На Горі Тараса Шевченка — С. Полевой

Тота величава и прекрасна гора сто літ тому назад называлась Монашеском або, по украински, Черненом. Ту великий украинский поет Тарас Григорьевич Шевченко думал побудовати собі маленьку хатку и прожити в спокою послідны рокі свого житья.

Но не суджено было исполнитися тым желаниям поета. Але зато Чернеча гора стала могилом гениального кобзаря, и ныні она носит имя Тарасовой горы. Густый ліс из тополей и дубов покрыват гору от пісковатого берега Дніпра аж до самого верха.

На выступі из гранитных плит стоит бронзова фигура поета. Далеко-далеко простерлась перед ним так горячо любима, ныні вольна и счастлива украинска земля.

Под величавым памятником находится могила. 87 літ тому назад тут опустили тіло поета — мученика и борца за свободу свого народа.

Украинский народ не забыл свого поета. Он с благоговінием чтит його память. С великом любовьом и старшы и діти выучуют його замічательны творы. В миллионах екземпляров был изданый на Украині бессмертный “Кобзарь” Шевченка. На 18 языков совітскых народов были переведены поемы, пісни и стихы Тараса Шевченка. Институт Украинской литературы Академии Наук УССР, носящий имя великого поета, працує сейчас над академичным изданием його творов.

Тысячы и тысячы людей посіщают Шевченковскы музеи в ріжных містах Украины. В тых музеях собраны документы о житью и творчестві Шевченка, многочисленны издания його творов, рисункы, фотографии, скульптуры, народны пісни и легенды о поеті. Установилась традиция, што каждого року в памятный день похорон Шевченка на його могилі собираются совітскы люди. На той святой для украинского народа могилі побывали представители всіх народов Совітского Союза, діятели культуры всіх славянскых народов, котрым память о Шевченкі также дорога и близка.


ShevMonument
Митинг у памятника Т. Г. Шевченка.

Недавно, в одну неділю в місяці июні, у могилы поета знова собрались тысячы людей, приіхавшых из Киева, Канева, Богуслава, Черкас, Білой Церкви и многочисленных сел. Из Киева был снаряженый специальный пароход, на котром прибыло поверх 300 писателей, ученых, артистов, педагогов, робочых с заводов и фабрик. Перед могильном плитом, на котру многочисленны делегации возложили вінкы из живых цвітов, выступил поет-академик Максим Рыльский. Он сказал:

— Коли тут на той горі дочасно господарили німецкы варвары, якы хотіли задусити все, што говорит о культурі славянскых народов, и старались вытравити из сердца и памяти славянскых людей воспоминание о нашем гениальном поеті, то часто в темны ночы незнаны рукы приносили на тоту могилу цвіты. Укаринский народ николи не забуде свого великого сына, гениального поета-революционера. Но Шевченко належит не тилько до украинского народа. Щевченка почитают и любят всі совітскы народы, всі славянскы народы.

Сліпый кобзарь Александр Маркович под аккомпанимент бандуры заспівал пісню о Шевченкі:

— Твоя кобза ище жива

— Твои струны ище звенят, — співал кобзарь, и тысячы людей глубоко в сердцу чувствовали правдивость тых слов.

Шевченко твердо вірил, што приде день, коли не буде ни ката, ни супоста, и люди будут жити на землі, як братья. Находячись в многолітном мучительном заточении и в изгнании, преслідуємый жандармами царя Николая, предвчасно постарівший и тяжко хворый, поет вірил в лучщу долю народа. В свойом стихотворении “Заповіт” от звертатся к потомкам с просьбом не забыти його, коли настанут тоты счастливы часы. Совітскы люди не забыли любимого поета-борца.


С. Полевой.


ЗАПОВІТ

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраіні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з Украіни
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того —
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’і великій,
В сім’і вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.


25 грудня 1845
в Переяславі.


Шевченкова рукопись стихотворения “Заповіт” сохранилась до сих пор и хранится в рукописном отділі Института украинской литературы им. Шевченка Академии Наук УССР в Києві. Сохранились и рукописи многых другых творов великого поета, по котрым можна видіти, як писал Т. Шевченко.

Ниже поміщаме фотостат урывка стихотворения “Заповіт”, як он был написаный Шевченком. Правопис Шевченка, як видно по його автографах, сильно ріжнится от принятого ныні украинского правопису (котрым напечатано выше тото само стихотворение “Заповіт”). И правила орфографии у него были свои. Шевченко уживал твердых знаков (ъ) и буквы “ы”, над котрыми такы сміхы робили собі часто редакторы украинскых националистичных газет в Америкі.

Шевченко писал не тилько своим родным украинскым языком, но также русскым литературным языком, и по-русски он написал больше, як по-украински. Но украинскы националисты грали с Шевченком свою сепаратистичну политику. Они скрывали от народа творы Шевченка (поезию и прозу) писанны русскым литературным языком. И поезии Шевченка, писанны украинскым языком, они на ріжны способы перерабляли, міняли, фальсификували не тилько што до правопису, но и, до самого змісту, Украинскы националисты ганьбилися признати перед народом, што Шевченко писал по-русски, бо тым самым он подчеркувал близкость свою до великого братнього русского народа и до його богатой культуры.

В сердці Шевченка кипіла страстна ненависть до шляхты, до поміщиков, до царя, до іезуитов и до всіх поневолителей бідных селянскых масс, и в своих поезиях “давал сердцу волю”. Но розумом своим он не был загуменковым патриотом, узкым националистом, а панславистом (в лучшем смыслі того слова). Он виділ, што всім славянам треба триматися разом, бо иначе пропадут. В великой поемі “Гайдамаки” Шевченко с насолодом описує, як украинскы гайдамакы різали польску шляхту, старых и малых, мужчин и женщин, но потом в “Передмові”, як застановился над тым, то писал:

“Слава богу, що минуло, — а надто, як згадаєш, що ми одноі матери діти, що всі ми славяни. Серце болить, а. розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своіми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — славянськая земля”.

А в поемі “Еретик” Шевченко припоминат, як німцы розділили славянскы народы:


“Отак німота запалила
Велику хату. І семью,
Семью славян роз’єдинила
І тихо, тихо упустила
Усобищ лютую змію.
Полились ріки крови,
Пожар загасили.
А німчики пожарище
Й сирот розділили.
Вирастали у кайданах
Славянськіі діти,
І забули у неволі,
Що вони на світі.

•••••••••••••••••••••

І — о диво! Трупи встали
І очі розкрили;
І брат з братом обнялися
І проговорили
Слово тихоі любові
Навіки і віки!
І потекли в одно море
Славянськіі ріки.

•••••••••••••••••••••

Слава тобі, Щафарику,
Вовіки і віки,
Що звів єси в одно море
Славянськіі ріки.



Привитай же в своій славі
І мою убогу
Лепту — думу немудрую
Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса!
Прийми, отче. А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі славяни стали
Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мирові подарують
І славу вовіки!”

Так из того можна видати, с кым тримал Т. Шевченко, и яка у него была политична программа. Но доки народ был темный, неграмотный, не читал сам, лем брал на слово, што йому попы и паны сказали, то и творы великого украинского поета можна было перекручувати. Шевченком прикрывалися и прикрываются не лем укранско-німецкы националисты, но и украинскы униатскы попы, хотя Шевченко цілом дутом ненавиділ и “німоту” и римского папу. В приведенных выше вершах он высказал пожелание, штобы всі славяне стали такыми “єретиками”, як и великий мученик Гус, котрого паписты спалили на кострі. Шевченко вірил, што приде час, коли всі славянскы народы освободятся от царей, от шляхты и панов, и “нерозмежованою” останется навіки славянска земля.

ShevHandwriting

Так писал Тарас Шевченко — автограф окончания верша “Заповіт”.




[BACK]