Новый Воловец — Д. К.

Уж на змерканю, под выгляд заіхал моторцикль. Зорвал єм ся на ногы и полетіл ку дверям. Дивне мі было, же навет в таку дзюру потрафил ктоси моторцикльом приіхати.

— Псякість, навет ту чловекови не дадут отпочнути, — подумал єм.

Але внет ся выяснило. До такой дзюры, як село Воловец, приіхал отвидіти мя данный приятель зо школьной лавкы, днеска агроном.

— А видишь, же-м тя нашол, — кричит голосно ище зо двору.

Сердечно зме ся привитали, а потом по єдному келишку выпили, бо што то за гостина без палюнкы. Припоминали зме собі своє житья и молодшы рокы. А потом мой приятель гварит:

— Чул єм, же тя интересує лемковский народный фольклор. Мене тоже барз интересує, але я волю слухати, як співати, як заниматися зо списуваньом. А знаш, же то оплата подойти вчас с рана близко Гладышова, бо там найвеце лемков и послухати...

Выспали зме ся в сіні, а рано с приятельом вйо через Баницкы Верхы до Вирхні. Вытрясло мя добрі, але под вершком пасе дівча коровы и співат, аж по лісі голос иде.

— Но послухай, — гварит приятель, — як тото дівча співат.

Я зараз за папір и олувок и пишу:


Подме на орішкы,
Моє любе сердце,
Тобі дам лупочку,
Сама съім ядерце.
Фраиру мой вірный,
Фраир мой наймильший,
Жебы тя взял дьябол —
Трафил бы ся инший.

—————o—————

— О! Якасии войовнича наша пастушка, — звертамся до приятеля, — але он подпер моторцикль о ножкы, вытяг ключик з мотору и гварит:

— Подме, побесідуєме дакус с ньом, може як раз съімам дашто на гачок, може я буду тым иншым... (дяблом).

Подходиме потихы крячками на гору, где дівча пасло коровы. Сідит она на пнячку и співат. Навет таркаста красуля поднесла пыск и начала надслухувати и смотрити на крякы, где мы с агрономом за сосном сідили. А дівча спокойно співат дальше:


Бодай тя миленький,
Мария скарала,
Што я ся про тебе
Нераз наплакала.

Жебы-с, миленький,
Жебы-с ся поламал,
На двоє, на троє,
За личенько моє.

Любуй, же мя, любуй,
Кой єс мя започал,
Бо ти буде дябол
Поза плечы йойкал.

Так ти буде йойкал,
Аж ти буде вискал,
Чого же-с мя, чого
За рученьку стаскал.


—————o—————

— То може пойдеме до ней ближе, привитамеся, — гварю до Юрка, бо так на имя приятельови.

— Подме! Хоц мушу ти повісти, же як має такий характер, як в співанці, кус ся и бою.

Вышли зме на поляну и подходиме. Наша співачка узріла нас с далека. Уж на двадцет кроков видно было, же личка єй почервеніли. Видно, не барз мала охоту с нами бесідувати, бо скоро встала с пняка и начала коровы зганяти докупы, як бы им на поляні за тісно было и травы бракло.

— Счестья Боже дай! — поздоровил єм єй перший.

— Дай Боже и вам! Як ся мате? — отповіла она.

— Але гарді співашь, — одозвался Юрко.

Осмілилася наша Парася, и набесідували зме ся не мало. Має 18 роков, властиво выховалася в Зеленогорском повіті на Заході, скончила астрономичну школу, але же родичы в 1957 року вернули на Лемковщину, то и она вернула с ними. 

— Хоц сой ту поспівам в тых горах, але як мам повісти правду, то для мене ту добрі лем в літі. В зимі волю на Заході. Там и житья культурнійше и о роботу легко, — закончила историю о собі.

— Тот чловек вшитко позаписувал, што ты співала, — здрадил мя Юрко.

— Йой, тоты співанкы не гарды, то лем мя сусідка их научила, але што мам робити. Та и их треба выспівати.

Попрощали зме ся. Лем Юрко-агроном шмарил очами, як зме отходили в сторону дівчате. Уж зме на моторцикль сідали, то повіл щиро, як бы сам до себе бесідувал:

— Уж я тя, Парась, не пущу на Захід...

Я порозуміл, што Юрко съімал на гачок... Уж ту ся зачинат початок нового Воловця, новой Вирхні и нового Гладыщова.


Д. К.


[BACK]