Клеветникам России
О чем шумите вы, народные витии?
Зачем анафемой грозите вы России?
Что возмутило вас? — волнения Литвы?
Оставьте: это спор славян между собою,
Домашний, старый спор, уж взвешенный судьбою,
Вопрос, которого не разрешите вы.

Уже давно между собою
Враждуют эти племена;
Не раз клонилась под грозою
То их, то наша сторона.
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях, иль верный росс?
Славянские-ль ручьи сольются в русском море?
Оно-ль иссякнет? вот вопрос.
Оставьте нас: вы не читали
Сии кровавые скрижали;
Вам непонятна, вам чужда
Сия семейная вражда;
Для вас безмолвны Кремль и Прага;
Бессмысленно прельщает вас
Борьбы отчаянной отвага —
И ненавидите вы нас...

За что-ж? ответствуйте: за то ли,
Что на развалинах пылающей Москвы
Мы не признали наглой воли
Того, под кем дрожали вы?
За то-ль, что в бездну повалили
Мы тяготеющий над царствами кумир,
И нашей кровью искупили
Европы вольность, честь и мир.

Вы грозны на словах — попробуйте на деле!
Иль старый богатырь, покойный на постеле,
Не в силах завинтить свой измаильский штык?
Иль русского царя уже бессильно слово?

Иль нам с Европой спорить ново?
Иль русский от побед отвык?
Иль мало нас? или от Перми до Тавриды,
От финских хладных скал до пламенной Колхиды,
От потрясенного Кремля
До стен недвижного Китая,
Стальной щетиною сверкая,
Не встанет русская земля?
Так высылайте-ж нам, витии,
Своих озлобленных сынов:
Есть место им в полях России,
Среди нечуждых им гробов.


НАКЛЕПНИКАМ РОСІЇ

Про що клопочетесь, народнії вітії?
Чому анафему віщуєте Росії?
Що вас обурило? — Тривожний стан Литви?
Облиште: спірка це слов’ян поміж собою,
Сімейний, давній спір, вже зважений судьбою,
Питання, що, ручусь, розв’яжете не ви!

Уже давно поміж собою
Ці ворогують племена;
Не раз хилилась під грозою
То ця, то друга сторона.
Звитяжить хто в нерівнім спорі —
Поляк чи рос — покаже час.
Чи ручаї слов’ян зіллються в руськім морі,
Чи висохне воно — залиште нас!
Здобуті в битвах і у славі,
Що вам скрижалі ці криваві?
Племен слов’янських славну путь
І долю їх — вам не збагнуть!
Для вас безмовні Кремль і Прага,
Здавна бездумно вабить вас
Борні жорстокої відвага,
І ви ненавидите нас!

За що? Чи ми не завинили
Тим, що на чорних згарищах Москви
Свавілля визнать не схотіли
Того, під ким тремтіли ви?
Тим, що в безодню ми жбурнули
Над царствами тяжіючий кумир,
І кров’ю здобули й вернули
Європі волю, честь і мир?

Ви грізні на словах — а спробуйте на ділі!
Чи богатир старий, спочивши на постілі,
Не в силі загвинтить свій ізмаїльський штик?
Чи руського царя не має слово сили?

Чи ми Європу вже не вчили?
Чи руський од звитяг одвик?
Чи мало нас? Хиба від Пермі до Тавріди,
Од фінських зимних скель до пломеню Колхіди,
Від непохитного Кремля
До стін Китаю — мов стіною,
Вогнем, щетиною стальною
Не встане руськая земля?

То шліть своїх синів, вітії,
Їм не зломити наших сил!
Є місце їм в полях Росії
Поміж знайомих їм могил!


Переклав Ігор Муратов.


Примічание к вершу “Клеветникам России”: — А. С. Пушкин написал верш “Клеветникам России” в часі польского восстания против России в 1830-31 роках. Восстание началось при конці 1830 р., а закончисьсь в сентябрі 1831, коли русскы войска розбили цілковито повстанцев и взяли Варшаву.

В часі упомянутого восстания Западна Европа кидала громы на Россию. Во французском парламенті роздавались призывы к объявлению войны России для спасения польского восстания и упокорения России. А. С. Пушкин виділ в польском восстании не народну революцию, подняту во имя свободы, а воєнну атаку на национально-державны интересы России. Як горячий русский патриот, он сильно беспокоился, што французске вмішатедьство може потягнути и другы державы Западной Европы в поход против России. Тота клеветнича кампания против России напоминала йому о 1812 року, коли пбйьскы войска приняли участие в поході Наполеона на Москву. О том, як волновался Пушкин відомостями о подготовкі французского вмішательства, видно из письма його князю Вяземскому в июні 1831 року: “Ту и смот, навяжеся на нас Европа”.

Пушкин жил того літа в Царском Селі. Один из його приятелей вспоминат, што встрітил раз Пушкина на прогулкі, задуманного и занепокоєнного. “Чого вы так застараны?” спросил приятель. Пушкин отвітил: “Та все газеты читаю, и мі выглядят, што ситуация не меньше грозна, як в 1812 року.”

Относительно самого польского восстания Пушкин писал тому же князю Вяземскому: “Но все-таки, их треба задусити... Для нас бунт Польшы єсть діло фамелийне, старинна, наслідственна распря... Єсли мы задержимеся под Варшавом, то Европа буде мати час вмішатися не в єй діло. Впрочем, Франция одна не сунеся, Англии ніт смысла сваритися с нами, так може выліземе из того.”

В такой обстановкі великий русский поет написал гнівне стихотворение “Клеветникам России” и пару другых стихотворений в подобном духі. Тото стихотворение читают с воодушевлением и сегодня в Совітском Союзі, бо ситуация, на яку откликнулся Пушкин, напоминат во многом теперішню ситуацию. Подобны красомовцы (“витии”) кидают и ныні анафему на Советский Союз, хоц Совітский Союз спас Европу от Гитлера, як в часах Пушкина Россия спасла Европу от Наполеона.

Мы привели тото стихотворение Пушкина в русском оригиналі и в украинском переводі Игоря Муратова, так што читатели будут мати возможность судити, наскилько удачно сділаный перевод.




[BACK]