Крайовый Слуга (Сповідь старого лемка от Грибова) — 'Старый Лемко'

Хочу написати за мое житья. Родился я 19-го апріля 1882 року. А в 1893 року я зачал служити.

Дала мене мама найперше до Василя Євусяка в Лоси, п. Горлицы. Служил єм у него єден рік. Пас єм худобу. Мал он свого статку осмеро штук, и у сусіды Штефанихы было пятеро, то разом треба было пасти 13 штук рогатой худобы.

Не было мі там добри. Лосянскы газдыни в тоты часы не знали хліба печи. А дома были дві — мати и невіста, Васильова жена. Як часами треба было кавалок, хліба достати, то ишли на нижний конец села до жида-пекаря. Але слуга не іл того купчого хліба. Озералися на своих газдів, жебы им с дорогы из России принесли, бо Василь, як и друга лосьяне, іздил по России с мазьом.

Не знали и вахы прати. Мене ся там при тых газдыньох цілый рік ушы тримали, як пчолы улия. Мои небіжка мама, як пришли раз в літі мене видіти и посмотріли за карк и по кошели, то ся росплакали, што я тівку худобу пасу по полю, а другу на собі ношу. Повіли мі, што на другий рік юш ту служити не буду.

— Возму тя додому... Підешь служити до Митра Гоця в Снітници.

И так ся стало. Згодилися за 16 корон на рік. У Митра была векша біда. Там были три газдыни — дві вдовы, а то Митрова стара баба и мама Параска, и жена Марина с Чирной. До того ище были дві сестры Митровы, Ганка и Анна, и двое діти Митровых. А брат Митра Аким пішол от него служити, бо ся не могли згодити. Он теперь ту єсть в Америкі.

Не было мі добри у Митра. Я цілый рік ходил голодный. Часами моя мама дали мі дашто зъісти. Я ту напишу, як то было у Митра. Ціла його фамелия, сестры и тоты три газдыни навчены были горяче істи. Як поставили ідло на стіл, то я мусіл сидіти кус дальше от мискы, бо я был слуга. Я пару раз сягнул лыжком до той горячй мискы, и миска быЛа юш порожня, бо я не міг так скоро істи, ище горяче. Жена Митрова Марина была скупа. Раз Метрова мама хотіла мі дати грушок загнилых, як єм ишол зо статком на поле, но Марина прилетіла, одобрала тоты грушкы от мамы, одобрала ключ и повіла:

— Я до шхихліра газдыня, не вы, мамо.

Я то добри чул и до гнеска чую, бо мі было барз жаль. А до роботы все наганяли. Другы пастухы через обід нич не робили, а я мусіл брати коня, віз и сокиру и итти до ліса привезти чатины під худобу. Як єм вышол на ялицу або на смерека, то-м ся візрил вдолину на коня, а кін так мі выглядал як коза, бр-м ишол до самого вершка, жебы більше привезти. Як привюз єм мало, то кричали обоє на мене. Аж и тота стара Митрова баба не дала мі нигде спокою. Так мі докучала, же-м на ню просил Бога, абы як найскорше спряталася с того світа. Як єм привюз тоту чатину, то треба было конари окрисувати и на кобилици дрібно рубати. Добри, же-м на лівой рукі пальці собі не пообтинал, або с ялиці ци смерека ся не забил в тых часах.

В зимі мене взял на боиско ціпами молотити. Казал мі так бити по зерні, як и он: “Бий, бий так, як и я!” А мі ся істи хотіло, не молотити.

Мусіл єм зо стайни тяжкий гній вымітувати. Худобы мал полну стайню. В зимі моя мама го просили, штобы мене до школы посылал, то повід так: “Я слугу до школы не іднал”. Хотіл тым слугом вшитку роботу зробити — за 2 и чверть цента на день.

В 1895—б—7 роках я служил у Осифа Ставиского, выше дьяка Лукача Москвы. Называли Осифа Лихым, бо в селі больше Ставискых. Осиф был грамотный. И добры были люде обоє. Я выслужил у них три рокы. Осиф не был такий богатый, як Митро Гоць, але жил собі ліпше. Тройном орал — быками и коньом наперед, а я поганял. Каждого року паця собі забил.

В 1898 року я служил у Грица Хомяка. То был брат Осифовой жены. Называли го Олиярский. Гриц был дуже добрый газда для слугы.

В 1899 року я служил в Лоси у Косця Галя. Косцьо мал двох сынов в России — Миколая и Павля, котры гандлювали мазьом, а мы оба с Косцьом ходили продавати ту по польскых селах в Галиции. Ходили мы по богачах коло Тарнова, Кракова и дальше. Хотіл мя конечно и на другий рік, же мя пошле до России. Але я не любил того вандровного житья. А по друге — мі отвералася высша служба. До того часу я служил по простых газдох, а тепер перешол к священникам.

В 1900 р. я начал служити у священника Гр. Копыстянского. Он был хлопского роду, родом из Чирной, повіт Грибов. Он тримал дост велику газдовку и в Снітниці и в Ставиши. Был дуже фафривный, але можна было вытримати. И істи ся так не хотіло, як у Гоця.

В 1904 р. я служил в Білцареві у духовника Феофила Качмарчика. Про мене он был дуже тихий и ласкавый. За цілый рік ани раз на мене не скричал. Называл мене “Юрцю”, не Юрку. Он мал больше розуму, як другы, дооколичны духовникы. Люде с околичных сел приходили до него за порадом в ріжных судовых и грунтовых справах. И запер корчму в Білцареві.

В 1905 року я пішол служити до священника в Брунарах. Для слуг то был неможливый человік. За 5 місяци мал 6 слуг, и всі поутікали без заплаты. Я вытримал у него 7 місяци, но приходило нам до биткы. Я йому наклал, што лем єм знал, а його попадя повідала мі, што я горший от цигана, бо циган таке слово, не повіл бы священникови, як я. Он мі раз сказал, што до мене дьявол приступил, то я му казал взяти Евангелие и причитати того дьявола ку собі, бо дьявол панів ліпше любит, як хвопів. Такы грубы перепалкы мы мали с ним.

В Грибові из повітовой кассы достал грошы, жебы громада поправила дорогу, то мене нагнал до камінья и кухарку, а єдну съіднал в селі и платил 20 крайдари на день. Я возил на перемінку двома возами камінья на дорогу. И так не дал парафиянам заробити по пару корон.

Три рокы я прослужил в Регетові В., повіт Горлицы — в 1902, 1903 и 1906 — у священника Клемента Копыстянского. То был уж старший священник и декан. Мал сына священником. Я был у него за три рокы, на дві раты. Были дост добры люде, тилько их треба было послухати. Хотіл мене и на четвертый рік, але я йому повіл, што іду до Америкы, Парафияне го любили, ходили му задармо робити всі роботы. В Регетові парафия была за слаба, бо учителя для дітей не мали. А може занедбали школу. Был там дьяк Лукач Стрілецкий, то он тримал школу в зимі. Як ся діти посходили до школы, то Лукач казал свому сынови дітей учити, а сын был за молодый, то за діти не дбал. Старый дьяк Лукач робил шафликы, коновкы, боденкы, штобы заробити с пару корон, бо поля не мали. Жили найбольше с того церковного хліба, то учительови ся снили нумера на льотерии в Горлицах, и треба было му итти до Горлиц перешло 4 милі, и тот доробок, што заробил на коновках и боденках, програти в льотерию. За то з Регетова люде не знают писма.

3 Регетова я оіішол до свого села, отпочал собі три місяцы, а так пустился до Америкы — глядати службы в Новом Світі.

На 5 мая 1907 року приіхал я до Олифанту, в Пеннсильвании, ку братови. Достал єм роботу на “бреху”. Барз мало платили: єден доллар и 10 центов на день — $6.60 на тыждень. Лишил я бреху и пішол до майны. Робота была добра. Я робил с майнером-поляком из России. Але пришол с краю того майнера брат, то майнер поставил свого брата на мою роботу, а я пішол муляками погоняти. Перешло рік робил я с муляками, а так лишил єм мулякы и пішол кары в майнах ладувати. Майнером был єден скачмен, котрый любил ся запивати, и по “пейді” два и три дни не выходил до роботы, то я мусіл на него и на себе робити. Я го страшил, же го лишу, але то не помогло.

Написал я краянам в Вайоминг, ци можна там роботу достати. Отписали, жебы-м приходил, же роботу достану. Достал єм роботу до трачу и різал єм пилами дерево перешло два рокы. Я там виділ, як хлопів калічило на роботі. Семана Обуха з Регетова там забило (осталося послі него 3-х хлопцев), Грицови Кореньови ногу поламало (он был родом из Ганчовы). С того я лишил трач и пішол до ліса робити. Каждый знає лісову роботу. Як дакотрый “трайбер” по пейді не вышол до роботы, то я брал кони и стягал дерево. Робил я там перешло два рокы.

Из тых лісов я пішол до Юнкерс и робил через літо в новой цукровні. На зиму робочых выплачали, а другу роботу в тоты часы немож было ани за грошы купити. Так я перешол до Джерзи Сити и достал роботу в цукровні. В тоты часы платили 19 центов на годину. В 1912 року джерзиситский мейор міста Френк Гейг накладал на фабрикы великы тексы и тым повыганял фабрикы преч. Цукровня, в котрой я робил, перенеслася до Огайо.

В 1912 року я оженился. Не нашол я счастья, бо не трафил на згодливу людину. Первых 12 літ было яко-тако. По 12 роках она зачала мі бесідувати, жебы я забрал собі двох хлопцев, а она собі возме двое дівчат, и жебы сме ся розышли. Я собі порахувал, же семеро людей не выховам, бо треба буде кухарку глядати ку дітям и жену ховати, бо корт присудит. Зато я терпіл дальше — 13 літ.

Покля были малы діти, то мене слухали, а як подросли, то их привернула на свою сторону. Казала им: “Не слухайте тата, бо он глупый”. А сама она цілком неграмотна. Лем самогонку знала варити и любила пити. Як ся напила самогонкы, то поднимала крик: “Ты, гаде, заберайся мі з гавзу, я не хочу ани тебе ани твои засмерділы доляры!”

Але як зачали метрополитанекы агенты ходити до мене, то я мусіл взяти три полисы по 1,000 долл., бо завсе мі повідала, жебы-м брал на себе “инсюренс”. Но и тым не была задоволена. Притрафилося раз, што сховала мі голяк из куфра, то я глядал голяка по цілом гавзі и нашол припадково иншу полису на мене, три рокы стару, на $2,000.00, о котрой я ничого не знал. Треба было лем мойой смерти, штобы жена достала пять тысяч. На цілу фамелию набрала ассекурации на $13.280.00, от. чого треба было платити 350 долл. с центами рочно. Я не міг дри ней 50 долл, отложити рочно. И добри, же-м ся до арешту не достал про тоты полисы. Мала она Такого ассекурацийного агента, крайового жида из нашых сторон, котрый єй давал пораду в тых справах. В цукровні я робил ночну шихту, то дньом был дома. Приходит раз тот агент, сіл коло стола, поговорил штоси зо женом и кличе мене, штобы-м пришол подписатися. Я юш знал його шахрайство, бо и на тоту полису в 2 тысячы долл. я так подписался. Встал я с маленького стільця, бо-м робил клітку на канарка, пішол єм за двери по тото “перо”, што там висіло напоготові, и як єм написал агентови, то агент ся перевернул и не встає. Жена крику наробила: “Видишь, гаде, забил єс чловека!” Гварю жені, жебы была тихо, а она ище барже кричит. Я ся настрашил, што ту робити. Але беру тым самым пером агента по подошві, а агент ногу корчит. Я крикнул: “Вставай, бо больше достанешь!” Встал и пішол. Але як я начал на день до роботы ходити, то агент знова приходил.

Так то тяглося роками. Начала потом ходити до роботы — офисы чистити. Але дома грішит на мене не до вытриманья. Грозит мі, же як не піду от ней, то підвысит полисы на мене, а потом отрує. Раз скочила до биткы и на дітей кличе, жебы мене били. Я повідам старшому сынови: “Почекай, я с дітми битися не буду... я піду от вас и без биткы”.

За пару дней я посберался и пішол на стары рокы зо свого дому, от своих дітей, поневератися по чужых кутах. То было в 1939 року, коли мі минуло юш 57 літ. Хотіла ключ от двери, штобы-м не міг притти до гавзу, то-м єй дал. Я думал, што юш долго жити не буду. В 1924 року я мал дві операции, и от того часу не чуюся добри.

Пішол я мешкати до шпыталя в Нью Иорку, и в шпыталю роблю. По 45 днях пришла за мном до шпыталю, жебы-м вернулся додому. Я повіл єй: “Я больше битися и сваритися с тобом не хочу, бо за 15 років было коли опамятатися”.

Як то кажут люде, біда с хлопом, як єсть дома, но векша біда, як го дома нема. Так и моя дорога фамелия пришла на то. В Америкі добри жити, як дакто грошы регулярно приносит додому. А “но мони — но фони”.

Я посылал грошы додому, бо наймолодша дівка не мала своих років. Посылал єм 22 долл, на місяц, а часом больше, за 6 років. А як єй минуло 18 років, то дал єм єй 50 долл. грошами и 25-долларовый “либерти” бонд, а потом на именины ище 25-долларовый бонд. Послі того перестал єм грошы посылати.

А жена ходит по сусідах и просит другы жены, абы писали до мене. И сама писала листы, што як не буду грошы посылати, то даст мене до суду. Але я не давал отповіди на єй листы. Моя старша дівка запровадила маму до “лоєра”, и лоєр зачал мі листы посылати. Послал 6 листів, же як не буду жені грошы посылати, то мене даст до суду. Я не давал ниякой отповіди. Лоєр написал до суду в Нью Иорку, и так ходиме по судах. Осудили мі платити 26 долл. на місяц, але справа не скончена, бо я мам право подати дале. Раз на росправі страшила мене, же як молодший сын достане мене до рук, то зле. Лоєр возит жену и дівку в автомобилю, бо му добри платят за судовЫ росправы.

В 1946 року старший сын ся женил, но я не был на весілю. Каждый може собі представити, як тото весіля выглядало: отец жиє, а на весілю го нема.

Мои дівкы, як ся повыдают, а зайде у них непорозумінья дома, то юш будут знати, де итти, бо мама им дорогу показала. Коли приходит до суду, то єдну все зо собом бере.

Така єсть история крайового слугы. Дали мя мама служити, як мі было 11 літ, и от того часу я все на службі. Все на другых роблю. Юш мі минуло 66 літ, а ище треба службу тягнути. И трудно повісти, котра служба тяжша: крайова ци американска.


Старый Лемко.
Нью Иорк, Н. И.
Сентябрь 1948.



[BACK]