О Горі Когут — Теодор Кузяк

Помимо трудного свого житья в Карпатах, лемкы были народом жизнерадостным, здоровым и полным народного юмору. Ціле житья они боролися с недостаталеками, но часто и высмівали их.

Вшиткым відомы характеристичны прозывкы, поза правдиве призвиско, барже каждой фамелии в селі, котры нераз ліпше отповідали их характеру от правдивого призвиска. Та не лем фамилии, але и отдільны села мали свои неофициальны названия. Приміром, устьянов называли кыселичарями, ганчовянов кобасярями, квятовянов корназами, климковянов форнамями. То означало, што Ганчова и Квятоня выпасали много свинь, устьяне в пості угощали кыселицьом, котра омащена леняным олійом надавалася для знаменитой гостины. (В Устью были ступы на спущанье олію. Звычайно лен спущали с початком весны, то ціле село наполнялося приятным запахом свіжого олію), Климковяне ховали особливу породу сильных коней, котрыма возили дерева из ліса на тартакы. Бортнянов называли каменярами, бо кули млинці, Перегримку называли селом, в “котром козы куют”, ани навет не знати, по якой то причині так называли.

Но уж найславнійшы жарты собі робили зо свого села липняне. Любили они высмівати другых, але не жалували и себе. Напротив себе выдумували невіроятны истории, а потом о них начали и в другых селах жарты оповідати. Ніт другого села на Лемковині, жебы о него было тилько жартов и приповідок счинено, што о селі Липной. Ніайславнійша оповіданка о Липной, то тота, як узнали липняне о дроздах в лісі на дереві. Штобы достати дрозды, они несли драбину через ліс на поперек. Як глубше входили в густый ліс, то отрубували по єдном щаблю. Як дышли до дерева с дроздами, то на драбині уж лем єден щабель остал.

Теперь бортнян из выгнаня в Польші прислал друге жартобливе оповідание о Липной и о горі Когуті. Можете почитати, посміятися, але вірити нияк не мусите, бо то лем байка.


—————o—————

Над селом Липна на Лемковині стоит высока гора, котра ся зве “Когут”. В давных часах, коли не было ище дзыгаров, липняне не знали, коли має начатися день. Війт назначил кажду ніч єдного чловека, жебы вартувал на горі, коли приде свит и зараз будил людей, жебы не переспали, часом дня. Вірили навет, же як бы никто не вартувал, то день николи до Липной не приде. Каждой ночы ишол єден на тоту гору вартувати, а як свитало, летіл до села и будил людей — вставайте, бо день. И трубіл на трубі с волового рога. Липняне вставали зо сну и бралися до штоденной роботы. Так было долло.

Аж раз пришол до Липной якийси подорожный и заночувал в єдного газды. Вечером того дня тот газда, як раз мал идти на варту.

— Де вы ся на ніч зберате, газдо? — звідуєся подорожный.

Тот оповіл му, где иде и пошто.

Подорожный мал зо собом в мішку живого когута, котрого достал гдеси за ворожбу. (Тогды в Липні когутов не знали). Коли хитрый вандровник збагнул в чом річь — гварит до газды: нигде газдо не ходте, лем лігайте спати. Я ту мам такого птаха, же як три разы заверещит, то день сам приде до села. Газда не хотіл повірити, але накормили когута горохом напоіли водичком, посадили на пец и лягли спати. Над раном когут заспівал. Газда зорвался на ровны ногы и жде, коли буде день. Когут заспівал третий раз. Газда зарас полетіл будити людей.

Війтови замельдувал, же в нього єст такий чловек, што має такого птаха, што день прикликує. Війт зарас послал двох присяжных, жебы припровадили того чловека и с його птахом.

Пришол вандровник с когутом до війта. Там чекали на нього наймудрійшы газдове. Війт звідуєся: — ци то правда, же тот птах прикличе день до Липной?

Подорожный оповіл, же прикликал уж той ночы. Газда, у котрого ночувал подорожный, енергично то подтвердил.

Війт и рада запропонували, жебы им продал того пташка, бо вартуваня барз дало ся им вознакы. Подорожный увиділ, же люде темны и може ту зробити добрый интерес, начал отмовлятися от продажы, же йому тот птах барз потребный, бо он вандрує и нераз придеся йому ночувати далеко от села и людей, то кто му тогды день прикличе? Але липняне обіцяли му таку сумму грошей, же мусіл ся згодити.

Когут барз ся сподабал липнянам. Червеный гребінь, долгы косиці на хвості, гордо поднесена голова. Такого прекрасного птаха в Липні ище никто не виділ. Заплатили за нього купу грошей и постановили, же когут остане у війта.

Але липняне не такы были аж глупы, жебы зараз пустили подорожного зо села с грошами.

— А може тот когут лем товды співат, коли он єст при нім? — спрощувалися єден другого. Затримали го ище кілька дней для переконания, а тым часом по коляи приносили му газдыні істи. Але когут співал, як было повіджено.

Добрі, барз добрі ся жило липнянам с когутом, а ище ліпше когутови с липнянами, котры уважали го за свого и кормили, як лем могли найліпше. Аж раз в ночы пришол кот из села Радоцины и задусил когута, коли зачал третий раз співати. Війт зорвался с постелі, але уж было запізно. Когут отдал Богу духа. Липняне хотіли помститися на радоцинском коті, але кот втюк на під війтовой хижы.

Тогды єден з наймудрійшых дорадил, штобы подпалити хижу, где кот сгорит.

Барз ся війтови и другым сподабала тота рада. Подпалили війтови хижу, але кот выскочил из ней и полетіл до сусідньой. Подпалили и сусідню, а кот зас втюк до третьой. Так спалили праві ціле село — теперь уж нема, где утечи!... — кричали липняне, як ся палила остатня хижа. Але кот выскочил из ней и погнал през гору до Радоцины.

Гнали за ним липняне аж на границу. Вертали липняне до впів спаленого села с порожныма руками и зас мусіли ходити на гору, жебы их день не минул. Прокляли они радоцинского кота на вікы, а на память замордуваного птаха назвали тоту гору його именом “Когут”.


Теодор Кузяк, бортнян.



[BACK]