Як Єдинак Стал Бланарьом — Т. Ткачик
Лемко Бланарь

Обширный был дом мойого отца, в котром я родился. Дві великы издебкы по 6 метров долгы, были майже не заняты и было ся где обернути. Та бо и гостей у нас не бракувало, и было всіх где умістити, бо коло стін были по дві стопы широкы лавкы. Не было страху, же спати буде заузко. Але то и грубы лавкы были, бо єдна половина дерева перерізана на двоє. Там мог спати и конь, а не лем человік.

Памятам неєдных такых ночлегаров. Пришол в вечер на ночь, мама дали человіку вечерю, переночували, рано дали сніданья. Одышол такий ночлегар и повіл “Боже заплат”, бо думам, же он не мал чым заплатити. Нераз думам, же як даколи народ собі помагал. Так то было даколи в цілом нашом краю на Лемковині.

Раз пришол до нас бланарь, або як бы теперь повіли — шклярь. Был он ище молодый и ночувал в нас много раз. Был красивый, стройный, высокого росту, на око мож повісти, около тридцет роков житья. Так мой няньо раз звідуются го:

— Якым способом вы ся, свату, пустили в таку роботу?

“Свату” гварили зато, бо в нашых селах был звычай, же слово сват надавало человіку почесть и повагу. Зышлися газдове в корчмі, або на ярмаку, то вшиткы были сватове. Так и тот “сват” бланарь начал оповідати:

... Был я єдинаком у моих богатых родичов. Лем мене єдного родиче мали и єдинаком называли. Няньо и мама мя надзвычай любили, и головно мама. И тота незвычайна любовь мойой мамы мя вывела из богатого газдовства на бездорожье. Нераз няньо упоминали маму: смот, стара, што ты робить, бо зопсуєшь хлопця, што нич с нього не буде. Но мама отповіли: не бойся, як выросне, та и помудріє... И я помудріл, але в противну сторону. Родиче так терпіли мі аж до осемнадцетого року мого житья, потом уж не могли, то няньо гварят: “Сыну, мы мусиме якоси змінити наше житья. Я тебе просил и упоминал, и мати бідна плаче, а ты нич си с того не робить, не поправляшся. Мы надіялися, што при тобі свои стары кости положиме, но с того нич не выйде, то остатне моє слово до тебе — иди з дому, штобы мои очы веце не виділи тебе”.

Мама мі нич не повіли, бо были хворы про мене. Отец мі дал пару центов, хліба и солонины и выпровадил мя за село на дорогу...

Што было робити? Я ишол 30 села на село за три дни. Четвертого дня я вступил до корчмы, где-м встрітил пару хлопов. Сіджу и слухам, што они бесідуют, а потом єден звідуєся мене, же што я заєден и откаль.

Я повідам мено, але правду не повіл, лем што я сирота и глядам службы.

Повіл мі, што в их селі службы не найде, але другий озыватся, што близко в сусідном селі жид потребує слугы. Жид мал млин и трач, котры тягала вода.

Я переночувал в корчмі под лавком, а на другий день пішол до того жида на друге село. Повідам йому, же чул єм, же он слугу потребує.

Мі треба слугы, повідат жид, але я не знам, ци ты будеш добрый за слугу...

Потом посмотріл на мене с усмішком, як бы хотілся надомном змилувати и гварит:

“Я тя возму за слугу”.

Я был здоровый на мои рокы, бо я нич не робил, лем іл и гулял. Єдкой ночы был великий мороз так, што вода в жолобі замерзла и млин перестал робити. Жид закликал мене и повідат: “ну, ты иди”, а так, як жид николи по нашому грамматично не повіст, то и ту мі повіл так: “Иди, перерубай жолоб, штобы вода ишла под млин”. Я послухал точно так, як он казал. Хоц я знал, што зле робю, я перерубал жолоб и пустил воду под млин. Жаль мі зробилося, як я виділ, як вода пішла под млин и начала заливати зерно в міхах и муку. Покля мы заставили воду, дуже шкоды было нароблено. Жид мене проклинат, чого я так зробил.

— Я всьо так робю, як вы кажете, — отповіл я.

Другий раз каже мі запрячы коні всі-штыри, то поідеме до ліса. “Запрягай єдны до заду, а другы до переду”, — повідат жид. Я так и зробил. Єдну пару запряг до дышля, а другу до задньой телігы, головами в противну сторону. И так мы посідали. Я по конях. Єдны тягнут в єдну, а другы в другу сторону, и нигде не ідеме. Жид повідат, што ище, як світ світом, то так никто не іхал. Так зроб, жебы вшиткы в єдну сторону тягнули. Так я взял тоту пару зозаду и запряг наперед. Так мы выіхали зо двора. Но недалеко от двора, задне колесо злетіло. Я то виділ, но нич не гварю, бо як мы рушили, то он мі повіл, абы я необзерался. Так як добрый слуга, дотримую приказу газды. Так мы заіхали аж до ліса. В лісі были два хлопи, што рубали дерево, и тото дерево, што мы по нього пришли, было уж готове. Был то осем метровый бук на вал до колеса в трачу. Я коні лишил на боці, а сами пішли зме до тых двох хлопів. Они повіли, же бук готовый, мене выправили по коні. Я привюл коні и выложили зме бука на передню телігу, а потом на задню, а колеса ніт. Звідуются, где колесо. Повідам им, же колесо упало, як мы выіхали зо двора. Хлопи хватилися за голову:

— И вы так іхали о трьох колесах аж до ліса?

— Я знал, — повідам, — коли колесо упало, но я ся повиновал свому газдови, бо он не казал мі обзератися назад...

Што ся хлопи насміяли, но я чул себе глупо. Жид ся не мог надивувати на мене. Хлопи высміялися и урадили, абы я вернулся по колесо. Я сіл на єдного коня и пішол верхом по колесо, але мышлю, як го ту буде нести. Положу на коня, он не схоче выдержати на собі, нести на плечах, тыж не выходило. Взял я сокиру, вырубал дві спихы, заложил коньови на шею и так конь принюс колесо и мене до ліса. Мы наложили дерево на воз и рушили з місця. Але уіхали пару кроків, колесо ся вломило. Хлопи смотрят, што таке, а єден кричит: “тото колесо нема спих”. А то было добре колесо. Я объяснил, як я зробил. Жид ся так погнівал, што мя одогнал от себе. Найперше отец, а теперь и жид.

Я лишил их трьох в лісі, а сам пішол домів, значит до жидівкы и повідам: “Знате што, газдьшь? Нам ся случило несчастье. Поламалося нам колесо и мусиме ночувати в лісі, покля друге колесо зробят. Газда мене выправили, жебы-м принюс істи на вечерю и на сніданья и дакус грошы и паленкы. Так бідна жидівка повірила мі, дала мі літру паленкы, хліба мяса и цілу пятку. Ой як я тым утішился. Пішол на другы села и купил собі за тоту пятку шкла, зробил носила и так вандрую по світу, робю житья.

Няньо мой взял си якогоси сироту за свого хлопця, оженил го с другом дівчином сиротом, и чул єм, же барз шануют моих родичов и добри разом жиют. Отец мой не был бідный, он добрый газда, знал, як шанувати и прирабяти. Так честна и бідна сирота газдує на господарстві, котре ждало на мене, а я, сын, наслідник такой газдовкы, мушу двигати носило с тяжкым шклом и ходити по селах и не мам притулку нигде ни над головом даху.

Обтер бланарь червеном дзьобкастой хустином своє чело, може и слезы, закинул ремени через плеча, поднял тяжку носилку зо шклом и повандрувал дальше дорогом.


Т. Ткачик.



[BACK]