Они Встрітилися в Лемко-Парку — Осиф Фрицкий

Весна. День был чудесный, як то часто быват в місяци маю, коли то вся природа воскресат из зимового закостіния, розверне свою листву к солнцу, покрыє зеленином землю, от котрой розносится свіжий запах весны. Было то в тиху неділю. Мои близшы и дальшы сусіды оставили свои домы ище вчера и выіхали автомобилями в горы, дакотры зробили так ище предвчера. Тоты, котры ишли к океану, одышли ище надодньом. Місточко, в котром я жию, на тот прекрасный майский день было глухе и пусте. Живой душы нигде не видно было. Што-ж и мі было робити? Сын з невістом вышли свойом машином в горы, другий сын далеко в школах в калледжу. А ци мі вдовцу потребно быти так на самоті цілый долгий день? Рішил и я взяти свою машину и перевестися чудесными, особливо на весні, околицями в горы.

Переізжал я коло тінистого парку, котрый на перший взгляд ока ся мі полюбил. Рішил я повести свою машину камінчастом дорогом попід стары, грубы и розлогы своима конарями дерева. Іду повольно и любоюся тым свіжым тінистым воздухом теплого ярного дня.

За хвильку часу я остановил свою машину при боці той тінистой дорогы, бо помеже дерева и густу листву показался незвычайный вид білого, як замочок дома. Ту я постоял за час, любуючися так природом, як и тым твором людскых рук. Будинок, як бы был вырізбленый у даякого різьбаря, в долонях перенесеный в тот парк и уложеный в найкрасше місце. Не хотілося мі, ци бракувало мі отвагы, рушити и подойти ближе, бо здавалося мі, што своим рухом нарушу спокой той природы. По часі я завернул машину довкола цілой будовы, уставил єй на травнику и вышол на свіжий воздух. Здавалося, што тота природа говорит до мене: сідай и отпочивай... Довкола тишина, в котрой чути солодкий спів птиц, черчаня поточка, а волны чистого воздуха обливали всю околицю. В густых травах час до часу зашелестят дикы птиці и звірятка.

Сіл я на лавочку, жмурю очы до весенного солнця и отдыхам глубоко свіжином. Не запримітил я, як за даякий час подышол до мене незнаный человік и присіл зо мном на лавочку. Коли я отворил очы, он перепросил мя, пожелал доброго дня и подал мі руку на привіт. Помалы, слово по слову, меже нами завязалася бесіда. Чую, што человік говорит не так зле по-английски, но по акценті його голоса познаю, што то чужинец, и до того славянин, бо акцент славянский. По акценті, як кто говорит по-английски мы уж научилися познавати народность того человіка, француза, тальянца, німця и барже кажду другу народность. Ба та не лем то. Познаєме навет, ци то бесідує по-английски русский, поляк, або другий. По акценті присівшого ку мі незнакомця я дорозумівался, што он бесідує по английски с лемковскым акцентом, хоц нашого человіка в том парку я ани не сподівался встрітити. Но видно, же не лем я мал такы подозрілы чувства до свого сусіда незнакомца, но и он до мене. Коли я му сказал моє имя — краян отразу забесідувал до мене по-лемковски, и звідуєся мя: “А Вы не познаєте мене?”

Я посмотріл по лици человіка и по цілом ним, но никого я в нім не познал.

— Николи в житю я не виділ Вас и не знам, кто вы, краян. —

— А як Ваше имя? — звідуюся.

— А я познал тебе по роді, и знам тя с дітинства. Но добрі, же мене не памяташ, бо я и так тобі свого имена не повім.

Теперь я подал руку краяну и выразил му моє чувство радости, же змеся встрітили без огляду того, што мі не повіст свого имени.

— Тымчасом можете мя назрівати “Незнакомец”, бо таке назвиско, як моє уж долгы десяткы літ незнакоме в нашом родном селі на Лемковині. Тобі не буду двоил, бо в поровнанию до мене ты лем дітина, но я певный, же ти буде интересно послухати мою историю житья.

И начал Незнакомец оповідати:

— Мі было три рокы, як моя мама померла. Была то перша моя страшна трагедия, котру памятам, як во сні. Хоц я не представлял собі, што мя в будучности жде, но я знал, што мамы больше не буду мати, што она лежит мертва, што єй положили в труну и глубоко до земли закопали. Што тота подія для мене означала, я дознался аж в будучности, бо мене забрали до себе чужы люде, бо отца скоро потому забрали на войну боронити австрийску империю, до котрой в тоты часы входил и наш гористый край Лемковина.

Коли хоронили тіло мойой матери, мене на руках тримала незнана мі жена, ци дівчина. Родна мати лежала в трумні, священник кадил коло покойницы, я чул жалобного співу “Вічная память”. Жена, котра тримала мене на руках, повідат мі: “Поцілуй свою маму, бо єй больше не увидиш, як долго будеш жил на світі.” Памятам, што она надхылила мене над тіло мамы и я єй поцілувал, но уста єй были студены. Я рюк до жены, котра мя тримала на руках: “Закрыйте маму, бо єй барс студено.” Так они и зробили, накрыли маму білом плахтом, закрыли віком, пригвоздили и вынесли єй с дому и больше я єй не виділ.

Ту мой Незнакомец остановился, бо голос начался му волнувати от взбуреных чувств, а очы зашли слезами. Мы молчали хвильку.

За тот час я погрузился мыслями в удивление, што в так молодом віку он уж так много запамятал то, што вокруг него происходило, а головне, што уж розуміл так далеко своє положение. Я зауважил в свого сусіда близость до плачу, ободрил його чувства словами: “Слухайте, повідам, — жаль, што така судьба встрічат малы, никому нич невинны діти, но то напевно не лем Вы такы были, а многы тысячы, як не миллионы дітей встрічала подобна, а може ище тяжща судьба. Штобы його мысли посунути дальше от той трагедии, я спросил: “А коли отец повернули вам з войны?”

Краян Незнакомец посмотріл в мои очы, потом по красной природі парка и начал своє оповідати дальше, не даючи отвіта на мой вопрос за отца.

“Взяло бы мі много часу оповісти вшитко тото, што я памятам. Я лем в короткости хочу повісти, што коли мою маму поховали, мене забрала тета и она мене выховала. Тета моя была барз добра, роботна и поважна жена, а при том и глубоко религийна. То она научила мене послуху, терпеливости и труда, пошаны до старшых людей. Не лем же научила мя справедливо и честно робити, но и справедливо и честно думати. Ци научила бы мене того моя мати, я не знам, бо єй я не запамятал, лем што до трьох років мого житья. Она мене научила так под такым приказом, што Бог любит лем тых людей, котры творят добро. Кромі того научила мене так много всякых молитв, што нераз взяло мі и пол годины выгварити их на голос и с памяти. Она прочитувала мі якийсий божий лист, в котром были описаны пекольны мукы. Коли она читала и поясняла мі тот лист, нераз я аж дрожал, бо в голові мойой представилися страшны чорты, страшнійшы, як тоты, котры были вырисуваны на образі страшного суду, перед котрым звычайно я гварил молитву, або на том образі с пеклом, што висіл в церкви под звоницом. От тых оповідань на девятом року мого житья приснило мі ся што-м умерал и коли дыхнул єм остатный раз, ангел хранитель бере мою душу и веде в пространства небесны на Божий Суд. Где ся там взял, но ся взял на нашой дорозі чорт, и він хотіл мою душу выдерти из рук ангела хранителя. Не лем ангел хранитель, але и я стал в свойой обороні и як копну ногом до чорта в саму паскудну морду, так што он начал падати на землю, як кубя. Я ище хотіл раз копнути, абы он быстрійше падал, и як протягнул ногом, то ударил так сильно до проконечате свого прича, што оно оборвалося и я разом с ним полетіл тоже на землю. Во сні я такым нелюдскым голосом закричал, што тета влетіла до коморы и стала успокоювати мене. Но в житью человіка не вшитко зроблене с добрым наміром, выходит на добре, а такы добры його діла нераз выходили на зло и на шкоду. Ходили мы с тетом полоти бодакы с пшениці. Мене непокоила мысель, же чого Господ Бог створил бодакы, котры не мают доброго зерна и колют. Но не могла мі така причина придти до мысли, и я добродушно звідался теты, но тото мі на добре не вышло. Тета подозріла в мойой цєкавости бунт, а же была злостна, бо и єй бодакы кололи в рукы, то закричала:

— Ты бортаку, иди ся го звідай, чого сотворил бодакы, як не знані!...

И друга пригода роблена с добрым наміром, вышла мі на зло. Пішла тета до поля робити, а мі приказала малы куркы пильнувати. Я их дозерал, як ока в голові, но гнет ся похмарило, навчали громы бити и пішол густый дощ. Хотіл я тоты курята охоронити от дощу и думал, где бы им было добрі. Позберал я свои курятка и поклал коло мисника до шафкы, а наостатку их маму-квоку и запер дверці. С той задумы, же я так добрі зробил аж єм заснул, а тымчасом тета вернулася с поля и звідуєся, ци-м дозріл курят. Справямся теті, же курята в добром порядку в шафці, коло мисника. Тета скочила ку шафці, но уж пізно было, бо курята и их мама спали вічным сном, подусилися. От тогды я начал псутися, бо не мог єм погодити правду, чом мои добры намірения выходят на шкоду. Тогды я начал сам розберати світ согласно мого розума и глядати правды на свою власну руку.

Тымчасом подальше в парку началися сходити люде. Там дальше стояла группа веселых людей, и мы рішили перейти ближе к ним. Придеме, а там видно ище дальше много другых людей — хлопці и дівчата. Єдны стоят, иншы сідят, а ище иншы полігали на луку и гріются до солнця, иншы знова спацерували по парку. Вшиткы весело бесідували и жартували. Мы ишли дальше и затрималися коло шатра, при котром продавали закускы и напиткы. Мы оба згодилися, же перекусиме. Перекусили и запили и перешли на бережок, где мой новый друг продолжал дальше бесіду.

— Знаш, — повідат, — коли мі было 16 літ, то я залюбился к дівчатю. Но тота любовь приходила мі так тяжко, як и моє дітинство. Дивно мі стало, як то любовь може таком трудном и тяжком быти, як дітинство, особливо сиротка молодость от третього року житья.

— Мати померла, — продолжал мой мні милый краян, а няньо погиб на войні, а скоро мі минуло 16 років, то померла и моя тета, друга моя мати. Для мене не остало нич инше, як идти на службу до чужых людей. Так и было. Взял мене на службу богатый, но и суровый шолтыс. Правду повісти у него была красива дівочка, кудерява Анця. Где ся Анця повернула, там поверталися очы вшиткых паробков. Мі все здавалося, же то зато, же красна, нераз єм си думал, же може и зато, же єдинична и то богата, но люде, особливо бабы в селі повідали, же она порабят. Несчестья началося от того, што и шолтыс, знаючи, што має богатство и таку красавицу, сподівался достати такого богатого и такого красивого зятя. А нам с Анцьом так выпало, што в роботі разом познали зме ся, а потом и полюбили зме єдно друге, не так хоцъяк, а на житья и смерть. А нам на дорозі до того счастливого житья стал гордый шолтыс. Но на том не конец. Вшиткы паробкы смотрят на Анцю, а Анця лем на мене. Ту уж мі пригрожают, упоминают, высмівают...

Ту мой приятель остановился, отер хусточком потом заляте чело, и здавалося, же на том хоче оповіданья скончити.

— Мы любилися, мы знали, же любимеся, но признатися єдно другому не сміли. Для мене то были миучительны часы. Што я ся напередумувал и в день и в ночы, як объявити Анці мою любовь, нераз рішил єм, же уж звідамся, но коли Анця позріла на мене, то моя смілость отпала, я ослаб в свойой воли повісти єй тото коротке реченье — я тебе люблю.

Єдного разу я косил луку на поляні. Анця мала вынести мі істи. Коли солнце поднялося над ліс, я почул звонистого голосу Анці. Она несла полуденок и співала:


Миленького очы
Косят на убочи,
А мои за нима —
Сдали бы ся с нима.

Коли Анця пришла ку мі, то я повідам: “Барс люблю чути твого співу, Анцю, а тоту співанку, што-с співала — барс бы до нас обоих пасувала.”

Анця почервеніла, и як бы нехотячи признатися до вины, спустила очы до земли. Я подышол ближе, обнял Анцю и горячо поцілувал и отважно повіл Анці, што я єй люблю. То был тот поцілуй, котрого я нигда не забуду.

Анця все ище тримала мя в своих объятиях, и тихо и стыдливо отповіла: “И я тебе люблю, барз люблю”.

Того дня мы на бесідах довше забавилися на Поляні, як треба было. Мы не лем объявили свою любовь, но и прирекли єдно другому, што неє такой другой силы на світі, котра бы нас двоих розлучила.

Но той нашой счастливой любви не было долго. До рока от того часу наше любовне житья пропало, як камінь в воді. Нелюдский шолтыс, як му стало відомо, же мы с Анцьом залюблены, выгнал мене несподівано зо службы, а Аннусю начал женити с другого шолтыса сыном Марком. Анця, як довідалася о плані няня, біжала до місточка, где и я мал роботу и где мы обоє поженилися. Служили мы обоє и наше житья было забідне, а я так хотіл Анцю богатшом зробити, бо што до счастья, то мы обоє были счастливы. Я старался достати в Америку, ту за далеке море.

Ту здавалося, што краян зас перестане мі дальше свою историю открывати, бо я виділ, што он начал блудити очами по околици и як бы не хотіл вспоминати прошлого счастья, перемішаного с муками и трудностями, а быти може, и трагедиом, но нараз одозвался голоснійше, як перше:

— Война, проклята война. То она перервала мою нитку счастья. Я надіялся, што скоро зароблю на дост, заберу Анцю зо собом. И коли уж вшитко было готове, проклятый фашист роспутался и кинулся на цілый світ с войном. С войном пропала гдеси моя Анця и уж веце, як десят роков жадной вісткы от Анці не мам. Напевно погибла, як и миллионы другых в войні, а як жиє дагде, то жиє в муках, глядат за мном.

Ту уж краян дал волю слезам. Они потекли його лицом и он их ани не утерал.


—————o—————

О два місяці послі того, тот красивый парк стал нашым Лемко-Парком, Субботами, неділями, а и среди тыждня начали ту сходитися лемкы зо вшиткых околиц Америкы. Барже каждый раз, коли я был в Лемко-Парку, я виділ и мого краяна Незнакомца. По той, або другой причині, он сторонил от мене и не показувал охоты встрітитися зо мном. Я додумувался, што може он задуже мі оповіл секрету свого житья, и быти може, жалує того.
—————o—————

Была осінь 1959 року. То чудесна пора року в Лемко-Парку. Он цілый блестит, як дороге золото, як бы омачаный в солнци. Особливо он такий для тых старшых віком, котры любят осінь не лем по єй красоті, но и по обыльности плодов.

В минувшу неділю я был в Лемко-Парку и што я там виділ, до днеска не хочу своим очам дати за віру. На той самой лавочкі под червеным густым дубом сідит любовна пара. Они впоєно смотріли на себе, обнимаючи єдно друге. Єдно з них, то мой Незнакомец.

Краян Незнакомец увиділ мене, взял свою ровесницю за руку и представлят:

— То моя Анця!

Обоє подали мі рукы на привитание, но Незнакомец задержал мою руку довше в своих руках стискал и радостно усміхался:

— Вы тоту историю придумали, што сте мі повідали, як ся тоты дерева ту розвивали, — звідую я Незнакомця недовірчиво.

— Правду чисту, правду, так як мя научила моя тета. Но Анцю я нашол на той лавочкі на лемковском открытию в том нашом Лемко-Парку. Што то за счастливе місце! Який я счастливый, який я счастливый...

— И я счастлива, — озвалася Анця, котрой миле личко несміло усміхнулося,

— Та где бы то правда была!

— Верабоже правда, та ци не дост? Я ту приходил, бо в той природі я находил якуси розраду. И тебе, не буду ти двоил, раз єм ту встрітил. Хотіл єм звалити зо своих груди тягарь, то єм оповіл свою недолю. Але тото мі дуже не помогло. Помогло мі аж тогды, як — дай им боже здоровья — нашы братья лемкы купили тот парк.

Было то открытие парку, пришол я, пришли тысячы людей, а зо собом привезли и мою Анцю, котра от войны глядат мене. Я глядал єй иншыми дорогами, а она мене иншыма. И ту очужены меже таком невиданом громадом народа, мы здалека позналися, летіли ку собі, як дві птиці, и оттогды мы ту кажду неділю.

О, якы мы счастливы! Якы мы счастливы!...


Осиф Фрицкий.



[BACK]