По Войні Пришла Нова Біда — Мария Тима
ДРАМА В 4-Х ОТСЛОНАХ

Дієся на Лемковщині послі 2-ой світовой войны, а 4-ый акт на Дольном Шлезку.

Написала Мария Тима, из Ганчовы, пов. Горлицы,
теперь выселенка на Д. Шлезку.


ОСОБЫ:

Орина, вдова літ 29, и єй двое дітей — Таня, літ 11, и Иванко, літ 7.
Марта, сусіда Орины, літ 35.
Ганка, дочка Марты, літ 16.
Дорка, Марися, Любка и Мелька — молоды дівчата, колежанкы Ганкы.
Семан, Милько, Михал, Петро и Гриц — молоды хлопці.
Шовтыс, літ 50, 2 лісовы бандиты-партизаны, 2 польскы солдаты, поляк-сусід и полька-сусідка на Дольном Шлезку и листонош.

АКТ ПЕРВЫЙ

(Звычайна сельска хата в старом краю).

Сцена І

(Орина сидит при столі,
діти так само сидят коло стола и читают, або пишут).

ОРИНА (сама до себе): Боже ты мій, яке тото мое житья смутне, несчастливе... Ци-м ся в таку годину вродила, же такы смутны часы переживам? (Плаче. Чути стук до двери. Орина отерат быстро слезы и иде отворити двери).

МАРТА (входит): Добрый день, сусідо.

ОРИНА: Добрый день и вам... Сідайте, добри, же сте пришли, побесідуєме, бо юш мі так смутно, аж плачу.

МАРТА: Ой смутно, смутно (заламлює рукы)... Никто ся не сподівал, же по войні такий смуток на нас приде.

ОРИНА: Чрез войну сме бідували и чекали, жебы ся скоро скінчила, то ся скінчила и здавалося, же буде ліпше, а тымчасом таке несчестья на нас пришло, же не знати, як ту дальше жити.

МАРТА: Найбы на світ николи ся тот не родил, што войну задумал, бо як бы войны не было, то бы сме жили спокійно ту в нашых горах.

ТАНЯ: Та то Гитлер войну задумал, нонашко.

МАРТА: А най пропаде на вікы.

ТАНЯ: Он юш пропал, нонашко, русскы дішли му кінця в Берлині.

ОРИНА: Не знам, як то буде пережити тот смуток... Теперь бы легко чловек с розуму зышол, бо не знати, што робити — идти до России, ци ту оставатися?

МАРТА: Мы так собі постановили, же не идеме нигде. Пошто идти на дачыє, як ту маме свое?

ОРИНА: Люде свое лишают и ідут. Повідают, же там буде добри.

МАРТА: Всяди добри там, де нас неє.

ОРИНА: Ой так, так, правду правду повідате, кумо... Мои небіжчик няньо все так повідали, а они были трохи и во світі. Были в Америкі за три рокы, тяжко робили в майні и с трудом заробили тівко, што тоту хижу збудували. Там надорвали собі здоровья, и не долго жили в той хижі, бо скоро померли, а тота их тяжка трапеза зостала мі... И я мам то лишати? О николи того не зроблю с доброй волі, бо бы гріхом было для мене.

МАРТА: И я так чула, же то гріх покидати прадідну землю, але кедь люде говорят, же нас потом и насилу выженут, но никто не зна где.

ОРИНА: Ей де бы нас выганяли, кедь то юш по войні, а и русскы делегаты повідали, як ту были, же Россия на силу нас не хоче брати.

МАРТА: А кто пішол до России, то думате, же вшиткы с охоты пішли? Ніт, пішли, бо повірили тым пльоткам, же мушено идти, хоц русскы делегаты говорили, же кто хоче ту остатися, то може остатися. И нам лем за то так смутно, бо нас мало осталося, то ся цне. Выйде на село — всяди пусто, аж страшно ся робит. Але то ся змінит, молодежь подрастат и с Німец вертаются, то нас буде веце. До нас як ся дівчата посходят, як зачнут співати, то забываме о смутку, бо тоты молоды люде не хотят ся смутити. Як им смутно, то співают.

ОРИНА: Добри мают. Повічьте им, жебы гнес вечером пришли до мене — я долго свічу, бо не можу спати.

МАРТА: Добри, може и я приду в вечер, бо теперь не мам коли долго сидіти.

ОРИНА: Придте, придте.


(Марта выходит. Орина сідит хвилю задумана, потом співат).

Бідна вдова была,
Ничого не мала,
Та лем двое малых діти
И все им співала:

“Діти мои, діти,
Де вас мам подіти,
Не мам грошы ни полотна,
Чым вас приодіти?
Діти мои, діти,
Як вас не любити,
Не мам паска ани кыя,
Чым вас буду бити?”


(На сцені робится темно, нібы ся змеркат. Діти можут выйти незауважено. Орина світит лямпу. На дворі чути веселы голосы и входят дівчата).

Сцена 2.

ГАНКА: Добрый вечер, сусідо!

(Другы дівчата так само витаются).

ОРИНА: Добрый вечер вам, дівчата. Як ся тішу, же сте пришли, можете собі заспівати у мене. (До Ганкы). А мама придут?

ГАНКА: Не придут, бо их голова болит.

ОРИНА: Так, голова болит, бо мало спят... И я не можу спати.

МАРИСЯ: Не можете спати, а я бы спала, хоц бы дві ночы разом ся зышли.

МЕЛЬКА: Бо ты ся ничым не старашь.

МАРИСЯ: Чым ся буду старала и пошто ся старати, кедь то нич не поможе, лем голова болит и скоро посивіє.

ГАНКА: Ага, ты ся боишь, жебы-с скоро не посивіла. (Всі сміются). Але ліпше заспівайме собі тоту русску співанку: “Расцветали яблони и груши”.


(Співают).

Расцветали яблони и груши,
Поплыли туманы над рекой,
Выходила на берег Катюша,
На высокий берег, на крутой.

Выходила, песню заводила
Про степного сизого орла;
Про того, которого любила,
Про того, чьи письма берегла.

Ой ты, песня, песенка девичья,
Ты лети за ясным солнцем вслед
И бойцу на дальнем пограничьи
От Катюши передай привет.

Пусть он вспомнит девушку простую
Пусть услышит, как она поет,
Пусть он землю бережет родную,
А любовь Катюша сбережет.


(Як выспівают дівчата, то за сценом грают хлопці тоту саму пісню. Ганка гасит лямпу, на сцені робится тьма. За сценом грают, а пак гримают).

Сцена 3.

СЕМАН (кричит): Орино, спите юш?

ОРИНА: Так сплю.

СЕМАН: Орино, то я Семан. Пустте мя до хижы, бо я змерз. Знате, же наша хижа пуста, пец розваленый, не мам ся де загріти.

ОРИНА: Та зайд до дакого колегы, то ся загрієшь.

СЕМАН: Я бы воліл до колежанкы, як до колегы... А може у вас суть даякы колежанкы, може бы мя дакотра загріла.

ОРИНА: Ой який ты чудак! Та деж бы ся гев твои колежанкы взяли? Не віришь мі?

СЕМАН: Все єм вам вірил, а гнес не вірю.

ОРИНА (смієся и світит): Та юш лем чекай — засвічу, то тя пущу. (Отверят двери. Входят хлопці. Милько с гармониом. Всі витаются, один за другым кажут до Орины “Добрый вечер”, потом с колеи до дівчат).

СЕМАН (до дівчат): Юш я ся загрію при вас.


(Всі сміются)

ГАНКА: Мы не пецы, жебы сме тя гріли. Як ти студено, то ид на пец.

СЕМАН: На пец ище-м за молодый.

ОРИНА: Помалы ся загрієте, лем собі посідайте.


(Хлопці сідают, где кто хоче. Семан сідат коло Ганкы.
Гриц иде до Семана, нібы злый, оттігат го).

ГРИЦ: Не смієшь ту сідати, то мое дівча.

СЕМАН (натігат собі ухо, же не дочул): Што гваришь? Повічь ище раз, бо я не дочул. (Гриц тягне го на бік).

ГАНКА: Ани ся не бийте, ани с мене не смійте, бо я не твоя ани не його.

СЕМАН (до Грица): Так не биймеся, а подайме собі рукы, бо она не наша, розумієшь?


(Сідают с другой стороны стола).

СЕМАН (до Ганкы): А чия же-с, певно заручена?

ГАНКА: Я сама своя.

ГРИЦ: Але я тя возму, и будешь моя.

ГАНКА: Ты мя не возмешь, бо ты сой богатой поглядашь.

ГРИЦ: Богатой! (Смієся).

СЕМАН: Юш минули тоты часы, што парібкы на богатства смотріли, теперь буде инша мода.

МАРИСЯ: Инша мода? Не розумію, што хочешь повісти.

СЕМАН: Та така мода, же парібкы теперь будут ся женити с гардыми и мудрыми дівчатами, а не с богатством.

ГАНКА: Та и перше с богатством ся не женили, лем с богацкыми дівками.

ГРИЦ: Я ся оженю с таком, котра мя найбарже полюбит.

СЕМАН: Чуєте, дівчата, можете ся с ним дакотра запознати, то зараз буде весіля.

ГАНКА: Мы го знаме вшиткы добри, лем прошу перестаньте глупства бесідувати, ліпше заспівайме, а Милько заграт.

МИЛЬКО: Згода. (Бере гармонию, співают всі).


Снова замерло все до рассвета,
Дверь не скрыпнет, не пыхнет огонь,
Только слышно на улице,
Где-то одинока бродит гармонь.

То пойдет на поля, за ворота.
То обратно вернется опять,
Словно ищет в потемках кого-то,
И не может никак отыскать.

Веет с поля ночная прохлада,
С яблонь цвет облетает густой.
Ты признайся, кого тебе надо,
Ты скажи, гармонист молодой.

Может радость твоя недалека,
Да не знает, ее ли ты ждешь.
Что же ты бродишь всю ночь одиноко.
Что же ты девушкам спать не даешь?


СЕМАН: Але то гарды российскы співанкы... И россиячкы то геройкы.

ОРИНА: Та ноле дашто оповічь за них, бо-с был на войні с нима.

СЕМАН: Россиячкы знают добри воювати и знают пильнувати вояків. Раз якысий хотіл втечи — не знам, де замірял втікати, але дівка го підозрила и застала му дорогу на мості, та давай просити го, жебы не втікал. А коли то не помогло, то выняла револьвер, он схватил єй за руку, зачали ся бити, звалилися там на міст, он єй хотіл с моста до воды звалити, но она выстрілила до повітря, бо близко не было никого. Мы, як почули выстрілу, то сме скочили к ним. Он юш мало што єй не задусил, а она тримала моцно револьвер в рукі, но не стріляла до него. Он не мал ничого при собі. Ой але она потом хляпала му в пыск и дрылила с моста до воды.

МАРИСЯ: Ой, та она го втопила пак.

СЕМАН: Але там, он плавал, як рыба... Мы обступили воду, то мусіл выйти, бо не хотіл вмерати.

ОРИНА: И што сте пак с ним зробили?

СЕМАН: Отослали сме го до сповіди до старшых.

ОРИНА: А дівці ся нич не стало?

СЕМАН: Та што бы ся єй стало?.. Вшиткы єй хвалили, а старшы назвали єй геройком. За то я вам повідам, же россиячкы суть геройкы.

ГАНКА: Чом же-с собі не взял одну?

СЕМАН: Якоси ся мі не удало взяти, бо мали своих хлопців, и я о вас мышліл, же вас дакотру собі возму, а теперь вы мя жадна не хочете, и што я почну бідак?

ГАНКА: Лем собі с нас сміхы не роб.

МАРИСЯ (встає): Домів идеме, юш півночы.

СЕМАН: Ище заспіваме, жебы ся Орині добри спало. (Співат и всі за ним, а Милько грає “А попід гай зелененький брала вдова лен дрібненький”).

(Занавіс падат).


АКТ ІІ

(Тота сама сцена — хижа Орины)

Сцена 1.

(Орина шиє при лямпі. Входит Ганка).

ГАНКА: Я юш третий раз до вас гнеска иду.

ОРИНА: Та добри, тішит мя же до мя ходишь, лем же я стара, а ты молода.

ГАНКА: И вы ище молоды — 29 років то так, як и дівка. Як ся будете отдавати, то можу быти вам за дружку.

ОРИНА: А кто бы мя хотіл с двоима дітьми?

ГАНКА: Чом бы не хотіл про діти?.. Што там діти, як єсть добра господарка. Але вы не понаглятеся до отдаванья.

ОРИНА: Бо мі не барз хлопа пильно... Видишь, же сама знам вшитко зробити — сама орю, сію, кошу и косу клеплю, черевикы направлю, керпці пошыю, а и діти подросли, юш мі помагают и пасут корову. А призрийся, як єм миску собі залатала. (Иде и показує).

ГАНКА (обзерат): Але то с вас майстер нехоц-який!

ОРИНА: И горці знам дротувати и опавкы плести. (Смієся).

ГАНКА: И полотно знате добре выробити.

ОРИНА: Но видишь... И нашто ся мі хлоп придаст, хибаль жебы пил и мене бил.

ГАНКА: Але ваш небіщик Петро вас не били.

ОРИНА: Най с Богом спочиват — не бил мя николи.

ГАНКА: Але як бы сте хлопа мали, то бы сте меньше робили.

ОРИНА: Твои мама мают няня, то певно сами сидят без роботы.

ГАНКА: Ани в неділю не мают коли посидіти.

ОРИНА: Но и видишь — на єдно выходит: як с Прокопом, так без Прокопа — все треба робити.

ГАНКА: Кедь так, то неє чого ся отдавати, світ собі забивати и с єдным хлопом ціле житья жити.

ОРИНА: С єдным хлопом ціле житья жити... А як же бы-с хотіла каждый рік иншого мати?

ГАНКА: А так по американски — як ся єден обрыдне, то піти с другым.

ОРИНА: А як ся другий обрыдне, то піти с третьим, ци як?

ГАНКА (смієся): А юш так идти дале, аж до двадцет.

ОРИНА: Знам, же ся смієшь с такой женячкы, и ты бы не лишила ани єдного.

ГАНКА: Не могла бы-м, бо мама бы плакали.

ОРИНА: Та лем за то бы-с го не лишила, жебы мамі смутку не зробити? То дуже красно, же так маму любишь.

ГАНКА: А як же, кедь мама найбарже нас любят? Мамину любовь нияка инша любовь не перевышат.

ОРИНА (усміхатся): То ся ти так здає, же и хлопец не любит так щиро, як мама.

ГАНКА: Хлопец любит лем так для свойой выгоды.

ОРИНА: Ой, та мі ище жадна дівка так не повіла, як ты... Може и правду машь.

ГАНКА: Я мам добрый язык, все чисту правду бесідую... Але я собі ту посиділа, а на дворі добри ся стемніло, як я теперь домів зайду.

ОРИНА: Трафишь и по тьмі.

ГАНКА: Як бы дагде партизан был, то бы мя взял до ліса.

ОРИНА: Втішил бы ся тобом.

ГАНКА: Направду ся бою... Но добра ніч. (Выходит).

ОРИНА: Добра ніч и тобі, але ся не бій, бо там неє ся чого бояти.


(Орина кладе шитья и замыкат двери).

ОРИНА (до себе): Піду и я спати.


Сцена 2.

(Гасит лямпу. По хвили чути гриманья до двери).

ОРИНА (до себе): Боже, кто то такий в ночи ходит! (Світит наново и кричит): Кто там?

ПАРТИЗАН: Мы добры люде. Пустте!


(Орина отверят двери. Входят два партизане с карабинами на грудях, в добром цивильном убранью. Орина смотрит на них перестрашено).

ПАРТИЗАН: Добрый вечер.

ОРИНА: Добрый вечер.

ПАРТИЗАН (смотрит до хижі и на постель): А де господарь ваш?

ОРИНА: Не мам господаря.

ПАРТИЗАН: А діти чыи?

ОРИНА: Мои.

ПАРТИЗАН: То вы вдова... А як ся называте?

ОРИНА: Што тя обходит, яка я? Перше повічь, як вы ся называте.

ПАРТИЗАН (смієся, смотрит на другого): Я не знам, як он ся называт.

ОРИНА: А ты сам як ся называшь?

ПАРТИЗАН: Так, як и мій отец.

ОРИНА: А отец як ся называт?

ПАРТИЗАН: Так само, як и я.

ОРИНА: То значит, же не хочешь повісти.

ПАРТИЗАН (бере Орину за руку): Але чого ся так боите, мы вам нич злого не зробиме?


(Чути, як за сценом паця квичит).

ОРИНА: Што за чудо, в ночи паця квичит.

ПАРТИЗАН: Жадне не чудо, лем го ктоси за хвіст тягне.

ОРИНА: А може го там ріжут?

ПАРТИЗАН: Може и так... А ци ту єсть дуже людей в вашом селі?

ОРИНА: Не дуже, бо веце як половина пішло на переселение... Повідают, же и нас выженут деси.

ПАРТИЗАН: Але там! (Махат руком). Они вас страшат, бо хотят, же бы сте пішли сами гет, а им лишили всьо, што мате. Но вы не будьте глупы и нигде не рушайтеся.

ОРИНА (киват головом): Добри бы было, жебы ся сполнили твои слова.

ПАРТИЗАН: А ци єсть дакто такий недобрый для людей, то мы бы го погласкали.

ОРИНА: Перше ся звідай, ци єсть дакто добрый.

ПАРТИЗАН: (смієся): Так то значит, же сте всі не добры, а я не мам часу всіх гласкати, то мушу ту придти другым разом. А на гнеска желам вам доброй ночы. (Выходит).

ОРИНА: Дай Боже и вам. (До себе). Ой, як я ся бояла, а ту не было чого, бо мі нич не взяли...


Сцена 3.

(Марта влітує перестрашенна, Орина хватат єй за плечы).

ОРИНА: А то што с вами, што ся таке стало?

МАРТА: Ой зле, пришли партизаны и взяли нам паця.

ОРИНА: Паця взяли?.. О та то голота лісова, то злодіе, бандиты!

МАРТА: А вам не взяли нич?

ОРИНА: Не были у мене.

МАРТА: Та чого світите?

ОРИНА: Та шила єм дотеперь, ище-м не лігала спати.

МАРТА: И так марно пропала моя праца ... ховала-м близко рік — лем за голову.

ОРИНА: Што повідате, же за голову?

МАРТА: Бо лем голову с пацяти мі лишили.

ОРИНА: Та нич вам не заплатили?

МАРТА: Та де бы заплатили... Повідали, же як буде Украина, то нам заплатят два разы тівко, як тото паця вартало.

ОРИНА: Як буде Украина? Та-ж Украина єсть, то де-же ся поділа?

МАРТА: Они певно хотят, жебы ту была.

ОРИНА: Та як же ту буде Украина, кедь ту Карпаты?.. А ци суть ище в селі тоты партизане?

МАРТА: Юш пішли зо села.

ОРИНА: А де пішли?

МАРТА: Кто-ж их зна, де пішли. Едны пішли горі селом, а другы долов селом, але деси ся зыйдут тоты их дорогы.

ОРИНА: А ци на полицию никто не дал знати?

МАРТА: Аж теперь ктоси полетіл, бо перше не пустили нигде никого, всяди варта была. Повідали, же пришло их може двасто, взяли дві свиньи — нам и Прокопови. Бодай ся нажерли нима, бо як им мало буде, то придут по другу, а ище маме дві.

ОРИНА: Ой та зле ся водит коло нас. И до чого то доведе, што тота голота хоче, чого по лісах сидят?

МАРТА: Ци зас буде даяка война, ци што?

ОРИНА: Война ся скінчила и наново ся не зачне, бо кто ся буде тівко бити? Юш не мало народа выбили, не мало калік наробили и всьо знищене.

МАРТА: И все ніт спокою, хоц и по войні. Все сам не ічь, лем роб, а другы зъідят твою працу. (Плаче).

ОРИНА: Не плачьте, жебы сте хоц хворы не были с того. Они як взяли, то юш назад не принесут. А єсть така приповідка: Не жалуй того, небоже, што ся стало и росстати не може.

МАРТА (зла): Што я ту глупа, же мі будете приповідкы повідати?.. Може с нима тримате, бо вам нич не взяли?

ОРИНА: Мі не взяли, бо не мам свинь, то што мі могли взяти?

МАРТА: А откаль они знают, кто ма, а кто не ма. Ктоси им доносит. Ой кобы я знала кто. (Грозит пястями).

ОРИНА: Я не знам, як они то знают, де піти до кого.


(Занавіс падат).


АКТ ІІІ


(Хижа Орины. Серед хижы лада або куфер и скринка. Діти посбераны в дорогу, смутно сидят при столі. Орина кладе хліб до вализкы и співат)

Ой вы вражы паны вражы,
Што вы вырабляте,
Бідны вдовы и сироты
С дому выганяте!

(Смотрит на выгляд).

Дує вітер, буря гучит,
Небо хмары крыют,
Плаче вдова, плачут діти,
Панове ся сміют.

МАРТА (входит): Ой співайте, співайте, бо юш плач не поможе... Не знам, чого так войском село обступили.

ОРИНА: Бо ся боят, же повтічеме до ліса к партизанам.

МАРТА: Та юш то певно за то... Но кто бы втікал к тым збуям, што нас ту все рабували и били. Юш дуже людей пішло зо села, статок юш загнали. Нам юш на авто складают. Звідували сме ся панів и вояків, де нас вывозят, то старший не повіл, а тоты просты воякы не знают, де нас выганяют.


(Входит шовтыс с папірьом и вояк за ним).

ШОВТЫС: Пані юш спаковала вшистко до выязду? (Смотрит по хижі).

ОРИНА (до шовтыса): Ты нечистый духу, ты мя пришол выганяти, ты винен тому, што я бідна вдова с двоима дітьми мушу идти зо свойой хижы. Ты підписал наше село.

ШОВТЫС: То не про мнье мусіцье, пані, выносіць сье, тилько про бандитуф, бо до пані ходзілі.

ОРИНА: Ты, юдо, а до тебе не ходили? Сам єс ся признал, же до тя ходят. И я тя виділа в лісі с гвером.

ШОВТЫС: Проше, пані, я ходзілем на зайонце.

ОРИНА: На зайонце! О ты сам бандита и с бандитами тримашь, то чом ты ся не выносишь, лем нас выганяшь?

МАРТА: А чом не бесідуєшь по-русски? Перше єс так красно по-русски бесідувал, а теперь с тя такий поляк!

ШОВТЫС: Ты сье нье отзывай, бо ці дам в пыск. (Хоче єй бити).

ВОЯК (стає меже них): Нье вольно біць.


(Шовтыс злый выходит).

ВОЯК: Проше, пані, спаковаць вшистко, бо авто по паню зараз пжийєдзье.

ОРИНА: Прошу, пана, може мене лишат.

ВОЯК: Нье розумье по русску.

ОРИНА: Проше, пана, може мье зоставьом.

ВОЯК: Нье зоставьом, бо єстесь запісана. (Выходит).

ОРИНА: Бодай того Пан Біг побил, што мя записал. (Плаче). Што я кому злого зробила, на што мя с мойой хижы выганяют про якысых партизантів? Я с нима нич не мам, раз єм их виділа, и юш мя за то с хижы выганяют.

МАРТА: Може сами наробили партизантів нароком, жебы нас выгнати, а до жонду написали, же мы ся бунтували.

ОРИНА: И жебы нашу працу забрати... Но най ся ту подавят працом. Нашы дідове и няньове выробили тоту земличку, соткы літ чистили єй от камінья и лісів, а теперь панове сміют повісти, же то их. И така теперь правда на світі!


(Входит Ганка, плаче).

ГАНКА: Мамо, чого ту сидите?.. Юш нам на авто поскладали, подьте домів, бо юш ідеме.

МАРТА: Боже мій, юш мусиме идти!.. Жебы сме хоц знали, де ідеме.

ГАНКА: Лем подьте, зберайтеся, будеме видіти, де нас повезут. Мы им ничого злого не зробили, то и они повідают, же нам зла не хотят, лем нас перед бандитами боронят, а як тых бандитів выженут, то мы придеме назад.

МАРТА: Кто тобі таке повідал?

ГАНКА: Єден вояк старший, як на авто выкладали, то няньови так повідал.

МАРТА: А ци мы им боронили бандитів выганяти? Могли юш их давно выгнати, отколи за нима ходят.

ОРИНА: Они нас боронят перед бандитами?.. То чиста выдумка!

ГАНКА: Таку штуку выдумали собі панове, а мы мусиме идти. (До Орины). Останьте здоровы, бо не знам, ци там разом будеме, ци буду до вас ходила так, як єм ту ходила. (Цілуются и плачут).

ОРИНА: Може ачей разом будеме?

МАРТА (до Орины): Останьте здоровы. (Цілуются, плачут, пак цілуют дітей и выходят плачучи. Орина выходит за нима и діти выходят. По хвилі Орина вертатся).

ОРИНА (бесідує до себе): Юш пішли... Юш на мене колей идти. (Смотрит по хижі). Шафу мам нову, лужко нове, стіл гардый — шкода мі лишити, жебы хоц тото дали взяти... Але певно не дадут, шмарят с авта, як и Петрови шмарили. (Збератся, бере плащ. Влітує дівча).

ТАНЯ: Мамусю, юш авто іде по нас.


(Входит шовтыс и воякы).

ВОЯК: Проше пані, цо мамы выносіць на авто.

ОРИНА: Проше пана, крова в стайні и куры, та скржиня, дзьеці и я.

ВОЯК: О то сье вшистко змьесці на єден раз. (Махат руком).

ШОВТЫС: Крове не вольно на авто браць, крова ма ногі, то зайдзье.

ОРИНА (зла): А кто єй буде провадил 35 километров до станции? Може ты єй попровадишь, ты шлямо? Може хочешь, жебы корова тобі зостала?


(Орина бере дровно, шовтыс втіче, воякы сміются, берут ладу и выносят, дівча выходит за нима. По хвилі входят воякы и берут скринку. Влітуют діти).

ТАНЯ: Мамусю, юш корова на авті и куры.


(Орина падат на коліна. Входят воякы).

ВОЯК: Просімы выходзіць на авто.


(Орина плаче, не встає).

ВОЯК: То тжеба єй браць.

ДРУГИЙ ВОЯК: Йеще дзьеці высадзімы на авто. (Берут діти и выносят. Діти плачут. Орина встає, ходит по хижі, заламує рукы, плаче. Входят воякы).

ВОЯК: Чему пані нье ідзье сядаць на авто? Дзьеці пуйдом, а пані тутай зостанье.

ДРУГИЙ ВОЯК: Потем бендзье льецяла на ногах.

ВОЯК: Тжеба єй браць. (Бере Орину за руку, другий вояк с другой стороны и выводят. Орина барз плаче. Чути и со двору, як плачут).


(Занавіс падат).


АКТ ІѴ.


(Мешканье Орины на Заході.
В мешканью чисто, стол и лужка вкрыты білым полотном. Діти уж великы
— Таня літ 15, Иванко літ 11. Всі убраны, як в Америкі).


Сцена 1.

(В хаті Орина и єй діти. Орина збератся, бере плащ.
Таня причесує волосы при великом зеркалі. Иван читат, або пише).

ТАНЯ: Де підете мамусь?

ОРИНА: Піду на місто масла купити и молока, а ты идий до пекарни, купишь хліба — куп білый. (Дає єй грошы).

ТАНЯ: А в вечер підеме до кина, бо такий ладный русский фильм показуют.

ОРИНА: Та юш підеме, лем вы ся вчийте добре.

ТАНЯ: Будеме ся вчити и през вакации.

ОРИНА: Вы мате вакации, а я урльоп отпочинковый из фабрикы, то с той радости підеме сегодня до кина.

ТАНЯ: А може не с радости, лем так, жебы вам смуток прервати?

ИВАНКО: И мене возте, бо я хочу видіти, як русскы дикых йеленів ховают в зимі и дикы свиньи.

ТАНЯ: Тебе не пустят, бо аж от 14 років дозволено, а ты машь 11.

ИВАНКО: Та повісте, же я мам 14, а я ся зопну на пальці и буду великий, як и вы. (Встає и показує, який он великий).

ОРИНА (смієся): Най буде и так. (Бере течку и выходит).

ТАНЯ (смотрит до зеркала и говорит якбы до себе): Деси-м така бліда, не червена, як дома в Ганчові. (Співат):


Ани-м не червена,
Ни ся не малюю,
Ани я ся, Ясьек,
За тя не рыхтую.

Ой мамичко, мамко,
Шумне мено лемко,
Шумне мено його,
Дайте мя за нього.


ИВАНКО: Якаси ту паньенка за Яся собі співат.


(Чути пуканья до двери).

ТАНЯ (голосно): Проше.

ЛИСТОНОШ (отхилят двери, дає Тані газету “Карпатску Русь”): Проше.

ТАНЯ (отберат): Дзьенкує.

ИВАНКО: Я думал, же то твій Ясьо иде.

ТАНЯ (притулят газету до себе): Як то добри, же мы маме далеко за морем такых добрых людей, што до нас пишут, посылают нам газету и пачкы. И я мам такы красны сукенкы — спасибо тым добрым людям, нашым краянам в Америкі, бо на початках нам не легко было собі ту справити. (Кладе газету на стол). Я знам, же мама ся барз втішат газетом, бо она пише за нашых людей в Америкі и в краю, пише о том, як жили нашы люде давно и як теперь жиют. А и о старых босорках споминат... Шкода, же мы в Польші не маме такых своих газет.

ИВАНКО: Идий по хліб, бо мі ся істи хоче.

ТАНЯ: Зараз лечу. (Бере грошы и выходит).

ИВАНКО (смотрит до свойой книжкы и пише хвильку, а потом обзерат газету и бесідує): Ей кебы я был в Америці, то я бы може был редактором той газеты.

ТАНЯ (входит с хлібом и книжком, она подслухала послідны слова Иванка, то смієся): Ты бы хотіл быти редактором газеты... Далеко тобі ище до того. Але як выроснешь и мы даколи ту будеме мати свою газету, то тя можеме зробити редактором, лем я ся бою, же ты бы нич инше не писал, тилько за йеленів, медведів и рогачів. (Кладе в том часі хліб и обзерат книжку, што принесла).

ИВАНКО: Ой чекай, повім я мамі, же ты книжку купила... А хліб?

ТАНЯ: И хліб єм купила, машь там.

ИВАНКО: Дай и мі пінязи, то сой куплю русску книжку.

ТАНЯ: Нашто тобі русской книжкы, коли не розумієшь по российски?

ИВАНКО (грозит и голосно говорит): Чекай дадут тобі мама, я вшитко повім.

ОРИНА (входит): То так вы ся вчите?.. Як возму собі пасок. Чого кричите? Вчитеся сварити?

ИВАНКО: Мамо, она купила русску книжку.

ОРИНА: Книжку купила?.. Та я тобі на хліб грошы дала.

ТАНЯ: Не гнівайтеся, мамо, я купила хліб разовый, а што зостало, то я собі купила книжку.

ОРИНА: А што за книжка? Яка в ней наука?

ТАНЯ: Гарде оповіданья, што написал русский летчик за свое житья... Як был малым хлопцом, то любил выходити высоко на дерева и оттамале згоры смотріл на землю. А як підріс, то ходил на ніч кобылу пасти. Кобыла была темно-червеной шерсти, лем хвіст мала білый, то в ночи не виділ кобылу, лем хвіст. А пак на войні был летчиком и сбил 62 неприятельскы самолеты. За то стал геройом и має три звізды.

ОРИНА: Ну та читай и вчийся.

ИВАНКО: Буде ся вчила, як кобылу пасти, а мы не маме кобылы.

ТАНЯ (смієся): Купиме, як ты заробишь.

ОРИНА: Там єсть наука за житья, як то давнійше людям ся жило и поводило, а не о том, як ся кони пасе.

ТАНЯ: Розумієшь, осле.

ИВАНКО: Мамо, я єй не можу вытримати, смієся с мене, же я осел.

ОРИНА: Чого ты му так повідашь?... Он не осел, бо осел ма великы уха и хвіст.

ТАНЯ: И он ма хвостик. (Смієся. Иванко так само смієся и втіче на двір. Сусід пукат до двери).

ОРИНА: Проше. (Входит пьяный сусід, за ним Иванко).

СУСІД: Дзьен добры. (Зараз сідат на кресло).

ОРИНА: Дзісяй добры дзьень, бо сье упіл, як цьельонтко.

СУСІД: Цо я цьельонтко? Пані нє вье, цо я єм — я пан уженднік.

ОРИНА: Так, ты-сь пан, а піяк подобны до цьельонтка.

СУСІД: Цо пані муві?.. Цьельонтко до мнє подобне. Як то може быць... Крова сье запатшила на мнье?


(Орина смієся и діти сміются).

СУСІД (злый): Псякрев, сьмьейом сье зе мнье. (До Орины). Псякрев, украинко!

ОРИНА (наставят уха): Цо пан повьедзял?

СУСІД: Йестем хоры, глова мнье болі.

ОРИНА: То ідзь додому, высьпій сье.

СУСІД: Нье пуйде, мнье тутай добже.

ОРИНА (зазерат на окно): Полициянт ту ідзье.

СУСІД: Кто? Полициянт? (Втіче додому. На отворенны двери входит листонош).

ЛИСТОНОШ: Як сье пані называ?

ОРИНА: Орина Ватраль.

ЛИСТОНОШ (дає єй рецепку): Проше подпісаць, ма пані пачке на почцье. (Выходит).

ОРИНА (урадованна, складат рукы, як до молитвы): Боже, як мі помагают, помагай и Ты им, Господи.

ТАНЯ (ляпкат в долони): Мамусю, я забыла вам повісти! (Летит по газету). Гнес пришла и газета!

ОРИНА: Пришла газета? (Бере газету и цілує). Не мам коли читати, піду на почту. Не знам, ци єдна пачка пришла, ци дві?

ТАНЯ: Мамусю, и я піду с вами на почту.

ИВАНКО: И я, и я піду с вами, поможу вам нести.

ОРИНА: Ну то скоро идеме. (Выходят).


(Занавіс опускатся, але подниматся. Тота сама сцена.
Входят Орина, Таня и Иванко, кажде несе пачку).

ОРИНА (кладе пачку, падат на коліна при столі): Боже благослови тых добрых людей, што мі, бідной вдові, так щиром руком помагают. Помагай и ты им, дай им здоровья и счастливе житья.


(Діти стоят при пачках, смотрят то на пачкы, то на маму.
Орина встає и отверят пачку).

ОРИНА: О яке то красне!

ИВАНКО (нашол убранье на себе, ляпкат руками): Яке гарде!

ТАНЯ (примірят дресы, потом надіват плащ): О мамусю, смотте, яка я пані. (Танцує с радости. Потом бере майткы, двигат до горы). О мамусю, в Америкі такы гачы носят, смотте.

ОРИНА (смієся): И ты будешь такы носила.


(Входит сусідка, за ньом сусід).

СУСІДКА (смотрит от порога): Ой то пані з Америкі тылье пжислалі! Цо ту убранья! А кого ма, пані, в Америце, брата чи сьостре?

ОРИНА: Нье мам, проше пані, ани брата ани сьостры, ино добре людзье мнье пжислали.

СУСІДКА: Тылько знакоме... Ой то юш сом бардзо добре людзье, кеды пані так помагайом.

ОРИНА: Бардзо добре людзье.

СУСІД: Америка бандитом посыла.

СУСІДКА (зла): Якім бандитом?.. Ты-сь пьяны, ты-сь глупі, ідзь там. (Выпыхат го за двери. До Орины): Ньех, пані, выбачи, он пьяны.

СУСІД (выставлят голову из-за двери): А пані совсяда коха Америке.

ОРИНА (смієся): Я кохам нашых людзі с нашых гур, цо сом в Америце, нашых лемкуф.

СУСІДКА (до пьяного мужа): Цо цье обходзі, кто кого коха. Я цьебье кохам.

СУСІД (входит знова): Проше пані, она мнье нье коха, біє мнье, тутай мнье удежила. (Показує знак на челі).

СУСІДКА: То нье я, ты-сь сам собье набіл, ідзь там. (Выпыхат го и сама иде за ним).

ОРИНА: Діти мои, теперь будеме мати, в чом выйти на місто меже людей, бо як бы сме не мали, то чужы люде бы ся с нас сміяли и тішилися нашом бідом, бо мы не дома, не маме дому. Наше поле заросло кряками, не маме юш и коровы, бо ту не мали сме, де єй пасти. Тото наше, што іме и носиме. Най буде слава Богу и за то. А нашым братьям за океаном складаме сердечну подяку. Честь и слава вам, же не забывате за свой народ.

Я не можу нияк им отвдячитися за то вшитко, што мі помогли, але хоц им заспівам свою пісенку. (Співат).


Там на Шльонску росне лісок,
Там зелена соснина,
Грає хлопец на гармоні,
Жебы вышла дівчина.
Грає хлопец на гармоні
Так смутно, не весело, —
Не рідна ту Лемковина,
Ой не рідне село.
Не рідны ту поля, лугы
И не рідны Карпаты,
Ци заграєшь, ци заспівашь,
Все хоче ся плакати.
Смутно, скучно на Заході
Рокы переживаме.
На поворот в рідны горы
Мы надію все маме.

КОНЕЦ.



[BACK]