Якы Нашы Дівкы — Гриц Фешківка
Гриц Фешківка
Автор поемы “Якы нашы дівкы” — Гриц Фешківка


Кто хце собі почитати,
О лемках, што в Польші знати,
Читайте вершы Фешкивкы,
Якы гнеска нашы дівкы.

❖ ❖ ❖

Шумит поізд, іду туда,
Де дівчина єсть облуда.
Набрал я также отвагу
И поіхал в тім потягу.

Поіхати, думам, треба,
Хоц она того не варта,
Але най познат то сердце,
Што кохало єй не в жартах.

Поіхати, розглянути
Справу не передвиджену,
И увидіти дівчину
Нібы милу, премилену.

Послал я єй єден вершик,
Она десь пожерла....
Думам, в житью ружні быват,
Може часом померла.

Поіхати, преця, треба,
Розвязати справу,
Штобы одна дівка
Не крутила людям главу.

Най не псує гонор людей,
Котры мі єй настручали,
Они хтіли дорадити,
Як дітині якийсь малий.

Іде чловек ночном пором,
Сердце тягне, абы ближе,
Як то справа вышла дале —
Напишу вам ту пониже.

Іду просто аж до Бурок,
Думам, в Бураках треба высісти,
Бо в Бураках єсть “спулдзьельня”
Тай купити дашто съісти.

Ага! лісом треба идти,
Штоси мушу зарадити,
Думам, треба покушати,
Жебы в лісі не выстати.

Иду просто до “спулдзьельні”,
“Спулдзьельня” замкнена,
Бо то ище не был єй час.
Абы была отворена.

Стою собі под “спулдзьельньом”,
В костелі отправа,
Аж ту надходит дівчина,
Така мила, хоц єсть мала.

Зиркнул оком, смотрю на ню,
Певно буде своя,
Така сама на ней хустка,
Як носили мама моя.

И зашли сме в тон розмовы,
Она гварит — “Єм с Кунковы”,
Недалеко ту мешкаме,
Тата маме, маму маме.

Думам Собі, треба зайти,
Але штоб не была дака драка.
— Ніт не буде, она гварит...
Мешкаме коло “вьєтрака”.

Заходжу я до хижыны,
Тай двері скріпают,
Дзвончикова мя витают,
Але кого, то не знают.

— Гибай, старый, та познавай,
Якы гості пришли,
Бо я не можу познати —
Не приходит в мысли.

Я им раджу патриотизм
В мені, мои люде,
Як же быти, не вступити,
Где суть свои люде.

OurGirlsPic1

И в Стефана, Дзвончика,
Посідили, порадили, —
О добрых и злых людях —
Также ружны мовы были.

А на конец, як бы с трону,
Надмінив єм, же мам Матрону
Они гварят, о чловече,
Она ся с гармутом влече.

Гварят, як на польскы свята,
Мали шіюб уж они брати...
— А то перша мі новина,
Несчастлива мі година.

Троху мі нияко было,
Але зараз мя минуло,
Бо я ище не чул нич,
Троху мі то дивна річ.

Ксьондз зо Стшелец, поляк вірный,
Не политик, религийный,
Зачал им десь дораджати
При деревах сповідати.

“Ты бы-с хтіла шлюбы брати,
Своє родне потоптати...
Остатный твой тыждень посту,
А аж тогды шлюб радости.”

Деж бы она так зробила?..
Преця в писмах вірна была,
Як писала мі остатный,
То был дуже вірный, гладкий.

Скончили сме ту всю раду,
Думам собі треба идти,
Дзвончик радят: “Слухай, Ванцю,
Треба тя подпровадити.”

Идеме нога с ногом,
Я ходником, он дорогом,
Аж ту постать-подобина —
Така тварь, як Матронина.

Вірю собі и не вірю.
Думам ближе, ліпше змірю,
Бідна така застарана,
Думат, бідна залюпана.

Иде и провадит ровер,
Бо дорога там брукова,
Ни в стрічати єй с переду,
Ни обыйти єй довкола.

Думам собі, што за диво,
Ани ся мі нич не снило,
Жебы таке урочисте
С Матром ся мі притрафило.

Она также сдивувана,
Што принесло мене с рана.
Як бы предчула тревогу,
Змінила бы си дорогу.

Идеме, што крок то ближе,
Сближаме ся быстрым кроком.
Смотрю на нью, она на мя
Смотрит кривым оком.

Тварь ся єй зарумяніла,
А зараз и счервеніла.
Думам собі: нич бы было,
Жебы я ся смотрил криво.

Я єй гварю: “Чого-с смутна?
Світ веселый, преця весна,
А ты ходиш осовіла,
Певно свой льос замінила.”

Она гварит — до родины,
Спішуся и там иду,
То я гварю: и я піду —
Обрадиме твою біду.

И в Стефана у Дзвончика,
Дале о том мова была
Матрона дуже не слухат,
Бо дальше ся барз спішила.

Нибы єсть сближеном паньом,
То ся має розуміти,
Але зо свойом людином
Треба троха порадити.

Та я гварю: и я піду,
А потом и до Вельмина,
Лем єй раджу, “ты ся поспішь
Бо буде пізна година.”

И прешли сме по тых селах,
По родині Матронині,
Всяди єй на бік кликали,
По доброму научали.

Всяди єдно єй радили,
Бо люде с розумом были,
Намовляли, як дітину:
Иди за свою людину.

Радят єй также и тета,
“Застановься як робити,
Бо то не на місяц часу,
Світ собі загармутити.”

Гев в нашых єсть также така,
Неякогось Палубняка,
За гармута ся женила,
Свій вік с ним уж не прожила.

Та я гварю: “вы слухайте,
Она свого ся вырекла,
Видно штоси невыразне,
За дуже ся с тамты м звлекла.”

Он єй серце своє дає,
Она на то не зважає, —
А тамтот лем оком кліпне,
Она ку гармуту ліпне.

Вышкалили єй там люде,
Мі зато ганьба не буде,
Бо я завсе хлоп на місци,
Духа свого, свойой мысли.

Бо зато нас и выгнали,
Што сме свого ся тримали,
И мудры порозуміют,
Своє нигда не марніют.

Лемкы были завше тверды,
И чистого духа,
Аж нам люде заздростили,
Што мы такы тверды были.

И так дале мы підеме,
По тых стежках по бориках,
По болотисках и млачечках,
По камінях и водечках.

Аж сме зашли с том розмовом
До Наталькы Дзвончиковой,
Там мі зачали радити,
Як бы ся мі вивертіти.

Там мі так мудро радили,
Рішающы хвилі были,
Я уж не знам, што-м зробила.
Може часом и сблудила-м.

И радит єй и Наталька,
Што ту гварят лемкы братья,
“Же блисша кошеля тіла,
Як яке инше лахоматя.”

Уж идеме до Вельмина,
Несчастлива ту година.
Ноч уж темна пред очами,
Як ту буде дальше с нами?

Тай идеме ночном пором,
Солнце давно уж за гором,
Пташкы весело цьвіркали,
И о здраді мі шептали.

Я єй раджу, ходьме лісом,
Бо тади близша ест дорога,
Она гварит: “лісом мука,
А мене штось сьвалит рука.”

Видно штоси предчувала,
Лісом идти ся бояла,
Але пішли сме си лісом,
Гриц с Матроном, она с Грицом.

Я єй раджу: “Ты ся небой,
С тобом чую ся як в небі
И до хаты отпроваджу,
В лісі нигде не отряджу.”

“Бо я задуже розсудный,
Не такий, як ты облудный,
Люблю перше розсмотріти,
А аж тогды штось робити.”

Идеме, а темно в лісі,
Лем гдесь часом на орисі
Цвіркне тихонько пташина.
Бо уж єсть пізна година.

OurGirlsPic2

Пташкы, як бы зрозуміли,
Всі єдной думкы были,
Не хочут нам прешкаджати,
Поклалися вшиткы спати.

Я єй завсе єдно кажу,
Бо я все єдного зданья,
И до своих лемків братів
Маю вельке зауфанья.

Она гварит: “слухай Грицу,
Кедь ты плетеш мі дурницю,
Бо ты зрываш всьо зо мною,
Оженив бы-с ся с другою.”

“Ище бым тя зрозуміла,
Жебы-м ближе тебе была
А повідал єден такий,
Же ты сякий и овакий.”

Десь там якысь білянчаник,
Нібы мудрый, троха хамик,
Што ся мал з Любком женити,
Мал штось о мі нарадити.

Бодай такы дівкы скысли,
Што даст свести свои мысли,
И повірит бортакови,
Якомуси білянчанови.

Хоц с Білянкы добры люде,
Я их хвалю, бо их знаю,
Але суть и єдиниці,
Поплетуют сой дурниці.

Так ты сам мой білянчанусь,
Нибы-с мудрый, троха, хамусь,
Уж бы-м ся ти не чудувал,
Жебы-с ты ся сам подбивал.

Сам глядаш ты штось доброго,
Другому не жичышь того,
Жебы в житью ти летіло,
Як ты мі пожелал мило.

Думам собі: злі небоже,
Так меж нами днес не иде,
Матрона ся любувала,
За Гормута ся отдала.

И тым вшиткым што ворогы
Подставляют свои ногы,
И хочут нам прешкаджати,
Можут каркы си зламати.

Иншы знову так гадали,
С розуму єй спроваджати.
Радили єй: — “де там Гриця,
Матрон, с тобом оженится!”

Идеме довгий кавалец,
Уж мя скірня гнете в палец,
Уж дванаста єсть година,
Пришли мы до Вельмина.

И стали сме на дорозі
Под дубином не зеленом,
Думам собі, треба идти,
Штоб до Стшельец не спозднити.

Такой гварю, “мушу идти, —
Як ты сміла так зробити,
Жебы мі не написати,
Же хочеш ся выдавати?”

“Не можу в Вельмин вступити,
Што будут люде радити.
Ты Строишься теперь паньом,
Глупый Гриц приіхал за ньом.”

Она гварит — ходь до Гриця,
Хоц я уж и молодиця,
В Гриця хата малювана,
Та переспиш ся до рана”.

Думам собі, треба зайти,
Другу ноч єм не выспаный,
Як ни-біда ище в житью —
Змарнуваный и сцяраный.

Приходиме мы на ганок,
В Гриця двері засунены,
Преця то єсть ночна пора —
Деж бы были отворены.

Матрона десь попукала,
И там в окно задуркала,
Пущат нас ту Гриця жена,
Дуже зо сну выстрашена.

Што за відьма ту ся точит,
И по ночах ся волочыт,
Не дає ту людям спати,
Мушу с лужка я вставати.

Потом там мя уж познали,
За иншого мя узнали,
Але гварит, “то ты Грицу,
Привюл єс си молодицу?”

Я им гварю, “уж не тото,
Што колиси преця было,
Очи смотрят в иншу страну,
В голові ся превернуло.”

Та я гварю: — мы идеме
Десь с далекой, гин дорогы,
Уж не годен вытримати,
Так мя печут в скірнях ногы.

Та си замінь свои скоренкы,
А возь мои си валенкы,
То си дашто порадиме,
О Маироні надміниме.

Гриц лем в лужку си лежали
Часом си покашлювали,
Як я бесідувал мудро,
До мене помургували.

Я взял штуку театральну,
Лемковску и дуже файну,
Зачал єм им там читати,
Всі зачали ся сміяти.

Бо то штука “Як муж умер”
Жена го не шанувала,
Мог всьо добрі єй зробити,
Завсе на не выркотала.

И діточкы єй слухали,
О спаню позабывали,
Бо то штука наша родна,
То каждому єсть выгодна.

Уж не можу вам читати,
Розберамся, лігам спати,
Але заран то неділя,
Выспатися буде хвиля.

И всі сме поусыпляли,
3 рана всі знов повставали,
То я виджу — знова мам біду,
По Матроні ани сліду.

Бо зорвала ся гдесь с рана,
Увидіти свого пана,
Преця мают ся женити,
Нич дивного, — што робити!

Але пришла так здыхана,
С течком спішыт гдеси с рана,
Интерес залатвлювати,
Преці-ж має шлюбувати.

Так, я мургнул знов до Гриця,
Дивна страшні та дівиця,
Хтось там крикнул — “не дівиця,
Превелебна молодиця.”

Сідиме си там дост долго,
Матрона ся уж забыла,
Же прилетіла здыхана,
А деси ся барз спішыла.

Посходилися дівчата,
Навет были дуже гарны,
Прилетіла аж и Зося
От кузынов моих, Варны.

А позднійше и Полоня,
Зосі сестра прилетіла,
Дост приємна єсть дівчина,
Навет мому сердцю мила.

Аж пришла Матроны тета,
Зачали штоси радити,
Видно місця си не мала,
Бо начала ся крутити.

Смотрю оком през віконце,
Матрона уж на подвірю,
Деж бы руку не подала,
В тото я собі не вірю.

И одышла, як бы відьма
Серед вмлистой ночы,
Нераз буде она мала
В своих слезах очы.

Ту до Гриця Лукач пришли,
Радятся, ци не мам мысли,
Бо як видиш, уж нич с того,
Она иде за иншого.

Дале, радят, “слухай брате
Гнеска вшитко коловате,
Она тыж зарозуміла,
Сама не зна, што бы хтіла".

От Гриця я и с Лукачом,
Оба сме си пішли,
Чом мі руку не подала,
Не сходит мі с мысли.

Преці я для ней; хтіл жити,
Для ней вірным быти,
По блазенскы то зробила,
По бортацкы поступила.

И так братья мои милы,
Суть в житью и такы хвилі,
Што люде ся забывают,
Што им близке покидают.

Днес не мате нич до страты,
Лем бы свое утримати
Свою мову в старом краю
По народном обычаю.

И пішли сме до єй теты,
Бо там ся зачало
Навет бабця што ховали,
Они также вспоминали.

— “Выховалам от трьох рочків
Тяжко нераз было,
Гнеска о том забыває
Тай по нервах мі ту грає.”

И смотрю я на ту бабцю,
Котры єй ховали,
Бідны, трясутся им рукы,
Єдну си зламали.

Слухай хлопче, ты небоже,
Як я несчастлива,
До пивниці хтіла-м идти
Руку-м си вломила.

По зламаню мі віргнула
Штоси помурчала, —
“Ой забыло коровятко
Же было телятком.”

Не буду вам в тото входил,
Котра ту єсть винна,
Нич мя дуже не обходит,
То справа родинна,

— “Смотте Грицю як ту сиджу,
Та я бы-м воліла,
Жебы своя людинонька
Ся с ньом оженила.”

Бо свого ся не кремпуєшь,
Ни святом, ни словом,
Діти прийдут на світ божый,
Радят родном мовом.

А діти єй не будут знати,
Як радити, ци співати,
Она до них свойом мовом,
Он том другом мотузковом.

Дітина буде змішана:
Инший тато, инша мама.
Мама иншом ся зробила,
Не єсть том, што ся вродила.

И так будут, як Матрона
Вшиткы лемкы в світі,
То ся вшиткы звыроджают
В том перш ом століті.

Не можеме мы чекати,
Рукы заламляти,
Може впаде дашто с неба —
Будеме лизати.

Лем тра нераз нашы м людом,
Блуды вказувати,
Бо на б лудах ся учиме,
Як маме ділати.

Бо тра нераз свою кривду.
Силом здобывати,
Што єсть родне и нам близке,
Не дати сдоптати.

Бо то світ гнеска не торба,
На світі дост мило,
А лемко все наученый
Тихо боязливо.

Світ до отважных не лежит,
И справа в их руках лежит,
Отважны все смілым кроком
Керуйме за нима оком.

Дудик впадают до хижы,
Та-ж коні уж в возі,
Сідай Грицю порадиме,
Ище по дорозі.

Так вас жегнам, оставайте,
Бабичко здорова,
Незабудьте, вспоминайте,
Мои добры слова.

Теперь мы уж ідеме,
Бо в Стшельдах уж лемкы
Для мене суть близкы,
Дуже дорогенькы.

Тай ідеме в горском возі,
По асфальтовой дорозі,
Дудик стріляют на бичу,
Радят — таж мы в Стшельцах, Грицу.

Уж сме приіхали,
С воза позсідали,
Дивуются люде,
Откаль сме ся взяли.

Люде барз ся здивували
Бо того не предчували,
А! Андрашка, — кричат Михал!
Смот през окно, — Гриц приіхал.

Всі ся нашы посходили,
Бо єдна родина...
— “Певно ты уж Грицю
Верташь из Вельмина.”

И пішли сме до нонашкы,
Радиме там всі, як свашкы,
Як што мудре мы хвалили,
А што глупе, выганьбили.

Люде в великой новині...
— “Повіч, — як пішло в Вельмині
Што она ти там радила,
Ци ся барз не черверніла”...

Я єй радил всьо о житью
Як то быват ріжно в світі...
Як мі уж листы писала, —
Што для мя вірном остала...

Я єй гварю: “Матрон зрозум,
Де-ж ты поділа свой розум,
Бідны Тоты, што не знают,
Же розуму не продают.”

Я вам раджу невыгода,
Мал єм дівча дост мі шкода,
А нонашка: — “ты бортаку —
Найдеш сой ище не таку”.

Правду в Стшельцах люде мали,
Бо дост там мя потішали:
“Преця знаш сам, того цвіту
Найдеш собі дост по світу”.

Ружны квітья суть по світу,
Тото радят навет діти,
Але чул єм деси знову,
Же суть квіты фияловы.

Но нонашку, што ділати,
Заран мушу уж іхати,
Тым вас жегнам, оставайте,
Што злого, то пребачайте.

Маш навет Грицу рацию,
Підеш собі на станцию,
Лем поздоров всю родину,
Забудь про блудну дівчину.

Тай зо Стшельец я уж іхам,
За Матроном уж не вздыхам,
Летит поізд по тых шинах,
Напишу штось о дівчинах.

По дорзі-м дуже писал,
Зато-м обширні описал,
Бо найліпшы євіжы сліды,
То ся пише всьо без біды.

Дост то мі иде с шиком,
Пишу вериіик за вершиком,
И дост мі ся всьо шикує,
А Матрона нич не чує.

Нич не чує, Лем я чую,
За то вершик тот шикую,
Штобы люде почытали
Историю ту познали,

Жебы стеся не кривили,
Што злого то выбачыли,
Бо на моим місци быти,
Мусит каждый так зробити.

Мусит каждый описати,
И в критику таке брати,
Бо люде ся забывают,
Про будучность не думают.

Бо дівчатко дуже слизке,
Забыват, што му єсть близке,
Оно теперь сбараніло,
Але само того хтіло.

Бо достал єм відомости,
3 ей шлюбу и радости,
То мі пишут чудовище,
“Жебы-с ты был, Грицу, блисше.”

Не барз єй ся там діяло,
Штоси єй барз проникало.,
Проникало ище буде...
Так мі пишут нашы люде.

Недокучайте єй люде,
Для ней и так ганьба буде,
Будьте завсе духа того,
Не стыдайтеся свойого.

Улька также вспоминала,
Видно вельку правду мала,
Гварит — “чудні, што зробила,
Где она розум поділа?”

Улька добрі всьо розберат,
Ружні на світ тыж позерат,
Всьо практичні ся вказує.
Теорию, не бичує.

Теория ся ни с чым здає,
Практика то всьо міняє,
Бо теория лем наука,
Практика то велька мука.

Матрона си тыж думала,
Што съімала принципала,
То не штука ся женити,
Штука потом дале жити.

Ах, што-ж мі там легкы мысли,
И розважні нич не обчислит,
Потом прийде в житью ріжно,
Но што-ж с того, уж за пізно.

Раз десь мі ся штоси снило,
Сам не вірю, ішто за диво,
Третій день по єй вінчаню,
Он ся остро бере за нью.

И же мудро штоси радят,
А на конец, уж ся вадят,
Он єй: входит, штось иначы,
Кричит сварит — “я мам рацию”...

Сон мі плете, слухай друже,
Такых зъявиск буде дуже,
Бо гдекотрый мягкий в слуху,
Заламюєся на духу.

Так то мі ся дивні снило,
Може навет и так было,
Бо нормальне то зъявиско,
Гриц то знає, хоц не близко.

Уж не слухам знов плетіня,
Ни там инше говоріня,
Нич мя теперь не обходит,
Што хце гармут, най си робит.

Описал єм всьо без біды,
Єй крокы и єй сліды,
А теперь вам єдну сную,
Який жаль я до ней чую...

Ты затруваш сердце людом,
Котрым была-с нераз любом,
Не варталас видно того,
За-с вышла за иншого.

И так братья укоханы,
Скончилися Грица планы
И так всьо ся там скінчило,
Як бы нигда нич не было.

Бо завсе в жизни быває,
Чловек планы укладає,
Чловек собі все планує,
А дьябол собі керує.

Ах теперь уж іду,
Из Стшельец до Кжижа,
Так же-м ся обізрил,
Аж мя стрикло в крижах.

Іду до Вроцлава,
Ближе ку постели,
Буде ся мі спало,
Як бы по купели.

Фешківка всьо описує
И сам себе критикує,
Нише річы штось до сміху,
Штоб боліло вас по бріху.

Пишу наветь в день єй шлюбу,
Босо ходил, я так люблю,
Хтіл бым іжа погласкати...
Немож ся го дотыкати.

Іжина миле створінья,
То с вас каждый так мі повіст,
Не буду його гласкати
Бо поколе нашу совість.

Поганьбил он гонор лемкам,
Хоц звірином он маленьком
Шпилькы все хце наставляти,
А теперь ся хце братати.

Лем-же лемкы зрозуміли,
Якы в іжа колькы были,
Іж робится близкым сватом,
Люде судят го псубратом.

Бо показал свои кольці,
В сорок семім році,
Будеме мы памятати,
Бо нас коле в боці.

А скрученый был в кубятко,
Місця не мал, што бы гладко.
Хтіли люде го благати,
Он ся недал дотыкати.

И покотился по горах,
По прадідных нашых полях,
Бо котится уж от віку,
Робит кривду нам велику.

А теперь іж невиннятко,
Робит він ся баранятко,
“Я нье віньен, лем та скура,
— В тен час была бура.”

А як чути з розговору,
Не мал іж бараню скору...
Лем бы лютый и розжертый,
Хотіл всіх лемков пожерти.

Мы зато и так жиеме,
Лап іжовых стережеме,
Бо знаме мы іже право,
Бо лемковске всьо пропало.

Всьо, што наше, нам выжерли.
Лем мову нам не выдерли,
Наша мова была, буде,
Не выдрут нам жадны люде.

Бо надійов все жиєме,
Свого мы ся не зречаме.
Свойом мовом мы радиме,
Своє мы не затратиме.

Бо днеска с нами зробили,
Як бы нам світ не был милый,
Ци на их світі жиєме?
Но я думам не згинеме.

Написал єм вам дост дуже,
Бо-м с такого роду,
Тай закончам я тот вершик,
Про панью молоду.

Більше нич вам ту не пишу,
И в спокою хвилю, лишу,
Вінчаются пані с гармутами,
А Гриц бідный с дівчатами.

❖ ❖ ❖

Вершик тот читайте,
Он про нашы дівкы,
Коштує он праці,
Грица Фешківкы.

Вершик тот писала
Робочая рука,
Читайте го братья
Бо писати мука.

Вершик тот писаный,
Нич не пересоленый,
Всьо так описаме,
Як то было с нами.

Біда, братья, кцете знати,
Не знаме ся шанувати,
Як так дале с нами буде,
Выродятся лемкы люде.

Гриц Фешківка из села Лосье коло Горлиц.


“Гармут” — недобрый человік.

“Сохар” — троху ліпший.

OurGirlsEnd

[BACK]