Вспомины о И. Ю. Русенку — М. В. Дзіндзьо

И. Ю. Русенко родился в селі Красна, Кроснянского повіта. Он был нашым сусідом и добрым приятельом мого няня Василя Максимовича Дзіндзьо. Между прочим, коли ище перед II Світовом войном, мой няньо был в нашом селі войтом, И. Ю. Русенко помістил в Лемковском календарі за котрысый из тридцатых років дуже дотепный вершик о мойом няню — війті и його рисунок з вельком війтовском печатком в рукі.

Русенко был долгы рокы учительом в сусідном польском селі Лютча, часто в неділю приходил домів в Красну до своих родичов. Я завсе любил заходити до Русенка, як был дома. У него была дост дужа библиотека и я пожичал от него ріжны цікавы книжкы. Русенко охотно пожичал мі книжкы, лем вымагал, штобы я сой запамятал прочитане. Памятам, взял я раз от Русенка “Историю Руси”. Я был тогды ище малым хлопчиком. Я не завсе читал вшитко по порядку, лем тото, што мі ся подабало, наприклад: биткы Києвскых князей с половцями и татарами, войну козаков Хмельницкого с Польшом и ище гдеякы битвы московскых царей зо шведами и турками. Отдаю книжку Русенкови, а он повідат: “О, ты так скоро прочитал, ано повіч мі, што знаєш теперь из Истории Руси? В яком року было крещение Руси? Коли князювал Ярослав Мудрый? Як и коли татары зруйнували Києв” и т. д. И зрозуміло, што при таком читанью, як я читал, того всього я не знал.

“Твоє читаня фраса вартат, — сказал Русенко, — знай, же, небораче, што История Руси, то наше Евангелие, наша учителька житья. Бер книжку назад, уважно прочитай, а потом, штобы ты мі на всьо отповіл, о што лем тебе ся звідам...”

Позднійше я вшиткы книжкы, якы мі давал Русенко, читал уважно и долго памятал, што в них было написано.

Русенко научил мене трезво смотріти на світ и ріжны событя во світі.

Я любил дивится, як Русенко рисувал и малювал декорации для ріжных театральных представлений в нашой читальні або сусідскых сел. По всіх сусідскых селах в читальнях и народных домах были декорации малюваны Русенком.

Коли была потреба собрати даякы кошта на корысть читальні, Русенко писал ролі для “колядників”, в якых были выведены місцевы типы пастухів, гандляров, циганок и ріжных дзядов, котры ходячи от хижы до хижы веселили людей в часі Рождественскых свят.

Выбухла II Світова война. Гитлеровска Германия напала на Польшу и в нашу зелену Лемковину пришли отвічны врагы славян — німцы. Настали для нас страшны часы оккупации. Німці заберали людей на роботы в Германию, та и в дома треба было для них рубати ліс и вывозити дерево. На контингенты заберали от газдов остатнье зерно и послідну корову, ци овцу.

На весну 1941 року через нашы села посунулася масса німецкых войск, што готовилися до нападу на Совітский Союз. В ночы они по злодійскы тайно посувалися, декувалися по яругах, садах и огородах. То были зарозумілы солдафоны, котры смотріли на нас з высока, як на якусь низшу расу и называли нас “свинями”.

Лем гдекотрый из них был жичливый до нас и на ламаном чешско-польском языку старался бесідувати з нами.

Єден німец ефрейтор в бесіді з моим няньом повіл: “Мы розбили всю Европу, а скоро нападеме на Россию, лем Россия, то не дрянка Европы... Гитлер заведе нас до катастрофы, в Россию, то мы зайдеме, а назад уж живы не вернеме!” .

В тот самый час Русенко отважился написати по-німецкы и то готичным шрифтом на воротах и стінах стодолы:

“Планный мир ліпший от доброй бійкы”;

“Не роб другому, што тобі не миле”;

“Єден здоровый хлоп вартат більше, як десят хворых королів-калік” и ище якысы другы выражения, уж не памятам, якы. Я сам виділ, як німці читали тоту напись, а потом о штоси спорили меже собом. Надышол офицер, прочитал и казал солдатам стерти написы. Як тилько тота группа войск выіхала зо села, а пришла друга, Русенко уж написал новы написы.


RusenGran

И. Ю. Русенко с внуком.

Тоты закликы до миру, до гуманизму напевно были новы для німцов. Им набивали головы тым, же война, то велике добро для Германии и с чоловіком другой нации німец може робити всьо, што лем захоче, а ту написано, же спокой ліпший от войны, и в додатку натяк на то, же на войні солдат може стати каліком и не буде нич вартал. Як бы там не было, але офицерам и тота наивна агитация выглядала небеспечном для солдат и завсе казали стерати тоты написы. Лем велика поспішность, з яком німці пхалися до границі, не дозволила им розшукувати того, кто робил тоты написы. Позднійше, коли німці напали на Совітский Союз и спочатку ишли вперед, та и в Африкі мали даякы успіхы, они почали писати на стінах вельку литеру “Ѵ” и “Німці перемагают на всіх фронтах”.

Якоси як раз тогды Русенко бесідувал з газдами и його звідалися, як он смотрит на тоты німецкы “перемогы”.

— Не можут німці войну выграти, бо не може така страшна несправедливость запанувати на землі, не можут такы варвары стати панами над другыми народами, бо то бы была велька біда для цілого світа и може не допустят до того, а знищат их! — отвітил на то Русенко.

Як Русенко тото предвиділ, кто його знає. Лем настал 1944 poк и розбиты на Сході німці в паникі втікали на заход. Им уж было не до того, жебы выхваляти свою высшу расу, а даяк хоц житья спасти.

Женучи німцов на Лемковину, пришла Красна Армия. Люде радо витали своих братов славян, якы освободжали нас от кошмара гитлеровской оккупации. Нашы паробкы вступали в ряды Красной Армии, жебы допомочи громити фашистов.

Русенко в том часі часто бывал меже офицерами и солдатами Красной Армии, бесідує з ними и робит зарысовкы портретов отдільных вояков и цілых групп. Не знам, ци то где у него не пропало, што было бы шкодом, бо то были дуже оригинальны рисункы.


—————o—————

Красна Армия пошла вперед в Чехословакию и Германию, жебы до конца розгромити гитлеровску армию и вызволити иншы народы Европы от неволі. У нас почала установляти свои порядкы народна Польша. То был дуже тревожный час. По лісах стали бродити всілякы банды, якы не хотіли признавати нову власть, або и такы, котры хотіли жити з рабунку, поки нова влада не зміцнила и не розгромила их.

В день приіздили до нас представители новой польской власти из Кросна або зо Жешова. Соберали людей и голосили: “Мы всі братья, разом будеме будувати нове житья в Польші народной”.

Коли наставала ноч, на нас нападала банда з ліса и грабила, мордувала только за тото, же мы “не полякы”.

Таку ненависть меже нашыма двома сусідными и братскыми народами посіяли німцы, котры по практикі приводили в діло давный ище римский принцип: “Розділяй и пануй”. Як тото зародилося на Волыні и в Галичині, написано ясно, в книгі И . И. Бескромного “Огненный пас”, на стороні 58.

“Гитлеровские власти подстрекали украинских националистов на безчинство и разбой в отношении польского населения. Когда же весной 1943 года потерявшие человеческий облик бандиты с особым остервенанием стали уничтожать польских жителей, гитлеровцы лицемерно объявили себя “защитниками поляков”. Теперь они стали давать оружие и недвусмысленно подталкивали их к тому, чтобы те нападали на украинские села.”

Деякы из тых озлобленых поляков приіхали из Галичины на нашу мирну Лемковину и стали подбурювати нашых місцевых поляков, жебы різали нас. До того часу мы з нашыма поляками жили в згоді, они ходили до нас в гості на нашы свята, а мы до них на их католицкы свята. Большость поляков не поддалася намові шовинистов, але деякы пошли за нима, и ту началася така страшна різня у нашом благословенном перше краю, што хоц минуло уже 19 літ от того часу, волося на голові дубом стає. Я не писал бы о том страшном часіє як бы не то, што Русенко о малый волосок не был тогды замордуваный, не тилько из жалости про тых, што были замордуваны, а больше пишу длятого, жебы такы трагедии уж не могли повторитися.

Бо як писал народный поет Т. Г. Шевченко больше, як 100 літ тому назад: "Слава Богу, што минуло, а над то, як згадаєш, што мы єдной матери діти, што всі мы славяне. Сердце болит, а розказувати треба. Най видят сыны и внукы, што батькы их помылялися, най братаются знову зо своими ворогами. Най житом, пшеницом, як золотом, покрыта нерозмежованом останеся от моря и до моря — славянска земля”.

Русенка хотіла банда зловити и убити. Люде його перестерегли и он не ночувал дома, а кажду ночь у иншого газды.

Як теперь памятам, весном 1945 року Русенко приходит до няня и повідат:

— Я може у вас заночую.

— Ночуйте, як раз я зложил на поді свіже сіно, то гарді Вам буде спати, — отповіл няньо.

Акурат тогды мама робили масло в масничці.

— Ого, масло робите? А мі так шалено запахла ваша маслянка, я бы-м з вельком охотом зъіл з бандурками, — гварит Русенко.

— За пів годины буде готова маслянка и бандуркы ся зварят, то Вас погостиме, — сказала мама.

— Ано добрі, я ся ище перейду до Люлька Завінского и приду до вac на вечерю. Я мам з ним побесідувати о єдной важной справі,— рюк Русенко и пошол сой.

Заходит он до Люлька Завінского, а в него полна хижа людей. Хоц Люлько жил трохи в стороні от села, люде до него ходили, бо то был хлоп завсе бесідливый и повандрувал за молодых літ по світу, так знал гарді ріжны истории оповідати.

Русенко побесідувал з ним о той справі, о яку му ходило, а потом розбесідувался зо всіми. А бесідувати товды было о чом. Банда з ліса переказувала, жебы нашы люде выносилися гет на Украину, и уж на наше село было дакілька нападов з рабунками и побитьом людей, а єдну жену банда убила на смерт.

— Што Вы нам дорадите, Русенко? Треба ся записувати на выізд на Украину, як банда каже, ци ніт? — просят його люде.

— Сами знате стару приповідку “Там добре, где нас неє”, значит, гдебы чловек не был, все му ся буде здавати, же гдеси в другом місци буде му ліпше, лем нигде му так не буде добрі, як в тых сторонах, где он ся вродил. Так знайте, мои дорогенькы, гдебы мы не поіхали, як бы мы там добрі не зажили, а завсе нам буде бракувати той родной земличкы, где мы ся уродили, где мы выросли. То уж в нашой крови, мы привыкли до нашой Лемковины зеленой, до нашых гор и лісов, до нашого грунту, на яком треба тяжко робити, но він нас выкормит! — отвітил на то Русенко и додават: — Чого нашы краяне на старость вертали из Америкы до Старого Краю? Там они жили дуже добрі, зарабляли моц дуляров, мали шикарны домы, власны авта, а залишили вшитко и іхали домів. Бо им ся цло за родным крайом!

— Так то оно так, лем же біда, же нам не дают ту жити! — гварит єден паробок, што там был.

— Пожиєме, увидиме, — Русенко отвітил.

Ту Люлькова жена Анна ставит вечерю на стол и запрашат Русенка разом повечеряти.

— Дуже бы-м рад з вами вечеряти, лем чогоси мі днеска сумно, мі ся маслянкы захотіло, а в Дзіндзя робили масло и у них єст свіжа маслянка, так я піду, там повечерям, — отвітил Русенко.

Пожегнался зо вшиткыма и пошол. Як раз змеркалося. Не прошло и 20 минут от того часу, як пошол Русенко, а Люлькову хижу оточила банда.

— Рукы вгору! — закричали и стали страшно бити всіх, где попало.

Люлькови приказали повыносити им што ліпшу одежу и ціннійшы річы, то вшитко они складали на фуру.

Вшиткых жен и дівчат по звірячому згвалтували. Потом поставили всіх под єдну стінку стріляти.

Ту паробок Олько Станчак, котрый долго не был в селі, подумал, же банда його не знає, хоче даяк ратувати ситуацию. Он гварит по польски:

— Што вы робите, я єст поляк!

— А чого ся звязуєш з кабанами?

Кличут зо двора місцевого поляка, што был в банді, он посмотріл на Олька и повідат по нашому:

— А то ты Ольку робишся поляком? Я ти зараз дам поляка! При чом приставил йому автомат до грудей.

Ту Олько видит, же смерть близко, рішатся ище на єден отважный поступок: єдном руком блискавично одводит автомат бандита от своих грудей, а другом з розмаху бье по лампі и кричит:

— Утікайте, кто где може!

Лампа ся розбиват, в хижі стає темно, а бандиты так ошеломлены, же не знают, што ся стало.

Тымчасом Олько, другий паробок Михал Возняк, Люлькова дочка Ольга и сестра Люльковой жены Єва втекли до сіней и по сходах на под.

Люлькова сестра Павлина выскочила на двор через окно. Сам Люлько хотіл утечи через двері на двор, але в темноті котрысий с бандитов отшмарил його назад и он сховался под канапу в сінях, яка там стояла. Тогды Бандиты засвітили собі електричны ліхтаркы и начали стріляти без пощады каждого, где його нашли. Люлька застрілили под канапом. Його сестру Павлину на дворі немилосердно порізали ножами и она долго умерала в страшных муках.

В самой хижі застрілили Люлькову жену Анну, єй сестру Катерину и єдну знайому жену и єй дочку, котры в тот час у них были. Наймолодша Люлькова дочка, што мала кільканадцет літ, подчас той стрілянины засунулася в темноті під постілю и закрылася ріжными річами, якы там были. Она залишилася жива.

Треба ту згадати, же меже звірями-бандитами нашолся єден, у якого было ище кус совісти.

— Я не буду стрілял, — рюк он.

— Што, што?! Ты ище их жалуєш? Марш на стріху. Постріляй тых, што там утекли! — зо злостьом кричит на него ватажка бандитов.

На поді Олько, Ольга и Єва зарылися в сіно, а Михал открыл на фациянті тоты двері, през котры подаєся сіно на стріху и скочил з высоты 5 метров на землю. Потом зорвался на ногы, перескочил живопліт и втюк до села.

Двері лишилися открыты. Вылазил на под тот бандит, у якого была ище совість. Выпадково наступил Олькові на ногу. Так он бере сіно и вкрыват ліпше Олька, а стрілят в гору. Выскакує ище 2 бандитов на стріху.

— Ту никого неє, они утекли через тоты двері, — повідат до них тот, што уж был на поді.

Они посмотріли вниз и стріляли, а єден несподівано дал чергу куль по сіні из автомата. Олька и Ольгу кулі не ранили, а Єву ранило в голову, лем не тяжко и она залишилася живом.

То ище добре, же Єва з великого страху не закричала, бо иначе были бы их бандиты зо сіна вытягли, а так никого не замітившы, пошли з поду.

В селі уж тогды нашы паробкы зачали организовати самооборону и мали даяку зброю. Як тилько бандиты довідалися, же дакто утік и даст знати до села, посідали на коні, забрали вшитко, што зрабували и поіхали в ліс.

Коли збіглися люде, то увиділи страшну картину мордерства. Всяды полно крови и забитых 6 душ. Убиты были: Завінский Люлько, його жена Анна, його сестра Павлина, швагерка Люлькы Катерина и двоє знайомых мати и донька. Дві дочкы Люлька залишилися круглыми сиротами. Паробок Станчак и Михал Возняк тоже выратувалися.

Бандиты оставили записку того змісту:

“Як Красна не выйде на Украину, то єй спалиме, а людей вымордуєме!”

Як И. Ю. Русенко почул о той страшной трагедии, то был дуже зворушеный, бо только, што бесідувал с тыми людьми, а они уж не живы! Он повіл до мойой мамы:

“Был єм на крок от смерти, ваша маслянка спасла мя от ней. Як бы-м залишился у Завінского на вечерю, было бы уж по мі”.

Неодолга ходили мы вшиткы смотріти на тото діло бандитскых рук.

Гдеси у Русенка має быти описана тота масакра, бо як я был у него в 1950 року в Короливці, то он читал мі о том.

Ище нераз и не два разы банда нападала на його село, и ту мы вшиткы зрозуміли, же хоц як нам жаль лишати землю нашых дідов, то выіхати мусиме, бо инакше нас помордуют.

Як лем люде начали записуватися на выізд, в село пришло кільканадцетьох совітскых вояков и банда побоялася на нас нападати.

Русенко ходил тогды смутный по селі. Йому было дуже жаль росставатися зо своими родными сторонами, котры он так гарно описал в своих вершах. Но што было робити, где народ, там и он. Люде записувалися на выізд, записался и он.


—————o—————

Переселилися мы на Тернопольщину. Я з родичами в районне місто Борщів, а Русенко 10 кильометров от нас в село Королівку. Там Русенко достал посаду народного учителя. Часто по службовым ділам он бывал в Борщові. Все заходил до нас и мы нераз долго бесідували и згадували Лемковщину. Русенко повідал мі, же он пішкы обышол вшиткы лемковскы села и в каждом знає, хоц двох-трьох газдов. Даколи на ярмаку в Борщеві його познавали нашы лемкы из Горлицкого, Ясельского або Новосандецкого повітов и не могли ся з ним наговорити.

Русенко писал тогды вершовый опис нашого выізду и о житью нашых людей на новом місци.


—————o—————

Остатна моя встріча с Русенком была літом в 1959 року. Я жил уж тогды в Бориславі. Русенко приіхал до нашого міста и отвиджал вшиткых близшых знайомых. Я чул от людей, же Русенко приіхал, лем не знал єм, где його найти. Аж ту іду улицом, а напротив иде И. Ю. Русенко зо своим давным товаришом А. С. Драбяком и штоси сой так оживленно бесідуют. Я подышол до них и витамся з ними:

— О краян коростянчан! Давно я тя не виділ, но и як ся маш? — звідувался мя Русенко.

Я запросил их обох до ресторанту и заказал вино и закуску.

— Я уж по старости не пью, але задля такой нагоды кух выхилю разом з вами, — повіл Русенко и мы выпили. — Хочу переіхати до Борислава, ту мі ся подабат, бо сут горы и лісы, як у нас на Лемковині, но и лемков ту больше, чым на Тернопольщині. Я уж на пенсии, продам хижу в Короливці, а ту сой куплю другу. Буду на старость вандрувати по горах и лісах, буду зберал грибы и ягоды и буде мі легче на сердцю, як буду виділ краєвиды, подобны до нашого родного краю...

И такий был Русенко веселый, выпили мы сой друге вино, закусили и так ище долго посідили и побесідували. Як мы ся росходили, то Русенко потис мі міцно руку и повіл: 

— Теперь буде за мном колейка угостити вас. Як переіду на завсе в Борислав, то вас обох запрошу до того самого ресторану и знову повеселимеся разом...

На превеликий жаль тото не сполнилося, Русенко не приіхал больше до Борислава. 10-го січня I960 року он помер в Короливці. Яка велика шкода, же не пожил вік в Бориславі, ту тоже горы Карпаты, в лісах ялиці и смерекы. Повідали мі нашы люде в Бориславі, же Русенко ходил до ліса и долго там бродил в самоті и задумі. Было бы йому добрі в Бориславі.

Што робити? Не все так оно єст, як мы хочеме. Судьба робит человікови прикры несподіванкы.

Най же світла память о И. Ю. Русенко жиє вічно в сердцах нашых лемков, где бы они не жили!


RusenkoGrave

Могила И. Ю. Русенка на кладбищі в селі Короливка, Тернопольской области. У могилы сестры И. Ю. Русенка с переду Анна и стояща в хусткі Теодора. Отвиджали могилу єдносельчане Русенка с Красной Катерина Годжик из Борислава разом с доньком и дво има внучками.
(Фото Осифа Моряка).

М. В. Дзіндзьо.
м. Борислав, УССР
Червень 1964 р.


RusenkoEnd

[BACK]