненних (невільників) і многими другими культурними і благотворительними ділами і предпріятіями.


Литовска і Галицка Русь.

Таких братств, з такою живою, широкою і плодотворною діятельностю, було в конці 16-го віка, на полуднево-західній Руси, уже много. Із помежи них найдальше наперед видвигнулись, найбільше заслужились і найширше вславились своєю енергією, предпріимчивостю і патріотизмом два найстарші і головні братства на полуднево-західній Руси, в двох єї тогдашних столицях: в Вильні Свято-Троицке при церкві і монастирі Св. Духа, і во Львові — Успенске.

Положенє православних руских в литовско-рускій державі було довгі віки досить зносне. Литва-Русь була об'єдинена з Польшею лиш особою короля, вспільного для двох держав, а впрочім була независима. Многочисленні литовско-рускі магнацкі роди: Ходкевичі, Чарторижскі, Тишкевичі, Глинскі, Сапєги, Сангушки, Четвертинскі і другі, оставались довго рускими і православними і боронили Русь і православну віру. Тамошнє православне духовенство довго держалось на довжній, подобаючій висоті, з достоїнством, сохраняло свої впливи, повагу і силу. Кромі того і непосредственне, найблизше сосідство московского царства всегда мало значний і благотворний вплив на литовску Русь.

Богато труднійше було положенє Галицкої Руси. Она раньше утратила свою независимість. В єї більших містах з давна поселялись чужинці-іновірці і іноплеменники і зі Всхода і з Захода. Єї бояре-вельможі, в більшій части і скоро, відпали від православної віри і рускої народности. Їй труднійше було зноситися з далекою Москвою. Єї православна Церковь і духовенство находились під сильнійшим натиском Рима і взагалі Запада, всяких властей, і тому скорше підупадали.

Із-за всего того і по многим другим причинам также борьба за православну віру і руску народність була на Галицкій Руси значно острійша, а разом з тим і в зависимости від того, также церковні братства проявляли тут, і то раньше чим где-інде, більшу енергію і подвижнійше житє. По ізвістному старому правилу: чим більшій напор — тим більшій відпор.

Коли ж в 1569 р. наступило цілковите об'єднанє литовско-рускої держави з Польшею, заключенєм так зовимої Люблинскої унії, а вслід за тим спроваджено до Польші в великім числі єзуїтів і пішла усиленна пропаганда і підготовка на руских землях церковної унії з Римом, вся полуднево-західна Русь очутилась під одинаково сильною загрозою утрати своєї православної віри і рускої народности, значит, під загрозою бути винародовленою (денаціоналізованною). Отже та загроза об‘єдинила в самообороні всі православні рускі організації, тому і понятно, що повага, значенє і духовноморальна сила церковних братств на всій Руси в Польші тогди піднялись і взмоглись скоро і незвичайно високо. Православне духовенство, обезправнене і безпомощне, знищене і понижене, упадало все низше і матеріяльно і морально, а разом з тим упадали діла і положенє православної Церкви, котрих то духовенство уже не було в силах відстоювати-боронити. До оборони їх були спосібні, і в силах і в можности церковні братства, то значит, зорганізовані в них православні міщане, ремесленники, купці, шляхта і взагалі передові рускі люди, під руководством лучшої части духовенства під покровительством немногих, оставшихся єще православними і рускими вельмож, котрі также належали до церковних братств, як, нпр., до Львовского Успенского братства належали: Ружинскі, князі Вишневецкі, Древінскі, Киселі, козацкі гетмани, нпр., Петр Конашевич-Сагайдачний, Виговскій і особливо могучі і давно уже славні і многозаслужені князі Острожскі.

Наконец, і самі восточні православні патріярхи стали більше уповати і полягати на братства чим на духовенство. Тим і обясняєтся той факт, що они львовскому Успенскому, а затім і гдеяким другим братствам в полуднево-західній Руси надали права і привілеї Ставропигії.

Висше згадану першу ставропигіяльну грамоту антіохійского патріярха Іоакима, з 1 ст. ст. січня 1586 р., надану львовскому Успенскому братству, в два роки пізнійше потвердив вселенскій константинопольскій патріярх Ієремія ІІ, власти котрого підлягала Церковь на всій полуднево-західній Руси *).



*) По гдеяким причинам, о котрих тут трудно розписуватися, доступ і інтервенція в церковних ділах на полуднево-західній Руси другим православним патріярхам (антіохійскому, александрійскому, ієрусалимскому) були легчі чим вселенскому константинопольскому патріярху, до котрого канонічно (церковно-законно) належала власть над православною Церковю на всій полуднево-західній Руси. Тим і обясняєтся обставина, що першу ставропигіяльну грамоту львовскому Успенскому братству надав сперва антіохійский патріярх, а потім потвердив еї і надав ставропигіональність єще і другим братствам і монастирям вселенскій константинопольскій патріярх.

Єще ярче свідчит о тих трудностях такій примір: потім як більшість православних єпископів в 1596 р. приняла Берестейску унію з Римом, на всій полуднево-західній Руси остались дальше православними лиш два галицкі єпископи: перемишльскій Михаїл Копистинскій і львовскій Гедеон Балабан. Посвятити нових православних єпископів вселенскій константиноп. патріярх не мав возможности. Аж в 1620 р. ієрусалимскій патріярх Феофан, посвятивши московского патріярха Филарета і повертаючи із Москви через полуднево-західну Русь, посвятив в Києві для неї нових єпископів і то їх посвяченє потвердив потім вселенскій константиноп. патріярх, а послі того їх уже признав єпископами і польскій король.

І, наконець, єще один примір майже з наших часів. В 1909 р., в Галичині, зачали гдеякі села масово переходити в православіє і для них потреба було православних священників. Із сосідної православної Буковини посилати священників в Галичину черновецкій правосл. митрополичій консисторії австрійскі власти не позволили, а православних священників із Росії сюди не допустили, заявляючи, що они не австрійскі піддані і посвячені не компетентною духовною властю. Аж в 1910 р. вселенскій конст. патріярх, яко такій, котрому колись підлягала прав. Церковь всеї полуднево-західної Руси, назначив, в порозуміню з російским Святійшим Синодом, тогдашнього волинского архієпископа Антонія (нинішнього митрополита, перебуваючого тепер в Югославії) своїм екзархом (уповномоченим представителем) для православних в Галичині і Венгрії, і він, в імени вселенского конст. патріярха, посвящав австрійских подданих, галичан і угроросів, на прав. священників для Галичини і Закарпатскої Руси (оо. Максима Сандовича, Ігнатія Гудиму, Іоанна Ілечко і др.)

Таких примірів із історії прав. Церкви на полуднево-західній Руси можно би привести много. Они показуют, яке тяжке положенє було тої Церкви і яке важне значенє для неї мали церковні братства і особливо львовска Ставропигія, підлягаюча прямо власти вселенского конст. патріярха.



Потвердивши єї, той патріярх рівночасно надав права Ставропігії также Свято-Троицкому братству при церкві і монастирі Св. Духа в Вильні.


Сущність ставропигіяльности.

А вслід затім восточні православні патріярхи наділили ставропигіяльними правами і цілий ряд других церковних братств і монастирей в полуднево-захід. Руси, а то тому, — як сказано — бо виділи, що независимі церковні братства, значит, світскі організації при церквах, суть спосібні, змогут і з‘уміют успішнійше оборонити і піддержати діла прав. Церкви чим поневолене і розстроєне духовенство, особливо по Берестейскій унії в 1596 р., від коли для него довшій час було невозможно назначити і посвятити нових прав.єпископів. Аж по висвяченю їх в 1620 р. і при помочи і за сильною піддержкою зі сторони братчика львовскої Ставропигії, гетмана козацкого, Петра Конашевича-Сагайдачного, положенє православної Церкви значно улучшилось, духовенство єї піднялось із упадка, тому і многочисленні ставропигії були уже, яко лишні, скасовані, а остались дальше із них лиш дві: львовска і виленска *).



*) Православні львовскі єпископи з тою независимостю Ставропигії звичайно мирились. Так єпископ Гедеон Балабан, для котрого та ставропигіяльність братска була новостю, правда, враждовав і процесувався з братством довго, но, коли весь той спор мав дійти до короля, то, не желаючи до того допустити, тогдашній веєвода земель руских, могучій князь Константин Константинович Острожскій сам помирив єпископа з братством. Слідуючі православні єпископи львовскі і митрополити київскі признавали независимість Ставропигії і в згоді і мирі з нею сотрудничали (співпрацювали). Гірші були пізнійше відношеня межи Ставропигією і уніятскими львовскими єпископами, о чім уже річ дальше.



В тих патріярших ставропигіяльних грамотах надавався братству новий устав і давались інструкції що до основаня і веденя братскої школи, печатні і др. предпріятій і внутреннего порядка в самім братстві. Братство наділялось широкою автономією (самоустройством і самоуправою), а що найважнійше: оно в церковних ділах виключалось із-під юрисдикції (власти) містцевого єпископа і піддавалось, підчинялось прямо власти самого вселенского патріяpxа в Константинополі.

То послідне постановленє, т. є. пряма зависимість братства від самого вселенского патріярха було головним і существенно найважнійшим правом, найвисшим привилеєм і найбільше характерним признаком братскої ставропигіяльности. Із-за того межи львовскою Ставропигією і гдеякими львовскими єпископами, котрі не терпіли того, що она вибиваєтся із-під їх власти, велась завзята борьба. Все ж таки в ті часи, коли Ставропигія була православною, она удержувала за собою повну від них независимість і свободу дійствій *).



*) Ставропігією був также знаменитий православний монастирь в Надвірнянщині, Скит Манявскій, котрий в Галичині найдовше остався православним. Аж австр. імператор Іосиф II, декретом надворним з 25 серпня 1785 р. замкнув єго. Вигнані із него насильственно монахи були винуждені покинути Галичину: одні а них поселились в православнім монастирі в Сучавиці, на Буковині, а другі в Печерскій Лаврі в Кієві.



О много труднійші були відношеня межи Ставропигією і світскими властями. Правда, на основі патріярших грамот, всі польскі королі, начинаючи дипломом Сигизмунда III, від 15 жовтня 1592 р. в Варшаві, і кінчаючи послідним, від 26 грудня 1766 р., также в Варшаві, Станислава Понятовского, надавали їй свої привилеї, также з потвердженєм всіх прав ставропигіяльної независимости і свободного діланя та веденя своїх предпріятій, но містцеві власти (магістрат, староства, воєводства, латинске духовенство, шляхта) ті королівскі привилеї часто нарушали і з ними не считались, так, що Ставропигії приходилось вічно позиватись з ними в безконечних і по сто літ тягнувшихся процесах і даже по виграню якогось процеса она ніколи не мала певности, що благопріятний для неї остаточний королівскій вирок буде виповнений.


Діятельність Ставропигії в 16 — 18 віках.

Все же, в продовженю віків, львовска Ставропигія, хотя находилась нераз, і то довго, в крайно труднім положеню, ділала для руского народа і Церкви дуже много полезного (пожиточного) і причинилась до піднесеня на висшій уровень духовної культури Галицкої Руси із всіх єї народних інституцій і організацій найбільше.

Ставропигійска братска школа, особливо в конці 16-го і на початку 17-го віків, була поставлена найлучше із помежи всіх братских шкіл полуднево-західної Руси. В ній учили і із неї вийшли високі церковні достойники (архімандрити, єпископи, митрополити), учителі, писателі, проповідники, учені, не лиш для Руси в Польщі, но і для всхідно-північної, т. є. московскої Руси.

Храми львовскої Ставропигії, т. є. Успенска церковь, з своєю височенною дзвінницею-красавицею і притуленною до неї Трехсвятительскою часовнею (каплицею), а также церковь Свято-Онуфрієвского монастиря (на жовковскім передмістю), відзначались незвичайною пишностю, величавостю і богатством, та були і остались до нині красою міста Львова.

Ставропигійске Успенске братство, разом з братством Онуфрієвским *), було первенствуючим братством на Галицкій Руси, даже тогди, коли і другі в Галичині братства були Ставропигіяльними, і мало все почин і руководство в своїх руках не лиш в церковній, но і в народній жизни взагалі. Оно все считалось законним, настоящим (властивим) і повномочним представителем і Церкви і народа на Галицкій Руси перед духовними і світскими властями, і в державі, до котрої належала Галичина, і заграницею, перед восточними православними патріярхами, перед московскими і всеросійскими царями і молдавскими воєводами (господарями), перед митрополитами кієвскими, і то даже тогди, коли ті митрополити, разом з Кієвом, належали і підлягали Росії, а в найтяжших часах воєнних осад Львова, даже перед непріятелем, інтервенюючи (заступаючись) у него, щоби спасти місто від черезмірно високої контрибуції, бомбардировки і опустошеня. Нікто ніколи не перечив законности і повновласти того представительства, напротив, для всіх авторитет того братского представительства Ставропигії був міродательним, почетним і високим **).



*) Во Львові, на жовковскім передмістю, церковь і монастирь св. Онуфрія существовали уже в руско-княжеских часах, а братство при них проявляло живу діяльність уже в 15-тім віці, а в конці 16-го віка оно, около того часу що і Успенске, стало, на основі патріярших грамот, также ставропигіяльним. Но то Онуфрієвске братство всегда було в тіснім союзі, а то і в цілковитій зависимости від Успенского братства, в 17-тім віці утратило свою ставропигіяльність, а з часом з ним і зовсів злялось. Аж в 19-тім віці Онуфрієвскій монастирь був окончательно відділений від Ставропигійского Успенского братства і разом з своєю церковю так і дотепер становит віддільну цілість.

**) Можно би указати із кількавікової історії львовскої Ставропигії много примірів на то, як всякі сильні, впливові і рішаючі круги то представительство Церкви і галицко-руского народа уважали і з ним считались. Ограничимся тут приведенєм одного із тих примірів, дуже характерного. По прилученю, послі першого розділа Польші в 1772 р., Галичини до Австрії, володіючій в ній австрійскій абсолютний монарх, цісарь Іосиф II, скасував в ній многі монастирі і братства і хотів розвязати і закрити также львовске Ставропигійске Успенске братство. Но, ознакомившись близше з єго історією, правовим положенєм, ролью і задачами, признав, що того зділати не можно. Отже, своїм надворним декретом від 7 вересня 1788 р., фактично оставляючи Ставропигію в спокою, еї устав і круг діятельности, як були дотепер, він лиш переіменував Ставропигійске братство в Ставропигійскій Інститут, а признаючи за єго членами, управляючим Совітом і сеніорами законність того самого придставительства, о котрім тут іде бесіда, приказав їх офіціяльно називати і титулувати: „предводителі (старійшини) руского народа в Галичині“.



LvovChurch

Ставропигійска Успенска Церковь і Корніяктовска колокольня (дзвінниця)

Можно сказати на основі всеї історії Галицкої Руси, що, звичайно і майже все, інтереси галицко-руского народа заступала і боронила і єго культурною жизню руководила львовска Ставропигія.

В церковній жизни Галицкої Руси льв. Ставропигія всегда приймала живе і весьма видне участіє. За довгі столітя, коли була православною, она боронила православної віри, і, найпізнійше зі всіх братств, бо аж в 1708 р., під внішним натиском, підчинилась унії. З того часу, однако, все она строго перестерігала і боронила дальше восточно-греческій (православний) обряд, єго чистоту, красоту і традиційність (звичаєву старинність) і виступала і боролась против латинщеня Церкви. Через своїх делегатів она участвовала в церковних соборах і з’їздах, в виборах львовских єпископів і кієвских митрополитів і то з важним голосом в церковних ділах, чи організаційних планах і постановленях.

Для народного просвіщеня львовска Ставропигія зділала і заслужилась особливо много. Кромі висше згаданої братскої школи, она все удержувала ученическу бурсу, хорошій церковний хор, давала пособія і помічь прилежним ученикам в їх науці тут, в краю, і даже заграницею. Підготовляла молодежь по більшій части до духовного і учительского званя і воспитувала (виховувала) єї в рускім національнім і патріотичнім дусі.

Широка і щедра благотворительність львовскої Ставропигії проявлялась ярко ві всіх віках і во многих областях: в больницях для хорих, пріютах для дітей-сиріт, для старих і немощних людей, для убогих і странників (подорожних) паломників до святинь на Руси і до Святої Землі (Палестини) і т. д.

Найбільше відзначилась і прислужилась, однако, львовска Ставропигія рускому народови і Церкві своєю кипучою, плодотворною і могучою іздательскою діятельностю, значит, видаванєм многих і прекрасних книжок, розповсюдуванних по цілім всході Європи. Она видавала в великій масі церковні книги: Євангелія, Апостоли, Литургикони (Богослужебники), Часослови, Тріоди, Трефолої, Псалтирі, Октоихи, Библії, Устави церковні (Типики), Богогласники, Ірмологіони (з нотами), Акафистники, Молитвослови і многі др. богослужебні і набожно-молитвенні книги, напечатанні в своїй печатні (найстаршій із львовских), основанній єще руским первопечатником із Москви Іваном Федоровим. Кромі того она видавала богато шкільних учебників: букварей, граматик, хрестоматій (читанок), зборників всякого рода і підручників. Ті книги і книжечки здавались в свою Ставропигійску переплетню для брошурованя і оправи, і затім в роскошних переплетах ішли в широкій світ. Продажею їх занималась своя Ставропигійска книгарня. В великім числі ті книги розходились не лиш по руских землях в Польші і Литві, но і по всіх краях православного Всхода: в Московскім царстві, на Україні, в Молдавії (Волохії), на Балканах (у полудневих славян), в Св. Землі і в Туреччині. Бідним церквам, монастирям і братствам Ставропигія часто свої книги дарувала.


Майно Ставропигії.

Із продажи своїх дорогих і роскошно переплетенних книг, завіщаній (посмертних записей, тестаментів) богатих руских людей, братчиків і сестриць, з великих дарів в грошах і дорогоцінних металах і каменях і в недвижимостях і, наконец, таки трудами і старанєм своїх добросовістних членів-братчиків, Ставропигія стала з часом, найбогатшою інституцією на Галицкій Руси. До неї належала більша часть домів по Рускій улиці, ряд домів по Бляхарскій ул. і взагалі много реальностей (земельних посілостей) в Львові і поза Львовом.

Найбільше заслуженний для неї, в другій половині 16-го віка, єї довголітній братчик, із греків, пребогатий купець, Константин Корніякт, котрий на свої средства вистроїв височенну дзвінницю, также, при ній, меньшу церковку (часовню) Трехсвятительску і уляв найбільшій і по нині в нашім краю дзвін іменем „Кирил“, умираючи в 1603 р., записав для Ставропигії всі доходи із належавшаго до него передмістя Збоїск.


LvovView

Загальний виглад міста Львова.

Пізнійше то величезне майно Ставропігії постепенно уменьшалось і розтрачувалось із-за вічних процесів з ворогами і конкурентами-печатниками, грабежей і контрибуцій, накладаних підчас всяких воєн непріятелем на місто і магістратом перекладанних на Ставропигію, великих і просто непосильних для неї податків і данин, а то і заграбленя у неї насильственно гдеяких більших реальностей і движимого майна *).



*) Найтяжше пострадала Ставропигія в 1704 р., коли, по довгій осаді і занятю Львова шведами, ідущими під начальством своєго короля Карла XII, на Україну, на сполученє з гетманом-здрадником Іваном Мазепою, против російского царя Петра Великого, она була шведскою воєнною командою зі всіх своїх дорогоцінностей безпощадно і дочиста ограблена.



Підчас і послі перехода в унію Ставропигія постепенно тратила не лиш своє майно, но і свої права, привилеї і власть, особенно в церковній области, а затім і в других взглядах.

Правда, принимаючи унію, она застерегла собі привилей, що буде підлягати в церковних ділах не львовским єпископам, а прямо римским папам, як підлягала до того часу прямо православним вселенским патріярхам. І римскі папи з початку на то пристали і в тім єї запевнили, но пізнійше того приреченя не додержали. Підчинили єї львовским греко-катол. єпископам, а то якійсь час даже латинским ієрархам. Отже Ставропигії приходилось вести тяжку борьбу з львовскими уніятскими єпископами: Іосифом Шумлянским, Шептицкими (Афанасієм і Львом) і другими, позиватися з ними довго і в Варшаві і в Римі, причім в Римі все не довіряли Ставропигії, підозріваючи єї, що она відносится до унії не щиро, що она все таки православна. Та в Римі і самим єпископам вся та їх нагонка на Ставропигію мало помагала, бо і до них там відносились не довірчиво, считаючи і їх непевними, підозрительними католиками.

Для конкуренції з Ставропигійскою печатнею і підорваня доходів, майна, впливів, поваги і сили Ставропигії, ті єпископи заводили свої печатні церковних книг, вмішувались в братскі діла і відношеня, навязували їй невідповідних і напастливих священників, всякими способами утрудняли і спиняли єї культурну роботу і силились нею заволодіти цілковито, щоби зділати єї послушним орудієм своєї непатріотичної, самолюбної політики.


Ставропигія в 19-тім віці і нині.

Аж в 19-тім віці то положенє змінилось на лучше, коли і гдеякі львовскі митрополити, особливо Гр. Яхимович і Іосиф Сембратович, а єще більше їх найблизше окруженє, іменно в їх капітулі такі славнозвістні церковні достойники, як Михаїл Малиновскій, Михаїл Куземскій (будущій уніятскій єпископ Холмщини, в Росії), учений Антоній Петрушевич, Феофил Павликов і др., самі будучи вірними сторонниками національно-культурного единства всего руского народа і пламенними рускими патріотами, разом і заодно з Ставропигією щиро і вірно служили рускому народу і рускому ділу в Галичині.

Тогди Ставропигія знов піднялась до великого значеня, сили і світлого розцвіта і розвила широку і многополезну для Руси і Церкви іздательску діятельність.

Та Римови і австрійским властям не сподобалось таке єдинодушіє і культурне сотрудничество „святоюрців“ і Ставропигії, в службі Руси і Церкви. Тому насамперед зреформованєм василіян по єзуїтски, а потім і відданєм всеї уніятскої Церкви на услуги українского відщепенства, уже перед всемірною войною вирили межи ними бездонну пропасть.

На початку тої войни австрійскі власти закрили львовску Ставропигію, як і всі другі рускі Общества і організації в цілім краю, і піддали єї під управленє правительственного комісара, а з концем войни українствуючим вожакам, котрі в ній беззаконно, против єї устава, традицій і цілей, господарили кілька літ по своєму, зі шкодою для неї. Аж в 1924 р. польске правительство віддало єї законним єї властителям, т. є. рускому народу, в лиці єї же руских членів-братчиків.

Покликуючись на то своє кількалітнє безправне і шкодливе господарованє в Ставропигії, еще і тепер гдеколи українствуючі газети і вожаки домагаются, щоби польске правительство дало Ставропигію „українскому громадянству“. Смішна то і дика претензія. Поминувши то, що їх домаганє цілковито безправне, оно еще і цілковито безсмисленне. Єсли би Ставропигія мала колинибудь дістатись в їх руки, то она тогди зовсім розійшлась би, минулась зі своїми цілями, призначенєм, сущностю і традиціями. Достаточно лиш вникнути в смисл і противоположність самих тих назв „рускій“ (означає руске національне единство) і „українскій“ (відреченє, відорванність від всего, що руске і даже ворожість до него), і сейчас видно, що в такім случаю Ставропигія перестала би бути рускою культурною інституцією галицко-руского народа, а стала би жалкою кузнею здрадливого, каїнового мазепинства, якими стали ті рускі інституції во Львові і провінції, котрі они в австрійских часах у руских заграбили.

Та загребущі лапи нашої мазепії за короткі, і Львовска Ставропигія свою традиційну руско-церковну діятельність продовжає.

Ставропигійскі Успенска церковь і Трехсвятительска часовня внутри художественно (іскусно) відновлені, разом з височенною колокольнею (дзвінницею) являются правдивою, гордою і величавою красою всеї Галицкої Руси і самого Львова.

Ставропигійскій музей старинних руских культурних памяток, з богатим запасом церковних ікон з 15-го, а може і 14-го віка, старинних документів, рукописних і старопечатних книг, розкопок з руско-княжеского періода із прастарих столиць, Галича, Звенигорода і др., з цілим рядом роскошних портретів заслуженних для Ставропигії осіб і, наконец, з громадним числом талергофских памяток, має спеціяльне культурне значенє і звертає на себе увагу, не лиш тутешних, но і заграничних гостей-посітителей і научних труженників.

Ставропигійска ученическа бурса удержує і воспитує в рускім національнім дусі вірних Руси і преданних Церкві синів руского народа.

Ставропигійскі печатня, іздательство, переплетня і книгарня випускают, продают і висилают в далекій світ много, чисто і красиво отпечатанних і роскошно переплетенних і богато ілюстрованних церковних і світских книг, а также брошюр, газет і всяких других ізданій.

Подібно, як все в старину, так і нині Ставропигія випускає свої церковні ізданія на церковнославянскім язиці, а всякі інші, світскі на вспільнім для всіх руских племен (великоросів, малоросів і білоросів), прекраснім, високорозвитім, пребогатім, ученім і могучім, рускім літературнім язиці, котрий і єсть єї офіціяльним язиком.

Подібно, як все в старину, так і тепер Ставропигія посередничит в культурнім обміні малоросів, великоросів і білоросів, національно і духовно їх друг з другом зближає, об‘єдиняє і споріднює.

Ставропигія піддержує і вспомагає культурну діятельність і культурні предпріятія і усилія других руских Обществ і організацій, особливо іздательскі, народно-просвітительні, воспитательні, економічно-кооперативні і др., що даже перечислити тут було би трудно, но о чім Ставропигія сообщає в своїх годичних отчетах, печатаємих в єї ізданії „Временникъ Ставропигійскаго Института“.

Само же Ставропигійске братство, взглядно же Ставропигійскій Інститут взагалі, яко найстарша і найповажнійша культурна інституція на Галицкій Руси, веде перед, дає почин а то і направленє всякій полезній рускій культурній роботі в нашім краю, відповідно до своїх прастарих прекрасних традицій, цілей і задач, вперве вираженних в патріярших грамотах львовскому Успенскому братству Іоакима Антіохійского, потвердженних і доповненних вселенским константинопольским патріархом Іеремією II.

Сегорочний 350-літній юбилей наданя тому братству ставропигіяльних прав і привилеїв — то велике і радостне торжество всеї Галицкої Руси, котрій Ставропигія світила стілько віків приміром завітного руского патріотизма і культурного подвига, була все вірним заборолом-твердинею на стражі рускости і дорогих восточно-православних чи — як часом принято називати — византійско-славянских церковних традицій.


С. Бендасюк



[BACK]