Комарникы Прядкы — Ю. Млинарич
ЗАПИСАЛ УЧИТЕЛЬ Ю. МЛИНАРИЧ

Росповідали: А. Лезчерова 80-рочна, Тркова 75-рочна,
Юрчишина 60-рочна и Бабейова 60-рочна.

За старых часов, так званых “золотых часов”, нашому народу под Карпатами ани ся не снило, же придут такы часы, же буде собі ліпше и без старунку жити. Не думали собі о том, што в Комарнику соломяны хижы перемінятся в мурованицы, котры будут вымалюваны и будут мати купальні, же в кухни вмісто “цивкы” буде стояти модерный “шпорак”, а комнаты будут огріватися при помочи кафльов и слухати власного радия. Не думали собі, же вмісто керпцов будут носити модерны топанкы, а вмісто чугы теплы зимникы и монгомеракы. Кто бы ся того сподівал, же до Комарника буде приходити пару раз денно автобус и люде будут мати право возитися в них. Никто не подумал ани за електричне світло, котре вымінило факлы, нефтовы лампы, лампашы и свічкы. О таком никому ани ся не сдавало.

Як світ мінятся: вмісто варянкы — пьют білу каву, вмісто млинцового хліба с овса, ідят білый пшеничный хліб, жемликы и кафликы, а вмісто обаряных бандурок готовят перогы из грисовой мукы.

Было великым святом, коли няньо ишол на ярмак, с котрого дітям приносил булкы, бо кромі млинцового хліба инакшого в домі мало коли было. До Свидника, Бардейова, або до Пряшева ходилося лем піше и босо, бо автобусы не ходили, ани не было за што ся возити. Лем кедь богатшы люде, та ишли возами.

Подчас цілого літа люде под Карпатами тяжко робили на земли, котра барз скупо родила, бо обраблялася по старому с деревяным плугом. Родилися лем бандуркы, капуста, ярец и овес, с котрого пекли млинцовый хліб и варили кыселицу.

В зимі на ярмакы ходили мало або и совсім не ходили, а вечерами грілися при пецох и сідили при факлах або щипах, а позднійше при нефтовых лампах. В зимі вечерами не было што робити и люде сходилися в корчмі, або ишол сусід до сусіда, а гдекотры особливо дівчата и жены, пряли и ткали полотно.

Держава о образование народа ся не старала и прото люде выстарілися, а читати не знали. Школы не было, а где была, то до ней ходил лем кто хотіл. Ходили до ней лем в зимі. Книг не было, а о газетах люде ани не чули, тай ани им не было потребно, бо читати не знали. А так в зимі по вечерах, кедь ся люде сходили, росповідали собі о страшках, чудах, зъявисках, о мертвых, о нечистых духах и т. д. Росповідали собі приповідкы, загадкы и співанкы співали.

Послухайте співанку о нечистой силі:


В неділечку по рані дівча вінці вило.
Єден вінец вывило, як солнечко сходило,
Другий вінец вывило, як ся служба начала,
Третий вінец вывило, як ся служба скончила.
Пришол к ньому младенец: “Дівче, дівче дай вінец”.
— Не дам я ти тот вінец, бо ты не мій младенец.
— Бо ты не мій младенец, лем от пекла посланец.
Як го порвал, так го нюс понад горы, понад ліс.
Горы, лісы шуміли, як дівчатко виділи;
Горы, лісы гучали, як дівчатко познали.

Тяжко ся жило дівкам, котры были на выдай, а были худобны. Такы не мали счестья до выдаю, а лем чекали, кто ся над ними змилосердит. Ціну мала лем тота дівка, што мала грунт або пінязі. За ньом вшиткы смотрили и єден перед другым набивалися на женячку. Много раз молоде дівча, котре было худобне, выдалося за старого, лем зато, же мал маєток, при котром могло помочи своим родичам або родині.

Ноле послухайте співанку, яка говорит о тяжкой доли молодой невісты зо стариком:


Оженился старый сивый, ей штырі тыждні перед жнивом,
Взял он собі младе дівча, ей младе дівча Катеринча.
Хватило го за бороду, и скосило ним загороду.
Хватило го за чубрину, ввергнуло ним под перину.

Леж-же, спий-же старый сивче, было не брати младе дівча.
Тай было взяти стару бабу, най бы чесала сиву браду.
А старый єй не вірувал, с краичку єй прилігувал,
“Старый, старый, пуст мя вонка, бо мя болит головка...”


Народным обычайом было ночовати жебраков, котрых было много. Но як бы не жебрати, коли земля не родит, а роботы не было, штобы заробити, хоц на кусок хліба про діти. Не было дост што облечы або обути и народ ходил босо не лем в літі, але и в зимі. Многы опущали свои села и николи домів не вертали.

Люде любили жебраков ночовати, бо жебракы до села приносили новости. Народ был не грамотный и ничого не читал, не знал, як світ иде, лем тото знал, што принесли жебракы. Жебракы заступали в тоты часы радио и прессу, они являлися “живыми газетами”, котрых люде любили слухати, а особливо тых, котры знали новости украсити своима додатками и события представляли в драматичном виді. Меже нашым народом добре житья находили ворожилы, выкладаче судьбы из рук и карт, але особливо велике слово мали “псалтыре”, стары бачы, котры уж не годни были на горах оставати. Они открывали псалтырь и предсказували будучность людям, котры о то пожадали. Люде жили в великых недостатках и не было от кого ждати помочи, то облегчение находили в обіцянках и предвіщаниях. Зато они вірили ворожилам, забобонам и чудесам, котры николи не сполнялися.

Про недостаток роботы и финансовых средств, народ был отказаный сам на себе приготовяти необходимы домашны средства, а тоже и одежу. Одежу приготовляли из домашнього полотна из лену и конопель. Тонке полотно употребляли на кошелі, сподкы, утеракы, плахты на постелі и оболочинкы на заголовкы, на оплічата, плахты на окручанье дітей при переносі, так званы “пілка” вішаны колыскы и др. 3 другого полотна, так званого дрелиха або пачисного изготовляли ногавицы, геркы, міхы, травницы на траву и иншы.

3 лену, красше, квалитнійше полотно, а из конопель твердійше. Коли жены коноплі сіяли, то так собі співали:


Я коноплю сію,
А и ополюю,
Як они заквітнут —
Я их помочую.

Як я их помочу,
Так я их выберу,
А потім их складу
На зелену траву.

Як их с травы возму,
До дому принесу,
А потом их в зимі
Каждый день почешу.

А як я коноплі садила,
Та я пана бога просила,
Жебы така роса падала,
Жебы ся конопля прияла.


Коли коноплі або лен зароснут буряном, тогды треба их полоти. Дівкы полоти не ходят, жебы не овдовіли, а зато полоти ходят лем такы жены, котры мужов не мают. Тот обычай ище до днеска ся задержал. Звычайно ходят полоти лем вдовы.

Коли коноплі полют, то собі співают:


Конопля, конопля,
Тоненька, высока,
Ніт у Комарникох
Шумного паробка.
Лем тот єден Василь,
И то лем в неділю,
Кедь на ся облече
Леняну кошелю.
Кошеля леняна,
Шыта горі крайом,
Шила єй миленька
Под зеленым гайом.
Як єй вышивала,
Красненько співала;
Як мі єй давала —
Жалостно плакала.
На што мі, мой милый,
Та кошеля буде,
Кедь на войну підешь —
Кто єй носил буде?
Кедь піду на войну,
Возму єй зо собом,
Буду ся с ньом тішил,
Як с женом молодом.
А кедь мя поранят,
Буде мі на раны,
А кедь мя забиют —
Буде мі до ямы.

Коли коноплі або лен дозріют, идут их жены выберати. Дівкы любят ся гордити, коли коноплі або лен выроснут высокы и чисты без буряну. Выберают го до вязанок и кладеся на землю на обосхнутя.

При выберанию конопель и лену співают:


Там попід гай зелененький
Брала вдова лен дробненький,
Брала, брала и стелила,
До тихого Дунаика говорила.
Ты Дунаю, ты Дунаю тиха вода,
Кому я ся сподабала я молода.
Ци старому, ци младому подай Боже,
Лем дакому пиякови не дай Боже.
Ой, кедь бы я мужа мала,
Не так бы-м му выгаджала.
Медом-вином напавала —
До корчмонькы посылала.
А там шугай траву косил,
Вітер голос му доносил.
Шмарил косу на травочку,
А сам пішол до домочку.

Позволь, мати, вдову брати,
Вдова знає шанувати.
Не позволю вдову взяти —
Вдова знає чарувати.
Счарувала мужа свого
Счарує тя молодого.

—————o—————

Рокита, рокита,
Зелена рокита,
Уж нашы коноплі
Покосил Микита.

Покосил, покосил,
Чорт го о то просил,
Я бы рано встала,
Коноплі выбрала.

Кедь єм ишол с Комарника,
Як ся робил день,
Встрітил я там шумне дівча,
Котре брало лен.

А ты дівча, шумне дівча,
Мусиш моя быти,
— Не повідай, параднику,
Бо не знам робити.

А ци то є не робота,
Што ты береш лен?
— Тилько мене моя мати
Научила лем.

—————o—————

Як я леник брала
Так собі-м співала,
Же я буду його
На зимоньку пряла.

—————o—————

Сіла муха на конопель
Оваляла квіт,
Завязала стара баба
Паробкови світ.
А ты мухо, чорна мухо,
Не овалюй квіт,
А ты бабо паробкови
Не завязуй світ.
А лене, мой лене,
Зеленый лене,
Кто тя ту посіял,
Та най тя выбере.
Сіял же мя сіял,
Василь молоденький,
Брати мя не буде,
Бо на войну иде.
А хоц бы не ишол,
Ани ту до плота,
Бо то твоя, а не його
При лені робота.

—————o—————

Засій мі, Василю, на меджі лен,
Най ся мі не родит, не рада трем.
Под-же ты, Василю, смотрити лен,
Златисте коріня, сребристе поздіря,
Єдвабный лен, єдвабный лен.
Конопелькы мои
Близко сте черешні,
Люде свои выберают —
В мои мышы заганяют.

—————o—————

Коноплі, коноплі,
Высокы коноплі.
Дай мі Боже достати
Высокого хлопа,
При высоком хлопі
Велика доброта,
Скоро иде робота.

—————o—————

Ленок с головками,
Дівка с паробками,
Так ся любували —
Ленок поваляли.

Треба бы нам, треба
Тот ленок подняти,
Жебы зме ся могли
Дальше любовати.

Мала я волося долгы, як леночок.
Коли мя любувал мой милый Яничок.
Яничок любувал, мама його била,
Тогды мі голова цілком осивіла.

—————o—————

Коли уж коноплі або лен мают вшиток повыбераный, дают мочити до мочила на 4 до 5 дней. Мочило зробят при потоку, або на лукі в млаці. И при той роботі нашы дівкы не забывают на спів, они як и попередно співают.

Дала-с мя, мамичко,
Тай дала, тай дала,
Як бы-с конопельку
До болота засіяла.
Як той конопельці
В болоті быти,
Так и мі, мамичко,
С моим мужом жити.

—————o—————

Мочила-м коноплі и леник
Впал мі на ноженьку каменик,
Не был то каменик, але хліб,
Чом тото дівчатко долго спит.

Мочила-м коноплі и леник,
Впал мі на ноженьку каменик.
Не был то каменик, але слиж,
Чом же ты дівчатко долго спиш!

Мочила-м коноплі и леник,
Впал мі на ноженьку каменик.
Не был то каменик, але рак,
Який тот мі фраир черепак.


—————o—————

Дівча леник мочило,
В єдну страну смотріло,
На Яничка, на милого,
Што го радо виділо.

А в зеленой убочи
Дівча леник мочит.
Шугай на ню смотрит,
Бо ма чорны очы.

Тото дівча ся мі любит,
Што коноплі мочит,
Кабат собі выкочує
Білы ножкы показує.


—————o—————

Коли коноплі-лен сут добрі вымочены, повыбератся их из мочила и стелится на росу, где сут обычайно до тыждня. И тот случай, тоту часть роботы с конопляным леном оспівуют:


А коли я леник росила,
По росі єм боса ходила,
Мама моя на мя кричала,
Же буду от росы кашляла.

Коли коноплі-лен росятся, то водом не поливаются. Як ся добрі выросят, высохнут, привозится их домів и ламутся на ламаници, котра єст зроблена с дерева. На ламаници тверда материя отпадат, а остаєся лем волокно — будуще прядиво. При ламаню непотребна часть паздіря отпадує. Гдекотры люде ним стелят под коровы. Друга часть — повісмо, потом сушится на горячом пецу. Добрі высушене гладится на гладженици. Гдекотры тот способ роботы называют терти на терлици. На терлици — гладници остатне паздіря отпадує, а остає чисте повісмо.

При тертю або гладжиню співают такы співанкы:


А терла я терла,
Коноплі я терла,
Впало мі паздерко,
Добрі-м не вмерла.

Уж бабы потерли
И почесали,
А мои три горсткы
В печу остали.

Як я конопельку гладила
Тай собі пальцы прищепила,
За ручку с милым ся хопила,
И до танцу полетіла.

—————o—————

Послі кончения тертя повісмо чешеся на щиті, с чого повісма выходят двоклассны: перша класса квалитна, то єст прядиво, а друга класса горша — называтся клоча. Повісмяне полотно єст тоньке, робится с него кошелі и т. д., а клочане, яко другорядне полотно иде на міхы и др. Повісмо чесали через день. Добра роботница через день начесала єдну копу. Єдна копа мала 60 горсток. Єдна горстка, то єст тилько, кілько захопит до єдной жмені.

Чесание конопель-лену оспівували так:


Чешу лен, чешу лен,
Дві копы през тыждень,
Счесала-м до краю —
Возми мя шугаю.

Шуміла ліщина,
Шуміл зеленый гай,
Заплакало дівча,
Заспівал сой шугай.

Дівча заплакало,
Же ся не выдало,
А шугай заспівал,
Же дівчатко не взял.

—————o—————

Кедь пряджа была уж приправлена — зачали приготовлятися на прядкы-вечеркы, котрыма ся тішили так дівчата, як и хлопці. Под час року на селі про молодежь вечеркы были праві найрадостнійшым событием, бо было на них полно радости и веселости. На вечеркы ходили дівчата, паробкы, невісты, та и бабы. Лем женяче на вечеркы не ходили. Каждый на вечерках чувствовался счастливо и весело. На вечеркы сходилися каждый день в тыждню, кромі субботы, бо в тот день треба было дівкам дашто дома зробити, бо приходила неділя. Ходилося на прядкы от зачатку рождественского посту аж до самых свят Рождества. На мясницах (по фашенгах) на прядкы уж ся не ходило, бо были свадьбы.

Дівкы, где собі приготовляли вечеркы, наперед ишли просити, ци им позволят на вечеркы ходити. Обычайно выберали собі там, где были дівкы, або до родины, котра любила веселость. На вечеркы радо люде принимали, бо подчас вечерок не мусіли платити свою нафту, на котру ся вечерници складали. Обычай был и такий, же сходилися до єдного дому по веце роков, як єден, а єсли смінили собі дом вечерок, то ходили там, где их приняли. Найрадше ходили до такой фамилии, где газда был в Америкі, а мама остала с дівками. Были вечеркы и у вдовицях, але у них уж не было так весело.

Вечеркы зачиналися, як ся зачало змеркати, а кончилися около десятой, єденастой годины в вечер, но найпозднійше до полночы. За тот час напряла єдна жена єдно-дві веретена. Кедь дакотра скорше куделі спряла, тота уж до конца собі отпочивала або помагала тым, што розвеселяли прядкы.

Молодеж, котра ся на прядкы готовила, без день ліпше ся увивала, штобы перше роботу укончити и вчаснійше на вечеркы идти. Длятого дівчата наперед свои роботы поробили, што им требало, жебы мама и няньо нич не повідали, же дівка на вечеркы уж иде. На вечеркы облікалися кус гардше. На єдном селі и в больше, як єдной хижи отбывалися вечеркы. Так и тоты забавникы, коли уж позбералися до дивачных уборов, посітили не лем єдны, але двои, трои, а и четверы вечеркы без вечер.

Газда, у котрого робилися вечеркы, кедь уж вшитко поробил, вышол на пец огріватися и брал участь в розвеселению прядок. На вечерках ся не гостили, хибаль даколи домашні дали сушеных яблок, або польовых грушок, жебы мали слину.

На вечерках, як уж было высше сказано, оповідали собі приповідкы, загадкы, поговоркы, пословицы и співали.

Єдну из народных приповідок и поем любили оповідати тоту:


За горами в чужом краю,
Як далеко — сам не знаю,
Гдесь на другом світа краю
Там далеко гдесь у дідка...
Зачинатся приповідка...
Жил там газда зос газдыньом,
С женом, дітьми, с бабом с дідом.
Жили вірно в Божой воли,
Обрабляли своє поле.
Раз, як была шумна хвиля,
Гварит газда — жено мила,
Заран піду на Рекшицу,
Съорю землю под пшеницу.
А газдыня Уля гварит:
— А кедь хочеш, ход на зарі.
А жебы-с не тратил часу —
Пішлю ти на обід квасу.
Вышол газда вон на поле,
(Мал два шумны, міцны волы),
Помаленькы собі оре
И співат собі поволи...
А газдыня наварила,
Напекла и насмажила,
И, закликавшы дівчата,
Гварит — Марко, воз близнята,
В єдно налій полно квасу,
В друге дай капусту с мясом,
Отнес обід на Рекшицу,
Няньо орют под пшеницу.
Марка шумні послухала:
Зробила, як мать казала...
Вышла с дому — заспівала,
Але в полю заплакала.
Плаче Марка, нарікає,
Бо дорога где — не знає,
Бо у полю заблудила,
Дорогы не находила...
Видит там на краю поля,
Высока стоит тополя,
— Може там дакого встрічу,
Може няня ся докличу...
Так гварила Марка мила,
Ку тополи ся пустила.
Пришла к ней аж цілком Марка,
Але... аж в ней сердце брякло,
На тополи у голузі —
Якась малпа на мотузі.
Марка, дівка, хоц розважна,
Злякалася и, хоц отважна,
Вшитка в пятах єй отвага.
А с голузя: ха, ха, ха, ха!
Што-с ся злякла, дівко біла,
Штось — оглухла?! Оніміла?
Но не плач — росповіч вшитко,
Може ти поможу швыдко.
Повіч лем ты, за чым тужиш?
Може дівче, може блудиш?
— А я плачу, бо-м сблудила,
— Бо дорогу єм стратила,
— И трясуся аж от страху...
А с голузя — ха, ха, ха, ха!
— Та лем тота вшитка хиба,
— Та лем про то-с несчастлива?!
— Добрі, же єс мя встрітила,
— Бо до рана бы-с блудила!
— А теперь маш помогу —
— Выведу тя на дорогу...
Пішла Марка за том малпом,
Хоц с боязньом, хоц зо страхом.
Але што же ту робити?
Кедь ся не знат, где подіти.
Идут, идут, малпа скаче,
Марка зо заду тихо плаче.
Пришли к скалі у пустыни,
Всяди пусто — ани тіни,
Марка ся трясе от страху,
А малписко: ха, ха, ха, ху!
— Но та теперь ся зоблечу,
— А тобі уже не втечи!
И ту малпа зняла шапку,
Зробила собі с ней бабку,
И баканчы зошмарила,
Танец с бабком закрутила.
Всядыль тихо, місяц світит,
Марка штоси страшне видит:
На голові малы рогы,
И копыта, а не ногы...
— Тат то дьябол, тат то біс!
— О бодай го перун трис,
— Тат то дідко, тат то фрас!
— О, бодай бы такой счез!
И замліла аж от страху,
А рогатый: ха, ха, ха, ху!
Схватил с шалю цілу гору,
И на Марку, на небогу...
Мати плаче, рукы ломит:
— Где то моє дітя ходит?!
— Где же блудит в темной ночы?
— Марка моя без помочы...
Ту ся гарда с поля вернул —
Цілу хижу перевернул:
— Што то за ряд?! Што сте — спали?
— Же сте обід не послали!
— Жебы заран на полудне,
— Был там обід — як не буде
— Зроблю вам ту таку бурю,
— Лем гнівайте мі натуру!
А газдыня — плаче бідна,
Така єст, як стіна — блідна,
И боится му повісти,
Же о Маркі неє вісти.
Уж на другий день к полудню
Мати Анну кличе к студни,
Свойой другой дівці любой
Гварит: — Анко, ряд на тобі,
— Воз ты, Анко, воз близнята,
— Єдно налій повно квасу,
— В друге дай капусты с мясом,
— Отнес обід на Рекшицу,
— Няньо орют под пшеницу.
Анка шумні послухала,
Зробила так, як мать казала.
Вышла с дому — заспівала.
Але в полю-заплакала.
Плаче Анка, нарікає,
Бо дорога, где — не знає...
И... тото, што с Марком бідном
Сталося и Анком милом.
Мати бідна гірко плаче:
— Де ты Анко, в темной ночы?!
Та-д выплачу собі очы...
Має мати три дівчата,
Три прекрасны соколята:
Василь, Иван и Микита —
Шумны, моцны, як рокита,
Ту с них мати попросила,
Наймолодшого Василя.
Жебы обід нюс на поле,
Же там няньо в полю оре...
Вынюс Василь обід в поле,
Але горе, страшне горе!
На том місци при тополи
Счез Василь в широком поли.
Ту уж мати не стерпіла,
Мужу вшитко росповіла,
Же му діти обід брали,
Але троє с них пропали.
Зажурилися обоє
И сынове ище двоє.
Плачут горко, нарікают,
Бога в помочь призывают.
Идут тыждни, идут рокы,
Муж с газдыньом смутні жиют.
Бо ся діти потратили,
Што ся в поли поблудили.
Раз у літі на Купала
Мати в ярку лахы прала:
— Што за чудо человічку!
— Горох плыне по потічку!
Мати воды начерпала,
Съіла горох, дале прала,
А за три дни жена мила
Дома сына породила.
Хлопец міцный ся народил,
Скоро рос, як бы из воды,
А имя му чудне дали,
Покотигорошком звали.
Як го дали покрестити,
Зачал хлопец говорити.
Ту му мати росповіла,
Як то діти потратила.
Покотигорошок швыдко
Гварит мамі — Мамо, нич - то!
Лем почекай, я зміцнію,
Як выросну, як змудрію,
Вынайду я твои діти —
Не будеш ты ся смутити.
Прошли ту да-с два-три годы,
А наш хлопец рос, як з воды,
Был уж міцный и великий,
До роботы был, як дикий.
Раз ту отец с сынами двома
Ся сберают в ліс по дрова.
Газда волы запрігує,
А Горошок ся звідує:
— Слухай, няню, слухай мало,
Може помочь бы требало,
Бо я годен помагати
В лісі дрова нарубати.
— Хлопче, хлопче, не роб смішкы,
— Мы не идеме на орішкы,
— В лісі букы, а не драча!
— Што поможе таке мальча?
— Лем мя восте, няню милый,
— Може я и не барс сильный,
— Але помагати хочу,
— Хоц лем волы посокочу.
— Но най буде, кедь так просиш,
— Хоц лем волы посокотиш,
— И весільше за дорогом,
— Но под на воз, ідме с Богом.
А як пришли уж до ліса.
Гварит няньо: где до біса!
Та-д ту самы грубы букы,
То нич, няню — штыри рукы.
— Може бы сме взяли того,
— Дост єст грубый, — буде с нього
— Цілу зиму, што топити
— И сусідам пожичити.
— Яке глупе, ты хлопчиско,
Та-ж то не бук, то бучыско!
— Тай то тыждень с ним роботы,
— Смот-ле, выбереме тоты!
— Но та таке зіля брати?
— Ніт с чым рукы забабрати,
— Схвачу я ся со с тым буком,
— Звалю я го єдном руком!
Взял высукал он рукавы,
Стис го, як бы с обручами,
Натужился, жилы натяг —
С коренями бука вытяг...
Газда рукы заламує,
Лем очами покліпкує:
— Йой, Горошку, та ты фрас!
— Як дьявол, бодай щез!
Так ся газда мій настрашил:
— Та то такы діти нашы?!
— Виджу, час мі отпочити,
— Треба до пенсии идти...
А Горошок, як дітина —
Вшитко робит, як машина...
Рада мама, рад и тато,
Бо то хлопец — саме злато.
А в том селі, в котром жили,
Вшиткы люде так гварили,
Же Горошок, або дьябол,
Або ангел, што ся зъявил.
Бо таке там нечували,
Жебы букы с руком рвали.
А наш газда гордый с того,
Же он сына мат такого.
Вшитко было бы в порядку,
Лем кедьбы он не мал згадку.
Про дівчата свои милы,
И про сына, што сблудили...
И Горошка сердце болит,
Смутно йому, и говорит:
— Мамо, няню, што чекати,
— Што мі дома ту лежати.
— Піду в світ я далесенький,
— Найду сестры помаленькы,
— Што их втоды поблудила.
— Якаси там вража сила.
— Но, але кедь буду в світі,
— Треба ся там бити,
— Ходте, няню, до коваля,
— До хромого, до Выраля,
— Што по ночах тилько бродит,
— Най палицу он мі зробит,
— Зо-с желіза, зо-с твердого,
— Зо-с очила найліпшого.
— Але жебы така была,
— Жебы метер выважыла...
Пішол няньо до коваля,
До хромого, до Выраля,
Жебы он палицу справил,
Таку, як Горошок гварил.
Три дни-ночы Выраль ковал,
Ковал во дне, в ночы ковал.
Уж ся цілком домордовал.
Як кияню докововало,
Дал Горошка закликати,
Жебы пришол позерати.
Зышло ся и люди дуже
Увидіти тото чудо. ..
Пришол старый Лих, Чиганя,
Аж и стара Пелеханя,
А на обід, як звонили,
Уж Горошка увиділи.
Иде шумні, выкрачує
Ище собі посвистує,
Пришол, взял палицу в рукы,
Пообертал и покрутил,
А на конец таке гварит:
— Но та ид лем кус на хмары...
Так палицу в гору шмарил,
Же єй каждый с очей стратил,
Ляг собі на землю, адже, (аде)
Почекати, покаль впаде,
Ту чекают, обчекуют,
Вшиткы люде ся чудуют:
Што за силу мат Горошок,
Кый подшмарил, як порошок.
И така киянка тяжка,
Полетіла так, як пташка.
Але, што там с неба чути?
Што так свище, што так гучит?!
— То палица падат, сваху!
Вшиткы утікают в страху.
Встал Горошок, натяг руку,
До кишени запхал другу,
Под палицу хлопец чудный,
Палец подставил мизерный,
И зоглася киян тяжка
На том пальцу, як бы бляшка...
— Но та слухай, ты Выралю,
— Слухай старый, ты ковалю,
— Та палица, хоц и тяжка,
— Але мягка, як бы бляшка,
— Я с ньом хочу воювати,
— Треба єй загартувати.

Ковал коваль ище три ночы,
Ковал, ковал с цілой моци.
Як Горошок попробувал,
Палица ся уж не погнула.
Горошок ся ту посберал,
Тайстру собі напакувал.
И плакали за ним вшиткы,
Діти му принесли квіткы,
Благословил отец, мати,
Вырушил тых трьох глядати.

Покотигорошок смілый,
Уж вырушил во світ білый.
Иде, свище, посвистує,
И палицом подмітує,
Добрі несут його ногы
И дошол так до дорогы.
На дорогі, на крестовой,
Там, где в ночы ходят совы,
Иде он и ту без страху,
Але с разу: ха, ха, ха, ху!
Где же идеш ты хлопчино?
Ты пошкрепку, ты дітино?!
— Та ходжу по білом світі,
— Стратилися троє дітей,
— Єден хлопец, дві дівчата,
— Вшиткы троє — соколята,
— В полю их гдесь поблудило,
— Може звело, може съіло. ..
— Где тот дідько, где тот дух?
— Што их зморил — бодай спух!
— Понесе он кару строгу,
— Лем-же не знам там дорогу...
— Та лем тото? Ха, ха, ха, ху!
— Та ты хлопче не знаш страху?!
— Заведу тя на дорогу,
— Буду ти на допомогу.
— Хочеш насчевити біса?
— Добрі, підеме до ліса.
— Там єст вход до царства біса
— В середині того ліса.
— Укажу я ти там діру,
— Але не ход, стратиш скіру...
Цілый день уж идут єден,
Мій Горошок уж голоден,
И так до пустыні уж дошли
И ку єдной скалі пришли.
— Но та хлопче ту сядеме,
— Спочинеме и підеме
— Там, где хочеш ся достати:
— До чортовой страшной хаты.
— Може бы зме дашто съіли?
— Може дашто закусили?
— Но та тота думка славна,
— Та-ж то мысель презабавна,
— Добры были бы и грушкы,
— Або може маш галушкы?
— Та то вшитко не єст цінне,
— Але я мам хліб камінный,
— Або може хочеш ліпший,
— Мам я хліб ище твердійший.
— Мам с желіза и оциля,
— Кедь постарчит твоя сила...
— Но та дай мі тот с оциля,
— Єст у мене, хлопе, сила.
— А кедь нам остане часу,
— Імемеся коло пасу.
И так собі дває сіли,
Наберают оба силы,
Горошковы зубы быстры,
Так кусают, же аж искры
Отлітуют. А тот другий,
Тот очиска лем вытріщил.
Зачал ся уж и бояти,
— Но та дост уж обідати.
— Подме дале, бо ніт часу,
— Но та перше коло пасу,
— Помоцуймеся лем мало.
— Іджиня мі добрі впало...
Ту уж тот не мал выгварку,
Взял зошмарил скоро шапку,
И регоче: ха, ха, ха, ихо, ихо,
— Но та теперь ти уж лихо!
Наш Горошок ся посмотріл,
Видит рогы на голові,
Ух, як хватил за хвост дідька,
Покрутил с ним як с помитком,
Крутит бісом на шнурочку,
Увиділ там якусь бочку.
А в той бочкі чорна юха,
Замочил го аж по уха...
— Так ти треба поросяти,
— Будеш діти утрачати?
— Повіч скоро, же где діти,
— Повіч, або будеш битый.
— Ой, Горошку, Горошочку,
— Лем мя не бий уж, кумочку!
— Кум ти дідько, ты рогатый,
— Ище будеш мя оскорбяти?
— Повіч скоро, же где діти,
— Повіш, або будеш битый!
— Там на том широком столі,
— Там єст да-с лижечка соли,
— И фляшечка с живом водом,
— А діти ту под порогом.
Ту Горошок порог вырвал,
Покропил их живом водом,
Посыпал свяченом сольом.
Вшиткы троє разом жили,
Перше, — ся помолили,
Горошка пообнимали.
И уж домов ся сберали.
Але гварит им Горошок:
— Сядте вы лем на порожок,
— Ту ище с дідьком єст робота,
— Бодай сдохла тота псота!
— Жебы ся скончило вшитко,
— Жебы уж не страшил дідько,
— Бы діти не шли на блуды,
— Жебы тихо было всюды.
Ту Горошок набрал духа,
Дал чортови поза уха,
Была там и тота юха
Затис го там добрі внука —
Уж не видно ани уха.
Діти себе посберали,
И до дому ся побрали!
Была радость, было свято,
Забили два поросята
Гостилися, пили вина,
Была там и медовина.
А Горошка прославляли,
Медовином напавали.
И я был там за дверями,
Але ліпше дома, знате сами.
Виджу, же там вода в міху,
То на мою, на потіху,
Прокусал єм міх зубами,
Вода лієся струями.
А зо стола взял єм квітку,
Сіл єм сой на струю швыдку,
Плавали зме швыдше грома,
Но а теперь уж єм дома,
И на столі в погарику,
Ище мам ту білу квітку,
Шумна тота была квітка —
Скінчилася приповідка.

—————o—————

Вечеркы обычайно зачинали открывати колядами:


Коляда, коляда,
Дай бабо пирога,
Як не даш пирога,
Возму вола за рога,
Та выведу за порог,
Та выкручу правый рог,
Буду рогом трубіти
А воликом робити.

—————o—————

Ой повюл Василь волкы на воду, дзвінила,
Дзвінила вода по каменьчику, все по дробничку дзвінила.

Коруну шыла, волкы стратила, подуні,
Подуні вітре на головоньку, на молоденьку, подуні.

Біжала дому, сестру волала: — Подь, сестро,
Ей, подь ты, брате, волкы глядати, волкы глядати, подуні.

А братец пішол, волкы не нашол, подуні,
Подуні вітре на головоньку, на головоньку подуні.

Біжала дому, сестра волала: — Подь сестро,
Ей, подь, сестро, волкы глядати, подуні,

А сестра пошла, волкы не нашла, подуні,
Подуні вітре на головоньку, на молоденьку, подуні.

Біжала дому мамку волати, — подь, мамко,
Ей, подь мамко, волкы глядати, подуні.

А мамка пошла, волкы не нашла, подуні,
Подуні вітре на головоньку, на молоденьку, подуні.

Біжала дому, нянька волала: подь няньку,
Ей, под няньку, волкы глядати, подуні.

А нянько пішол, тай волкы нашол, подуні,
Подуні вітре на головоньку, на молоденьку, подуні.

—————o—————

Та и иншы коляды співали.

На вечерках, кромі другых веселостей, и старшы жены, як пришло на них, то оповідали або співали, абы сон отганяти:


Идь-же от нас идь-же
Несчастне дрімало,
Бо на нашых дручках
Ище пряден мало.

А кедь ище мало,
Так их напрядеме,
Лем собі вечеркы
3 вечера начнеме.

На вечерках бабы,
Як ся посходжают,
При своих куделях
Дівок огваряют.


—————o—————

Кедь до села пришол жебрак, то он не забывал придти и на вечеркы, абы з него мали сміх. Вечерници были рады жебракови, бо он их розвеселял и росповідал чуда и што “нового” во світі.

Розговоры жебрака были такы: Приходит жебрак до хиж, а найблизша дівка отсуватся дальше от него, абы єй не замішали близко с жебраком. Тогды жебрак повідат:

— Не бойтеся мене, дівчата, та я такий человік, як и другий, а ище родина ти приходжу...

— Родина? Яка родина? — отзыватся завстыдана и почервенівша дівка.

— Ище и барз близка. Вашой мамы тетиного стрыка дівкы, твого брата невісты кума я власный брат по другой жені...

Така отповідь вызывала звычайно веселый сміх и жарты родинаняся вшиткых с жебраком.

Подчас свого присутствия жебрак росповідат “новости”, якы зажил, ходячи по світу, росправят приповідкы, співат, грає або и ворожит. Ворожиня предвидит так, же газдыня буде богата, корова буде мати гардого быцка, дівку выдаст за богатого зятя, а сын оженится в богатой родині. Дівкам ворожит, же выдастся в найблизшы мясниці, достане чорнявого, або білявого и богатого мужа, буде єй любити, шанувати и на руках носити, а потом дождутся красных пятеро дітей и т. д. Свои ворожения часто кончит молитвом: “Предвічный Боже, будь милосердный, даруй тому молодому дівчатю красного мужа, як лелия, чистого, як шиба, высокого, як жито, и так до рока най дочекатся пророка. А вшиткы мамы най колачы печут и за дзядами мечут. Аминь”.

Дакотры жебракы, хоц читати не знают, але зато зо собом носят книжку, с котрой ворожат — читают псалтырь. Звычайно они купуют, а найчастійше украдут книжку с образками, абы знали, с котрой стороны читати, бо нераз ся им трафило так, што горі взнач читали книжку, а жена або хлоп, што знали читати, звертали им увагу. Тогды дзяд мусіл перепрашати, што она ся му в торбі перевернула “догоры ногами”.

Кедь жебрака попросят, то буде и співати, особливо той дівкі, котра с ним веде жарты:


А пряла-м, пряла,
Припряла-м пальцы
На єдной руці —
Взяли мя хлопці.

—————o—————

А до берда три ниткы,
Не ход до нас псе брыдкий,
Бо ты брыдкий, рапавый,
А ку тому шантавый.

Походил, пошантал
Поза нашы кучы,
Подерты бочкоры
Потратил онучы.

Походил, побродил,
Поза нашы кучы,
Не было нас дома,
Та пішол плачучы.

Я с куделі стала,
Онучы зберала,
Жебы моя мати
О ничом не знала.

—————o—————

А ище єдна приповідка, котру жебракы любили росповідати меже дівками. Росповідал лем тогды, як дакто собі желал, штобы жебрак росповідал.

И он говорил:

— Кедь вам треба приповідку повідати, то я вам повім. Але то нияка не приповідка, лем чиста неправда с мого власного житья.

То было ище тогды, як мого няня ани на світі не было, а я тогды уж был гардый паробок. А и мого діда барже не было, бо они тогды ище в попелі гребли. Мы мали велике поле, лем же оно не было наше, но а ту приходит ярь. Мы с дідом выбралися ярувати, а у нас ярь все припадала на зиму, а зима на ярь. Але же мы с дідом были барз ручы до роботы, и не хотіли зме так долго чекати, то переложили зме ярь на ярь, а зиму на зиму, чисто так, як перекладаме гнеска на заран, а заран на гнеска. Што маме істи заран, то уж днеска съіме, а што маме зробити днеска, то отложиме на заран, и такой дорас хопили зме ся за роботу. Выйдеме на поле, а ту летит вітер, такий сильный, як сто коней, летит и летит, же нам ани до роботы вхопитися не дає. А ту дідо кричит на мене: Митре, зашмар ле узду на тот вітер та го запряжеме до плуга и поореме поле, бо видиш, же коней не маме. Я пустился за вітром, тримамся го руками и ногами, а дідо зашмарили вітру узду на голову и запрягли до плуга. До полудня, ниж другы газдове позвыходили на поле, призераются, дивуются, а наше поле уж пооране. Пополудни, мой милый Боже, мы были уж по яри. Праві зме скончили ярувати, як небожка моя мама, а дідова баба, вынесли нам полуднеко.

Сідаме істи свіжы пирогы, береме єден оба с дідом, але ани я, ани дідо не могли зме до него закусити, такий свіжый был тот пирог. Правда, я дідови ани ся не чудувал, бо они в тот час ище ани єдного зуба не мали, але зато они го пробували с кланицом переломити, але и так не радили му. Тогды я звернулся до діда и гварю: Чом вы, діду, не идете до головы по розум? Заложте пирог до плота, я зважу за єден конец, вы за другий и переломиме. Як зме повіли, так зме зробили. Дідо завісилися на єден конец пирога, а я на другий. Цілый плот тріщит, а пирог не поддаєся. Тогды я скричал на бабу. Бабо! Чом вы не идете до головы по розум и не тримате плот, не чуєте, же тріщит?! Але ниж баба пішли до головы по розум, ниж вернулися, то дідо присилилися, цілый плот затріщал, перевернулся, а пирог остал цілый, який и был. Сіли дідо на тот пирог и росплакалися, як мала дітина, бо они все такы плаксивы были ище за дітины. Не было иншой рады, повідам — не плачте, діду, підеме домів на обід. Як зме рекли, так зме зробили. Закотили зме пирог наперед нас и он покотился аж домів. Хотіли и мы идти домів, але баба гварят: та идте, хлопи, до головы по розум, та уж подождийте до вечера, то такой скосите, што сте наорали и насіяли и заберете цілы жнива домів. И так ся стало, бо зерно такой зарас зачало дозрівати. Але чым ту будеме косити и грабати, як вітер устал и не хотіл тягати.

Баба тым часом зашли до ліса, выполошили волка и пса. Летят, вганяют они єден другого в єдну и другу сторону по інашом полю. Я, немышлячи закинул на волка косу, а дідо зашмарили грабли на пса, и так волк косит, а пес грабле и в очимлінию наше зерно было и покошене и пограбане. Склали мы на смыка наше жниво и тягнеме всітроє домів. Приходиме ку дому, на порозі чуєме новину — мама мои повідают, што народился мой отец. Што за радостна новина. Я хопил няня на рукы, а няньо мене зачубрину — а где ты, гварят, лайдаку, был, як я ся родил?! Але я няньови тото пребачил, бо што няньо, то няньо, и зробил им богату пребогату гостину, на котру моя небожка мама напекли хліба и наробили перогов с того самого зерна, што мы с вітром наорали, вовком покосили и псом пограбали. То така великы крестины были, што до днес их люде памятают, а я их не забуду, покля жити буду...

Штобы на вечерках ліпше ишла робота, а вечеркы, абы были веселы, оповідали вечерникы о босорках, котры отберали коровам молоко. Повідают, што на зеленый четверг ополночы босорка возме на себе білу плахту и ходит по чужых стайнях чарувати. Штобы от того охоронити стайню, газдыни насыпали под порогом в стайню маку або соли с заклинаючыми словами: Жебы-с не могла так молоко одобрати, як тот мак с под порога высберати. Так заклинали три разы. Дакотры газдыні до полночи не спали, а ждали, жебы босорка чарувати не могла. Кедь на дворі виділи близко стайні жабу, одтинали єй рапкы, а на другий день чекали, котра баба буде мати прорубаны пальцы, то тота была босорком. Або як на другий день дакотра баба захворіла, то уж вшиткы “знали”, же чого?

Ходило таке повірие, же як босорка умерала, то долго мусіла конати, покля не передала своє босорство молодшой от себе жені. Своє босорство за житья они не могли никому перездрадити.

Кто хотіл видіти босорку, такому радили идти в живный четверг або на Рождество о півночы на перекрестну дорогу описатися крейдом с каменьом на голові. Было дост такых, што свідчили, же там были и на “власны” очы виділи босорку с боденком на голові. Там они виділи чудеса: царска палата, великы забавы з музыками, людей в золотых одежах, прекрасны дівицы танцовали и його на танец кликали. По дванадцетой годині всі илюзии щезали.

Дзяды, котры с такыма страхами подходили до газдынь, все достали дашто веце, лем жебы такого дзяда, як найскорше позбытися.

Босоркы отберали не лем молоко, но порабляли дівкам и паробкам, котрый яку достане, котра за кого піде, або не піде, ци буде богата и т. д. Дівка, або паробок, котрый бы в часі весіля захворіл, то был певный признак, же мал пороблено, же под порогом штоси было закопане и т. д.

Ворожиньом тоже хворых “лічили”. Коли не помагала домашня ворожка, то ишлося до “ліпшой” ворожкы на другы села. Робилося то тайно, абы люде о том не знали, бо не поможе.

На вечерках на Андрея ляли дівкы олово, што ся выляло, то ся мало до рока стати. Коли выляли вінец, або гуслі, то буде весіля, колыска, то буде и дітина, стрільба, конь або вояк, то такий нареченый піде до войска. Єсли ся нич не выляло, то такой дівкі треба было чекати до другого Андрея за рок и зас ляти олово и пробовати счастья. Коли неє счастья с оловом, тогды варят пирогы. В середину завивают записаны на папері имена паробков. Котрый перог в часі варения перший выйде на верх увареный, то тот ся оженит, чиє имя записане в том пирогу. Ище варят галушкы, котры добре омастят салом и покладут на ватральку, прикрываючы имя паробков. Котру галушку найперше стягне котка, того мужа дівка до рока достане. Ище выходят за хижу сіяти лен надодньом на Андрея. В котрой стороні одозвеся дівкі голос, то в тоту сторону она ся отдаст.

На вечерках много говорили за страшков. Єсли дакого убило в лісі (автомобильов тогды ище не было), тогды на том місци страшило, до того часу, покля ся там не забил дакто другий. Раз пришли на таке місце, где зъявился дух убитого, котрый повіл, жебы на тото місце пришли на Новый Рок о полночы, а коли його там не буде, то жебы пришли ку млину, где он буде под млинскым колесом свои гріхы терпіти.

На млаках виділи ходити світла, то были нечисты духы. О полночы по меджі “ходил” дух мертвого инженера с лампашом, котрый несправедливо вымірял часткы про діти по помершых родичах. Говорили о мертвцях, котрых в гробі нашли перевернутых. Єден дідо оповідал, што чул с гробу мертвого кричати...

Страшкы виділи не лем люде, но и домашны звірята. Коли путешествовали на возах, то коні зачули “страха”, дальше идти не хотіли, ставали в цапкы. (В дійствительности коні зачули волков, котрых они боятся). Люде, котры подорожували ночами, “блудили” с дорогы, “чули” регот в лісі (што быват от слабого кружения крови). Говорили о “зъявисках” святых, переважно старшым бабам. Где даяке “зъявиско” было одобрене бискупом, там начали ся творити отпусты и ярмакы. Словом на вечерках говорилося о всьом, о чом способнійшы могли выфантазовати, а часто звычайны явления природы роздували в небывалы чудеса. Вечеркы не обышлися без загадок, при отповідях на котры было дост сміху. Приміром:

— Штырі воякы до єдного капелюха стріляют, а не можут го перестрілити? (штырі цицкы до єдного дойника доятся).

— Што то буде за корова, што пішла воду пити, а бріх оставила дома? (Перина, коли оболочину возмут прати).

— Шерст до шерсти, бріх о бріх, а в середині шмырдало? (Волы при дышлю).

— Штырі тыкы, два патикы, семе оганяло? (Корова, ногы, рогы и хвост).

— Высока дама, горбата мама, шаленый зять и крива дівка? (Небеса, гора, вітер и ріка).

— Стоит пан при дорозі на єдной нозі, можна присягати, же ма сто тысячы? (Мак).


—————o—————

Звычайно на вечерках говорилося все о дачом пышном. Коли зуновалося говорити, то собі співали. В співі єдны другым отповідали, часто доганяли, высмівалися, жартовали.


Ой, на прядкы, та на прядкы
Дівчатко ходило,
Сіло собі на припецок,
Тай нитку мочило.

Ой, с куділю, с куділю,
Де я куділь подію,
Куділь шмарю до шанцу,
Сама піду до танцу.

Ой, ты дівче невеселе,
Чом же не співаєш?
О тых пізных годиночках
Хлопця выглядаєш.

Ой, с куділю, с куділю,
Де я куділь подію,
Куділь буде в шанцу спати,
А я буду танцувати.

—————o—————

А прядка я прядка,
Загнала мя матка,
Ище ку мі приде
Моя камаратка.

—————o—————

Ой, пряду я пряду,
Ніт мі ряду,
Я бы-м спала,
А не пряла.

—————o—————

А дружка я дружка,
Уж єм выдрущила,
Пришла мі неділя,
Што буду робила.

Ни мі хижу мести,
Ни мі куділь прясти,
Уж єм ся научила
С кабатами трясти.

С кабатами трясти,
Конопелькы прясти,
Разом с паробками
Волы, коні пасти.

—————o—————

Як почала Марусенька
В Дунаю плавати,
Не забыла свойой мамкі
Рученьку подати.

Бо вечеркы — чужа хата,
Серед хижы спати,
Могла бы ся, моя мамко,
Зас пригода стати.

А ты мамко, мила мамко,
Маш ще дома пять,
Не пускай их на вечеркы
Най ти дома спять.

А ты мамко, мила мамко,
Маш дома ще дві,
Не давай им так по воли,
Як давала-с мі.

—————o—————

Хлопці, котры не мали вечерами нич до роботы, лем так балагували, перебералися на вечеркы в страшков. Были то 2 або и 6 паробков, котры пооблікалися в насмішливы формы за молоду и молодого, за дівчата, паничкы, жебраков, німцов, мадьяров подля того, який крой облекли, за Кубу, котрый мал на собі перевернутый на рубы кожух, на голові зо скоры маску, великы дрелиховы ногавицы, котры были сіном выпхаты, опоясаный соломяным повереслом, на ногавицах привязаный звонок, а в руках паличка або кый, за крисовым капелюхом мал крыло с гуси. Меже собом мали “медведя” облеченого тоже до кожуха. На голові мал маску, на заді хвост, за котрый дівчата любили потігати и нераз потягли цілого “медведя” в задгус. По хижі он ходил на четырьох ногах. Його робота была по хижі скакати и танцувати, коли му співали або дакто заграл, імал и обнимал дівкы и бабы. Його водили на ланцуху.

Страшкове мали свого ведущого цивиля, котрый не был убраный в костюм. Он перший входил до хижы, ознаймил, же має зо собом веселу группу и просил о позволение ввойти, бо их єст веце. Обычайно было, каждый их радо принял. Ведущий мал полотняне цідиля, до котрого давали подарункы, кто што мал, то дал. Давали яблока, оріхы. Пінязи николи не давали. Страшков называли паничками або приберанцями от того, же были прибраны — облечены. Страшков прядільниці витали співом:


Пришли до нас приберанці,
Не мали, што істи,
Там сут теркы коло церкви,
Най сой идут грызти.

Пришли до нас паниченькы,
Што им даме істи,
Там сут теркы коло церкви,
Та най идут грызти.

Пришли до нас паниченькы,
Пришли до нас німцы,
Принесли нам, принесли нам
Татарочкы в жменці.

Яка добра, така добра,
Татарчана каша,
Ище ліпша, ище ліпша
Паниченька наша.

—————o—————

Подас співу страшкове танцували, скакали, зарывали, щипали и обнимали дівкы и бабы. Виску и крику была полна хижа. Діти от страху поукрывалися попід постелі, лавкы и припецкы, на пец, словом, где котре могло, а мамы закрывали их фартухами, жебы не виділи страшков и не боялися.

Послі веселого зачатку начиналися бесіды натопыреных, наіженых, як артисты в опері. Змінеными голосами они начали меже собом розговор:

— Як же ся мі маш, мой милый брате камарате? Повіч же мі повіч, як ся ти водит, ци єс ся оженил, ци маш жену и діти, ци твои діти богаты, и ци ти добрі жити на світі? Бо я уж женатый. Ей, кедь бы ты виділ мою жену Магдалену, што то за жена прежена. Богатский грунт єм с ньом достал — широкий на три пальцы...

Другий страшок отповідат: А ты мой милый брату небораку, думаш, же я от козы? Я тыж мам жену, але зо ширшым польом, як твоя, бо на четырі пальцы широкым. Не хочу ся ти хвалити, але мушу ся ти признати, яка она красна: очы, уха, гамбу и нос має в том самом місци, где и вшиткы другы жены...

Третий страшок: А кедь бы вы оба виділи мою жену, яка она кудерява, як дебря, бо ся не любит чесати. А яка добра с ней газдыня, воды нам николи дуже не треба, бо ся не любит мыти. Але зато язык єй вартат грошы, як начне ним молотити, то треба добрых двох хлопов с лопатами абы стигли отгартати, што она намолотит.

Подобны бесіды продолжают подчас котрых прядельниці додают свои смішны заміткы и весело сміются. Котрого страшка не можут познати, ани по ході, ани по бесіді, то пробуют с него стягнути маску, но дакотры сут лем фарблены. Перед отходом страшков вечерници им зас співали:


Який Патер оборваный,
А паничка пышна,
Де же твои очы были,
Же єс за не пішла?

Верний ты ся пане Патер,
Будеме співати,
Постелиме з ліса смітя,
Та будете спати.

Страшкове ходили лем в понеділок, вторник, середу и в пятницю. В четверг ся не ходило, бо ведлук повіркы и бабонства в тот день лем чорти и босоркы ся приберают. В субботу и неділю ся не ходило, бо в тоты дни вечерок не было. Часто по дорозі домів зышли до корчмы, где их почествували палюнком. Наостатку вертали до того дому, где ся сберали и там ділилися подарунками, што достали на вечерках. Близко ламанчаку, як уж дакотры окончили прядиво, то и дівчата ишли в страшкы ся переберати, о чом свідчит тота співанка:


Як я ся выдала,
Свекра на прядкы мя гнала,
Велику куділь наділа,
Два веретена мі вділа.
Жебы єм их напряла,
Жебы єм ся не грала,
А за Патра не ходила,
Лем жебы-м робила.

—————o—————

Коли паробкы пришли на вечеркы посідити, то перед отходом домів пекли “когута”. Єден паробок взял скрутку лену и ходил от прядкы до прядкы, сберал прядиво, окручал коло “когута” и приповідал:


Пришол єм до вас с неділі на понеділок,
Жебы сте мі дали лену на вінок,
Пришол єм до вас с понеділька на второк,
Жебы сте мі дали лену на подолок,
Пришол єм до вас с вторника на середу,
Жебы сте мі дали лену кормити череду.
Пришол єм до вас с середы на четверг,
Жебы сте мі дали лену зарас теперь.
Пришол єм до вас с четверга на пятницу,
Жебы сте мі дали лену взамін за пшеницу.
Пришол я до вас с пятницы на субботу,
Жебы сте мі дали лену за зроблену роботу.
Пришол єм до вас с субботы на неділю,
Жебы сте мі дали лену на добру хвилю.

Когута потом скроплюют водом, посыпуют саджом, попрьом и сольом. Перший паробок сідат на кобицу, котра часто служила за столец и приповідат: Печеся когут пече, аж с нього душит, а дівчатко Анця поцілувати мене мусит.

Коли Анця поцілувала паробка, тогды она сідат на кобици и выкликує до поцілуваня паробка, котрого любит и так гра продолжатся аж ся всі перецілуют.

Кедь даколи дівкам мамы наділи затугы куделі, то они пряли до поздной ночы, а при том співали:


—————o—————

Куделочко моя,
Як ся мі не глядиш,
Мі ся хоче спати,
А ты ся не прядеш.

—————o—————

Або и такы співанкы:


Сідит дівча, сідит
Меже прядочками,
Утерат собі личка
До білого ручничка.

Бо тоты ручничкы
Мама мі выткала,
Што на тых вечерках
На них я напряла.

Ноченькы не спала,
Лем куділь єм пряла,
Жебы я полотна
Білы кружкы мала.

—————o—————

А пряду я пряду,
Тоньку нитку пущам,
Широке качильце,
Долге веретенце.

А пряду я, пряду,
Мам того на зайду,
А приде мотати,
Неє што считати.

А пряду я, пряду,
Долгу нитку сную,
Таку нитку тонесеньку —
Обмотаю всю земленьку.

—————o—————

На вечеркы ходили лем до Рождества. Послідный день в вечер перед Рождеством звали “ламанчаком” (ламаник). То была гостина на розлучку с вечерками, на котрой гостилися постном грибовом мачанком и млинцовым хлібом и палюнком. На палюнку складалися.

На ламанику дівкы понагляли допрясти кудели на часі, покаль пришли ламаникы. Кудели обычайно приносили малы, жебы веце часу на забаву остало. При том співали:


А я тоту зиму
Добрі-м собі пряла,
Жебы я на літо,
Вельо кружкох мала.

А на тых вечерках
Нияк єм не пряла,
На красных паробкох
Лем єм позерала.

Выпряла-м, выпрялам
Леняны ниточкы,
Жебы мі не бракло
Милому сорочкы.

—————o—————

Паробкы начинают “ламаник” ище под окном. Они співают:


Треба бы єй треба
Куділь запалити,
Бо мы рыхтуєме
Ламаник робити.

—————o—————

Тот спів єст сигналом для дівчат, што треба кудель сховати, абы єй паробкы не нашли. Паробци влітуют до хиж, заберают дівкам кудели, котры не успіли укрыти, ламют и мечут в кут. Начинатся маглюваня дівок на свята, перевертают кобицу, абы качалася, берут дівча єдно за другым и валкуют их и скрапляют зимном водом. Помаглюваны дівчата честуют палюнком и співают:


—————o—————

Та уж зме допряли,
Навершыникы поламали,
Жебы зме ся скорше,
Теперь рочка дочекали.

Слідує гостина мачанком. Ілося с єдной глубокой глиняной мискы, кто с деревляном лыжком, а кто лем мачал хлібом. При гостині співали:


—————o—————

Повідал мі єден хлопец,
Же я не знам хліба напеч,
Я ся на то назлостила
И на хлібец заправила.

В понеділок заправила,
Во вівторок замішала,
А в середу зопавала,
А в четверг єм посаджала.

А в пятницу зобертала,
В субботу звынимала,
А в неділю закроила
И милого погостила.

Такий ся мі хлібец удал,
Попід скору коцур гудал,
Ище хвост сой закачуріл,
А скоры ся не дотулил.

Милый мой мя барз похвалил,
Же ся такий хлібец здарил.

—————o—————

Або и такы співали:


Ой там, ой там под дубиною
Сідит лемко с дівчиною.
Так он до ней промавляє,
За рученьку потискає.

Ой ты, ой ты дівчино моя,
Отгадай мі шист загадок,
Як отгаднеш, моя будеш,
Не отгаднеш, чужа будеш.

А ци я молода знаю,
А ци я ти отгадаю?
А што сходит без насіня,
А што росне без кориня?

А што грає, голос має,
А што плаче, слез не має?
А што летит без прогону,
А кто любит чужу жену?

А я молоденька знаю,
Та я тобі отгадаю.
Солнце сходит без насіня,
Камень росне без кориня.

Скрипка грає, голос має,
Сердце плаче, слез не має.
Вода летит без прогону,
Вояк любит чужу жену.

—————o—————

Послі угощения и співу, паробци робят ріжны фигли, якы знают: “товчут пенцакы”, “орют”, “молотят”, “перескакуют жабы” и другы. По тых фиглях приходили страшкы, котры нич не бесідували, лем танцували, скакали, комедии и гримасы показували: Коли страшкы приходили, то вечерници им співали:


И ты дзюп, и я дзюп,
И я Дзюпку люблю,
А я свойой Дзюбкі-любкі
Черевичкы куплю.

Черевичкы невеличкы,
Зо самого козла,
Помалюцькы, потихуцькы,
Жебы ся не сковзла.

—————o—————

Кудлачу, кудлачу, де твоя жена?
За пецом, за пецом перепрядена.
На пецу молотил, за пецом віял,
Жена го зганяла, а он ся сміял.
Півкошок, півкошок подпаленці,
Зберайтеся дівчата на вечерниці.
Сім рішків, оришків, а осме сало,
Чом мене не любиш, што ся ти стало?
Чом выгляды не мыєте — на дворі мороз;
Чом же ся ти не подабат мой милый голос?
А гуси, а гуси, вылетіли з Руси,
Высоко летіли, далеко виділи...

—————o—————

Коли в дверях чути было звонок, тогды страшкы усувалися на бокы, а дівчата начинали співати:


Под-же ты, туроньку, до хаты,
Бо ти там студено стояти.
Так, туроньку, так, небоже,
Най ти пан-бог допоможе,
Так, туроньку, так.

Прид-же ты, туроньку, до двора,
Там тебе привитат господарь.
Так, туроньку, так небоже,
Най ти пан-бог допоможе.
Так, туроньку, так.

—————o—————

При конци співу до хижы входит туронь, паничкы або патер. Их берут на середину, где туронь скаче и танцує, а вечерници співают и плескают руками:


Ишли козы попод лозы
Жито обрывати,
Звідуєся сын матери,
Откаль жену брати.

Пораю ти, сыну, жену
З молодого літа,
Шумна буде ближувана,
Але не роботна.

А дам я єй начылниці,
А дам я єй бердо,
Гойже дана-малювана,
Най не іст хліб дармо.

Мелют в млині два камені,
Чом третий не меле?
Василь дівча нагваряє:
Ци підеш за мене.

Не пойду я, Василеньку,
До твойого краю,
Там мі будут докучати,
Помочи не маю.

—————o—————

Туроня на остатку честуют палюнком, он выскакує из кругу и выходит с хижы. Молодежь бавится дальше и танцує стародавны лемковскы танцы, котры переважно танцуются великыма группами при музыкі и співі напереміну. Имена такых танцов сут: “кудлачу”, “качкы”, танец без “конца”, “стопкы”, “крижовый” залежно от мельодии, яку грают, або співают.

Приміром, танец “качкы”: участникы танцу берутся за рукы, зробят круг и дробными кроками раз до права, раз до ліва начнут танцовати, а при том співают:


Пішли качкы на млачкы,
Посберати хробачкы.
Кач до дому, кач,
Выгнала вас мать.

Нич их домів пригнала,
Штырі пары продала,
Кач до дому, кач,
Продала вас мать.

А у нашой Марины
Сут гористы перины.
Кач до дому, кач,
Оскубла вас мать.

А у нашой Параскы
Поторганы запаскы.
Кач до дому, кач,
Приказала мать.

А у нашой Анускы
Гафтуваны сут хустскы.
Кач до дому, кач,
Загнала вас мать.

—————o—————

А танец без конца танцуют так: Участникы танца берутся за рукы и танцуют осминковыма колесами помеже три або пять розложеных кобиц. За каждом зворотком співу пускаются в оборотну сторону. Мелодия выходит из той співанкы:


Василю, Василю!
Ци ты любиш мене:
Дзвінь-дзвінь, піль-піль,
Ци ты любиш мене?

Василю, Василю!
Ци ты возмеш мене?
Дзінь-дзінь, піль-піль —
Ци ты возмеш мене?

Уж на єднім возі
Сами молодята,
Дзінь, дзінь, піль, піль,
Самы молодята!

А на другом возі
Лем сама дружина,
Дзінь, дзінь, піль-піль,
Лем сама дружина.

А на третім возі
Скринка и перинка,
Дзюп-дзюп, фів-фів,
Та я-я, скринка и перинка.


По том танцы вечерници начинают, домів росходятся и на розлуку співают:


Оставайте здравы
Мои камараткы,
Што-м з вами ходила
Той зимы на прядкы.
Той зимы на прядкы
В літі на оришкы,
Оставайте здравы
Мои товаришкы.

—————o—————

Перед Першом Світовом войном паробкам было заборонено на вечеркы ходити. Котрого паробка на вечерках жандаре поймали, то го набили и дали го до суду, где заплатил піняжну сумму, або трест мусіл отсідити.

И при дальшых роботах изготовления полотна співали собі співанкы, в котрых так много оспівано о их творчом труді.


—————o—————

Жено моя, жено,
Маш єдно прядено,
Мала-с го спрясти —
Воліла-с го съісти.

Жено моя, жено,
Маш єдно прядено,
Маш ся с ним трапити,
Волю го пропити.

—————o—————

А росла я росла,
Як в лісі сосна,
Ище-м не выткала
Матери без кросна.

—————o—————

Моя жена сукні нема,
Але буде мати,
Вчера в вечер основала,
Гнеска буде прати.
Куплю я єй начильниці,
Куплю я єй бедро,
Господарна, брижувана —
Не іст мой хліб дармо.

—————o—————

Ци я іла, ци не іла.
Дай ся мі наісти,
Бо я піду серед села
На публику сісти.

Не книйте мя мамко,
Бо я буду знати,
Лем мі треба, мамко,
Пару раз вказати.

Наткала-м, наткала-м
Шумного полотна,
Полотна шумного,
Аж вышываного.

Выткала-м, выткала-м,
Біленькы ручничкы,
А як я ся отдам,
Заберут свашечкы.

Бо свашкы не пряли,
Прядива не мали,
Лем на мою свадьбу
Терпеливо ждали.

Мала я полотно,
Што єм го наткала,
Сусідова гуска
Мі го побабрала.

Гуска побабрала,
Як єм пристерла,
Так єм ся сплакала,
Добрі, што-м не вмерла.

Сусідовы діти,
Гускы дозерайте,
Мі до загороды —
Гускы не пущайте.

Бо тото полотно
Буде на кошелю,
А свого милого
В неділю приберу.

—————o—————

Така я дівочка,
Як бердо до тканя,
До вшиткой роботы
И до любуваня.

Не єст той роботы,
Жебы-м єй не знала,
А до любуваня
Єм не пробувала.


Юрий Млинарич, учитель.
Гунковцы п. Ладимирова,
коло Свидникох
Чехословакия.


Weaver

[BACK]