Из біды до счастя

Олена Акимова Федор, из села Мощанца, Сяноцкого повіта, выіхала в 1929 року в Канаду. Молодов дівчинов, як и тысячы другых нашых дівчат на Лемковщині, мусіла она лишити родне село и итти в далекий світ, гляадати лучшого куска хліба, якого дома на родной землі не могла найти. В Канаді она вышла замуж за Андрея Русина. Обоє они были из того самого села, а даже из сусідных хат.

Пожили пару літ в Канаді, и захотілось им назад ко краю. А до того пришла ище добра нагода. Старший брат Олены, котрый был женатый на родинном грунті, не мал дітей, и он написал сестрі и швагрови в Канаду: “Приізжайте додому, то дам вам газдовку, яку маю, бо я бездітний. Як приідете, то будеме жити разом, и маєток останеся на вашы діти.”


OlenaRusin
Олена (Федор) Русин, с мужом и найстаршым сынком, перед выіздом из Канады до старого краю.

Олена с мужом подумали над тым и постановили вернутися. Олена опіхала наперед сама, а муж остался в Канаді, што бы приробити ище трохи грошей. Мали одного сынка, котрого Олена донесла на руках из Канады до старого краю. А другу дітину привела на світ скоро послі приізда до дому. Так было двое маленькых дітей и она сама, бо муж остался в Канаді. Такым, што не мали дітей, было того задуже. Брату то не полюбилося, што он сам мусит ховати трое людей. Написала Олена до мужа, што так дальше жити не выходит, и треба або йому приізжати до краю, або єй с дітми іхати обратно в Канаду. Муж прислал дораз Олені грошы и наказал купити поле в родном селі и ставити хижу. Як раз в том часі корчмар продавал поле. Олена купила поле и поставила хижу, а як было всьо готове, то муж приіхал из Канады.

Загаздовали собі в селі не найгірше. Але в писмах до сестры Юстины в Америкі (Юстина Халопий, Гарфильд, Н. Дж.) не раз писала Олена, же воліла остатися в Канаді. Найбольше жалувала того, же в старом краю діти останут ся без школы.

Потом пришла страшна война.

На Лемковщину звалилася німецко-фашистска оккупация, и неволя. Плакала Олена над свойом недольом. А найбольше жаль єй было того, што была уж в Канаді, вырвалася раз из крайовой біды, но знов вернулася до того, от чого втікала.

Послі освобождения Лемковщины совітскыми войсками от німецкых оккупантов пришло переселение до Совітского Союза. Олена страшно боялася іхати на всхід, же там пропаде с дітми. Но треба было іхати, бо польскы власти начали выганяти силом. Так и она поіхала зо свойов родинов аж в апрілю 1946 с тыми, котры были выгнаны. Поіхала с мужом и троима дітми.

Но свои переживания подчас фронта, послі освобождения Лемковщины, перед выселением и послі выселения она сама описала найлучше в писмах до сестры Юстины в Гарфильд, Н. Дж.


Мощанец, 5-го октября 1945.

... Воєнны часы под німцом переживали мы с гірьков бідов. Юш ся здавало, же ся николи не напростиме, так нас прегинали. На форшпана все два дни, а третий день собі роб. Треба было вічно кінми и возом в лісі бідувати и везти кльоцы до Вороблика або Заршина ту з нашого ліса. А дома треба было контингенты давати: зерно, бандуркы, солому, сіно, масло, яйця, коровы, куркы и т. д. Вшитко то треба было годувати и німцам давати. Як бы газда зъіл курку, а дознался німец, то смерть чекала газду.

А ту знов біда, бо за два рокы град вшитко збил на полю. То добри, же человік розум не стратил.

Коло нашой хижы преходила дорога-тракт, то за три тыждни перед фронтом іхали таборы, возы, авта, мотоцикли, човгы — то шло без кінця, як ночь так день. И так заберали, што запопали в хижі. Нич не зохабили.

А люде сиділи в лісах. Но коли фронт приблизился, то мы мусіли з лісів втікати, бо аеропланы гаратали так ліс, што не можна ся было нигде скрыти. Хотят люде вернутися до села, а ту с аеропланов сыпле, каноны свищут, лем дым стоит, што єден другого не видит на 10 кроків. Каждый гірько заплакал: “Аж тепер нам всім за гибель!” Не было де ся діти. Зачали сме ямы брати по лозинах, же ся скрыєме, а ту смотриме, як впаде бомба, то отразу яму выбило в землі, што бы ся возівня до ней скрыла. Но товди зачался гвалт, чудесный плач, бо юш не маме жадного ратунку. Народ літат по-під берегы; діти по-під возы ся позапыхали зо страху.

То сме так терменували два дни по ріках, по-під берегы. А німці то юш остатнє брали — худобу и коні. Як сме ишли до ліса, то сме брали віз и на віз маєтку, хліба, лахы, перины и діти. Але на віз не забере вшитко, то мы запакували лахів кус др єдного куфра, а до другого зерна кус, и закопали сме при хижі. Як мы вернулися з ліса під берег, то зараз німакы забрали коні, а возы під берегом зостали зо вшиткым.

Нарешті, на третий день, німакы ся цофли, а русскы вошли до села, то мы ся потішили, же юш добри буде. Але зачали нам русскы солдаты говорити: “Вы, цивільный народ, не сидьте ту при фронті, тилько удирайте взад, бо ту буде страшный огень.” Так мы забрали перину и діти на плечы (а решта зостало на возі), тай зачали втікати. А кулі ся сыплют. Но и так ся народ розлетіл, Бог милый знає кади. Але никого не попала куля. Фронт стрілял, але Отец Небесный кулі носил.

А мы ту сусіде юш враз ся тримали, и сперлися в Буковци, в глубоком потоці, бо и Вислочанів там кус было. Но и так мы там были за тыждень. Там стояли русскы войска по лісах с возами, то довозили до фронту, што треба, было, а мы ходили помеже них просити істи, и они нам давали, так што мы не были голодны.

Але потом юш ся фронт отсунул далеко, и воякы повідают, же Мощанец згоріл, лем три хаткы вгорі ся остали, то сме зараз знали, же наша зостала.

Зачали люде вертатися додому. Пришли мы там під берег по наш віз, но на возах не было нич. Мы ся потішили, же хоц наша хижа стоит. И тото ся зостало, што было закопане. Отже нам дуже не пропало з лахів, тилько дрібне з лады. Але ся трохи зопсуло, бо то пляц мокрый, а было 5 неділь в землі. И тогди были в землі, як фронт ишол до России, были 3 тыждни, то барз ся розлізают тоты лахы.

Дудраків Стефан и Керила Семанишин и Чабала не втікали назад, то Дудрака забило, а жені ногы рдорвало, Кериловой дівці єдну ногу одорвало и Чабалачка забило. А більше никого.

Село не згоріло ціле. Нижний конец зостал, а от заводы по нас згоріло вшитко, тилько церковь зостала и три хижы коло церкви, а так само ту — наша, Штецкова и с під дуба. Але тепер каждый собі ставит маленьку хату.




Мощанец, 29-го декабря 1945.

... А тепер ты хочеше знати о вшитком, як гев єсть. Родино наша мила, як світ світом, то так ище не было. Тепер юш никто не рече, же я газда, а ты дзяд. Зрівнал Господь горы и долины — вшиткы рівны. Што не згоріло во фронті, то тепер горит. Правда, же хижы ище стоят, но то, што в хижі, то наполовину: пів газдови, а пів — приходит банда, забере худобу, лахы, обутья, навіт нич не зохабит. Зостане неєден газда, як бы и погоріл. И то не вільно ани гамбу розняти. Ище день переднює счастливо, а ночы ся боит, и каждый газда, як струтый ходит.

Може ся треба буде ту вынести, але, сестро, я ся барз не грызу, же ту не будеме, лем жебы Бог дал здоровья, и жебы не тепер итти в зимі, бо неє до чого діти натепло зобрати, жебы не замерзли. Дома на пецу як-будь можна сидіти, як то в краю, а на дорозі то позамерзат в зимі.

Сестро, дост грызоты єсть, и я не знам, ци ся дочекам хоц перед смертьом вільности, бо страх подумати о нашом теперішном житью.




Збараж, 21-го мая 1946.

Слава Іисусу Христу!

Засыламе вам миле и сердечне поздоровліня, дорога наша родино, и доносиме вам, што мы ся знайдуєме вже на наші землі украинскі, звется Збараж містечко.

То мы выіхали з дому на саму Квітну неділю (1946) и бавили в дорозі два тыжні. Наша дорога была дуже счастлива, не голодны и не голы мы приіхали, а здоровы. Што мы взяли з дому, то нам на пляц довезли.

И так цілый Мощанец счастливо заіхал на пляц. Ту сме. всі разом в Збаражу. Но мы достали файный гавз с двома румами и кичен, коридор и кузню. Андрий буде ковальом.

(Сестра с мужом была перше в Канаді, то не забыла английскы назвы “гавз”, “рум” и т. д.).

А поля може достати каждый, кілько хоче, але мы лем два моргы хотіли, бо в кузні треба робити. Поле дуже добре, чорна земля, а садовины по садах так, же мило ся подивити. Мило, сміло и весело нам є. Зачинаєся наше житя дуже добре, кобы лем так надале было. Воду маме близко. Сусіду маме тутейшого, дуже добры люде. Хата наша при дорозі, бляхов покрыта, Стайня велика, только трошки далеко от хаты — с 20 кроків, але то нич за то. А до хаты купили сме си ліжко, канапу и велику шафу, а постіль и стів то маме з дому. В хаті світит електрика. Вікна суть и двери суть.

Родино наша мила, на каждім кроці Пречистій Діві Марии дякуєме за таку ласку, яку нам дали. А купити годен, што тівко на світі хоче, лем жебы грошы были. На маркет можна итти в понеділок, середу и пятницу, то всьо є на продаж, аж мило, тівко грошы жебы были. То, сестро, барз ся тішу, што скоре діти зрозуміют и до школы будут ходити, наколи Бог даст счестя и здоровля. Нам ся не цне нияк, бо мы в чужині юш были, то нам добри привыкати.

А тепер ти пишу, што мы достали от вас листа ище в Вороблику, но але не дуже тобі з нього отпишу, бо хочу скоро пустити пару слів. Тоты нашы села вшиткы выіхали ту, але в Збаражу тівко Мощанчан обсадили, а решта вшитко на села идут, то и наша Ганця з Волі ту є, але на селі — от нас 14 километрів, то так як з Мощанце до Кролика. Адрес от ней не подаю, бо не знам, ци она гын буде. Она ся хоче перенести деси иніде. А о нашу роботу не пишу нич, бо ище не маме ниякой. На другий раз ти напишу всьо, як Бог даст здоровля нам и вам.




Збараж, 2-го червня 1946.

Слава Іисусу Христу!

Дорога и солодка наша родино, щирым сердцем мы вас поздоровляме. Мила моя сестричко, я тобі юш там листа написала, але тепер ище другого пищу. То мы всі здоровы, и вам жичиме такого здоровля. А што до поводжинья нашого, то, дякувати Богу, дуже дотепер добре, Бог нам дал счесця и здоровля. Посіяли сме си кус зерна, посадили бандурок, посадила-м цебулі, чесноку, тендериці, фасолі покус, то мі дала сусіда тото дрібне.

А тепер Андрей зачал робити в кузні, а я то так помагам сосіді робити што тівко треба. Барз мя люблят. Зараз нам дала два міхы бандурок посадити, и плуг и коня, и все хліба дітом даст. И сами юш скоре купиме што-будь. Молоко си продам, а што мі треба, то юш скоре си куплю, як в нашом селі. Листа скоре напишу, почта недалеко, а пані почтарка мі заадресуют, то як буду жити и Бог даст надале счесця, то я скоре до тебе напишу, як з дому.

О, сестро, так барз ся тішу, же нам Отец Небесный дал такого счесця. И Андрей вшитко знає, и годен зробити, то фалатка хліба не голодны сме. Отже нам ся не цне абсолютно домів, бо як человіку добри, то привыкне дораз.

Мы, и Стефан Онуфрив, и с під церкви Пущакив Петро — всі три сусіде: Стефан третья хижа, а Пущакив 7-а хижа. А решта нашы краяне то юш трошки дальше, бо Збараж дуже великий, але зато каждый несогіршу хижу має — кто під бляхов, кто під кичками. И стодолу каждый має. Никто не бідує без хижы. Каждый посіял, посадил покус, и всьо гарде.

Але дост гев в той місцевости єсть студено, то тівко ся грызу, же не маме теплых лахів, и купити буде трудно, бо што бы человік заробил рубля, то треба на хліб, а лахы дорогы. То с тым ся грызу, што буде на студены часы.

Гев так люде ходят, як и там в Америці, тівко капелюхы не носят. Але мы Мощанчане то так ходиме, як и дома, бо иншых лахів не маме. И до церкви так само ходят. Церков на місті, то идеме кажду неділю.

А тепер нам барз жаль, же не знаме адрес от Васильевой родины, бо кто знає, и має родину, то и 100 километрів іде глядати свого. А мы не знаме. Я бы могла знати, але моя память недобра, то я забыла. То барз мі жаль, бо бы-м пішла до свахы, як кто жиє, а без адресу трудно найти.

Ище рада бы-м знати, ци Рудавчак на Словакии, бо тогди втюк, але чутка ходит, же и оттамаль мусят выйти.




[BACK]