Чыя Ту Вина? (оповідание ганчовяна)

Я был молодым пастухом. Єдного дня в літі рано я стал додня, выгнал волы на двор и роздумую, гдебы то их загнати, жебы ся добрі напасли, бо в Устью ярмак близко. И я погнал волы на Поляну.

Крайом понад плоты орных засівов было густа и буйна трава, аж мило позріти. Волы пасутся лем сой пофоркуют. Я пасу и позерам на село, на домы. Смотрю на долину, а там иде якийсий человік в мою сторону. Думам, што то буде певно гайтовый, бо в той стороні села того року царина. Пасти худобу ту в тот рок не вольно. Человік иде просто на мене. В кишени гунькы я мал фалат осуха, то думам, што треба съісти, покля он дойде до мене, бо як бы хотіл гуньку здерти с мене, то бы зме покыршили осух на дробны окыршины. Но думам собі, он днеска мойой гунькы не достане. Припомнул я собі, што його волы нераз были в царині, але он себе не покарал, ани другого гайтового. Они могли вольно пасти, где хотіли, а мы звычайны газдове не могли. Але як я докончил осух, то и тот человік гдеси стратился з очей.

Але за коротку хвильку вижу, што иде єден чловек за другым подальше. С далека не видно было косы, але як вышли на луку, як стали в ряд єден за другым так косят, а на мене ани никто не позерат. Косаре косят и подходят до мене, што раз то высше. Рукы им идут, як накручены, чути шуму подкошеной травы. Мі было мило посмотрити, як за косарями улеглися ровны смугы скошеной травы, котрой сок запах по цілой околици.

Косаре с початку бесідували собі, а потом єден, певно с найліпшым голосом заспівал, аж ся голос отбивал от ліса до ліса. А співал он таку:

Добрі тому коса косит,
Што му мила істи носит.
Не шкодит му горбок, яма,
Гей, хоц и коса не клепана.

А потом повторил першы дві линийкы, а додал:

Не шкодит горбок, долинка,
Бо уж иде мі миленька.

Косаре покосили веце, як по половині стаив. Єден с них одышол на зарослу меджу и росклал огень. Вшиткы косаре посходилися файкы закурити. Єден запікат файку, другий курит незапечену, а я призерамся с поза плота. Єден косарь звернул на мене увагу и кличе мене: “Воляр, под собі файку закурити”.

Отповідам му: “Барз гарді з вашой стороны, што мя до себе кличете, але я замолодый до куріня и файкы не мам”.

— Но то под, будеме разом компері печы, бо маме добрый огень.

— Не мам компери, бо я не на день.

— Но то под ся загрій и послухай, што хлопи бесідуют, научся розума, як світ иде.

Я пішол ку ним. Хлопи курят и бесідуют єдно-друге, а потом Осиф зачал бесіду за войны.

— Хотіл бы-м, гварит, дашто повісти, але не хочу никого образити, бо не мам ту особисто никого на мысли. Ту єст добрі косити, як коса остра, але як тупа, то треба підти до пняка и выклепати косу, вытягнути єй так, як брытву. Але тоту роботу треба знати робити, не політати молотком по косі ту и там, бо так коса не буде косити. Он наробит зубків, а як наробит фалды, то уж по косі. Косу клепати треба кус часу, вытягнути єй ровно зо всіх сторон так, як бы лем раз молотком втял.

Молодшы косаре, котры косити уж добрі знали, и заостріти дурбаком, але поклепати не знали кус почервеніли и позерали боками, штобы дати знати, што и они даколи научатся той штукы, як поклепати косу.

— То проста, але не легка робота, додал Осиф, коли виділ, што сут “виновникы” меже косарями.

Дальше косаре оповідали собі о лісі, о верхах гор, о селах и другых такых справах, о котрых добрі знали, або лем чули от другых. На остатку Осиф так сміло, як бы то была лем косарска справа, повідат: “Найліпше бы было на світі, як бы нас Россия прилучила до себе”. Дакотры задумалися над тым, бо як же то може статися в мирном часі.

Мои волы подвигали головы, бо уж напаслися, то я пішол загнати их до веды и домів. Я перший раз, такий хлопчиско, на котрого никто не звертал увагы, наслухался ріжных бесід дорослых хлопів и был єм с того барз счастливый. Мі влізла в голову така мысель, же як даколи вшиткы с дому підут на поле, а я сяду при кобици и научуся так клепати косу, як то красно оповіл Осиф.


—————o—————

Я вырос. Няньо оженили мене, и вшитко в порядку, роблят в згоді, выглядат, як бы всьо задоволене.

Єдного дня я зашол коло няня тай кажу: “Няню, я хочу идти до Америкы”. Няньо тых несподіванных слов настрашился, як перунского грома з ясного неба. Добрі мой милый отец не впал с ног. Коли пришол до себе — повідат:

— Ци лем так шпасуєш, ци направду?

Повідам, што направду бесідую, што я не шпасую, хочу идти до Америкы и піду.

Надармо отец розгварял мі, што газдовство моє, што теперь я мам жену, што треба было идти перед женячком и так дале. Вшиткы няньовы бесіды пішли на нич.

— Ничого доброго не выйде с твойой поіздкы в Америку.

— Няню, повідам я, так бесідуєте, як мала дітина, як бы сте не розуміли світа, як бы сте не знали мене и думали, же я дашто планне хочу. Видите сами, же внет треба буде хижу будувати, бо ся на нас валит, а грошей неє. То я піду до Америкы не на долго, як Бог допоможе, зароблю 200 долляров, то зробит крайовых 5 стовок. В теперішны часы сами знате, кто ма 5 стовок, то єст богачом на ціле село.

Няньо, як выслухали того, остыли и змякли кус и гварят: “Як єс сой так замысліл, то иди с Богом”.

Єдного дня позберали няньо грошы, где якы мали и дали мі на дорогу, лем предостерегли, жебы мене дакто в дорогі не ограбил. Другого дня потом, я посберался, обіцувал вшиткых в хижі, а на остатку няня и приобіцял им же не буду долго в Америкі.

По пару тыжднях я прибыл до Пеннсильвании, бо там мал адрес до свого краяна. Розозріл я ся добрі, и зараз собі подумал, же ту не єст так легко и роскошно, як я собі представлял, и як люде оповідали и писали.

В тот час Америка была в початках свойой розбудовы. Кто вошол до дому, а не мали про него постелі, тот спал на подлогі. А в домах тримали газдыні тилько хлопів на “бурді” кілько лем місця было. За роботу было тяжко, хоц бы єй знал. Краяне збивалися до своих, лем абы в свого чловека мешкал. Другы люде, другы обычаи.

Коли я то увиділ, пришли мі на мысель няньовы слова, але было запізно. Бодай єм заробил на шифкарту, то зарас сідам на шифу и назад, роздумувал я собі.

Но але день за дньом, тай мушено привыкати до того житья, яке я ту нашол. С часом достал роботу. Робота трудна и небеспечна, но але крайовый хлоп, здоровый вытримат вшитко.

В тоты часы газдыні не платили в шторі готовком, брали всьо на книжку, як то звали до штору до компании, бо такой тота компания, што про ню робили хлопи владіла и штором. А в день, як пришла выплата (пейда) рахували в шторі кілько набрали, а дома рахували кілько выйде на єдного, так як в комуні.

Газдыні мали роботы по уха. Готовили істи каждого дня для 15 або 20 и веце хлопов. Што другий день пекли хліб. По роботі з майны брудны хлопи (при майнах купальни не было) приходили домів. Газдыня нагріла великий шафель воды. Хлопи розоблікалися и ставали до ряду. Газдыня брала в єдну руку мыдло в другу рыжову щитку и мыла хырбет каждому єдному за порядком, включаючы свого мужа. Газдыня прала лахы каждый другий день и приготовляла білизну для каждого по купаню. Вызерало то на войскову дисциплину.

Fortuneteller

Тоты из ліпшого выхованя и доброго сердця краяне, котры виділи, як тяжко тоты газдыні робили, даколи пожалували газдыні, зышлися вечером до кухні и дашто єй в роботі помогли, ци горці перенести, ци компери встругати, ци вмыти подлогу. Но тоты, котры не мали того милосердия, або были залінивы, ставали заздростны тым, што помагали и часто робили на них сплетні.

Роботы ишли слабо. Я ледво выраблял два-три дни на тыждень и был єм застараный, до краю мало писал, бо мі было встыдно послі такой обіцянкы няньови, што принесу 5 стовок до краю.

А в краю тото взяли иначе, же сын не пише. Жена начала нервоватися.

— Не пише, — повідат на селі стара Опалениха, — бо му штоси инше на перешкоді...

Тоты слова Опаленихы порушали ціле село. Зараз, кто лем мал родину в Америкі, а знали, же в близкой околици начали довідуватися и поддавати всякы подозріния.

С Америкы якысы “бурдере” краяне написали, што я дост прихильный ку свойой газдыни, виділи мя помагати єй по вечері.

Єдного разу няньо написали мі дост остре писмо, и выявили, што ктоси с Америкы прикладат мя к свойой газдыни. Ци то правда?

Я высміялся с того и дальше не писал часто, лем коли был зашпаруваный даякий цент, то послал и не справлялся на выдуманы истории.

В краю тото тревожило цілу родину дальше. Ктоси нараил им, абы пішли до доброй ворожкы и дозналися правды.

Єдного разу сусід няньови повіл: “Кедь мате тилько згрызоты, то чом не идете до бачы, а он вам повіст всьо, што правда, а што ніт”.

Раз няньо ся прирыхтували и гварят: “Гдеси ту єст добрый бача в грибовском повіті. То дост далеко, але треба идти, што он повіст”. И пішли няньо село за селом довідуватися за бачом. Няньо нашли наконец бачу, вошли до комнаты, а бача чекат так, як бы знал о вшитком. Опанувал он няня тым, што отразу ся звідал: “Што вы хочете, глядате сына в Америкі, што недобром дорогом ходит?”

А няньо повідают так: “Зато я ту пришол, бо я чул, же вы бача, можете аж и спровадити человіка з Америкы”.

Бача отповідат: “То можна зробити, але то не дастся зробити за пятку, ани десятку. То вас, небоже, буде дуже, а дуже коштувало. А по друге вам треба знати, же каждый бача нараблят с духами, то мусит осторожно робити, всьо тримати в великом секреті, жебы часом його самого дагде не завлекли. А ище вам повім єдно, же як бы вы пристали на то, то я выправил бы там всіх духів, то як бы го хватили где попало, ци в роботі, ци на улици, ци на постели, то вам треба знати, же живого не донесут, бо не вытримат.

Няньо, як тото вшитко выслухали, та собі подумали: “Ты хитрый крутаку, на кілько я с твойой бесіды вышол, то кромі циганства нич не розумієш”. Няньо деликатно обышлися с бачом, заплатили, што ся належало, але справу отложили, бо грошей не мают дост при собі, лем абы скоре выйти от него.

Няньо вышли на двор, подыхали кус и пустилися в дорогу домів.

— Перший раз и остатка, была моя нога в бачы, — рекли няньо, як вышли на першу гору. То тот бача бы мене с грунта зогнал за його крутарство, та где бы я позволил с мойом дітином таке робити, як он оповідал!

Идут няньо дорогом зголоднены и змучены. Переходячы коло корчмы, рішили вступити перекусити дашто и охолодитися полкватерком.

Входят до корчмы. Корчмар виділ новітного человіка, подходит до него деликатно, витат го, звідуєся, в котру сторону подорожуют. “Я вас ту николи не виділ”, признался корчмар.

Што до моих подорожей, то моє власне діло, а наше обще діло — дай мі чвертку хліба, следзя и полкватерок. Але кватерок, абы был добрый, бо иду дальше, отповіл няньо корчмарю.

— Вшитко готове уж єст, а человік, як заплатит, то має быти як ся належит. Я знаю и без вас, где вы ходили, бо ту приходят люде каждый день, то всьо росказуют. Няньо удивилися, але не подали по собі заплатили своє, съіли и выпили и дальше в дорогу. Идут и думают собі, што то школа значит. Нашых людей єст полне село, то школы не мают, а корчмаров в селі лем двох, то мают для своих дітей учителя. Зато корчмар знає вшитко, аж и за мене, хоц мя перший раз в житью видит, и як иасміхался, же мы по ворожках ходиме.

Мали няньо скрутити до Білцаревы Русской, же там якысий єгомость отверают псалтырь и повідают всьо, але по бачовой бесіді не хотіли ничому вірити.

Няньо приходят домів, а мама нетерпеливо чекали тай повідают: “Але ты ся натрапил, а то буде вшитко надармо. Я ти повім новину. Знаш ты, што наш краян, што разом были на бурді с нашым сыном пришол с Америкы днеска уж пізно вечером. То підеш заран до него и о вшитко дознашся”.

На другий день няньо пішли до краяна. Лем ся привитали, няньо приступают до бесіды о мене. Краян повідат: “Та я о вшитком знам, а повісти, то всьо, што писали и бесідували, не єст правда. Я вам повім єден примір: Было то єдного вечера. Вшиткы хлопи посідали коло єдного стола и грают в карты, а ваш сын вынял якыси центы с кишені тай гварит газдыни: “Идте нам принесте пива”. Газдыня принесла пиво и дає вашому сынови дробну сдачу, а сын того не принял и рюк: “Вы и так веце принесли, як я бы принюс”. А тот чловек, што до вас писал, то тоже там был, то с того он приложил вашого сына ку газдыні, котрой газда робит разом с другыма, а на вечер, як и всі приходит домів”.

А вы, як хочете, жебы ваш сын вернул до краю, то пиште до него по людскы, а не пиште му телепы и шкандалы.

О пару дней няньо написали до мене письмо, где сами выяснили вшитко и перепросили за попередны письма, и просили мя, жебы-м приходил домів. А як бы-с не думал придти, то дай знати, то поставлю на грунт братового сына.

Я увиділ, як далеко в непотребности зашла моя родина в краю, рішил зараз вернути домів. Пришол я в ночы, то не мож было всьо видіти, но рано повставали зме. Я сіджу зо женом на лавці. Няньо позерают и не розуміют, бо горсет не обходит з горішной стороны. С долы застегнено, а повысше не може застегнути.

О пару дней я рюк няньови: “Няню, я вас послухал и вернулся до села, але иду назад, жебы даколи не пришло до біды”.

И так, єдного дня я пожегнал няня и повіл им, же теперь уж буду долго в Америкі.

И я ту до днеска.


Краян Ганчовян.
FaultEnd

[BACK]