Доля Лосяна — Ванцьо Підгірняк, Vanja Podgorniak
Дивны то сут люде лосяне!
До світа барз звлечены,
3 них сут купці и ворожбиты,
А мало котрый ученый.

Сут з них розмаиты люде:
Газдове, поеты и мазяре.
Любят жарты, фиглі грати,
Повіл бы кто же бетяре.

Мают они ріжны льосы,
Горбаты, просты и кривы,
Гдекотры и дуже добры,
А гдекотры несчастливы.

И мой льос якысий дивный,
Кривый, та кус и горбатый,
Бо лем влюк мя все до світа
И мусіл єм вандрувати.

Лем скінчил я сельску школу,
Почал коньми поганяти,
Уж мя влече льос до світа,
И мусіл з мазьом іхати.

За фурмана помончика
Мусіл з отцом гандлювати,
Уж там дожджы на мя ліют,
Мусіл нераз мокрый спати.

От мазяркы знов на войну,
Мече мном льос на всі бокы.
Тай воюю гев и там
И през штырі цілы рокы.

Воювал я барз завзято,
Но не забил я никого,
Ни серба, нй тальяна,
Ани руса брата свого.

Кус на сході, кус в Тыролю,
Та в Сербии, Чорной Горі,
А при конци знашол єм ся
Аж в Италии при морі.

Там тішил єм ся выгодом,
Же ужию дост теплоты,
Ба, та в коротком часі
Уж набыл я ся хвороты.

И в полудне, як найбольша
Спека, горячка велика,
Трясе мене малярия,
И трепле, як електрика.

Горячо ту превелике,
Так, як в пеклі на порозі,
Я трясуся зо студена,
Як в Сибири на морозі.

Тай пішол я у Фелдино,
Далеко в місто Удино.
Уж крутил мном льос гев и там,
А повічте, люде, за што?

За што я ся поневерам,
За тых швабів, за Австрию,
Не за свою, лем за вражу
Ту німецку империю.

Цілых пятнадцет місяців
В Италии на сонечку
Смажил єм ся за свободу,
Не за свою, лем німецку.

За чужий край, чужы права,
Мусіл здоровьом страдати.
Вернул домів, як бы душа
Ходила лем до мя спати.

Дома пришол кус до здоровья,
Но и стужал, бо не вроку,
Уж на войну большевицку
Кличут мене о пів року.

Ніт, не піду, думам собі,
Я лем ганьбу мал бы с того,
Як бы-м пішов убивати
Росияна — брата свого!

Піду я сой до лісика,
Вытну сой з грабу палицю,
Хліба, сыра кус до торбы,
Тай на Чехы за границю.

Што-м задумал, буду робил,
Хоц бы чорт на чорті іхал.
Ледво я за границю преліз,
Уж я за гратами здыхам.

Але чехы добры люде,
Справу мудро розобрали,
Пустили мя на свободу,
Ище чвертку хліба дали.

За два дни я уж в Гуменном,
Тай внет в Снині, в Перечині,
А по тыждни я за Хустом —
На той бідной Верховині.

Зробил кросна, купил банькы,
Тай кус мази, терпетины,
Перекрестил то на дехет,
Уж мам лік для Верховины.

Но и зо села на село,
И дальше з горы на гору,
Продаю дехет и лічу овці
И худобу хвору.

Тай пришол я внет до гроша,
До хліба брыдзі и масла,
В неділю сой отпочивам,
И така мя думка зашла:

Погандлюю ище собі
Зо два тыждні так помалу,
Отвидіти Братиславу.
А потом дам ногам знати

Думам собі, таж я не мам
На голові жены, ани діти,
Як то гварят: в Римі быти,
А святого не видіти.

По двох тыжднях в Братиславі
Вздолж Дунаю спацерую,
Нашол я фабрику “Аполию” —
Маз, оливу оглядаю.

Ой лем коника и возочок,
Та интерес, як золото,
Але як придти до того?
Домів я не піду по то.

Зъіднам хлопа с коньом, возом.
Тай на тыждні му заплачу,
Таку пробу я сой зроблю,
Може зароблю, не втрачу.

Як задумал, так и зробил.
Гандлюю на цілу пару
И пришол я внет до свого
Коня, воза и товару.

Іжджу по ділом Словенску,
Ровины, горы, меже потокы,
Рахую, коли я з дому,
А ту минат уж два рокы.

Нараз пишут мі лист з дому,
Же мой отец тяжко хворый,
Продаю я воз и коня,
И товар решта во дворі.

Тай приіхал я до Лосі,
Пробувал отца лічити,
Стары кости нароблены —
Трудно житья продолжити.

Помер отел, смутно в хаті,
И знов прикра моя доля,
Але трудно, што робити,
Коли така Божа воля.

Осталася стара мати,
И тота в схильці и горбата,
А більше никого в хаті,
Ани сестры, ани брата.

За рік часу, гварит до мя
Моя стара мати:
Слухай, сыну, оженься,
Бо невісты треба в хаті.

Послухал и оженился,
Тай шпорчу в том поли,
И сімнадцет років минуло,
И сам не знам, ани коли.

И так я бідом колотил:
В право, в ліво — доокола,
Пришол рік тридцет девятый
И друга война світова.

Ледво діти я подховал,
Дочекался кус спомочы,
И кус ся мой льос простовал,
А уж біда клює в очы!

Бо арматы дуднят близко
И страх, де ся ту подіти?
Вшитка біда на нас горне,
Яка лем єст де во світі.

Несчастлива друга война
Страты, смутку наробила,
Потерпіл дост русский народ
И лемків не пощадила.

Як пришла, так минула,
Край в руинах оставила,
А при кінци бідных лемків
Из родных хат высудила.

Осемсто літ русскы лемкы
Жили в Карпатах споконйо,
Тяжко, честно працували,
Не жил роспустно и гойно.

И хоЦ тяжко они жили,
Прото здраво и весело,
Любил каждый свою страну,
Родный дом и своє село.


Ванцьо Підгірняк,
Лосян из Зимной Воды
коло Львова.



[BACK]