АНДРЕЙ КИРПАН.
Так Я Житья Пережил — Андрей Кирпан
Kirpan Andrew
Андрей Кирпан
из Липівця.


Сорок осемь роков назад,
Сімнастого мая,
Народилася дітина
В Липівци в Кирпана.
Бабка дітину повила,
Сама собі сіла, —
“Дайте погарик выпити,
Штось бы-м вам повіла...
Я повила вам ту хлопця,
И што-м зъуважила, —
С той дітины штоси буде,
Лем як буде жила.
Його ручкы якысь такы,
Якы мают и гудакы...
Не думайте собі люде,
С него добрый гудак буде.”

.—————.

Тато, мама ся втішили,
Але бабі не вірили.
Хлопцу барз ся зрадовали,
Бо уж штыри дівкы мали, —
“Треба нам пестунку взяти,
Хлопця добри выховати.”
И пестунку поіднали
И добри єй наказали:
“Ты ту не машь нич робити
Лем дітину покормити.
И скупати, сповивати,
И в колысці колысати.”
Пестунка ся Рузя звала
И роботу добри знала.
Як дітина добри спала,
То так Рузя му співала:
“Люляй, сыну, люляй,
Чорны очка стуляй,
Я бы их стуляла,
Жебы-м чорны мала.”
А дітина як плакала,
Рузя иншу обертала:
“Люляй, люляй, жебы-с спало,
Жебы-с рана не дождало...
На біду мою велику
Родил єс ся, пекельнику.”
А дітина нич не знала,
Як не спала, то плакала
И за то ся выховала.

.—————.

А як я пять роков мал,
Тогди инше я узнал.
Мама вшили нагавчата,
Кажут пасти мі гусята.
Як я чул, же дагде грали,
Гушлі ся мі привиджали.
З гонта гушлі я зробил
И мотузкы привадил.
Не хотіли гушлі грати,
Тогди зачал я плакати.
“А ты чого, хлопче, плачешь?”
Мама ся звідали,
“Та-ж мотузкы на дощечці
Ти не будут грали.
Як выроснешь, купишь гушлі,
Тогди сой заграєшь,
Та-ж ты ище малый хлопец,
Лем пять роков маєшь.”

.—————.

А як я сім роков мал,
То уж школу я зачал.
И вчию ся рахувати
И читати и писати.
А як осемь роков мал,
То уж “Лемка” я читал.
“Лемко” выходил в Крениці,
Гунянка редагувал,
А за свого помочника
Черепочку Гриця мал.
Тато “Лемка” заплатили,
Барз читати го любили.
Он программу таку мал —
Целибатов осмівал.
Як я девять роков мал,
Коровы пасти зачал.
Добру мерендю давали,
Як на поле посылали.
Гриц и Павел там ходили,
Камараты мои были.
Як сме десять роков мали,
Уж курити сме зачали.
А музыка все в голові,
Бо барз хочу грати,
Хотіл гушлі сой купити,
Ніт де грошей взяти.
Раз продали мама гускы,
Тай мі дали штыри шусткы,
Штыри дали, пяту маю, —
Уж я собі загуляю.
На другий день такой з рана,
Полетіл я до цигана.
“Дай Боже добрый день,
Панове Сивакы,
Не мате продати
Стары гушлі дакы?”
“Старых гушель мы не маме,
Новы ти продаме,
Лем же грошей ніт у тебе,
О том добри знаме.”
Показую им корунку,
З кишени тягаю:
“Продайте мі стары гушлі,”
Прошу и благаю.
“Научуся добри грати,
То вам буду помагати.”
“Але ты мудрый, сысаку,
Хочешь гушлі за корунку...
Не даме ти — принес курку.”
“Курку принести-м не годен,
Я ище не газда жаден,
Тато бы ся довідали,
Ногы бы мі поламали...
Хибаль яєц вам принесу
Заран, як ся куркы знесут.”
“И бандурок машь принести,
То ти даме на смык шерсти.”

.—————.

Гушлі домів я приніс,
На два цалі єм підріс.
Добры гушлі буду мати,
Вальсы, полькы выгравати.
Тато гушлі не любили,
Бо они мі все гварили:
“Повідают вшиткы люде,
С музыканта нич не буде.”
Я им гушлі не вказал,
Покрадену єм сой грал.
Раз я пригнал статок с поля,
Дома ніт никого,
Теперь буду сміло грати
Козачка дрібного.
А тато на пецу спали,
Я их не виділ,
Я козачка так вытинам,
Што аж єм зіпріл.
Аж ся тато зобудили,
Хоц барз твердо спали,
Перше моє гранья чули,
И сой заспівали:
“Свиньи в ріпі, свиньи в ріпі,
Гуси в пастырнаку,
Идий же их повыганяй,
Несчестный гудаку.”
Больше на мя не кричали,
Нич мі не гварили,
“Може сомар буде грати?”
Сами не вірили.
Але то не был мой талант,
Не навчился грати,
Пальці якысь деревяны,
Не годны скакати.
Теперь я мам гармонию,
Граю часом сой в неділю,
Бо я люблю барз музыку,
Но на ганьбу превелику,
Так я ся и выстаріл,
А грати ся не навчил.

.—————.

Пришол рочок єденасттый,
Уж єм штыри кляссы мал,
А як на дванастый стало,
Уж Апостол я читал.
Тысяч девятьсот штырнастый
Роченько настал,
Каждый, што уж жил на світі
Буде памятал.
Як Австрия зо Сербиом
Войну сой зачали,
Сербы малы — до помочы
Россию сой взяли.
Як Франц Йозеф выдал росказ
Войско вербувати,
Тогди стали бабы, діти
Сердечно плакати.
С каждой хижы хлопа взяли
На войну ся бити,
Лем барз стары ся зостали
И маленькы діти.
Нашы были австриякы,
И нам повідают:
“Скоро придут ту москале,
Єдно око мают.”
Австриякы были нашы,
Нашыма ся звали,
Не смотріли, же не винен,
На вербы вішали.
Палили нас и нищили,
Што виділи — брали,
Але зато австриякы
Нашыма ся звали.
Каждый собі тото думал,
Што то буде дале —
Нищат свои и вішают,
Што зроблят москале?
Недалеко уж москале,
А нашы втікают,
Кто ся боял своих братов,
С собов заберают.
Нашы вшиткы повтікали,
На границі стали,
Галичина уж забрана,
Там тримати мали.
Але пришли уж москале,
Каждый смотрит боком,
Повідали австриякы:
“Русы с єдным оком.”
Русскы мали обі очы
И добри виділи,
Проганяли австрияков,
Што по пути мліли.
А як русскы уж надышли,
Зачали ся бити, —
Каждый глядал дакой діры,
Жебы ся десь скрыти.
И кажду ночь так ся били,
А в день деси спали,
Никого не было видно,
Лем трупы зостали.
??і голодны малы діти
Трупов загрібали,
На карк мотуз присилили,
В окопы тягали.
А як пришло літо тепле,
Сонечко загріло,
Де лем пішол, де ся рушил,
То всяди смерділо.
Появила ся холера,
Тифус и свербячкы,
Єдны люде померают,
Другы ходят рачкы.
Люде нич не посадили,
Нич не посіяли,
Што посадят, што посіют,
Ничого не мали.
Лем нам русскы помагали
На том світі жити,
Не можеме мы им того
Николи забыти.

.—————.

Австриякы нам шесть роков
Жити не давали,
Аж на семом нас лишили,
Як войну програли.
Зробило ся нам весільше,
Ліпше кус дыхати,
Але долго так не было,
Каждый може знати.
Молодежь повырастала,
Хоче загуляти,
А ту вшитко таке слабе,
Не може дыхати.
Аж в девятнадцетом року
Кус сме оміцніли,
Тогди мы по войні першу
Музыку зробили.
Танцувати не знал никто,
Де ся мал навчити,
Як ту тяжко таку войну
Было пережити.

.—————.

Ледво єдна ся скінчила,
Друга ся зачинат,
Революция в России,
И Польша ся двигат.
Листы нараз нам приходят
Аж от Пилсудского,
Жебы вшитко рукувало
До войска польского.
Так ту никто не поможе,
Бо неє ратунку,
Зберамеся разом вшиткы
До асеентерунку.
Як сме вышли на дорогу,
Як сой заспівали,
Аж ся бучкы понад село
Вшиткы розлігали.
Таж мы были уж, парібци,
Дівчата сме мали,
Матко боска, як дівчата
За нами плакали.
“Не плач, мила, не плач,
Же на войну иду,
Тогди сой заплачешь,
Як я с ней не приду.”
Плакали и мама
Та и старый отец,
Же иде на войну
Их остатний хлопец.
“Не плач, мамо, тату,
На войну не піду,
Я лем кус спробую,
Назад домів приду.
Не плачте, дівчата,
Вы будете жити,
Та-ж то не лем єден
Паробок на світі.
Вербуют, вербуют
Гусаре на коня,
И я ся звербую,
Фраиречко моя.
Кошуленько тонка,
Вшила тя миленька,
Шила тя за тыждень,
Плакала каждый день.”
“Нашто ти, мой милый,
Та кошуля буде,
Кой идешь на войну,
Кто єй носив буде?”
“Я иду на войну,
Возму єй зо собов,
Буду ся ньов тішив,
Як молодов женов.
А як мя поранят,
Буде мі на раны,
А як мя забиют,
То мя ньов прикрыют.”
И пришли сме до Сянока
До асеентерунку,
Лем по плечах поляпкали,
Уж неє ратунку.
Та и Павла, Гриця взяли,
Они добри знали,
Же мы єден без другого
Барз бы банували.
И в Сяноці нас лишили,
В другий пулк нас дали,
И такой на друге рано
Нас мундурували.
Сподни были білы,
Страшно обшарпаны,
Блюза была чорна
С більша гузиками.
Мантель был российский
С долгыма рукавами
И сапогы русскы,
Тоты с холявами.

.—————.

Уж два тыждни сме служили,
На урляпі сме не были.
Думам собі, што робити,
Перепустку тра просити,
Тата, маму отвидіти.
Обчухался, обскребался,
До рапорту мельдувался.
“Прошу, пане поручнику,
Просьбу до вас мам велику,
Напиште мі перепустку
На Великдень, паску русску.
Уж два тыждни в войску служу
И за домом страшно тужу.”
“Замазаный, ты рекруцє,
В єдном керпци, в другом буцє,
Хочешь на пшепустке идти,
Польске войско осмішити?...
?шепустке ти не даме,
Ты запомний уж за маме,
Навчийся добри стріляти,
Вліво, вправо обертати.”

.—————.

Треба иначе думати,
Перепуску сам писати.
Як мог, так ся позберал,
Што крок, то-м ся озерал,
Ци не идут де шандаре,
Бо ни крок не пустят дале.
Тикет я собі купил,
И на рано дома был.
Тато, мама ся втішили,
Бо мя давно не виділи.
“Добри, сыну, же-с пришол,
Же-с сой урляп заслужил!”
Што лем мают, дают істи,
Лем жебы им штось повісти.
“Вы мя ся нич не звідуйте,
Лем до міха мі пакуйте.
Кладте вшитко што попало,
Карпли, бобу, хліба, сало,
Бо там вшитко барз смакує,
Польский вояк барз бідує.
А я пришол лем на свята,
Лем видіти вас и тата,
И дашто сой істи взяти,
Бо там не мож вытримати.
Бо там мало істи дают,
А страшно нас проганяют,
Хотят скоро нас навчити
Большевиков идти бити.
Накладте мі дуже істи,
Ище вам то мам повісти,
Незадолго я зас приду,
Але назад уж не піду.
Руснакы уж повтікали,
Лем мы с Грицом ся зостали.
Оставайте мі здоровы,
На службу дайте Богови,
Жебы мя заварувал,
Як буду с войска втікал.”
Як я прийшол до касарні,
Вшитко войско спало гарні,
А я заснути не можу,
Лем сам потихи ворожу,
Што зо мнов будут робити —
Може мя барз будут бити?
Ледво рана дочекался,
Капральови мельдувался:
“Пане капраль, вам мельдую
И сам себе барз виную,
Знаю, я підло зробил,
Же-м за три дни дома был,
Але были нашы свята,
То я виділ маму, тата.
Больше того уж не буде,
Покля лем дух в тілі буде.”
“Принес ле ту свой куферок,
Затанцуєшь мі оберок!”
Тівко я розуму мал,
Же-м куферок Гриців взял...
“Куферок до горы знимай
И на пяты собі сідай.
И не машь ся нич рушати,
Тогди будешь памятати,
И не дезертерувати.”
Так я тримал да с годину,
Уж єм думал, же загину.
Як бы я свой куфрик мал,
То бы єм не вытримал.
“Теперь иди собі к чорту.
А на заран до рапорту,
Там ся машь замельдувати,
Думам, же підешь за граты.”
Так я до рапорту стал,
А поручник мя познал.
“Мельдую вам, поручнику,
Зробил я хибу велику,
Просил я вас перепустку
На “вельканоц” — паску русску.
Перепустку сте не дали,
Ище на мя накричали:
“Ты офермо, ты рекруцє,
В єдном керпци, в другом буцє,
На пшепустке хочешь идти
Польске войско осмішити.”
А я ся гардо собрал
И буты добры достал
Цивиле мя браз хвалили, —
Вояка сте с мя зробили.”
“Теперь не знам што робити,
Карати тя ци тя бити,
Але добри же-с пришол,
Жебы-с веце не ишол.”
“Честь вам, пане поручнику,
За любовь вашу велику,
Же сте мя не покарали,
Хоц сте право на то мали”.

.—————.

И так дале сме служили,
Заміст мяса — тследзі іли.
Гірку каву попивали,
И якоси вытримали.
Гвера, багнет, кулі дали
И на варту нас послали.
Поставили мя на поста
Браму пильнувати
И цивиля ниякого
Чрез ню не пускати,
Бо то істи приношали,
Котры близко домів мали.
Як раз пришла єдна дівка,
Дає брату істи,
А на мене оком кліпла,
Каже мі сой сісти.
Думам собі, хоче дати
Дашто смачне обідати...
Наоколо посмотріл
И меже них єм сой сіл.
Теперь вшиткы люде ідят,
То може мя ту не видят.
Бо то в самый обід было,
Вшитко іло, што лем жило.
Барз весело и барз смачно
Тогди-м сой підъіл,
А за якых десять минут
За граты-м сой сіл.
Таж я о том нич не знал,
Же капитан
Там десь з горы
На вікно ся призерал.
До арешту мя запхали,
На вечерю нич не дали.
На другий день при рапорті
Штырнаст дней влупили,
Што я ся им натлумачил,
То нич не вірили.
Твердо было в том арешті
Через ночь выспати,
Але зато ліпше было
Як “кзецерувати”.
Істи дали тото саме,
Не дали курити,
Не мусіл єм замітати
И гверы чистити.
Так штырнадцет дней минуло,
Як бы их не было, —
И так мі ся все здавало,
Же лем мі ся снило.

.—————.

Ей чекайте, ле чекайте,
Ту ся штоси стало, —
Большевикы нас барз лупят,
А нас уж за мало.
И компанья за компаньов
На фронт отходжают,
Та и мы уж внет підеме,
Уж приповідают.
Раз в росказі нам читали,
Вшиткым дали знати,
Же мы больше не будеме
Цвічинья тримати.
Лем най каждый сой полатат,
Якы лахы має,
А як кому штось бракує,
То нове достає.
“Чул ты, Грицу, што гварили?
Они штось думают,
Таж компанью за компаньов
На фронт посылают.”
“Певно и нашу уж хотят
На войну послати,
Теперь штоси мы мусиме
Сой бесідувати.”
“Теперь мы не маме часу
Нич бесідувати,
Бо я на то уж готовый,
Будеме втікати.
Подьме ище до касарни
С куфрика штось взяти,
Та и на машиновый гвер
Ся попризерати.”
И пришли мы до касарни,
И ся посберали,
И красно машин-гверови
Салитерували.
“До відзенья, милый брацье,
Уж тя мы лишаме,
Войско барз нам надоіло,
До дому вертаме.”

.—————.

И голодны и змучены
Ледво домів пришли,
Павел пришол позавчера,
Дома сме го нашли.
И разом ся посходили,
Побесідували, —
Мы ту быти не можеме,
Будут нас глядали.
“Слухай, Павле, и ты Грицу,
Перейдеме за границу,
Перейдеме на Словакы,
Найдеме роботы дакы.
И там дакус почекаме
И домів ся повертаме,
Бо Польша долго не буде,
Повідают вшиткы люде.”
Родиче ся барз бояли,
Бо будут клопоты мали,
Шандаре будут глядати,
Им спокою не давати.
И лем того барз чекали,
Жебы сме ся десь спрятали.

.—————.

Не повіли сме никому,
Лем каждый в свою сторону.
Гриц сой пішол до Струнковы
И там обсіл коло вдовы,
Там сой зачал газдувати,
Хоц плакала його мати.
И Гриц найліпше сділал,
Бо до днесь ся там остал.
Павел также собі пішол
Десь коло Вранова,
Не боліла го николи
За войском голова.
“Не ход ты, сыну, далеко,”
Мама мя просила,
“Жебы-м тя хоц раз на тыждень
Даколи виділа.”
Найближе не было так где,
Лем до Чертіжного,
То поіднал я ся туда
До Мошка Рудого.
Сказал мі, што мам робити,
Жебы дармо не сидіти:
“Машь коровы доглядати,
И гній выметати,
И змолоти мірку зерна,
И кони чесати.”
Такой першого дня пасти
На поле пішол,
И на поли камарата
Я собі нашол.
Та-ж то Петро з мого села,
Он Самулів звался,
Ты-ж про войско он в Чертежном
Переховувался.
Он в другого жида служил,
Оба сме служили,
Ціле літо сме на поле
Оба сой ходили.
Не барз было там беспечно,
Там границя была,
Польска патроль дуже часто
Тамтади ходила.
Пішол я аж до Лабирце,
Тикет вымінил,
Сіл на коляй, збыхнул собі
И в путь ся пустил.
Піду я глядати счестья,
Счестья мя глядало,
Але-м не знал, што зробити,
Так вшитко пропало.
Переіхал я Словакы,
На границі стал,
Бо кондуктор вшиткых люди
Уж повыганял.
Коляй дале уж не піде,
Бо там уж мадьяре,
Треба назад ся вертати,
Не мож идти дале.
Пришол до єдного села,
Люди ся звідал,
Може бы мя дакто в селі
Перенрчувал.
Не могли мя зрозуміти,
Так ся догадали,
Але были добры люде
И преночували.
Росповіл я, што-м за єден,
Же глядам роботы.
“Таж мы роботу ти даме
С великой охоты.”
Был то газда и газдыня,
А дітей не мали,
Они мене барз любили,
И барз шанували.
Навчил єм ся гуторити,
Чардаш танцувати,
Позберался, як и они,
Не мож роспознати.
Дівчатиска боком смотрят,
Очыма кліпкают,
Рады бы мя зачепити,
Але ся встыдают.
Но и я ся дост стыдаю,
Дашто им гварити,
По-словацки ище не знам
Добри гуторити.
Вырве ся мі даке слово,
Будут ся сміяти,
Но треба ся отважити
И пожартувати.
Выслужил так я єден рік
Весело мі было,
Часом грызло мя сумліня
И непокоило.
Молодежи дост там было,
И барз мя любили,
Але всі чужы, не свои —
Жебы свои были!
Жебы хоц єдного свого
Мал я камарата
Може скоре я бы забыл
За маму, за тата.
Плачут они бідны, плачут
И все споминают,
Выховали тівкы діти
Теперь нич не мают.
Думам я сой, што робити,
Піду я их отвидіти,
Отвидіти, потішити,
Лекше мі ту буде жити.
Але як мя поймают,
То напевно росстріляют...
Сіл на коляй и пішол
И счастливо перешол.

.—————.

Родиче ся пострашили,
Нич ся зо мнов не тішили.
“Бійся Бога, человіче,
Та чого ты ту пришол?
Та шандаре тя глядают,
Теперь лем з хижы вышол!
Цілый рік тебе глядают
И спокою нам не дают.
А мы им ся заклинаме,
Же о тобі нич не знаме.”
Ледво вечера дождался,
С родичами попращался.
Мама добри не зомліли,
За верх мя отпровадили.
И там сме ся попращали,
Лишил я их, иду дале.
Мама ище там стояли
И горенько барз плакали.
“Вернийся, сыночку назад,
Штось ти мам сказати,
Остатнє благословенство
На дорогу дати.”
И мусіл єм ся вернути,
Бо сердце казало, —
Може то уж остатний раз
Так мі повідало.
И як мы ся росходили,
Не мож описати, —
О том хибаль може добре
Кажда мама знати.
Треба теперь идти дале,
Найтяжша границя, —
Як перейду там счастливо,
И аж коло Воронова
Буду глядав Гриця.
Гриця єм нашол,
Гриц не хоче зо мнов піти,
Задале зашол.
“Але идий ты до Павла,
Он коло Сычовец, —
А Сычивці барз далеко,
Дале як Липовец.”
Сіл на коляй и пішол,
Скоро Павля я нашол.
При машині молотил,
Піти зараз ся згодил.
Двом ліпше нам буде быти,
И будеме якось жити.
С Павлом ся познакомили,
Вшиткы люде го любили.
Павел парібчити знал,
Яке хотіл дівча — мал.
И так дале сой чекаме,
С Польшов може штось ся стане,
И потому ся вернеме,
Тай сой добри зажиєме.
Але Польша собі жиє,
Не капитулює,
Андрей с Павлом дармо робит
И часы марнує.
“Слухай, Павле, то нич с того,
Мусиме думати, —
Або ту на вікы быти,
Або ся вертати.
Молодость наша ся минає,
Дівкы ся отдают,
Та-ж и парібци ся женят,
Они не чекают.
Мы не маме што чекати
Треба штось робити,
Уж два рокы змарнували,
Як будеме жити?”
Так мы си бесідували,
Новой дорога глядали.
Вшитко єдно, мы идеме,
Што буде то буде,
Якось и мы вытримаме,
Як и друга люде.
Газдам своим россказали,
Што зробити задумали.
Газдове нас жалували,
Гарді нас повыплачали
И мериндю ище дали.
Як сме вышли сой за село,
То сме заспівали:
“Остань, мила, здрава,
Нье будзешь мє мала,
Дармо-с свое личко
К мому прикладала.
Любило це вернє
Мойо сердце у мнє,
Вше я ся бояла,
Чи не надаремнє.
Дзивочки, квіточки,
Паробци лелия,
Нет уж медзи вами
Мойого фраира.
Нье плачце, дзивчата,
Якось оно будзе,
Єдна врана с плота,
Друга на плот придзе.
Правду мі моя мац,
Правду повєдала,
Жебым сье с поляком
Нье роспознавала.
Тераз я сье тераз
Добре научила,
Не будзем я веце
Поляка любила.
Оставайце здравы,
Паробцй, дзивчата,
Бо мы уж идземе
До мамы, до тата”

.—————.

Пришли сме додому,
Вшитко ся змінило,
Тато смутны плачут,
Мамы уж не было.
“А де-ж мама пішли,
Ци коровы доят,
А може о мене
Уж цавком не стоят?”
“Неє мойой жены
Ани твойой мамы,
Пішла она от нас
До глубокой ямы.
Твоя мама померала,
То на тебе ся кликала:
“Сыночку, мій сыну,
Я про тебе гину”.
Теперь, тату, щто робити
Ци назад піти служити?
Долго быти так не можу,
Бо я вам нич не поможу.
Піду я до войска
Ся замельдувати,
И за вшиткы гріхы
Отпокутувати.

.—————.

Пішли оба до Сянока,
До полку свойого,
И ся там замельдували
У плютонового.
“Пане добрый плютоновый,
Мы вам повідаме,
По двох роках дезерции
Назад ся вертаме.”
Скоро прийшол ище майор
И ся го звідує:
“А ту цо за быдло сєдзі,
Не салітерує?”
“Ту пришли цивиле,
Ся замельдували,
Уж два рокы тому
Здезертерували.”
Просиме майора:
“То річ была така,
Што лем ся все чиплят
Бідного руснака.
Як до войска нас забрали,
Молоды, сме были,
Своих роков сме не мали,
То сме глупы были.
А теперь то мы уж старшы
И сме зрозуміли,
Же сме нашу святу Польску
Страшно укривдили.
А теперь хочеме
Вояками быти,
Білому орлови
До смерти служити.”
Майор розмилосердился,
Гарді на нас подивился.
“Идте там до штабу,
Там мате чекати
И поручникови
Ся замельдувати,”
И уж пять днів так сидиме,
Істи добри дают,
А роботы про нас нигде
Ниякой не мают.
В понеділок буде свято,
Польске Благощинья, —
“Йой як бы ся домів пішло,”
Повідат сумлінья.
“Знашь ты, Павле, што я думам
До рапорту стати
И на тоты двои свята
Перепустку взяти.”
“Ци ты, хлопе, цілком дурный,
Ци-с з розуму зышол,
Два рокы дезертерувал
И домів бы-с ишол?”
“Тихо, Павле, и так не крич,
То никто не знає, —
Тото, што за два дни зъіме,
То ся им зостає.
Бити никто нас не буде,
Тото можешь знати,
Як мы єден без другого
Можеме зостати.”
И в субботу рано
До рапорту стал,
А Павел сдалека
Лем ся призерал.
А як на мене уж пришло,
То я шапку знял,
Бо войскового мундура
Ище я не мал.
“Прошу пана поручника,
Ту година барз велика,
Бо я не мам што робити,
То мі скучно так сидіти.
Ци не міг бы-м домів піти,
Тоты два дни пресидіти?”
“Можешь собі домів идти
Лем не забудь назад притти.”
Перепустку выписали
И якийси мундур дали.
На стацию полетіл,
Рано уж єм дома был.
Треба бы до церкви піти,
Людом ся вказати,
Два рокы мя не виділи,
То им заспівати.
Бо люде о том не знали,
Же сме домів пришли,
Же сме ся замельдували
И до войска пішли.
Поміг службу отправити,
Апостол читал
И каждого я там виділ,
С каждым ся витал.
Когось язык засвербіл,
Бо уж шандарям повіл.
И лем што сме з церкви вышли,
Два шандаре до нас пришли.
Та я ся их не боял,
Бо я перепустку мал.
“А то кто за єден?”
Тата ся звідуют,
Гверы познимали,
На мя ся рыхтуют.
“Мате мого сына,
Што сте го глядали,
Але сте серенчы
На него не мали.”
“А то ты, канарку,
Забірай ся с нами,
В імье жонду Польски
Ты арештованы.”
Свои лахы я зметал,
А войсковы на ся взял,
Куплю, багнет припасал,
До них салитерувал.
Препустку им вказую,
Жебы добри знали,
Же за пізно они мене
До арешту брали.
Забралися тай пішли,
Больше до нас не пришли.

.—————.

И вертамся назад
До пулку свойого
И замельдувался
У плютонового.
Каже плютоновый:
“Росказы уж пришли,
Вояк с вами піде,
Он уж єсть готовый.”
Нам ся штоси не любило,
Нашто ту вояка было,
Мы можеме сами піти,
Та-ж мы не маленькы діти.
Пришли сме до Перемышля,
Коло брамы стали,
Вояк гузик там потиснул,
Уж нам отворяли.
Тогди вояк до нас каже:
“Ту вашы палаты,
Але оттыль не зможете
Сдезертерувати.”
И посмотріл я на Павла,
А Павел на мене,
Мы уж нигда оттыль певно
Живы не выйдеме.
Превеликий то криминал,
Муром городженый,
Наоколо вояками
Густо обставленый.
Ввели до канцелярии,
Зачали пытати,
Што лем маме коло себе,
Казали отдати.
Лахы забрали до парни,
А нас до купели,
Остригли нас, оголили,
Де лем што виділи.
А як вшитко уж скінчили
И спорядкували,
То аж на третьой підлозі
Нам мешканье дали.

.—————.

Саля была лем на десять,
Нас сиділо вісемдесят.
Мало мы там што робили,
А барз кепско нас кормили.
По трьох тыжднях нас кликали,
Жебы протокол сме здали.
Два місяцы так сидиме,
Мы сой нич не порадиме.
И били нас и мучили,
Што хотіли, то робили.
Урядникы нас не били,
Ани не мучили,
Лем тоты самы бандиты,
Што с нами сиділи.
“На словаках добри было”,
Все сме жалували,
Теперь в превелику біду
Сме ся ту попали.
Два місяці як минуло,
Павла закликали,
На цілый рік засудили,
Вырок прочитали.
Пришол Павел, я му гварю:
“Што ся с тобов стало?”
“Засудили на цілый рік, —
И то уж пропало!”
Павла от мене забрали,
На иншу го салю дали,
Уж го на роботу
Будут выпущали.
А за тыждень мене кличут
До суду мя брати,
Рукы ланцом мі связали,
Так не мож пущати.
Привели мя на корридор,
И там мя роскули,
И пустили мя до суду,
И двери замкнули.
Двадцет штырьох важных судів
За столами сидят,
Такого малого лемка
Вшиткы они видят.
Єден встал тай ся звідує,
Ци до вины ся признаю.
“Я до вины ся признаю,
Але дуже фактів маю,
Прошу світлый трибунале,
Я вам повім вшитко, але
Дайте мі всьо россказати,
То будете вшитко знати.”
И дали мі россказати,
Бо хотіли вшитко знати.
“3 войска я мусіл втікати,
Бо я не міг вытримати.
Каждый руснак тыж втікал,
Лем я сам уж ся зостал.
Полякы мі докучали,
Руссков “свиньов” называли
И от кухни мя тручали.”
Другий мя ся зас звідал:
“А де ты перебывал?”
“Я собі был заграницом,
Там на другом селі,
И приходил собі домів
Што дві-три неділі.”
“Кто бы тоту правду
Міг нам доказати?”
Так уж третий дьябол
Зачал ся пытати:
“Кто тебе в селі виділ,
Жебы правду нам повіл, —
В чешском войску ты міг быти
И два рокы выслужити?
Може війт тебе виділ,
Он бы нам правду повіл?
И твой отец має знати,
Буде на то присягати?
До вашого суду
Листа напишеме,
Они там збадают,
Мы ся дознаєме.
Теперь собі можешь піти
До криминалу сидіти.”

.—————.

Буде біда, што ділати,
Адвоката треба брати.
Так прошу я начальника,
Же мі треба заступника.
Имя його я подал,
Адвокат мя закликал.
“Просьбу маю барз велику
Мой дорогий заступнику...”
Вшитко я му россказал,
А он собі записал.
“Я вас буду боронити,
Але кто буде платити?”
“На задаток я вам дам,
Бо в канцелярии мам.
Але я не мам богато,
Пиште, най ту придут тато.”
Люде в селі ся дознали,
Тато телеграф достали...
“Сына уж будут стріляти.
То ся піде призерати.”.
Тато скоро пришли
И грошы принесли.
Двадцет пять миллионов
На стіл му поклали,
И мене уж зараз
До суду кликали.
Не привели мя до суду,
Лем до адвоката,
Бо адвокат ся постарал,
Жебы-м виділ тата.
А як тато мя виділи,
Же на руках данцы были,
То ся зараз росплакали,
Грошей нич не жалували.
Потом тато пішли домів,
А мене забрали
И назад до криминалу
Мя запакували.
И зас сиджу місяц.
Не мож ся дождати,
Коли мене будут
До суду кликати.
Пять місяцев так минуло,
Аж мя покликали,
Што кто сказал, прочитали
И вырок выдали.
Засудили три місяцы,
Што уж єм отсиділ,
И так справа ся скончила,
А я пішол домів.
Пришол я до пулку,
Добри ся справую,
Більше уж не втічу,
Не дезертирую.
И два рокы выслужил,
Як с батога выстрілил!
И в росказі прочитали,
Кого уж звільнити мали.
Мое имя тыж там было,
Та-ж два рокы уж минуло.
На дорогу хліба дали
И маріуа заграли,
А и вшиткы офицеры
Салитерували.

.—————.

Иду горі селом,
Зачал я плакати,
“Боже мій любенький,
Як ту привыкати?”
Та я плакати не буду,
Я співати буду, —
Я сой вояк выслуженый,
Женитися буду.
“Отвор, мила, отвор
Середний облачок,
Иде выслуженый
Дворочный воячок.
Правду ты мі мила,
Правду мі писала,
Же ты ся не отдашь,
Будешь мя чекала:
“Та- ж я тобі, милый,
Все обіцувала,
Же я ся не отдам,
Буду тя чекала.”
Але барз якоси смутно
Мі ся выдавало,
Молодежи майже неє,
Не попідрастало.
Парібцы ся поженили,
Дівкы звыдавали,
Добри, же мою лишили,
Же мі єй не взяли.
И я буду ся женити,
Як бык не буду ходити,
Навчию ся газдувати,
Може сына буду мати,
То мі буде помагати,
Хоц лем гускы навертати.
Як подумал, так зробил
И такой ся оженил.
Ище далеко до рока,
А мы маме, хвала Богу,
Малого пророка.
Газдуєме, працуєме,
Але все замало,
Жебы было більше грошы,
Барз бы ся придало.
Люде идут до Канады,
И я можу піти, —
Лем єдного хлопця маме,
Неє дуже діти.
Зароблю сой дуже грошы,
За рік дома буду.
Поставиме нову хижу,
Газдувати буду.
Я буду робити
Цілый день и в ночи,
Чую ся здоровый,
Маю добры очы.
Каждый день ход три таляры
До банку положу,
Легко тысячку до рока
Наскладати можу.
“Слухай, стара, што ти повім,
Ты ся не забивай,
Тяжко не роб, до роботы
Хлопа сой поіднай.
Бер сой хлопа хоц якого,
Ци старого, ци кривого.
Молодого до роботы
Ти не кажу брати,
Бо то таке “слухай-чуєшь”,
Не буде слухати.”
Та оставайте здоровы,
Жено и ты сыну,
Я за рік напевно верну,
Хибаль дагде згину.
Ани дуже я не плакал,
Чого ту плакати,
Таж рік скоро перелетит,
Буду ся вертати.

.—————.

И счастливо я перешол,
Дорогу я добру мал,
Лем на шифі был я хворый,
Ани с лужка не вставал.
Завезли мя барз далеко
И уж мя зганяют,
А де піти, што робити,
То сами не знают.
От фармера до фармера
За роботом хожу,
Кто мі даке слово гварит,
Поняти не можу.
Не так оно ся вказує,
Як мі ся здавало,
До тысячкы певно дуже
Буде бракувало.
В єдного англика
Нашол я роботу,
Але уж на тысяч
Стратил я охоту.
Поробил я єден місяц,
Роботы уж неє,
Фармер руками вказує
И штоси ся сміє.
Вынял двадцет пять таляри
И такой мі дає,
Махат руком, жебы итти,
Роботы не має.
Одышол я гет далеко,
За кряками сіл,
Якы то тоты таляры,
Ище-м не виділ.
И зас ходжу за роботов,
Уж мя на плач бере, —
Та-ж я не мала дітина,
Што то “вацумере”?
Закля роботу я здыбал,
То уж ани цента не мал.
Пшеница ся червеніє,
Уж будут косити,
Може теперь дакто дашто
Даст мі заробити.
И достал я зас роботу,
Уж буду робити,
Як покосиме пшеницу,
Будут молотити.
При кошинью ліпше платят,
Три таляры дали,
Ой жебы так за цілый рік
Што косити мали.
И вшитко сме покосили,
Будут молотити,
Повідают, пять таляри
Будут нам платити.
Та жебы хоц на пів рока
Мали молотити,
Тогди не мусіл бы я ту
Ни три рокы быти.
И робота ся скінчила,
Фармер грошы дал,
И так само, як и тамтот,
Пальцом показал.
Так зас за роботов ходжу,
А роботы неє,
Фармер в зимі с роботника
Сдалека ся сміє.
Треба итти до Торонта,
Там краянов дуже,
Они певно вшиткы роблят,
Може ктось поможе.
И пришол я на стацию,
Тикет сой купил,
Якы грошы єм заробил,
Вшиткы заплатил.
За три добы до Торонта
Треном я іхал,
Ани цента зламаного
В кишені не мал.
Зараз нашол я братняка,
Он мі рады дал,
Купил лахы, дал мі істи,
И за долг послал.

.—————.

Ту уж зачинают
Газеты писати:
“Гитлер уж барз моцный,
Буде воювати.”
Жена с краю пише,
Же страшно бідує,
“А тебе якоси
Не интересує”.
Криза ся зачала,
Ніт де заробити,
Ніт ту чого быти,
Ни до краю итти.
Тато уж померли,
Ани не чекали,
Не буде помочы,
Они о том знали.
Три рокы минуло,
Я цента не маю,
Лем єсть купа долгу,
Я уж нич не знаю.

.—————.

Та уж шіст років минуло,
Ище гірше ся попсуло,
Де ся рушишь, вшиткы люде
Повідают — война буде.
Сідам пишу листа:
“До краю не піду,
Та хибаль на войну,
На велику біду.
Буду прібувати
Даяк вас гев брати.”
За два рокы ся старал,
Закля ся их дочекал.
Теперь до краю не піду,
Уж напевно знаю,
Хвала Богу, же фамелью
Коло себе маю.
Та сын уж великий,
Девять років має,
До школы го треба дати
И газеты продавати.
Жена буде тыж робити,
И будеме якось жити.
Але пришла война,
Часы ся змінили,
И на людской кырви
Грошы заробили.
Долг сме выплатили,
Уж и хижу маме,
И лем с дня на день
На войну чекаме.
Бо нашы газдове
Газдувати знают,
Лем на людской кырви
Грошы заробляют.

А. Кирпан,
Торонто, Онт.



[BACK]