Місяц Не Зышол — Андрей Куско

Тото сталося в першы дни сорок четвертого року.

На всі вопросы учитель Горбянской школы Олекса Дрелих отповідал єднако. План, котрый он нарисувал німецкому воякови, лежал на столі. На учителя тото діло несподівано звалилося. Он не застиг ничого придумати. Признался правдиво: план місцевости, где находится село Буківка, он нарисувал воякови зато, бо тот його просил. Вояк не споминал про утечу до Буківкы, где были партизаны. Єднак, німці из информацийного отділу як раз тому не хотіли вірити.

Меже ними был єден офицер около двадцяти пяти роков. Сиділ за столом, над якым горіла нафтяна лампа. Свердлячы очы на тоньком довгастом обличию с моцно затиснутыми устами грозно смотріли на учителя. А Олекса розгублено стоял серед хижы меже двома вояками, што мали в руках грубы палицы.

Вопросы ставил сам обер-лейтенант. Он говорил каліченым русскым языком. Натягнуте біле обличие, обрипане яругами и зморчиками, выявляло мертвецку холодность и погорду.

Коло обер-лейтенанта сідил ище єден блондин унтерофицер, котрый поводился легковажно и незацікавлено до того, што коло нього робилося, позерал деси до оконця, може деси дуже далеко, што здраджувало и його задумане и непритомне лице.

А за низкыми узенькыми оконцями ничого не было видно кромі ночной осінной темрявы. И лем помале хлюпанья по болоті доносилося зо двору, як кто подходил, выразно отбивалися тяжкы крокы, што постоянно наближувалися, а потом снов поступно отдалялися и затихали. То сторож німецкий выкрочувал и намагался побороти дремоту и холоднувату вогкость. Он часто хавкал, надслухувал и в думці все проклинаючи, голосно сплювувал.

Коло студні на похиленому журавлю часом заскрипіло завішене деревяне відро, якым злегка погойдувал вітер.

Учитель Олекса Дрелих стоял и ничого не чул и не виділ. Смотріл от початку выслуху, гдеси на подлогу под стол до єдной точкы. Виділ выразно, як ище лем перед пару годинами, коли сиділ дома, пришол до нього, уж штоси по третий раз того дня, худорлявый німецкий вояк, який почал, розмахуючи руками, штоси булькотати и по всякому выкривляти лице и спльовувати через зубы телепати, што “гітла капут” и “рус Иван фелкі гут”, што их “німецкы зольдат алес фіть до партисан” и абы йому “герн легрер шрайбен точні план, куды єст село “Пукіфка”, што у ней партисаны, то он конче там хоче ище днесь махнути.

Отгварялся учитель Олекса Дрелих всяко, откручувался, але нарешті не отчуваючи в том ничого злого, всетаки согласился. На фалатку папера, выдертом из зошыта, нарисувал пару линиями, в котром напрямі от Горба находится Буківка. А вояк задоволено потираючи долоні, вхопил паперец и задкуючи кланялся, дякувал и скоро вытратился за двері.

Коли выпровадил німця из двора, учитель занюс до хижы розколотых дров, розложил огень и спокойно посвистуючи, стал готовити вечерю. Обчистил бандуркы и поставил их варити. Сам подышол до кута, запнул радио и почал штоси глядати. Та не нашол ничого такого, што задоволяло бы його, выпнул радио и пустился до скрині с книгами. Ани с книжок жадна його не цікавила днеска. Сіл на столец и оперши голову на долоні с локтями на колінах, задумался.

Якым же он себе чул самотным, опущеным и забытым. Не має до кого ани слова промовити меже тыми чотырма стінами. Така ту придушуюча тишина, же аж в ухах звонит. Так йому скорбно и отупно на душі настало. “И чом же то я так дотяг аж до тридцеткы сам?” — звідался себе самого, покивуючи головом, Олекса Дрелих.

Та нарешті лем с глубока здыхнул и неохотно злегка махнул руком, бо дораз такой отгадал собі, што не мал якоси он у дівчат ниякого счастья.

Ище коли йому было коло двадцеткы, тоды штоси незвычайне порывало його за учительком у сусідном селі Кривом. Через три рокы заходил он там дуже часто. Скоро каждого дня пополудни, як лем выпустил дітей зо школы, прямувал узеньком стежком помеже зерна через поля. Розглядался доокола и милувался чаровном красом дозрілого зерна, што гойдалося на вітрі. Он не мог достаточно надыхатися опянілыми запахами покошеных трав. Любувался ніжными тонами соловейов, тых пречудных співаков. Заслухувался, як шуміли смерекы и сосны и так йому тогды легко было на душі, што жадного разу ани не замітил, як скоро минул дорогу и раз-два был коло школы в Кривом. Здавалося йому, што он не шол, але як бы на крылах летіл, бо такым легкым чул себе, коли здалека увиділ красну поставу учителькы, яка, идучи йому напротив, усміхнена витала його.

Он все такым безмежно счастливым чулся с ньом. Йому так любо было с ньом бесідувати и єй ніжный голос здавался йому найприємнійшым на світі. И хоц як был глубоко зволнованый своими горячыми чувствами до ней, але николи не осмілился он ани с далека натякнути єй про своє до ней чувство. Он сильно чул, як штоси його тягло до ней, але не мал отвагы єй признатися о том.

Понад вечер, коли он повертался додому, она його выпроваджала аж за село, где потому по роспрощанию она ище стояла якийси час на горбочку смотрячи за ним и помахуючи руком, коли он обернулся, и потом як уж зникнул за гором, тогды и она поверталася.

Але по третьом року их знайомости вшитко якоси навсе меже ними урвалося. Як поіхала она концом июня на вакации додому, то уж больше она назад до Кривого не вернулася. В середині літа отдалася за якогоси лісного адъютанта.

Коли при конци августа учитель Олекса Дрелих вернулся на свою школу в Горбі и меже почтом накопленом через вакации, нашол и покликанья Кривянской учителькы на весіля, стал, як бы сам не свой.

Настала для нього страшна мука. Не мог для себе найти спокойного місця, ходил, як сам не свой, блукал по полю с тяжкым розорваным сердцом. Идучи дорогом так глубоко был понуреный в думках, што смотріл перед себе, але никого не виділ, аж коли дакто поздоровил його, тогды як бы из сна схапувался.

Цілыми днями ничого ани істи не мог, ани с никым говорити не хотіл, лем горювал и страдал, же утратил навсе улюблену ним особу.

И якже каялся он дуже, хапаючися руками за волося, чом то он не осмілился хоц лем с далека штоси сказати дівчині про свою скрыту превелику до ней любовь. Признавал, же сам собі винуватый, же скрытым и замкнутым перед ньом был.

От того часу ище больше он замкнулся сам в себе. Жил лем для свойой школы, занимался лем учениками, якы його дуже любили. По занятию вечерами он нигде не ходил, обминал встрічы с людьми и высіджувал самотно в школьных мурах за книжком и так, як даякий пустынножитель марніл дни.

Гдекотры люде в селі догадувалися о причині такого отособленияся их учителя, дуже сочувствували с ним и старалися якуси розраду йому дати. Розумієся, жебы його не оскорбити, то ничого не вспоминали о його чувствах, лем с далека стали о дачом росповідати, бо знали добрі, што час, єст найліпший лікар, який найтяжшы раны загоит.

Доправды, час минал и помалы отдалювалося и його горе все дальше и дальше. Он помалы стал призабывати у сердци пекучий боль, але при найменьшой згадці чул на дни сердца штоси подобне, до розъяреного углика.

В горці уж якийси час почали на шпаргеті кыпіти бандуркы и выбігати по плиті. Учитель Олекса Дрелих схопился из своих роздумов, отцідил бандуркы и положил на стол. Потом из коморы принюс збанок квасного молока и уж начинал вечеряти. Ище ани не набрал бандурок на лижку, як раптом несподівано почул в сінях сильне гырмотанье окованых чижм.

Он аж застыл, сідячи на стольци с удивления, кто то до нього пхатся в таку припізнену годину.

Отразу нашироко отворилися двері и на порозі хижы стали два німецкы воякы в гумовых плащах, с блискачыми шоломами на головах и наперед себе наставлеными автоматами.

— Вы учитель Дрелих? — звідался вояк, што роскрочено стоял перед хижным порогом и так встечено позерался на учителя, як бы хотіл на нього шмаритися и на місци живого загрызти.

— Так, то я, — отповіл якоси ледво стиха учитель и чул, як у горлі йому стало сухо, як бы голосу йому не выстарчало.

— Вы сейчас должны явитися на нашу комендатуру! — грозно выпалил вояк и ище грознійше вытріщил на нього очиска.

— Та чого то мене там?... — почал заскоченый несподвананостьом учитель, якоси нияк не розуміючи, ци то сон, ци то доправды. Але злый вояк-власовец отразу перервал йому бесіду ище грознійше:

— Не разговарювать, но сразу с нами ступайте! Скажете слово єдно, сразу на месте растреляем.

И раптом приступил другий вояк и телефонным дротом связал учительови рукы, выдрылили його из хижы поперед себе, не давшы йому надіти на себе плащ, ани капелюх.

На дворі было темно, як бы очы выколол. Не можна было ани крок сміло ступати. Власовці обстали учителя с обох боков и битком и копаньом задрылювали його допереду. Коли ишол помалы, тогды били, же сператся и не хоче идти, а як почал мало скорше придавати до кроку, знова почали збыткуватися, же хоче от них утечы. И нияк он не мог их задоволити. Нич им не любилося. Обозватися не мог, бо раптом бы посыпалися палицы по плечах, по голові.

Ишол тихо с затиснутыми устами. Але там он на комендатурі росповіст, як с ним заобходилися по дорозі, міркувал собі учитель. Про яку причину так над ним збыткуются, коли он не чує ниякой вины за собом. Та уж лем он якоси вытерпит их збыткы, але там на комендатурі он своє скаже и всьо, як треба выяснится. То якеси непорозуміния. Кобы лем скорше там дойти. Ничого злого он не зробил и ничого не може йому статися...

И по каменистой, осінными дожджами розмоченой дорозі вели в ночну годину власовці Горбянского учителя, як небеспечного злодія. Он скоро за каждым кроком шпотался на каміня або сховзался на выбоинах, падал несподівано и знова раптом схопувался и рушал дальше. Та уж якоси мало и виднійше йому стало в той густой темноті. Перестал уж и дождж дрібозити, из сівера легкий вітрик почал холодом дыхати.

Нарешті загнули ліворуч з дорогы, перешли через деревяный мостик, што стоял над поточком и сперлися на дворі перед старезном хижом. По цілому дворі розносился запах гноівкы и задымленой соломяной стріхы.

Через невеличкы сіни завели учителя до широкой комнаты, посередині якой был великий стол, над якым телебала на дроті с наполовину похыленым таніром, нафтяна лампа, што слабо освічувала закурене приміщение.

— Господін учітель! Ві не удівлайтес, что вас прізват суда в такі поздни время, — почал облесно оберлейтенант, намагаючися, як найделикатнійше подойти хитро и так скоро здобыти собі довірие. — Знате, терас воєнні час, — продолжал по короткой павзі, затягуючися густым дымом папіроса оберлейтенант. — Мноко луді карош. Єст плохі луді бандіти-партісани, оні вшитко цапцарап. Ві, как интеллигентни челавек, всо знаіт, что и где находітса, очін карош. Ві нам может помогат. Ві нам толькі сказат, где січас находітса еті бандіти-партисан.

— Не знаю я, где партизаны, — отповіл учитель, смотрячи просто в очы оберлейтенанта.

— Ну, ну, ну! Не знаю! — намагался усміхнутый оберлейтенант.

— Ви карош всо знаіт, где оні, толькі сказат мі, ето германскі зольдат. И ми січас сделаем порядкі. Толькі сказат!

— И што я маю сказати, коли ничого не знаю.

— Гм, нічево. У вас есть сношенія с етімі партисан!

— Нема в мене ніякых зносин с партизанами.

— Что-о-о? Нема-а-а? А вот ето что-о? — выскочил, як укушеный и показал перед учительом тот самый паперец, на котром он ище лем пополудни нарисовал воякови дорогу до Буківкы. — Не ві ето рісовал?

— Я рисувал. Мене просил ваш солдат, абы йому накреслити дорогу до села Буківкы. Ну и я накресли, бо ничого злого в том не виділ.

— Мы знаіт зачем нарисовал, знаіт. Не нада объяснатса, — кричал на ціле горло, иронично и зловтішно сердился оберлейтенант, што аж слины йому текли из рота повного штучных металевых зубов.

Но то аж теперь ясно стало всьо учителю Олексі Дрелихови, же до якой глупой, але страшной пасти он попался. Не треба йому ани звідатися, зашто його по дорозі гнали, як худобину. Всьо йому ясне, як на долони. Лем над єдным, неясным для нього, вопросом застановился: ци направду утікал тот вояк до партизанов и його по дорозі поймали, або лем нароком выдурил паперец, абы звалити його до несчастья. Напевно лем тот другий выпадок приходит ту до увагы. Бо у першом выпадку он в нияком разі не звалювал бы вину на учителя, бо то йому ничого бы не помогло. Лем нароком был посланый, абы його выпровоковати. И якже легко дался одурити...

По долгом молчанию оберлейтенант знова заговорил:

— Ну, пока еще не поздно, обдумайте и всо раскажіте, где партисаны. Будьте умні челавек и всо скажіте!

— Я дійствительно вам правду говорю, што ничого не знаю.

Тогды лем кліпнул оком оберлейтенант на стоячых коло учителя вояков и посыпалися палицами удары за ударами, по голові, по лиці, по плечах. Здавалося, што цілый світ завалюєся на нього и провалюєся разом с ним до глубокой пропасти. Не в силах был устояти под ударами, кивался, як подхмеленый с єдного боку на другий аж наконец звалился, як порубаный на подлогу. Та недолго лежал непритомный, бо як послі дасколько горнят воды вылятой в лице порушался, подняли го два воякы с подлогы и посадили на столец.

Сідил на стольци и помалы приходил до себе. Злегка ростворивши очы, розглянулся и знова увиділ тоту неприємну дійсность.

Настала пригноблююча могильна тишина, яка для нього была безмежно довжезном. На якуси хвилину навет переставало йому в ухах звонити и так здавалося йому, што знова с ним всьо провалюєся до глубокой темной ямы, яка понурювала го у свойом бездні. На вид выглядал спокойным и лагодным с зажмуреными очами, але у внутрі йому было, як во сні, из якого, як бы нияк не в силах был пробудитися.

Воякы, поднявши його из стольця, поставили на ногы. Знова посыпалися удары за ударами на його голову. Не застиг зрозуміти, што с ним сталося. Удары палиц безперерывно сыпалися по голові, по плечах. Моцный удар в лице заколысал ним так, што утративши ровновагу, оперся до стіны. А удары сыпалися дальше и уже теперь почал розуміти, што тото, што переживат теперь, не може быти ниякий сон, лем направду дійствительность. Он нияк не пробувал, хоц бы руками защищатися, бо пекучий боль раптом заглушал в свідомости о том думку. Раптом почул таке, як бы голос утратил, бо лем отчаянно застогнал, коли почали воякы сильно копати йому до живота. А коли потому захопили го млосны корчы в животі, то стратил память и звалился на подлогу.

— Васер! — гримнул оберлейтенант, спокойно дальше курячи собі папиросу за столом.

Єден из власовцев брыснул учительови в лице холодной воды. Мало он спамятался и чул, як го поднимают из подлогы и саджают на столец. В голові гуділо як в моторах и боль пробирал го цілым тілом, але в поровнанию с тым, што было недавно, здавалося якымси утішением. Сиділ с головом опертом о стіну. Отразу почул на мокром обличию штоси тепле. Поднял связаны рукы до чела и отчул, што на пальці ліпится густа липкава кровь, яка текла з розбитого чела, из носа и розорваного рота. Пообзерался опухнутыми очами довкола себе. За столом сиділ оберлейтенант и спокойно пускаючи дым, курил и зловтішно кліпал проникливыми злобными очами. Праворуч сідил непорушно світловолосий унтерофицер так, як и перше, и злегка насвистуючи, смотріл постоянно далеко гдеси до невідома. Он так от самого початку поводился, як бы всьо, што ту творится, його не обходило. А иншы воякы-власовці тыж сиділи на лавках, як напоготовью очекуючи, жебы услужно выполнити поданы оберлейтенантом наказы.

У хижі была напружена тишина. Никто не осмілился ани закашляти, але тоже ани рушитися на місци. Лем деси там под повалом коло дверей зухвало дзижчала муха, што поималася до павучины.

Несподіванно оберлейтенант штоси коротко збулькотал до унтерофицера. Тот вмісто отповіди, лем ліниво стиснул плечами и дальше непорушно смотріл гдето до єдной точкы и штоси своє особенне думал.

Учитель, слідкуючи их обох против власной волі, отразу зачул, як боль в голові стугнул и по цілому тілі, як бы розлялся ледовый холод. Не в силі был ани рушитися из місця, ани хоц бы словечко сказати. На якуси хвилину уже чувствовался больше мертвым, як живым. Нарешті уж порозуміл, што направду уж не належит сам собі и почул, як бы сховзнулся до страшной темрявы.

Якоси ледво с великыми силами продерся из той глубокой пропасти, почул, як стал надходити на нього дивный страх. Уже не так и сама смерть здавалася йому страшном, як лем охоплююча самотность перед смертьом. Легче и приємнійше терпіл бы всі тоты тяготы, коли бы хоц дакто был ту знакомый и близкий. Почул себе такым опущеным и єдинокым... “Боже, чом же ту дакто не загляне? Ци уже направду ніт ниякой надіи в том отупінию ?” — в мыслях своих пытался сам себе. Выразно почул, як гдеси у внутрі головы роззвучался тупый, глухий тон, што постоянно убольшался и убольшался. На челі йому показалися великы краплі холодного поту. Он стал трястися, як листя осикы.

Посміленый отвагом, яку додавал йому страх, почал подниматися из стольца, але оба воякы отразу вхопили його за рукы коло плечей и назад посадили на столец. И знов посыпалися удары за ударами, як град у августову літню бурю. Та уж он ниякого болю не чул, ціле тіло было таке, як не його, дачиє, чуже. В роті мал полно крови. Ище памятал, як знова сунеся до густой темрявы. Повалился безвладно из стольца на подлогу и непорушно лежал коло ног вояков.

Єден из вояков находился над учительом и прислухувался, ци ище дыхат. Але ниякых признаков дыхания не запримітил. Взял до рукы горня, зачерпнул воды и шуснул йому в лице.

Нерухомо дальше лежал учитель, видно, што не помогла ани вода.

Тогды с наказу оберлейтенанта вхопили воякы учителя за ногы и потягнули из хижы через сіни до коморы. Коли перетігали його через хижный порог, тогды с высокого порога сильно бухнула учительови голова и з отворившогося рота выбулькнула густа аж чорнява, кровь.

А йому, учителю Олексі Дрелиху, тымчасом было добре. Звычайно, як то во сні всьо стаєся, он собі о иншом роздумувал и лем єдным як раз занепокоился, же чом то он сам не поіхал до матері, лем она сама, старенька, похылена, до нього пришла...

Бо мати, як кажда мати на світі, трапится о свою дітину. Даремно, што сын уже дорослый, але для сердця матери он навсе останеся дітином. Вечерами она не могла заснути, ночами збуджалася, о сыні лем все думала. Бо так тяжко она го ховала, от рота свого остатне отрывала и як сама знала, так обходилася, по-всякому конец до конца связувала, аж поки он не достал до рук свой хлібец. А теперь, коли бы она могла утішатися с ним, и хоц бы лем позирати с близка на нього, та он як то далеко от ней...

А сколько то уже не раз давала она йому порозуміти, што уже досправды на часі йому буде дати себе до полного порядку, так як и другы люде, што уже бы так радо утішалася свойом невістком, а ище не так бы любувалася своим внуком. Але Олекса єй николи до конца не дослухувал, он раптом выходил гет из хижы. Нияк не могла она порозуміти, што то за причина. Замітила она єдно, што так якоси вызерат, як бы штоси на душі угнетало Олексу, але што, того сама уж не могла отгадати. Ци ище може напевно йому не упала до ока тота його суджена, міркувала звыхаючи тяжко мати Олексы.

— Пришла-м, Олексо, бо ани не пишеш мі, и не знам, як ты...

— Но бо то вы, мамо... жию собі так звычайно. А Вы аж так занепокоилися...

— Та бо уже мі штоси таке приснилося...

— Та Вы все штоси таке, Вам штоси все присниєся, чом о таком думате?

И сідячи на лавці под оконцом Горбянской школы, смотріли обоє як мотошатся діти по школьном дворі, уганяются єдны за другыми, галасуют и кричат. А осінне солнечко уж с остатных сил пригрівало, и як бы змагалося на небі с вандровными хмарками, што застеляючи його наводили широкы тіни по дворі. А из повітряной высоты доносилося тужливе перекликувание птахов, што летіли на юг в далеку чужину.

— А уже и зима скоро буде, — обозвалася мати.

— Так выглядат, — притакує Олекса.

Затрясло Олексу зимом и он отворил очы. В затухлой коморці ударило йому до очей слабе жовтяве світло каганця, яке злегка освітлювало вояка, сідячого коло узенького оконця с підпертом головом и с задуманым и нерухомо задивленым лицом. Отчул в тяжком повітрю сильный папиросный дым смішаный с вогком затухлином коморчины.

Олекса порушался и вояк раптом обернулся до нього. Потом подошол ближе до Олексы и оба они мовчкы смотріли на себе. Был то тот самый вояк, што ище недавно роззлощено копал йому до черева. Теперь німец поднял го из подлогы и посадил на столец и якуси хвилину смотріл сочувственно на нього. Дальше взял горнятко, зачерпнул из ведра воды и подал Олексі напитися. Коли Олекса пожадливо пил воду, тогды за ним вояк с жалостьом спостерегал. Штоси и заговорил, але коли замітил, што учитель його не зрозуміл, лем плечами стиснул и стал проходжуватися по коморі с руками на заді складеными.

Ночну тишину прорізал раптовый моцный крик, што доносился до коморы из хижы. В том крику Олекса зараз познал голос оберлейтенанта. Потом было чути в сінях тупот вояцкых чоботов. Моцным копнутьом одразу розтворилися скрипливы коморяны двері. Електрична ручна лампочка, што гойдалася в рукі єдного вояка, яскраво розъяснила жовтавый присмерк от каганця в задымленой коморі.

Олекса скорченый сідил на стольці и так дуже настрашился, што отразу му перестало битися сердце. До нього подошли два власовці и єден с єдного боку, а другий с другого, вхопили його повыше локтов за рукы и так примусіли встати из стольца и идти с ними.

По цілому тілі почул пекучий боль. Здавалося, што напевно не было на ньом ани єдного такого місця на тілі, жебы не было боляче. С великым намаганьом он поднимал тяжкы опухнуты ногы и як-так стремілся дотримати крок с вояками. Они не звертали жадной увагы на учительове сычание и стогнание от болю, але насильно влекли с собом, по-раз повторяючи своє монотонне “бістро, шнел, шнел, шнел!”

Из двору воякы вывели Олексу на улицу и потом загнули горі селом. Уже не была така темрява, як звечера, ани дождь уже не росил, лем легенький вітрик смутно шуміл свою нуту, зрываючи зосохнуте прорідле листя из дерев. На небі блестіли яскравы звізды, по якых легко было познати, што уж далеко по півночы. И лем зато, што місяц не зышол, была густа темрява на землі. Але ище горша темрява была внутрі Олексы. Он с великом намагом горнулся, як бы в якойси млаці с густого чорнила.

Поперед них перелетіл сполошеный пергач и знова назад вернулся, як бы точно не знал, где йому треба подітися.

За селом Олексу вели польовом болотяном дорогом, по котрой воякы ховзалися и шпоталися, притримуючи єден другого. Олекса прижмурил очы, намагался о дачом думати. Якыси спомины выникли йому у памяти, але якы, не мог єднак запамятати.

Коли повернулися с дорогы и спускалися долу груньом вздолж густого терня, Олекса почал сильно трястися, уж не так из страху, як больше из роспукы осамотнения и безнадійности. Был певный, што уже ніт ниякой надіи.

Пришли разом нарешті на край поля коло потока, где стояла стара розлога груша. Выразно шуміло на груші зосохле листя, яке зрывалося и падало до свіжо выкопаной темніючойся ямы.

Воякы застановилися и о чомси меже собом почали дораджуватися.

Рішали о том, кто из них має быти выконавцом. Але вояк у шоломі, што вечером арештувал Олексу, вытяг пистолет и из заду наблизился до нього. Олекса перестал уже трястися, ровно выпростился и с поднятом вгору головом здавался в темряві якымси высшым, як направду был, высшым от всіх окружающых го. Загреміл короткий, глухий выстріл, от якого сполошилися на груші заспаны вороны и безрадно стали крякаючи літати, бо не знали, где собі найти місце. Олекса заколысался и з притиснутыми звязаными руками до тіла выпростися и упал до ямы.

Из высоты упала осіння звізда. Она прорізала небо огнистым шнурочком.


Андрей Куско.



[BACK]