Моя Наука без Школы — Алексий Худинця

Як я был ище малым хлопчиском в старом краю, то раз ся мі трафило таке підслухати, як два паробчакы бесідували сой. Єден другому повідат, же сурове яйце барз добре и здорове выпити. Но другий не вірил, и гварил: “Та гдебы тому правда была”!

— Верабоже правда, — отповіл другий, як бы печатку прибил и справа кончена.

В краю такий звычай был, же як єден другому не вірил, но як му повіл слово “Верабоже”, то мусіл повірити, же правда, хоцбы тріс.

Мі не было ниякого способу достатися до яєц, бо в краю о таке дашто было дуже тяжко, а на найбольшой перешкоді стояла мамина ватралька, жебы ньом от мамы не достати.

Пришла тепла яръ. Остатні снігы стопилися и солнце огріло своима лучами нашу Ганчову, мі здаєся, теплійше и мильше, як даякы другы села.

Дідо завлакали плуг, поскладали, што треба, але пішли за чымси до хижы. Як вышли, то в руках несут тарелик с погариком свяченой воды, зелене зіля и сурове яйце. Я за тым вшиткым барс смотріл. Дідо помаленькы тото вшитко положили с тареликом на земли перед быкы, взяли бич до рук, перекрестили бичиском землю перед быками и рушили в дорогу.

Я ишол, подскакуючи за нима горі луками и на гору на Ділец. Там перешли пару ріль, попівщинину, бо товды мы єй арендували. Там была красна долина, а доокола гущы. Як быкы отпочили, то дідо зачали орати, зробили склад, навернули другий раз тай стали, пішли по торбу, в котрой мали в рянді завите яйце, выняли го и зложили под першу скибу, кади робили склад. Робили они тото барз уважно, жебы ся яйце не сбило, а я ище уважнійше на тото ся призерал.

Взяли ся уж теперь до роботы. Они орали, а я ходил бороздом и підскакувал, а на остатку полетіл в тото місце, где было сурове яйце, отвернул скоро скыбу и прутко взял яйце до рукы и підскакуючи полетіл дальше, выпил яйце и повтерал рукавом гамбу, жебы никто не познал. А ту мі пришло на мысель, як тамтого року я подслухал, як єден другому заверабужился, же сурове яйце не лем добре, але и здорове. Повім правду, же я уж был тукший и ватралькы не барс ся боял. Но от того часу я научился яйця выпивати. Єдного разу мама приперли мя до кута и гварят: “Слухай, повіч мі, кто тя такой штукы научил, не буду тя бити, лем повіч.”

Але я николи не повіл, но переконался, што сурове яйце добре и здорове.

В краю, як памятам, то тримали діти в покорі страхом. Было то в великом пості, праві люде начали ярувати. Єдного дня я поганял быками цілый день, а навечер вернули домів, повечеряли и полігали спати. Спати ся хотіло, але треба было клячати и гварити “Отче наш”. И то не коротко. Я клякнул під образы, коло лавкы, тай гварю “Отче наш”, а голова мі кліпкат. Мама виділи и повідают: “Иди гет спати, як ся выспиш, то рано выгвариш два “Отче-нашы”. Но люде повідали и страшили, же як не выгварит “Помилуй мя Боже”, то гнецюх в ночы буде дусил.

Я пішол за стол на лавку на соломяник и положился спати, але все мі было на мысли, же я не выгварил “Помилуй мя, Боже”. Но во сні плачу, вывертамся, а обудитися не годен. Мама почули, прилетіли до мене, начали будити:

— Што тобі, дитино, же так плачешь и стучеш?

Повідам мамі, же гнецюх мя дусит. А мама на то:

— Ту ниякого гнецюха неє, я засвітила лампаш, ся світит, сам видиш, же никого неє.

Мама просила, жебы лячи спати, але я не лігал. Пішли до мисника, принесли свячену воду, покропили соломяник, абы мя не дусил и просят спати, але я не лігам.

На другой постели дідо вшитко слухали и ся озвали, же то бабскы бесіды наробят хворот. Недавно наплели, же як ся в пості змастит, то на Великдень піде під бочку. Хлопец не возме до гамбы молока, а теперь ище якысых гнецюхів придумали. Як ся хлопец не выспит, то ты підеш заран поганяти.

Мама сіли коло мене и просят лігати, але я не лігам. Гварят: “Сынку, я ти штоси повім. Повідают люде, же як си ляже на правый бок, то николи никого гнецюх не придусит.” От того мене страхы попустили, я успокоился, люг на правый бок и заснул. От того часу я все лігал на правый бок аж покля мя страхы не попустили. А потом я переконался, же и на лівый бок єм лігал, а гнецюхы мя веце не дусили.


—————o—————

Раз мама гварят:

— Идте дакотре до сусіда пожичити соли, не маме нич дома, повічте, же як купю, то зараз верну. Я послухал, взял горня и зараз иду.

Приходжу до хиж, сусід стоит коло запецка, а маленьке телятко на запецку закрыте мішком. Сусід поправят мішок, застає, жебы я телятка не виділ. Гварю: “Мама просили Вас, ци бы сте не пожичили горнятко соли. Як купят, то зараз вам вернут.

А сусідка отповідат: “Ой, гнеска нич не пожичаме, ани от хижы не даме, бо бы телятко барс банувало.

Я такы річы ище не розуміл, але знам, же штоси не так. Пішол я с хижы и думам собі, што то таке. Сусідка, коли бы не вошол, все гостила, а гнеска нич. А то была добра и чиста газдыня. Як дала фалат пшеничного хліба с маслом, або фалат кныша, або груду сыра, то было што істи. То мі тото было в голові, што ся стало гнеска, же нич неє.

Але приходжу домів с порожнім горнятом. Мама ся звідуют: “И они не мают соли?”

“Не знам, — повідам, — ци мают, ци не мают, лем повідали, же гнеска нич не пожичают, ани не дают, бо ся теля вродило, то як бы дашто пожичили, або дали, то теля бы барс банувало. А мама, як тото почули, тай плач, руками заламуют: “Мати пречиста, будь мі свідком, — гварят, же нич ни знам, хоц бы зме нигда солене не іли, то была-м тя не выправила. Я ся нигда того не сподівала, та уж знам, яка я теперь буду!”

Напевно думали мама, же мусят быти босорком, хоц не хотят.


—————o—————

Пасло дівча статочок и на скоро заболіла єй нога. Болит, ломит на сухо, ниякой раны неє, а бабы радят, што знают, и котра найліпше ся розуміє на зілю, але нич не помагат. Ктоси порадил, жебы підти до Высовы, же там єст такий чловек, што знає лічити гостец и добра ворожка.

Єдного дня мама гварят до мене: “Ид-ле, хлопче, там поможеш дівча высадити на віз, бо оно не стане на ногу.

Пішол я с другым хлопцом вынести дівча на віз, положили до півкішка на солому. Запряг газда коня тай до Высовы. Пришли до двора того ворожкы, як раз был дома. Звідуєся, што хотят. Повідат му отец, в чом справа. Зараз казал дівча внести до хиж. Принесли и положили на столец. Звідуєся, котра нога. Призрился, пообзерал и повідат, же то буде гостец и такой зачал штоси шептати. Натігал ногом, а як шептал, то руками ходил по поясі, и пальцями переберал — штоси ворожил, а потом повідат, же можеме єй уж взяти, а як не буде ліпше, то жебы зас придти.

Вернули зме домів. Я тилько, што за порог, а мама вшитко ся вывідуют, што робил, што повідал. А я уж не был такий блазен, тай повідам: “Та што він там знає! Штоси шептал, а по поясі все пальцями переберал, так, як бы на крытнику бундзы рахувал”.

Мама, як тото почули, зорвалися на мене: Та што ты повідаш? Та бійся Бога, як бы він ся дознал, то бы ти дашто поробил.” А я зас мамі повторил: “То, што он може с крытника поробити?”

Але пастухови не ліпше, а гірше. Єден газда пораил, жебы взяти дівча до Горлиц до доктора. Так и зробили. Пришли до Горлиц до доктора и повіли, яка справа. Доктор обозрил ногу и повідат: “А вы бортакы, чом сте не привезли зарас, як нога зачала боліти! Тот пастух літал босо и ся зогріл, а потом сіл на зимну землю и достал запалінья до ногы. То теперь, як хочете, то треба операцию робити и то зарас, бо кость заболіта, то як єй теперь не загоит, то ногу стратит.”


—————o—————

Всі мы знаме, же в селі вшитко залежало от попа. Там в Ганчові было так. Был там попом долгы рокы єгомость, котрого имя вшиткы ганчовяне и наоколицю сусідны села знают. Добрый єгомость был, як было вшитко, як він хотіл, а як бы ся дакто осмілил дашто повісти не по його, то біда, публикувал в церкви и по имени и што лем хотіл и знал. Нераз хлопці заспівали собі дагде на селі в вечер, а в неділю уж казаня о співаню.

О том знали и сусідны села, же наш єгомость не любит жадны співы.

Єдного дня вечером везлися высовяне на возі. Они знали о том, што наш єгомость не любит спів, то як ишли цисарком понад клебанию, то заспівали, и то не было так хоц-як, а так, як бы с бочкы высыпал, што аж ся клебания затрясла. А знаме, же и высовяне были добры співакы.

На друге рано выйду по воду, а сусід коло студні повідат: “В тоту неділю не мусиме до церкви идти, бо знаме, о чом казаня буде.”

Я гварю, же не зяам, о чом буде. А он ся усміхнул и повідат:

“Та не чул єс вчера, як собі высовяне высоко співали?”

И хоц не был ворожбитом, то в неділю было казаня о высовянах, хоц то не были його парафияне. А о власных парафиянах ганчовянах в тоту неділю не было нич.

Вышол из Америкы єден краян, такой мой сусід. Єдного дня иде цисарком и встрітился с єгомостьом. Зачали бесіду єдно, друге, як звыклі, а потом поп гварит: “А кілько вы грошы с Америкы вынесли?”

Краян из Америкы засміялся, не як тот, што нигде зо села не был, тай повідат: “Та што кому до того, кілько я грошей принюс!”.

Як він тото повіл, то єгомость ся барз нагнівал и принял за велику образу чести. Было потом, што на казаню в неділю слухати. Публикувал по имени неділями не лем в Ганчові, але и в Ріпках, аж ся людьом омерзло, а стары бабы нарікали: та ци му треба было таке єгомосцьови повісти... Ліпше бы зробил, же бы дал стівку на фундуш тай бы была служба Божа за ним на вічны часы с парастасом.


—————o—————

Мы в краю не знали, што то таке корреспондент. А оно не так, бо и в селі были корреспонденты, аж двох. На єдной стороні стара Клементиха, а на другой кулявый Кузма. То были такы, што хоц бы што в селі сталося, то они нашли способ и донесли єгомостьови. А наш єгомость и тото всім відоме, не любил тых людей, што с Америкы приходили.

Пришол краян из Америкы, не такий молодый, и не такий старый, тай собі газдує, як знає. Я хоцколи помагал йому в роботі и нераз бесідували зме при роботі: “Што-ж мі с того! Нич мя не тішит. Жебы-м мал хоц єдного сына, то бы мя тото тішило, а так мя нич не тішит...” — махнул руком и засмученый, зо слезами в очах, отвернулся от мене. На том звычайно кінчилася наша бесіда. Был он женатый в Америкі с вдовом и діти не мали. Не знам, ци любил выпити зо свойой охоты, ци с того смутку, та даколи зашол до корчмы и сой выпил. По даяком часі єгомость уж о том знал и часто на казанах публикувал, але не так аж голосно.

Пришол великий піст и великодна сповідь. Люде ишли, як было приказано, абы никто не спізнил. Але краян из Америкы якоси откладал, и пришол до сповіди аж в остатный тыждень. Выкричал на краяна єгомость, але го высповідал, а наконец повідат, што му даст розгрішение, але як присягне, же перестане пити. Американ знал, што ниякого преступления не совершил, встал и повіл, же до присягы никто го не примусит. На другий день стара Клементиха уж по селі рознесла, же американ не достал розрішения, бо виділа, же до сповіди был, а в причастию она го не виділа. Люде єдны своє и другы своє перегваряют, а американ с той згрызоты, ци с того стыду с корчмы домів и с дому до корчмы, на другий день то само.

Великий тыждень, жены печут паскы. В велику пятницю пец был добрі нагрітый, як газда-американ повернул домів. Перешол порог, сіл на запецок, потом выкотился на горячий пец. На другий день по селі рознеслася гутка, же Симочканиного Мацка нашли на пецу неживого. Был то барс смутный великдень того року в Ганчові. Люде стают гуртками, бесідуют: “Таке ся стало... Напевно єгомость не будут ховати. А може ани на теметові не позволят гроб брати...”

Але покойный мал брата, а по небощику остало пару стівок. Пішол брат на клебанию к єгомостьови и вшитко якоси полагодили. А тым часом и жандаре по селі ходят, вшитко ся звідуют, списуют — молодый хлоп без причины зышол зо світа...

На великдень в понеділок при службі Божой єгомость объявил похорон, што буде при вечерни и оповіл, як што буде. А был красный день, тепло и солнце світило. Люде с цілого села зышлися видіти, який то похорон буде, кедь ся так стало.

Як пришол погреб, то был такий, якого в селі люде не памятали. Найбогатший, авторитетный газда не мог такого похорону зробити. Велика процессия и коло церкви, и што пару кроков євангелие читают.

А што до казанья, то ани бесіды. Хвалено покойника, як найліпше. Казанья было барз долге. Памятам, як при конци єгомость повідал, же покойный в остатню хвилю своими мыслями вспомнул слова розбойника на кресті: “Поняни мя Господи, єгда прийдеши во царствие твоє”... И достал на то отповідь: “Аминь, аминь, глаголю тобі, же днес со мною будешь во раю”.

Люде потом и на голос бесідували, што то тота стовка помогла тому величавому погребу.

Я не знам, як дальше было, бо перед самом першом світовом войном я забрался и пішол до Америкы.


Алексий Худинця.



[BACK]