Весільны Пісни — Андрей Куско
ИЗ СЕЛА НИЖНІ ЧАБИНЫ, МЕЖЕЛАБОРСКОГО
ОКРУГА НА ПРЯШЕВЩИНІ

Зыйди, Господи, з неба, бо нам тя ту барз треба,
Заставу вышивати, шестічком докладати.

Коли заставу шыли, сватове ся тішили:
Тот ся найбарже тішил, што єй в руках носил.

Красна застава, красна, як зоренька ясна,
Сут по ній пантличкы, як по небі звіздочкы.

Зыйди, Господи, з неба, бо нам тя ту барз треба,
Віночкы вывивати, шестічком закладати.

Красен віночок, красен, як тот місячок ясен,
Єсть на нім голузочок, як на небі звіздочок.

—————o—————

Де ся Иван бере, же так коні жене,
За Дунай, за воду, по жену молоду.

Ходит Иван, ходит, аж по хижі тапшат,
Аж му зо серденька червена кровь цяпкат.

Иване, Иване, што тобі ся стало,
Же твоє парібство так ти навновало.

Не навновал мі світ, ани мои рокы,
Навновала мі Маря, бо мі впала до дякы.

Пише Иван, пише листы до Будина,
Же бы ся му зышла на свадьбу родина.

А уж ся му зышла на свадьбу родиночка,
Лем же му не пришол няньцьо и мамочка.

Курится дражечка, женится младенец,
Клякай ты, Ивіане, под остатный вінец.

Клякай ты, Иване, на заголовчок,
Остатный раз береш зеленый віночок.

Як я мам клякати, плаче отец, мати,
Вшитка родиночка, близка сусідочка.

Просит Иван одомаш от мамочкы на сто раз.
Дайте, мамцьо, одомаш, не дате го веце раз.

Треба бы нам треба, стільця широкого,
Бо наш молодый роду великого.

Ище бы нам треба широкой лавочкы,
Бо наш молодый богатой мамочкы.

Што, Боже, за година, не сходится родина.
Ни няньця, ни мамочкы, ни жадной родиночкы.

Ходит Иван, ходит, в руках хустку носит,
От свойой мамочкы отпущинья просит:

Отпустте мі, мамцьо, тоту першу вину,
Што єм вам завинил за малу дітину.

Благослови, мамочко, своє чадочко.
А мамочка так мовит: — Най тя Бог благословит!

Выберайся, сыну, в счастливу годину,
По шувну невісту, по добру газдыню.

Ой, колеся, коле, верба от корене,
Выберайся, Иван, от свойой матере.

—————o—————

В пенеділоік раненько, купалося соненько.
Так оно ся купало, аж море выливало.

Вон море выливало, зілечко покропляло,
Зілечко барвіночок, то Марці на віночок.

Горі сонечко, горі, вийся віночку скорі.
На гладку головоньку, счастливу годиноньку,

Зыйди, Господи, з неба, бо нам тя ту барз треба,
Віночкы починати, шестічком закладати.

Дайте вы нам иглочку, и шовкову ниточку.
Пришивати часночок, на зеленый віночок.

Горит свічка, горит, Марю серце болит.
Свічка догоріла, Маря додівчила.

Ходит Маря, ходит, от кута до кута,
Мамця ся єй звідат: — Чом єс така смутна?

А як я, мамочко, не мам смутна быти,
Кедь ся мя хочете из той хижы позбыти.

Писана плахитка шелеякой фарбы,
Який тот наш, який дівоцкий світ марный.

Такий дівоцкий світ, як тот маковый цвіт,
Як сонце зогриє, маковый цвіт сприє.

Ей, посмот ты, Марьо, за пец на лавочку,
Як за тобом ламе мамця головочку.

Ей, посмот ты, Марьо, на середный облак,
Як за тобом плаче твой няньо неборак.

Посмот Ты, Маричко, на середнє вічко,
Як за тобом плаче братчик зо сестричком.

Ей, посмот ты, Марьо, за тот порожочок,
Як за тобом плаче єден паробочок.

Ей, не плач ты, Марьо, добрі тобі буде,
Будеш мати мужа, як червена ружа.

Ей, не плач ты, Марьо, добрі тобі буде,
Кілько в плоті колів, с каждым бита будеш.

Ей, Марьо, Маричко, камінне сердце маш,
Же за своим вінком заплакати не знаш.

Ей, Марьо, Мирчко, камінне сердце маш,
Же свойой родині жаличку не задаш.

Так бы-м єй задала, жебы аж плакала,
Жебы она знала, коли отдавала.

Выбивай Маричко, из той хижы клинці,
Де-с собі вішала зелененькы вінці.

А я уж выбила, лем два-м зохабила,
Молодшой сестричці, жебы ся тішила.

У Петра у дворі два мотузы вісят,
Уж Тебе, Маричко, на єден повісят.

Ей, Марьо, Маричко, што тобі ся стало,
Же твоє дівоцтво так ти навновало?

Не навновав ти світ, ани твои рокы,
Навновав ти Иван, бо ти впал до дякы.

Долов бороздами зимна вода тече,
Заплач собі, Марьо, хоц ти ся не хоче.

Ходит Маря, ходит, тай по хижи тапшат,
Аж єй от серденька червена кровь цяпкат.

Ходит Маря, ходит, в руках хустку носит,
От свойой мамочкы отпущенья просит.

Отпусте мі, мамцьо, тоту першу вину,
Што-м вам завинила, як мала была.

Ходит Маря, ходит, па хижи плачучы,
По хижи плачучы, няньця глядаючы.

Хоц бы ты обышла сім раз доокола,
Вера ты не найдеш няньочка сокола.

Ид же ты Маричко, на цмынтарь на зіля,
Заклич ты няничка на своє весіля.

Встанте, няньцю, встанте, дост вы ся наспали,
Видіти сироты, што по вас остали.

Встанте няньцю, горі, на весіля моє,
Подте, благословте, вы чадочко своє.

Ей, Боже, Божичку, пуст мя на земличку,
Най и я увиджу дівчину свадьбичку!

Боже тя благослов, — вера я не встану.
Я з дробным дожджичком до земличкы ляжу!

Посмот ты, Маричко, на мештерну гряду,
Не маш ты няничка, та не маш и ряду.

Видно, Боже, видно, же Маря сирота,
Же єй не провадит мамця за ворота.

Выйд, Марьо, наперед нас, куп собі вінок от нас.
Кедь не хочеш купити, підеме го продати.

Уж зме ти вывили, Маричко, віночок,
Клякай ты наперед нас на заголовочок.

Клякай, Марьо, клякай на заголовочок,
Послідный раз береш зеленый віночок.

Мат Маричка братчика, молодшого от себе.
Молодшого от себе, просит го перед себе.

Просит го перед себе маленько послужити.
Маленько послужити, віночок положити.

Идеме, идеме, де же мы станеме?
До Маричкы на двор, под зеленый явор.

Явор ся розвиват, Маря перстень здіват,
Здівай же го скоро, бо идеме споро.

Идеме, идеме через дробне ринча,
Через синю глину, по білу дівчину.

Боже, Боже, де я иду, ци по жену, ци по біду?
Кедь по жену — оженюся, кедь по біду, завішуся.

Пусте вы нас, пусте, кед мате пустити,
Бо мы ту не пришли по смітью бродити.

Пусте вы нас, пусте, або нам отворте,
Бо ся погніваме, то ся повертаме.

Пусте нас скоро внука, бо нам отмерзнут уха.
Пусте вы нас скоренько, бо нам зимно в ноженькы.

Ей, свату наш, свату, розпыхай нам хату,
Хату, а и сіни, жебы зме ся всіли.

Не бойся нас, свату, не вельо нас иде,
Штырі двадцет сватов, дванадцет гудаков.

Ей, свате наш, свате, шумну ты дівку маш,
Дармо ты єй замкнул, вказати нам єй маш.

А хоц бы-с єй замкнул зо штырьома ключами,
Мы єй достанеме с красныма словами.

Дайте вы нам, дайте, што нам мате дати,
Бо мы ту не пришли на смітю стояти.

У Марином дворі златый перстень скаче,
Не перстень то златый, лем Иван во сваты.

Пришли до нас сваты, але неєднакы,
Єдны пелехаты, а другы зубаты.

Гана, дружбове, гана, сорочка не выпрана.
Воз ты дружочко, свічку, выпер єй на потічку.

Панове сватове, де сте ся бавили?
Пониже валалу отаву косили.

Сватове косили, а свашкы грабали,
Дружбове з молодым до копы складали.

Чом дружба коня не мат? (2х)
Бо го сідлати не знат.

Не каже ся Маря из-за стола вступити,
Поки нам не дате пять таляров битых.

Выйди ку нам, выйди, наша зрукована,
Наша зрукована, штос нам ручку дала.

Кажте вы нам, кажте, за чым мы ходиме,
За чым мы ходиме, за чым ся трудиме.

А наша Мамичка уж овеселіла,
Бо уж Иванови под правый бок сіла.

А де Маря сідит, там ся стіна світит,
А де Иван сідит, там ся барже світит.

Идеме, идеме до храму Божого,
Ачей достанеме стану малженского.

Идеме, идеме, де дві свічікы горят,
Ачей нам там, ачей дверечка отворят.

Посмот ты Маричко на Чабинску церковь,
Де ся перемінит твой среберный перстень.

Наш пан превелебный курит, як тот німец,
Не єдной дівочці зверже в главы вінец.

Чабинска церковця на бережку стоит,
Як ся до ней наша Маря идти боит.

А наша церковця меже липочками,
Послідный раз Маря меже дівочками.

Ей, посмот ты, Марьо, на церковь, на муры,
Де ти ся потягнут с твого вінка шнуры.

Идеме, идеме, а все коло воды,
Идеме глядати ключы от свободы.

Мусіла ты, Ганьо, за дверми стояти,
Кедь єс не виділа, кому ручку дати.

Ище ты мусіла за дверми сідити,
Кедь єс не виділа, за кого маш підти.

Ей, посмот ты, Марьо, на конец Маира,
На кого зохабляш свойого фраира.

На кого, на того, на Бога єдного,
Котра дівка шувна, та най буде його.

Присягала Маря пред Діву Марию,
Же достала Ивана, як білу лелию.

Присягала Маря, аж єй пяты терпли,
Же ся не опустит Ивана аж до смерти.

У Чабинской церкви два сивы камені,
Там Маря с Иваном черяли перстені.

Наша Маря, наша, поймала пташа,
И Иван другого, уж є Маря його.

До церковці єдно, а с церковці двоє,
Радуйся, мамочко, бо то вшитко твоє.

Ходили зме по шлюб, але зме достали,
Хоц нам молодята “Отче наш” не знали.

Молодиця знала маленький “Отче наш”,
А молодый не знал, ани ся прежегнац.

Наш пан превелебный добру казань кажут,
Не єдной дівочкі голову завяжут.

Наш пан превелебный не платят оренду,
Та най собі куплят нову реверенду.

Никому не добрі, лем нашой сокачці,
Сідит на припецку, облизує пальці.

Сокачко ты наша, ростоп же нам масла,
Жебы ся на тобі сукеночка трясла.

Чопарю, мало маш, не давай на роваш,
Роваш ся ти стратит, Панбог ти заплатит.

Чопарю малюцький, трясут ти ся ручкы,
Малый погарик маш, и тот не доливаш.

Треба бы тя, треба до Левочы дати,
Жебы-с ся научил погар доливати.

Різанкы, різанкы з різаного тіста,
Не різала дівка, різала невіста.

Ей, капуста не густа, я єй не копала,
Ей, гой, дал Панбог добрый рок, же я ся отдала.

Ани молодиця весела не буде,
Кедь єй перша дружка співати не буде.

Дружка же я, дружка на каждому весілю,
Кто мі даст паленкы, та го розвеселю.

Дружка же я, дружка, лем бы мі дружбити,
Лем бы мі каждому за дружбу ходити.

Дружба же я, дружба, горька моя служба:
За тыжден єм косил, за дружбу ся просил.

Дружба же я, дружба, лем бы мі дружбити,
Лем бы мі каждому за дружку ходити.

Який тот наш, який дружба невеселый,
Ачей на нім, ачей, калап пожиченый.

Калан пожиченый, губаня не його:
Нач иде дружбити, кедь не мат ничого.

Была бы з мя была премилена свашка,
Кебы мі стояла под бородом фляшка.

Дайте нам паленкы до гевтого кута,
Бо кедь нам не дате, буде баламута.

Дайте нам ся, дайте, паленкы напити,
Та мы вам будеме хижу веселити.

Береза, береза, зелена береза,
Дайте мі паленкы, бо я все терезба.

Ей, покрыйдочко моя, ей, зо сребра, зо злата.
Ей, ище єм тя не носил, впала-с мі до блата.

Ей, впала-с мі до блата, ей, аж на самый сподок,
Ей, Боже мій любезный, уж я не паробок.

Садила Маричка ружу и лелию,
Як єй посадила, Богу ся молила:

“Дай мі, пане Боже, вітрику буйного, а дожджу дрібного,
На ружу, лелию, рячок, розмарию.

Кобы мі там ишли фурмановы коні, побродили бы там
Ружу и лелию, крячок розмарию.

С чого собі, Боже, три віночкы звити:
Єден мі саменький, а другий милому,
А третый, мій Боже, дружбови першому!

Сідит Маричка меже дружочками,
Вытерат оченька дрібними перлами.

Хоц бы-с вытерала гадвабном хусточком,
Вера уж не будеш николи дівочком.

Ище хоц бы-с пила фиялковый корень,
Вера уж не будеш нашым дівкам ровень.

Бетярь я дівочка, мам бетярскы очка,
Лем з нима поджуркам, дораз фраира мам.

Повідала я ти, бетяру, спочатку,
Не уваджуй коня под вашу заградку.

Бо наша заградка з вербового прутя,
Я не про такого паробочка суца.

Буд здрава капуро, добрі нам ту было:
Iсти, пити дали, робити не казали.

На гостині-м была, паленку-м не пила,
Они не давали, а я не просила.

Они не давали, бо чести не мали,
А я не просила, бо єм ся ганьбила.

Выходит, выходит из-за горы зорничка,
Уж нам ся выберат з хижы роботничка.

3 хижы роботничка, с танцу танечничка,
Выходит, выходит из-за горы зорничка.

Выберайся, Марьо, выберайся з нами,
Але свои злости прилож каменями.

Мусиш, Марьо, мусиш, з нами привыкати,
Бо с тобом не піде, ни отец, ни мати.

Не плач, Марьо, не плач, най ти плаче мати,
Бо уж єй не будеш хижу замітати.

Хижу замітати, постель выстеляти,
Не плач, Марьо, не план, най ти плаче мати.

Вернийся, Марьо, з двери, подякуй матери,
За постель писану, скриню малювану.

Вернийся, Марьо з двери, бо-с ключи забыла,
В горці на полиці, у ярой пшениці.

Кедь берете дівку, берте и млинчівку,
Млинчівку ковану, Марю малювану.

Сідай, Марьо, с нами, маме воз кованый,
И четверо коней, кочиш малюваный.

Выходит зірничка ир-за ліса темного,
Выбератся Маря до краю чужого:

Оставайте здравы, мои товаришкы,
Што-м з вами ходила в зимі на прядочкы.

В зимі на прядочкы, в літі на орішкы,
Оставайте здравы, мои товаришкы.

Товаришкы мои, красно вам дякую,
Свій зеленый вінок я вам подарую.

Свій зеленый вінок, и свою персону,
И свою персону, дівоцку корону.

Піде Маря, піде, де ся хліб не родит,
Лем дрібны бандуркы, што их ідят куркы.

Иде маря, иде, де не єст ничого,
Ни пеца, ни лавкы, цундравы ногавкы.

Иде Маря, иде, де не єст ничого,
Ни церкви, ни млина, — чортова долина.

Посмот ты Маричко на горы, долины,
Кадыль ти ся везут скриня и перины.

Тогды моя мамця гірко заплакала,
Як она учула, же я піду из села.

Піде Маря, піде, аж на друге село,
Пішлий Ты єй Боже, потіху веселу.

Е, посмот ты, Марьо, наперед, на дышель,
Ци ти стародавный не прийде на мысель.

Ей, заганяй, не стій, бо то коник не твій,
Коник пожиченый до далекой драгы.

Заганяй, заганяй тоту сиву шкапу,
Най уж не слухаме Мариного плачу.

Заганяй, заганяй, жебы аж тырчало,
Жебы с твоих колес спицы выметало.

Выйди мамо губата, иде невіста богата.
Штырі волонькы веде, пятого коня жене.

Свахо наша, свахо, поднимай полицу,
Бо уж ти веземе до хиж роботницу.

А я не подойму, ище ниже спущу,
Я свою невісту до шыткого пущу.

Прилетіл соколонько, сіл собі за столонько.
Сіл собі щебетати и пісень вививати.

Приймися, вербочко, де єс посаджена,
Привыкай Маричіко, де єс привезена.

Не скубте, свашкы, дівча, бо го болит головочка.
Мати, як вмерала, скубсти не казала.

А за нашом хижом копа сіна,
Вчера была дівка, а днеска жена.
Вчера была дівка, заплетена,
А днеска єст невіста зачеплена.
Вчера была дівка у віночку,
А днеска єст невіста у чепочку.

Попід стріху кулявкы, вшиткы свашкы пелявкы.
Лем єдна не пелява, што молоду чесала.

Мам я жену молоду, не пущу єй на воду.
Стигла бы ся втопити, мусіл бы-м ся женити.

Наша млада, як сосна, де єс така выросла?
У няньцьовом садочку, лем все в холодочку.

Наша млада, як сосна, де єс така выросла?
На Чабинском хотарі, там ся такы кохали.

Наша млада невіста, бурый чепец принесла.
Як го она зачепит, вшиткых хлопців пошлєпит.

Наша млада невіста, чорны буты принесла.
Як она их обує, вшиткых хлопців звербує.

Наша млада округла, кебы скоро огрубла.
Буде мати дітину, підеме на гостину.

Кто хце младу жену мац, мусит на ню скельтувац.
А я на ню скельтую, та ся ку ней притулю.

Продай, Иван, губаню, вымін Марю на паню.
Парка с парком танцує, аж ся пан Бог радує.

Идеме, идеме на ту Латорицу,
На ту Латорицу, мыти молодицу.

Идеме ся мыти, будеме ся кстити,
Ачей ся нам буде добра воля снити.

А ци ты мя при фурманці нашол,
Же ты мі през мій розум прешол.
Взял єс мя от вітця, от маткы,
Принесла-м ти шелиякы шматкы.

Староста стільник (балец) крає,
Острый ножичок має.

Нич бы му не робити,
Лем все бы старостити.

Староства свашко, барз нам на тя тяжко,
Же єс стільник іла, нас єс не виділа.

Кедь єс нас виділа, як єс жито жала,
Теперь нас не видиш, коли-с стільник краяла.

Принесла-м ти ладу мальовану,
А и постель прекрасну, писану.

И перину, як дуду, як дуду,
Што я с тобом под ньом спати буду.

Боже наш, Боже, што зме наробили,
Же мы таке дівча гнес вечер пропили.

Идеме приданы — ци ся там придаме,
Кедь ся не придаме, назад ся вертаме.

Идеме приданы, горі вербинами,
Ачей бы зме нашли галузь з малинами.

Идеме приданы через дрібне рінча,
Через дрібне рінча, де зме дали дівча.

Идеме, идеме долов ровиночком,
Долов ровиночков, за нашов дівочков.

Идеме, идеме з горы до долины,
З горы до долины, до новой родины.

Идеме, идеме з горы до долины,
По-под густы сливкы, до зятя, до дівкы.

У дворі зацвила зелена сливочка,
Ци скоро привыкне там наша дівочка?

Кедь єй буде горазд, то привыкне дораз,
Кедь єй буде кривда, не привыкне нигда.

Слідом, мамцьо, слідом, зеленым Бескидом,
Як же мам слідити, кедь слідов не знати.

Слідом, мамцьо, слідом, за своим дітятком.
Де бы-м не слідила и ся не тішила.

Я тото годувала, пізненько лігала,
Ранеько вставала, так дівку годувала.

Иду, дівочко, иду, подарункы ти несу,
Буду дарувати, бы ти добрі бывати.

Ей, ко бы Маря знала, же єй родина иде,
Она бы мостила мосты жовтыма помосты.

Выйд ты, Марько, на двір, припроси мамцю за стіл.
Выйди з новой коморочкы, вперед свойой мамочкы.

Ой, зелена ты грушко, выйди ты, Марько, душко,
Выйди ты, Марко, на двір, припроси гостей за стіл.

Прилетіли гості, дупнули на помості,
Шовком зашуміли, золотом зазвонили:
Не пришли зме ту стояти, треба нам сала дати.

Ей, Марьо, Маричко, укаж нам голову,
Ци зме потрафили до твойого двору.

Пришли до нас приданчане, што мы им істи даме?
Заріжеме им барана, най ся гостят аж до рана.

А мы ту не пришли ни істи, ни пити,
Але мы ту пришли Марю увидіти.

Нашто сте ту пришли, нашто сте ту сіли?
Што будете істи, кедь сте не робили?

Кедь сте не пришли ни істи, ни пити,
Нашто сте ту пришли за наш стіл сідити?

Кедь зме не робили, будеме робити,
За першу гостину будеме платити.

Вкажте вы нам, вкажте наше біле чадо,
Што зме вам го дали в понедільок рано.

А мы вам го дали в зеленом віночку,
А вы нам го вкажте в білом рубочку.

Неє Марии дома, бо пішла до млина,
Бо она не знала, же прийде родина.

Неє Марии дома, бо пішла до гаю,
Бо пішла до гаю, телятам на траву.

Неє Марии дома, пішла на травицю,
Пішла на травицю, взяла зеленицю.

Выйд, Марьо, выйди з нами ся видіти,
Принесли зме дары, прийд их одобрати.

Выйд, Марьо, выйди з нами ся витати,
Принюс няньцьо дары, не мат кому дати.

Принюс няньцьо дары, не мат кому дати,
А мамця хусточку на свою дівочку.

Гусочко наша біла, де-с нам ту залетіла?
Ей, меже сивы гуси, привыкати мусиш.

Ей, Марьо, Маричко, приймий нашы дары,
Жебы ти выросли на великы волы.

Подме же мы стады, бо нам ту не рады,
Бо зме навновали той білой челяди.

Подме, же мы, подме, ани не отводме,
Бо як отведеме, домів не прийдеме.

Пришла-м до вас, мамцьо, на першу гостину,
Жебы сте мі дали мою вітчизнину.
Няньцьо вітзизнину, мамочка корову,
Жебы-м не плакала на вашу голову.

Кедь сте мя, мамочко, молоду отдали,
Подкотте рукавы, робте собі сами.

Отдавала я ся на малый, краткий час,
Бо я так думала, же буду дівком зас.

Сіни мои, сіни, чом сте не метены?
Мамцьо моя стара, чом сте засмучены?

Так єм ся отдала, лем бы была слава,
Лем бы мі косонька долов не віргала.

Шувна-м была дівка, шувна и невіста,
Так єм ся отдала, як бы-м впала з моста.

Як бы-м впала з моста, за біду єм пішла,
За біду-паскуду, як з ньом жити буду?

Дали сте мя, мамцьо, як дали, так дали,
Як бы конопельку до болота вопхали.

Як той конопельці в том болоті быти,
Так и мі, мамочко, с тым бетяром жити.

Мамцьо моя стара, єдну єс мя мала,
Бодай была єс мя не выгодувала.

Мамцьо моя стара, єдну єс мя мала,
З меже зрілых яблок зелене-с мі дала.

Таку-с мі, мамочко, парочку выбрала,
Як бы-с двоє пацят за лабкы связала.

Я тобі, дівочко, на волю давала,
Жебы-с собі сама пару доберала.

Выберала-м собі, яко на таніру,
Та-м собі выбрала циганску маніру.

И єм выберала, яко на клаточку,
Та-м собі выбрала біду на главочку.

Уж єм ся оженил, уж єм ся потішил,
Уж єм свой калапик на клинец завісил.

Калапик на клинец — параду на ладу,
Жебы люде знали, же мам жену младу.

Шкода, Боже, шкода мого паробчинья,
Взял єм собі дівча з подлого насінья.

С подлого насінья, з жебрачого роду:
Не буде робити, хоц здохне з голоду.

Свахо моя, свахо, зроб мі мою волю,
Научай, научай ты дівочку мою.

Я бы научала, кебы мя слухала,
Кебы не повіла: “робте собі сама”.

Знати, Боже, знати, котрый хлоп женатый:
Иде за дражечком, яко пес кудлатый.

Ище, Боже, знати, котрый паробочок,
Иде за дражечком, яко соколочок.

Иване, Иване, шкода твого мена,
Не такой невісты бы до тебе треба.

Жебы она знала ткати, вьшивати,
Але она не знат, лем з Иваном спати.

Вчера-м ся оженил, днеска біда моя:
Так мя жена збила, аж мя кости болят.

Жено моя млада, ты велика зрада,
Хоц бы мя забили, ты бы тому рада.

Хоц бы мя забили, яко пса на драже,
Ты бы так повіла: “Слава тобі Боже!”

Уж єм ся отдала, уж єм невісточка,
Уж я там не стану, де стане дівочка.

Бо дівочка стане аж ку крылосови,
А бідна невіста аж ку порожкови.

Подякуй тому, што зме в його домі,
За честь, за вічливость, за його поцтивость.

На гостині добрі, але не завше,
Дадут істи, даду пити,
Але кажут домів підти, — не заваджайте.

Кобы так Бог дал, жебы дощ падал,
Годен бы-м ся выгварити,
Же-м не годен домів підти,
Бо велька злива.



[BACK]