По Бойні — Федор Русин
Закончилась страшна война,
Замолкли арматы,
И начали бідны люде
Додому вертати.
Пришла также бідна вдова
До села рідного,
Але в селі не застала
Никого, ничого.
Навіт села не застала,
Все война спалила —
И хатину тоту бідну,
В котрой она жила.
Все знищено, спустошено,
Заросло хоптами,
Крапивою, лободою
Помеж бодяками.
Лишь таблиця на горбочку
До слуцка прибита
И буквами лабатыми
На чорно закрыта.
На таблиці назва села
Сумно мерехтіла,
Як бы долю того дела
Сказати хотіла.
Пришла вдова с діточками
Под таблицу стала,
Прочитала написане,
Горько заплакала.
Двое дітей коло мамы
По боках стояли,
На таблицу, то на матір
Сумно споглядали.
Хлопчик літ мал десь до вісім,
Росту был малого,
А дівчина шестирочна
Росту была його.
Мизерненькы и худенькы
В лашкы приодіты,
Што латочка на латочкі
И дірками вкрыты.
Вдова была одягнена
В старую мантлину,
Што служила єй за кафтан
И за спідничину.
На голові у ней была
Старенька хустина
А под пахов веретяна
Сірая торбина.
В той торбині якысь лашкы,
Кусок палениці,
То все майно, яке было
У бідной вдовиці.
Розглядалась бідна вдова,
Штось долго думала,
Як бы што-то загублене
Очима шукала.
Постояла ще хвилину,
Снова мірковала,
А потому с діточками
К рікі ся подала.
Долиною понад ріку
Дойшла аж до броду,
Тут криничка выплывала,
Откиль брали воду.
От криничкы под горбочком.
Там была хатина,
В котрой она потеряла
И мужа и сына.
“Ходте, діти, там сой сядем,
Хотя оно бідне,
Зруйноване, зневічене,
Але наше рідне.”
Клякла вдова на том пляцу
Земленьку цілує,
И слезами горячыми
Рідну орошує.
“Земле наша дорогая,”
Стиха промовляє,
Тилько тебе тот забуде,
Кто біды не знає.
Скитальщина научила,
Як на світі жити,
Рідне місце шанувати
И його любити.
Ой так, мои любы діти,
Штоб вы памятали,
Штоб любили край свой рідный
И не забывали.
Вы ще малы тогди были,
Не знали ничого,
Як убили батька, брата,
Не виділи того.
Коли напал ворог лютый.
На нашу краину,
То убивал, палил, нищил
И лишал руину.
Брат ваш Лука тогди пішол
Враз с партизанами,
Батьківщину боронити
Перед ворогами.
Прийшол раз он серед ночы
Штоб поживы взяти,
В чисте платье перебратись,
Дешто вывідати.
Ктось доказал гитлеровцам,
Хату обступили,
И біднягу в рідной хаті
Ворогы убили.
Батька, што боронил сына,
Также росстріляли,
И за нами, мои діти,
По селі шукали.
Як бы знайшли нас, дітонькы,
И нас бы убили...
Добры люде нас забрали
И у себе скрыли.
Другой ночы нас отвели
До села другого,
Там мы жили в чужых людей,
Натерпілись много.
Гитлеровцы всіх молодых
Людей заберали,
Вывозили в Німеччину,
Многых пішком гнали.
Старых, малых выганяли,
А села палили,
Кто остался в свойом селі,
То його убили.
Тогды и мы пішли, діти,
По світу блукати,
Та просити хліба в людей,
Захисту шукати.
Набідились мы немало
И голод терпіли,
И по долгой скитальщині
Свое знов узріли.”
“Мамо, вже істи я хочу,”
Дівчина сказала,
И ты також істи хочешь?”
Братчика спытала.
Хлопец глянул в очы мамі,
Не сказал ничого,
Бідна мати плач стримала
С болем сердца свого.
Кусок черствый палениці
З торбины достала,
Розломила в два кусочкы
И дітям отдала.
Діти зъіли трохи хлібця
И ще поглядали,
Притулились до матери,
Тай позасыпляли.
Солнце давно за горами
На спочинок сіло,
Зори в небі показались,
Кругом потемніло.
Бідна мати коло дітей
Сиділа, думала,
Дала волю слезам своим,
Тугу розганяла.
И не счулась, як заснула
Коло дочкы, сына...
А проснулась — вже співала
В садику пташина.
И на всході ясна заря
Солнця выжидала,
Штоб вывести його в небо,
Яскраво сияла.
Діти також пробудились
И холод отчули,
Притулились до матери,
Про голод забули.
“Встаньте, діти, идем дальше
Десь людей шукати,
Бо без людей тяжко жити,
Тяжше голодати.”
Выйшла вдова на дорогу,
Тай так собі стала,
Куда итти, што робити,
Сама уж не знала.
Чує, гуркот якийсь новый
За горбом роздался,
На дорогі автомобиль
Якийсь показался.
В нем іхалй два войсковы,
До міста спішили,
Увиділи вдову с дітми
Авто припинили.
“Куда ваш путь с діточками?”
Вдову запытали, —
Дітям цукру пару кусків
И хліба подали.
Діти хлібец с аппетитом
Іли, бо голодны,
И думали про сих людей:
“Якы благородны.”
Вдова со слезами в очах
Всьо то росповіла,
Скилько біды, лиха, горя
Она вытерпіла.
И про сына и про мужа,
Што ворогы вбили,
И про хату свою рідну,
Яку єй спалили.
Выслухали они вдову,
Помоч обіцяли,
И до міста вдову с дітми
Зо собою взяли.
Дітей зараз до приюту
И до школы дали,
А их матір до роботы
В столову забрали.
Дали платье и комнату,
Там и істи мают,
Бо в краині при совітах
Бідным помагают.
Хоц там теперь недостаткы
И кругом руина,
Та при вспольной щирой праці
Двигнеся краина.
И нам тоже добры люде,
Треба помагати,
Для тых бідных сироточок
Якусь помоч дати.
Вже не долго, ще от сей год
Допоможте, люде,
И тут наша на чужині
Чиста совість буде.

Федор Русин,
из Парагваю.



[BACK]